Текст книги "Елементарні частинки"

15

Вони взяли таксі, доїхали до Центрального ринку, повечеряли в ресторані швидкого харчування, що відкритий усю ніч. На закуску Брюно замовив рольмопс – оселедця у винному соусі. Він подумав, що тепер може все собі дозволити, але одразу зрозумів, що він перебільшує. Можливості його уяви усе ще багаті: він може уявити себе сірим пацюком, сільничкою або ж енергетичним полем; проте в реальності його тіло залишається утягненим у процес повільного розпаду; з тілом Крістіани те ж саме. Всупереч ночам, що приходять і минають, індивідуальна свідомість до кінця перебуватиме в їхніх роз’єднаних тілах. Рольмопси нічого не можуть з цим зробити; але й від окуня з кропом не варто чекати вирішення проблеми. Крістіана мовчала, неуважно і, мабуть, загадково. Вони скуштували разом домашніх монбельярських ковбасок та квашеної капусти по–королівськи. Перебуваючи у приємному розслабленому стані чоловіка, який щойно пережив солодкий оргазм в обіймах коханої жінки, Брюно між іншим згадав свої професійні клопоти, суть яких можна сформулювати так: яку роль відіграв Поль Валері у формуванні світогляду представників французької науки? Покінчивши з квашеною капустою та замовивши монстер, він відчув спокусу відповісти: «Ніякої».

– Я ні на що не здатен, – смиренно зізнався він. – Я не можу вирощувати свиней. Не маю жодного уявлення про виробництво ковбас, виделок та мобільних телефонів. Я не спроможний виготовити жодного з тих предметів, що мене оточують, які я використовую чи споживаю; я навіть не здатен зрозуміти процес їх виробництва. Якби завтра виробництво зупинилось, а всі спеціалісти, інженери й техніки кудись поділись, я б не зміг нічого вдіяти, щоб знову запустити процес. Опинившись поза економіко–промисловим комплексом, я не зміг би навіть вижити сам: я не знав би, де дістати їжу, що вдягти, як уберегтися від негоди; мої власні технічні знання значно поступаються тим, які мав неандерталець. Повністю залежачи від суспільства, що оточує мене, сам я майже безкорисний для нього; все, що я вмію, це висловлювати сумнівні коментарі щодо застарілих культурних об’єктів. А проте я отримую платню, яка значно вища за середню. Більшість людей навколо мене перебувають у такому ж становищі. Фактично, єдина корисна людина, яку я знаю, це мій брат.

– Що ж він зробив такого надзвичайного?

Брюно подумав, шукаючи достатньо вражаючу відповідь, поворушив кусок сиру, що лежав на його тарілці.

– Він створив нових корів. Утім, це лише приклад, але я пам’ятаю, що завдяки його праці стало можливим отримати нову, генетично модифіковану генерацію корів, які дають поживніше молоко підвищеної якості. Він змінив світ. А я нічого не зробив, нічого не змінив; я не приніс у світ нічого нового.

– Ти не робив зла…

Обличчя Крістіани спохмурніло, вона швидко допила свій келих. У липні 1976 року вона провела два тижні в маєтку Ді Меоли на пагорбах Ванту, тому самому, куди роком раніше приїздив Брюно з Анабель та Мішелем. Коли вона розповіла Брюно про те літо, вони обоє були захоплені цим збігом; але її одразу ж охопив нестерпний жаль. Вона подумала: якби вони зустрілись у сімдесят шостому, коли йому було двадцять років, а їй шістнадцять, все їхнє життя могло б скластися зовсім інакше. То була перша ознака того, що вона здогадалася, що починає закохуватись по–справжньому.

– У принципі, – зауважила Крістіана, – у цьому збігові немає нічого дивного. Мої дурнуваті батьки належали до тієї анархічної верстви, щось на зразок бітників п’ятдесятих, які навідувались до твоєї матері. Мабуть, вони були навіть знайомі, але в мене немає ніякого бажання це знати. Я зневажаю цих людей, можу навіть сказати, що ненавиджу їх. Вони носії зла, вони творять зло, я знаю, про що кажу. Дуже добре пам’ятаю те літо сімдесят шостого. Ді Меола помер через два тижні після мого приїзду; в нього була запущена форма раку, здається, його вже ніщо по–справжньому не цікавило. Однак, він намагався кадрити мене, тоді я була непогана з виду, але він не наполягав, гадаю, він починав відчувати фізичні страждання. Двадцять років він грав цю комедію, вдаючи з себе мудрого наставника, обізнаного в таємницях Духу тощо, і все лише задля того, щоб трахати дівчат. Слід визнати, що свою роль він грав до кінця. Через два тижні після мого приїзду він прийняв отруту, якусь м’яку отруту, що робить свою справу за кілька годин; потім він скликав усіх відвідувачів, що гостювали в нього, приділив кожному кілька хвилин, щось у жанрі «смерть Сократа». Крім того, він говорив про Платона, а ще про Упанішади, Лао Цзи, цирк та й годі. Також він багато просторікував про Олдоса Хакслі, нагадав, що знав його, змалював їхню розмову; мабуть, тут він трохи збрехав; але, хай там як, Меола помирав. Коли підійшла моя черга, я була дуже схвильована, але він просто попросив мене розстебнути блузку. Він поглянув на мої груди, потім спробував щось сказати, але я не розібрала, що саме, йому було вже боляче говорити. Раптом він випростався у своєму кріслі, простягнув руки до моїх грудей. Я не опиралася. На якусь мить він уткнувся обличчям мені в груди і знову упав у крісло. Його руки сильно тремтіли. Головою він звелів мені йти. В його очах я не побачила жодного натхнення, нічого, що говорило б про мудрість – у цьому погляді був лише страх.

Він помер надвечір. Просив, щоб похоронне вогнище розвели на шпилі пагорба. Всі збирали хмиз, потім почалася церемонія. Девід сам запалив похоронне вогнище свого батька, його очі якось дивно блищали. Я нічого про нього не знала, тільки те, що він рок–музикант; з ним були різні підозрілі суб’єкти, американські мотоциклісти, вкриті татуюванням, усі в шкірі. Я була з подругою. Коли настала ніч, ми почувались не дуже впевнено.

Кілька виконавців з тамтамами розташувалися перед вогнищем і повільно, в суворому ритмі заграли. Присутні почали танцювати, від вогнища йшов сильний жар, і вони, як звичайно, почали скидати з себе одежу. За правилами, щоб здійснити подібну кремацію, слід мати ще ладан і сандалове дерево. Замість цього в похоронне вогнище Ді Меоли кидали сухі гілки, змішавши їх, мабуть, з місцевими травами – розмарином, кмином, садовим чебрецем; тож за півгодини запах стояв, наче від шашлику. Так зауважив приятель Девіда – товстун у шкіряному жилеті, щербатий, з довгими брудними патлами. Інший, схожий на хіпі, додав, що у багатьох первісних племен поїдання померлого вождя було надзвичайно почесним ритуалом. Щербатий замотав головою і зареготав; Девід підійшов до тих двох та почав з ними сперечатись, у світлі полум’я його тіло було воістину неймовірне – гадаю, він займався культуризмом. Я зрозуміла, що суперечка може перерости в серйозну бійку, і поквапилася піти спати.

Трохи згодом розпочалася гроза. Не знаю чому, але я підвелася, повернулась до вогнища. Там ще залишалося близько тридцяти осіб, вони танцювали під дощем зовсім голі. Один грубо схопив мене за плечі, підтягнув до вогнища, змусив поглянути, що лишилось од тіла. Я побачила череп з порожніми очницями. Плоть, не повністю знищена вогнем, наполовину змішалася з попелом, вийшов такий собі невеличкий кавалок бруду. Я почала кричати, цей тип відпустив мене, і мені пощастило втекти. Наступного дня ми з подругою поїхали. Більше я нічого не чула про цих людей.

– Ти що, навіть не читала статті у «Парі–матч»?

– Ні… – Крістіана здивовано знизала плечима.

Брюно урвав розмову і, перш ніж продовжити, замовив дві кави. За довгі роки він виробив для себе грубу й цинічну, типово чоловічу концепцію життя. Світ – це замкнутий простір, що кишить живим гаддям; весь його рух обмежений жорстким, наглухо замкнутим кільцем обрію, досить відчутним, але недоступним: це кільце – закони моралі. Але кажуть, у кохання свій закон, і воно йому підкоряється. Крістіана не відводила од нього уважного, лагідного погляду; її очі були трохи втомлені.

– Ця історія така бридка, – почав Брюно неохоче, – що я був здивований, як це журналісти так швидко припинили торочити про неї. Отже, це трапилося п’ять років тому, судовий процес відбувся у Лос–Анджелесі: для Європи секти сатаністів були ще новим явищем. Девід Ді Меола – я одразу згадав це ім’я – був одним з дванадцяти обвинувачуваних; він також був одним з тих двох, що спромоглися втекти від поліції. Якщо вірити статті, він, очевидячки, втік у Бразилію. Обвинувачення, висунуті проти нього, були просто вбивчі. В його маєтку знайшли сотню відеокасет з картинами тортур та вбивств, усі вони були дбайливо систематизовані й мали етикетки; на деяких він з’являється без маски. На касеті, що була показана під час слухання справи, знято сцену жахливих страждань старої жінки, Мері Макналлаган, та її маленької онучки. Ді Меола на очах у бабусі гострими кліщами одірвав у немовляти руки та ноги; потім пальцями вирвав у старої одне око і мастурбував у криваву очницю; водночас він увімкнув перед самим її обличчям відеокамеру, якою можна було керувати на відстані. Вона сиділа скорчившись; металевий нашийник, пригвинчений до стіни, міцно тримав її; все це відбувалось у приміщенні, схожому на гараж. В останньому кадрі фільму вона лежала у власних екскрементах; касета тривала сорок п’ять хвилин, але тільки поліцейські переглянули її повністю, через десять хвилин присяжні попросили припинити демонстрацію.

Стаття у «Парі–Матч» здебільшого відтворювала інтерв’ю з Деніелом Макмілланом, прокурором штату Каліфорнія, що було надруковане в журналі «Ньюсуїк». За його словами, йдеться не тільки про судовий процес над купкою людей: судити слід усе суспільство, бо цей злочин здається йому характерним симптомом розкладу суспільної свідомості та моралі, що спостиг американське суспільство, починаючи з кінця п’ятдесятих. Суддя кілька разів просив його залишатись у межах фактів, які розглядаються; він вважав недоречними паралелі зі справою Мен– сона[29]29
  Чарлз Менсон – глава «родини хіпі», що мешкала на ранчо поблизу Лос–Анджелеса і промишляла наркотиками, а в 60–ті роки здійснила низку кривавих ритуальних убивств. Серед жертв Чарлза Менсона – дружина режисера Романа Поланського голлівудська актриса Шарон Тейт, яка була по–звірячому вбита на своєї віллі разом із гостями, що приїхали до неї


[Закрыть], тим більше, що з усіх обвинувачуваних тільки щодо Ді Меоли можна було встановити якийсь туманний зв’язок з рухом хіпі чи бітників.

За рік після того Макміллан надрукував свій твір «From Lust to Мurder: а Generation»[30]30
  «Від хоті до вбивства. Генерація» (англ.)


[Закрыть], досить погано перекладений французькою під назвою «Генерація вбивць». Цей твір здивував мене: я чекав на звичайні просторікування у дусі релігійного фундаменталізму про повернення Антихриста та необхідність знову запровадити в школі обов’язкові молитви. Насправді ж це виявилася точна, добре задокументована книга з детальним аналізом численних судових справ; Макміллан виявляє особливий інтерес до випадку Девіда, він переказує його біографію, для цього він провів дуже ретельне дослідження.

У вересні 1976–го, одразу після смерті батька Девід продав маєток і тридцять гектарів землі, щоб придбати в Парижі кілька помешкань у старих будівлях; він залишив для себе велике житло по вулиці Вісконті, а решту перебудував, улаштувавши під оренду. Просторі апартаменти були розгороджені, кімнати для прислуги іноді приєднувалися до інших: він наказав влаштувати там кухні та душові. Коли все було закінчено, він став власником двох десятків маленьких квартирок, які могли забезпечити йому досить пристойний прибуток. Він усе ще не міг облишити ідею досягти хоч якихось успіхів у рок–музиці та сподівався, що в Парижі йому більше поталанить; але ж йому вже двадцять шість. Перш ніж піти за своїм щастям до студій звукозапису, він вирішив на два роки зменшити свій вік. Це було дуже легко зробити: досить, коли запитають, відповісти: «Двадцять чотири». Певна річ, ніхто не стане перевіряти. Задовго до нього так зробив Брайан Джонс. Судячи зі свідчень, що їх роздобув Макміллан, одного вечора в Каннах Девід зіткнувся з Міком Джаггером; він одскочив на два метри, наче наступив на змію. В той час Мік Джаггер уже був найвидатнішою зіркою в світі; багатий, шанований, цинічний, він втілював у собі все те, про що мріяв Девід. Він був таким спокусливим, бо уособлював абсолютне зло, ідеальне зло; а натовп узагалі обожнює образ безкарного зла. Одного разу перед Міком Джаґґером постала проблема влади: слід було утвердити власне «его» у групі; суперником виявився, певна річ, Брайан Джонс. Усе вирішилося добре – там дуже до речі був басейн… Звісно, це неофіційна версія, але Девід знав, що Мік Джаґґер зіштовхнув Брайана Джонса в басейн; Девід легко уявляв собі, як саме він це вчинив. Ось так, почавши з убивства, Мік Джаґґер, на переконання Девіда, став лідером найвидатнішої в світі рок–групи. Все, що на світі є справді великого, ґрунтується на вбивстві – Девід був у цьому переконаний, і зараз, наприкінці сімдесят шостого, відчував, що цілком готовий зіштовхнути в басейни стільки людей, скільки знадобиться; проте в наступні роки він спромігся лише другим контрабасистом взяти участь у запису кількох дисків. А ось жінкам він усе ще дуже подобався. Його еротичні вимоги зростали, він звик лягати одразу з двома дівчатами, бажано – блондинкою та брюнеткою. Більшість з них погоджувались, адже він і справді був дуже привабливим – у такому собі міцному, мужньому стилі, мало не звір. Він пишався своїм довгим товстим фалосом, своїми яйцями, великими й волохатими. Злягання помалу втрачало для нього інтерес, але з незмінним задоволенням він дивився на те, як дівчата опускаються на коліна, щоб відсмоктати йому член.

На початку 1981 року він дізнався від одного заїжджого каліфорнійця, що проводиться відбір груп для запису диска хевіметал на честь Чарлза Менсона. Він вирішив спробувати ще раз. Розпродав усі свої квартирки, вартість яких зросла на той час мало не вчетверо, і переїхав до Лос–Анджелеса. Тепер йому був тридцять один рік, офіційно – двадцять дев'ять; уже забагато. Він вирішив перш ніж показатися продюсерам скинути собі ще три роки. З його зовнішнього вигляду йому можна було спокійно дати двадцять шість.

Запис затягувався, Менсон з глибини своєї виправної тюрми вимагав надмірних прав. Девід захопився бігом підтюпцем і почав відвідувати гуртки сатаністів. Секти, що проповідують культ Сатани, завжди тяжіли до Каліфорнії, починаючи з «Першої Церкви Сатани», заснованої Антоном Ла Вейєм 1966 року в Лос–Анджелесі, та товариства «Церква Страшного Суду», що виникла у 1967–му в Сан–Франциско (Хейт–Ешбері). Ці групи ще існували, і Девід вступив з ними у контакт; вони задовольнялися ритуальними оргіями, час від часу приносячи в жертву якусь тварину, ото й усе, більше нічого; але за їх посередництва він дістав доступ до гуртків набагато страшніших і закритіших. Зокрема, він познайомився із Джоном Ді Джорно, хірургом, який організував так звані «аборти–трапези». Після операції зародок перемелювали, розтирали, змішували з тістом і пекли хліб, щоб потім розділити його між учасниками. Девід швидко збагнув, що найбільш прогресивні сатаністи аж ніяк не вірять у Сатану. Вони, як і він, були абсолютними матеріалістами і незабаром відмовилися від цього дещо кічевого церемоніалу з п’ятикутними зірками, свічками, довгими чорними одіяннями; такі декорації слугували переважно для того, щоб допомогти початківцям подолати моральні перешкоди. У 1983 році його допустили до першого ритуального вбивства пуерториканського немовляти. Він кастрував дитину за допомогою ножа–пилки, а Джон Ді Джорно тим часом виривав, а потім зжирав його очні яблука.

У той період Девід уже майже повністю відмовився від ідеї стати рок–зіркою, хоча, коли бачив по МТУ Міка Джаггера, його серце щоразу боляче стискалося. До того ж проект «Присвята Чарлзу Менсону» провалився, і хоча його й визнавали двадцятивосьмирічним, але ж насправді йому було на п’ять років більше, і він починав відчувати, що справді вже добряче постарів. Його жага влади і всемогутності перейшла у манію величі, він вирішив, що він – Наполеон. Його захоплювала ця людина, яка спалила Європу й залила її кров’ю, людина, яка знищила сотні тисяч, не маючи навіть такого виправдання, як ідеологія, віра чи бодай переконаність. На відміну од Гітлера чи Сталіна, Наполеон не вірив ні в що, крім самого себе, він рішуче відокремив власну особистість від решти світу, інші були для нього лише зброєю, засобом, що слугує його домінуючій волі. Розмірковуючи про своє італійське походження, Девід уявляв собі кревний зв’язок, що зближував його з цим диктатором, який, гуляючи на світанку полями битв, дивлячись на тисячі понівечених, з розпоротими животами тіл, міг недбало кинути: «Дрібниці… одна паризька ніч усе поповнить».

Чим далі, тим більше Девід та інші учасники групи потопали в жорстокості та звірствах. Зрідка вони знімали на плівку свої криваві ігрища, вони знімали маски; один з учасників був продюсером в індустрії відео, він мав доступ до виготовлення копій. Гарний фільм з реальним вбивством можна було продати за чималі гроші, приблизно за двадцять тисяч доларів за копію. Одного вечора, будучи запрошеним на чергову групову оргію до приятеля–адвоката, Девід упізнав один із своїх фільмів на екрані телевізора в спальні. На цій касеті, що була знята місяць тому, він розпилював статевий чоловічий орган механічною пилою. Користуючись своєю надзвичайною привабливістю, він заманив до спальні дівчину років дванадцяти, подругу хазяйської доньки, і змусив її стати навколішки перед його кріслом. Дівчина трохи комизилася, потім почала йому відсмоктувати. На екрані він наближає пилу до низу чоловіка років сорока, трохи чіпляючи нею його стегна, а той, міцно зв’язаний, лементує від жаху. Девід кінчив у рот дівчини саме в ту мить, коли лезо пили розітнуло член; він схопив дівчину за волосся, грубо вивернув їй шию і змусив довго дивитись на сцену, де крупним планом сцяв кров’ю обрубок.

Ось до чого зводилися докази, що були зібрані проти Девіда. Поліція випадково перехопила одну з матриць відео з тортурами, але, очевидно, Девіда попередили; у будь–якому разі, він устиг вчасно втекти. Тут Деніел Макміллан переходив до своєї головної тези. В своєму творі він упевнено стверджував, що так звані сатаністи не вірять у Бога, в Диявола чи у будь–яку іншу надприродну силу; вони вводили блюзнірство у свій ритуал лише як другорядну приправу, смак до якої більшість з них невдовзі втрачали. Насправді вони, подібно до їх вчителя маркіза де Сада, були цілковитими матеріалістами, такими собі гурманами, що шукають насолоду в нервових потрясіннях. За Деніелом Макмілланом, прогресуючий упродовж шістдесятих, сімдесятих, вісімдесятих, а потім і дев’яностих років розпад моральних цінностей є закономірним та неминучим процесом. Коли сексуальна насолода приїдається, природно, що людина, вільна від обмежень традиційної моралі, звертається до більш різноманітних жорстоких ігор; дві сотні років тому Сад уже пройшов цей шлях. Щодо цього серійні вбивці дев’яностих – прямі нащадки хіпі шістдесятих; їх спільними предками можна визнати таких віденських акціоністів п’ятдесятих, як Ніч, Мюель чи Шварцкоглер, які під виглядом перформансу вчиняли прилюдні розправи над тваринами; у присутності всіляких бовдурів вони виривали, роздирали на шматки їхні органи та нутрощі, вони занурювались руками в їхню плоть і кров, доводячи до останньої межі страждання невинних істот, тим часом як статист знімав цю різанину на плівку, щоб потім виставити отриманий матеріал у художній галереї. Таке діонісійське прагнення звільнення звіриного, злого начала, розбуджене віденськими акціоністами, проявлятиметься упродовж наступних десятиріч. Згідно з Деніелом Макмілланом, цей поворот, що настиг західну цивілізацію після 1945–го, є прямим поверненням до культу грубої сили, зречення од вікових норм, що століттями створювалися в ім’я моралі та права. Віденських акціоністів, бітників, хіпі та серійних убивць зближує те, що всі вони абсолютні анархісти, вони сповідують цілковите утвердження прав особистості на противагу соціальним нормам, всьому тому лицемірству, до якого, на їхню думку, зводиться мораль, почуття, справедливість та співчуття. В цьому сенсі Чарлз Менсон аж ніяк не являє собою страхітливе спотворення духовного досвіду хіпі, а логічне його довершення; Девід Ді Меола тільки продовжив, втілив у життя ідеї звільнення особистості, які проголошував його батько. Макміллан належав до партії консерваторів, а деякі його нападки проти особистої свободи викликали зубовний скрегіт у його власній партії; втім, його твір відіграв більшу роль. Збагатившись своїми авторськими правами, він з головою поринув у політику; невдовзі його обрали до Палати Общин.

Брюно замовк. Свою каву він уже давно допив, була четверта година ранку, а в залі – жодного віденського акціоніста. Тим часом Герман Ніч гнив в австрійській в’язниці, куди його запроторили за зґвалтування неповнолітньої. Цій людині вже виповнилося шістдесят, можна було сподіватися на швидку смерть; отже, одне із джерел всесвітнього зла висихало. Нервувати з цього приводу було не варто. Все навколо навівало спокій, самотній офіціант блукав поміж столиків. Зараз вони лишилися тут єдиними клієнтами, але ресторан був відчинений двадцять чотири години на добу, про це повідомляла вивіска на вході, те ж саме повторювалося на обкладинці меню, таке було зобов'язання, передбачене контрактом. «Вони й похезати не сходять, ці гоміки», – машинально пробурмотів Брюно. Людське життя в нашому сучасному суспільстві неминуче проходить через кризові періоди, насамперед у галузі особистих проблем. Отже, в центрі великої європейської столиці обов’язково має бути принаймні один заклад, відчинений для клієнтів усю ніч. Він замовив малинове желе та дві пляшки вишневої горілки. Крістіана уважно прослухала його розповідь; у її мовчанні було щось нестерпне. Тепер вони мали повернутися до звичайних радощів.