Текст книги ""Лахтак""

Автор книги: Микола Трублаїні

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 18 страниц)

Розділ IV

«Білуха» прийшла в Мурманський порт пізно ввечері. На рейді кинули якір. Кривцов звелів спустити шлюпку і поїхав на берег.

Повернувся він опівночі.

Старший помічник зустрів капітана словами:

– Радист приймає якісь дивні радіограми.

– А що саме? – добродушно запитав Кривцов.

– Ніби з «Лахтака».

– Ну?!

– Ось перша. Я її взяв. Решта в нього.

Кривцов схопив папірця і при світлі електричної лампочки прочитав:

«Говорить «Лахтак» крп Острів Місячної Ночі крп Море Лаптєвих крп Затерті кригою крп Відгукніться, хто нас чує крп Кочегар Павлюк крп Пароплав «Лахтак».

– Чудна, справді, радіограма. Може, містифікація?

– У нього ще кілька радіограм прийнято. Радіорубки він не залишає.

– Ходім подивимось.

Кривцов швидкими кроками пройшов до радіорубки. Від капітана не відставав помічник. Вони застали радиста біля апарата. Той сидів у навушниках і щось записував на папері. Побачивши капітана, радист, не припиняючи писати, взяв лівою рукою купку паперів і простягнув їх Кривцову. Це були радіограми з «Лахтака». Капітан почав їх переглядати.

Знов починалось з того самого:

«Говорить «Лахтак» крп Море Лаптєвих крп Острів Місячної Ночі крп Перервав роботу через одне непорозуміння крп Хто мене чує крп Переходжу на прийом крп

Пароплав «Лахтак» крп Переходжу на прийом крп Кочегар Павлюк».

За нею друга радіограма:

«Пароплав «Лахтак» крп Хочу говорити крп Маю сказати важливе крп Переходжу на прийом крп Кочегар Павлюк».

Інші радіограми повторювали той же зміст.

– Він хоче зв'язатись, а йому ніхто не відповідає? – спитав Кривцов Валю.

Радист, не знімаючи навушників, мовчки кивнув головою. Чекаючи, доки він закінчить прийом, Кривцов підсунув собі стільця і мовчки, повівши очима, запропонував зробити те саме своєму помічникові.

Радист кинув олівець, шарпонув вимикач, бризнув електричними іскрами і переключився на передачу. Через півхвилини – знов на прийом і потім знов на передачу. Нарешті, радіорозмова припинилась.

– Дмитре Прокоповичу, – обертаючись усім корпусом до капітана, заговорив радист, – зв'язався з «Лахтаком». Поки що він чує лише мене, хоч з ним намагаються зв'язатись кілька радіостанцій.

– Це справді «Лахтак»? Не містифікація?

– Мені здається, що це «Лахтак».

– Чому з ним не можуть зв'язатись інші радіостанції? Тому, що це не радист, а, мабуть, якийсь радіоаматор.

Він передає приблизно по двадцять, а приймає, мабуть, не більше як по десять знаків на хвилину. Вони ж шпарять йому по сімдесят – вісімдесят, а Йоканга, мабуть, і всі сто знаків на хвилину.

– Що це за острів?

– Я питався. Він сказав, що їх придрейфувало разом із кригою до острова, якого немає на карті, і вони назвали його островом Місячної Ночі. Вони загубили капітана і половину екіпажу. Там є якісь норвежці. Цього вже я не розумію. З ними штурман Кар. Я сказав йому, що говоритиму через двадцять хвилин.

У цей час зацокотів апарат. Радист послухав і сказав:

– Нас кличуть.

Виявилось, що начальник порту викликав Кривцова до радіотелефону.

– Кривцов біля телефону, – сказав капітан «Білухи».

– З вами говорить начальник порту Мурманськ.

– Слухаю вас.

– Кілька радіостанцій чули «Лахтака». Зараз про це нас сповістив Архангельський порт. Але ніхто не може з «Лахтаком» зв'язатись. Є підозріння, що це містифікація. Архангельськ пропонує виявити місцеперебування тієї станції з допомогою радіопеленгування. Один радіопеленг візьме Архангельськ, другий – у нас. Тоді зможемо сказати, чи то «Лахтак», чи ні. Пропоную це зробити вашому радистові. Ви чуєте мене?

– Так, так. Я мушу вам сказати, що мій радист зв'язався з «Лахтаком». Але думаю, що зробити те, що пропонує Архангельськ, буде не зайвим. Через двадцять хвилин мій радист говоритиме з «Лахтаком» і скористається з нагоди, щоб узяти пеленг. За годину, не пізніше, я повідомлю про наслідки. Ви чуєте мене?

– Так. Чую. Нетерпляче чекаю наслідків. На все краще!

– До побачення! – відповів Кривцов, і розмова закінчилась.

Кривцов переказав свою розмову і наказав радистові взяти радіопеленг від радіостанції «Лахтак».

– Візьмемо ми, і візьме Архангельськ. Хоч на великій віддалі радіопеленг і дає неточний напрям, але орієнтовно ми будемо знати, де ця радіостанція.

Потім Кривцов написав радіограму, яку радист мав передати на «Лахтак» для штурмана Кара.

«Радий дізнатись, що живі, здорові. Повідомте ваші координати, стан пароплава, стан криги, здоров'я членів екіпажу, запаси харчів, палива. Чи триває дрейф? Характер дрейфу. Передайте привіт команді «Лахтака» від команди «Білухи».

Кривцов».

Рівно через годину капітан Кривцов говорив радіотелефоном з начальником порту.

– Мій радист прийняв радіограму від штурмана Кара.

– Я вже знаю її зміст, – відповів начальник порту, – наші радисти теж записали її. А чи взяли ви радіопеленг?

– Так.

– Ну і що?

– Напрям 27°20? на ост. Що в Архангельську, не знаєте?

– Знаю: 23°50? на ост. Зараз вираховуватимемо місцеперебування «Лахтака».

– Вам невідомо, яких заходів передбачається вжити?

– Архангельськ уже запитав Наркомвод. Завтра, мабуть, буде відповідь. У вас ще є що сказати?

– Я хотів би взяти участь в експедиції на допомогу «Лахтакові».

– Зв'яжіться з Архангельськом. На добраніч!

– На добраніч!

Розмова закінчилася. Капітан Кривцов пройшов до штурманської рубки, витяг карту Льодовитого океану і в присутності вахтового штурмана з допомогою циркуля, транспортира та двох відомих йому цифр провів на карті дві лінії: одну від Мурманська, а другу від Архангельська в напрямі на північний схід. В місці, де ці лінії перетиналися, поставив крапку і написав: «Лахтак». Це було на білій плямі під 81° північної широти.

Розділ V

В кают-компанії «Лахтака» одразу стало тісно. З приходом норвежців кількість людей на пароплаві подвоїлася.

Запара зробив Ельгарові перев'язку, і гарпунник сів за стіл у центрі норвезької групи. Куля сковзнула йому по ребру і пробила лише м'язи.

– Дрібничка, – констатував гідролог.

Екіпаж «Ісбьорна» знайомився з екіпажем «Лахтака». Ельгар перекладав своїм товаришам з англійської на норвезьку статтю із стінгазети про дружбу та спілку. Тим часом автор статті в кубрику переодягав і поїв спиртом того бідолаху, що потрапив під струмінь води з шланга. Вершомет намагався порозумітися з норвежцем, якому Запара тільки-но перев'язав руку. Це був єдиний поранений в бою з радянськими моряками. Коли норвежець привітно посміхнувся, мисливець схопив його за плечі і затермосив, голосно сміючись.

Тут же сиділи двоє норвезьких матросів-мисливців, які, обурені поведінкою свого капітана та його льодового лоцмана, намагались були їх переслідувати, коли ті втікали.

Ельгар скінчив перекладати статтю Зоріна. Останні слова вкрилися схвальним гомоном голосів. У цей час відчинилися двері і з верхньої палуби спустилися Кар і Торба.

Штурман підняв руку, вимагаючи тиші.

– Товариші, – сказав він, – встановлено радіозв'язок з шхуною «Білуха». Вона стоїть на рейді в Мурманську. Хто хоче послати на суходіл радіограму, пишіть, але поки що не більше як десять слів.

Це була така радісна новина, що моряки навіть не хотіли вірити. Кар переказав Ельгарові, щоб той сповістив своїх товаришів, що й вони мають таку саму можливість.

– Нехай пишуть радіограми, – сказав він гарпунникові, – ви їх перекладете на англійську мову, а я на російську, і тоді наш радист передасть їх на «Білуху», а звідти вони підуть у Норвегію. Тільки кожна радіограма – не більше як десять слів.

– Звідки ж у нас радист? – з цікавістю спитав Зорін.

– Товариші, у нас радистом Павлюк. Виявляється, всю зиму він вивчав радіо. І, нарешті, подолав таємницю радіопередачі. Робив це потайки, готуючи нам сюрприз.

Запара схопився з свого місця і підбіг до Кара й Торби.

– Я ж вам казав, я ж вам казав! – кричав він. – Павлюк – чесний хлопець. Треба було одразу його запитати. Я ж вам казав!

Запара тріумфував, мабуть, чи не більше, ніж Павлюк, що в цей час прів біля радіоапарата.

Норвежці одразу попросили паперу й олівців. За кілька хвилин кают-компанія, як казав потім Торба, обернулася на поштамт: хто писав радіограму, хто стояв у черзі по олівець і допомагав товаришеві скласти радіограму. Десяти слів було надто мало, але Кар рішуче заборонив писати більше: він бачив, з яким великим напруженням справлявся Павлюк із щойно освоєною ним справою радіопередачі та радіоприймання.

Доки всі писали, Кар почав розмову з Ельгаром.

– Олаунсен, я посилаю рапорт своєму начальству про становище «Лахтака». Мені здається, що не слід повідомляти про непорозуміння, яке сталося між радянськими і норвезькими моряками. Я повідомлю про загибель «Ісбьорна» і про врятування команди. Але я хотів би, щоб ви допомогли мені, повідомивши, де Лейте і юнга Стьопа, що залишили вчора «Лахтак» разом із Ландруппом, і хто буде тепер за старшого серед команди «Ісбьорна»?

– Мені сказали товариші, що старий моряк і юнга зараз лежать зв'язані в нашому таборі під охороною штурмана і одного матроса. До речі, штурман Бентсен – людина порядна. Очевидно, тому шкіпер Ларсен і лишив його вартувати табір, а не взяв сюди.

– В такому разі я гадаю, що ранком ми вирядимо людей до вашого табору визволяти наших делегатів. Чи зможете ви піти з цією експедицією?

– Так, я думаю, що норвежці могли б повернутись до свого табору з тим, щоб перенести його на цей берег, ближче до «Лахтака».

– А чи не краще було б не переносити табору, а перебратись усім на пароплав?

– Коли ви це дозволите, то ми будемо лише глибоко вдячні.

– Тоді ми спільно поміркуємо, як вирватися з криги. Між іншим, я сподіваюся, що нам на допомогу вийде криголам.

Ельгар помовчав, подивився в підлогу, наче щось обмірковуючи, і сказав:

– Але тепер нам треба побоюватись одного спільного ворога. Шкіпер Ларсен – людина лиха й енергійна. З ним Ландрупп. Хоч це людина малонебезпечна, бо не вміє добре стріляти і невитримана, але Ларсену вона може стати в пригоді.

– Будемо обережні. Між іншим, мене цікавить, чи все у вас було так, як розповідав мені Ларсен?

– Майже… – Ельгар нахмурився, – я, власне, не чув, що саме він вам розповідав, і знаю це із слів Ландруппа. Але він, мабуть, дещо затаїв. Він, безумовно, не сказав вам, що він, шкіпер Ларсен, – старий браконьєр і що, крім полювання на морського звіра, грабував так звані авральні пункти з запасом харчів, одягу та зброї, що лишаються на полярних островах на випадок нещастя з якимись мандрівниками. Пограбувавши один з таких пунктів на Землі Франца-Йосифа, він пішов у Карське море, щоб дістатися протоки Шокальського, бо мав відомості, що там на березі острова Жовтневої революції є теж такий пункт. Але крига затерла «Ісбьорн», занесла до цього острова і тут розчавила. Радіо ми не мали. На цьому острові Ландрупп знайшов багаті поклади золота. Шкіпер Ларсен не сказав команді, де саме ці поклади, і взагалі не говорив про золото до останнього часу, поки не приготувався до нападу на «Лахтак». Коли я розбився і мене принесли сюди, тут же опинився і Ларсен. Побачивши, що я опритомнів, він наказав мені не признаватися, що я знаю англійську мову. Після того Ларсен замість себе послав сюди Ландруппа, який теж удавав, що не розуміє англійської мови. Передостаннього разу Ландрупп прийшов сюди з Карсеном, який погодився на пропозицію Ларсена взяти участь. у нападі на «Лахтак». Мені казали, що вся команда вимагає від мене, щоб я підтримав їх. Що було далі, ви знаєте. Лейте врятував Карсена. Я почував вдячність за те, що мене знайшли й вилікували. Разом з Карсеном ми спостерігали життя на «Лахтаку», симпатії наші до команди зростали. Нарешті, коли вийшла газета і я прочитав статтю про спілку і дружбу, наші наміри остаточно похитнулись. Після останніх відвідин Ландруппа, – він сказав нам про час нападу, – ми вирішили повідомити вас про це.

Кар потиснув руку гарпунникові й спитав:

– Скажіть, що збирався зробити Ларсен, захопивши «Лахтак»?

– Він вважав, що з допомогою динаміту й амоналу зможе вивести пароплав із криги. В нього був план навантажити пароплав золотою рудою і, покинувши вас на острові, плисти в – Норвегію. Там він думав вивантажити золото, вивести «Лахтак» у море, записати в журнал, де ви знаходитесь, і пустити пароплав напризволяще десь біля Мурманська. Так принаймні говорив нам Ландрупп.

– Я вам щиро вдячний! – ще раз подякував Кар.

Розділ VI

– Як тобі, Павлюк, не соромно? – напався Зорін на Пав-люка. – Чого ти крився від нас?

Павлюк посміхався.

– Щоб не глузували.

– Я боюся, – лукаво примружуючись, втрутився в розмову Торба, – що ти з нас глузуєш. Ми ж у радіо нічого не тямимо. А ти поцвірінькаєш там радіоключем і кажеш: «Передав». Подержиш навушники і кажеш: «Прийняв».

– Добре. Я вашої радіограми не передаватиму, – відповів Павлюк.

– Та ні… я ж тебе знаю. Ти людина порядна… А я це так, пожартував, – виправдувався механік. – Знаєш, усякі радисти є. От, наприклад, історія. Плавав я на пароплаві «Три погибелі»…

Усі всміхнулися, почувши таку назву пароплава, і приготувалися слухати механіка.

– Був у нас радист Проша. П'янюга непросипний. Розгорнули ми культроботу. Вирішили випускати бюлетень останніх новин. Звичайно, в такій справі багато залежить від радиста. Він же мусить приймати по радіо різну інформацію. Прийшли до нього і просимо: «Прошо, будь ласка, візьми громадське навантаження». – «З охотою», – каже. Другого ранку приносить аркуш списаного паперу. «Прийняв, – каже, – інформацію». Там повідомлення про загальний страйк у Парижі, про повстання в Єгипті, про з'їзд лікарів у Москві, про будівництво нової фабрики. Все наче як слід. Ми радіємо: Прошу до громадської роботи втягли. Другого дня Проша прийняв інформацію, що завалився Панамський канал. Австрія оголосила війну Аргентіні, помер президент в Індії, винайдено підводний човен, який може спускатись на дно в найглибшому місці океану. На пароплаві тільки й розмов, що про це. Третю ніч випало так, що мені довелося стояти на вахті з вечора до ранку. Думаю: зазирну до Проші, дізнаюся, що він нового почув. Приходжу раз – Проша спить. Приходжу вдруге – Проша спить, втретє – спить. Ну, думаю, будемо сьогодні без інформації. Коли вдень Проша приносить здоровенний аркуш, увесь пописаний, і каже: «Цілу ніч не спав, усе слухав». І написано в тому аркуші, що в Японії землетрус – потонув острів Фудзіяма, в Нью-Йорку згорів палац президента, в Алжірі повідь і загинуло місто Малакатура, ескадра швейцарського флоту робить маневри в Індійському океані, в Одесі впав метеорит з написом «вітаємо земляків» – і ще багато неймовірних, вигаданих повідомлень. Я розповів хлопцям, як три рази заходив уночі до Проші і він все спав. Тоді Проша каже: «Пфф! Я їм таку газету робив, як ні один редактор у світі, а вони ще хотіли, щоб я по радіо слухав».

До кают-компанії ввійшов Кар.

– Вершомет і Ельгар, – сказав він, – повернулись з табору норвежців. Лейте і Стьопу не знайшли. Взагалі нікого там не застали. Всю зброю звідти забрано. По слідах видно, що четверо лижників подалися вздовж берега на північ, а двоє пішли через горби в глиб острова.

Усі стривожено підвелися з своїх місць. Слідом за Каром до каюти ввійшли Вершомет, Ельгар і кілька норвежців, які ранком ходили до табору, щоб знайти старого боцмана та юнгу, а також повідомити про події тих двох норвежців, які лишалися вартувати табір.

Поки Котовай і Ковягін, які чергували того дня по камбузу, готували на столі обід, тут же відбувалася нарада між Каром, Ельгаром і рештою присутніх.

Вирішили організувати два загони з витривалих моряків з тим, щоб вони знов повернулись до норвезького табору, там поділились та рушили по слідах двох і чотирьох лижників. Ельгар вважав, що Ларсен і Ландрупп, повернувшись до табору, мабуть, залякали штурмана й матроса, і ті до них пристали; вони поділилися на дві групи: двоє повели полонених на північ, а двоє, мабуть, зійшли на горби, щоб стежити за пароплавом.

– Найголовніше, – сказав Кар, – вирвати наших делегатів з рук Ларсена і Ландруппа раніш, ніж ті встигнуть вчинити їм якусь шкоду. Непогано дізнатися, де шкіпер та його лоцман, і пильнувати, щоб нам вони теж не вчинили якоїсь неприємності. Загалом же я певен, що, кінець кінцем, вони обидва вернуться до нас і проситимуть миру, бо їм нікуди дітися.

Охочих іти визволяти Лейте і Стьопу знайшлося багато. Кар відпустив Вершомета, Соломіна і Шелемеху. З норвежців пішли Ельгар, Карсен і двоє матросів. Умовилися, що Вершомет і Карсен підуть по слідах тих, яких мали за розвідників, а решта під керівництвом Ельгара доганятимуть чотирьох, що відступили на північ.

Відпочивши по обіді з годину, експедиція вирушила на острів. Намітили того дня дійти лише до норвезького табору з тим, щоб там переночувати. На ранок мусили розпочати наступ.

– Скажіть, а який завбільшки острів? – спитав Кар Ельгара.

– Острів невеликий, але точних його розмірів я не знаю. Північно-східну частину Ларсен відвідував кілька разів із Ландруппом. Нам же ходити туди заборонялося. Там десь Ландрупп знайшов золото. Грудки золотої руди він показував у таборі вже під час мого перебування на вашому пароплаві. Особисто я їх не бачив. Але Карсен і інші моряки стверджують, що Ландрупп приніс у табір чимало золота. Мені відомо, що шкіпер Ларсен проходив від табору до північно-східного краю острова за шість годин. Увесь острів, як він казав, можна обійти менше ніж за добу.

Семеро озброєних лижників (Вершомет, Шелемеха і Соломін взяли рушниці тих норвежців, які залишились на пароплаві) зійшли на кригу і вишикувались.

– Щасливої дороги! – крикнув їм Кар. – Удачі й швидкого повернення!

– Рушаймо! – скомандував Вершомет, і лижі сковзнули по сніговій ковдрі, що вкривала крижане поле.

Лижники йшли поволі. Вершомет і Ельгар вирішили зберегти сили загону на наступний день.

Кар дивився їм услід, і в пам'яті його проходили пригоди, що їх довелося зазнати екіпажеві «Лахтака» біля берегів цього невідомого досі географам острова.

Перед обідом Павлюк прийняв радіограму, адресовану капітанові. Радіограма з Архангельського порту повідомляла, що на початку липня на допомогу «Лахтаку» вийде криголам «Хатанга». Капітаном криголама призначено Кривцова.

До Кара підійшов гідролог.

– Отто Рудольфовичу, я хотів вас просити дозволити мені приєднатися до експедиції на острів. Хоч на геології я майже не розуміюся, проте зміг би зібрати якусь колекцію і з'ясувати географію острова.

– Експедиція ж уже вирушила. Чому ви раніше не сказали?

– Кінчав записувати спостереження. Але я їх наздожену.

– Гаразд. Спробуйте. Але якщо до острова не наздоженете, вертайтеся назад.

– Єсть!

– Одну хвилинку! – затримав його Kap. – Скажіть, що ви зробили з тим норвежцем, який ліз минулої ночі до вас на полубак?

– Мм… Я пошкодував бити його сокирою і накрив поплавцем Мітчеля. Він розгубився і перекинувся на кригу. – Ага! Ну, поспішайте, а то не доженете.

Розділ VII

Вночі випала пороша й притрусила всі сліди. День прокидався похмуро, небо виглядало невмитим. Проте Запара віщував погоду, а після полудня – навіть сонце.

Хоч сліди зникли, але Вершомет і Ельгар вирішили не змінювати своїх маршрутів. Гідролог висловив бажання приєднатися до Вершомета і Карсена. Мисливець скривився, знаючи Запару як не дуже спритного лижника, але погодився.

Ельгар разом із своїм загоном вийшов на кілька хвилин раніше. Вершомета затримував Запара: вночі в нього зник геологічний молоток, і він тепер його розшукував. Нарешті молоток знайшовся під ведмежою шкурою, на якій спав гідролог.

Троє розвідників рушили в глиб острова. Вони пройшли скелі, за якими взято було в полон найстарішого і наймолодшого з їх товаришів, пройшли яром і незабаром зійшли на перший горб. Запара визначив, що висота його триста п'ятдесят – чотириста футів над рівнем моря. Поряд здіймалося кілька значно вищих горбів. Вершини їх нагадували зрізані піраміди. Звідси побачили групу Ельгара. Ельгар із своїми товаришами йшов понад самим берегом і незабаром зник за горбуватим мисом, що, наче розігнавшись, круто спинився над морем.

Вершомет пропонував неухильно посуватися в центр острова. Пройшовши заглибину між двома горбами, розвідники почали підійматись на одну із зрізаних пірамід. Раптом вони почули кілька пострілів. Стріляли десь далеко, ніби за горбом, на який вони сходили.

Біля самої вершини гори Вершомет зупинив своїх супутників і далі поповз сам. Діставшись до площадки на вершині, вій обережно висунув голову, але нічого не помітив. Треба було перейти площадку і зазирнути звідти, бо, очевидно, гора уривалася там досить круто. Мисливець, поманивши рукою Карсена і Запару до себе, поповз далі. Скоро він побачив під собою урвище заввишки метрів із п'ятнадцять, а далі – досить положистий схил, що спадав у глибину долини. Де-не-де по тому схилу з-під снігу виступали скелі. За ними ховалися люди з рушницями. Шестеро людей. Четверо – ліворуч від Вершомета, двоє – праворуч.

Мисливець стояв ніби на вершині високого трикутника, а дві групи озброєних людей займали місця на кутах біля основи трикутника. Вершометові стало ясно, що ті люди між собою перестрілювалися. Придивившись, він з радістю пізнав у тих двох, що лежали за камінням праворуч, Лейте і Стьопу. Значить, вони вирвалися з полону і навіть із зброєю.

До Вершомета приєдналися Карсен і Запара. Всі троє спостерігали нерівний бій між чотирма і двома. Постріли звучали рідко, і поки що жодна сторона не піддавалась. Але треба було припинити цю небезпечну перестрілку. Вершомет запропонував усім трьом дати кілька залпів угору. Карсен зрозумів мисливця і показав жестами свою згоду. Усі разом підняли рушниці і по команді Вершомета вистрілили тричі вряд. Після цього глянули вниз і разом засміялися: обидві ворожі партії камінням покотились в глибину долини. Очевидно, кожна група сприйняла їхні постріли як прибуття підмоги ворогові. Не гаючи часу, Вершомет і Карсен підвелися на весь зріст і почали гукати кожен до своїх земляків. Але ні норвежці, ні радянські моряки не звертали уваги на ті вигуки. Вони, не зупиняючись, котилися в долину, рятуючи себе від пострілів згори. Опинившись унизу, кинулися в різні боки: норвежці – на північ, а Лейте із Стьопою – на південний схід.

– Будемо наздоганяти? – спитав Запара.

– Щоб, бува, не постріляли, а втім… – не закінчив мисливець.

– Давайте білий прапор викинемо, – запропонував гідролог і, не чекаючи відповіді, витягнув кишенькову хустку і прив'язав її до шомпола.

Вирішили доганяти Лейте і Стьопу.

– З Ларсеном зустрінеться Ельгар, – сказав Вершомет Карсенові, і той, очевидно, зрозумів мисливця. Справді, Ларсен і його група подалися туди, де, напевне, мусили зустрітися з Ельгаром.

Умовившись, усі троє перекинули через плече гвинтівки і, прив'язавши до них білі хустки, почали спускатися з гори, щоб наздогнати Лейте й Стьопу. Спускатись було нелегко. Мусили робити чималий гак, щоб обійти урвище, яким закінчувалася гора. Коли опинилися в долині, то ті, кого вони доганяли, були вже на вершині другого горба. Не спиняючись ні на хвилину, всі троє почали сходити на цей другий горб. Над їх головами маяли білі хустки, що мусили свідчити про відсутність лихих намірів.

Час від часу Вершомет зупинявся і, набравши повні легені повітря, кричав:

– Стьоо-о-о-о-по-оо!

Та, очевидно, голос його так і не долетів до юнги. Обидва втікачі зійшли на гору й зникли. Проте Вершо-мет не підупадав духом: Лейте і Стьопа, певно, так натомилися за попередні дні, що куди там їм утекти.

Коли троє розвідників наблизилися до вершини гори, з-за каміння раптом залунав крик:

– Дядьку Юрій! Юнга пізнав Вершомета.

Через кілька хвилин товариші тиснули один одному руки. Лише Карсенові Лейте простяг руку з недовір'ям, з якимсь ніби побоюванням.

– Так ви врятувались? – спитав старий боцман свого заступника.

– Тому, що ви не стріляли, – відповів Вершомет.

– Я не про те. Скажіть, як ви врятувалися з пароплава і чому з вами цей норвежець?

Лейте був певен, що норвежці захопили «Лахтак» і що Вершомет і Запара врятувалися приблизно так, як і вони з Стьопою.

Коли Вершомет зрозумів, у чому річ, він голосно зареготав і покликав Запару:

– Дмитре Петровичу! Ви чуєте?

Але Запара не чув. Він стояв, вражений виглядом вершини цієї гори. Воронка у кілька десятків метрів завглибшки і понад сто метрів діаметром нагадувала кратер вулкана. Почувши, нарешті, своє ім'я, він обернувся і сказав:

– Хай я не буду Запара, коли це не згаслий вулкан.

Але вулкан не зацікавив ні Лейте, ні Стьопу. Вони слухали оповідання Вершомета про події позаминулої ночі. Коли мисливець скінчив, обидва моряки обернулися до Карсена. Лейте поплескав норвежця по плечу, а юнга міцно потиснув йому руку.

– Лейте, а ви наклепували на Павлюка, – докірливо промовив Стьопа.

– Каюсь, – відказав той.

– А тепер, – запропонував мисливець, – ходімо слідом за Ларсеном. Ми, мабуть, зустрінемо Ельгара і, думаю, станемо йому в пригоді.