Текст книги ""Лахтак""

Автор книги: Микола Трублаїні

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 18 страниц)

Розділ XI

За кілометр від пароплава, між ним і островом, здіймалися величезні крижані скелі. Запара казав Стьопі, що то, очевидно, айсберги стали на прибережну мілину. Ті скелі підносились над поверхнею моря на сім-вісім метрів. Коли на небі вигравало північне сяйво або світив місяць, вони здавались руїнами середньовічного замка. Загалом, велетенські тороси значно прикрашали суворий ландшафт закрижанілого моря.

Стьопа обрав ті крижини за кінцевий пункт своїх екскурсій на лижах. Далі відходити від пароплава Кар рішуче заборонив.

Якось, місячної години, юнга звернув увагу, що на снігу, біля крижаних скель, є чимало таких слідів, які йому довелося бачити на березі острова Місячної Ночі, – тобто слідів полярного лиса, або, як його звуть інакше, песця.

Стьопа бачив ці сліди, але ще жодного разу не потрапив йому на очі той пухнастий, довгохвостий звір.

Вершомет запропонував виставити на нього пастки. Стьопа з охотою прийняв цю пропозицію. Наступного після пожежі дня вони вдвох, захопивши дві пастки, рушили туди.

– Цікаво, які тут песці? – говорив Вершомет. – Чи є й голубі?

– А ви гадаєте, що можуть бути? – спитав Стьопа.

– А чого ж!.. Мені двічі на Новій Землі довелося зустрічати їх. Кажуть, що на малих островах, які лежать далеко в морі, вони трапляються частіше, ніж на суходолі або на великих островах.

– А скажіть, – зацікавився юнга, – їхнє хутро справді голубе?

– Ні, воно скоріше попелясте. Якби вони справді були голубі, то їм було б дуже важко заховатися в тундрі або серед криги. Навіть маючи попелясте хутро, вони надто примітні в умовах Півночі. Мабуть, через це їх так мало. Інша справа – білі. Ті в снігах і кризі чудово маскуються.

Обминаючи невеликі тороси, мисливці швидко бігли на лижах.

Погода стояла тиха, приємна. В небі світив місяць і заливав своїм світлом крижану пустиню, притрушену снігом.

– А як полюють на песців? – спитав Стьопа.

– Будемо ставити пастку, і я розповім, – відказав він, – а тепер давай поспішати.

Нарешті наблизились до крижаних скель. Лише завернули за вузький прохід між двома велетенськими торосами, і з очей зник «Лахтак». Навколо хаотично здіймалися крижані нагромадження. Де-не-де вони розступались, і між ними з'являлись рівні крижані площадки, на яких можна ковзатись на коньках або грати в м'яча.

– Мене цікавить, – сказав мисливець, зупиняючись і показуючи слід песця на снігу, – чому їх тут так багато?

– А що, хіба вони не заходять на кригу?

– Ні, навпаки, вони часто забігають у море, але тут, серед цих торосів, їх слідів особливо багато, ніби біля кормушки.

Та за п'ять хвилин мисливець розгадав причини цього явища.

Коли вони пройшли за гострий виступ одного з торосів, перед ними заблищала чорна пляма великої ополонки. На снігу біля ополонки відбилися сліди лап великого звіра. Ті сліди, схожі на сліди величезної людської ноги, зупинили товаришів.

– Ага, – промовив Вершомет, – зрозумів! – і обережно оглянувся навколо.

– Що таке? – спитав Стьопа.

– В цій ополонці водяться нерпи, і на них ходить полювати білий ведмідь, а слідом за ним бігають песці. Вони живляться тими недоїдками, які лишаються після ведмедя. Дивуюсь, як ти раніше не помітив цієї ополонки і слідів біляка.

– По-перше, тому, що в цей закуток я не зазирав, а по-друге, не завжди так ясно світить місяць, як зараз, щоб можна було все помічати.

– Ну, тепер, – сказав Вершомет, – пильнуй уважно, щоб часом не наскочити на цього злодіяку.

– А він на нас не може наскочити?

– Тепер він має перевагу над нами. В цей час він бачить краще, ніж ми. Крім того, він, мабуть, щось нюхом чує, а ти от нюхом нічого не чуєш. І, нарешті, він мовчить, а ми балакаємо.

В цей момент поблизу щось тріснуло.

– Еге… заговорив, – стиха промовив мисливець.

Над велетенським торосом піднявся чималий звір. Наставивши морду на мисливців, він, здавалось, нюхав повітря. Але він не міг почути ніяких запахів, бо нюх у білих ведмедів розвинений дуже слабо. Ведмідь повільно спустився з тороса, підійшов до ополонки і ліг біля води.

Мисливці стояли нерухомо. Вершомет присів і, не ворушачись, стежив за звіром.

Ведмідь на них не дивився. Він злегка поводив мордою, вдивляючись в ополонку. Звір вичікував, чи не з'явиться де нерпа.

– Ми полюємо, і він полює, – прошепотів Вершомет своєму юному другові. – Ану, підліземо ближче.

Мисливці, пригнувшись, почали наближатися до ведмедя. Звір, очевидно, їх помітив, але залишався байдужий.

Коли до нього залишалось кроків з тридцять, Вершомет став на коліно і почав націлюватись. Ведмідь підвів голову і знову опустив, вдивляючись в ополонку.

– Стьопо, це повинен бути твій ведмідь, – сказав Вершомет.

Зраділий Стьопа скочив на два кроки вперед, підняв рушницю і гукнув:

– Ей, біляку, стережись! Ге-ге-ге-е-е-е!

Цей крик сполохав ведмедя, і він, враз звівшись на ноги, поволі рушив на мисливців. Стьопа вистрілив. Ведмідь із стогоном упав на передні лапи, і в ту ж мить мисливці почули розпачливий людський зойк.

Розділ XII

Місяць закінчував свій шлях по небу, коли на палубу вийшли Кар, Лейте і Запара. Вони чекали Вершомета та Стьопу і розмовляли на тему, яка останню добу так непокоїла Кара, – про причину пожежі і про те, хто бив у дзвін тривогу.

Штурман весь час уникав порушувати це питання серед своїх товаришів, і його приклад наслідував Лейте. Зараз же Кар вирішив розповісти про свої підозри та тривоги Запарі і порадитись з ним та з Лейте.

В цей час вахту відбував Котовай. Він визирнув з вікна штурманської рубки, проводячи зором моряків та вченого, що пройшли на ніс, де й схилились для розмови над самим бушпритом[28]28
  Бушприт – на парусниках балка, що похило стирчить на носі корабля і по суті є допоміжною щоглою. Іноді ставиться на пароплавах як прикраса.


[Закрыть]. Три постаті в кошлатих кожухах стояли на фоні засніженого півбака і, освітлювані місячним сяйвом, нагадували якихось таємничих змовників.

Котовай зійшов на капітанський місток і перехилився через фальшборт.

– Вахтовий! Не замерз? – гукнув йому Лейте.

– Ні. В таку погоду і три вахти вистояти можна! – відповів Котовай.

Матрос пройшовся по містку. Капітан і його помічник тихо розмовляли між собою.

Кар розповідав Запарі про норвезьку люльку, про те, що Котовай бачив таку люльку у небіжчика-радиста, про незрозумілу поведінку Павлюка і про той дивний звук, що йому вчора довелося почути.

Запара, прослухавши все і кілька хвилин помовчавши, сказав:

– Коли так, то я мушу розповісти вам теж одну дивну річ. Тижнів зо два тому, а може й трохи більше, опівночі я вийшов на палубу робити метеорологічні спостереження і зійшов на дах штурманської рубки. Коли я підняв анемометр і, присвічуючи, почав спостерігати за секундоміром, то почув, як звідкись з палуби, ніби з-за димаря, а може з якоїсь шлюпки, долинули дивні цокотливі звуки. До речі, вони мені здалися дуже знайомими. Скінчивши спостереження по анемометру, я перехилився через борт і почав прислухатись. Але звуки стихли, і ніщо не порушувало тишу. Ці звуки, повторюю, здалися мені дуже знайомими. Я став пригадувати, де я міг чути щось подібне. Але хоч скільки пригадував, нічого не спадало на думку. Знаєте, так буває вві сні. Щось присниться, а потім пригадуєш: і наче знайоме, а пригадати не можеш. Зійшовши з капітанського містка і підійшовши до дверей, що ведуть у наш кубрик, зустрів я Павлюка. Мені спало на-думку спитати, чи не чув він чого. Павлюк відповів, що він абсолютно нічого не чув, і сказав це таким веселим, навіть глузливим тоном, що в мене відпала охота казати ще будь-кому про ці звуки. Я вирішив, що мені вчулося. Побоюючись за свої нерви, я ухвалив частіше виходити гуляти на лижах.

Кар, вислухавши Запару, повернувся до Лейте і сказав:

– А ви чули щось подібне?

– Ні, – відповів Лейте, – мені ніколи нічого не вчувається. І коли б я щось подібне чув, я б одразу повідомив капітана.

– У вас напрочуд впевнений характер, друже! – заявив йому Запара.

– А все ж таки якої ви думки про всю цю історію? – спитав Кар. – Говоріть, Запара!

– Я гадаю, – розгублено промовив метеоролог, – що про це треба спитати Павлюка. Покликати його, розповісти про наші підозри і спитати.

Лейте, почувши відповідь Запари, засміявся.

– Ви, здається, не поділяєте цієї думки, – сказав йому Кар. – Прошу висловитись.

– Я майже погоджуюсь з товаришем штурманом, – кивнув Лейте на Запару, – тільки, на мою думку, перше ніж говорити з Павлюком, треба його заарештувати і зробити трус у радіорубці і каюті радиста, де він живе, а також по інших палубних надбудовах.

В цей час Кар підвів голову і побачив на даху штурманської рубки Котовая; він стояв і кудись уважно вдивлявся.

Штурман випростався і, нічого не сказавши своїм помічникам, гукнув матросові:

– Вахтовий!

– Єсть!

– Що трапилось!

– Чув ніби постріли звідти, від тих торосів, куди наші звіролови пішли.

– А ми нічого не чули, – сказав Кар і повернувся до помічників. – Так. Отак саме, Лейте, і ви, мабуть, не чули тих звуків, заклопотані господарством. – Помовчавши, штурман додав: – Отож я вважаю, що, починаючи відсьогодні, ми мусимо уважно стежити за тим, що робиться на палубі. Ви розумієте, чому я встановив безперервне чергування вахтових на палубі і чому, коли відбуває вахту Павлюк, я прошу вахтового штурмана палуби не залишати.

Місяць сховався за обрій, з очей зникли береги острова, темрява оточила пароплав. Лише мерехтіли зорі, і в синюватому мороці ховалися засніжені крижані простори.

– Наші мисливці щось затримались, – стривожився Кар. – Не заблудили б. Лейте, засвітіть огні.

Лейте пішов виконувати наказ. Але раніше ніж Лейте встиг засвітити ліхтарі, моряків стривожив крик Котовая:

– Oтто Рудольфовичу! На березі вогонь!

Кар і Запара подивились у бік острова.

Там, крізь темряву ночі, світився вогонь. Він горів чималим полум'ям, то розгоряючись, то пригасаючи, ніби хтось час від часу підливав у нього гасу. Ті, що стояли на палубі, завмерли в нерухомості. Аж ось трохи далі від того вогню спалахнув новий вогник, а далі ще один і, нарешті, ще один. Чотири вогнища палали на березі острова Місячної Ночі.

Розділ XIII

Коли б Стьопа за хвилину до того, як зробити постріл, повернув голову і глянув на високий, десятиметровий торос, що стирчав поблизу, він би надзвичайно здивувався. Наверху того тороса він би побачив високу постать людини, освітлену місяцем. Тепер та людина лежала коло підніжжя тороса. Вона посковзнулась і впала з висоти на дрібні уламки криги.

Гостроокий Вершомет перший побачив розпростерту людину.

– Хто це? – спитав Стьопа.

– Хтось з наших товаришів, – стривожено відповів Вершомет.

Але, нахилившись над людиною, він ніяк не міг пізнати, хто це такий.

– Ростом з Кара, – бурмотів він, – шапка ніби Запари, але що за кожушок? Це з песцевого хутра. Такого у нас ні в кого немає.

– Що він, мертвий? – спитав Стьопа.

– Зараз довідаємось, – не поспішаючи відповів Вершомет і, перекинувши людину на спину, просунув руку за пазуху.

– Живий, – промовив він, вдивляючись в обличчя.

Місячного світла, здавалось, ще було досить, щоб його роздивитись. На обличчі виднілась кров, і, можливо, це змінило його вираз. У всякому разі Вершомет ніяк не міг розібратись, чиє це обличчя.

– Здорово побився, – сказав мисливець. – Треба б зробити перев'язку. Чи, може, так потягнемо на пароплав? Тільки хто ж це такий?

Стьопа теж уважно розглядав обличчя. Помовчавши кілька секунд, він заявив:

– Дядьку Юрій! Цей чоловік не з «Лахтака». Це зовсім незнайомий.

– Правильно, – відказав мисливець, піднімаючи рушницю, що лежала біля розбитого, – таких рушниць у нас немає.

Справді, на «Лахтаку» було лише три рушниці, і Вершомет прекрасно знав кожну з них. До того ж дві з трьох були з ними.

– Це, здається, американська, – сказав Вершомет, оглядаючи рушницю.

Думка про те, що перед ними зовсім стороння людина, ще більше схвилювала обох. Вони зовсім забули про ведмедя, що вже сконав. Забули й про пастки, які принесли з собою. Було чого хвилюватись: незнайома людина, в такий час, у такому місці!

– Може, тут ще хто є? – висловив припущення юнга.

– Ану, лізь на торос, тільки не лети звідти, як цей молодець, і гукни, а то й постріл дай. Може, хто відгукнеться.

Стьопа почав дертися на крижину, а Вершомет тим часом розстебнув невідомому комір, зняв шапку і стер з обличчя кров. Голова, здавалось, була ціла. Принаймні крові не було видно. Мисливець побоявся роздягати незнайомого на морозі, але, помітивши кров на боці, де одяг порвався об кригу, розрізав на цьому місці далі ножем і, знайшовши рану, почав спиняти кров, наклавши хустину і прив'язавши її шматком старого бинта, що випадково знайшовся у нього. Йому здавалося, що людина пошкодила собі ноги. Коли він потягнув за одну з них, незнайомий застогнав.

Стьопа виліз на крижину, звідки впав незнайомий. Там, справді, було дуже слизько. Але звідти, ніби з капітанського містка, він міг спостерігати арктичний краєвид в полярну ніч. Місяць уже стояв над самим обрієм. Стьопа бачив по один бік чорну пляму пароплава, а по другий – невиразні обриси лінії острова. Навколо простяглася пустиня. Ніде не видно було живої істоти. Юнга кілька раз гукнув, потім послухав і, не почувши ніякої відповіді, крикнув Вершометові:

– Дядьку Юрій, я стрілятиму!

– Стріляй!

Спустившись на півметра нижче, юнга вперся коліном у виступ тороса і вистрілив. Це був той постріл, що його почув Котовай.

Даремно Стьопа чекав відповіді на постріл. Прислухавшись кілька хвилин, він сповз з тороса вниз, до Вершомета. Той тим часом, знявши з себе куртку, робив для незнайомого ноші.

– Знімай, Стьопо, і ти куртку. Зогріємось, коли нестимемо його.

– Давайте, дядьку Юрій, ще постріляємо, може, з «Лахтака» прийдуть допомогти.

– Та ні, давай уже самі. А то чекати…

– Ведмедя так і кинемо?

– Нічого не зробиш, нема часу морочитися з ним. Я гадаю, що песці не встигнуть його попсувати, доки я повернуся з товаришами сюди. А цього хлопця треба швидше однести. Я вже його підіймав. Він важить не більше як сімдесят кілограмів.

Стьопі надовго запам'яталася така картина: довгі тіні від торосів затемнюють прогалину між ними. Чорною плямою дивиться ополонка, і безформною купою лежить біля неї ведмідь. Дядько Юрій стоїть без куртки, зіпершись на рушницю, а коло нього лежить невідомий чоловік. Він злегка стогне. Очі в нього заплющені. Навколо сніг і крига. Мороз посилюється і щипає ніс і щоки, небо темно-синє, зорі розгоряються дедалі ясніше, а місяць схиляється до обрію.

– Ходімо, – каже Вершомет.

Вони нахиляються і підіймають невідомого чоловіка. Стьопі трохи важко, але мисливець старається перебрати на себе більшу частину ваги; вони обходять тороси, обминають по змозі кожний крижаний виступ і розміреним кроком простують до пароплава. Під ногами рипить сніг.

Розділ XIV

Коли зайшов місяць, Вершомет і Стьопа були не далі як за півтораста кроків від торосів, що оточували ополонку.

Стьопа відчував, що ноша для нього важкувата, але він в тому не признавався і, тримаючи незнайомого за ноги, намагався твердо ступати по кризі. Проте іноді спотикався на нерівних виступах крижаного поля.

Вершомет, прокладаючи шлях, побоювався, як би в темряві не заблудити. Тепер, коли місяць зайшов і пароплав зник з очей, він зупинився.

– Відпочиньмо, – сказав мисливець. Вони поклали людину на кригу.

– Що, може, стрельнути разів кілька? – спитав Стьопа.

– Думаю… не треба. Вони знають, що нас немає, і повинні засвітити топові вогні.

Вершомет не помилився: справді, за кілька хвилин у темряві над кригою заблищали два вогники: то Лейте підняв ліхтарі під клотики[29]29
  Клотики – вершки щогл.


[Закрыть] щогл.

Ні старий мисливець, ні його юний друг ні разу не обернулися назад і не подивились в бік острова. Якби вони це зробили, то побачили б ті вогні, що так здивували й схвилювали моряків на «Лахтаку».

Коли на щоглах засвітились ліхтарі, обидва відразу підвелись і рушили навпростець до пароплава. Та не пройшли вони й ста кроків, як над «Лахтаком» спалахнула ракета. Вона піднеслась так високо, що, здавалось, зрівнялась з зорями. Кілька секунд у небі ясно горіла нова зоря. Та ось вона метеором покотилась униз і розсипалась яскравими іскрами.

За першою ракетою злетіла друга. Одночасно до мисливців долетіли звуки пострілів.

– Невже вони думають, що ми не бачимо топових? – здивувався Стьопа.

– Куди ж пак, розстрілялись… – засміявся Вершомет. – З дробовика і нагана. Але… – він помовчав. – Здорово бухкає. Мабуть, стріляють холостими з подвійним зарядом. Турбуються, що заблудимо. Якби не зустріч з цим незнайомцем, попало б нам, мабуть, від Кара на горіхи за таке запізнення. А втім, щоб вони не турбувались, давай і ми зробимо кілька пострілів.

І знову обережно поклали вони незнайомого на кригу. Стьопа зняв рушницю, але перше, як вистрілити, обернувся назад і глянув в бік острова. Там він побачив огні.

– Дядьку Юрій! – крикнув хлопець. – Це не нам пускали ракети. Дивіться!

Здивований мисливець обернувся в той бік, куди показував Стьопа. Побачивши вогні, він опустив рушницю, що саме підносив для пострілу.

Чотири вогні горіли, наче вогнище військового табору.

– А це що?.. Мг-г… Розумію: це, очевидно, розгадка – звідки цей громадянин, що ми його тягнемо. Мабуть, ото його товариші запалили вогонь, а наші помітили й почали ракети пускати.

Та хоч вогні й свідчили, що на острові є люди, але вони нічого не пояснювали, що то за люди й звідки вони взялися. Тому цікавість Вершомета і Стьопи зросла ще більше. Вони не могли йти швидко, щоб негайно приєднатись до екіпажу «Лахтака», який, очевидно, вживав заходів, щоб зв'язатися з людьми на острові.

– Слухай, хлопче, – звернувся Вершомет до юнги. – Ти мав рацію, коли пропонував покликати з пароплава допомогу. Вдвох ми довго його нестимемо. Давай зробимо так: ти біжи на пароплав, скажи про цього найду і клич людей на допомогу. Там є мої нарти. Тягніть їх сюди, а я посиджу тут.

– Єсть! – відповів юнга і швиденько рушив до пароплава.

– Дивись, не заблукай, – крикнув йому вслід Вершомет.

Але заблукати хлопець не міг. Це бачив і старий мисливець. На щоглах світили топові вогні. Одна по одній злітали вгору ракети. Лунали постріли. Незабаром на кризі біля пароплава спалахнуло вогнище. Вершомет бачив, як на фоні того вогнища чорніли постаті моряків.

Мисливець нахилився над незнайомим. Дихання його послабшало, але він був живий і іноді ледве чутно стогнав.

Вершомет запалив цигарку і почав згортати навколо людини сніг, щоб вона не замерзла і не застудилась. Та він і сам зогрівався коло цієї роботи. Час від часу він позирав то на вогні на острові, то на вогнище біля пароплава і думав про те, хто там на острові… Може, на тому острові є якась станція? Хоча, як же в такому разі міг Кар говорити, що то зовсім невідомий острів? Може, щось попсувалось у штурманських інструментах, і вони, опинившись біля Новосибірських островів, самі не знали, куди їх занесло? А може, якийсь пароплав теж зимує біля цього острова? Пароплав із справною радіостанцією і радистом, який зможе завтра ж повідомити про «Лахтак» в Архангельськ? Таке припущення особливо було приємне нашому мисливцеві.

Проте, придивляючись до людини, що лежала біля його ніг, він дедалі більше дивувався з його одягу і рис обличчя. Невідомий, на його думку, не був ні росіянин, ні ненець, що найчастіше зустрічались Вершометові.

«Невже іноземець: німець, англієць, американець?» – угадував мисливець.

Почав вираховувати, коли мусить повернутись Стьопа з підмогою. Виходило, що вже пора. Щоб допомогти себе знайти, він кілька разів вистрілив. І ось у відповідь звідкись іздалеку долетіло кілька пострілів. Стріляли з берега. Стріляли з кількох рушниць.

– Ого! – сказав сам собі мисливець. – Вони добре озброєні.

В цей час зовсім близько почулось: «Го-го-го! Вершомет!» – і через кілька хвилин четверо моряків під проводом Стьопи з'явились з нартами перед мисливцем.

Розділ XV

На льоду за кільканадцять метрів від «Лахтака» палало вогнище. Тут порядкували Торба і Лейте. Перший, економлячи паливо, сперечався за кожне поліно, а другий, навпаки, – тягнув у вогонь усе, що можна, аби ясніше горіло. І хоч як механік доводив, що палива в них дуже мало, боцман на те не зважав. Лейте хотів, щоб на острові добре було видно їх вогонь.

Кар хотів негайно послати розвідку, але мусив чекати, коли повернеться Вершомет із моряками, яких він послав з юнгою. Повідомлення Стьопи про те, що вони знайшли на кризі непритомну людину, його не дуже здивувало. Якби не вогні на березі, то це здавалося б йому неймовірно дивним. Але тепер він переконався, що на острові Місячної Ночі були люди. Правда, як вони туди потрапили – цього він зрозуміти не міг. Адже район, де перебував «Лахтак», ще ніколи жоден пароплав, жоден літак не одвідували. В Архангельську Кар нічого не чув, щоб туди посилали якусь експедицію.

Дивувався Кар, як такі великі вогнища могли розпалити на острові. Очевидно, там знайшлося чимало плавнику. Хоч дивно, як швидко він розгорівся. Особливо було йому дивно, що полум'я часом вибухало, ніби в нього підкидали сухої соломи.

З темряви почувся гомін голосів, і незабаром на крижин^ біля вогнища, показались моряки з Вершометом. Нарти йшли порожні. Невідомого, що лишався непритомний, Павлюк ніс на руках, наче дитину. Велетенська сила дозволяла йому легко нести людину, вагою не менше як шістдесят п'ять – сімдесят кілограмів. Кочегар узяв її на руки, бо на нартах їхати було не зовсім спокійно.

Невідомого внесли в кубрик і поклали на ліжко. Запара, що трохи знався на медицині, відкрив йому рота і влив кілька грамів спирту. Потім з допомогою моряків роздягнув. На тілі було кілька ран. Запара помазав їх йодом, наклав вати і перев'язав бинтами.

З'ясувавши, що невідомий звихнув праву ногу і ліву руку, гідролог одразу ж почав їх вправляти. Він зробив це так спритно, що йому могли б позаздрити чимало досвідчених лікарів-спеціалістів.

Не минуло й сорока хвилин, як невідомий, увесь забинтований, лежав на ліжку, і кочегар Ковягін доглядав його.

Незабаром у хворого підвищилася температура, і він почав марити. Він вимовив кілька слів, але ніхто їх не зрозумів. Це був іноземець. Але він говорив не по-англійському, не по-німецькому, не по-французькому. Кар знав англійську і німецьку мови. Запара – французьку, але вони не зрозуміли іноземця.

Влаштувавши хворого, вирішили зв'язатись з берегом. Карові самому кортіло піти туди, але він вважав, що йому ні в якому разі не можна кидати пароплав. Після загибелі капітана він дав собі слово, що під час цього вимушеного плавання залишатиме «Лахтак» лише в крайньому разі, коли це буде конче потрібно.

І хоч він сподівався людей з берега, але вирішив все-таки послати туди розвідку. Іти на острів Кар призначив Лейте і Вершомета. Першого він посилав як свого помічника, досвідчену людину і знавця англійської мови – найпоширенішої мови серед моряків усіх націй, – а Вершомета, як найвитривалішого й найдосвідченішого серед них мисливця-полярника. Кожен з моряків хотів піти з Лейте і Вершометом, але Кар більше нікому не дозволив.

Стьопі, що хоч і почував утому, теж дуже хотілось піти на острів, але він розумів, що Карова заборона мала рішучий характер. Проте юнга попросив, щоб йому дозволили провести розвідників хоч хвилин двадцять – двадцять п'ять, і коли вони нікого не зустрінуть, то він повернеться.

– Гаразд, – погодився Кар. – Але ти підеш не сам. З тобою піде і… Котовай.

Стьопа гадав, що Кар назве Павлюка. Всі присутні думали так само. Адже цей велетень. найбільш підходив хлопцеві в супутники. Мабуть, у перший момент Кар і мав намір саме його назвати, але передумав. Лейте і Запара його зрозуміли.

– Лейте, – сказав Кар, – у вас є годинник. Через п'ятнадцять хвилин матрос і юнга нехай повертаються назад. Вони піднесуть вам рушниці й торби з припасами. Коли вийдете на острів і встановите контакт з тими людьми, дайте нам сигнал. Один вогонь перенесіть праворуч. Довідайтесь, що то за люди, в якому вони стані, і можете сказати, як ми сюди потрапили. Негайно ж повертайтесь назад.

– Єсть! – відказав Лейте.

Щойно розвідувальна партія рушила в путь, як три вогні погасли. Залишився один, але розгорівся він ще ясніше.

Вершомет і юнга, хоч і багато находилися за цей день, але майже забули про втому. Цікавість підганяла їх. Адже це так зрозуміло. Ті, хто залишився на пароплаві, проводили їх із заздрістю.

Тільки-но зникли обриси пароплава, – а вони зникли буквально через дві хвилини, бо вогнище на льоду було неспроможне перемогти темряву на більшу відстань, – як нерівність криги далась взнаки розвідникам.

Котовай спітнів і впав. Вершомет допоміг йому підвестися.

– Радий я, що зустрінемо на острові людей, – поспішаючи вперед, сказав Стьопа. – Досадно тільки, що острів цей, очевидно, вже має назву, а та, яку ми йому дали, мені дуже до вподоби.

– Нічого, синку! То не страшно. Є острови, що мають по кілька назв, – відказав Стьопі Лейте. – Наприклад, я чув, що острів Врангеля називався Новою Колумбією, островом Пловера, островом Келлета, островом Давидова.

Темрява нерухомо лежала навколо них. Здавалось, вони пливли в ній. Два вогники – один попереду, а другий позаду – своїм світлом порушували темряву ночі.

Раптом спереду зашаруділо, і перед розвідниками з'явились дві постаті на лижах.

У повітрі прозвучав незнайомий голос:

– Гу даг![30]30
  Здорові були!


[Закрыть]