Текст книги ""Лахтак""

Автор книги: Микола Трублаїні

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 18 страниц)

Розділ IV

Одного міцного удару ведмежої лапи було б досить, щоб зірвати двері штурманської рубки з благенького гачка, на який Стьопа накинув двері. Та ведмідь щось не поспішав громити дерев'яну фортецю, а юнга тим часом завмер, не ворушачись. Він сподівався, що, може, ведмідь, не вчувши жодного шелесту, відійде геть. Одночасно мозок працював над вишуканням нових засобів оборони. В рубці панувала темрява і не давала розглядіти, чи є тут якась важка зброя – які-небудь залізні або дерев'яні речі.

Ведмідь підняв голову до віконця, та, мабуть, нічого крізь скло не побачив. Тоді він почав розгортати сніг під стінкою, ніби збираючись підкопатись.

Стьопа зіперся на стіл і в темряві почав пригадувати, які речі можна знайти в штурманській рубці. Тут мусили лежати скриньки з хронометром і секстантом, якщо Кар не заховав їх кудись в інше місце. На столі, безперечно, знайдуться лінійки з поділом на сантиметри та дюйми, а в шухлядах – циркулі й транспортири. Крім усього цього, десятка з півтора грубеньких книжок різних лоцій та таблиць. Вгорі над ним, на полиці, що нагадувала маленьке горище, лежало кількасот карт різних морів. Переважно то були карти Баренцового моря, його берегів та островів. Усе це не могло захистити хлопця від звіра.

«Коли б він знав читати, то я сунув би йому поки що в зуби книжку з мореплавної астрономії», – подумав Стьопа, і ця думка трохи звеселила юнгу, який не знав, що таке журба.

Раптом він згадав про ракети і ракетний пістолет, що мали бути в рубці. Пароплавам тепер, коли кожен з них озброєний радіо, дуже рідко доводиться користуватися ракетами. Але кожен пароплав обов'язково повинен мати ракети і пістолет до них.

У нижній шухляді штурманського стола Стьопа знайшов пістолет. Треба шукати ракети. Юнга вже уявляв собі, як стрибне з переляку ведмідь на кригу, коли він просто в морду йому пустить заряд. «Може, ще й носа ведмежого обсмалю», – потішав себе думкою хлопець.

Тим часом ведмідь став виявляти активність і чимраз дужче грюкав у стіну. Стьопа поспішно мацав рукою по столу, стінах, полицях, але ракет ніде не знаходив. Рукою зачепив телефонний апарат, що сполучав штурманську рубку з радіорубкою. Помацав довкола телефону, – там теж нічого не знайшов. Отже, ракет у штурманській рубці не було.

Дерев'яна перегородка що відділяла хлопця від ведмедя, почала тріщати. Стьопа схопився рукою за телефонний апарат. Він хотів одірвати його від стіни і ним захищатись, бо це була найважча річ біля нього, але нова думка спинила хлопця: «Коли б там у радіорубці хтось…» Рвучким рухом схопив ручку телефону і енергійно закрутив. До вуха підніс трубку. Ніхто не відповідав. Знов почепив трубку і крутнув ручкою. Телефон дзвінко задзеленчав. Ведмідь, очевидно, почув це і притих, мабуть роздумуючи, чи не скавучить це двонога істота, наміряючись від нього втекти, розгризаючи стіну з другого боку. Таке припущення, певно, здалося звірові ймовірним, бо він перейшов до другої стіни і почав розгрібати там сніг.

Стьопа прислухався до трубки.

– Хто там? – почув він чийсь знайомий голос.

– Рятуйте! Я сиджу в штурманській рубці, а ведмідь стіну ламає.

– Що?

– Ведмідь напав. Я в штурманській рубці.

– Стьопа?

– Так, так! Скоріш… поспішіть!

Голос більше не відповідав. Безперечно, той, кому він належав, кинув трубку і побіг у трюмне приміщення покликати товаришів з рушницями, і скоро вони з'являться тут. А чи не пізно прийдуть? Адже ведмідь підійшов до самих дверей. Це найслабше місце, і Стьопа зовсім не вірить у той гачок, на який замкнуто двері. Він починає з гарячковою швидкістю скидати під двері книжки, карти, лінійки. Та це, звичайно, його не врятує. Ведмідь, почувши в рубці шум, штовхнув головою у двері. Удар був, може, не дуже сильний, але достатній, щоб гачок вилетів і двері трохи відчинились, зсунувши в купу ті книжки й карти, які накидав на підлогу Стьопа.

Голова ведмедя просунулася в двері. Стьопа стрибнув на стіл з циркулем в руці, ніби наміряючись вирахувати в градусах отвір ведмежої пащі. Михайло трохи натужився, і двері затріщали.

«Ведмідь пропаде, але я раніше…» – промайнула думка в Стьопи, коли він згадав, що товариші вже, мабуть, повідомлені про небезпеку, в яку він потрапив.

«Озброюються… хвилин за п'ять будуть тут… щоб побачити, як ведмідь гризе мене».

Звір наполовину вже вліз у рубку. Він стиха ричав. Стьопа згадав про ліхтар і засвітив його. Перед ним стояла страшна, розлючена, хоч і трохи спантеличена світлом звірюка.

Юнга підніс руку з циркулем, готуючись в останню секунду вдарити ведмедя в око. До цього наміру його призвів цілковитий відчай, та раптом звір, замість того, щоб плигнути на Стьопу, повернув голову, люто й болісно заревів і посунув назад. Він хотів був повернутись, щоб вийти з рубки, але зробити це скоро у вузьких дверях не міг.

Стьопа почув, як хтось пробіг по палубі і потім, вхопившись за маленьку драбинку, що стояла біля стіни, виліз на дах рубки. Ведмідь кинувся за тим, ще невідомим Стьопі рятівником.

«Чи не Запара, вискочивши без зброї, почастував ведмедя чимсь по спині і тепер ховається на дахові», – подумав юнга.

Тієї ж хвилини велетенська постать сплигнула з даху перед самими дверима і вскочила в рубку. Хлопець освітив постать ліхтарем.

– Стьопо, ти ще живий? – Перед юнгою стояв Павлюк з сокирою в руках.

– Рушниці в мене немає, – пояснив кочегар, – я за сокиру і гайда сюди на розвідку – дізнатись, що тут за ведмежа облога. Коли бачу – справи погані: ворог уже вдерся до твоєї фортеці… Я не став ханти часу, ударив звірюку по ногах, поцілив у коліна і раз – убік. Тоді – навтіч. Тільки плигнув на дах, а він уже біля мене. Проте ще раз по морді почастував, правда, легенько… Чуєш, як виє…

Справді, ведмідь, люто завиваючи, дряпався на стіну.

– Ну, я його зараз разів зо два сокирою стукну і буде з нього, – сміливо заявив Павлюк, підійшовши до дверей. – Що це ти тут понакидав? – спитав він, ступаючи на книжки. – Ану, посвіти-но.

Ведмежа голова хряснула під сталлю сокири. Двома могутніми ударами кочегар прискорив конання звіра.

– Павлюк, – звернувся до свого рятівника Стьопа, вийшовши з рубки і освітлюючи ліхтарем мертвого звіра, – як ти опинився в радіорубці?

– Я… ммм…. мм… так, – неохоче замимрив Павлюк і одразу звернув на інше: – Ходім швидше сповістимо про свіже м'ясо, та нехай наш боцман з білуванням заходиться.

Розділ V

Тієї ночі ясно зоріло небо, нерухомо завмерло повітря. Мороз заворожив усі рухи. Таємничим привидом здіймався над кригою силует пароплава, простягши в небо обмерзлі щогли. Людина, що насмілювалась показати обличчя на палубу, відчувала, як злипалися в неї губи і важніли вії від незримого морозяного пилу.

За столом трюмної їдальні дві партії грали в доміно. Торба змагався з Соломіним у шахи. Стіл освітлювали електричні лампочки, але світили вони, наче якісь каганці, – в кутках кімнати осідала темрява, й звідти тягло вогкістю та холодом. Розпечена до червоного залізна піч нагрівала повітря біля стола. Місце біля печі зайняли шахісти. Партія в шахи дорівнювала трьом партіям у доміно. Хто раніше скінчить, тому дістанеться «заліжка», як називали тепле місце на пароплаві.

Стьопа протестував проти умови, що одна партія у шахи дорівнює трьом партіям у доміно.

– Вони, – кивав головою він на шахістів, – не так цікавляться виграти, як швидше партію скінчити… Треба встановити: партію за партію.

– Вірно, – підтримував Стьопу Вершомет. – Досить нам голову морочити.

– Зверніться до Павлюка, – сміючись відповів механік, – це його обов'язок нас розсудити. Він же був головою товариського суду.

– Да… до Павлюка, – невдоволено бурчав Котовай, – а де він? Понесло ж його у такий мороз на палубу…

– То не наше діло. Ми тут ні при чому, – насмішкувато одказував Соломін, радіючи з того, що забрав у Торби слоном коня.

– Мм… – замичав механік, але тут же, помітивши недогляд у Соломіна, збив його ферзя і бадьоріше продовжував: – Чого той Павлюк такий чудак? В таку холоднечу сидіти нагорі в нетопленій каюті…

Стьопа, що саме мусив класти дубль-шість, затримав його в руці і замислився, почувши слова механіка.

– Стьопо, шість є? – питав Котовай.

– Що? Шість?.. Ага, є.

Стьопа пригадав, як натрапив на Павлюка у радіорубці і як той не відповів йому, що там робив.

– Але він молодець, хлопці, – похвалив Павлюка Вершомет. – Я його питав, чому не візьме туди маленьку пічечку, щоб хоч інколи пропалити. Каже, незручно, палива у нас дуже мало. Замерзає хлопець, а держиться.

Кар поставив на стіл дубль-чотири і звернувся до Торби:

– Андрію Васильовичу, видайте Павлюкові пудів десять – п'ятнадцять вугілля, а то справді замерзне.

Торба подивився на Кара і поморщився. Йому шкода було вугілля. Але, не заперечуючи, відповів:

– Добре.

Відчинилися сінешні двері, і з хмарою пари увійшов одягнений в хутра Запара.

– Чого, друзі, нудитесь тут? – спитав, підходячи до стола. – На палубі прекрасне повітря, головне, чудесне небо… Товаришу капітан, зараз сходитиме місяць, і можна було б визначити наше місцезнаходження. А ви, фізкультурники, у вас уже лижі наготовлені? Невже морозу злякалися?

– Ура! – загорлав Стьопа, підстрибуючи над стільцем. – Ми зараз на лижі і навколо пароплава. Геть це осточортіле доміно!

Решта моряків теж пожвавішала, відгукуючись на заклик Запари.

Кар, перепитавши, що діється надворі, очевидно, цілком погодився з пропозиціями гідролога. Він звелів усім добре одягтись і, взявши лижі, виходити з приміщення. Поки одягались та готували лижі й домовлялись, кому залишитись доглядати пічку, минула майже година. Нарешті, коли вийшли на палубу, з-за обрію на небосхил уже випливав місяць, блискучий, як начищений самовар. Від місячного світла зблідли зорі й простяглись довгі тіні від щогл. Люди, плигаючи навколо пароплава, дивувались з своїх власних тіней. Почувши голос і сміх, вийшов з своєї каюти Павлюк. Його привітали вигуками:

– Слава полярному «пустельникові»!

– Павлюк, чи не мрієш ти стати Робінзоном?

Вершомет підскочив до кочегара, обняв його за плечі.

– Друже, радій! Спільними зусиллями виклопотали тобі чверть тонни вугілля.

Мисливець покликав Торбу, щоб той своїм словом підтвердив ту новину.

Павлюк подякував товаришам і, схопивши свої лижі, приєднався до них. Цей велетень завжди був компанійським хлопцем. Правда, любив часом почудакувати, як то видавалося декому з моряків. За таке чудацтво вважали всі і його теперішнє повсякчасне перебування на палубі та в радіорубці. Лише у Стьопи ворушилось якесь неясне підозріння, що то не звичайне чудацтво. Юнга любив Павлюка, але йому не подобалась таємничість, яка, він це відчував напівсвідомо, оточувала кочегара.

– Стьопо! – крикнув йому Павлюк, збігаючи з палуби на кригу. – Гайда наввипередки! Хто швидше навколо пароплава?

– Єсть! – відповів Стьопа, підбігаючи до нього, і загукав товаришам: – За нами, хлопці!

Сухий, зморожений сніг зашурхотів під лижами. Це була перша масова прогулянка на лижах. Більшість учасників, не звичних до бігання на лижах, падали на сніг під голосний сміх товаришів.

Кар запропонував організоване змагання. Учасники бігу повинні поділитись на три партії, залежно від уміння бігати. Для кожної партії визначено по три премії. Премії такі: пачка цигарок, кіло сухарів і коробка шпротів. Кожна партія складається з чотирьох чоловік. До першої партії увійшли найкращі лижники. Це – Павлюк, Стьопа, Вершомет і сам Кар.

– Отто Рудольфовичу, – запропонував Торба (механік належав до слабшої партії), – переходьте до нас. З ними без премії залишитесь.

Та Кар лише загадково розсміявся й свиснув, – то був знак починати.

Всі рушили з місць.

Незважаючи на лютий мороз, розігрілись. Треба було тричі оббігти навколо «Лахтака».

Вершомет був певний, що прийде до фінішу першим. Він не дуже напружувався. Коли це Стьопа став його випереджати. Пройшовши від носа до корми, юнга на півголови випередив мисливця. Вершомета це не турбувало. Він не напружував зусиль, бо гадав, що на останньому колі однаково випередить. Та за кілька хвилин він стурбувався. На другому колі його і Стьопу випередив Павлюк. Вершомет міцніше шаркнув ногою, не даючи Павлюкові дуже себе випередити. Павлюк ішов на цілу лижу попереду мисливця. Саме в цей момент вони обганяли третю партію, що закінчила тільки перше коло. Торба, зачепившись лижею за виступ крижини, полетів шкереберть і, розтягнувшись, загородив дорогу Вершометові та Стьопі. Вершомет загальмував біг і обійшов механіка. Стьопа ж, як кваліфікований спортсмен, скористався невеликим схилом, натиснув на носки і, знявшись у повітря, перестрибнув через Торбу. Тим самим він на цілу голову випередив Павлюка. Вершомет докладав усіх зусиль, щоб обігнати передніх лижників. Він наблизився до них на кілька сантиметрів, але наздогнати не міг. Він не обертався назад і не знав, що майже поруч нього йшов Кар. Та ось на останньому колі мисливця випередив новий лижник, і Вершомет побачив спину штурмана. Кар на останньому півколі зрівнявся з Павлюком і за кілька метрів до фінішу вже летів на цілу лижу попереду Стьопи.

– Сто-о-о-оп! – крикнув Торба. – Слава капітанові, ура!

Кар вийшов переможцем із змагань. Це вразило всіх, бо ніхто не знав Кара як лижника. Правда, Вершомет посилався на негідний вчинок Торби, та Стьопа, що прийшов до фінішу другим, парирував обурення мисливця, нагадуючи свій стрибок.

Не дістали премій Вершомет, Торба і Запара. Поки Вершомет сперечався з Торбою і Стьопою, Кар і Запара, одв'язавши лижі, полізли на капітанський місток, щоб узяти інструменти і визначити координати.

Та раптом усі здригнулись від голосного крику Стьопи:

– Берег! Земля, земля!

Всі обернулись до хлопця. Він дивився на північний захід. Там, приблизно за півмилі від пароплава, місяць, що піднявся вище, освітив чорні стрімкі скелі на фоні засніжених горбів.

Розділ VI

Уявіть собі радість моряків, що несподівано побачили невідомий берег. Їх радість дорівнювала, мабуть, радості Колумбових матросів, коли ті побачили берег Америки, бо ж коли б крига розчавила «Лахтак», то вже краще бідувати на якійсь, хоч і безрадісній землі, ніж звіритися зрадливій долі на плавучій кризі.

Та що ж то була за земля? Чи то берег невідомих Новосибірських островів або Північної Землі, чи, може, новий невідомий острів? По стількох темних днях дрейфу, коли завірюха й хмари затуляли небо від очей, а через те не випадало нагоди визначити місцезнаходження пароплава, на те питання відповісти одразу було неможливо. Хоча Запара і заявив:

– Хай я буду не Запара, коли це не новий острів. Моряки зібрались докупи на палубі під капітанським містком, а на містку Кар разом із Запарою обчислював географічну широту по місяцю. Потрібні дані вдалося обчислити скоро. «Лахтак» був на широті 82°35?. Гірше стояла справа з довготою. В наші часи довготу обчислюють з допомогою одержуваних спеціальних радіосигналів, що їх дають певні радіостанції щодня, в певний час. Ці радіосигнали звіряють за хронометром з місцевим часом і, обчислюючи різницю між числами, визначають географічну довготу. Штурман не знався на радіо абсолютно і не міг зробити такої простої штуки, як прийняти радіосигнали. Зате, як добрий математик і астроном, він знаходив меридіан за допомогою спостережень небесних світил.

Люди таки померзли, доки Запара оголосив довготу, знайдену Каром. Вони перебували на 127°58?16'' східної довготи. На всіх картах, які мав «Лахтак», це місце позначалося білою плямою. Без сумніву, незнані течії моря Лаптєвих придрейфували пароплав, що вмерз у кригу, до нікому не відомого острова. Коли б не ясна місячна ніч, то навряд чи знали б вони про цей острів.

Павлюк запропонував дати острову назву. Стьопа, посилаючись на те, що він перший побачив острів, вимагав собі права першим запропонувати назву. На його вимогу зважили. Юнак нахмурився і став посилено думати, але жодна гарна назва, як навмисне, не спадала на думку.

– Хай буде острів Місячної Ночі! – крикнув юнга.

Всі наче чекали цього вигуку і підхопили:

– Хай буде острів Місячної Ночі!

– Слава острову Місячної Ночі! – вигукнув Вершомет, і всі обізвалися на цей вигук:

– Хай буде острів Місячної Ночі!

Високо в холодно-сталевому небі байдуже пливло прекрасне місячне кружало. Над безкраїм крижаним полем спала заморожена тиша. Блідий, ледве помітний стовп полярного сяйва мінився над північним небосхилом. Темна зледеніла крихітка, якою виглядав пароплав, стояла не ворушачись. Тишу безмежних рівнин намагалась порушити купка людей, цих незрівнянно малих істот, що, наче мікроскопічна комашня, роїлись біля борту. А в далечині білий берег острова Місячної Ночі чорнів урвищами скель.

Стьопа і Павлюк вдивлялись туди жадібними очима і, здавалося, запалювались однаковим бажанням, бо за хвилину обернулися до штурмана і сказали одне і те ж, хоч різними словами:

– Отто Рудольфовичу, той острів зовсім близько. Ото б дізнатися, що там.

– Товаришу капітан, дозвольте майнути туди на розвідку.

Всі моряки повернулись обличчям до штурмана.

Кар відповів не зразу. Він дивився на острів і наче зважував можливість дійти до нього, а може, намагався вгадати, – що саме можна знайти за тими скелями.

– Тисну руку вам, товариші, у відповідь на ваше бажання і вашу пропозицію. Думаю, це можна зробити при місячному світлі. І слід поспішити. Тут, мабуть, не більше як миля… Хто хоче зараз вирушити в розвідку? Підійміть руки.

Одинадцять рук піднялось угору, бо Стьопа підняв обидві.

– Тоді я призначаю, – сказав Кар, – кращих лижників: Вершомета, Павлюка та Стьопу.

– А мене? – випростуючись, спитав гідролог.

Голосний сміх зустрів цю заяву, бо всі пригадали, що під час змагання він лишився без премії.

Не сміявся лише Кар. Він почекав, поки перестали сміятися, і серйозно промовив:

– Я не вважаю вас за кращого лижника, але сподіваюсь, що троє кращих навчать вас. Тому що до цієї експедиції слід включити ще наукову частину… приєднуйтесь.

Зраділий гідролог одразу став оголошувати, що треба взяти в експедицію:

– Фотоапарат, бінокль, компас, анероїд, психрометр[24]24
  Психрометр – прилад для вимірювання вологості повітря.


[Закрыть], крокомір…

– Рушниці, сухарів, ведмежу шинку, нерп'ячого сала… – перебив гідролога Вершомет.

Та, нарешті, договорились. Кар наказав у дорозі пробути не більше як три години.

Годинник Запари показував двадцять третю годину, коли експедиція вирушила в напрямі до берега. Виряджаючи їх, Кар заборонив будь-кому, хоч би на яку відстань од пароплава, супроводити експедицію.

– Захопитесь, то хтозна-куди забіжите, – відповів він на просьбу дозволити пробігти кількасот метрів із товаришами.

Начальником розвідувальної партії Кар призначив Запару, а на головного провідника – Вершомета.

Мисливець захопив з собою кишеньковий компас і вивірив напрямок від пароплава на острів.

Нарешті рушили.

Перших кілька хвилин іти було легко. Велетенська крижина, що в середину її вмерз «Лахтак», мала майже рівну, як на ставку, поверхню. Встелена сніговим настилом, вона утворювала прекрасний шлях. Та далі, коли перейшли цю крижину, потрапили відразу в тороси. Уламки крижин стирчали навколо, ніби хвилі, що раптом замерзли під час шторму. Тороси доводилося здебільшого обминати. Часами ж лижники змушені були лізти через них.

Що ближче підходили до берега, то менш помітним між кригою ставав пароплав. Трохи згодом не можна вже було розрізнити щогли, димар, корму і бак, – натомість над крижаною поверхнею чорніла пляма.

– Не натрапити б нам на ополонку, – мовив Запара, спускаючись з невисокої крижаної скелі, що через неї довелось перелазити, бо вона на кількасот метрів загородила шлях.

– Хіба за такого морозу можна думати про ополонку? – здивувався юнга.

– О, це зовсім не диво, що в Полярному морі[25]25
  Те ж саме, що й Північний Льодовитий океан.


[Закрыть] навіть під час найлютіших морозів, є тріщини й ополонки, – відказав Запара. – Це довели спостереження багатьох видатних мандрівників по Арктиці. Та ми можемо спитати Вершомета. Скажи, мисливче, ти знаєш криги, – чи трапляються, навіть у великі морози, тріщини та ополонки в полярних морях?

Вершомет, що чув їхню розмову, відповів, звертаючись до Запари:

– Степан – хлопчисько молодий. У полярних льодах він не бував, а побуває тут, то дивуватись не буде. Відкриту воду серед криги мені самому доводилось зустрічати в просто-таки шалені морози.

Іти ставало важче, і Стьопа відчув, що він добре розігрівся. Вони йшли вже півгодини, і берег лежав зовсім близько від них, але тепер розвідники посувалися дуже поволі.

Нарешті, стомлений юнга помітив за кілька метрів від себе берегові скелі. З хвилюванням Стьопа збіг на ті скелі й перший опинився на березі.

Четверо лижників стояли на нікому не відомому острові.