Текст книги ""Лахтак""

Автор книги: Микола Трублаїні

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 18 страниц)

Розділ XVI

– Ну, ну, там! – боцман штовхнув юнгу плечем. – Ти тільки не кусайся.

Незважаючи на трагічне становище, Стьопа приснув сміхом.

– То я ненароком.

Слова боцмана свідчили про те, що юнга розгризав мотузок з азартом. Він відчував, як волокнина за волокниною піддавалася його зубам. В роті було неприємно від брудного мотузка, та він радів своїй перемозі. Він намагався захопити мотузок усім ротом, щоб дати відпочити переднім зубам. Перетираючи кутніми, він ненароком і зачепив руку Лейте передніми зубами.

Хвилин через п'ятнадцять руки боцмана стали вільні. Але довелося лежати ще хвилин з десять, доки він зміг ними ворухнути, так вони затерпли. Стьопа тим часом безперервно спльовував, очищаючи рот і зуби. Коли б не півтемрява, він би побачив, що плювки його були закривавлені. Перегризаючи мотузок, він пошкодив собі ясна.

Боцман узявся розв'язувати мотузки на руках юнги. Норвежці міцно зашморгнули його, і, здавалося, без ножа нічого не вдієш. Але не було таких вузлів, яких не міг би розв'язати старий моряк. За кілька хвилин Стьопині руки були вільні. Залишалося звільнити ноги. Лейте швидко розв'язав собі ноги, але юнга нічого не міг вдіяти. Боцман прийшов йому на допомогу. Робили все це вони надзвичайно тихо, бо за перегородкою хтось був. Щоб не викликати підозри, боцман час від часу роздратовано лаявся або починав спокійним голосом розмову.

Покінчивши з мотузками, полежали кілька хвилин. Прислухалися. Скільки людей було за перегородкою – не знали. Звідти чути було хропіння лише одного. Аж ось почулися кроки, і хтось вийшов з намету. Хропіння не замовкало. Там могло бути і більше, ніж один сонний. Проте Лейте вирішив рискнути. Він підвівся і зазирнув у другу половину намету. Там горіла піч, а за кілька кроків від печі на ведмежій шкурі спав чоловік. Тут же таки лежали дві рушниці. Кожну секунду можна було сподіватись, що повернеться той, хто перед тим вийшов. Діяти треба швидко і рішуче.

Лейте, захопивши мотузки, якими їх зв'язали норвежці, махнув рукою Стьопі йти за ним.

Старий боцман, як тигр, кинувся на сонного вартового. Раніш ніж той отямився, в рот йому було заткнуто кляп. Норвежець спробував боронитись, але руки йому були вже зв'язані вузлом значно справнішим, ніж той, який розв'язав Лейте у Стьопи. Норвежець почав брикатись, але знайшовся мотузок і на ноги. Лейте стояв навколішки й кінчав зв'язувати переможеного ворога, коли знадвору повернувся другий норвежець. Побачивши таку картину, він, не вагаючись, плигнув на старого моряка. Але юнга теж не гаяв часу. Схопивши з долівки рушницю, він стиснув її за дуло і, звівши вгору, вдарив норвежця прикладом по голові. Норвежець мав міцну голову. Перший удар на нього не вплинув. Тільки після другого удару він випустив із своїх цупких рук боцмана. Ту ж хвилину Лейте заходився в'язати напасника.

Старий моряк та його юний друг забрали рушниці й вийшли з намету. Вони були на волі. В таборі не чути було жодного звуку. Цілковита тиша. Очевидно, крім них та двох вартових, що лежали тепер зв'язані, не залишилось тут нікого.

– Треба поспішати, – сказав Лейте. – Там, у наметі, я помітив дві пари лиж. Давай їх візьмемо і – рушаймо.

Повертаючись у намет, Стьопа захопив снігу і поклав його на голову непритомного. Лейте витяг кляп з рота першого вартового.

– Нехай поговорять, коли другий прочухається, – сказав боцман. Після цього погасив у пічці вогонь і додав – Щоб часом не погоріли. А замерзнути не замерзнуть. – І прикрив норвежців ведмежою шкурою.

Забравши лижі, моряки вийшли з намету і, не затримуючись, рушили в дорогу.

– Ми запізнюємось майже на годину проти норвежців, – сказав Лейте, – але ми мусимо їх наздогнати й випередити. Тут години зо дві ходу. Навряд, щоб вони дуже квапились. Ми зможемо їх випередити. Аби не потрапити їм до рук.

Вирішили йти не понад берегом, як ішли сюди і, як видно по слідах, пішли до пароплава норвежці, а навпростець. Для цього треба було пройти через горби. Місяць стояв ще досить високо, і це надавало певності, що вони не заблудять і не потраплять у лапи напасників.

Коли підіймались на гору, Лейте порадив іти повільно.

– Щоб не задихатись і не захлянути передчасно, – сказав він.

– Зате з гори помчимо, – відповів Стьопа.

– Ага! Хоч я й не ходак на лижах, але… треба.

– Тільки, дивіться, не поламайте.

Хоч Лейте і радив підійматись на гору поволі, але коли вони нарешті зійшли, то відчули, що спини у них мокрі, а серця так і колотяться.

На вершині горба трохи затримались, оглядаючись навколо, чи не видно де норвежців. Але навкруги все було спокійно. З правого боку вдалині лисніло море; прямо і з лівого боку за вузькими долинами здіймалися невисокі пагорби. Ніде жодного руху. Тільки місяць повільно плив по небу між хмарками.

Юнга перший рушив з гори.

– Не знаючи фарватеру, не давай судну повний хід, – сказав боцман, – бо наскочиш на мілину або на риф.

– Гальмуйте палками! – тільки й устиг крикнути у відповідь Стьопа.

Лижі несли його з шаленою швидкістю. Присівши, він вдивлявся, чи немає попереду каменя або ями. Тільки майже внизу, закінчуючи спуск, помітив камінь, невеликий, але достатній для серйозної катастрофи. Стьопа вдарив палками у сніг. Стрибок вийшов чудовий. Раніш такі стрибки юнзі доводилося бачити тільки на екрані в кіно. Він пронісся понад двадцять метрів у повітрі, аж поки торкнувся снігового настилу. Далі з-під снігу визирало каміння і виднівся рівчак. Стьопа почав гальмувати. Зробив невеличке півколо і зупинився.

Його непокоїло, як спуститься боцман. Оглянувшись, він побачив, що з гори вільним поковзом мчить лижа, за нею котиться людина, а за людиною, таким самим манером, друга лижа. Проте боцман докотився живий і цілий. Лижі його теж були цілі. Виявилося, що Лейте упав посеред гори, бо в нього ноги роз'їхалися в різні боки.

Вони сходили на вершину горба, звідки вдень могли б побачити «Лахтак». Тривога їх зростала: норвежців вони не помічали. Місяць схилявся до обрію й незабаром заховався. В темряві тихо, обережно спускались вони з цього горба до берега. Незважаючи на темряву пізнали те місце берега, проти якого стояв «Лахтак». Ніде нікого і нічого не видно, не чути. На хвилинку спинилися відпочити.

Раптом удалині в темряві щось заблищало, і через кілька секунд долинули звуки рушничних пострілів. Так тривало кілька хвилин. Потім один залп і – тиша. Це міг бути залп перемоги.

– Ельгар! Ельгар! – у розпачі вигукнув юнга.

Тепер він повірив у зрадливість людини.

– Лисяча порода! – повний досади й злості, копнув ногою сніг боцман.

Частина четверта
ПОРАЗКА СТАРОГО БРАКОНЬЄРА

Розділ І

Кар лежав на ліжку і читав «Історію полярних досліджень». Він перечитував оповідання каноніка Адама Бременського про першу німецьку полярну експедицію 1040 р.

«Архієпископ Адальберт, блаженної пам'яті, розповідав мені, що за часів його попередників кілька найзнатніших фризів[39]39
  Фризи – німецька народність, що тисячу років тому заселяла узбережжя Північного моря.


[Закрыть] попливли на північ, щоб дослідити море, бо в народі казали: на північ від гирла Везеру немає землі, а є лише море Лібер, тобто згусле. Щоб задовольнити свою цікавість, вони, об'єднавшись у компанію, з піснями рушили від берегів Фрісландії в море. Проминувши з одного боку Данію, а з другого – Британію, вони прибули до Аркадських островів; поминувши їх і залишивши Нормандію праворуч, вони, після довгочасного переїзду, дісталися холодної Ісландії. Пройшовши по морю далі, до крайнього полюса, вони відважну свою справу і дальшу путь доручили всемогутньому богові та святому Віллегаду і несподівано потрапили в густий, що його ледве око прозирало, туман застиглого океану. Враз морська хвиля, неспокійна від припливів і відпливів, що лине до свого невідомого початку, втягнула в цей хаос нещасливих мореплавців, які втратили надію на порятунок. Це була, як переказують, відкрита паща безодні, куди, за словами старовинного переказу, вливаються всі моря і де виникають припливи та відпливи. Коли вони звернулися з молінням до божого милосердя, щоб воно врятувало їхні душі, то поривом моря, що рушило назад, ухопило кілька суден. Так врятувала їх своєчасна божа допомога, і стало можливим, наполігши на весла, вибратися з хвиль. Віддалившися від небезпечного місця, вони несподівано підійшли до якогось острова, схожого, – бо береги його оточували високі скелі, – на місто-фортецю. Щоб ознайомитися з тим островом, вони зійшли на суходіл і знайшли там людей, які жили в підземних печерах. Перед входами в печери лежала велика кількість посуду, золотого та з інших подібних металів, що вартість мають високу. Взявши з собою цих дорогоцінностей стільки, скільки донести можна, люди радісно побігли назад до своїх суден. Раптом вони побачили за собою погоню – їх наздоганяли дивно великі люди, яких у нас називають циклопами. А попереду циклопів бігли собаки надзвичайно великі. Собаки наздогнали одного з моряків і враз його розірвали. Решта щасливо дісталась до суден. Лише крики велетнів їх переслідували. Зазнавши стількох небезпек, фризькі мандрівники повернулися до Бремена, де, як і годиться, розповіли все архієпископові Алебранду і потім подякували ласкавому Христу та його послідовникові Віллегаду».

«Веселі брехуни в старовину були», – подумав усміхаючись штурман Кар, підвівся з ліжка і вийшов до їдальні почитати ці казки товаришам. Там щойно кінчили вечірній чай, який пили без цукру (цукру було дуже мало, його берегли на випадок, коли б хто захворів), а заїдали тоненько порізаною ведмежою шинкою – і готувались іти спати. Всі слухали чергове оповідання механіка. Лише норвежці сиділи мовчки в кутку, пересуваючи на шахівниці пішаки та фігури. Кар уголос прочитав хроніку Адама Бременського. Коли він дочитував до найнеймовірніших нісенітниць, його перекривали голосним сміхом.

– Можливо, можливо, – з удаваною серйозністю сказав Торба, коли Кар скінчив, – і навіть припустиме.

– Там серед тих моряків, що таке розповідали, – промовив театральним шепотом Шелемеха, – чи не було одного мого знайомого механіка?

Всі засміялися, розуміючи, на кого натякає кочегар. У цей час з палуби повернувся Вершомет. Він відбував штурманську вахту.

– Чого смієтесь? – запитав мисливець. – Щось механік вигадує? Ви б на палубу вийшли. Ніч яка гарна!

– Та хай! – махнув рукою Торба. – Треба виспатись, завтра ж гостей з острова сподіваємось.

– Ну, навряд, щоб уже завтра, – недовірливо сказав Зорін.

– А може… – Механік устав і пішов до своєї каюти. За ним підвелися інші й рушили до кубрика. В їдальні залишились норвежці за шахівницею та Вершомет за кухлем чаю. Кар одягся і вийшов на палубу.

Ніч справді чарувала своєю красою. Синім склом неба, схиляючись до моря, плив місяць. Віддалік від нього блідо миготіли зорі. Таємничі тіні від щогл та надбудов лягали на палубу; на освітлених місцях по снігу блискотіли ніжні світляні іскорки. Заледеніле море лежало нерухомо. Ледве помітною громадиною темнів острів Місячної Ночі. Карові здалося, наче там блимає слабенький вогник. «Можливо, норвежці заночували, – подумав він. – Мабуть, там і наші делегати».

Тишу, що панувала навколо, порушували часом лише кроки вахтового на капітанському містку. Вахту стояв Ковягін. Кар зазирнув до нього, сказав кілька слів, спустився по трапу вниз і, пройшовшись по спардеку, зупинився на кормі. Тут він стояв довго, милуючись з льодового пейзажу, чекаючи, доки на заході сховається місяць. Його думки попливли в історію найвидатніших полярних подорожей, зимівель серед плавучої криги. Потім думки відірвались від давніх часів, перейшли на історію свого пароплава, і вийшло так, що він сунув руку в кишеню й витяг ту норвезьку люльку, яку знайшли після пожежі. Котрий уже раз і тепер знов, глибоко замислившись, розглядав він її. Його задуму порушили слова, промовлені по-англійському:

– Вибачте, капітане! Дозвольте потурбувати вас.

На якийсь момент Кар завмер, вслухаючись у ці слова, потім з блискавичною швидкістю обернувся. Перед ним стояв Ельгар. Кар метнув очима по сторонах, шукаючи – хто звернувся до нього по-англійському. Але, крім норвезького матроса, не побачив нікого. Матрос злегка похилив голову і повторив по-англійському:

– Вибачте, капітане! Я маю сказати вам щось дуже важливе.

Жодним рухом не виявив Кар свого здивування з того, що норвежець знає англійську мову. Стоячи так само вільно, він відповів по-англійському ж:

– Я вас слухаю.

Здавалося, норвежець мовчки схвалював цю витриманість і зовнішній спокій радянського моряка.

– Капітане, я мушу вам сказати, що шкіпер Ларсен з своїми людьми готує напад на ваш пароплав. Напад має відбутись цієї ночі. Час нападу – по заході місяця. Сигнал, що стверджує це вирішення, – отой ледве помітний вогник на березі.

– Звідки це вам відомо?

– Я і Карсен мусили взяти участь у цьому нападі. Наше завдання – зручного моменту замкнути двері з кубрика на палубу. Потім нападаємо на вахтового і зв'язуємо його. Але… ми передумали і не хочемо допомагати авантюрі шкіпера Ларсена.

– Що ж ви радите?

– Боронитись. Але так, щоб, по можливості, не вчинити шкоди команді «Ісбьорна». Команда обдурена Ларсеном і Ландруппом.

– Дякую вам! – сказав Кар і простяг руку Ельгарові.

Вони міцно потиснули руки один одному.

– Ви добре володієте англійською мовою, – зробив Кар комплімент норвежцеві.

– Десять років плавав гарпунником на англійських китобоях, – відповів той і додав: – Але вам слід поспішати.

– Ходімо, – запропонував Кар, – треба попередити товаришів.

– Вахтовий! – крикнув штурман. – Бути уважним!

– Єсть! – долетіла відповідь Ковягіна.

Кар спускався в кубрик. За ним ішов Ельгар. У лівій руці капітан все ще стискав таємничу люльку. В їдальні їх зустрів блідий і схвильований Карсен.

Вершомет спокійно латав совик.

Розділ ІІ

– Боцмане, – звернувся Кар до Вершомета, – покликати сюди всіх людей. Швидко!

Мисливець любив, коли його йменували новим для нього званням.

– Єсть! – відповів він, негайно підводячись з-за стола. Відкрив двері до кубрика, гукнув: – Підводься! Всі до їдальні! Швидко!

Прощаючись з першим сном, заметушилися моряки. Вершомет стукав у каюту Запари і Торби.

– Карсен, ви знаєте англійську мову? – звернувся Кар до другого норвежця.

– Ні, не знає, – відповів за нього Ельгар.

Блідий Карсен підійшов до Кара і щось із запалом заговорив.

– Він віддає себе у ваше розпорядження, – переклав Ельгар.

Кар потиснув норвезькому матросові руку. В їдальні вже зібралася вся команда, за винятком Ковягіна і Павлюка.

Штурман Кар говорив коротко. Він сказав:

– Товариші, мене повідомив норвезький моряк Ерік Олаунсен, він же Ельгар, що шкіпер Ларсен з групою своїх людей готує на нас напад, щоб захопити «Лахтак». Напад має відбутись сьогодні після заходу місяця. Ми мусимо оборонити наш пароплав. Отже, оголошую на пароплаві воєнний стан. Командир – я! Боцманові Вершомету негайно озброїти всіх людей сокирами та лопатами і виставити вартових. Старшому машиністові приготувати насоси, щоб в разі атаки поливати ворогів. Відповідальним за носову частину пароплава призначаю Запару, за корму – Шелемеху, за лівий борт – Вершомета, за правий – Соломіна. Решта людей – у резерві, перебувають на нижньому капітанському містку. Начальник резерву – старший помічник. Товариші, ми фактично без вогнепальної зброї. Проте в нас є всі можливості оборонити пароплав, відтиснути ворога й вирвати наших товаришів, що, очевидно, потрапили в полон до шкіпера Ларсена. Пам'ятайте, що, за словами Еріка Олаунсена, норвезькі моряки спровоковані на цей напад шкіпером Ларсеном і лоцманом Ландруппом. Всі на свої місця!

Швидко, один за одним, моряки виходили на палубу. Там Вершомет роздавав сокири й лопати. Самому ж мисливцеві Торба з словами пробачення передав дрібнокаліберку.

В їдальні залишилися Кар і обидва норвежці. Штурман лише тепер помітив, що він досі стискає в лівій руці люльку. Розняв кулак, глянув на неї і кинув на стіл. Ельгар нахилився над столом і підняв люльку. Уважно її розглянувши, наче чомусь здивувався.

– Капітане, звідки у вас ця люлька? – спитав гарпунник.

– А ви її знаєте?

– Так. Це моя люлька.

– Ваша? – здивувався Кар.

– Безперечно! Її загубив шкіпер Ларсен, полюючи в полярну ніч. Це трапилось за кілька день до того, як я попав на «Лахтак».

– Цікаво! Її знайдено в нас на палубі… теж за кілька день перед вашим прибуттям. Проте ми ще поговоримо на цю тему, а зараз ходімо на палубу.

– Капітане Кар, – заговорив Ельгар, ідучи трапом слідом за штурманом, – я думаю вступити в переговори з матросами «Ісбьорна». Із слів Карсена мені відомо, що Ларсен запевняв свою команду, ніби я у вас під арештом.

– Вітаю вашу пропозицію, але ми мусимо бути обережними. Ви знаєте, що ми фактично беззбройні. У шкіпера Ларсена багато зброї?

– Рушниць у нього більше, ніж людей. Патронів теж досить.

Коли вийшли на палубу, місяць уже торкнувся нижнім краєм обрію. Наближався час темряви, коли з неба світитимуть лише зорі. Вогник на острові згас. Очевидно, напасники зійшли на кригу і наближалися до пароплава.

Метрів за сто від пароплава темніли постаті Вершомета і Котовая. Зорін, приладновуючи пожежний насос, пояснив Карові, чого там ходять мисливець і матрос.

Вони натягають канат. На кінці каната тліє гніт, а під ним клоччя, змочене в бензині; коди хто за канат потягне, вогонь попаде на клоччя і бензин спалахне.

Кар з норвежцями пройшов на капітанський місток, де мусив бути Торба з резервом. Він застав механіка самого.

– Де ваш резерв?

– Котовай допомагає Вершометові, а Ковягіна я послав за Павлюком. Я тут, от і всі.

Місяць сховався, і густо-синя темрява зоряної ночі обступила їх.

До Торби підбіг Ковягін.

– Павлюк не хоче виходити з каюти, – доповів кочегар.

– Як-то не хоче?

– Дверей не відчиняє. Каже: «Приходь за годину, тоді поговоримо».

– Ти йому про воєнний стан сказав? – розгнівався механік.

– Так! Сказав, що його розстріляють за непослух.

– Тож-то! Він і вирішив, що ти жартуєш. Що він відповів?

– Нічого. Мовчить.

– Андрію Васильовичу, – звернувся тоном наказу Кар до Торби. – Підіть самі до Павлюка і викличте його. Коли він не схоче відкрити каюту, ламайте двері. Візьміть з собою Ковягіна, а там на допомогу покличте Шелемеху. Я буду тут. Поспішайте.

«Треба кінчати з таємницями», – подумав Кар.

Торба побіг, скільки йому дозволяли комплекція й ревматичні ноги. За ним слідом поспішав Ковягін.

Двері рубки вони знайшли зачиненими. На стук механіка ніхто не відповідав.

– Павлюк! – крикнув Торба. – Синок!

Мовчання.

Механік припав вухом до дверей. Йому почулося якесь шарудіння.

– Відчиняй двері, – сердито крикнув Торба, – а то зараз ламатимемо!

Знову мовчання.

– Ковягін, клич Шелемеху! – сказав механік, вирішивши виконати наказ капітана.

Кочегар побіг по товариша, що на цей час кудись одійшов. Торба сперся плечем на двері і знов прислухався. Раптом він почув металічні звуки, схожі на дзижчання якогось інструмента. Це дзижчання почули Кар, Соломін і Запара. Вони пізнали ті дивні звуки, що стільки часу тривожили їх. Механік відступив від дверей і випростався.

– Це ж радіо! – сказав він. – У нас радист?

Підняв руку, щоб ще раз стукнути в двері радіорубки. Але несподівано відсвіт полум'я спалахнув з другого боку пароплава. Через дві секунди розітнувся постріл. «Нападають!» – промайнула думка в механіка, і він побіг до капітана.

Дзижчання в радіорубці не припинялося.

Розділ III

Клоччя, змочене бензином, спалахнуло несподівано швидко.

Норвежців, очевидно, вразило це полум'я і постаті людей на борту. При світлі вогню вони помітили Вершомета, Котовая, Зоріна і, мабуть, ще когось. Не гаючи часу на розмови, хтось із них одразу вистрілив. Цей постріл був ніби сигналом. Затріскотіли рушниці. Але ж після першого пострілу радянські моряки попадали на палубу і тим врятували себе від влучних куль норвезьких звіробоїв.

– Здавайтесь! – почувся вигук англійською мовою.

Кар і Ельгар пізнали голос шкіпера Ларсена. Полум'я, що враз спалахнуло, так само раптово й згасло.

Бензин згорів. На снігу ледве помітно жевріло клоччя. Норвежці продовжували обстрілювати пароплав. Кулі свистіли, вдарялись об залізний борт і дерев'яні надбудови.

Вершомет прицілився з своєї дрібнокаліберки в невиразну постать біля погаслого вогнища і вистрілив. Залунав вигук болю і лайки. «Влучив», – усміхнувся мисливець і знову зарядив рушницю маленькою кулькою.

Торба вибіг на капітанський місток, де з наганом у руці стояв Кар, вдивляючись у темряву. За механіком з'явився Ковягін, і зараз же за ним приповз Котовай.

– Радіо працює, – сказав механік, – до каюти не добулись, поспішили сюди.

Хоч штурмана і вразила ця новина, але зараз було не до того. Тим більше, що невдовзі по тому, як почалася стрілянина, робота радіопередавача припинилась.

– Пошліть Ковягіна на корму, – наказав Кар, – нехай тримає зв'язок між Соломіним, Шелемехою і Вершометом.

Кар вичікував, коли визначиться, де саме центр нападу, щоб самому кинутись туди. Він раз у раз позирав на ніс, де самотньо вартував гідролог. Чорною плямою лежав Запара на палубі, притиснувшись до поручнів фальшборту. Очевидно, він виглядав ворогів. Кар хотів послати йому на допомогу Павлюка, але кочегар не приходив.

Норвежці підступали все ближче. Про це свідчили вогники пострілів та темні постаті, що раптом з'являлись і, пробігши кілька кроків, зникали, падаючи на кригу.

Зорін націлився трубкою від шланга на одну таку постать, що близько підійшла до пароплава, і пустив струмінь води. Він, мабуть, влучив, бо норвежець кинувся навтіч, пославши в пароплав кілька пострілів.

Вершомет, спостерігаючи це, голосно засміявся.

– Тепер він наплачеться! За дві хвилини льодом укриється.

Справді, мороз стояв не менше як двадцять градусів, обмокнути в таку погоду – річ малоприємна.

Увагу Кара притягла інша подія. На носу, де лежав Запара, з'явилося над фальшбортом щось темне. Безперечно, що ліз хтось із норвежців. Кар згадав, що саме там із крижини і снігу Лейте зробив приступку, щоб вилазити на ніс без трапа. Штурман напружено чекав, що зробить гідролог. Йому здалося, ніби той трохи підвівся. Постать зникла. Лише якийсь брязкіт слабо долинув звідти. Що саме зробив гідролог, залишилось для штурмана незрозумілим.

По трапу щось важко загупало. На місток збігла велетенська постать. Вона несла на руках людину.

– Капітане, – почувся голос Павлюка, – пробачте мені, я не зразу зрозумів, у чім справа. Ось я приволік одного норвежця.

– Звідки?

– Ліз на борт. Ми з Шелемехою його й помітили.

У цей час з новою силою затріскотіли постріли. Норвежці починали атаку. Це було значно серйозніше.

Ельгар і Карсен, що похмуро стояли біля Кара, захвилювалися.

– Капітане Кар, – сказав гарпунник, – дозвольте мені крикнути кілька слів товаришам.

– Давайте, давайте! Тільки щоб вас не підстрелили.

Ельгар перехилився з капітанського містка і щось закричав по-норвезькому. Біля нього стукнула куля, але він, не звертаючи на те уваги, продовжував кричати. Очевидно, його почули, бо стрілянина стихла. Лише хтось уперто раз у раз стріляв, і кулі лягали біля Ельгара. Гарпунник, наче відповідаючи на ті постріли, крикнув по-англійському, – мабуть, він хотів, щоб його зрозумів Кар:

– Ландрупп, не псуй патрони! Всі знають, що ти за два кроки від свого носа не влучиш в моржа.

Певне, хтось примусив Ландруппа припинити стрілянину. На пароплаві запанувала мовчанка. Всі слухали Ельгара, хоч і розуміли його лише норвежці. Та от з боку норвежців залунали обурені вигуки. Карові здалося, ніби в тих вигуках було не тільки обурення, але й недовір'я.

Закінчивши, Ельгар звернувся до Кара:

– Я і Карсен зійдемо на кригу і доведемо товаришам, що ми не заарештовані і що радянські моряки – кращі наші друзі.

Обидва норвежці зійшли з містка і плигнули з палуби на кригу. Почулися привітання й здивовані вигуки. Ельгар голосно щось розповідав. Норвежці підійшли ближче до «Лахтака».

Кар шепнув Торбі, щоб люди на всякий випадок були напоготові.

Хтось устряв з Ельгаром у суперечку і, скільки Кар міг зрозуміти з інтонації, лаяв його. Штурманові здалося, що то голос шкіпера Ларсена. Та ось його підтримав другий голос. Почулися ще голоси; хтось виступав на захист Ельгара і Карсена. Суперечка, очевидно, розгорялася. Лайка гострішала. Раптом бухнув постріл. Хтось застогнав і впав. Залунали крики – Ельгар! Ельгар! – Ще бухнуло кілька пострілів, і кілька чоловік побігли геть від пароплава.

«Посварились», – подумав Кар і швидко зійшов з містка, крикнувши Торбі:

– Ви заступаєте мене на пароплаві!

Ухопившись руками за планшир, штурман плигнув на кригу і підійшов до норвежців. Три постаті стояли осторонь, а дві нахилилися над людиною, що сиділа на кризі.

– Здорово, друзі! – сказав Кар.

Перед ним розступилися. Хтось ухопив його за руку, і він пізнав Карсена.

– Ельгар! – сказав матрос і показав на того, що сидів.

– Усе кінчилось гаразд, – промовив гарпунник, стараючись, з допомогою товаришів, підвестися з криги.

– Я ж казав, що він не вміє стріляти, – додав Ельгар, коли йому вдалося стати на ноги.