Текст книги ""Лахтак""

Автор книги: Микола Трублаїні

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 18 страниц)

Розділ VII

Товстий шар снігу вкривав острів. Із снігу стирчали заледенілі скелі, і лише вони свідчили, що тут починався берег. За триста – чотириста метрів від того місця, де стояли лижники» здіймалося пасмо горбів, закриваючи внутрішню частину острова. Хто знає, який завбільшки цей острів. Запара гадав, що він не великий. Миль за п'ятдесят чи сто на південь від цього місця багато років тому продрейфував у кризі пароплав «Фрам» і ніякої землі не зустрів.

– Ходімо на вершину горба, – запропонував гідролог.

– А я радив би поспішати назад на «Лахтак», – серйозним тоном відказав Вершомет.

Троє товаришів здивовано повернулися до нього.

– Дивіться! – сказав мисливець і показав рукою на захід.

Всі глянули в напрямі, куди показувала рука Вершомета. Західний край неба похмурнів чи то туманом, чи то хмарами. Темне пасмо швидко затягало бліді зорі й насувалось назустріч місяцеві. Війнув легенький вітрець.

– Із заходу йде вітер, – промовив мисливець. – Буде пурга.

Всі зрозуміли небезпеку раптової завірюхи. Коли вона захопить їх на кризі, між пароплавом і островом, то чи знайдуть вони у сніговій імлі пароплав? І кожен подумав: «Навряд». Коли ж вітер набере ураганної сили і розіб'є крижане поле на уламки, а потім понесе ці уламки в океанські простори, тоді їх, безперечно, чекає загибель. А що може трапитись, коли вони залишаться на острові? Вітер рушить крижане поле у далечінь і понесе разом із кригою «Лахтак». Хай за кілька днів стихне завірюха, – перед ними відкриється простір крижаного моря, і вони залишаться самотні, приречені на смерть від голоду й холоду. З ними ж харчів, коли навіть економити, тільки на два дні. Дві рушниці й п'ятдесят патронів навряд чи дадуть щось на цьому острові під час полярної ночі.

– А може… – промовив Павлюк, наче відповідаючи на спільне запитання, і показав під ноги.

При місячному світлі на снігу видніли відбитки ніг якогось звіра. Слід свідчив, що звір мав зріст не більший від собаки або навіть зайця.

Пильно придивившись, вони знайшли чимало таких слідів. Мабуть, острів багатий на цього звіра, що стоптав сніг усього узбережжя.

– Песці, – пояснив Вершомет. – Цим звіром не прогодуєшся, коли хліба і масла або хоч ведмежатини не матимеш.

Вирішили вертатись на пароплав. Це мусили робити, не гаючи жодної хвилини. Урагани в Арктиці здіймаються швидко і тривають довго. Запара і його товариші зрозуміли, яка страшна небезпека їм загрожує.

– Рушаймо! – скомандував мисливець. І всі мовчки повернули на кригу.

А вітер посилювався, і вже чути було скреготання перших крижинок, які він зривав і котив по сніговому настилу.

Вершомет, глянувши на свій компас і вивіривши напрямок до пароплава, обриси якого ставали тепер зовсім невиразними, підбіг до гідролога.

– Дмитре Петровичу, звірте-но свій компас із моїм. Коли почнеться хуга і пароплав зникне з очей, нам доведеться йти лише за компасом.

– Іти на пароплав за компасом? – Запара зупинився і скептично похитав головою.

– Це краще, ніж без компаса, – коротко відказав мисливець, і вони почали звіряти напрями магнітних стрілок компасів.

Стьопа і Павлюк були метрів на тридцять попереду. Юнга сказав кочегарові:

– Павлюк, ходімо з гідрологом, взявши його в середину. Він лижник поганий. Вершомет показуватиме дорогу, а ми допомагатимемо Запарі.

Хуга починалася. Засвистів вітер, зриваючи хмари снігу. Мінився місяць, ховаючись у сніговій імлі. Сніг бив в обличчя і ховав від очей пароплав. Вершомет відчував усю відповідальність, яка лягала на нього як провідника. Доводилося йти проти вітру, і це гальмувало їхній біг. Запара кілька разів спіткнувся і впав би, коли б його не підтримали юнга і кочегар. Та вчений нітрохи не підупадав духом. Крізь вітер він вигукував кілька жартівливих слів своїм попутникам. Він стежив і за компасом, щоб перевіряти Вершомета, і за крокоміром, щоб визначити, скільки вже пройшли. Крокомір, що висів на його поясі, показав від пароплава до острова дві з половиною тисячі кроків. Але тому, що крокомір розрахований на вимірювання відстані, коли людина йде, а не біжить на лижах, то, звичайно, покази ті були невірні. Щоб покази були правильні, треба вираховувати поправку до крокоміра. Проте покази крокоміра і без поправок давали змогу приблизно визначити, куди ближче – до пароплава чи до острова. Коли крокомір показав, що від острова пройшли 1300 кроків, то Запара вирішив, що вони приблизно на півдорозі між островом і «Лахтаком». Та, безперечно, їх кроки були тепер менші, ніж тоді, коли вони йшли з пароплава. Вітер, сніг, пітьма зменшували довжину кроків.

Вершомет не дуже покладався на крокомір Запари і сам підраховував свої кроки: через кожні сто він зав'язував вузол на мотузку, що звисав з його пояса. За його розрахунками, вони пройшли більше ніж половину дороги. Боячись проминути пароплав, мисливець уповільнив рух уперед. Він ішов, напружуючи зір. Та в сніговій бурі важко розглянути щось далі ніж за кілька метрів.

Часом він оглядався назад і чекав товаришів. Нарешті, коли вітер досяг штормової сили, Вершомет дістав із своєї торби тонкий, але довгий міцний мотузок і запропонував усім обв'язатись. Адже вітер міг одкинути когось убік і, збивши з ніг, здути по кригах на півсотні кроків, У таких умовах людину важко було б знайти, бо навіть голос її не долетів би до товаришів.

Тепер ішли один за одним. Попереду всіх, як і раніше, мисливець, за ним – Стьопа, зараз же за Стьопою – Запара, і в ар'єргарді – Павлюк. Кочегар мусив підтримувати гідролога ззаду, коли б той упав чи щось трапилось із ним. Але ми вже згадували, що вчений тримався чи не бадьоріше за всіх і досить твердо стояв на лижах.

Аж ось, на думку мисливця і гідролога, вони вже мали бути поблизу пароплава.

Навколо бушувала метелиця, свистів вітер, дзижчав сніг, і десь удалині гучно тріскалася крига. Місяць час від часу прозирав крізь снігову вуаль.

Він ледве освітлював чотирьох відважних мандрівників.

Мисливець кілька разів стріляв з рушниці, та сухий тріск пострілів майже нечутно розплескувався в хаосі буревію.

У людей від пурги й зустрічного вітру підгиналися ноги, миготіли мільйони снігових метеликів в очах. Коли б мисливець мав хоч щось подібне до намету, він уже давно дав би знак зупинитись. Але не маючи ні намету, ані хутрових спальних мішків, він знав, що така, зупинка, безумовно, буде останньою зупинкою в житті. Борючись за життя, він вів своїх товаришів проти снігового самуму. Люди зажмурювали очі, падали, вставали, підтягувані передніми або підштовхувані задніми, і йшли, йшли, йшли… в крижану безвість.

Розділ VIII

Лише Вершомет жодного разу не посковзнувся і не спіткнувся. Мисливцеві не довелося ні разу простягнутися на кризі. Він ішов повільно, але майже не зупиняючись, і тяг за собою товаришів. Один по одному йшли слідом за ним Стьопа, Запара і Павлюк.

Часом вони потопали в снігових заметах під яким-небудь торосом, часом же з великим напруженням ледве посувалися чистою кригою, згинаючись проти вітру. Кожного з них непокоїло, як удасться вибратись з цієї халепи. Але жодного не торкнулося зневір'я.

Та ось Запара потяг мотузок, наче кличучи до себе Стьопу. Справді, гідролог зупинився і крикнув, щоб усі підійшли до нього. Тоді Запара присвітив ліхтарем циферблат крокоміра. Стрілки цього інструмента показували, що вони вже пройшли три тисячі кроків, отже, мусили бути або біля пароплава, або вже й проминули його.

– Мені здається, – прокричав Запара на вухо мисливцеві, – що не треба заглиблюватись далеко в море. Коли не знайдемо пароплава, повернемо до острова.

Безперечно, сидіти на острові доцільніше, ніж на кризі, хоч там і немає майже ніякої надії на порятунок. Та хто знає, може, на острові хоч хто-небудь з них виживе. А може, вітер піджене пароплав у кризі до самого берега. До острова ж вони, безперечно, доберуться за допомогою компаса, який вкаже їм безпомилково, куди йти, і вітру, що підганятиме їх у спину. Вершомет запропонував таке: ще сто кроків уперед, а тоді п'ятсот кроків праворуч і потім тисячу кроків назад, тобто ліворуч. І якщо не знайдуть, то лише тоді повертатись. План Вершомета прийняли і рушили далі.

Пройшовши сто кроків, вони знесилились, але нічого не знайшли. Звернули ліворуч, і одразу йти стало наче легше. Вітер повіяв з правого боку і хоч збивав їх з дороги, але боковий вітер перемагати було не так важко.

Несподівано для себе мисливець збився з рахунку. Зупинився на мить попросити Запару, щоб той глянув на свій крокомір, але вирішивши, що залишилось небагато, рушив далі. Ззаду на нього насідав Стьопа. Вершомет спробував прискорити рух, рвонувся вперед і в ту ж мить полетів через голову на кригу, відчувши, мабуть, інстинктивно, що лижа його переламалась.

Стьопа, ідучи за Вершометом, налетів на нього, гепнувся поруч у сніговий замет і потягнув за собою задніх. Не встояв і Запара. Лише Павлюк залишився на ногах і нахилився над товаришами, щоб допомогти їм підвестись. Простягаючи руки до Запари, він несподівано намацав предмет, що спричинився до катастрофи. Це був натягнутий мотузок. Зачепившись за нього, покотився з розмаху мисливець.

– Що за диво? – перепитав сам себе Вершомет, не вірячи тому, що тримався руками за мотузок.

У всякому разі мотузок свідчив, що на цій крижині були люди. Може, вони й зараз десь тут і цей мотузок приведе до людей. Хоч це й малоймовірно, але хіба можлива річ, щоб у такому місці зустріти натягнутий мотузок.

Знайдений мотузок радісно схвилював чотирьох лижників. Та виникло й нове ускладнення: Вершомет залишився без лиж, а запасних вони не мали.

Мисливець запропонував розійтись по двоє і рушити в той і другий бік, тримаючись за мотузок, щоб перевірити, де він кінчається. Той, хто знайде кінець, повернеться назад. Далі, ніж за триста кроків не відходити. Пройшовши триста кроків, треба зачекати хвилин десять – п'ятнадцять на товаришів і, коли їх не буде, повертатись.

На цьому погодилися. Вершомет і Стьопа пішли в один бік, а Запара з Павлюком – у другий.

Ішли, як і раніше, зв'язані один з одним.

Вершомет ішов попереду, тримаючись руками за таємничий мотузок. Свої лижі, поламану й цілу, він залишив на місці, де трапилась аварія. То мало правити за одмітний знак. Стьопа посувався на лижах. Мотузок був натягнений на залізних кілках і дерев'яних стовпчиках. Здіймався він приблизно на півметра над кригою.

Стомлені пургою, мисливець і юнак, скільки мали сили, поспішали вперед, щоб з'ясувати, де кінець мотузка. Але йти їм було нелегко: мусили одвойовувати кожний крок крижаного простору, кожен метр мотузка. У Стьопи промайнула думка, що в той час, як вони просуваються повільно, Запара і Павлюк, підхоплені вітром, що дме їм у спину, мчать дуже швидко.

Пройшовши кроків з п'ятдесят, відчули, що добре впріли, бо вітер щохвилини посилювався. Ще десять кроків, і мотузок обірвався.

Зупинившись, помацали навколо, чи немає продовження. Але нічого не знайшли. Можна було вертатись назад. Від того невдалого завершення своїх розшуків вони навіть зраділи. Адже тим самим могло закінчитися й на двісті чи Триста кроків далі, а пройти ті кроки – як важко! Тепер же вони поверталися, підштовхувані вітром і з надією, що, може, їхні товариші викрили таємницю мотузка. Втроє менше пішло часу, щоб повернутись до поламаної лижі Вершомета. Вирішили йти далі вслід за товаришами.

Стали по обидва боки мотузка і пішли поруч.

Тепер іти було легше і тому, що вітер дув у спину, і тому, що крига порівнішала. Тороси зустрічалися рідко.

Вітер заважав розмовляти, відносячи слова наперед.

Раптом у темряві, за кілька кроків від них, гостинно блимнув вогник. Мисливець щосили гукнув. У відповідь вогник затанцював, загойдався. Очевидно, вітер доніс туди звук голосу. Вони догадалися, що чути звуки, які йдуть звідти, їм заважає супротивний вітер.

Ще хвилина, і перед ними з'явилося кілька постатей. Двоє тримали ліхтарі. Це були Соломін і Котовай. Біля них стояли Павлюк і Запара. Вітер не давав говорити, – він викрадав слова, уривав фрази, глушив або перекручував звуки розмови. Але всі зрозуміли, що матроси розшукували чотирьох лижників і мусили бути десь недалеко від пароплава. І справді, за якихось десять хвилин усі опинилися біля борту «Лахтака».

Там їх радо привітали Кар і Торба.

Виявилось, що коли почалась завірюха, Кар, турбуючись за експедицію, наказав протягти на кількасот метрів від пароплава канати. Штурман правильно розрахував, що коли вони повертатимуться, то, не потрапивши до пароплава, обов'язково зачепляться за канат. Знаючи вправність і досвід Вершомета, він був певний, що мисливець пройде десь недалеко від «Лахтака».

Тримаючись за канат, люди з ліхтарями безперервно ходили поблизу пароплава, сподіваючись зустріти своїх розвідників з острова Місячної Ночі.

Пурга посилювалася. Всі повернулися на пароплав. Розвідники, розташувавшись навколо пічки, грілися чаєм і розповідали про свої враження від острова й подорожі.

Розділ IX

Це трапилося через два дні після їх подорожі на острів Місячної Ночі.

Коли Павлюк прокинувся і висунув голову з-під кожуха, його здивував вогонь, що освітлював вікно радіорубки.

«Пожежа!» – подумав він і кинувся на палубу.

На кормі, наче величезне багаття, палало кілька бочок з-під смоли. Полум'я освітлювало палубу, димар і щогли пароплава, що виступали на фоні навколишньої глибокої темряви. Ніч контрастувала з огнем і від того ставала ще чорнішою. Біля вогню темними плямами топився сніг, від талої води біле снігове покривало палуби ставало сірим.

Слабе тріщання розпечених клепок було єдине, що порушувало тишу.

Кочегар зрозумів страшну небезпеку. Він перший помітив п – товариші, очевидно/спокійно спали або відпочивали в загальному приміщенні.

«Будити!» – промайнула думка. Але в той же час з півбака, де висів пароплавний дзвін, полинули швидкі, енергійні звуки пожежної тривоги.

«Вахтовий! – догадався Павлюк. – Але чи почують у трюмі? Мій номер сім: вогнегаситель і сокира», – вихором мчали думки.

На випадок пожежі між командою пароплава заздалегідь було розподілено обов'язки. Кожен числився під певним номером, і кожен номер мав свій протипожежний інструмент і певні обов'язки.

Павлюк знав, що вогнегасителі лежать у загальному кубрику, – їх заховали там від морозу. Сокира лежала в пожежному ящику, тут же, на кормі.

Дужим ударом кочегар збив дверцята з ящика і вихопив звідти сокиру.

З сокирою в руках він кинувся до люка, що вів у загальний кубрик. Відкриваючи дверцята, він ще раз, з лихим серцем, подумав про вахтового, що вибивав у дзвін тривогу: «В кубрику напевне нічого не чують». Та коли він одчинив дверцята, там, очевидно, відразу почули. Жодного моряка не затримав сон. Схопившись, навіть не одягаючись, усі, згідно з своїми номерами, кинулися за призначенням. Павлюк перший схопив вогнегаситель і з криком: «Вогонь на кормі!» – попереду всіх опинився на палубі.

Саме в цей момент дзвін на півбаку замовк.

Освітлені полум'ям, стояли на палубі Вершомет, Павлюк, Стьопа, Котовай і Торба. За кілька секунд до них приєдналася решта товаришів. Лише один момент вони почували себе розгубленими. Аж ось залунала команда Кара:

– Вогнегасителі на вогонь!

І вогнегасники, вдаривши по вогнегасителях, випустили кілька струменів на вогонь.

– Мати!

На вогонь полетіли великі, змочені водою мати, плетені з мотузків.

– Брандспойт![26]26
  Брандспойт – переносний насос для гасіння пожеж.


[Закрыть]

Але насос відмовився подавати воду. І, доки Торба виявив причину, чому не йде вода, вогонь знову спалахнув з попередньою силою. Тепер уже зайнялася палуба.

Справа гіршала особливо тому, що під палубою, в глибині кормового трюму, лежав динаміт. Було його небагато, але досить для того, щоб, вибухнувши, він знищив «Лахтак» і більшість людей, які будуть на той час на пароплаві.

Кар і його товариші розуміли серйозність моменту. Вони могли залишити «Лахтак» і шукати порятунку на кризі, а потім на острові Місячної Ночі. Але такого порятунку вони не дуже бажали. Опинитись на суворому, незнайомому острові, серед полярної ночі, з мінімумом запасів і без радіо… неприваблива перспектива.

Вони вирішили, хоч би там що, врятувати пароплав.

Залишивши Торбу і Котовая біля брандспойта, Кар схопив сокиру і кинувся разом з іншими товаришами на палаючі бочки; вони розрубували їх і викидали за борт.

Навколо сипались іскри. Люди обсмалювали брови, вуса і бороди. Декому довелося попекти і шкіру. Відступаючи від кают, полум'я охоплювало маленьку надбудову під кочегарським кубриком.

Без води подолати пожежу здавалось неможливим. Моряки нервово озирались на Торбу й Котовая. Але брандспойт усе відмовлявся подавати воду.

Уже спорожніли вогнегасителі. Вже всі мокрі мати кинуто на вогонь.

Кар, нахмурившись, стежив за пожежею. І от раптом блискуча думка майнула у Стьопи.

– Товаришу капітан! – звернувся він до Кара. – Снігом загасимо!

– Снігом? – скрикнув Кар.

Він одразу зрозумів юнгу. Адже тільки тому, що палубу і надбудову пароплава вкривав сніг, вогонь так повільно й поширювався. Від жару танув сніг, і вода заливала вогонь.

– Лопати! Відра! Брезенти! – скомандував Кар.

Моряки швидко зрозуміли, в чому річ. Треба було згрібати сніг, де лише можна, і кидати його у вогонь. Вершомет, схопивши лопату і великий брезент, скочив на кригу. За ним плигнув Стьопа та інші товариші. Хто лопатами, а хто відрами згортали вони сніг на брезент. Набравши в брезент снігу, подавали на палубу. Там стояли Кар і Павлюк. Вони піднімали брезент і зсипали сніг на вогонь.

Моряки, спітнілі від квапливої роботи, обгорілі, з обідраними до крові руками, працювали, стримуючи вогонь, але вгамувати його не могли.

Торба не залишав помпи. Він знав, що коди вдасться її направити, то вони матимуть проти пожежі найрадикадьніший засіб боротьби.

І ось він почув, як щось чвакнуло: то клапан набрав води.

– Котовай, наставляй брандспойт! – звелів механік матросові.

Котовай підтягнув шланг і наставив на вогонь мідну трубку. Саме в цей час Кар і Павлюк, підступивши до вогню, висипали з брезенту купу снігу. Повітря над палубою прорізав струмінь морської води, вирваної помпою з-під криги. Знявшись високо вгору, струмінь впав на вогонь, одночасно обливаючи Кара і Павлюка.

Над вогнем піднялася густа пара.

З криги побігли назад на пароплав моряки і брались за свої сокири, щоб допомагати переможному наступові води на вогонь.

Пожежа швидко зменшувалась. За півгодини залили та вирубали останні жевріючі дошки.

Під палубу, всередину пароплава, вогонь не дійшов.

«Лахтак» було врятовано.

Розділ X

З обгорілої палуби стомлені вкрай моряки спустились у свій трюмний кубрик.

На палубі ще залишились Кар, Лейте й Павлюк. Вони визначали шкоду, що її заподіяв огонь.

Штурмана цікавили причини пожежі. Горіло на значній віддалі від димової труби. На місці пожежі не було електричних проводів, щоб можна було подумати, що причина її – замикання проводів.

– Хто перший побачив вогонь? – спитав він Лейте.

– Треба спитати Павлюка, – відповів той. – Я почув від нього першого про пожежу. Адже він увесь час був на палубі. Крім того, хтось бив у дзвін пожежну тривогу.

– Павлюк! – покликав Кар кочегара.

Кочегар підійшов.

– Хто перший помітив пожежу?

– Або я, або Котовай. Він вахтовий, – відповів кочегар. – А може, одночасно, – додав, подумавши.

Павлюк розповів, як, прокинувшись, побачив світло у вікні, як вискочив на палубу, почув пожежну тривогу і здивувався, що при зачиненому люку вахтовий б'є у дзвін.

– Покличте Котовая, – сказав Кар.

– Єсть, – відказав кочегар і пішов кликати вахтового.

Лейте з ліхтарем у руці ще раз уважно оглядав обгорілу палубу.

Кар стояв нерухомо і дивився в темну далечінь. Він думав:

«З чого могла б спалахнути пожежа? Звідки міг узятись вогонь біля бочок з пальним матеріалом? За його розрахунком, пожежа почалась незабаром після того, як зайшов місяць і темрява густо оповила пароплав; можливо, хтось, тиняючись по палубі, світив сірником або факелом і ненароком підпалив бочки».

– Ви мене кликали? – спитав Котовай, підійшовши до Кара.

– Так, – повернувся до нього штурман. – Ви сьогодні вахтовий?

– Я.

– Коли ви помітили вогонь?

– Я сидів у загальному кубрику, коли туди вскочив Павлюк і закричав, що пожежа. Я вибіг на палубу і побачив огонь.

– Ви били у дзвін тривогу?

– Ні.

– А хто ж бив?

– Не знаю.

– Але ви чули?

– От не знаю… у тій метушні в мене все переплуталось.

– Ви коли залишили палубу перед пожежею?

– За півгодини, а може, хвилин за сорок. Перед тим виходив разом із Запарою. Він робив спостереження, а я оглядав кригу навколо пароплава. Це було перед заходом місяця. Ми разом повернулися до кубрика.

– Ви не бачили, після вас на палубу хтось виходив?

– Ні, я весь час сидів біля дверей. Всі спали, а я чистив рушницю.

– Може, ви не помітили, як хтось вийшов?

– Ні. Цього не могло бути.

– Отже, на палубі не було нікого?

– Там міг ходити лише Павлюк.

Кар замислився. Розмова з Котоваєм нічого не дала, щоб з'ясувати причину пожежі, навпаки, ставало незрозумілим, хто бив у дзвін тривогу. Штурман покликав Лейте.

– Ви чули, як били у дзвін? – спитав Кар.

– Авжеж, – відповів старий моряк.

– Котовай каже, що він не бив і що в той час на палубі не було нікого, крім Павлюка…

– … або того, хто палив тут люльку, – додав Лейте, простягаючи щось штурманові. – Я знайшов це біля пожарища.

То була коротка, із загнутим униз мундштуком люлька. Кар підніс люльку до носа і понюхав. З люльки злегка пахло ароматичним тютюном. Штурман знав, що ніхто на пароплаві не палив люльки. Колись мав люльку Вершомет, але він загубив її в морі, коли потопав. Такого ароматичного тютюну він теж не чув ні в кого з команди «Лахтака».

– Оскільки ми всі знаємо, – сказав Лейте, ніби доповнюючи думки Кара, – Павлюк тютюну не палить.

Помовчавши, старий боцман додав:

– Люльку загублено недавно.

В цей час до них знову наблизився Котовай. Штурман показав матросові люльку і спитав:

– Чия це люлька?

Матрос оглянув люльку, знизав плечима і, повертаючи її, повільно промовив:

– Не знаю… Це норвезька люлька… Я бачив таку в нашого небіжчика радиста. Він купив її при мені в Тромсе. – Матрос присвітив ліхтарем і додав: – Отака сама люлька.

Кар і Лейте мовчали.

– А звідки ви її взяли, Отто Рудольфовичу? – спитав Котовай.

– Та от, Лейте знайшов…

– Це, мабуть, від радиста лишилась.

– Хм… хм… – хмикнув Кар і повернувся до Лейте.

– Встановити з сьогоднішнього дня морські вахти. Вахтовому матросові не залишати палубу. В разі негоди або великого морозу нехай сидить у штурманській рубці. Штурманську вахту відбувати вам, Запарі, Торбі і Вершометові. Кожного дня один з вас буде вихідний. Вахтовий штурман щогодини мусить навідуватись до вахтового матроса. Крім того, разом із механіком перегляньте пожежний інструмент і подбайте взагалі про протипожежні заходи.

– Єсть, – відказав Лейте і пішов.

Кар пройшовся по палубі, підійшов до борту і сперся на планшир[27]27
  Планшир – брус, що проходить по верхньому краю бортів шлюпки або поверх фальшборту у великих суднах.


[Закрыть].

Неясні силуети торосів зникали в темряві полярної ночі.

Темрява звисала навколо пароплава, оповивала щогли, ніс і корму, ніби приховувала від очей моряка причини пожежі.

Різні думки туманили Карові голову, насотуючись навколо норвезької люльки. Коли вірити Котоваєві, що таку люльку мав радист, то, значить, вона могла попасти до Павлюка, який жив увесь час в каюті радиста, поруч радіорубки. Коли спалахнула пожежа, на палубі не було нікого, крім кочегара. Але хто ж бив у дзвін? Кар добре пам'ятав ті тривожні удари, що він їх почув разом із криком Павлюка. Чув ці удари і Лейте. Не відмовлявся від того й Павлюк. Правда, Котовай не певний, що чув їх.

– Хто ж бив у дзвін?

Думки снують підозри. І глибоко в голову западає одна з них: «Чому Павлюк самотньо живе нагорі, в нетопленій каюті? Що робить він там? Чому так неохоче приймає, коли до нього хтось заходить?»

Раптом десь із того боку, біля радіорубки, наче щось виснуло. І знов тиша. Може, це здалося? Кар випростався і прислухався. Але навколо панувала тиша.