Текст книги ""Лахтак""

Автор книги: Микола Трублаїні

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 18 страниц)

Розділ XII

Три дні лихоманила завірюха. На четвертий день вітер спав, і сонце, піднявшись над обрієм, заграло на засніжених просторах мільйонами блискіток. Високі снігові заструги здіймалися на крижаному полі біля торосів. Уперше так ясно перед радянськими моряками виступали вкриті білим снігом, наче ватою, горби острова.

Вахту стояв Павлюк, коли від острова відірвалась чорна крапка і швидко посунула до пароплава. «Гості», – подумав кочегар і пішов сповістити про це Лейте, що стояв вахтовим помічником капітана.

За годину на палубу зійшов гість.

– Все той же Ландрупп, – буркнув під ніс Лейте і поспішив назустріч норвежцеві.

Ландрупп чемно привітався.

– Кептен… кептен Хар… – сказав він.

– Не Хар, а Кар, – поправив гостя Лейте.

– Кептен Гар. Кептен, – повторив норвежець. Лейте нахмурився і повів Ландруппа до капітана. Норвежець ввічливо кивав до всіх і потиснув руки Ельгарові та Карсенові, які вийшли йому назустріч.

Побачивши Кара, Ландрупп низько вклонився, сказав якесь привітання і подав папірця.

То був лист від капітана Ларсена. Норвезький капітан дуже дякував за дбайливий догляд його матросів, вибачався за турботи і просив відпустити Ельгара і Карсена, якщо вони вже видужали настільки, що можуть іти. Наприкінці Ларсен просив Кара, щоб той вибрав колись вільну годину і завітав до них у табір.

– Я не сказав би, щоб цей лист вельми ввічливо закінчувався, – висловив свою думку Торба, коли Кар переклав механікові його зміст. – Та хай! З усього на світі не надивуєшся. Що ж ви відповідатимете?

– Напишу, що дякую, мовляв, за запрошення, але через те, що ми вже приготувались, то просимо з усією командою до себе. А от як бути з нашими норвежцями, Дмитре Петровичу? Як, на вашу думку, можуть вони йти?

– Ельгара шкода відпускати, а Карсен зможе йти лише днів через чотири.

– Ну, гаразд, так і напишемо. До речі, давайте пошлемо до їхньої команди делегатів від нашої команди. Нехай ознайомляться, як там справи, і урочисто запросять їх до нас. Як ви гадаєте, товариші?

– Кого ж ми пошлемо? – спитав Лейте.

Кар засміявся.

– Того, хто знає англійську мову. Ясно?

– Мене? – спитав старий моряк.

– Звичайно, а на додачу юнгу.

– Йому сьогодні чергувати на камбузі.

– Ковягін замінить. Він же програв своє чергування.

Кар сів писати листа Ларсенові, а посланці почали виряджатись у дорогу. Одяглись легко, але тепло. Взяли з собою трохи харчів і зброю. Саме через зброю мало не вийшло конфлікту з Вершометом, бо Лейте взяв вінчестер, а Стьопа хотів забрати манліхер. На пароплаві залишилась одна дрібнокаліберка. Вершомет рішуче запротестував:

– Манліхер у моєму розпорядженні, і нікому я його не віддам.

– Бери, Стьопо, дрібнокаліберку.

– Але ж там можуть бути ведмеді?

– У Лейте вінчестер.

Лейте вступився за свого супутника:

– А коди, скажімо, вінчестер дасть осічку?

– То віддай вінчестер Стьопі. У нього ніколи не буває осічки.

– Та ну вас, – вступився за Вершомета Торба. – Хіба можна пароплав без путньої рушниці залишати? Скажу капітанові, він вам покаже. Подумаєш, ведмідь! Я, як був молодий, з пугачем на ведмедя ходив.

Проте після довгої розмови Стьопа таки випросив манліхер.

Тим часом двоє норвежців півголосом вели якусь дуже серйозну розмову. Уважний спостерігач помітив би, що Ельгар говорив дуже схвильовано, Ландрупп про щось його умовляв, а Карсен був надзвичайно спокійний і все хитав головою, наче стверджуючи слова Ландруппа і слова Ельгара. Нарешті, мабуть, договорились, і Ельгар, очевидно, погодився з крижаним лоцманом. Зітхнувши, він кивнув на знак згоди головою.

Кар закінчив листа і передав його Лейте. Потім покликав Ландруппа і по змозі старався пояснити йому, що команда «Лахтака» посилає делегатів до команди «Ісбьорна» і що посланці передадуть капітанові Ларсену листа.

Було неясно, чи зрозумів норвежець капітана «Лахтака». Після кожної фрази він привітно кивав головою, але коли Лейте запропонував йому йти разом з ним і Стьопою, Ландрупп почав тривожно озиратися.

– Він думає, чи не заарештовуєте ви його часом? – пожартував Торба.

Та як би там не було, всі троє зійшли з пароплава на кригу і рушили до острова.

Вершомет заздро подивився їм услід, свиснув і сказав товаришам:

– Післязавтра йду на острів полювати.

Радянські моряки і норвежець, то грузнучи по коліна в снігових заметах, то ковзаючись по голій кризі, з якої вітер здув сніг, наближались до острова.

– А йти досить легко, – здивувався Лейте.

– Мороз невеликий, вітру немає, – відповів юнга на зауваження старого моряка.

Ландрупп був надзвичайно веселий, щось говорив, наспівував, але коли його супутники задивлялись по сторонах, позирав на них тривожно й допитливо.

Підійшли до берега. Стьопа пізнав те саме місце, де в полярну ніч Запара, Вершомет, Павлюк і він зійшли уперше на острів. Над крижаним припаєм біля берега виступали скелі. Правда, не такі страшні, як під час полярної ночі.

Менше ніж за півкілометра від берега здіймались укриті снігом горби. Понад берегом з-під снігу визирали уламки плавнику. Це свідчило, що влітку хвилі викидають сюди дерево, винесене в море сибірськими річками.

Коли проминули скелі і вийшли на берег, Ландрупп раптом усіх здивував: він почав прощатися із своїми супутниками. Хоч скільки пояснював йому Лейте, що вони мусять іти разом, норвежець тільки знизував плечима, ніби нічого не розуміючи, і хитав головою, що, очевидно, мало означати: «Ні».

– Чудний ти, справді, чоловіче, – умовляв його Лейте, забуваючи, що той його не розуміє.

Нарешті, Ландрупп востаннє знизав плечима і мовчки пішов.

Радянські моряки рушили за ним.

– Не розумію, – сказав Лейте, – або він нас боїться, або там у таборі є якась таємниця… Чи просто людина не тямить, чого ми хочемо?..

Розділ XIII

Ландрупп вів радянських моряків уздовж берега на захід.

Вдалині, серед криги, чорнів «Лахтак». Він прикрашав собою одноманітний арктичний ландшафт. Його щогли довго притягали увагу Лейте і Стьопи. Найстаріший і наймолодший моряки раз у раз повертали голови до моря, милуючись щоглами та бугшпритом свого судна, і обмінювались думками про його долю.

– Коли ж, нарешті, уся ця крига розтане? – питав юнга.

– До серпня має розтанути. А коли до серпня не розтане, значить, справу треба буде відкласти на той рік.

– А скоро вона танути почне?

– Через місяць-півтора. Та коли зірветься добрячий штормовий вітер, то враз усе розтрощить і розвіє… Погано, що між тими айсбергами зупинились. В морі кригу поламає, а тут вона ще довго може вистояти.

– А як же тоді?

– В таких випадках стараються скористатись крижаним якорем, розбивають кригу ломами і пішнями[38]38
  Пішня – дерев'яний дрюк із залізним наконечником.


[Закрыть]. А як це не допомагає, тоді рвуть кригу, коли є чим рвати і вміють це робити. Не допоможуть вибухи – чекають криголама або залишаються в кризі до наступного літа.

– На криголам нам, мабуть, сподіватися нема чого.

– Ясна річ! Німий пароплав. Хто про нас знає? Я вже думав: треба б заборонити радистам залишати пароплав під час арктичних рейсів, коли на пароплаві більше ніхто на радіо не розуміється.

– А я думаю, що треба всіх штурманів навчити радіосправи. Нехай передають хоч повільно, аби вміли передавати. Трапилось таке нещастя з радистом, штурман може його замінити.

Так розмовляючи, перейшли наволок, тобто великий високий мис, і завернули за горб. Пароплав зник з очей. Берег острова круто завернув на північ. Вздовж західного узбережжя завиднілося кілька чималих ополонок.

– Звідки тут стільки ополонок? – здивувався Лейте. – Ще не час їм так густо серед криги з'являтись. А може, весна скоро?

Лейте взявся розпитувати норвежця, чи далеко до табору, але той відповідав знаками, мовляв: «Нічого не розумію».

Через деякий час почали зустрічатись сліди лижників та пішоходів. Моряки прийняли це як знак, що норвезький табір недалеко.

Але, коли раптом зустрівся зовсім свіжий слід, норвежець зупинився і кілька хвилин щось роздумував, оглядаючись на всі боки.

– Шукає чогось, – догадувався Стьопа.

– Ага, я думаю, он за тим горбом має бути їхній табір, – сказав Лейте, – принаймні звідти мусимо його побачити.

Ландрупп несподівано звернув убік, запрошуючи за собою супутників. Тепер він ішов не по сліду, а пробивався глибоким снігом, залишаючи берег осторонь і йдучи в обхід горба.

Тим часом сонце почало спускатися за крижаний обрій.

Надходив вечір. Ночі треба було сподіватись ясної, бо на зовсім безхмарному небі вже сходив місяць.

– Як-то нам сьогодні ночуватиметься в гостях? – мугикнув собі під ніс Лейте.

– Що ви кажете? – спитав юнга.

Але Лейте не відповів.

Ландрупп повів їх у яр, вкритий, очевидно, водою під час відлиги. Яр, звиваючись, завертав за горб, за яким старий моряк сподівався побачити норвезький табір.

Хвилин за сорок Ландрупп вивів їх із яру і повів далі схилом горба. Потім вони вийшли на другий бік, де побачили кілька великих скель, що виступали з землі.

– Що за чортівня? – дратувався Лейте, але слухняно йшов за норвежцем.

Підійшовши до скель, побачили, нарешті, табір екіпажу «Ісбьорна». За три чверті кілометра від них, ближче до моря, стояв цей табір, напівзахований за схилом горба. Два намети і півхижі дивилися звідти: другу половину хижі затуляла скеля.

– Фу-у! – зрадів Лейте.

Ландрупп спинився. Він показав на табір і щось довго говорив. Руками норвежець робив жести, мовляв, не треба виходити з-за скель.

– Гав-гав-гав! Гав-гав-гав! – гавкав він і, роблячи при цьому страшне обличчя, грізно клацав зубами.

– Собаки люті? – спитав Лейте. – То пусте. Ми їх прикладами розженемо. – І показав, як буде бити собак прикладом.

Але норвежець з рішучим виразом заперечливо покрутив головою.

– Ну, а що ж?

Ландрупп показав, що вони мусять посидіти тут за скелями, поки він піде в табір, поприв'язує там собак і тоді повернеться за ними.

– Ну й морока! – розсердився старий моряк. – Невже такі кляті собачиська? Хм… Нічого не поробиш. Валяй!

Норвежець зрозумів, що з ним погодились, і, лишивши радянських моряків за скелями, поспішив до Свого табору.

Змівши сніг з одного плескатого каменя, делегати «Лахтака» розташувались на ньому.

– Мені вже їсти схотілось, – звернувся юнга до Лейте.

– Рано, рано… Був би з нами механік, він би почав запевняти, що замолоду цілими тижнями міг нічого не їсти, а тепер…

– А тепер його шлунок вимагає якнайчастіше, – закінчив юнга, і обидва розсміялись.

– Ну то давайте повечеряємо, а то хтозна, як нас ці господарі частуватимуть.

Дістали «першу порцію», яку тримали за пазухою, щоб не замерзла; це були сухарі і тристаграмова бляшанка м'ясних консервів.

Доки їли, зайшов вечір. Мороз став кусючим. Яскраво засвітив місяць.

Норвежець щось довго не повертався.

– Що вони там, собак ловлять? – дивувався Лейте. – Цікаво, що то за собаки? На скількох островах бував, ніде особливо злючих собак не бачив. Може, в них люди, як собаки? – філософствував боцман.

Розділ XIV

Моряки почули позад себе шурхотіння лиж. Обернувшись, побачили шість чи сім чоловік, що один по одному наближались до них. Передній був не далі як за п'ятнадцять кроків.

Лейте і Стьопа попідводилися й мовчки чекали.

На камені лежали залишки їхньої вечері, і тут же стояли рушниці.

Норвежці підходили мовчки, не починаючи розмови. І Лейте, і Стьопа відчули якусь настороженість у цих людей, що з'явились так незвичайно, ніби скрадаючись. Норвежці оточили їх. Нарешті, старий моряк не витримав і, намагаючись бути спокійним, як класичний англієць, порушив мовчанку:

– Привіт, друзі. Хто з вас володіє англійською мовою?

Норвежці, нічого не відповідаючи, підступили ще ближче.

Юнга відчув хвилювання. Він озирнувся і побачив, як один з прибулих обома руками забрав їхні рушниці. В цій мовчанці, в суворих обличчях і нахабному забиранні рушниць відчулося щось грізне.

– Го! – сказав один норвежець і показав рукою, наказуючи йти.

– В чому річ? – обурився Лейте. – Ми радянські моряки. Розумієте? Чекаємо Ландруппа. Ландруппа! Нам треба капітана Ларсена. Капітана Ларсена!

– Го! – грізно насуплюючись, гримнув норвежець.

Решта лижників натиснула, і делегати змушені були скоритись. Їх повели до норвезького табору.

– Що за напасть? – бурмотів Лейте. – Де їхній дурнючий капітан? Що за фокуси-покуси?

Стьопа, зовсім розгубившись, тиснувся ближче до старого боцмана. Думка посилено працювала над розгадкою, чим викликано цей напад.

– У мене є лише одне пояснення, – сказав юнга, звертаючись до Лейте. – Мабуть, норвежці між собою пересварились, і у них щось подібне до війни. Підозріла поведінка Ландруппа тепер ясна: він боявся зустріти ворогів. Капітан Ларсен не запрошував нас до себе, треба думати, тому, що не хотів розповідати про ворожнечу. До того ж він, мабуть, і сам не без гріха. Чи не готуються ці лижники напасти на табір?

– Щось не схоже, – відповів боцман. – Вони йдуть ніби додому.

Справді, норвежці йшли купкою, голосно розмовляючи, і не дотримувались ніяких правил військової науки про напад.

Підійшли до табору. Кілька чоловік вийшли назустріч, але серед них не було ні капітана Ларсена, ні Ландруппа. Прибулих зустріли радісними вигуками. З делегатами ж поводились, як з злочинцями: їм зв'язали руки і поставили коло них трьох озброєних людей.

– Де ж той капітан і його крижаний лоцман? – буркнув Лейте.

– Боюсь, – відповів юнга серйозно, – що вони в такому ж стані, як і ми, коли не в гіршому.

Лейте починав схилятися до думки свого юного друга.

Аж ось із маленької хижки вийшов чоловік і щось сказав вартовим. Потім він звернувся до полонених і, показуючи рукою на двері, знов вимовив уже знайоме їм:

– Го!

Стурбованих делегатів повели в хижу. Перше, що впало їм у вічі, це – низька стеля, нари, багато людей і залізна, до червоного розжарена піч.

Боцмана й юнгу проштовхнули вперед. За столом на дерев'яному оцупку, що заміняв стілець, сидів капітан Ларсен. Підвівшись, він сердито глянув на обох і запитав по-англійському:

– Хто ви?

– Радянські моряки. Представники з пароплава «Лахтак», – відповів Лейте. – Я думаю, ви прекрасно мене пізнаєте, капітане Ларсен! Мене дуже дивує ваше поводження. Я вимагаю негайно нас розв'язати, перепросити, пояснити, що це за непорозуміння, і покарати винних.

Капітан Ларсен скривився, наче від нетерплячки, і сказав, щоб Лейте говорив коротше.

Лейте замовк.

– Ви – нахаба і бандит! – заявив тоді Ларсен. – Скажіть, чому ви нападаєте на моїх людей? Ви напали на Ландруппа, ви тримаєте під арештом Олаунсена і Карсена. Ви готували напад на наш табір. Чи посмієте ви виправдовуватись?

Почувши такі жахливі обвинувачення, Лейте відчув, як від люті кров ударила йому в голову і напружилися м'язи. Він шукав очима Ландруппа, але того в хаті не було.

– Де цей падлюка Ландрупп?! – крикнув старий моряк.

– Він лежить після ваших побоїв, – відповів Ларсен.

– Отаке він вам розповів? – запитав Лейте.

– Так.

– І ви йому вірите?

– Вірю. Він дав незаперечні докази.

– Які докази? Скажіть, хто з вас негідник і падлюка? Чи ви всі?

– Бандит! Розбишака! – розсердився норвежець. – Він ще сміє лаятись!

Ларсен звернувся до матросів, що насторожено стояли навколо. Він віддав їм наказ. Ту ж хвилину делегатів «Лахтака» схопили і витягли з хижі.

– Ми передамо вас до рук правосуддя, – крикнув услід Ларсен.

Юнга, що нічого не зрозумів з розмови між Ларсеном і Лейте, відчув страх. Несподіваний полон, лайка, грубе поводження, – його тягли за руки й за ноги просто по снігу, – все це нагнало думку про можливість звірячої розправи.

У боцмана теж промайнула така думка.

Надворі стояла ніч. Кругловидий місяць освітлював темно-синє небо і синьо-білі снігові простори. Дошкуляв мороз.

Обох полонених затягли в намет. У наметі, переділеному парусиною надвоє, було тепло. Їх кинули на ведмежу шкуру, зв'язали і залишили самих.

Хто був у другій половині намету, вони не знали. Але часам звідти долітали голоси кількох людей. На жаль, говорили вони по-норвезькому, і ні Лейте, ні юнга нічого не зрозуміли.

– Я думав, нас поб'ють! – звернувся юнга до боцмана після довгої мовчанки.

– Ну й типи! – проскрипів крізь зуби боцман.

Ще хвилину полежали мовчки.

– Тут щось дуже підозріле, – сказав, нарешті, боцман. – Між іншим, я певен, що там у хаті ніхто, крім капітана, мене не зрозумів. З них ніхто англійської мови не тямить. Вони можуть повірити чому завгодно…

Розділ XV

Час спливав надзвичайно повільно. В таких випадках хвилини розтягуються, ніби вони гумові. Від міцної зав'язі терпли руки й ноги. Намет ледве освітлювався ліхтариком, в якому горів гніт, опущений в якийсь лій. Від ліхтарика відгонило неприємним духом.

Лейте думав, скільки це все може тривати. Завтра на «Лахтаку» стурбуються, що їх досі немає. Мабуть, пошлють Вершомета на розвідку – довідатись, у чім справа. Ну, а коли мисливця захоплять так само несподівано, як і їх? І думка знову верталась до нерозв'язаного питання: «Для чого це норвежцям? Яка користь? Невже справді Ландрупп такого набрехав? Але, що ж він, божевільний?» Думки боцмана заходили в глухий кут. Він перевертався з спини на бік і вголос лаявся.

Юнга не задумувався над причинами обурливої поведінки острів'ян. Його мозок працював в іншому напрямі. Він одразу ж почав обдумувати способи втечі. Але що можна придумати», коли лежиш із зв'язаними руками і ногами і коли за парусиновою перегородкою варта, а надворі мороз і північна пустиня?

– Якби не забрали в нас ножі, тоді можна було б узяти ніж у зуби і перерізати мотузки… Але, зрештою, мусять же колись розв'язати… тоді можна буде щось спробувати. Пароплав не так далеко. Можна викрасти лижі, а в крайньому разі і без лиж… Обдурити варту… Може, вдасться прорвати намет…

Стьопа підкотився до краю і спробував головою, чи міцний намет. Йому здалося, ніби під парусиною був камінь.

– Що ти пробуєш? – спокійним голосом запитав Лейте. – Стіну мацаєш? Навколо намету камінь, щоб вітер не зірвав. Потім снігом присипано. Товстий шар. А тут, бач, стеля зроблена подвійна. На тій половині, мабуть, пічка. Тому й тепло.

– Тепло-то тепло, я цікавлюсь, як би його… – і, присунувшись до боцмана, хлопець шепнув: – Втекти звідси.

– А чого ти шепочеш? Нас же ніхто не розуміє.

– А може, хто й розуміє? Може, навмисно посадили когось підслухувати?

– Може, тільки навряд.

Обидва замовкли і заглибились у свої думки. За перегородкою панувала тиша.

Минув якийсь час. Боцман почув за стіною кроки. Рипів сніг. Наблизившись до самого намету, кроки стихли. Хтось збирався зайти до них. Ось заговорили по-англійському. Розмовляли двоє. Один з них, безперечно, капітан Ларсен. Голос другого видався боцманові дуже знайомим, але він не міг сказати, хто це. Напруживши слух, розібрав, про що говорять.

– … Один наган, одна рушниця. Я знаю… (далі боцман не розібрав слова). Вони задраять кубрик… (знову не розібрав) палубі… і двоє. Один наш… (не розібрав). – Це говорив той, чий голос видався боцманові знайомим.

– Треба поспішати, – відказував капітан Ларсен. – Матроси мені вірять… (нерозбірливо)… щастя, що Ельгар там. Тепер ми матимемо пароплав. Але головне – поспішати. Негайно рушати. Тут залишимо вартових. Все робитиметься так, як умовились.

Співрозмовники ввійшли в намет, де їх привітали короткими вигуками. Тепер розмова пішла по-норвезькому.

Лейте стало ясно, в чому справа. Серце його похолонуло. «Піратський маневр, – подумав він. – Капітан Ларсен хоче захопити «Лахтак». Його двоє матросів, що користуються довір'ям і увагою команди «Лахтака», – на борту пароплава. І один… Хто цей, що до нього стосувались слова – «один наш»?.. Боцманові пригадалась підозріла поведінка кочегара Павлюка. «Невже?» – думав старий моряк. Йому не хотілося вірити, що Павлюк здатний зрадити. Але хіба сьогодні вранці він міг припустити, що норвезький капітан – пірат?

Лейте лежав мовчки, нічого не кажучи Стьопі. Він вагався, чи ділитися з юнгою своїм відкриттям. Нарешті, вирішив: краще, коли Стьопа знатиме, яка небезпека загрожує їхнім товаришам.

Раптом до половини, де вони лежали, увійшов Ландрупп. Він засміявся і щось сказав по-норвезькому. Лейте відразу впізнав голос людини, що розмовляла з капітаном Ларсеном по-англійському.

– Падлюка! – крикнув йому Лейте. – Отака ваша вдячність! Пірати!

– Жалійтеся самі на себе, – відказав Ландрупп, не криючись, що знає англійську мову. – Ви самі нав'язались іти зі мною. А для чого вам нападати на мене? – нахабно глузував крижаний лоцман… – Для чого ви затримуєте наших матросів? Тепер вам нудно? Нічого, скоро буде весело. Ха-ха-ха!.. Прощайте!

Ландрупп вийшов.

– Що він сказав? – спитав Стьопа.

Лейте розповів юнзі про розмову, яку підслухав, і передав останні слова Ландруппа. Хлопець жахнувся, але заразом відчув якусь полегкість, бо тепер стало все зрозумілим.

– Навряд чи захоплять вони пароплав! Навіть коли замкнуть наших у кубрику, так там же на палубі ще буде Павлюк. Він сам їх усіх переламає.

– Павлюк? – боцман плюнув крізь зуби.

– Авжеж, він…

– Ша! – перебив Лейте свого друга і розповів йому про всі підозри, що впали на кочегара з часу пожежі, і про те, чого раніш не сказав, а саме – що у норвежців на пароплаві є один свій.

Стьопа ще раніше чув від товаришів підозрілі натяки на Павлюка, але навіть зараз ніяк не міг повірити, що його кращий на пароплаві товариш здатний зрадити.

– Ні, цього не може бути! – сказав він Лейте. – Я з вами не погоджуюсь. Це хто завгодно, тільки не Павлюк…

Знову запанувала мовчанка. Вони почули, як з намету вийшли люди. Знадвору долітав шум багатьох голосів. Незабаром гамір стих. Полонені зрозуміли, що норвежці вирушили в похід. Після півночі вони зроблять напад. Саме тоді, коли на пароплаві всі, крім вахтового, сплять. Але ж вахтового приберуть Карсен і Ельгар…

– Ельгар? – уголос мовив Стьопа, наче запитуючи. – Ні, ні!

Юнга не міг повірити в нечесність цього норвезького моряка, який йому так подобався. Ще хвилину тривало мовчання.

– Лейте, – прошепотів юнак, – переверніться обличчям до землі. Я спробую розгризти мотузок, яким зв'язано ваші руки.

Лейте з надією підставив йому свою спину.