Текст книги ""Лахтак""

Автор книги: Микола Трублаїні

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 18 страниц)

Розділ IV

На початку двадцять третьої години Лейте вийшов на палубу провідати вахтового. Вахту стояв Соломін.

На той час мороз пом'якшав, але дув чотирибальний вітер і з неба порошило снігом. Навколо згусла темрява. Хмари, очевидно, щільно закутали небо, бо вгорі не видно було ні одної зірки.

Лейте застав вахтового на нижньому містку. Соломін нахилився через фальшборт і насторожено до чогось прислухався. Поруч нього горів ліхтар.

– Як справи, вахтовий? Спати не хочеш? – спитав Лейте. – Цікавого нічого не помічав?

– Помічав, – відповів матрос.

– А саме?

– Чути, як в морі кригу ламає. Все частіш і частіш гримотить. – Ніби на підтвердження тих слів з моря долетів віддалений гуркіт.

– Рушає, – проговорив Лейте. – Стискається.

– Я хотів уже спуститися вниз сповістити, та затримався через одну справу.

– Яку?

– Та щось застрекотіло на палубі. Наче якась машинка, наче…

– Що таке? – стримуючи хвилювання, спитав Лейте.

Одночасно промайнула думка: «Знову».

– Важко й сказати, що… але напевне я чув, як щось стрекотіло із… я сказав би, якимсь дзвоном.

Здалеку знову долетіло гуркотіння, подібне до пострілів з багатьох гармат.

Щось зловісне вчувалося в тому гуркоті. Обидва моряки, прислухаючись до тих звуків, пригадали пароплави, які, зимуючи в полярних морях, гинули від стискування криги. Хоч той гуркіт долітав здалеку, але, безперечно, рух криги мав позначитись і на крижаному полі, де вмерз «Лахтак».

– Будь на місці… – сказав Лейте Соломіну. – Я зараз вернусь.

Він скочив униз, в каюту, щоб сповістити капітана.

Кар прийняв повідомлення дуже спокійно. Підвівся з ліжка, одягся і наказав:

– Дайте розпорядження людям бути напоготові. Покличте до мене на місток механіка.

Кар вийшов з каюти і, пройшовши через їдальню, піднявся. на палубу. В обличчя йому вдарило снігом; з темряви долинув віддалений гуркіт.

На випадок, коли б крига почала наступати на пароплав, передбачалось заздалегідь ухваленим розпорядком винести на крижину запас харчів, одяг, потрібний інструмент і шлюпку. В разі оголошення крижаного авралу кожен моряк знав своє місце.

Кар крізь темряву мацав очима кригу навколо пароплава, розмірковуючи, куди доведеться вивантажуватись, і намагався вгадати, в якому напрямі буде наступати крига.

Потім він зійшов на капітанський місток. Там, кутаючись у великий важкий кожух, стояв Соломін. За кілька хвилин туди зійшли Торба і Лейте. На палубу виходили матроси й кочегари. Стьопа із Зоріним допомогли піднятись Олаунсену.

Норвежець спочатку не зрозумів, чому його збудили. Люди виходили з кубрика так бадьоро: йому й на думку не спадала ніяка небезпека. Він скоріше сподівався побачити на палубі щось цікаве. Опинившись на повітрі й почувши гуркіт, який час від часу долітав з моря, він стривожився. Але в темряві ніхто не побачив тієї тривоги на його обличчі.

Узявши ліхтар, Ерік знаками запросив Стьопу спуститись на кригу. Юнга кивком голови дав згоду. Шкандибаючи, норвежець поліз по трапу вниз… Крім Стьопи, його супроводив Шелемеха.

Коли вони опинилися на кризі, Ерік пішов довкола пароплава. Ні юнга, ні кочегар не розуміли, чого хоче норвежець, але пішли за ним, по змозі допомагаючи йому. Він обійшов корму і зупинився коло правого борту, що ним пароплав обернений був до моря. Кар помітив на кризі ліхтарі.

– Лейте, що за недисциплінованість? Хто це на кригу поліз? Соломін, підіть довідайтесь, що там таке? Скажіть, щоб без мого дозволу пароплав ніхто не залишав.

Матрос поспішив виконати наказ.

Кар з помічниками прислухався до звуків тривожної ночі. Ні він, ні Лейте не знали напевне, чи не час уже розпочинати вивантажуватись.

Тим часом норвежець і його супутники стояли на кризі. Моряки, які були на палубі, перейшли ближче до них.

Одійшовши кілька кроків убік, Ерік Олаунсен нахилився і приклав вухо до криги, наче прислухаючись, що під нею робиться. Раптом ніби якийсь гуркіт пройшов під кригою.

Стьопі стало ясно, що норвежець про щось довідується, хоч спосіб цей для юнги був незрозумілий.

Аж ось Ерік підвівся. Світло ліхтаря впало на нього. На обличчі його блукала весела усмішка.

– Ней, ней! – голосно сказав він і, показавши рукою на море, з презирливим виразом захитав головою, ніби хотів сказати: цей наступ нам нічим не загрожує.

Стьопа відразу зрозумів Еріка і сказав Соломіну:

– Перекажи капітанові, що норвежець зробив експертизу нашій крижині і запевняє, що можна бути спокійним. А ми ліземо назад на палубу.

Коли Соломін розповів про те на капітанському містку, Кар здивовано знизав плечима.

– Можливо, – промовив він, – я десь читав, нібито в Гренландії ескімоси таким способом визначають напрям руху криги, хоч я особисто вважаю це за фантастику.

– Проте, – додав він, подумавши, – почекаємо трохи з авралом. Коли близько заворушиться крига, тоді почнемо вивантажуватися. Дуже можливо, що під цим берегом нас захищають айсберги, які, мабуть, стоять на мілинах.

Ніхто не залишав палуби. Всі прислухалися до віддалених вибухів, і кожен уявляв собі, що робиться на просторах закрижанілого моря.

А там, у темряві, йшов морем крижаний вал. Із страшенною силою натискував він на тороси і трощив їх.

Тріскали крижані поля, і в щілини, ніби у велетенську пащу, виливались незчисленні тонни морської води. Ламались між ополонками крижані перегородки. З силою в мільярди кінських сил стискалися два величезних крижаних поля, а під ними вирувала велетенська припливна хвиля.

Крижаний вал виріс на тридцять метрів заввишки, прокотився кількасот метрів і, простягшись на кілька кілометрів, зупинився.

О третій годині ночі стискання криги припинилося.

Розділ V

Павук підозри снує павутиння на «Лахтаку». Те павутиння щораз більше обсновує Павлюка, хоч кочегар, мабуть, про те й не догадується. Стиха, віч-на-віч, розмовляють про те моряки. Хоч ніхто вголос нічого не казав, але майже половина їх знала про люльку, знайдену після пожежі, про таємничі звуки, що їх довелось декому чути на палубі ночами…

Тим часом поведінка Павлюка ставала дедалі чуднішою. До загального кубрика він приходив лише їсти та виконувати покладену на нього роботу. Він запізнювався на політгурток і виявляв неуважність на лекціях з математики. Зробився похмурим і зосередженим. Здавалося, наче його підмінили. Зник веселий кочегар, що любив побалакати, що всім цікавився, до кожної справи втручався і часто виступав ініціатором різних витівок.

Правда, іноді він вбігав до кают-компанії з веселим виразом на обличчі, з блискучими очима і навіть жартував. Але це траплялося рідко. Та навіть і в таких випадках тінь якоїсь турботи не зовсім зникала з його чола.

Стьопа дивувався зміні, що помічалась у його найближчому товаришеві, говорив на цю тему із Зоріним.

Машиніст, який знав про ті неясні підозри, що падали на Павлюка, нічого не сказав юнзі, лише заспокоїв його кількома загальними фразами. Стьопа ж на той час захопився новим знайомим і весь вільний час проводив з Еріком Олаунсеном, набираючись від нього норвезьких слів і навчаючи його російської мови.

За останній час Павлюк змінився і зовні. Він схуд, зблід. Правда, не лише Павлюк мав такий вигляд. Котовай і Ковягін теж не дуже добре себе почували. Вимушена полярна зимівля давалася взнаки слабшим організмам. Але доводилося дивуватись, що Павлюк, якого вважали за найздоровішого на пароплаві, піддався важким умовам, тоді як Кар, Лейте і Шелемеха навіть підправились: останній набрав дев'ять кіло ваги.

Кар мовчки спостерігав кочегара-велетня. Він завжди цінив Павлюка. Але тепер, аналізуючи свої підозри, він щораз більше схилявся до думки, що той замовчує якусь таємницю. Штурман нічого в нього не питав, пам'ятаючи відповіді після пожежі і те, що він говорив Запарі, коли метеоролог питав про незрозумілі звуки, які Павлюк, безперечно, мусив чути. Кар чекав, коли Павлюк сам усе розповість. Йому здавалося, що ця історія повинна кінчитися щирим признанням.

Штурман мовчки чекав продовження таємничих подій, одночасно стежачи за Павлюком. Боявся він лише одного: чи не вплинула часом полярна ніч-зима на психіку кочегара. Ще матросом Кар плавав на пароплаві, який залишився одного разу на вимушену зимівлю в кризі Чукотського моря. Він був свідком, як у полярну ніч збожеволіли двоє його товаришів. Але умови тієї зимівлі були незрівнянно тяжчі, ніж умови на «Лахтаку». Проте, коли зійшло сонце, матроси видужали. Такі самі надії покладав і тепер капітан Кар на сонце.

Лейте аж ніяк не поділяв думок Кара щодо Павлюка. Старий моряк запевнив себе, що Павлюк – безперечний винуватець пожежі й що він і тепер робить якісь таємничі «фокуси-покуси», як висловлювався Лейте. Коли б його Кар послухався, то Павлюк уже сидів би замкнений під арештом.

Лейте – фактичний господар палуби, адже Вершомет, призначений на боцмана, мав дуже малий досвід, щоб цілком заступити старого моряка – багато часу був на повітрі. Він найпильніше стежив за Павлюком.

Не раз у темряві підходив він до дверей радіорубки, – через радіорубку був хід до каюти радиста, – і прислухався… але нічого не чув.

Якось о п'ятій годині ранку Лейте вийшов на палубу. Крізь захмарене небо рідко проглядали зорі. Лейте тримав у руках сокиру. Після нападу ведмедя на Стьопу моряки вважали за краще виходити на палубу з якоюсь зброєю. Старий моряк гадав, що для нього цілком досить сокири.

Подивившись, що робить вахтовий матрос, Лейте пройшов на корму. Коли він повертався назад, йому здалося, ніби з вікна каюти радиста, крізь щілину, пробивається світло.

«Вікна позатуляв», – догадався Лейте. Неясна підозра заворушилась у нього, але він не звернув на те уваги і, присвічуючи ліхтарем, почав оглядати, чи все гаразд на кормі. Аж ось вухо його вловило різкий металічний звук. Він враз випростався. «Звідки це?» Але звук одразу стих. «Ні, це не вчулося, – сказав собі моряк, – це напевне з його каюти».

… Лейте швидко рушив до каюти радиста. Він збіг по одному трапу, піднявся по другому. Під ногами рипів сніг, що його намело сюди напередодні. Намагаючись іти якомога тихше, Лейте підкрався до вікна каюти. Вікно було щільно затулене, і лише крізь маленьку щілинку вгорі пробивалося світло. То була дуже маленька щілинка. Крізь неї він нічого не міг роздивитись. Лейте приклав вухо до вікна. Його вухо вловило якесь шарудіння. Намагаючись підтягнутися вище, він посковзнувся і стукнувся головою об стінку каюти. Моряк випростався і розгублено провів рукою по обличчю. Знов притулив вухо до вікна, але тепер уже не чув абсолютно нічого. Простоявши так хвилину, Лейте тихенько рушив попід стіною і, підійшовши до дверей радіорубки, спробував їх відчинити. Та, мабуть, двері були зачинені на ключ або на засув. Тоді він постукав.

Ніхто не відповідав. Лейте розсердився і став грюкати щосили. Коли враз з даху рубки його освітив ліхтар, і почувся голос Павлюка:

– Боцмане, здоров! Чого стараєшся? – І зверху на палубу сплигнув Павлюк з рушницею в руках.

– А чого це ти на ключ зачиняєш? – сердито спитав старий моряк.

– А щоб часом ведмідь не заліз, – відказав кочегар. – Я й оце чую, щось грюкає… думав, звір. Схопився за рушницю і через люк, що в стелі, нагору… Будь ласка, – запросив він Лейте, обернувши ключа й одчинивши двері радіорубки.

– Дякую… Я тільки хотів сказати, що в кубрику гучномовець не працює, – пробурмотів Лейте і пішов геть.

Услід йому почувся тихий сміх кочегара. Гучномовець не працював уже майже півмісяця.

Розділ VI

Ранками Вершомет сходив на кригу і гуляв довкола пароплава, сподіваючись зустріти звіра. За кількасот метрів від «Лахтака» з'явилась ополонка. Там мисливець вичікував нерп.

– І ведмедям уже час гуляти, – казав він, дивуючись із відсутності звіра.

Разів зо два зустрічались сліди песців, і це наштовхувало на думку знову почати полювання на цього арктичного лиса. Адже перше полювання кінчилося нічим. Пасток так і не поставили. Зустріч з норвежцями і клопоти, що охопили мисливця-боцмана, примусили його забрати пастки назад на пароплав.

На цей раз Вершомет сам відніс чотири пастки на те місце, де колись з юнгою знайшов Еріка Олаунсена.

Слідів песця він помітив там значно менше, ніж раніш, але, очевидно, звір ще не відвідував ті місця. Ополонка між торосами взялася міцним шаром рівного льоду.

Вершомет поставив пастки і вирішив найближчими днями спробувати мисливського щастя на острові.

Наступного дня мисливець пішов оглядати пастки. Його супроводили Запара і Стьопа.

Низько над обрієм. світило сонце. Воно освітлювало крижане поле, вкрите торосами й сніговими застругами, пароплав і стрімкі чорні скелі, що вимальовувалися на фоні білого ландшафту острова Місячної Ночі.

По дорозі говорили про кригу. Вершомет висловлював припущення, що стискання може повторитись, що крижане поле, в яке вмерз «Лахтак», може притиснути до берега, і тоді їм загрожує небезпека лишитись без пароплава. Запара ж гадав, що, по-перше, їх захищають айсберги, які стоять на мілинах (про це, на його думку, свідчило те, що, відколи вони стоять під берегом, не помітно ніякого дрейфу), і, по-друге, перебуваючи по цей бік острова, вони прикриті самим островом від океанської припливної хвилі.

Розмовляючи, підійшли вони до першої пастки. На снігу біля неї сидів пухнастий звірок. Дві залізні дуги міцно тримали його за лапу…

– Треба сподіватись багатої здобичі, – висловив свою думку Запара.

– Хто його знає… – відповів мисливець, не бажаючи про це говорити.

– Тепле хутро має песець, – звернувся метеоролог до юнги, – тому й цінується так. Винищують його дуже, але останнім часом все більше переходять на розведення в спеціальних розплідниках. Найкраще розводити його на островах, коло яких море або зовсім не замерзає, або замерзає на дуже недовгий час. Тоді вони не тікають з острова. В інших же випадках доводиться ставити огорожу, вкопуючи її глибоко в землю. Страшенно гризучий звір. Головне – хапає в зуби все, що потрапляє на очі. У Фрітьйофа Нансена, коли він зимував на Землі Франца-Йосифа, ці лисиці вкрали термометр. Через деякий час Нансен знайшов його в скелях. Але вони вкрали його вдруге, і вчений, скільки не шукав, нічого не знайшов.

– М'ясо їх можна їсти? – поцікавився Стьопа.

– Про це треба спитати Вершомета. Я читав, що голландські моряки пробували їсти м'ясо песця: воно здалося їм дуже твердим і несмачним. Але вони їли те м'ясо. Крім того, вони били білих ведмедів, але вважаючи, що ведмеже м'ясо отруйне, не їли його.

– Ну й чудаки були оті голландці, – заявив Вершомет, слухаючи Запару. – Хіба ж можна таку гидоту їсти, – мисливець труснув мішком, – і зовсім не їсти ведмежатини!

Підійшли до другої пастки, але там їх чекало розчарування. Пастка стояла порожня. Порожніми знайшли третю і четверту. Лише в четвертій якийсь хитрун-звірок витяг і з'їв принаду. Пройшовши по слідах, мисливець з'ясував, що це той самий песець, який лежав у нього в мішку. Звірові вдалося витягти з четвертої пастки принаду, і потім, очевидно, певний своєї спритності, він пройшов до першої, але там йому не пощастило.

Вершомет був у лихому настрої. Він мріяв про багату здобич, а замість того вловив лише одного звіра. Крекнувши, він сказав:

– Ні, треба перебиратись на острів. Завтра рушаю туди.

Вони повернули назад. Стьопа витягнув з Вершометового мішка звіра і, тримаючи його за довгий пухнастий хвіст, показував усім. Ерік Олаунсен, як знавець, дмухнув на хутро і потім погладив рукою.

– Ельгар, – сказав він, показуючи очима на песця. – Ельгар. – І, показуючи на себе, додав – Я назиуйсь чукчі Ельгар.

Олаунсен уже знав кілька російських слів; Стьопа знав кілька норвезьких, і тепер з'ясувалася таємниця слова Ельгар. Виявилось, що Еріка Олаунсена чукчі прозвали Ельгаром, інакше кажучи – полярним лисом.

Розділ VII

Другого дня мисливець не пішов полювати на острів. Вахтовий у бінокль помітив на кризі двох людей, які йшли з острова. Поки чекали гостей, Стьопа витяг на палубу складаний гумовий човен, так званий кліпербот. Юнга дістав його з боцманської комори.

Цей кліпербот свого часу потрапив до Лейте від морського льотчика, літак якого зазнав аварії, налетівши на мілину під час посадки. Льотчик мусив кинути поламаного літака і рятуватися на кліперботі. Його підібрала шлюпка «Лахтака». Історія ця мала значну давність, і Лейте зовсім забув про човен.

Тепер, з дозволу Лейте, юнга вирішив випробувати кліпербот в ополонці, що відкрилась між кригою. Захопивши човна і весло, він подався до ополонки. Ерік Олаунсен, або, як тепер його називали, Ельгар, хотів супроводити юнгу, але Запара його затримав.

– Не рекомендую. Не рекомендую! – сказав метеоролог і заперечливо махнув рукою.

З юнгою пішов Шелемеха.

– Ви б рушницю взяли, – порадив їм Вершомет.

– Обійдеться й так, – висловив своє небажання тягатися з рушницею Шелемеха. – Ясний день. На палубі народ. Он з берега йдуть. Та й нам до пароплава три хвилини бігти.

– А все-таки візьміть, – наполягав мисливець.

– Треба, треба! – підтвердив і Запара. – Візьміть хоча б мою.

Шелемеха погодився взяти двостволку.

Чорна холодна вода вилискувала спокоєм скляної поверхні. За якихось п'ятнадцять хвилин двоє товаришів порушили цей спокій. Вони спустили кліпербот на воду і почали крейсувати по невеликому озеру, що мало завдовжки коло двохсот метрів, а завширшки не більше як тридцять п'ять.

Легенький човен швидко ходив то вздовж одного льодового берега, то перетинав озеро і біг понад другим. Від одного поштовху весла кліпербот мчав так швидко, як того ніяк не сподівався Стьопа. З палуби пароплава стежили за човном і одночасно за тим, як по льодовому полю наближались дві людські постаті.

Але на палубі ніхто не помітив того моменту, коли на човні спалахнула тривога.

Одночасно увагу Стьопи й Шелемехи притягла істота, що висунулась з води метрів за двадцять від кліпербота і одразу пірнула назад у воду.

– Що це? – спитали вони один одного.

Про те, що якась істота щойно визирала з-під води, свідчили брижі, що розбігались по поверхні ополонки. Знизавши плечима, Стьопа вирішив краще наблизитись до криги. Але не встиг кліпербот підійти до краю ополонки, як біля гумового борту висунулась грубезна морда з маленькими злими очима, общипаними щетинястими вусиками, двома довгими іклами.

– Морж! – скрикнув Шелемеха, а Стьопа з усієї сили загріб воду веслом.

Кочегар підніс рушницю і наготувався стріляти. Звір знову сховався у воду, і моряки відчули, як він торкнувся спиною дна гумового човна. Шелемеха зблід. Якби кліпербот перекинувся і вони попадали у воду, то навряд чи вдалося б урятуватися від іклів здоровенного звіра.

Морж знову з'явився за кілька метрів від човна. Кочегар вистрілив. Він бачив, як куля вдарила у воду, трохи не влучивши в моржа, і як той зразу сховався під водою.

– Поцілив? – спитав Стьопа, підгрібаючи кліпербот до криги.

– Ні, – з жалем відповів невдаха-стрілець. В ту ж мить морж рушив в атаку.

Проте моряки встигли вискочити на берег і витягли кліпербот. Але рушниця, яку Шелемеха поклав на льоду біля себе, несподівано ковзнула й покотилася в ополонку. Хлюпнуло, і двостволка зникла з очей кочегара назавжди. Шелемеха вхопився за голову.

– Щоб ти луснув, проклятий! – лаяв моржа кочегар. – Мене ж Запара поб'є! Справді!

Стьопа теж був неприємно вражений такою втратою. А морж плавав собі в ополонці, то пірнаючи у воду, то виринаючи і з злим сопінням позираючи на берег.

– Ходім покличемо Вершомета, – запропонував хлопець.

Шелемеха погодився, – більше нічого не лишається, як покликати мисливця і повинитися у загибелі рушниці. Побігли щодуху до «Лахтака». Тим часом туди підійшли гості з берега. На цей раз завітали Ландрупп і незнайомий досі екіпажу «Лахтака» маленький широкоплечий норвежець. Він одрекомендувався:

– Карсен.

Карсен, як і Ландрупп, не знав ні російської, ні англійської мови.

Далі приємних посмішок, кивків голови та слова «товарисц» розмова не йшла. Зате дуже жваво розбалакались прибулі норвежці з Еріком Олаунсеном. Стороннім спостерігачам, що не знали норвезької мови, – а в даному разі це були Кар і його товариші, – навіть здалося, що норвежці про щось сперечалися.

Раптом біля ополонки розітнувся постріл. Всі обернулися й побачили, як юнга і Шелемеха вискочили на кригу і по хвилинній затримці побігли до пароплава.

– Невже ведмідь? – схопився Вершомет. – Чи, може, нерпи злякалися?

Але з пароплава нічого як слід роздивитись було не можна, бо майже половину ополонки затуляли тороси. Лише коли прибігли «яхтсмени», як прозвав Кар Стьопу і Шелемеху, з'ясувалося, в чому річ.

Запара шкодував за рушницею, а Вершомет заметушився, поспішаючи до моржа. Він узяв манліхер і гарпун. Ельгар, очевидно, зрозумів, у чому річ, і теж захвилювався. Він підійшов до Вершомета і потягнув його до Кара. Моряки уважно за ним стежили. Ельгар узяв з рук Вершомета рушницю і відставив її набік. Потім узяв гарпун і щось заговорив по-норвезькому, показуючи, як він кидатиме гарпун.

– Ельгар хоче вбити моржа гарпуном, без рушниці, і просить на це дозволу, – пояснив Стьопа, який перший зрозумів норвежця.