Текст книги ""Лахтак""

Автор книги: Микола Трублаїні

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 18 страниц)

Розділ VIII

Ландрупп і Карсен підтримали просьбу Ельгара.

– Він, мабуть, гарпунник-китобоєць з професії, – висловив здогад Лейте.

– Можливо, – погодився Кар і додав – Тепер важко зустріти вправного гарпунника. Відколи поширилася гармата-гарпун, гарпунник став гармашем і забув старе ремесло.

Всі з цікавістю обступили Ельгара. Лише Вершомет насупився: йому дуже кортіло пристрелити моржа самому.

– Але як він дійде туди? – поцікавився Кар, показуючи на Ельгара. – Адже йому не можна втомлювати ногу.

Власне, це запитання адресувалося до Запари, але метеоролог, засмучений втратою рушниці, у перший момент навіть не зрозумів запитання. За нього відповів Стьопа:

– А ми підвеземо його на нартах.

– А тим часом морж утече, – глузливо кинув мисливець.

– А щоб він не втік, – встряв у розмову Кар, – беріть швиденько нарти і йдіть. Коли Ельгар схибить, то ти, Вершомет, стріляй… Товаришу Торба, ви призначаєтеся керівником. Можуть іти всі, крім вахтового матроса.

Моряки рушили до ополонки. На пароплаві залишились тільки Кар та Котовай. Останній стояв вахтовим.

Ішли тихо, щоб не сполохати звіра. Гарпунника везли Пав-люк, Шелемеха і Соломін. Ельгар протестував проти того, щоб його везли нартами, але моряки домоглися свого.

Обережно наблизились до ополонки. За півсотні кроків од води Ельгар зійшов з нарт, узяв у руки гарпун і рухом руки попросив іти якомога тихше.

Вершомет оглянув свого манліхера і приготувався на випадок, коли гарпунникові не пощастить.

Кілька хвилин ніхто не бачив моржа. Аж ось Стьопа тихенько свиснув. Серед ополонки, метрів за сто від людей, з'явилася голова звіра. Він засопів і обдивився. Але, здавалося, ніщо його не стривожило, бо він спокійно наблизився до крижаного берега, де стояв Ельгар, і поплив понад краєм криги.

До гарпунника підійшов Карсен.

Ельгар чекав, коли морж підпливе ще ближче, і поволі заносив руку з гарпуном. Звір, не турбуючись, підплив упритул до криги і наче з цікавістю стукнув по ній своїми іклами. Настав слушний момент, щоб ударити гарпуном.

Але Карсен затримав удар. Щоб не заважати Ельгарові, він хотів присісти; присідаючи, посковзнувся і полетів у воду. Сплеск води та вигук «у-у!» злякали моржа, і він одразу пірнув. Ця ж таки пригода відірвала увагу Ельгара від звіра. Тепер в ополонці замість моржа борсався Карсен. Важкий одяг тяг його на дно. Норвежець щосили бив руками по воді, і це підтримувало його на поверхні. Він був не далі як за півтора метра від криги.

Всіх охопила одна думка: як урятувати людину?

– А глибоко тут? – прошепотів Запара до Торби. Механік лише сердито одмахнувся і крикнув:

– Ельгар! Гарпун через нього кидай. Хай за мотуз хапається.

І Торба зажестикулював, пояснюючи гарпунникові свої слова.

Але Ельгар стояв, немов остовпілий, з високо піднесеним у руці гарпуном. Він нахмурився і наче чогось чекав.

Попереду всіх опинився Вершомет. Він став навколішки над водою і, простягнувши Карсенові рушницю, крикнув до тих, що стояли позад нього:

– Тримайте!

Карсен простяг руки і вже торкнувся був рушниці, але, ще не стиснувши як слід приклада, страшним голосом зойкнув і пірнув у воду. Одночасно над поверхнею піднялася спина моржа. Всі зрозуміли, що морж напав на людину.

В ту ж мить повітря прорізав гарпун, рвучко кинутий сильною рукою Ельгара. Гостра й важка зброя вп'ялась у моржеву спину.

Звір зник, і лінь, що його притримував біля своїх ніг Ельгар, почав швидко розмотуватись.

Торба розгублено глянув навколо себе. «Каюк, загинула людина», – промайнула думка. Його зір зупинився на Стьопі. Юнга навсидячки кінчав надувати кліпербот. Та ніхто, крім Торби, не звернув уваги на хлопця, бо всіх здивував несподіваний вчинок Лейте. Старий моряк з розгону шубовснув в ополонку. На кризі лежали його валянки й кожух. Ніхто не помітив, коли він встиг роздягтися.

Услід за Карсеном і моржем він зник під водою. Секунд через п'ятнадцять він виплив з глибини, тягнучи за собою норвежця. В цей час кліпербот уже зсунувся з криги, і Стьопа, відштовхнувшись веслом, підплив до відважного моряка. Плавець, ухопившись одною рукою за човен, а з другої не випускаючи норвежця, поплив на буксирі. За півхвилини юнга прибуксував рятівника і врятованого до криги. Вершомет і Павлюк лягли край ополонки і, поки решта тримала їх за ноги, витягали Лейте та норвежця.

Запара відчув, що надійшла його черга втрутитись у цю катавасію.

– Лейте! – закричав він. – Бігом на пароплав! Щодуху! Півсклянки спирту і приготуй тепле ліжко. Швидше!

Лейте не став чекати. Відчуваючи, як тіло його береться льодовою кіркою, він чимдуж кинувся до «Лахтака».

Запара підскочив до Карсена. Норвежця підняли і, тримаючи спиною догори, почали трусити. Витрусивши з нього воду, почали робити штучне дихання. Він був живий. Одразу ж дюжина рук підхопила врятованого, і моряки поспішили з ним на пароплав. Попереду біг Запара.

Він спотикався, падав, схоплювався і біг далі. Позаду, на своїх ревматичних ногах, плентався Торба. Схвильований цією подією, механік загубив шапку і не помітив, що біля ополонки лишилося двоє людей.

То були Ельгар і Вершомет. Вони не зводили очей з ліня, який поволі розмотувався.

… Мисливці почали підтягати звіра до крижини.

Розділ IX

– Одне слово, у нас цілий лазарет для острів'ян, – сміявся Кар наступного дня, стоячи з своїми помічниками на капітанському містку. – То як здоров'я цього Карсена?

– Днів за п'ять цілком здоровий буде, – відповів Запара. – Нічого страшного. Дістав доброго стусана. Кожух його врятував.

– Отто Рудольфовичу, вчора, коди норвежець потопав, стоїмо всі розгублені, а наш метеоролог питає: «А тут глибоко?» Я думав, він пірнати хоче, – розповідав Торба.

– Ех, Дмитре Петровичу, – похитав головою капітан, – чи вам таке питати? Забули, що це ваша спеціальність – знати, які де глибини. То ж то вас ніхто гідрологом не називає, а всі – метеоролог та метеоролог.

– Добре, що не вітродуй[36]36
  Вітродуй – іронічна назва поганого метеоролога.


[Закрыть], – пожартував Лейте.

– І справді… – підтримав Запара.

Всі засміялися.

– Ні, я не про те, – також весело відповів Запара, – я про гідрологію. Адже можна провести дослідження в ополонці, взяти так звану гідрологічну станцію.

Захопившись цією ідеєю, Запара одразу взявся її здійснювати. Він покликав свого помічника Стьопу, звернувся по допомогу до Лейте, Вершомета та інших товаришів.

До ополонки треба було перетягти ручну лебідку-в'юшку і закріпити її на льоду. Крім того, – перевезти різні гідрологічні інструменти.

Деяких інструментів у Запари не було, і Торба та Зорін, за вказівками гідролога, зробили їх у машинному відділі кустарним способом.

Запара хотів провести спостереження протягом доби. Роботи передбачалося чимало.

З допомогою товаришів він переніс до ополонки всі інструменти.

Весь екіпаж допомагав гідрологові. В число помічників включився і Ельгар.

Карсен лежав у ліжку, а Ландрупп ще напередодні повернувся на острів.

Саме в цьому місці, де вполювали моржа, тепер стояла міцно закріплена лебідка і лежав інструмент гідролога.

Насамперед виміряли глибину. Лот[37]37
  Лот – прилад для вимірювання глибини.


[Закрыть] показав 17 шести-футових англійських сажнів.

– Тридцять один метр, – перевів Стьопа сажні на метри.

– Майже, – кивнув головою Запара.

Найбільше часу забрало вимірювання температури на різних глибинах і добування звідти зразків води. Ця робота дала для Запари найцікавіший матеріал. Батометри працювали справно – спускались на глибину, забирали там воду, автоматично закривались, і їх підіймали наверх. Покази глибоководних термометрів здивували гідролога.

– Нічого не розумію, – сказав Запара і на знак здивування підвів одне плече, – звідки таке швидке підвищення температури?

Звичайно, ніхто гідрологові цього пояснити не міг. Далі надійшла черга перевірити, чи немає тут якоїсь течії.

Хоч на поверхні вода була в абсолютному спокої й крижинки, вкинуті у воду, лежали нерухомо, але це ще не значило, що вода така ж спокійна до самого дна. Вертушка Екмана-Мерца мусила це вияснити.

– Дмитре Петровичу, – звернувся юнга до гідролога, – коли не помиляюсь, в інструкції, яку ви мені давали читати, написано, що вертушку можна вживати лише на глибинах більших за двадцять п'ять метрів. А тут тільки на шість метрів глибше.

– Це тому, що той, хто складав інструкцію, гадав, що вертушкою можна користатися лише з борту пароплава. Звичайно, коли виміри роблять з пароплава, то на малій глибині на магнітну стрілку компаса вертушки впливає залізо, з якого зроблено пароплав. Ми ж тут на значній віддалі від пароплава і якоїсь аномалії від його впливу можемо не боятись.

Після цього Стьопа спокійно прикріпив до троса вертушку, а зі споду під неї прив'язав важку залізну гирю, для того щоб вертушку не зносило, коли вона попаде на течію.

Вертушку поволі спустили в воду на потрібну глибину. Запара пустив поштаря, тобто маленьку гирку, що, ковзаючись по тросу, штовхає вертушку і звільняє загальмований пропелер. Відчувши по тросу, як поштар рушив вертушку, гідролог натиснув кнопку секундоміра.

Глибинний рух води визначили на тих самих глибинах, на яких міряли температуру і брали проби. Через кожні десять хвилин вертушку витягали і дивились на показники. На глибині від 15 до 20 метрів знайшли течію.

Із швидкістю 10 метрів за 9 секунд в напрямі до острова йшла течія. На глибині ж від 25 метрів і до дна в зовсім протилежному напрямі йшла течія із швидкістю 9 метрів за 10 секунд.

– Відкриття світового значення! – закричав Запара і пояснив своїм товаришам, що від острова в море біжить тепла течія, а з моря до острова холодна. – Ви розумієте? – продовжував він. – Зверху холодна вода, а під сподом тепла. Це тому, що при температурі 4° вода має найбільшу вагу, і коли її далі охолоджувати, вона стає легшою. Парадокс! Єдина речовина в світі з такою властивістю! Але дві такі протилежні течії на такій невеликій глибині під цим островом, в Полярному морі, – це теж парадокс!

Лишалося перевірити, чи однаковий рух і температура води в цих течіях протягом доби. Для цього треба було закінчити спостереження добової гідрологічної станції, що, звичайно, робиться протягом 25 годин. Усі спостереження, крім добування води з глибини, провадяться щогодини, добування ж води – щотретьої години.

Лише наприкінці наступного дня Запара закінчив свої спостереження. Надзвичайно стомлений і схвильований, він повернувся в свою каюту. Не менше стомлений був і Стьопа, що теж не відходив від ополонки цілу добу. Внаслідок спостережень виявлено, що течія, відкрита на станції, була непостійна. Її спостерігали тричі протягом доби і щоразу не довше, як дві години.

Щоб розгадати таємницю цієї течії, гідролог вирішив, як слід виспавшись, повторити спостереження. Стьопу теж охопило бажання викрити причини цього глибоководного явища. Юнга думав про те, як би практично використати цей рух води. Йому здавалося, що коли такий рух є, то, безперечно, його можна використати. Але як? Тут він нічого придумати не міг. До того ж дуже хотілося спати. Після роботи на морозі протягом доби у скронях дзвеніло від утоми.

Розділ X

Прокинувшись, Стьопа розплющив очі не зразу. Ковдра приємно гріла, а в ногах і руках почувалась утома. «Ніби мене побили», – подумав юнга.

Полежавши ще з хвилину, хлопець підвівся на лікоть. У кубрику не побачив нікого, крім хворого Карсена. З їдальні крізь фанерну перегородку чулося кілька голосів.

Звідти в кубрик зазирнув Шелемеха.

– А, товаришу юнгідр, проснулись? – весело запитав кочегар. – Там професор Запара скликає своїх асистентів. За кормою крига тріснула. Здоровенна ополонка, і зовсім нова течія. Я гадаю, що миль п'ятнадцять на годину. Пропоную запакувати тебе в батометр і спустити на дно для досліджень.

– Ні, ти серйозно? Нова ополонка? – зірвався Стьопа.

– Так, так, – намагаючись говорити густим басом, запевняв Шелемеха. – Запара вже з годину тебе чекає. Будити не хотів, а тепер каже: досить йому зі сну пухнути – і послав мене до тебе.

Стьопа моментально вилетів у їдальню. Там застав усіх у зборі. Гідролог щось розглядав у своєму блокноті.

– Дмитре Петровичу! Ви мене кликали? Нова ополонка? Я зараз.

– Так, так, – сказав Запара, не одриваючись від блокнота.

– А ти скоч на палубу, – порадив Соломін, – така щілина!.. Диво! І погода чудова…

– Відколи плаваю, це лише вдруге таку спостерігаю, – серйозно сказав механік.

Запара приклав пальця до лоба і нахмурився.

Стьопа не помітив, що в декого з товаришів сміялися очі, а інші вже надто неприродно були серйозні. Він схопив шапку, хутряну куртку і, нашвидку одягаючись, кинувся в двері на палубу.

Коли юнга зник за дверима, в їдальні вибухнув голосний регіт. Кар, почувши той регіт, висунувся з своєї каюти. Він не знав, у чому річ.

А юнга, відчинивши зовнішні двері, остовпіло зупинився. Рвучкий вітер заліпив йому обличчя снігом. Навколо гуло. То була полярна завірюха. Над димарем завивав вітер і так поривався кудись у простори, що здригалися щогли й дзвеніли всі натягнуті троси. Перемагаючи вітер, Стьопа не без труднощів зачинив за собою двері.

«Теж мені жарти, – розсердився юнга. – Сміятися будуть!»

Він постояв хвилину на палубі. Вітер продував крізь одяг і дошкуляв холодом. Та ось у Стьопиній голові блискавично виникла ідея… «Чекайте ж», – сказав він, в думці звертаючись до жартівників.

З виразом переляку на обличчі, весь засніжений, влетів юнга в їдальню.

– Вахтовий напав на ведмедя! Ведмідь! Ведмідь! Швидше!

Почувши крик, усі посхоплювались з своїх місць і кинулися до зброї. Вершомет з манліхером, Соломін з вінчестером, інші з сокирами та ломами вибігли на палубу.

В їдальні майже спорожніло. Але не зовсім. За столом продовжував сидіти Торба. Піднявши руку, механік виставив наперед палець, поводив ним перед своїм носом і сказав, звертаючись до юнги:

– Мене не купиш! – Обличчя у нього сяяло.

… – «Вахтовий напав на ведмедя. Ведмідь, ведмідь, швидше!» А ведмедя й нема, – поволі вимовляючи слова, повторив Стьопа те, що він кричав схвильовано і нерозбірливо.

– Ха-ха-ха!.. – заходився сміхом механік.

– Ай-я-я, ай-я-я, – почув раптом Стьопа і, обернувшись, побачив у дверях капітанської каюти Кара.

Штурман похитав головою, усміхнувся і, причинивши двері, зник у каюті.

З палуби поверталися схвильовані мисливці. Стьопа сів біля механіка, сподіваючись від нього захисту, якщо команда почне лаятись.

Але, крім Лейте, ніхто не обурювався. Лише старий боцман почав вичитувати юнзі, що так лякати не можна.

– Таких молодців за такі штуки я лупцював би. Розумієш? Ти знаєш казку про пастуха, що кричав: «Вовк!»? Двічі кричав. Двічі до нього на допомогу прибігали, а виявилось, він дурив. А коли справді вовки напали і він зарепетував, то ніхто не звернув уваги. Подумали – знову бреше.

– По-перше, – відповів Стьопа, – били юнг ще тоді, коли ви юнгою були, – тепер же юнг не б'ють, а по-друге…

– Правильно! – кивнув головою боцман.

– По-друге, – продовжував юнга, – треба було слухати, що я кричав. Он механік розібрав і сидів спокійно. По-третє, коли один раз обманете, що крига тріснула, другий раз обманете, а на третій раз, коли справді трісне – ніхто не повірить. По-четверте, я більше дурити ведмедем не збираюсь, і коли закричу вдруге, то ви мені повірите. Нарешті, п'яте – фізкультура – річ дуже корисна, і треба вміти не тільки плавати та пірнати, а й бігати.

– Прошу без натяків, – удавано образився Лейте.

– А як же ви, Дмитре Петровичу, разом з усіма мене обдурили? – питав Стьопа Запару.

– Я, Стьопочко, не хотів. Справді. Я пропонував сказати, що острів потонув, але зі мною не погодились.

– Ех, ти, опудало, – звернувся до юнги Шелемеха – Ти ж спав тридцять шість годин. А твоя черга на камбуз. Куховарити. Треба ж тебе якось збудити? Ми вже думали, що в тебе сонна хвороба або летаргічний сон. Правда, висвистував ти носом здорово…

– Да, браток, – встряв у розмову Торба. – Рекорд побив, тридцять шість годин проспав.

– Ну? – недовірливо обвів юнга очима всіх присутніх. Глянув на годинник і календар: справді, коли пам'ять його не зраджувала, він ліг 27-го о 5-й годині вечора, а тепер календар і годинник показували 8-му годину ранку 29-го.

Хлопець ще раз обвів товаришів допитливим поглядом. Позаду всіх сидів Ельгар. Норвежець, очевидно, догадувався, про що йде мова, бо теж поглядав на календар, і коли очі юнги зустрілися з його очима, примружився і злегка хитнув головою: «Ні».

– А знаєте, який сон мені протягом тридцяти шести годин снився?

– Який?

– Снилося, що наш старший помічник звільнив мене аж на три дні від чергування на камбузі і призначив чергувати того, хто попсував календар, бо, мовляв, з такими жартами можна і хронометр попсувати.

– Молодець, Стьопо! Правильний сон йому приснився! – сказав Кар, підходячи до столу.

Капітан, сміючись, звернувся до Торби:

– Як ви гадаєте? Мені здається, цілком вірно.

– Ну, звісно… – і механік закашлявся, – але це в тому разі, коли він скаже нам, хто саме вирвав з календаря листок на день раніше.

– Нехай, – вирішив Кар, – угадує до трьох. З таким розрахунком: коли одразу вгадає – на три дні звільняється від чергування; коли за другим разом – на два дні, за третім – на один. Не вгадає – піде чергувати.

– Згода, – погодився механік. – Ну, починай.

– Шелемеха, – гукнув Стьопа, показуючи пальцем на кочегара, – марш на камбуз!.. – Він був певний, що вгадав. Але загальний сміх, в тому числі й Шелемехи, показав, що юнга помилився. Довелося подумати ще. Уважно всіх оглянув. «Не інакше, як Соломін. Щось убік дивиться».

– Васька, – показав Стьопа на матроса.

– Знову конфуз. Не вгадав.

– Щось не зовсім вдалий сон у тебе, – глузував Лейте. – Ти й одного дня не заробиш.

– Лейте, – з одчаєм у голосі промовив Стьопа. У відповідь – гомеричний сміх.

– Не вгадав! Пропало, – загукав Шелемеха. – Календар попсував…

– Стій, стій! Ша! – вискочив наперед Ковягін, прикриваючи рот Шелемесі. – У мене є пропозиція: хай ще раз спробує. Коли вгадає, я за нього чергуватиму. Не вгадає – він за мене. Все одно, я його мушу зміняти.

– Згода, – погодився Стьопа. У нього з'явилась впевненість, що це Ковягін.

Ніхто проти пропозиції кочегара не протестував. Всі стихли. Юнга збирався уже назвати того, хто вніс пропозицію, але для більшої певності ще раз оглянув усіх. Знову його очі зустрілися з очима Ельгара. Норвежець, очевидно, вже давно шукав цієї зустрічі, він ледве повів бровами, показуючи на Торбу.

– Мм… мм… – замугикав Стьопа, а сам думав: «Не може бути. Ой, ускочу!..» – І, набравшись одваги, кинув – Механік!

Навколо заплескали в долоні.

– Угадав! – сказав сам механік, сміючись більше за всіх.

Поморщився лише Ковягін. День почався весело.

Зорін вирішив спрямувати цю веселість і енергію в корисне русло.

– Товариші, – сказав він, стаючи на стілець. – Є пропозиція видати стінгазету. І присвятити цю газету нашій зустрічі з норвежцями. Капітан обіцяв незабаром запросити норвежців до нас у гості.

Розділ XI

Всю енергію переключили на готування зустрічі з норвежцями і насамперед на складання стінгазети.

До редколегії обрали Зоріна, Запару і Стьопу. Кожного моряка зобов'язали написати замітку.

– Як же ми назвемо нашу газету? – спитав Зорін перед тим, як доручити Ковягіну малювати заголовок. – Раніше виходила у нас під назвою «Моряк Півночі», але тепер, мені здається, назву слід змінити.

– У мене є проект, – вихопився механік.

– Як?

– «Вісник гідрології та бовтології», від слова бовтати у воді.

– Не підходить.

– «Переможена Арктика», – запропонував Стьопа.

– Яка ж вона переможена, коли нас кригою затиснуло і по морю носить! Вже краще «Переможений «Лахтак».

– Сказав! Сам ти переможений, – обурився Соломін.

– В історії були прецеденти, – почав Запара. – Коли Нансен плавав на «Фрамі» і його затерло кригою, вони видавали газету, названу ними «Фрамсія». Коли крига розчавила «Челюскіна» і челюскінці опинились на льоду, вони видавали газету, яку назвали «Не сдадимся».

– Хороша б назва для нас, – позаздрив Зорін.

– Назвімо «До перемоги», – порадив Стьопа.

Щоб не відкладати справу, погодились на останню назву.

Всі, крім вахтового кока і норвежців, засіли писати статті та замітки.

Кар мав зробити чи не більше за всіх. Він мусив перекласти всю газету на англійську мову.

– Для того малопривітного капітана Ларсена навряд чи й варто так працювати, – сказав він Зоріну.

– Але все-таки він не такий грубіян, щоб не перекласти своїй команді нашої газети. Крім того, я сподіваюсь, що серед норвежців не тільки він знає англійську мову.

– А чому ж він в такому разі не прислав такого чоловіка з Карсеном і Ландруппом?

– Це справедливо, але будемо сподіватись, що він перекладе.

Передову написав Кар. Вона називалась «Будьмо сміливі». Капітан закликав своїх товаришів залишатись і надалі енергійними, не відступати перед завданням перемогти кригу і провести «Лахтак» цілим і неушкодженим у свій порт.

Зорін назвав свою статтю «Пропонуємо спілку і дружбу». Він розповів про пригоди «Лахтака», про товариську спаяність штурманів і матросів, механіків, машиністів і кочегарів, про їх бажання, хоч що б там не було, вивести свій пароплав з криги. Від імені екіпажу «Лахтака» Зорін пропонував норвезьким морякам спілку і приязнь, щоб спільними зусиллями вирватися з крижаного полону.

Запара написав про дослідження морських течій біля острова.

Стьопа і Шелемеха склали разом «Що кому сниться». Внаслідок їх спільної творчості під цим заголовком з'явилось таке:

Капітанові: Що «Лахтак» став подібним до «Красіна», трощить кригу і суне з швидкістю десяти миль на годину, просто курсом – Архангельськ.

Старшому механікові: Що на нього нападає білий ведмідь. Він розповідає ведмедеві одну з своїх «історій», і звір починає плакати. Плаче доти, аж поки не тоне у власних сльозах. Після того на механіка нападає морж. Він розповідає моржеві одну з своїх «веселих пригод», і той так починає реготати, що лускає від реготу. Механік врятовується, але прізвище своє змінює на Торба-Мюнхаузен.

Лейте: Він переплив Полярне море, і за це його призначили комісаром над усіма боцманами, що плавають в Арктиці.

Запарі: Що «Лахтак» занесло на полюс і що гідролог відкрив там другий Гольфстрім.

Вершометові: Білий ведмідь завбільшки з пароплав.

Павлюкові: Що йому дозволили оселитися в бочці на фок-щоглі і він звідти крякає, як полярний ворон.

Ельгарові: Що в нього виріс хвіст завдовжки в два метри і він ним приманює моржів.

Карсенові: Що на дні морському він з моржем змагається з боксу й перемагає.

Торба написав, як висловився Шелемеха, цілу новелу. Називалась вона так: «Записки старого моряка про зрадника, або Закінчена історія про рудого ведмедя».

Новела дуже коротка. Ось вона:

«Коли втретє ми вивели на продаж рудого ведмедя, мене призначили стежити, як він утікатиме від покупця. Купували його двоє. Один маленький з великим носом, але кирпатим, як помідор. Другий високий, сліпий на одне око, глухий на одне вухо, кривий на одну ногу. Повели вони Рудого, а я – за ними. Пройшли сквер – не виривається ведмідь… Пройшли площу – іде спокійно, а вони обидва тримають його за два мотузки, і, чую, високий здивовано каже маленькому: «Не виривається». А той відповідає: «Вже звик». Коли підходимо до великих воріт, а там напис: «Зоологічний парк». Защеміло мені серце. Звертають прямо у ворота. Я до них: «Чекайте, тут помилка. Ви чужу власність придбали». А маленький мені: «Ша, громадянине! Досить людей дурити, а то міліціонера покличу. Знаємо вас». – «Звідки, – питаю, – знаєте?» – «Боцман Лейте і матрос Котовай розповідали». Увійшли в сад, і більше я Рудого не бачив. Але довідався про зрадників, готових на все.

За точність не ручуся, бо давно це трапилося. Тому перед судом, навіть товариським, відповідати не можу».

– Хай, – сказав Зорін, – вмістимо. Дід кусається, що не дали йому той раз пригоди свої розповісти.

Другого дня газету вивісили. В ній залишили місце для заміток Ельгара і Карсена. Стьопа брався втокмачити норвежцям, що вони мусять теж написати.

Коли норвежці побачили карикатури, зроблені Ковягіним, вони довго сміялись. Прочитати ж газету, звичайно, не могли. Проте Ельгар довго і дуже уважно її розглядав. Потім, коли норвежці відійшли від газети, між ними почалась жвава розмова. Особливо багато говорив Ельгар. Про що вони говорили – це для наших моряків залишилось таємницею. Але, коли Стьопа знову почав умовляти їх дати замітки, обидва рішуче відмовились, хитаючи головами.