Текст книги ""Лахтак""

Автор книги: Микола Трублаїні

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 18 страниц)

Розділ XVI

Кремезна людина середнього росту стояла на лижах перед Лейте і простягала до нього руку.

– Де гледер мей метет о се дем і'йен. Вем ер ді? Вур кеммерфра?[31]31
  Я дуже радий вас бачити. Хто ви? Звідки ви йдете?


[Закрыть]

– Привіт! Привіт! – привіталися розвідники з «Лахтака».

– Ми дуже поспішали, щоб зустрітись з вами, – сказав Вершомет.

– Йей форштор дем іке! Йей ер норшкер![32]32
  Я вас не розумію! Я норвежець!


[Закрыть] – відказав той же кремезний чоловік.

Другий стояв біля нього мовчки.

Так само мовчки стояв перший момент і Лейте. Він прислухався до мови незнайомого і не розумів її. Ясно, що це був не англієць. Проте це ще не значило, що він не знає англійської мови. І старий моряк звернувся до незнайомого по-англійському.

– Ми радянські моряки. В кригах стоїть наш пароплав. Хто ви?

Незнайомий теж одразу перейшов на англійську мову.

– Я – капітан Олаф Ларсен, норвежець. Моя шхуна «Ісбьорн» загинула, розчавлена кригами. Екіпаж вибрався на цей острів.

– Від імені капітана «Лахтака», – так називається наш пароплав, – пояснив Лейте, – і всього екіпажу прошу завітати до нас. До пароплава лише п'ятнадцять хвилин ходу.

– Дякую, – сказав норвежець.

Його товариш кашлянув, наче теж приєднався до розмови.

Усі шестеро повернули назад до пароплава. По дорозі норвежець розпитував, чи довго вони в кризі і що за пароплав «Лахтак», скільки на ньому людей. Лейте відповідав коротко, бо в темряві, йдучи на лижах, розмовляти було не дуже зручно.

– Оскаре Петровичу, – звернувся Стьопа до Лейте, – спитайте їх, як цей острів зветься.

Лейте виконав просьбу юнги і через хвилину відповів:

– Вони не знають, як він зветься, бо в них немає карти цієї частини моря. Але вони його називають островом Полярної Ночі.

– Оскаре Петровичу, – знову заговорив юнга, – дозвольте мені випередити вас хоч на дві-три хвилини і сповістити товаришів про нашу зустріч.

– Гаразд, поспіши разом із Котоваєм! – дозволив боцман, радий хоч на кілька хвилин раніше сповістити Кара. – Скажіть: норвежець. Не балакучий. Знає англійську. Шхуна загинула. Екіпаж зимує.

Юнга й матрос поспішили обігнати решту лижників. Їм це вдалося легко, бо Лейте і Вершомет ішли поволі, а в ногу з ними посувались і норвежці.

Вони випередили своїх гостей майже на п'ять хвилин. Стьопа докладно відрапортував Карові про розвідку, і Кар звелів приготувати в приміщенні вечерю та все необхідне для зустрічі несподіваних гостей.

Аж ось із темряви виринули Лейте, Вершомет і норвежці.

– Ура! – привітали моряки з «Лахтака» своїх гостей.

Кар відрекомендувався, потиснув обом гостям руки і запросив їх на пароплав.

Норвежці відповіли на привітання і щось сказали один одному. Зійшовши на палубу, капітан Ларсен заговорив по-англійському і представив Карові свого супутника як льодового лоцмана Ландруппа.

– Ми знайшли, очевидно, одного з ваших товаришів, – сказав Кар капітанові Ларсену і розповів про людину, що впала з тороса.

– О! Ельгар! Це наш матрос-мисливець Ерік. Він ходив полювати звіра. Коли сховався місяць, ми запалили вогонь, щоб допомогти йому повернутися назад. Він казав вам про нас?

– Ні. Він лежить непритомний. Ми вже подали йому допомогу.

Норвежці зразу ж пішли до товариша. Саме в цей час поранений розплющив очі й опритомнів. Капітан Ларсен сказав йому кілька слів. Поранений відповів. Їх розмову розумів лише Ландрупп, бо говорили вони по-норвезькому.

Ларсен обернувся до Кара.

– Матрос дуже вдячний своїм рятівникам. Він просить перенести його до нашого табору на острові.

Почувши це, Запара став рішуче заперечувати:

– В його стані це ніяк неможливо. Йому потрібно принаймні тиждень пролежати нерухомо тут, у нас. А може, й більше. Спитайте, – звернувся гідролог до Кара, – чи є у них лікар? Коли є, то нехай швидше приходить сюди.

Капітан Ларсен відповів, що лікаря у них немає, і погодився, щоб матрос залишився на пароплаві.

За чаєм норвежець коротко познайомив Кара з своєю історією.

Шхуна «Ісбьорн» два роки тому вийшла з Норвегії в Полярне море промишляти на морського звіра. Пройшовши понад південними берегами землі Франца-Йосифа, «Ісбьорн» потрапила в Карське море. Ларсенові вдалося пройти далеко на північ, але незабаром шхуну затерло кригою. Це сталося на північний схід від острова Шмідта. Цілий рік бідолашних мореплавців тримало в кризі. Наприкінці другого літа в кризі з'явилось чимало розколин і ополонок. «Ісбьорн» удалося скористатися з цих розколин, і вона рушила на південний схід, щоб пройти до азіатського суходолу. Але незабаром почалися морози, і шхуна знову спинилась у непоборних для неї льодах. Вона почала дрейфувати. Пізньої осені морські течії занесли її разом з кригою до берегів цього острова, і тут крига розчавила шхуну. Екіпаж у складі дванадцяти чоловік висів на острів. У північно-західній частині острова вони влаштували табір, збудували невеликий будинок і поставили намети. Під час загибелі шхуни їм пощастило врятувати харчі й одяг, а також шлюпку. Тепер вони чекали літа, щоб рушити пішки або шлюпкою на південь.

Лейте, слухаючи оповідання норвежця, переказував його товаришам.

Вчора норвежці вирішили, незважаючи на полярну ніч, вийти пополювати. Матрос-мисливець Ерік Олаунсен зійшов на кригу й одбився від них. Коли місяць зайшов, вони запалили вогонь, щоб показати йому дорогу. Несподівано побачили одвітний вогонь і ракети.

Кар в свою чергу докладно поінформував норвежця про пригоди «Лахтака» і запропонував з'єднатись, щоб спільними силами вирватись з крижаного полону.

Норвежець коротко й сухо подякував.

Одночасно з'ясувалося, що у норвежців теж немає радіостанції.

Після короткого відпочинку Ларсен та його супутник попрощалися з екіпажем «Лахтака» і зникли в темряві. Стьопа не вийшов на палубу їх проводити: він сидів біля матроса-мисливця Еріка Олаунсена.

Частина третя
ЕЛЬГАР

Розділ І

Світанки довшали. З одинадцятої години ранку на небі зникали зорі. Моряки нетерпляче чекали сонця. Полярна ніч кінчалася.

Навесні в Арктиці лютують найдошкульніші морози, але, сподіваючись сонця, екіпаж «Лахтака» на них уже не зважав. Стомлені темрявою люди раділи морозяним світанкам.

І ось, нарешті, прийшов довгожданий день. Це було на початку березня. Кар заздалегідь попередив, що того дня, якщо стоятиме ясна погода, вони побачать сонце.

Перед полуднем на палубі зібралася вся команда «Лахтака». Ерікові Олаунсену теж допомогли вийти з кубрика. Це вперше після хвороби він вийшов на палубу. Норвежця посадили на ящик з-під тросів. Він вдихав свіже повітря і чекав радісної події: сходу сонця. Олаунсен виглядав мужньою людиною років сорока. Обличчя в нього заросло бородою. Хутряна шапка зсунулася на чоло, і з-під неї дивились тверді і, безперечно, чесні очі. Впадала в око схудлість цієї людини.

Біля норвежця стояв Стьопа. Він, не відриваючись, стежив за обрієм.

Кар і Запара на капітанському містку готувались до астрономічних спостережень.

Торба зібрав решту моряків навколо себе і весело розповідав напіванекдотичну пригоду – як він і його приятелі продавали в якомусь порту ведмедя:

– Плавав я тоді на маленькому криголамі «Свистун». Улітку стояли ми в ремонті. І от на другий чи на третій місяць, – говорив поважно й неголосно механік, – команда підводного човна, що стояв у доку поруч «Свистуна», запросила нас на вечірку. Там наші хлопці розійшлися, почали виступати з промовами. От один і каже: «Взаємно запрошуємо наших господарів наступного вихідного дня до себе в гості». Всі заплескали в долоні, закричали «ура». Підводники подякували й обіцяли прийти.

Вернулись ми на «Свистун» і другого ранку почали думати про зустріч з підводниками. Грошей тоді ми мали тільки що на цигарки. А треба ж почастувати, вечерю зробити таку, щоб довго гостинність нашу пригадували й іншим розповідали. Судком теж грошей не мав. А на берег, у комітет, не ходили, бо прорив у нас був, і через те незручно в такий момент просити.

Плавав з нами на криголамі молодий рудий ведмідь. Під ту скрутну хвилину вирішили ми ведмедя продати. Вибрали двох продавців: одного кочегара та одного матроса і послали з ведмедем на берег. Хоч і шкода було розставатися з рудим, але іншого виходу не бачили.

Незабаром повернулись наші продавці без ведмедя, але з грішми. Ну, добре. Аж ось за якусь годину після їх повороту чуємо на палубі галас. Вискакуємо, а то матроси й кочегари радісно кричать, а серед них поважно з боку на бік перевалюється наш рудий. На шиї у нього мотузок, і кінець по палубі волочиться. Виходить, утік наш Михайло від свого нового хазяїна і назад повернувся. Зметикували ми тоді: можемо так без кінця рудим Михайлом гендлювати.

Повели його знову на продаж. На цей раз і я пішов. Вийшли на базар, де собаками торгують. Як побачили собаки нашого рудого, то такий гармидер зняли, що прибіг базарний комендант і прогнав нас звідти. Перейшли ми тоді у той ряд, де живу птицю продають. З одного боку півні співають, гуси ґелґочуть, а з другого – якісь дідки ходять та канарок у клітках пропонують. Стоїмо ми з нашою «птицею». Підходить височезний громадянин з величезним животом, у зеленому піджаку і синьому картузі. Оглядає нашого рудого й купує. Заплатив, потягнув за мотузок і подався. Ведмідь охоче за ним побіг. А ми теж слідом… Цікаво, чи вирветься рудий, чи ні. Проминули базар, пройшли двома провулочками, перейшли через сквер, де няньки з дітьми сидять, і спинилися на центральному міському майдані. За ведмедем юрба хлопчаків біжить. Та тільки-но задзеленчав трамвай, пробігаючи повз нашого покупця, як рвонув рудий з усієї сили вбік! Його новий хазяїн беркицьнув на тротуар і випустив з рук мотузок. Хлопчаки, що йшли за ведмедем, з верещанням кинулися врозтіч. Рудий, тікаючи, штовхнув якусь громадянку з парасолькою в руках. Громадянка випустила парасольку і з страху зарепетувала не своїм голосом. Рудий, очевидно, злякався і наддав пари. Мчить. Народ на вулиці жахається, кидається на всі боки, міліціонер свистить, а ми регочемось, наче в кіно Ігоря Ільїнського або Пата і Паташона дивимось. За хвилину рудий зник з наших очей. Повернулись ми на пароплав, застаємо нашого Михайла дома. Минуло трохи часу, і повели ми його втретє продавати…

– Гей, хлопці! – крикнув з містка Кар. – Сонце сходить!

Всі одвернулись від Торби і вп'ялися поглядами в обрій. Над краєм крижаного поля згасала червона заграва. Ось з-за моря випливла полум'яна куля. Навколо на снігових заметах заграли золоті бризки. Сонце перемогло полярну ніч.

Моряки закричали «ура». Котовай заграв на трубі, а Вершомет бив у саморобний бубон.

– Ми радіємо, наче стародавні дикі племена, – з очима, повними радісного посміху, сказав Кар метеорологові.

Той підтупнув ногою і, намагаючись кричати, охриплим голосом відповів:

– Мені самому танцювати хочеться!

Розділ II

Сонце світило недовго. Через кілька хвилин воно сховалося за обрій.

Моряки, незважаючи на мороз, у збудженому настрої юрмились на палубі.

– Кінчайте, товаришу механік, – звернувся до Торби Котовай, запрошуючи закінчити оповідання про ведмедя, – я чув про подібну пригоду у Владивостоцькому порту, тільки з невеликими відмінами.

– Мені ж розповідали, що це трапилося в Одесі, – вставив Лейте.

– Історія, друзі мої, любить повторюватись, – сміючись, відповів Торба. – А такі зауваження робити нечемно. Тому я свого оповідання не закінчую, і про кінець догадуйтесь самі. А може, вам розповідали?

Механік підморгнув, засміявся і пішов до кубрика, за ним рушили й інші.

Стьопа допоміг Ерікові Олаунсену спуститися в приміщення.

Непривітно виглядав кубрик після осяяних сонцем просторів. Хоч як боролися моряки з вогкістю, але вона давала себе знати. Хоч як провітрювали кубрик, але повітря тут було не зовсім свіжим. А коли й вдавалося нагнати досить чистого повітря, температура дуже швидко знижувалася і доводилось спішно затикати всі щілини і кутатись поверх хутрового одягу ще й ковдрами.

Ліжка Еріка Олаунсена і Стьопи стояли поруч. Юнга взявся доглядати норвежця і дбайливо виконував цей обов'язок. З свого боку норвежець виявляв до хлопця велику вдячність. З берега до нього приходили лише двічі. Один раз капітан Ларсен, а другий раз – Ландрупп. Між іншим, Кара здивувало, що норвежці не запрошували ні його, ні його товаришів до себе на острів. Так само нічого не відповів йому капітан Ларсен на пропозицію залишити навесні разом острів. Кар гадав, що першому причиною були, мабуть, якісь внутрішні справи норвезької команди, а другому – що капітан прийняв його пропозицію, але наперед не хотів дякувати: мовляв, нема чого говорити, поки по-справжньому не почнеться весна. З делікатності Кар не порушував більше цього питання. Ларсен хотів забрати Еріка Олаунсена, але Кар умовив його залишити хворого на пароплаві, поки той зовсім видужає.

Олаунсена, очевидно, гнітила вимушена мовчанка. Часом він починав говорити, але ніхто його не розумів. З ним порозумівалися наче з глухонімим, – мімікою та жестами. Тепер Ерік сідав їсти до загального столу, грав із моряками в шашки та доміно і навіть вивчив кілька російських слів. За день перед тим, як уперше після зими з'явилося сонце, Запара подав Стьопі думку, щоб у розмовах з Еріком він вивчав норвезьку мову, а норвежця навчав російської.

Щоранку, коли норвежець прокидався, він казав: «Гу мор'єн!»

Це дуже схоже на німецьке «гут морген», і його враз розшифрували, як «доброго ранку».

Стьопа ж вітав Еріка словами «Доброго ранку!»

Тепер уже норвежець ранками казав: «Доброго ранку!», а юнга, навпаки: «Гу мор'єн!»

Повернувшись до кубрика, Ерік і Стьопа розташувались на своїх ліжках. Ерік напівлежав. На тумбочці між ліжками горіла лампочка. При її світлі юнга почав розглядати карту Арктики, що її незадовго перед тим дістав у подарунок від Запари. Норвежця теж зацікавила карта, і він схилився над нею. Написи на карті були зроблені по-російському і по-англійському. Ерік не знав ні тієї, ні другої мови, але, очевидно, був непогано знайомий з картою, бо, торкаючись сірником того чи іншого острова або півострова, майже правильно їх називав.

– Стьопо, – звернувся норвежець до юнги і, показуючи то на себе, то на карту, сказав: – Ерік… Гронланд… Ерік… Свальбард… Ерік Франц-Йосиф… Ерік… Америка… Аляска… Берінг… ескімос… чукча… Ерік… Ельгар…

Стежачи за сірником, яким норвежець водив по карті, і прислухаючись до його слів, юнга зрозумів, що Ерік був у Гренландії, на Свальбарді, Землі Франца-Йосифа, а також на Алясці, бачив ескімосів і чукчів…

Для норвезького моряка це цілком можливо. Адже норвезьких матросів можна зустріти не тільки на півночі, а й по морях цілого світу на пароплавах під усяким прапором.

– Ерік Арктик о Антарктик… – Норвежець зробив руками жест, ніби він тримає глобус, і показав зверху й знизу.

Очевидно, Ерікові Олаунсену доводилося плавати в південних полярних морях на одному з норвезьких, а може, інших китобоях, які рік у рік плавають туди по цінну здобич.

– Ерік тіль Берінг шоен ор го дампшібе…[33]33
  Ерік вісім років плавав у Берінговому морі на пароплаві.


[Закрыть] Чукчі… Ерік Ельгар…

– Ельгар? – спитав Стьопа. – Що таке Ельгар? Острів такий? Чи пароплав зветься Ельгар?.. Ельгар?..

Норвежець не зрозумів і лише радісно повторив, показуючи на себе:

– Ельгар, Ельгар! Ельгар!

Розділ III

Дмитре Петровичу, я щойно мав велику розмову з Еріком. Виявляється, він плавав майже по всіх арктичних і антарктичних водах, – інформував юнга свого вченого шефа під час чаю за загальним столом.

Тут же, разом з усіма, сидів і Ерік. Він спирався руками на стіл і зацікавлено розглядав радянських моряків. Ця зацікавленість безперервно світилася в його очах, відколи він опритомнів і довідався, що перебуває на радянському пароплаві.

– Особливо довго, – продовжував Стьопа, – коли я його вірно зрозумів, плавав він у Берінговому морі на пароплаві «Ельгар».

– Я[34]34
  Так.


[Закрыть], Ельгар, я, я, – наче потверджуючи, промовив норвежець.

– Ельгар? – перепитав Кар. – Мені доводилось плавати між Петропавловськом на Камчатці і Номом, що на Алясці. Ми зустрічали там чимало різних пароплавів, але пароплава «Ельгар» не пригадую.

Лейте звернувся до Еріка:

– Берінг… Ерік Олаунсен… Шіп?

Норвежець, очевидно, зрозумів запитання. «Шіп»– це по-англійському «пароплав». По-норвезькому пароплав буде «дампшіб».

– Шіп, – промовив Ерік, підіймаючи брови. – Навалук… Ном…

Кар примружив ліве око, прислухаючись до норвежця.

– Лаврентій, Провидіння, Уеллен, – звернувся він до Еріка, називаючи місцевості на побережжі Берінгового моря.

На губах норвежця з'явилася радісна усмішка.

– Я, Уеллен, я!

– Ельгар – це не пароплав, – пояснив Кар, – він плавав на шхуні «Навалук». Про ту шхуну я справді чув і, здається, навіть її бачив.

– Значить, Ельгар – це якась місцевість. Можливо, острів, – заявив Стьопа.

– Навряд, – висловив сумнів Кар. – Коли острів, то, мабуть, з тих, що навіть у лоції зветься скелею. На Берінговому морі я знаю майже всі острови. Хоч треба сказати, слово «ельгар» я десь чув. Але де – не пригадую.

Розмова тривала далі, але Кар уже не брав участі в ній. Мовчки допивши чай, він пішов до своєї каюти.

Ерік Олаунсен все так же пильно приглядався до малозрозумілих йому співбесідників. Він догадувався, що Торба – механік і старший помічник Кара, що Запара – учений співробітник, а решта – матроси й кочегари. Його дивувала простота взаємин між радянськими моряками, незалежно від їх службового стану. Він бачив, що, незалежно від товариських взаємин між старшими і підлеглими, на цьому ж пароплаві була тверда дисципліна. Він з приємністю відчував теплу дбайливість усіх цих людей про нього і дружбу між ними. Його захоплювало те, як використовували свій час радянські моряки, потрапивши в льодовий полон. Він не міг розповісти того, що думав, не міг спитати про багато цікавих і незрозумілих для нього речей, бо не знав мови цих людей. Він уважно прислухався до тих слів, якими вони між собою перекидались, і коли розгадував значення хоч одного, намагався запам'ятати його, повторюючи кілька разів.

Його бажання вивчити російську мову цілком відповідало такому самому бажанню Стьопи щодо норвезької.

Після чаю Стьопа, машиніст Зорін і кочегар Шелемеха взялися до розв'язування алгебраїчних задач. Наступного дня мала відбутись чергова лекція Кара з математики, і вони готувались до неї.

. – Що, будемо з нами розв'язувати? – спитав Зорін норвежця, коли той сів біля них. – Давай, давай!

Ерік покрутив головою. Алгебри він не знав; ікси, ігреки та зети були для нього таємничою магією. Те, що ними займались машиніст, кочегар і юнга, ще більше підносило в його очах авторитет радянських моряків.

Котовай і Ковягін на протилежному боці стола займались арифметикою. Коли Ерік підійшов до них і глянув у їх зошити, операції з цифрами, які він побачив, здалися йому цілком зрозумілими.

Бачачи, що ні в одного задача не виходить, він нахилився над зошитом Котовая і поволі зрозумів її зміст.

– Вер шо снільогьі мей блюант…[35]35
  Дайте мені, будь ласка, олівця.


[Закрыть] – попросив він матроса, показуючи на олівець.

– Олівця просиш? – зрозумів його Котовай.

Ерік узяв клапоть паперу і почав вираховувати, запрошуючи кочегара й машиніста стежити за його писанням. Ерік розв'язав задачу.

Ця подія зразу зблизила обох арифметиків з норвежцем. Утрьох вони незабаром порозв'язували всі задачі. Після цього Ковягін почав пояснювати Ерікові умову задачі про гусей. Цю задачу кочегар задавав кожному новому знайомому.

– Слухай, Ерік, – сказав він, – летіли гуси… Але як це тобі пояснити?

Котовай непогано малював, і йому спало на думку ілюструвати задачу малюнками.

– Багато гусей, – оповідав Ковягін, багато раз тикаючи пальцем у малюнок Котовая, – а назустріч їм один гусак.

Все це кочегар демонстрував пальцями, мімікою та ґелґотанням, як то роблять гуси. Далі йшов переказ всім відомої задачі: «Здрастуйте, сто гусей! – сказав гусак. – Здрастуй, гусак! – відповіли гуси. – Тільки нас не сто, а менше. Коли б нас було ще стільки, та півстільки, та чверть стільки, та ти з нами, тоді було б сто». Питання: скільки летіло гусей назустріч гусакові?

Але це була незрозуміла Ерікові задача, і він лише розводив руками.

Нарешті, час навчання закінчився. Шелемеха урочисто накрутив грамофон. У цього інструмента був, здається, чи не столітній стаж. Принаймні так запевняв Торба. І хоч механік, машиніст і кочегар чимало доклали зусиль, щоб його полагодити, він неймовірно дико свистів і хрипів. А втім, моряки на те не зважали.

Наближався час вечері. До кают-компанії увійшов Кар.

– А знаєте, – звернувся він до товаришів, – уперше я почув слово «ельгар» від капітана Ларсена… Але до чого це він сказав?