Текст книги ""Лахтак""
Автор книги: Микола Трублаїні
Жанры:
Прочие приключения
,сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 18 страниц)
«Лахтак», поминувши маленький острівець, заходив у протоку. Великі гори, ніби велетні-охоронці, стояли вздовж протоки. Криги зустріли мало, пароплав ішов наче впевненіше й сміливіше, ніж досі.
Вершомет проміряв лотом глибину. Жодного разу лот не діставав дна. Запара, нахилившись над пеленгатором, допомагав Карові визначати віддаль пароплава від берега. А ось із лівого боку на березі, що спадав до моря великою чорною плямою між білими рукавами глетчера, зірке око Стьопи помітило якусь будівлю.
– Дивись! – звернувся він до Павлюка і показав пальцем. Павлюк теж побачив щось схоже на маленький будинок. Стьопа ту ж хвилину опинився на капітанському містку і, простягаючи руку, запитав Кара, що то таке.
Кар глянув у бінокль – і перед його очима постав чіткою різьбою маленький будинок. Він уважно оглянув берег навколо будинку, сподіваючись помітити присутність бодай однієї живої істоти. Але ні людини, ні собаки, ні човна на березі, нічого такого що доводило б існування людей, не бачив. Уся команда зацікавилась таємничим будиночком. Дехто вже ніби помічав людей на березі, але око, озброєне біноклем, перетворювало тих людей на каміння або уламки плавникового дерева. Кар звелів стерновому наблизитись до берега, а Вершометові гукнув приготуватись віддати якір.
Соломін почав виміряти лотом глибину.
На віддалі чверті кілометра від берега, на глибині 20 метрів «Лахтак» віддав якір.
Зараз же спустили човен. На берег поїхали Лейте, Запара, Павлюк, Стьопа, Шор, Аксенюк та Соломія. Дрібно покришена крига, підхоплена сильною течіє», проносилася повз них. Ближче до берега застрягло на мілині кілька айсбергів. Це були уламки глетчера.
Тільки-но човен торкнувся носом землі, Стьопа і Павлюк вистрибнули й витягли його на берег.
Під ногами був вогкий грунт і каміння. По тому камінню маленькими струмочками збігала в море вода. На камінні чорніли лишайники і подекуди мох.
За півтори сотні кроків від берега стояв маленький будинок. Стіни його були оббиті дошками, так званими нащільниками, дах укритий толем, стіни знизу обкладені кам'яним обмурком, ніби для того, щоб утримати той будиночок проти вітру. Вікно забите дошками. Коли підійшли до дверей, то побачили, що вони теж забиті, а на них, навхрест, закріплені лом, лопата й сокира.
Біля будинку лежала купа дров.
Моряки обійшли цю самотню будівлю довкола.
– Всередину підемо? – спитав Лейте Запару.
– Давайте зазирнем.
За п'ять хвилин тим ломом, що висів на дверях, зірвано було дошки, відчинено двері та вікно, і наші герої опинились у маленьких сінях. Тут знайшли купку кам'яного вугілля. Другі двері вільно впустили їх у кімнату. В кімнаті побачили пічку, стіл, табурет і тапчан. Тут же було маленьке барило, кілька ящиків, пляшки й вузлики. На столі стояв примус. Із стелі звисало кілька добре прокопчених окостів. У хаті знайшли записку. В ній прочитали:
– Ну, все зрозуміло! – заявив Запара.
– Майже, – сказав Лейте, а потім додав: – А ви розкажіть докладніше.
– Цю хижу, – почав гідролог, – побудувала експедиція, що їхала на пароплаві «Русанов». Про цю експедицію я вже вам казав. «Русанов» залишив на острові Домашньому зачать Ушакова та його товаришів новий загін довідників. На цей раз теж зосталося чотири чоловіки На начальника Північної Землі було призначено біолога-жінку Ніну Демме. Це була перша жінка – начальниця полярного острова. Щоб загонові Демме полегшити провадження дослідних робіт, у протоці Шокальського поставлено цей будинок і в ньому залишено запас харчів. Цей будинок мусив прислужитись, коли б Демме чи хтось із товаришів проходили через цю місцевість або схотіли б зв'язатись з полярною станцією на мисі Челюскіна, що на південь від них…
– А що в цих ящиках і пляшках? – зацікавився кок.
– У ящиках, мабуть, консерви, шоколад та цукор, а в пляшках спирт і вино, які могли б стати тут у пригоді, якби хтось відморозив руки, ноги або щоки.
Почувши, що в пляшках спирт і вино, Шор любовно погладив їх рукою, а очі в нього заблищали. Кок теж ласо поглянув на ці речі і на свого товариша-п'яницю.
– Тільки дивіться мені, – гримнув Лейте, – коли хто зачепить щось і потягне з собою на пароплав, поодриваю голови й руки. Ач, фокуси-покуси!..
– Ну, я думаю, серед нас таких немає, – обізвався Павлюк. – Кожен розуміє, що на цих островах це наче пункт швидкої допомоги для мандрівника, коли б його якесь нещастя занесло сюди.
– Да… – протяг кок і невиразно промимрив: – Нас теж начебто нещастя сюди занесло.
– А тут і зимувати добре. Може, наш капітан біля цієї хатини порт влаштує? – зауважив Стьопа. – Я не від того. Тут, мабуть, білих ведмедів можна добре полювати.
– Ну, досить тари-бари, – поклав кінець балачкам Лейте. – Забивайте вікно і двері. Дмитро Петрович напише записку про наші одвідини і – поїхали.
Запара дописав на записці:
«Пароплав «Лахтак» під командою ст. штурмана Кара. Одвідали хижу: Лейте, Запара, Павлюк, Соломін, Алексюк, Шор і Черлак».
Коли їхали назад, Стьопа спитав Запару:
– Дмитре Петровичу, ви так і не розповіли нам, що то за радіокарта цієї землі.
– А то, – почав Запара, – 1932 року, перед тим як виряджати полярні експедиції в ці місця, склали карту Північної Землі. Коли її складали, то користувалися неповними даними, що їх зібрав дирижабль «Граф Цепелін» який пролітав над цією землею 1931 року. Хоч тоді туман укривав більшу частину островів, але дещо вдалося сфотографувати з повітря. Головний же матеріал передав Ушаков по радіо, а що по радіо всієї карти передавати не можна, то й вийшла трохи плутана.
Розділ XIII
Крізь блакитне мереживо дрібних крижин з води виставив голову звір. Це була кругла, чорна, блискуча голова. Очиці дивилися сонно й нерухомо. Морський заєць цікавився пароплавом. Чи бачив він уже коли таке страховище? Пароплав трохи нагадував айсберг, а люди на ньому виглядали дивними звірюками, трохи схожими на ведмежат. На цьому айсбергові щось тріснуло, і одночасно чорна кругла голова почула шипучий свист у повітрі і плескіт води за два кроки від свого носа. Це були звуки незнайомі, а все незнайоме може бути небезпечним, і голова в ту ж мить сховалась у воду.
Минуло дві-три хвилини, і на палубі вже встигли посперечатись, влучив чи не влучив Котовай. Абсолютна більшість, крім самого стрільця, була тієї думки, що звір, злякавшись, сховався. Сам же Котовай обстоював те, що вбитий звір одразу ж потонув.
Але цікавість – велика сила: «Що то за дивний айсберг, треба на нього глянути», – мабуть, так зміркувала опецькувата голова і знову висунулася з води.
– Ну, тепер я стрілятиму, – попросив Стьопа, простягаючи руки до Котовая по рушницю, – ти одного вже втопив, а тепер дозволь мені.
Навколо засміялися, бо всі розуміли, – це той самий заєць. Та Котоваєві стало незручно, і він віддав рушницю Стьопі. Юнак довго націлявся. Разом із звуком пострілу заєць підплигнув над водою і завмер.
– Влучив! Влучив!
Стьопа радів. Його похвалив Лейте, спостерігаючи полювання з капітанського містка. На звук пострілів показався Вершомет.
– Хто це? – спитав він, а коли йому показали на Стьопу, то мисливець, вітаючи, ляпнув хлопця по спині.
– Так завжди бий, з одного пострілу, в голову, – сказав Вершомет, – бо інакше, коли звір не дуже жирний, то вдарить зо два рази хвостом по воді, дух випустить і втоне.
Шлюпка прибуксувала тушу зайця до борту, і її підняли на палубу.
– Ну й зайчик! – похитав головою кок.
Справді, цей зайчик мав півтора метра довжини і важив двісті п'ятдесят кіло.
_ А знаєте, – сказав Кар Запарі, – це ж наш шеф, – і показав на морського звіра.
– Як шеф?
– А ви знаєте, що значить слово «лахтак»?
– Ні.
– Лахтак – це одна із назв морського зайця або інакше – бородатого тюленя. Так його називають на сході, в Берінговому морі. Там давним-давно починав своє плавання цей пароплав.
– Чудесне місце для полювання. Воно й справді не погано в цій хатині перезимувати, – філософствував Вершомет. Дичина навколо неполохана, а песці повинні бути. Пастки у нас є. Можна багату здобич узяти. Цілий трюм хутром, шкурами, салом наповнили б.
– Ти думаєш, – спитав кок, – багато песців понад цим берегом?
– Ручуся, що не менш як сотню, а то й півтори самими пастками за зиму набрав би.
– А голубих песців тут не може бути? – настирливо допитувався Аксенюк.
– А чого ж… не знаю… мабуть, є…
– За кордоном хутро такого песця – цілий скарб, – зітхнув кок. – Білий там теж не дешевий.
– Я б не заперечував, щоб кілька штук одвезти туди, продати і гроші в кишеню покласти, – прорипів із хриплим сміхом Шор.
Розмову про хутро перебив Лейте. Він прийшов з наказом, щоб кок, разом з ним і Павлюком, ішов оглянути камбузну комору. Кар хотів точно підрахувати запаси харчів на пароплаві. Невідомо, скільки часу доведеться їм пробути у мимовільній плавбі. Він знав, що запас харчів на пароплаві невеликий, отже, мабуть, доведеться зменшити порції і суворо цього додержувати. Та раніш, ніж визначити розмір порції. Кар хотів знати – скільки чого з продуктів є на пароплаві. Він доручив Лейте зробити це негайно. Сам же викликав до себе Торбу та Запару. З ними радився, як бути далі.
– Товариші, – сказав він, звертаючись до механіка и гідролога, – на мою думку, є три варіанти нашої дальшої подорожі: один – стояти тут, де ми стоїмо; власне, не в цьому самому місці, а підшукавши якусь бухточку в протоці Шокальського. Стояти доти, аж доки віджене важкі крижини з нашого шляху. Дуже можливо що в такому раті нам доведеться перебути тут цілу зиму і вийти звідси лише наступного літа…
– Коли умови будуть сприятливі… – вставив Запара.
– Цілком вірно, – продовжуючи викладати свої плани, відповів Кар гідрологові, – бо може статися, що наступне літо буде холодне, крижини не потануть, і ми не виліземо звідси, а просидимо між цими горами ще зиму. Звичайно, коли дозволять харчі, не з'явиться цинга або ще якась напасть. Другий варіант – негайно повернути назад у Карське море. Спробувати пробитись через кригу, користуючись щілинами та розводдями. Справа ця неймовірно важка. Бо це значить повернутись у ту кригу, від якої ми втікали. Абсолютна більшість шансів, в разі ми повернемось у Карське море, що пароплав затре кригою. Тоді найбільш імовірне те, що зимою його розчавить крижаними затисками, а коли ні, то подрейфує хтозна-куди, і невідомо, скільки часу дрейфуватиме. Нарешті, третій варіант – іти через протоку в море Лаптєвих і, коли там не дуже важка крига, то, повернувши на південь уздовж берегів острова Більшовик, вийти в протоку Бориса Вількіцького. Цією протокою нам, може, вдасться вернутись додому. Коли ж додому вертатись буде пізно, то зазимуємо біля мису Челюскіна, де є досить глибокі бухти.
– А найголовніше, – додав Запара, – наукова база і радіостанція Арктичного інституту.
– Цілком вірно. То яка ваша думка, товариші? – запитав Кар.
Слово взяв Торба.
– За нашою кормою, – казав він, – там така крига, що не тільки наш пароплав, а й «Красін» навряд чи подужає. Зимувати тут немає рації. Вугілля дуже мало. Протягом зими грітись нам треба, а влітку на зворотний шлях палива може не вистачити. Радіо в нас фактично немає, і допомогу викликати не зможемо. Треба йти в море Лаптєвих.
Запара підтримав думку механіка, хоч доводи його були не зовсім до вподоби Карові і особливо Торбі. Гідролог сказав:
– Коли нас затре кригою в морі Лаптєвих і ми там зазимуємо, то все-таки більше користі буде, ніж дрейфувати в Карському морі. У Карському хоч приблизно можна вирахувати, вгадати, куди нас занесе. А от в морі Лаптєвих, далеко від берегів, ще не зимував ніхто, нічого не вирахуєш, нічого не вгадаєш. Ми зробимо дуже цінні дослідження.
– Та… ви набалакаєте, – сердився Торба, – ще навмисне схочете зимувати.
Саме в цей час у каюту Кара, де відбувалась нарада зайшов Лейте. Його коротко поінформували про нараду. Він теж був тієї думки, що треба йти через море Лаптєвих до протоки Вількіцького. На тому й порішили.
Після того Лейте розповів про становище з харчами. Харчів, коли їх видавати за нормами попередніх днів, мало вистачити на сімдесят днів. На думку Лейте, цю норму безболісно можна було зменшити, щоб розтягти їх на дев'яносто днів.
Кар написав наказ про те, що пароплав виходить у море Лаптєвих, що пайка зменшується і що мисливці мусять забезпечити харчуванням команду. Вершометові доручалось відібрати кращих стрільців і організувати з них мисливську команду.
Розділ XIV
Вночі дивно зоріло полярне небо Мабуть, тумани поховалися за горами, над арктичними озерами, в розколинах глетчерної криги. Ритмічно працювала парова машина, і ледве помітно дрижали палуби «Лахтака». Гвинт вирував за кормою, і мерехтіла пінява стежка, вказуючи шлях, що ним пройшов пароплав. «Лахтак» простував упевнено, середнім ходом, коли-не-коли то відштовхуючи, то підминаючи під себе невеличкі крижини. На тисячу миль навкруги зоріло полярне небо над темним безлюддям. Хоча ні: якщо пройти навпростець на північ, через гори, глетчери, видолинки та протоки, то можна надибати маленький будиночок з кількома людьми на острові Домашньому. Так само пройшовши, – та хіба можна так пройти? Хіба літаком пролетіти? – сто двадцять миль на південь, можна надибати більший будинок. То станція на мисі Чєлюскін. Ото й усе.
Краса полярної ночі заколисувала мріями й фантазіями. Лише Кар, Лейте і Соломін не мріють. Вони на капітанському містку. Матрос міцно держить у руках штурвальне колесо і насторожено чекає, чи не буде наказу від Кара. А той, разом з Лейте, не випускаючи з рук бінокль, – хоч поночі від бінокля яка користь? – стоять, зіпершись на фальшборт, і вдивляються в темряву, щоб бува не наскочити носом пароплава на берег або айсберг.
– Місяць пізніше зійде, – каже Кар, звертаючись до Лейте, – а поки що гукни, щоб дали найменший.
Лейте переводить ручку машинного телеграфу, – десь в глибині пароплавних приміщень дзвенить. Рух пароплава повільнішає.
Кар і Лейте вдивляються в темряву, скільки дозволяє зоряне небо.
– Лейте, – каже Кар, – я піду подрімаю. Коли сходитиме місяць, збудіть мене.
– Єсть, – прогудів басом Лейте.
Кар зайшов у капітанську каюту і, не роздягаючись, повалився на софу, підклавши під голову шкіряну подушку.
Тихенько хлюпотіли хвилі в борт, повільно пливли вогні на щоглах, – морським зайцям з води вони здавались, мабуть, пливучими зорями.
Лейте дожидав місяця.
На кормі теж не спало троє людей. Вгорнувшись у кожушки, вони сиділи на канатному ящику й пошепки розмовляли. То були Аксенюк, Шор і Попов.
– Той наказ нічого доброго не віщує, – хрипів Шор, – пайку врізали.
– То пусте, – відповів кок, – адже й так харчів лише на три місяці вистачить, а роботи тепер багато, команда ж удвоє менша.
– Так… так… – задумливо бурмотів Шор.
– Треба, браточки, тікати.
Очевидно, для кока ця думка була не нова, бо він лише стиха підтакнув:
– Так… так..
Зате Попов стрепенувся.
– Куди тікати? Ти з глузду з'їхав?
– Чого там з'їхав, – промовив кок.
– Ми ж пропадемо.
– Чого боїшся? – презирливо спитав машиніст Шор. – Він тобі розкаже, куди тікати, кинув кочегар на Аксенюка.
– Слухай, – прошепотів Аксенюк, – ти ж бачив за кілька миль звідси чудову хатину з добрим запасом харчів на трьох зимівників. Є спирт, вино, шоколад, консерви м'ясні, рибні, овочеві і сухе молоко. Є м'ясо. Ми захопимо звідси свою пайку, рушниці, патрони та пастки на песців і добре перезимуємо. А інакше, чого доброго, затре нас у кризі моря Лаптєвих, і загинемо ми, рятуючи це корито. Ні, хай дурні дбають про державне майно, а я подбаю про себе.
– І знов-таки, – намагаючись бути переконливим, говорив Шор, – ми наб'ємо за зиму гори песців. Тоді нам залишиться влітку лише зустріти норвежця, і золото бряжчатиме у наших кишенях в усіх портах – від Тромсе до Марселя.
– Але де ми зустрінемо норвежця? – вагаючись, запитував Попов.
– Влітку в Карському морі вони бувають, а ні – то переберемося в Баренцове. Не такий страшний чорт, як його малюють. Карське море – не крижаний льох. Нарешті, якщо й не зустрінемо, то вже до Архангельська доберемося разом із зимівниками з острова Домашнього. А вони сюди навідуються.
– Ну, – взяв руку Попова в свої руки кочегар Згода?
– Е, була не була. А коли? Зараз, – відповів Аксенюк. – Ми вже дещо заготували.
І справді, на камбузі лежало кілька ящиків з харчами, великі бляшанки з маслом, чотири рушниці, з них дві суднові, одна – загиблого капітана і одна – Запари-на. Тут же – ящики з патронами, порохом та шротом.
На приспущених талях звисала над бортом найкраща шлюпка, в якій сьогодні їздили на берег. Залишилось перенести всі ті речі з камбуза в шлюпку, спустити її на воду і, тихенько відпливши, заховатися за одним з айсбергів, а тоді, пересидівши якусь годину, сміливо рушати до берега. Треба тільки працювати тихо й обережно, щоб не збудити кого з команди або не сполохати вартового матроса, який щогодини бігав на корму дивитись на циферблат лага – чи багато пройшов за годину пароплав.
Три постаті, одна по одній, входили й виходили з камбуза, тягаючи в шлюпку ящики. Три злодії грабували пароплав, і ніхто не чув, не бачив. Та чи й могло спасти кому на думку, щоб під 78° північної широти, серед пустинного льодового моря, вночі могли обікрасти пароплав? окрадаючись, наче пацюки в трюмі, коли туди спускаються люди, рухались три постаті по палубі. Нарешті, позносивши все потрібне, ще раз перевірили, чи всі сплять. Так, сплять усі, крім механіка і кочегара в машині та Лейте і Соломіна – на капітанському містку. Матрос щойно вернувся з корми, де дивився на лаг, і відзначив, що за годину пройшли дві милі. Тепер він знову не випускав з рук штурвала, переданого йому Лейте. А Лейте дожидає місяця і пильно вдивляється в темряву, щоб не наскочити на айсберг.
Ніхто не бачить, як погойдується човен, приспущений на талях, як повільно спускається він на воду. Та ось він уже на воді. Троє людей спускаються по талях у човен, і він тихенько відділяється від пароплава, щоб за десять хвилин заховатися за невеличкий айсберг.
Лейте бачить, як бліднуть зорі на сході, як, нарешті, над сніговою вершиною гори, назустріч пароплавові, здіймається повновидий місяць. Чорні провалля й срібні скатертини вкривають гори над протокою – і на багато миль вперед засріблюється чистий водяний шлях.
Лейте будить Кара.
Штурман жмуриться, трусить головою, потягається, аж тріщать кістки, і виходить на місток; глянувши на простір протоки, дзвонить машинним телефоном і гукає:
– Повний вперед!
Розділ XV
Ранком, коли в тумані сходило сонце, навколо «Лахтака» шуміли хвилі моря Лаптєвих. Свіжий нордовий вітер дув морякам у спину, часом кидав кілька бризок на палубу й підганяв пароплав на південь. Праворуч, понад берегом острова Більшовик, простягалась вузька смуга криги, і Кар наказав стерновому трохи відхилитись на схід, щоб обійти ту кригу. Вона трохи турбувала штурмана, але він заспокоював себе тим, що ця смуга була неширока.
Ранком мінялися вахти. Стьопа вийшов будити зміну. Легко дихалося холодним повітрям на палубі. Увагу Стьопи привернуло стадо моржів. З десяток звірів плескались у хвилях, майже біля самого пароплава. Вони то переганяли один одного, то, пірнаючи, підкидались, виробляючи у воді якісь дивні сальто мортале то висунувши голову, позирали на пароплав і важко сопли.
«Чисто, як дельфіни», – подумав Стьопа.
До юнака підійшов Вершомет, застібаючи шкіряну куртку.
– Ого, скільки звірини! Спинив би наш капітан на півгодини пароплав… що на це скажеш?
– Сам знаєш, що не спинить, – відповів Стьопа.
– Да, поспішає він чимдуж від зими та криги втікати. Та. мабуть, доведеться нам, коли не тут, то в Курському морі зазимувати.
– Як зазимувати, то и зазимувати, – наче даючи свою згоду, сказав Стьопа. – Зазимуємо – не загинемо.
– А чого ж гинути? – здивувався Вершомет. – Ти не дивись, що я рудий, – пожартував він, натякаючи на відсутність сивини на своїй голові, – а я друже, п'ять разів потопав, два рази горів, раз під ведмедем був, морж мене поранив, вісім днів без харчів у глетчерній щілині сидів, а живий зостався і тепер гинути не збираюсь.
– Ого!
– От тобі й ого!
Обидва кілька хвилин спостерігали моржів, що відпливали від пароплава в напрямі прибережної криги. Коли моржі зникли в тумані, Стьопа знов звернувся до мисливця:
– Дядьку Юрій, а як же ми з харчами будемо, коли зазимуємо в кризі?
– А мисливську команду для чого капітан наказав організувати? Тільки в кризі зупинимось, одразу ж за рушниці візьмемося. До зими встигнемо кількох моржів, зайців і нерп оббілувати. Ну, а найголовніший звір – це, безперечно, ведмідь. Десятків зо два ведмедів як візьмемо, то харчів у нас вистачить. Тебе я першим зараховую до мисливської команди. Не заперечуєш?
– Я з великою охотою. Павлюк теж піде, він добрий стрілець.
– А кожен ведмідь – це десять – двадцять пудів дуже смачного м'яса… Морж – то сорок або шістдесят пудів. Хоч, правда, м'ясо вже не те. Ласти в нього хороші – мені подобаються.
– Забалакався я з вами, дядьку Юрій. Треба йти будити змінну вахту до машин і в кочегарку.
Стьопа пішов у кубрик, де спали Попов і Шор. Тепер їхня черга ставати на вахту. З ними ж мусив іти й Аксенюк, що спав у маленькій каюті біля камбуза.
Не сподіваючись ніяких сюрпризів, Вершомет рушив палубою, оглядаючи своє господарство. Він знав, що боцман – це господар палуби, і тому потай дуже пишався з довір'я Кара.
Кар не помилився, призначаючи костистого мисливця на боцмана. Вершомет нараховував собі сорок два роки, і з них двадцять дев'ять жив на Півночі – то на островах, то на узбережжі Полярного моря. Він багато плавав пароплавами, а ще більше – парусними човнами, полюючи навесні в кризі на гренландських тюленів. Великий знавець мисливства; він добре тямив у матроській справі.
Боцман збирався витягти шланг і обмити палубу. Аж раптом погляд його спинився на спорожнілих шлюпбалках з правого борту на кормі. Мокрі талі, наче обірвані, звисали над самою водою. Шлюпка, що висіла тут, зникла. Збентежений боцман підбіг до поручнів, зазирнув за борт з одного боку корми, кинувся до протилежного, глянув туди і, нічого не знайшовши, метнувся до лага. Але остання його надія, що шлюпка, може, буксується за кормою, зникла, як бульбашка на поверхні моря.
Стрімголов помчав він на капітанський місток – сповістити вахтового помічника капітана про пропажу. На містку стояв Запара.
– Запара! – загорлав Вершомет. – З правого борту зникла кормова шлюпка.
– Куди ж вона зникла?
– Моржі, мабуть, стягли.
– Ти що, смієшся?
– Та ні, факт! Нема човна! Був і нема!
Запара підійшов до борту і заглянув назад, на корму. Справді, на правому борту шлюпки не було. Запара підозріло подивився на мисливця. «Жартує, – мабуть, сам човна відчепив», – подумав гідролог, знаючи звичку моряків до найоригінальніших жартів. Колись давно, коли він уперше потрапив на пароплав, до нього звернулися з просьбою почистити якір і нагострити його, як бритву, бо, мовляв, затупився. А потім з нього багато сміялись, що він прийняв ту просьбу всерйоз і пішов гострити товстелезні лапи якоря. Та глянувши ще раз на обличчя Вершомета, вирішив сам піти на корму і пересвідчитись.
– Не вірить, – обурено сказав Вершомет, звертаючись до Котовая, що стояв стерновим.
Але за п'ять хвилин Запара переконався в справедливості слів Вершомета, а за десять – його зовсім спантеличив Стьопа.
Юнак швидким кроком наблизився до нього і з виразом здивування й стурбованості відрапортував:
– Дмитре Петровичу, де Попов, Шор і Аксенюк? Ми перетрусили весь пароплав – їх ніде немає.
Від цього Запара зовсім розгубився. Він вилаявся: що це за напасний ранок! – і пішов будити Кара. Вершомет підняв з ліжка Лейте. Гуртом зайшли в приміщення кока, в кочегарський кубрик. Виявили, що разом з людьми зникли всі їхні й ще деякі пароплавні речі. Всім стало ясно – трійка негідників утекла, захопивши найкращу шлюпку, найкращі харчі, більше, ніж їм належало, і більшу частину зброї. Із зброї залишились тільки пароплавний манліхер та вінчестер Кара. Були ще в штурмана револьвер і в Стьопи дрібнокаліберна учбова рушниця – але то за мисливську зброю вважати не можна було. Дванадцятьох моряків, що лишилися на пароплаві, охопило обурення.
– Знайти їх і покарати! – загукав хтось.
– Я знаю, де вони, – заявив Вершомет, – у хаті в протоці Шокальського. Там їм каюк буде!
Але всі розмови припинив Кар:
– Ніколи їх наздоганяти! Треба поспішати рятувати пароплав. Роботи знову збільшилося. Тепер палубна команда працюватиме і в кочегарці. Всі на місця Механік, поділіть наново людей на вахти.
