Текст книги "Історія України-Руси. Том 1"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 54 страниц)

Західнї краї:

ТРАКИЙСЬКА КОЛЬОНЇЗАЦІЯ, ҐЕТИ Й ДАКИ, РИМСЬКА ОКУПАЦІЯ, КАРПАТСЬКІ НАРОДИ: БЕСИ, КОЙСТОБОКИ, КАРПИ, ЇХ НАЦІОНАЛЬНІСТЬ; ТРАКИЙСЬКА КУЛЬТУРА Й ПОБУТ; ОСТАНКИ ТРАКИЙСЬКОЇ КОЛЬОНЇЗАЦІЇ – РУМУНСЬКЕ ПИТАННЄ.

Отак на степових просторах нашої території протягом якої тисячі лїт, аж до II-III в. християнської ери панували кочовничі й напів кочовничі народи головно іранського племени і культури. В краях гірських, карпатських бачимо під той час групу народів, що найправдоподібнїйше могли належати, як і їх полудневі наддунайські сусїди, до тракийської галузи індоевропейських племен-галузи колись сильної, широко розповсюдненої по обох сторонах Чорного моря – на европейськім і малоазійськім боцї, але непривітною історичною долею зведеної до незначних слїдів в теперішнїх винародовлених і зроманїзованих Волохах-Румунах. Одначе тракийська національність тих карпатських народів тільки гіпотетична, бо відомости наші про сю карпатську людність далеко біднїйші, нїж про степову. Та й відомости про тракийську кольо-нїзацію, до котрої ми зачисляємо карпатські племена, дуже небогаті й біднійшають власне в напрямі з полудня на північ ¹).

Відомости про наддунайську тракийську людність маємо від Геродота, з V віку перед Хр. На чорноморськім побережу між Дунаєм і Балканом сидїли Кробізи, а на полудень від них Терізи; вище по Дунаю, за Янтрою (Атріс) сидїли Ґети, „найхоробрійші й найсправедливійші між Траками“ ²). Дунай уважав ся границею між Траками й Скитами, але був нею здебільшого тільки. Вже Геродот, кажучи, що за Дунаєм починаєть ся „властива стара Скитія“ ³), натякає, що в дїйсности осади скитські вже й тодї переходили за Дунай в пізнїйшу Малу Скитію (Добруджу). З другого боку-ґетські осади місцями переходили за Дунай. В IV в. тут, на лївім боцї Дунаю, воював з Ґетами Олександр Македонський. Тут була „Ґетська пустиня“, де трохи не пропало військо Лїзімаха (313-218) в походї на ґотського короля Дроміхайта; сама держава Дроміхайта була на лївім боцї Дунаю, в теперішній Валахії ⁴). Але ґетські осади сягали й далї на схід, коли прийняти (а се дуже правдоподібно), що Тіраґети Страбонових часів були приднїпровські Ґети, може відірвані від решти свого народа бастаряським клином. Страбон уміщує їх між Ґетською пустинею й кочовищами Язиґів, а Плїнїй, кажучи про залюднений Тіраґетами острів на Днїстрі, говорить очевидно про устє Днїстра ⁵).

На північ від Ґетів, на Мароші (Μάρισος), значить – в теперішнїм Семигородї, сидять у Геродота Аґатірси, нарід, по його словам, близький Скитам ⁶), але з тракийськими звичаями. Завважену Греками близькість Аґатірсів до скитських сусїдів можна толкувати близкістю тракийського народа до Іранцїв взагалї, а самі Аґатірси належали з усякою правдоподібністю до Траків. Перехована у Стефана Візантийця ґльоса поясняє, що Аґатірсами звали Греки Травсів ⁷), а тракийський нарід Травсів знаємо в Родопах ⁸); за приналежністю Аґатірсів до Траків промовляють і деякі побутові подробиці напр. татуірованнє. Пізнїйше на їх місцї виступають Даки; з II в. перед Хр. маємо уже звістку про їх боротьбу з Бастарнами ⁹). Тракийська народність Даків не має сумнїву, і з цїлою правдоподібністю можна прийняти, що се нове імя покрило Аґатірсів, а може й иньші сусїдні тракийські народи, наслїдком якоїсь полїтичної переміни ¹⁰).

В І в. перед Хр. Ґети й Даки сполучились в одну полїтичну цїлість – сильну державу Бойребісти (Бурвісти), що дала себе знати страшними походами наоколо, між иньшим – зруйнованнєм Ольбії й иньших грецьких кольонїй аж до Апольонїї ¹¹). Розпавшись по смерти Бойребісти, ся ґетсько-дакийська держава доходить знову великої сили в кінцї І в. по Хр. під рукою Декебаля, талановитого орґанїзатора й полїтика, що в союзї з иньшими сусїднїми народами розпочинає боротьбу з Римом (в 80-х рр.). Вона йшла для нього щасливо на початках (за Доміціяна). Але відновлена Траяном, війна ся, по тяжких напруженнях, закінчилась руїною дакийської держави (коло 106 p.). На її місцї утворено римську провінцію Дакію і кольонїзовано ріжноплеменним людом з иньших провінцій.

Провінція Дакія, як її описує Птолємей (III. 8), обіймала край між Тисою, Дунаєм, верхнім Дністром і Серетом, тим часом як чорноморське побереже, себ то грецькі кольонїї, як Тіра, Ольбія й ин., зачисляло ся до Нижньої Мезії. Головним огнищем римської кольонїзації й римського житя була долина середнього Маріса (Мароша) і Сама (Самош). Приналежність до Римської держави карпатського згіря і тим більше закарпатських країв була більш або цїлком номінальна. Як далеко сягали на північ римські укріплення, досї не вияснено докладно. Останки римських граничних валів бачать в земляних валах Галицького Поділя (в розї між Збручом і Днїстром) і в Бесарабії в двох великих „Траянових“ валах, що рівнобіжно протинають межирічє Прута й Днїстра ¹²): але римський початок сих валів все ще гіпотетичний, і звязки їх з якоюсь системою римських укріплень досї не вияснені.

Римська окупація Дакії трівала трохи більш як півтора столїтя. Увесь сей час Дакія зіставалась відокремленим передовим укріпленнєм Римської держави (від провінцїї Панонїї її відділяла територія Язиґів між Дунаєм і Тисою); удержувати її було дуже тяжко, і коли в серединї III в. з особливою силою розпочались напади на Римську державу сусїднїх народів, Аврелїан, для улекшення оборони, постановив вирікти ся сеї провінції. Римську і романїзовану людність виведено в Тракію і Мезію, Дакію полишено (274), а щоб страта була меньше болючою, утворено нову провінцію Дакію на правім боцї Дунаю в Мезії.

Аж по упадку дакійської держави за Траяна виступають на верх дрібнїйші прикарпатські народи. На жаль, Птолємей, головне джерело, наробив великої плутанини в розміщенню прикарпатських народів, так що трудно віднайти їх дїйсне розміщеннє ¹³). Ідучи від верхівя Висли на схід сидять у нього 'Ανάρτοι, Αρσιη̃ται, Σαβω̃κοι, Πιεγγι̃ται, Βίεσσοι, Κοιστοβω̃κοι, Καρπιανοί ¹⁴). З сих народів більш інтересні для нас остатнї три, Беси сидять під „Карпатськими горами“, що припадають у Птолємея на верхівя Днїстра й Сяна; чи сидять вони на полудневім чи на північнім боцї гір – такої докладности від Птолємея не можна жадати. Койстобоки (Costoboci римських джерел) сидїли на схід відти. У Птолємея се імя повторяєть ся двічи, роздїлене Днїстром і Певкинськими горами (Карпатами); з сього можна б виводити, що сидїли вони по обох боках гір, але можливо припустити й скомбінованнє двох звісток про те саме“ ¹⁵). У всякім разї вони на полудневім згірю Карпатів були. Карпи-імя, очевидно, звязане з назвою Карпатів – теж двічи згадують ся у Птолємея (Καρπιανοί і 'Άρπιοι), в обох разах далї на схід, в сусїдстві Бастарнів і Тіраґетів ¹⁶) – десь нїби коло Днїстра й Прута, хоч імя Карпатів у Птолємея прикладаєть ся як раз до більш західньої їх частини, коло верхньої Тиси (тому деякі учені тут уміщують Карпів).

Сї три народи виступають в історії під час Маркоманських війн і по них, як герої пограничних війн і розбійничих нападів на римські землї. Найменьше з них звістно за Бесів; поминаючи невповнї ясні звістки про них з над нижнього Дунаю у Овідія, вони згадують ся тільки як участники Маркоманської війни, разом з Койстобоками. Але за Койстобоків знаємо більше: маємо звістки, що вони пускали ся в далекі походи, заходили в Ахайю та Македонію, грабуючи скільки сили (похід 165 р.). З одної написи знаємо й імя їх короля-Пієпора ¹⁷). Напади їх мабуть були причиною, що коли Вандали під час маркоманських війн прийшли в Дакію – шукати тут осад собі, то римський намісник напустив їх на Койстобоків, і Вандали дійсно побили їх й опановали їх землю, і після того за Койстобоків не чути більше ¹⁸).

Не так легко відчепились Римляни від Карпів. Перший датований їх напад на Мезію маємо з 230-х рр. III в., але з оповідання Петра Патриція, те належить до тих же часів, бачимо, що Карпи вже вважали тодї себе спеціялїстами до таких нападів, ще лїпшими від Ґотів, славних тодї своїми нападами на римські землї ¹⁹). При нагодї брали вони участь і в походах Ґотів. Цїсарі Филип Араб і Аврелїян звісні своїми побідами над Карпами; Аврелїян по своїй побідї осадив частину Карпів на римських ґрунтах ²⁰). Розпочате ним пересадженнє Карпів на римські землї довершено за Ґалєрія й Діоклєтіана: по якійсь близше нам незвісній війнї переведено на римські ґрунти (правдоподібно-до Панонїї й Мезії) решту Карпів – цїлий нарід їх, разом з Бастарнами. Тим способом звичайно задовольняв тодї Рим докучливих сусїдів, і сей перехід Карпів та Бастарнів був мабуть скорше добровільний, нїж вимушений ²¹). Можливо, що на се вплинув і натиск чорноморських Ґерманців від полудневого сходу, а може й натиск Словян на північнім згірю Карпатів (взагалї історія кольонїзації карпатського згіря тих часів для нас майже не істнує). Після того тільки раз, при кінцї IV в. згадують ся якісь Карподаки, що разом з ватагами Гунів і Скірів пробували перебитись за Дунай ²²). Може се були останки тих панонських осадників?

Про етноґрафічну приналежність сих карпатських племен маємо тільки деякі натяки. Передо всїм вони становлять північний край тракійської кольонїзації, подунайської й семигородської, і се перше, що наводить на гадку, чи не були й вони Траками. За таким здогадом, дїйсно, промовляв би ряд иньших фактів. Імя карпатських Бесів повторяє імя Бесів тракійських коло Родопа. Назва Карподаків могла-б натякати на спорідненнє Карпів з Даками. Імя короля Койстобоків Пієпора і його свояка Натопора мають характерний паросток, що в формі поріс повторяєть ся в численних тракійських і дакійських іменах ²³). Особливо-ж важним здаеть ся менї факт, що Птолємей вичисляє в Карпатах і на верхнїм Днїстрі й Серетї ряд осад з закінченнєм д а в а, δαυα ²⁴), характеристичним наростком дакійських осад, що виступає й по иньших тракійських землях ²⁵). Припустити, що всї отсї міста заблукали на північ від Карпатів з дакійських країв тільки за браком місця на мапі, здаєть ся менї не правдоподібним.

Отсї факти й деякі дрібнїйші обставини надають значну правдоподібність здогадови, що сї карпатські племена належали до тракійської родини В основі своїй була то може змішана з Траками й асимільована ними ще старша, не-індоеврпейська людність, тої раси, що в своїх останках звістна нам в альпейських краях, а могли задержати ся також і в гірських, малоприступних околицях Карпатів; але так далеко в глубину сього етнічного процесу не можуть нас вести ніякі досліди ²⁶). Досить розповсюднений свого часу погляд, що ті карпатські племена були Словянами, немає під собою позитивного ґрунту. Против нього промовляють особливо рішучо звістні нам койстобоцькі імена: переказані в написи, поставленій Койстобоком, вони мусїли бути передані вірно, а там часом звучать зовсїм не по словянськи ²⁷). Не можна звести цїлого карпатського залюднення і до кельтської кольонїзації, навіть хоч би й приймати тут певні слїди кельтизма ²⁸). Гіпотеза тракійська має все ж таки без порівняння більше позитивного під собою, ніж такі здогади.

Як далеко на північ сягала б ся тракійська колонізація, чи виходила вона за границї гірського карпатського пояса, не можна сказати: сліди її на північнім згірю досить не ясні ²⁹). Тут за давнїх часів, як я згадував ³⁰), тракійська кольонїзація могла стрічати ся і з словянською. Бастарнський клин розірвав на якийсь час сю стичність, хоч може й не по цілій лінії. Поодинокі словянські ватаги могли заходити в гори й пробивати ся на полудневі згіря Карпатів тодї й перед тим; але ми не маємо можности слїдити їх розселення.

Про побут і культуру карпатських племен не маємо майже нїяких спеціяльних звісток, хіба припускаючи, що то були племена тракійські чи Траками асимільовані, можемо взяти де що з відомостей про иньших Траків (Ґетів, Даків й ин.).

Була одначе велика ріжниця між деякими полудневими, приморськими тракійськими племенами, що рано присвоїли чужі культурні впливи, і північними, що довго заховували малокультурний, примітивний побут. Між тими північними Тракійцями ще в історічні часи відомі були осади на палях, а коло Дунаю згадають ся „троґльодіти“ (мешканцї печер). Але у иньших Траків вже були тодї й міста, й замки. Переважало житє пастуше; дуже люблено ловецтво. Суворий побут Траків був широко відомий, рівнож їх надзвичайна воєвничість, охота до бійок і повна зневага смерти. З тим разом ішло славне тракійське пяництво (звичайно на підпитку виходили вони й до бою) та непорядність в відносинах чоловіків і жінок – познаки неунормованої, енерґічної натури. З диких прикмет кидало ся Грекам в вічи татуірованнє, широко розповсюднене, звісне і у Ґетів і у Агатірсів-Даків (στίζουσι, picti). Аґатірси славились богацтвом золотих окрас. Мала славу і тракійська зброя взагалї. Виглядали Траки на погляд Греків білявими й рудими (πυρροί). Вигляд їх на різьбах Траянового стовпа зовсїм пригадує Скитів чорноморських різьб і – Ґерманцїв Аврелїєвого стовпа: теж довге волосє й бороди, тойже склад лиця, подібне убраннє (широкі, фалдисті споднї, коротки сорочки, плащі). Сї численні побутові подібности, які можна знайти між Скитами й Траками, поясняють ся, як сказано вже, загальною етноґрафічною близкістю сих галузей індоевропейської родини, зближених між собою й ґеоґрафічно й етноґрафічно.

З сфери духового житя можна піднести широкий розвій піснї; не кажучи за звістних на тім полї полудневих Траків, про Аґатірсів оповідано, що у них закони укладають ся в піснях, для памяти, ґетські посли виходили з кітарами, граючи на них. Широко звістна була також віра Ґетів в несмертельність: Ґети-невмираки ('αθανατίζοντες) – було звичайним їх прозвищем. Ся віра, що дуже вражала Греків з їх слабо розвиненими представленнями про посмертне істнованнє, стояла у Ґетів в звязку з культом Замолксіса, бога умерших і заразом бога відновлення житя в природї. При похоронах чоловіка забивали найулюбленїйшу жінку – се служило заразом докором тим жінкам, що зіставались живі. Жерцї мали великий вплив; полїтичне відродженнє тракійських племен за Бойребісти доконано впливом головного жерця. І пізнїйше – до упадку дакійської держави жерцї заховують в нїй першорядний полїтичний вплив ³¹).

З упадком дакійської держави прикарпатські народи, як ми бачили, в значних масах були винищені або переведені на римські землї. Семигородська людність була в значній мірі романїзована й разом з римськими кольонїстами виведена за Аврелїана в близші римські провінції. Се все мусїло дуже значно ослабити тракійську людність карпатських країв, звести її вже тодї до незначних останків. Словянська кольонїзація, рушивши в Карпати в великих масах, мабуть не багато що з неї застала.

Коло останків старої семигородської кольонїзації обертаєть ся румунське питаннє. На утвореннє румунської національности витворились в останнїх десятолїтях два погляди: оден твердить, що волоська людність Семигорода (гнїзда волоської національности) зложилась з пізнїйших вільних і невільних (переведених Болгарами) еміґрантів з балканських земель, отже з романїзованих Траків балканських – бо давня романїзована, людність римської Дакії була виведена звідти в III в. в Мезію. Другий стоїть на тім, що останки романїзованих Даків заховались в семигородських горах; розмножившись, вони утворили тут численну волоську людність, котра починає звідти потім (в XII– XIII в.) виливатись в краї нижнього Дунаю. Посередній погляд, признаючи істнованнє останків романїзованної людности в Семигородї, вважає їх незначними, а пізнїйший зріст її поясняє пізнїйшими міґраціями романізованих Траків з балканських країв до Семигороду ³²). Сей посереднїй погляд має найбільше правдоподібности за собою. З певними змінами можемо приложити його й до східнїх Карпат – там, як і в Семигородї, також лишили ся мабуть останки старої кольонїзації (тільки тут вони ледви чи були захоплені романїзацією хоч трохи). В хороґрафічних назвах і в діалєктах східнїх Карпат є чимало такого, що підсуває гадку про останки старшої кольонїзації,-незалежно від тих елементів волоських, які можуть поясняти ся пізнїйшими переходами і впливами пізнїйших осад „волоського права“ ³³). Розвій сих осад, закладених з кінцем XIV в. еміґрантами з волоських земель Угорщини, а потім на їх взірець – і місцевими людьми, звісний нам документально. Знаємо зовсїм певно, що сї осади були явищем новим, і не можна їх ставити в безпосередню звязь з передсловянською кольонїзацією східнїх Карпатів, як роблять декотрі, з історією наших країв необзнайомлені люде ³⁴).

Чи до тих часів дожила тут яка небудь місцева несловянська гірська людність-річ не звістна й сумнївна. Відріжнити принесене пізнїйшими волоськими осадниками від того старого, що лишило ся в хороґрафії й мові нашої гірської людности, було б завданнєм дуже вдячним, але до нього досї не брали ся скільки небудь серьозно ³⁵).

Примітки

¹) Важнїйша лїтература: Цайс с. 258 і далї, 696-700, Roesler Die Geten und ihre Nachbarn – Sitzungsberichte der Wiener Akademie t. 44 йогож Romanische Studien (1871) i Einiges uber das Thrakisehe – Zeitschrift fur oest. Gymn. 1875. Kretschmer Einleitung in die Geschichte der griechischen Sprache, 1896, c. 171-243. Tomaschek Die alten Thraker, Sitzungsb., t. 128, 130, 131. Браунъ Разысканiя c. 132-178, А. Погодинъ. Къ вопросу о Фракійцахъ, (ВЂстникъ археол. й истор. XIII, 1900), також Mommsen Römische Geschichte вид. 1885 c. 189 і далї, Müllenhot Deutsche Alt. III, c. 125 і далї, Much Die Südmark der Germanen (Beiträge zur Geschichte der deutschen Sprache hrsg. von Sievers XVII) c. 16-7, И. Смирновъ Очеркъ культурной исторіи южныхъ Славянъ І c. 12 і далї. Новійше: Niederle Sl. Starož. І c. 404 і далї. Štastny Die Thraker, 1907, Прага. G. Buschan: Die Balkanvölker in Vergangenheit und Gegenwart, Штутгарт, 1910. В нашій лїтературі богато займав ся Траками неб. О. Партицький в своїй Старинній історії Галичини, але він і в Траках добачав Словян і з сього становища освітлював усе.

²) Геродот IV. 49 і 93, Страбон, VII. 5 § 12.

³) α'υτή 'ήδη 'η 'αρχαίη Σκυθίη (IV. 99).

⁴) Страбон VII 3. 8 і 14, Павзаній І, 9.

⁵) Страбон VII. 3. 17, Плїнїй IV. 26. Про „ острів Тіраґетів“ статя Бруна – Черноморье т. І. Між Ґетами й Аґатірсами уміщує Геродот скитський нарід Сіґінів, але що в иньших джерелах Сіґіни виступають коло Каспійського моря, то не безосновно підозрівають, що Геродот помилкою перенїс їх сюди – пор. Koesler Romän. Studien l. c. 9-10, Mullenhof Deut. Alt.III c. 2.

⁶) В переказній ним грецькій леґендї Аґатірс, Гельон і Скит були брати – сини Геракля (IV. 10).

⁷) Стефан sub voce Τραυσοί

⁸) Траками виразно зве їх Лївій – XXXVIII. 41. 6.

⁹) Юстин – XXXII. 3. 16.

¹⁰) Юстин: Daci quoque soboles Getarum sunt (l. c.); Страбон VII. 3. 13: 'ομόγλωττοι δ'ε'ισίν οί Δακοί τοι̃ς Γέταις; пор. Діона Касія LII. 22.

¹¹) Страбон VII, 33, 11, Діон Хрізостом ог. XXXVI.

¹²) Про „Траянів вал“ на Галицькім Поділю див.статю Кіркора в Zbiór wiadomości do antropologii krajowej т.III с. 38 і далї. Про бесарабські вали можна тільки повторити слова Момзена op. c. с. 206: „вони, певно, можуть бути римські, але досї на те бракує якогось певнїйшого доказу“; обидва визначені нпр. на спеціяльній мапі росийського ґенерального штабу. Є „Траянів вал“ і на росийськім Поділю, в повітах Камінецькім і Проскуровськім (СЂцинского Археологическая карта Подольской губ. – с. 153 і мапа), але він близше не дослїджений, а можливість римських валів тут ще меньша. Давнїйше Траяновими уважали навіть старі вали Київщини; див. про се статю Антоновича в К. Старинї, 1888, III.

¹³) Пор. Müllenhof D. Alt. II с. 81 sq.

¹⁴) III. 5 § 20, 8. § 5.

¹⁵) Є й ще иньший здогад – що маємо тут слїд переходу Койстобоків з північного підгіря на полудневе.

¹⁶) III. 5 § 24 і 10 § 13.

¹⁷) Овідій – Tristia III 10. 5 і IV. l. 67 (про Бесів на нижнїм Дунаю у Брауна с. 161). Scriptores bist. Augustae – Ant. Phil. 22, Павзаній X 34. 5, В. І. L. VI N 1081, Arch.-epigr Mitth. 1890. XIII. 189.

¹⁸) Діон Касій LXX, 12.

¹⁹) Script. hist. Aug. Maximus et Balb. 16, Фрагменти Дексіпа і Петра Патріція – Hist. gr. min. І p. 176-7, 428-9.

²⁰) Script. h. Aug. Aurelianus. ЗО, Зосим І 22, 27, 30, Аврелїй Віктор De caesaribus 39, 43

²¹) На се натякають слова Ідація і Ам. Марцелїна; тексти до сього факту див.Dahn Wietersheim Geschichte der Völkerwanderung І с. 287 (вид. 1880). Про осади переведених – Ам. Марцелїн XXVII. 5. 5 і XXVIII l. 5.

²²) Зосим IV. 34.

²³) Див. про сей наросток у Томашека Sitzungsberichte т. 131 с. 21,. теж Момзена op. c. с. 207. Се-ж імя Пієпора пригадує Dас(і) Petoроrіаnі на Tab. Peutingeriana (як справедливо зауважив ще Цайс с. с. 697, Томашек – op. c. т. 128. с. 108); можливо навіть, що то помилка замість Ріероrіаnі; себ значило, що Койстобоки = Даки. Сї „Нетопорові Даки“ сидять на малі вже на східнім згірю Карпатів, на лївім боцї Днїстра. Може теж імя криєть ся в імени міста Πιροβορίδαυα Птолємея (III. 10.8):?

²⁴) Κληπίδαυα (коло Днїстра). Δοκίδαυα, Πατρίδαυα, Καρσίδαυα, Πετρόδαυα, Σάνδαυα, Ο'υτίδαυα, Σαργίδαυα, Ταμασίδαυα, Πιροβορίδαυα (між Днїстром і Серетом) – Птолємей III. 5 § 30, § 6-7, 10 § 15.

²⁵) Tomaschek Die alten Thraker III с. 70.

²⁶) Може бути, що з часом дасть нам щось антропольоґія. Не безінтересний факт, що як раз гірські краї альпейсько-карпатські виступають краєм найбільшої короткоголовости. Може тут власне виступає перед нами слїд старої раси, що була асимільована Індоевропейцями і вплинула на їх антропольогічний тип. Пок. Потканьский в своїй статейцї О pochodzeniu Słowian (Kwart. histor. 1902), звернувши увагу на сей факт, хотїв толкувати розвій короткоголовости в Карпатах впливом Кельтів, яко „альпейської раси“. Але далеко простїйше спитати – чи та альпейська раса, не сидїла в Карпатах незалежно від Кельтів і цїлого індоевропейського розселення ?

²⁷) Койстобоцька напись в Corpus inscr. latinarum VI N 1801: d. m. | ziai | tiati. fil. | dacae uxori | piepori. regis | coisstobocensis ) natoporus. et, | drilgisa. aviae | cariss. b. in. fecer |

²⁸) Про них зараз низше – с. 137.

²⁹) Тримати ся географічного положення осад на -dava, поданого Птолємеєм, розумієть ся не можна.

³⁰) Див. с. 70.

³¹) Про побут і культуру Траків див. особливо відомости у Томашека Die alt. Thraker І с. 111 і далї, II – культ. Див. також новійшу роботу Бушана і Fischer Die Haar-und Kleidertracht vorgeschichtlicher Karpathen-und Balkanvolker (Archiv f. Anthrop. 1909).

³²) Більше про се питаннє і його лїтературу було в 2 вид., перегляд його в працях: Densusianu Histoire de la langue romaine, I, 1901, Paris. Jireček Die Romanen in der Städten Dalmatiens, 1902. Onciul Romanii in Dacia Traiane, 1902. Fischer Herkunft der Rumänen, 1904. Jorga Geschichte des rumän. Volkes. 1905. Vasmer Die neuesten Forschungen zur Frage über die rumänisch-slavischen sprachlichen Berührungen (Rocznik Sław. 1909).

³³) З назви *боки, що виступає в іменах Сабоків, Койстобоків, виводять нинїшню наяву Буковини – як память по сих *боках – земля Боків (Мілєнгоф, Браун, Весєловский). Шафарик бачив в сих „боках“ словянське бокъ, бік. новійші дослїдники – тракійське імя народа. Біда тільки, що назва Буковини виступає так безмірно пізно! Через се ж трудно виводити й імя Бесарабії від Бесів, як то роблять деякі дослїдники ще й досї (нпр. Браун).

³⁴) Працї Мікльосіча і Калужняцького Uber die Wanderungen der Rumunen in den Dalmatischen Alpen und Karpaten, 1880 (Denkschriften віденської академії) зроблені з чисто фільольогічного становища, з повним поминеннєм історії пізнїйшої кольонїзації „волоського права“, але дуже популярні в науковій лїтературі, послужили одним з головних поводів до таких хибних виводів. Ще недавно відкликав ся до них пок. краківський учений Потканьский (О pochodzeniu Stowian), доводячи з великою певністю, що гірські карпатські краї в часах словянського розселеня і пізнїйше були доменом волоських пастухів.

³⁵) Нова робота Czirbusz A Kárpátok hedyenek és folyoinak nevei, 1908 (етимольоґії ґеоґрафічних назв карпатських) теж не посувас питання.

БАСТАРНИ. СЛЇДИ КЕЛЬТИЗМА В КАРПАТСЬКИХ І ДУНАЙСКИХ КРАЯХ.

Між ті карпатські – гірські, та степові – іранські народи клином втискуєть ся пізнїйше нова міґрація – бастарнська ¹).

Етноґрафічна приналежність її не зовсїм ясна. Таціт в клясичнім своїм уступі про Бастарнів вагаєть ся, не знаючи, до якої групи їх зачислити – до ґерманської чи до сарматської. Він знаходить в їх мові та способі життя більше подібности до Ґерманцїв, хоч знову неохайність сього народа і особлива покірність старшині промовляє йому против сїєї гадки; в кінцї знаходить вихід, здогадуючи ся, що се ґерманське племя підпало сарматському впливови через мішані шлюби з Сарматами. Окрім Таціта ще Страбон і Плїнїй, отже письменники тих часів, коли вже вміли відріжняти Ґерманцїв, зачисляють Бастарнів до ґерманського племени ²). Иньші письменники (Полїбій, Лївій, Плютарх) звуть се племя то Бастарнами, то Кельтами; ольбійський декрет Протоґена говорить про грізний напад Скірів і Ґалятів, і в них часто бачать Бастарнів. Але Кельтами в грецькій лїтературі часто звано Ґерманцїв, особливо – поки ще близше з ними познайомили ся і навчили ся відріжняти. А імя Скірів – ґерманського народу ґотської ґрупи, що в згаданім ольбійськім декреті виступає разом з „Ґалятами“ ³), власне промовляє за правдоподібністю, що в Бастарнах маємо ми передові ватаги тої германської міграції на полудень, котра роспочала ся більшими масами аж пізнїйше ⁴). При тім одначе – як то й приймають нинї в лїтературі, бастарнське племя могло дїйсно мати значні кельтські домішки в культурі, або і в самім своїм складї, а прийшовши пізнїйше в близшу стичність з степовою людністю, воно могло дїйсно приподобитись де в чім і до Сарматів.

З кельтськими елєментами Бастарнів можна звязувати деякі слїди кельтської народности чи культури в тих краях, де сидїли Бастарни ⁵). Так нпр. ми знаємо назви племен і міст кельтського кореня на, нижнїм Дунаю і навіть (коли покладати ся на докладність їх розміщення) – на Днїстрі ⁶). Дехто бачить в них слїди кельтської кольонїзації з IV в. перед Хр., звістної нам в західнїх балканських землях ⁷). Але сї слїди кельтизма на нижнїм Дунаю можна б звязувати і з бастарнською кольонїзацією, як то роблять иньші дослїдники. Незалежне від Бастарнів похожденнє напевно треба признати кельтській номенклятурі середнього Дунаю – вона тут також досить сильна, і правдоподібно мусить бути поставлена в звязку з більше західньою кельтською кольонїзацією східнїх Альп і Морави. В східнї Карпати кельтські елєменти могли бути занесені і кельтською середно-дунайською колонїзацією і бастарнською міграцією, але тут кельтизми вказати далеко тяжше – те що зібрано досї або дуже гіпотетичне, або не свобідне від непевностей ⁸). Ґеоґрафічно беручи не неможливо, що тут, в карпатських краях мали нагоду зіткнути ся з Кельтами і Словяне перед своїм розселенням. Одначе бачимо, що імя східнїх Кельтів – Вольків, яке послужило потім загальним іменем для романїзованих народів, було прийняте Словянами не безпосередно від Кельтів, а від Нїмцїв (може Бастарнів), в тім же значінню яке воно мало у Нїмцїв (латинське Volcae, нїм. Walhoz-слов. Волох). Се промовляло б против безпосереднїх стріч Словян з Кельтами. Слїдів безпосередньої стичности з Кельтами в словянській культурі теж на певно не можемо вказати. Супроти того така кельто-словянська стичність (з культурно-історичного погляду дуже важна) лишаєть ся сумнївною.

Близші відомости про бастарнське розселеннє маємо з І віку. Переднї їх ватаги займали тодї дунайську дельту – „острів Певку“ ⁹), з того звали ся вони Певкінами. На півночи Бастарни сидять на східнїм згірю Карпатських гір, що від них у ґеоґрафів II-III в. по Хр. звуть ся Певкінськими і Бастарнськими горами. На північнім заході Бастарни притикали до своїх земляків – Ґерманцїв, на полудневім сходї – до приднїпровських Тіраґетів. З поодиноких бастарнських племен Страбон крім Певкінів згадує на ймення ще Атмонів і Сідонів ¹⁰).

Для хронольоґії бастарнської міґрації дуже-б важним фактом був той ольбійський декрет Протоґена, коли-б він був датований, і в додатку – коли-б не було нїякої непевности, що його Ґаляти-то Бастарни. Але що така непевність є, і декрет датують то III то II віком, як раз виходячи з його етноґрафічнмх вказівок, тож для вияснення хронольоґії бастарнської міґрації він не може нїчого дати по над иньші джерела. В тих иньших джерелах Бастарни вперше зявляють ся в р. 180, коли закликав їх до помочи проти своїх ворогів Филип II македонський ¹¹). Вони виступають тодї на лївім боцї Дунаю, й звичайно приймають, що десь коло того часу Бастарни й прийшли туди, бо звуть ся в II в. ще „приходнями“('επήλυδες) ¹²) Розумієть ся, се н е д а в н є прибутє можна було-б собі розуміти різно; але то важно, що під час боротьби Олександра В. і його наступників з Ґетами на Дунаю Бастарнів ще там не чути. В підкарпатських краях могли вони зявити ся значно скорше ніж стають нам звісні ¹³).

Найбільше розголосу в наших джерелах доходять Бастарни в часах римського цїсарства. Воєвничі й неспокійні, вони були дуже немилими сусїдами взагалї, а спеціально для Римської держави, бо дуже нападали на пограничні землї ¹⁴). Вони пригадують тим своїх карпатських сусїдів – Карпів, і мали туж долю. Імператор Проб вивів 100 тисяч Бастарнів, разом з ватагами Ґотів і Вандалів, і оселив десь в Тракії, де вони, як зазначає історик, стали вірними підданними Риму. За часів Ґалєрія знову виведено разом з Карпами масу Бастарнів; може бути, що вивели тим разом цїле племя Бастарнів, як переведено тодї цїле племя Карпів. Принаймнї – Бастарни зовсїм сходять після того з історичної сцени.

Примітки

¹) Про Бастарнів див. особливо Zeuss Die Deutschen c. 126, 442, Müllenhof D. Alt. II c. 104 sd. Hahnel Die Bedeutung der Bastarnen für d. germanische Altertum, 1865. B. Much Die Bastarnen, 1890 (Mittheil. d. Anthrop. Gesel. in Wien, XX), Die Südmark der Germanen i Deutsche Stammsitze. Sehmsdorf Die Germanen in den Balkanländern bis zum Auttreten der Goten, 1899. Bremer Ethnographie. Браун Разысканія.

²) Germania 46. Страбон VII 3. 17 (обережно: σχεδόν τε και α'υτοί του̃ Γερμανικου̃ γένους 'όντες). Плїнїй IV. 14.

³) Прокопій (De b. G. I, 1) навіть називає Скірів готським народом, але ся звістка нїчого не варта, бо разом з ними називає він готським народом і Алянів. (Цайс c. 705-4 таки й уважав Скірів алянським народом, через те, що тут у Прокопія і у Йордана виступають вони разом з Алянами).