Текст книги "Історія України-Руси. Том 1"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 50 (всего у книги 54 страниц)

З опублїкованнєм текстів Яхї стратили значіннє відомости про русько-візантийеькі справи арабського письменника XIII в. ель-Макіна († 1273), бо показало ся, що він тут тільки скорочує Яхю; натомість оповіданнє ібн-ель-Атіра (теж XIII в., † 1233) має в собі дещо, чого не міг він узяти з Яхї, але джерело сих відмінних звісток невідоме. Текст ель-Макіна видано в Лєйденї 1625, ібн-ель-Атіра видав 1851 р. (і далї) Торнберґ; уривки з них в перекладї в Записках петерб. академії т. XXIV (Куникъ О запискЂ готскаго топарха с, 147), у Васїлєвскаго в Ж. М. Н. П. 1876, III, в примітках до Яхї Розена с. 199 і далї.

Звістки Византийцїв дуже короткі й дуже мало дають інтересного супроти Яхї й ібн-ель-Атіра. З них Псель, що писав в 2-ій пол. XI в., згадує тільки про поміч від Володимира (цїкава його замітка, що імператор бачив неохоту до себе в народї); текст виданий в Bibliotheca Graeca medii aevi ed. Sathas, т. IV c. 10. Лев Диякон, оповідаючи про війну з Фокою, нїчого не згадує про Русь (X. 9). Скілїца-Кедрин (с. 444) і за ним Зонара (XVII. 7, ed. Dindorf VI p. 114) згадують про поміч і шлюб Володимира з царівною і прислану ним поміч, але так коротко, що з них не видно, чи скорше була прислана поміч, чи Володимир наперед оженив ся з царівною.575

З наших, українських джерел довго опирало ся все на лїтописнім оповіданню. Ґолубінский поруч із гострою критикою його висунув на переднїй плян „Память і похвалу“ т. зв. мнїха Явова, як джерело більш певне і самостійне. Против такої високої оцїнки „Похвали“ виступив Соболєвский, вважаючи її твором пізнїйшим, опертим на житиї Володимира. Потім по довгій перерві по тих працях до книжної традиції про Володимира узяв ся Нїкольский і особливо докладно спинився коло неї Шахматов в книжцї Корсунская легенда. Сими новійшами працями поруч лїтописи намічено такі старі книжні утвори присвячені Володимирови:

„Древнє житиє“, як його назвав Соболєвский, включене в „Память і похвалу“, звісне осібно тільки в пізнїйших рукописях, XVI в., видане в згаданій збірцї текстів Соболєвским.

„Память і Похвала“ мнїха Якова; в тій формі, як її тепер маємо, вона досить механїчно злучена з кількох кусків: крім „древнього жития“ війшла сюди похвала Володимира і похвала Ользї; лїтературу див. вище с. 572; друковано богато разів.

Проложне житие Володимира, звісне в коротшій редакції в рукописях прологів XIV в., текст в збірцї Соболєвского; в ріжних рукописях має ріжнї додатки і вставки – так ширша редакція, видана тамже під ч. V, має вставку з корсунської лєґенди, або т. зв. „жития особаго состава.“ Про се проложне житиє крім названих в горі праць ще статейка Шахматова в ИзвЂстіяхъ академіи наукъ 1907: Какъ назывался первый русскій святой мученникъ.

Житиє торжественника, або як його звуть „звичайне“, обычное житіе, звісне в рукописях XV – XVI вв., видане в збірцї Соболєвского під ч. III. Особливу редакцію його, з цїкавими відмінами містить білоруський збірник XVI в., теп. Чудова монастиря, котрому Шахматов в своїм перекладї присвячує особливий роздїл (Корсун. лег. VI).

„Слово о томъ какъ крестися Владиміръ возмя Корсунь“, звісне в богатьох рукописях XV – XVII в., в деяких з іменем „грішного Теодосія“ як зве себе автор чи компілятор в закінченню. Видане Нїкольским в „Матеріалах духов. письменности.“

Нарештї – Корсунська лєґенда або „житіе особаго состава“, дуже інтересна, найбільше закрашена лєґендою повість про Володимира, завважена Ждановим і Халанским в лїтописнім збірнику XVII в. петерб. публич. бібл. і опублїкована в повнїйшій редакції у Шахматова (Корсун. легенда гл. VII), з збірника XVII в. біблїотеки Плїґіна (теп. академії наук), де вона творить осібну статю п. заг. „Житіе в. кн. Владимира самодержца руския земли“.

Філїація сих повістей і їх хронольоґія не уставлені докладно і в лїтературі на сїм пунктї висловляли ся найріжнїйші гадки. Так напр. 576 м. Макарій, Ґолубінский й ин. вважали „звичайне житиє“ прототипом лїтописного оповідання, а „Память і похвалу“ самостійним від нього твором XI в. Тим часом Соболєвский вважає лїтописне оповіданнє прототипом „звичайного жития“, а Шахматов бачить в звичайнім житию перерібку лїтописи під впливами древняго і проложного жития – воно відсуваєть ся таким чином на далекий плян філіації, тим часом як Соболєвский вважав проложне житиє витягом з звичайного. Нїкольский вважав джерелом лїтописного оповідання „Слово како крестися...“ Шахматов же бачить в нїм витяг з лїтописного оповідання, але з деяким запозичиливим з корсун. лєґенди. Про великі вагання в поглядах на Похвалу т. зв. Якова згадував я вище (с. 572) і т. д.

Взагалі не вважаючи на великі поступи останнїх лїт (особливо студій Шахматова) все богацтво рукописної традиції не використано ще й тепер, і тому даремно було-б силкувати ся розвязати сї питання безповоротно і уставитити філїацію сеї традиції вповнї певно і всесторонно. Основним питаннєм тут зістаєть ся все таки склад лїтописного оповідання. Поруч нього визначають ся особливо замітними екстраваґанціями „Древнє житиє“ (включене в „Похвалу“) і корсунська лєґенда („Житіе особаго состава“), пробу реконструкції котрої дав Шахматов в Корсун. лєґендї (с. 46 і далї), але питання їх походження кінець кінцем незмінно приводять до питання про лїтописне оповіданнє.

Аналїзи його, почавши від Ґолубінского, виразно виказали нельоґічности і суперечности в його укладї; перед нами очевидно контамінація ріжних оповідань про охрещеннє – правдоподібно з кількох книжних утворів, що дають себе знати в громадженню ріжних мотивів і ріжних доріг, котрі приводять Володимира до охрещення. Шахматов, справедливо підносячи сї суперечности і нельоґічности, вважає лїтописне оповіданнє за комбінацію двох джерел. Одно – се перша редакція лїтописи („древнЂйшій сводъ“), що оповідала про охрещеннє Володимира в Київі, під впливом проповіди місіонера, підтриманої боярами, що підкріпили її прикладом Ольги; Шахматов дав її реконструкцію, пропустивши пробу вір через посольства і оповіданнє про похід на Корсунь. Друге – се повість про охрещеннє Володимира в Корсунї, або корсунська лєґенда, котру Шахматов пробує реконструовати на основі Плїґінської повісти, доповняючи її иньшими елєментами, з лїтописи з иньших повістей (так він вставляє сюди коротку звістку про пробу вір через посольство й иньші епізоди – Корсун. лег. с. 110 і далї). Оповіданнє першої редакції лїтописи по думцї Шахматова не мало в собі нїчого реального, се був чисто лїтературний утвір – перерібка болгарської повісти про охрещеннє болгарського князя Бориса, де в чім лише приправлена до місцевих обставин. Далеко більше історичного мала в собі повість про охрещеннє Володи577мира в Корсунї, хоч сам факт хрещення Володимира в Корсунї не історичний, a з другого боку – повість використала для самої війни лєґендарні й поетичні джерела – „билїну“ про сватаннє Володимира. По гадцї Шахматова, ся повість, або корсунська лєґенда, як її називаю для короткости, зявила ся серед корсунських попів київської катедри, потомків виведеного з Корсуня духовенства, що підчеркували нею тїсні церковні звязки Руси з Візантією, і завдяки більшому богацтву фактичного матеріалу вона взяла перевагу над оповіданнєм першої редакції лїтописи при дальших переробках її.

Невважаючи на богатий матеріал традиції, використаний Шахматовим, і весь дотеп його комбінацій, не вважаю справу розвязаною його гіпотезами. Не переконує мене його гадка, що оповіданнє першої редакції було таке пусте – що автор не міг нічого знайти в традиції про Володимирове охрещеннє, так що звернув ся до болгарської повісти про Бориса; доказів на невільниче черпаннє з сього болгарського джерела Шахматов, по моєму, же дає, хоч його здогад і поспішив прийняти Сркуль. З другого боку не дуже промовляє до переконання його гадка, що саме в правовірних церковних грецько-руських кругах соборного духовенства були в основу повісти про охрещеннє положені народнї поетичні утвори про сватаннє Володимира, дуже мало созвучні християнським мотивам і не перероблені ними. Нарештї – по-за конструкцією Шахматова лишаєть ся оден з визначних епізодів – київське посольство для оцїнки ріжних вір. В корсунськім епізодї, куди його вставляє Ш., йому нема місця: візантійський двір не має ще нїяких запевнень Володимира і хапаєть ся за надїю охрещення, як за обставину, що може дати якийсь можливий вид відданю царівни за Володимира: „еда како [тебе ради] обратитъ єго (Володимира) Господь“. Перед сим нема місця нїяким рішенням Володимира в справі християнської віри, він хоче тільки царівни, і по приходї її пробує ще викрутити ся від охрещення, аж Бог чудом його примушує.

Треба сказати, що зроблене Володимиром „испытаніє о всЂхъ вЂрахъ“, хоч як белєтристично виглядає в лїтопісній повісти, одначе знаходить собі паралєлї в чужестороннїх джерелах. Одна така звістка знайшла ся в жидівських рукописях зібраних Фірковичом, в видЂ записки з р. 986 про прихід київських послів до хозарського кагана, аби розвидати ся про релїґію (видана Хвольсоном в I т. Сборника статей по еврейской исторіи 1866). Проф. Гаркаві признав сю записну фальсіфікатом – фальсіфікатів в колєкції Фірковича взагалї показало ся чимало (статї в ИзвЂстіях рус. археологическаго общества т. VIII, Ж. M. H. П. 1877, VII, і Altjudische Denkmäler aus der Krim, 1876): Невважаючи на оборону її иньшими гебраїстами (Берхинъ Еврейскій документъ о по578сольст†св. Владиміра для испытанія вЂръ – Кіев. Старина 1884, XI, пор. замітку Голубовского тамже 1885, III), ся записка зістаєть ся дуже сумнївою, незалежно навіть від підозрілости свого джерела – колєкції Фірковича. Важнїша иньша звістка, перська, в „Збірнику анекдот“ Магомета аль-Ауфі, XIII в. Навязуючи до старої характеристики Русинів (у ібн-Русте й ин.) як народу, що живе виключно з війни, се оповіданнє каже, що прийнявши християнство, Русини не могли вже воювати, але що не мали иньшого способу до прожитку, то вкінцї рішили ся прийняти магометанство, й цар „Буладмір“ вислав послів в Ховарезм – заявити про се бажаннє. Володар Ховарезма прийняв їх дуже радо і післав дарунки й магометанського імама (духовного), научити Русь магометанству. Русини прийняли магометанство й почали знову воювати. Звістку сю опублїкував ще Гамер – Hammer Sur les origines russes, 1827, але в дуже попсованій формі, без імени Володимира, так що вона дала декому, навіть Куніку повід до ріжних дивоглядних виводів – Kunik Ergänzende Bemerkungen zu den Untersuchungen über die Zeit der Abfassung des Lebens des heil. Georg von Amastris, Bulletin de l’academie, XXVII. В ориґінальній формі опублїковав її Бартольд в 1896 р. – Новое мусульманское извЂстіе о русскихъ, Записки восточного отдЂленія русскаго археол. общества т. IX.

Питаннє, як толкувати собі сю звістку? Прийняти, що се лїтературне запозиченнє, покручений відгомін оповідання лїтописної повісти про послів, висланих Володимиром на „испытаніе“? Таких запозичень одначе у східнїх письменників не знаємо більше. Чи оповіданнє лїтописної повісти не байка, і Володимир, рішивши ся з звісних нам мотивів завести на Руси християнство, дїйсно для декорума зробив наперед таке „испытаніе“ і розіслав послів? Само по собі в тім також не було б нїчого неможливого. В каждім разї з сим епізодом треба бути обережним і не викидати його як просту лїтературну видумку.

Посольства до Володимира від представників ріжних релїґій, котрі Шахматов вважає також лїтературною видумкою, теж останнїми часами своїх оборонцїв в Сркулї і Бертє-Делягардї, які припускають тут слїди ріжних посольств – тільки в справахъ більш полїтичних, нїж релїґійних. 579

Екскурси

І. Найдавнїйша київська лїтопись.

Таке чи иньше розуміннє найдавнїйшого періода нашої історії стоїть в тїсній залежности від такого чи иньшого погляду на нашу найдавнїйшу лїтопиеь – її ґенезу, склад, джерела і т. и., бо від того залежить наш погляд на переважну більшітть звісток, які ми маємо для сього періода. Для того мусимо вглянути в сю справу трохи близше, що б було яснїйшим і умотивованим наше становище до відомостей, які вона подає нам,

Найдавнїйшою (инакше Початковою, Начальною, Несторовою) лїтописею зветь ся компіляція, зроблена в Київі на початку XI в. Ми не маємо її осібно, а тільки в складї тих лїтописних збірників, куди вона увійшла як складова, звичайно – вступна частина. В більш чистій формі вона переховала ся в двох збірниках. Одну версію маємо в волинськім збірнику, закінченім десь при кінцї XIII в. – се полудневна версія. Найдавнїйший її кодекс (рукопись) – Іпатський, званий по імени костромського Іпатського монастиря (в північній Росії), де він переховував ся, писаний (як показує знак на папері) не скорше як в 20-х рр. XV в. (коло р. 1425, як приймають). Другий відмінний кодекс – Хлєбнїковський, списаний в XVI в. судячи по письму; від нього ідуть кілька новійших копій: т. зв. Поґодїнський – списаний, як тепер здогадують ся в 1621 р. в Животові, в Браславщинї, Єрмолаївський списаний з Хлєбнїковського в XVIII в., Нарушевичівський (або Краківський), списаний з Поґодїнського. Другу версію, північну маємо в суздальськім збірнику, закінченім на початку XIV в.; найдавнїйший її кодекс – Лаврентиївський, званий так по імени писара, ченця Лаврентия, що списав її, правдоподібно – в самім Суздалї, 1377 р.; новійші кодекси: Радивилівський (инакше —

Кеніґсберський), Академічний (инакше – Троїцький) і Троїцький (згорів 1812 р. і заховав ся тільки в варіантах до 907 р.), всї з XV віку. Поза тим, в більш або меньш змінених формах заховала ся Найдавнїйша лїтопись в иньших численних компіляціях.

В найстаршім – Лаврентиївськім кодексї Найдавнійша дїтопись титулуєть ся так: „Се повЂсти времяньныхъ лЂтъ, откуду єсть пошла Руская земля, кто в КиєвЂ нача первЂе княжити, и откуда Руская земля стала єсть“. Сей титул повторяєт ся і в иньших кодексах і компіляціях, але з деякими відмінами; найбільш інтересне те, що в кодексах полудневої версії дописано: „ПовЂсть... черноризца Θеодосьева манастыря Печерьскаго“, а в однім з кодексів (Хлєбнїковськім) маємо ще й імя: „Нестера черноризця“. Низше побачимо, що отсей титул, по всякій правдоподобности, належить тільки до першої, вступної частини лїтописи, а тепер спинимо ся на отсїм імени лїтописця.

Імя Нестора в титулї „Повісти“ вийшло з давньої традиції, що Нестор, печерський монах XI в., автор житий Феодосія та Бориса і Глїба, був автором лїтописи. Сю традицію ми знаходимо вже в Печерськім Патерику (XIII в.), і завдяки його популярности сей поглядъ став широко розповсюдненим, – хоч і не загальним (бо напр. редактор Никонівської компіляції уважав лїтописцем Сильвестра). Окрім звісного нам Хлєбнїковського кодекса імя Нестора стояло в титулї ще кількох (Татїщев знав їх три), і се в звязку з традицією Патерика давало на разї, як можно було гадати, певну відповідь на питаннє, звідки зявилась Найдавнїйша лїтопись: її, мовляв, написав київський монах XI в. преподобний Нестор. На початках наукових студий давньої руської історії се уважалось певним. Було тільки певне ваганнє що до границі – де кінчить ся ота Нестрова лїтопись; але вже Мілєр в 1775 р. вказав на приписку Сильвестра під 1115 р. як на границю Найдавнїйшої лїтописи. Так справа на початку здавалась ясною. Лїтопись уважалась одноцїльною працею Нестора, і на сїм ґрунтї став звістний первоначальник наукової критики давньої руської історії Шлєцер. Він поставив першою задачою наукової роботи – відреставрувати „дійсного Нестора“ методом фільольоґічної критики, і його „Неетор“ на довго став провідником в студіях давньої руської історії. Під впливом його поглядів досить непримітно проминуло перші гадки про компілятивний характер лїтописи, висловлені особливо Строєвим, в передмові до його видання Софійського временника (1820).

До докладнїйшої аналїзи лїтописи привели доперва т. зв. „скептики“, московський професор М. Каченовский та його ученики, що рядом статей в 1820-х і 30-х рр. попробували збити певність лїтописи, доводячи, що вона не може бути утвором XI в., що заведені до неї 581 умови з Греками – фальсіфікати, що се робота пізнїйша і т. и. Хоч як се було нестїйне в цїлости, але при тім були висловлені й деякі важні гадки, напр. що Нестор міг бути автором якоїсь монастирської хроніки, але не лїтописи й т. и. В результатї се привело до докладнїйших студій над лїтописею зі сторони її оборонцїв, і так появили ся дві важні аналїзи – Поґодїна, й особливо Буткова. Новий імпульс до аналїтичних праць дали потім статї професора московської академії Казанцева (почавши від 1849 р.), де він виступив з сильними арґументами проти погляду, що автором чи редактором лїтописи був Нестор. Його арґументи були прийняті рядом визначних учених, традиційний погляд був рішучо захитаний, і разом з тим на перший плян виступили питання про складові частини лїтописи, її джерела й редакторську роботу. На розвій сього останнього питання особливо вплинула боротьба норманїстів з антінорманїстами, що в 1860 і 70-х рр. зачіпала кардинальні питання ґенези лїтописи. В результатї появило ся кілька визначних праць, присьвячених аналїзї лїтописи. Срезневский в своїх „Чтеніях“ (1862 р.) попробував виріжнити з лїтописи давнїйші циклї записок; в полєміцї Ґеденова і Куніка про початок Руси вияснено було комбінативний характер лїтописного оповідання про початок Руси; в 1868 р. вийшла праця Бестужева-Рюміна про склад лїтописей, де він признав нашу лїтопиеь по просту архивом, в котрім переховались ріжнородні останки давнього письменства, і особливо застановляв ся над виясненнєм її компілятивного характеру.

З кінцем 1860-х рр. студії над Найдавнїйшою лїтописю затихли, але дальші роботи над давньою руською історією вносили до них важні гадки й спостереження. Важне значінне напр. мали скептичні замітки Іловайского про вступні части лїтописи, або напр. принагідно переведена деякими ученими реабілїтація звісток, що не ввійшли в Найдавнїйшу лїтопись в її чистїйших версіях, а знаходять ся тільки в пізнїйших компіляціях. Потім важний поворот в студіях над лїтописю зробив 1890 рр. петербурський академік Шахматов рядом спостережень над хронольоґією й взагалї укладом лїтописи, а особливо тою увагою, яку звернув він на 1 Новгородську лїтопиеь другої радакції: він довів зовсїм певно, що ми маємо в її вступній частинї самостійну версію лїтописи, і до того – старшу нїж та, яку маємо в ширших версіях Повісти, полудневій і північній. Виявило ся при тім ще яснїйше, що для вияснення питань, звязаних з Найдавнїйшою лїтописею, дуже важне значіннє часом мають пізнїйші, навіть дуже пізнї компіляції, поминені в давнїйших археоґрафічних плянах і видавництвах (так друга редакція 1 Новг. лїтописи, що тепер здо582була таке першорядне значіннє, була опублїкована тільки 1888 р., а богато компіляцій зовсїм не видано, або є тільки давнї, малоприступні, неповні й непоправні видання). В результатї, тим часом як при кінцї 60-х рр., по кількох визначних працях, присвячених лїтописи (Сухомлїнова, Срезнєвского, Костомарова, Бестужева-Рюміна), справа лїтописи здавала ся майже вичерпаною, тепер вона була поставлена на ново й цїлий ряд питань стало на чергу, для свого розвязання потрібуючи попереду ще археоґрафічної роботи. Остання книга Шахматова (Разысканія о древнЂйшихъ лЂтописныхъ сводахъ, 1908), що збирає разом результати його пятнадцятилїтньої працї над лїтописею, повинна послужити точкою виходу для дальших, дуже ще довгих студій над нею.

В сїм оглядї я не маю анї спромоги анї потреби переходити всї питання, звязані з Найдавнїйшою лїтописю й обмежу ся кількома, найбільш важними для нас, а то про склад лїтописи, про час появи ріжних її частин і про історичну їх вартість. Почнемо від першого.

Я вище вже натякнув, що титул: Повість временних лїт і т. д. не може прикладати ся до цїлої лїтописи, аж до початків XII в. „Повість“, як каже титул, оповідала йно про початки „Руської“ (себто Полянської, Київської) землї та про найперших князїв її („кто въ КиєвЂ нача пер› княжити“), отже се мало бути оповіданнє про подїї, що не доходили навіть до кінця X в., бо инакше-б у самім титулї згадано було про епохальну для кождого київського книжника подїю – охрещеннє Руси, як згадано в коротшій версії (так називаю я вступну часть 1 Новг. л.): „и како избра Богъ страну нашу на послЂднеє время“. З другого боку, в Повість мусїло входити що наименьше князюваннє Ігоря, – бо Олега її коротша редакція зовсїм не вважала за князя.

Цїкаво, очевидно, було-б докладнїйше виріжнити сю властиву „Повість“ з цїлої лїтописи. Се й попробував зробити Срезнєвский. Він вказав, що в хронольоґічній табличцї князїв, уміщеній в лїтописи під 852 р. є певна ріжниця в рахованню років до Святослава і після нього: „отъ пЂрваго лЂта Олгова до пЂрваго лЂта Игорева лЂтъ 31; отъ пЂрваго лЂта Игорева до пЂрваго лЂта Святославля лЂтъ 33; отъ пЂрваго лЂта Святославля до пЂрваго лЂта Ярополча лЂтъ 28; Ярополкъ княжи лЂтъ 8; Володимеръ княжи лЂтъ 37; Ярославъ княжи лЂтъ 40“. На сїй основі Срезнєвский поставив здогад про три циклї відомостей в лїтописи: оден до смерти Святослава, другий до смерти Ярослава, третїй – по нїй. Окрім того він вказував, що звістки з болгарської та візантийської історії в лїтописи уривають ся на 943 ρ.: він бачив тут доказ, що на тім роцї уривалась якась давнїйша лїто583пись. Се останнє спостереженнє тепер не має значіння, від коли цїлий ряд подібних звісток обяснено з продовження Амартола чи опертого на нїм хроноґрафа. Але гадка, що одна з редакцій Повісти могла кінчити ся смертю Святослава, не стратила певної імовірноети і тепер, тим більше, що в полудневій і північній версії тут дїйсно нїби закінченнє: „И бысть всехъ лЂтъ княжения Святославля лЂтъ 28, и нача княжити Ярополкъ“. Але найстарша редакція Повісти могла кінчити ся ще скорше, на смерти Ігоря нпр., або на пімстї Ольги, а не доходити до смерти Святослава.

Вже тепер можна сказати напевно, що окрім ширшої редакції Повісти (Повістю я буду називати вступну частину Найдавнїйшої лїтописи, конвенціонально приймаючи її кінцем смерть Святослава), – редакції, яку маємо в полудневій і північній версії Найдавнїйшої лїтописи, ми маємо ще самостійну й старшу від неї редакцію у вступній частинї 1 Новгородської лїтописи. Се довів Шахматов, і в тім його велика заслуга в історії сього питання. В сїй Новгородській лїтописи 2-ої ред. ¹) недостачу звісток до 1017 р. доповнено оповіданнєм, що від 945 р. (смерть Ігоря) хоч ріжнить ся значними прогалинами та варіантами від ширшої редакциї лїтописи, полудневої та північної версії, все таки досить близьке до них. Але до 945 р. воно ріжнить ся від них ще більше: хронольоґія в новгородській версії зовсїм відмінна і є кардинальні ріжницї в самих звістках (як от про Аскольда і Дира, або що Олег не був князь, а воєвода Ігоря); є деякі звістки, яких не маємо в ширших версіях (про війну Ігоря з Уличами), загалом же взявши новгородська версія далеко коротша від ширшої редакції і богато матеріалу в нїй бракує, тому можемо звати її коротшою (або новгородською) редакцією ²).

¹) Так зветь ся 1 Новг. л. із вступними доповненнями до дефектного Синодального кодекса.

²) Шахматов зве новгородську редакцію лїтописи „Начальним сводом“, а ширшу – Повістю врем. лїт, не відріжняючи вступної частини, себто властивої Повісти від дальших частей Найдавнїйшої лїтописи.

Тепер виникає важне й невияснене ще питаннє, як розуміти ріжницю в відносинах коротшої редакції до ширшої перед 945 р. і по нїм? Границею сей рік ледви міг бути: оповіданнє коротшої редакції під 945 р., що належить вже до другої частини, безпосередно звязане з попереднїм (під р. 922 – 942). Тим часом єсть виразні ріжницї перед і по сїм роцї: особливо кидаєть ся в очі ріжниця в хронольоґізації: до 945 хронольоґія короткої версії вповні відмінна від ширшої, з 945 згоджуєть ся з нею. Можна-б припустити, що від 945 р. коротша версія в пізнїйшій Повісти лишила ся меньше зміненою, 584 тим часом як частина до 944 р. була вповнї перероблена й доповнена новими редакторами, котрих роботу маємо в пізнїйшій Повісти, і відти така ріжниця перед і по 945 р. Але можна поставити ще иньшйй здогад: що від 945 р, друга редакція 1 Новгородської лїтописи була доповнена з иньшого джерела – редактор відписував не з Повісти тієї коротшої редакції, як до р. 945, а з иньшої. Я-б се уважав найбільш правдоподібним уважаючи на ту зміну в хронольоґізації, але розумієть ся, все се ще буде тільки здогад: до вияснення сеї справи поможуть з часом дальші студиї над невиданими лїтописними компіляціями. Поки-ж що ми маємо для Повісти до 945 р. дві редакції – коротку й ширшу (останню в двох версіях – полудневій і північній), і для часу від 945 також дві – коротшу (новгородську) і розширену (в двох версіях – полудневій і північній).

Чи коротка версія, перехована в новгородській редакції (до 945 р.) заховала ся в початковим видї, а не скорочена? В теперішнїм видї вона, в порівнанню з ширшою редакцією, виглядає голим кістяком, як буде видко з сього побіжного огляду:

коротка редакція:

–

–

–

київські брати

похід на Царгород

–

хозарська дань, Аскольд і Дир

–

–

прихід варязьких князів

–

–

Ігор в Київі

–

–

–

920 Похід Ігоря на Царгород

922 Похід Олега на Царгород

–

–

922 смерть Олега

–

війна з Уличами

–

–

–

ширша редакція:

етноґрафія загальна

етноґрафія словянська і руська

путь із Варяг в Греки і св. Андрій

київські брати

–

2 і 3-їй етноґрафічний огляд

хозарська дань

хронольоґічна таблиця

охрещеннє Болгарів

прихід варязьких князів

Аскольд і Дир

похід на Царгород

Олег в Київі

походи Олега

Угри

Кирил і Мефодій

–

907 похід Олега на Царгород

1 умова з Греками

2 умова з Греками

912 смерть Олега

походи Ігоря і византийські звістки

–

похід Ігоря на Царгород

(в короткій ред. під 920 р.)

2-й похід

умова з Греками

945 – смерть Ігоря, а далї иньша редакція, близша до ширшої Повісти.585

Як на просте скороченнє чогось анальоґічного з ширшою редакцією зміст короткої редакції виглядає занадто пляновим – є певна суцільність в тім кістяку; про скороченнє звістної нам ширшої редакції не може бути анї мови з огляду на кардинальні ріжницї; тільки деякі скорочення (купюри) початкової редакції тут можливі. Написана була ся стара Повість, очевидно, без років. Ті кілька років, які бачимо в короткій редакції, – то пізнійші, досить незручні вставки: так 854 р. – що має означати, мабуть, початок царювання імп. Михаіла, поставлено над всїм оповіданнєм від київських братів аж до походу Ігоря на Царгород; історію Ігоря механічно роздїлено між кількома роками. Так само обидва оповідання взяті з грецького джерела: про похід на Царгород за імп. Михаіла та Ігорів похід – се вставки додані вже пізнїйше; вложені вони не на місцї: похід на Царгород між київськими братами і хозарською даню (саме оповіданнє має тут слїди розриву: „по сихъ лЂтехъ братіа сіи изгибоша“...), похід Ігоря – перед походом Олега. Се уміщеннє їх саме показує, що сї додатки зроблені не з ширшої редакції, а незалежно від неї; на се вказують і иньші подробицї: оповіданнє про Ігоревий похід не звязане з Аскольдом і Диром, оповіданнє про Ігоревий похід не має звісток з жития Василя Нов., є й язиковї відміни.

Порівнюючи обидві редакції Повісти, ширшу й коротку, можна приблизно відреставрувати старшу редакцію її, що оповідала про київських братів, хозарську дань, прихід варязьких князїв до Новгорода, а потім Ігоря до Київа, про похід Олега на Царгород і війни Ігоря з Уличами й Деревлянами, та про його смерть, – те що Шахматов зве „начальним сводом“. В своїй останній працї він попробував піти ще далї: вилучивши пізнїйші додатки і зміни, дійти ще старшої, першої редакції лїтописи котру, він зве „древнЂйшим кіевским сводом“. По його гадцї, в результатї тої аналїтичної роботи, дістанемо таку запись:

Лєґенда про київських братів, що кінчила ся словами: „и по сихъ братии держати почаша родъ ихъ къняженне в Поляхъ; и бЂша ратьни съ Древлянами и съ Угличи“.

Варяги Півночи – їх панованнє у Словен і ин. (без покликання Рюрика і братів), їх князь Олег, похід його на Смоленськ і Київ, де він знаходить Аскольда і Дира.

Похід Олега на Царгород і смерть.

Ігор – його війни з Деревлянами і Уличами, деревлянська дань і смерть Ігоря (в иньшій формі, де конфлїкт виходив між Ігорем і Свенельдичем Мстишею).

Похід Ольги на Деревлян (без історії пімсти) і її розпорядження.

Подоріж Ольги до Царгороду і охрещеннє, її намови Святослава на християнство.586

Святослав – його походи на Хозар, Вятичів і Болгарів.

Прихід Печенїгів на Київ і смерть Ольги.

Друга болгарська кампанїя Святослава і смерть його.

Усобиця Ярополка і Олега, і т. д.

Шахматов думає, що ся лїтопись була зладжена при київський митрополичій катедрі коло р. 1039 і доведена до 1037 року, а пізнїйше, в 1070-х рр. (1073) вона була доповнена в Печерськім монастирі „великим Никоном“ і коло р. 1095 тамже продовжена і скомбінована з новгородською перерібкою лїтописи 1039 року – так повстав „Начальний свод“, старша редакція Повісти, а потім в 1116 і 1118 – дві ширші редакції її:

Полишаючи на боцї отсю ґенеальоґію редакцій, дуже складну і гіпотетичну, я спиню ся трохи коло даної Шахматовим реконструкції першої лїтописної записи. Вважаю її дуже цінною як пробу, як імпульс до дальшої аналїтичної роботи; його помічення над слїдами пізнїйшйх вставок і змін в лїтописнім текстї часто дуже влучні; але дану ним пробу реконструкції вважаю далекою ще від розвязання питання про обсяг і склад першої лїтописної записи.

Я не певний навіть, чи взагалї при теперішнїм станї нашого матеріалу, без нових відкрить в сферї лїтописної традиції ми можемо надїяти ся на скільки небудь докладну реконструкцію тої першої лїтописи. В даній тепер пробі Шахматов подекуди спиняєть ся ще на півдорозї – напр. ледво чи вдоволить кого зроблений ним роздїл оповідання про Варягів між київською лїтописею і її новгородською перерібкою, або полишеннє в київський лїтописи Аскольда і Дира в такій неумотивованій формі (по всякій правдоподібности Аскольд і Дир в початковій редакції були звязані з лєґендою про київських братів, як сказано було вище), і т. д. Правда не легко відріжнити контамінацію, переведену пізнїйшими редакторами, від того що могло зявити ся уже в першій редакції з комбіновання ріжних переказів (або переказів з письменними звістками). З другого боку я думаю, що перша редакція лїтописи в кождім разі ледви чи сягала так делеко, аж до р. 1037, як приймає Шахматов, і належало б пошукати коротшого лїтописного цікля, відповідно до сказаного вище.