Текст книги "Історія України-Руси. Том 1"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 54 страниц)

Відповідно до положення Української Руси на сучасній мапі Словянщини, ми повинні умістити наших предків в полуднево-східнїй частинї прасловянської території. Значить, коли ми правильно означили територію словянської правітчини, то на оселї племен східно-полудневої, української ґрупи припадає східно полуднева частина того прасловянеького осідку, а саме -порічє середнього Днїпра. Як цїла словянська кольонїзація ішла в напрямі на захід, полудневий захід і полудень, так і українське розселеннє мало йти в тих же напрямах, – на захід і полудень. Сей вивід стоїть в повній згодї з фактами словянської кольонїзації, які розглянемо низше.

Отже правітчину нашого народа можемо з найбільшою правдоподібністю вказати в середнїм Поднїпровю, де він міг бути автохтоном в тім значінню, що сидїв тут з таких часів, в які нїяка історія не сягає. Такий льоґічний вивід дають ті звістки й факти які ми переглянули. Розумієть ся вповнї незмінною в своїх границях ся прасловянська, чи спеціально східнословянська територія не могла бути. Pyx полудневих сусїдів – земляків з сатем-ґрупи, іранських і тракийських народів на полудневий схід і захід, опорожнивши значні простори в сусїдстві прасловянської території, міг викликати розширеннє словянскої кольонїзації на полудне. Пізнїйший рух з Азії досить замітний по фактам археольоґічням та історично-етноґрафічннм, викликавши пертурбації в степовім поясї, міг спричинити поворотний рух тої прасловянської кольонїзації назад.

Примітки

¹) Старші звістки, що прикладають ся часом до Словян, непевні – про них Niederle Slov. Star. І с. 190 і далї.

²) Цайс (с. 67) обясняв се слово з ґот. vinja = пасовище, лука, осадники на луках; се обясненнє за браком лїпшого приймало ся часто. Останнїми часами вийшов на верх вивід з кельтського vindos – білий; вказують дійсно цїкавий факт – широке розповсюдненнє для vend, vind в хорографічних і особистих іменах на кельтській території. Але стичність Кельтів з Словянами – річ досї не доведена. Обясняли Венедів і з словянського vęt, вαщии – більший, отже „велетні” (против сього виводу Брікнер в Archiv f. sl. Phill XXII с. 236) Звязували їх з іменем Вятичів (Гільфердінґ, Браун, Веселовский), і т. и.

³) Sclavos, quos nos Vionudos dicimus, каже Алькуін вро побіди Кароля Вел. (Monum. Genn, Epist. IV с. 32).

⁴) Так думали вже Добровский і Шлєцер, потім Шафарик І. 7, 15 і Цайс с. 67 (обережно). Етимольоґія слова Серб неясна, див. про неї екскурс у Крека ² с. 248 і далї. Новїйше обясненнє Нїдерле – Σπόροι з Βόσποροι (Uber die Sporoi des Prokopios – Archiv т. XX) стріло ся з однодушною опозицією в науці. Зауважу ще, що з словом Серб ставить ся в звязок наше серб, сябр == спільник в господарстві. Про тотожність Серби == Σποροι == Spali, що припускали декотрі, див. низше.

⁵) Прокопій De b. Got. Ш. 14. Птолємей V. 9 §.21.

⁶) Словян від слово виводив Коляр. Против сього виступав Добровский (Čаs. Čes Mus. 1827). Шафарик (II с. 25, 8), недавно ще Крек ² с. 300 відносили, що наросток енин вказує на місцевість, має ґеоґрафічний початок; та ледве чи можна се так виключно брати; пригадаю хоч би народню форму: НЂмчинъ замісць НЂмець. Иньші виводи не дорівнюють в правдоподібности Коляровому. Але при тім не виясненою лишаэть ся однаковість вставки к в західнїх і орієнтальних передачах словянського імени.

⁷) Про них нпр. у Нїдерле О původu с.122-3.

⁸) Ґенеальоґічна теорія погрішає схематизмом, котрого в живій еволюції не буває; більшу етноґрафічну одиницю всюди і завсїди складає сума льокальних, дрібних варіацій, що переходять з одної ґрупи в другу певними посереднїми відмінами. Словянські галузи – східня, полуднева й західня, лучать в собі непевними спільними прикметами ґрупи окремих діалектів, яких діференціація може бути так само давня, як і знаменні відміни самих галузей. Справедливо каже Бруґман (Grundriss .der vergl. Grammatik der indogerm. Sprachen): не можна собі уявити мови якоїсь більшої народньої маси, котра-б мала за собою довший процес розвою, а була-б без діалектичних в і д м і н. Теорія вповні одностайного праязика – чи індоевропейського чи прасловянського-се фікція, бо перше нїж такий язик сформуєть ся остаточно, має вже в собі зародки розкладу. Се визначив з усею виразністю Дельбрік що до індоевропейського язика, а в славістицї сей погляд з цїлою рішучістю розвинув Яґіч в статі Eine einheitliche slavische Ursprache ? (Archiv XXII). Дїлячи Словянство на язикові ґрупи: західню, східню й полудневу, він дивить ся на сей подїл не з ґенетичного погляду, а з становища сучасної статіки, і такий погляд все більше знаходить собі признаннє.

⁹) Уважаючи на повтореннє однакових етноґрафічних назв в ріжних частинах Словянщини, колись словянську кольонїзацію порівнювано навпаки з розсипаною всумїш грою карт. Але однакові етноґрафічні назви не значать, що то одно племя розбило ся на части, і слїдів такого „розсипання” в Словянстві як раз зовсїм не можна вказати.

¹⁰) J. Schmidt Zur Geschichte des indogerm. Vocalismus II c. 198. Сей погляд при нагоді, в полеміці з Ласкіном підпер рішучо Ягіч (Einige Streitfragen-Archiv XX с. 22), вважаючи пізнїйший образ словянського розселення „досить докладною відбиткою передісторичного словянського мікрокосма”.

КУЛЬТУРНА ЕВОЛЮЦІЯ СЕЇ ТЕРІТОРІЇ, КУЛЬТУРНА ЕВОЛЮЦІЯ СЛОВЯНСЬКОЇ ПРАВІТЧИНИ.

За помічю сих даних ми можемо робити проби – хоч би скромні, оріентовання в культурнім матеріалї нашім. Ми бачили вище, що як раз на границі передстепового пояса з лїсовим на Поднїпровю ми, помічаємо певну культурну границю – в передстеповім поясї розвиваєть ся та характеристична культура глиняних будов і уриваєть ся потім, не лишаючи продовження в пізнїйшій культурі сих країв; тут же розширюєть ся похоронний обряд з посипанням мерця червоною фарбою; потім та течія середноазійська, в зелїзній культурі, що перехрещуєть ся з культурними впливами грецької кольонїзації побережа. На границї ж лїсового пояса і далї, за лїнїєю лїсу бачимо похоронні поля, що з Поднїпровя тягнуть ся і далї на захід; від передстепового культурного матеріалу, як ми бачили, вони відбивають сорозмірною бідністю і одностайністю житя, браком різких змін і потрясень – принаймнї в дотеперішнім їх матеріалї. Коли дані історичні і лїнґвістичні нам кажуть, що сей лїсовий пояс був по всякий правдоподібности осїдком словянським, а краї степові були зайняті людністю іранською, – в культурі похоронних піль і в ранїйших культурних останках ми можемо бачити останки словянського житя і в них образ його культурної еволюції, а в довгоголовій людности сих культурних останків – репрезентантів старого словянства. Тутешнїй антропольоґічний тип одначе, як ми бачили – не відріжняєть ся від дальшої передстепової і степової людности з часів перед азійською міґрацією; домішка короткоголового типу виглядає як чужородна домішка з якоїсь азійської течії, може якихсь тюркських елєментів. Але антропольогічний матеріал поки що дуже убогий, і тяжко тут робити які небудь дальші виводи. Коли культура глиняних будов не проявить ся анї далї на захід анї далї на північ, здобуде ще більше правдоподібности висловлений останнїми часами здогад, що се культура тракийська, і зникла вона з наших країв з міґрацією в балканські і закарпатські краї тракийських племен. Але границї культур не мусять вповнї згоджувати ся з племінними границями, – хіба з де-більшого тільки, – незалежно навіть від кольонїзаційних змін, коли одна кольонїзація вступала в старі слїди життя і культури своїх сусїдів. Тому звичайно оден культурний тип заходить за другий – як ми й бачимо в археольоґічяих нахідках.

Стільки небогато вважав я можливим сказати що до нашого орієнтовання в археольоґічних слїдах людського житя на нашій території, – почавши від пізнього неолїту. Далї, в раннїй неолїт або в палеолїтичну добу не сягають нїякі етноґрафічні критерії, нїякі лїнґвістичні виводи з мов індоевропейських чи мов иньших ґруп, і зовсїм даремно б було на се спокушати ся і фантазувати.

Еволюцію людського житя на словянській території, від неолїтичних часів зазначили нам з грубшого археольоґічні викритя. Вони показали нам тяжкий розвій тутешнього житя в глухих кутах лїсового поясу, далеко від живійшого житя побережа і степових країв, з їх лекшими і живійшими зносинами з культурнїйшими краями. В порівнянню з культурними краями житє лїсового Поднїпровя запізнило ся на багато столїть. Бронзова культура, що зяйняла там майже цїле тисячолїтє й дійшла високого розвою, сливе не дійшла сих сторін, – захопила сильнїйше побереже Подонє, Прикарпатє, але в краї словянської правітчини, Поднїпрянські особливо – ледво доходили її слабі рефлєкси. В Гомерівську добу сї краї мабуть ще жили в пережитках неолїту; відблиски бронзової й зелїзної культури, долїтаючи сюди, примішували ся до старої неолїтичної культури, але камінь і дерево мусїли зіставати ся тут головним матеріалом, коли навіть в центральній Европі металїчна культура була в повній силї. Докладнїйший розслїд тутешніх могильників (поки що – найбільше занедбаних, власне через бідність і непоказність їх культурної обстанови) дасть з часом можність лїпше прослїдити еволюцію тутешнього житя ¹). Результат сеї культурної еволюції – в видї образу культури словянських племен в епоху розселення і безпосередно по ній на підставі даних археольоґічних, лїнґвістичних і історичних подамо низше. Деяке понятє про ті зверхнї фактори, під виливом яких розвивало ся житє словянських країв протягом тисячолїтя, що ділить епоху словянського розселення від перших історичних відомостей про Схід Европи, – дадуть нам звістки з історії Чорноморя. Схована, в глибинї лїсів Славянщина була глухим кутом, куди поволї, ослаблено долїтали рефлекси полїтичного і культурного житя більш культурного Чорноморя і сусїднїх степів, де стрічали ся й перехрещували ся культурні впливи середземельної і передне-азийької культури з течіями середне-азийськими. Безпосередно в територію, вислїджену нами для Прасловянщини, – історичні звістки наші не заходять сливе зовсім, то значить дають кілька відірваних, небезсумнївних імен, кілька натяків – в звязку з докладнїйшими вістями про полудневу, чорноморську кольонїзацію. В сїм звязку ми й оглянемо їх низше.

Примітки

¹) Се повинно бутя найважнїйішим завданнєм східно-словянської археольоґії, яка навпаки хапаєть ся за показнїйші памятки античної та т.зв. скитської культури.

III. Історичні дані з часів перед словянським розселеннєм.

Грецькі колонії:

ЧОРНОМОРСЬКІ ТОРГОВЕЛЬНІ ФАКТОРІЇ Й ГРЕЦЬКА КОЛЬОНЇЗАЦІЯ; МІЛЄТ І ИНЬШІ МЕТРОПОЛІЇ, РОЗВІЙ КОЛЬОНЇЗАЦІЇ.

Які маємо історичні відомости про східню Европу за тисячолїтє перед словянським розселеннєм, маємо тільки з античної традиції, а сїй відкрила перспективу в ті далекі „гіперборейські” краї грецька кольонїзація Чорноморського побережа. Правда з сих глухих і далеких чорноморських осель також тільки рідкі і убогі вісти доходили до більших центрів грецького та римського житя і в ту лїтературу, що розвивала ся там. Але сим небогатим рефлєксам в античній лїтературі, та убогим останкам місцевої епіґрафіки – фраґментам написей з чорноморських осад, недогризеним зубом часу, завдячуємо велику пайку того що взагалї знаємо про житє Східньої Европи сих часів. І з сеї причини свій перегляд відомостей мусимо зачати від самої сеї грецької кольонїзації, – тим більше, що вона була не тільки джерелом відомостей про Східню Европу; але і джерелом, з якого йшли проміння культури в глубину східно-европейського суходолу. Було се його вікно в Европу, в культурний світ, майже одиноке в тих часах.

Кольонїзація ся розвинула ся під впливом торговлї, що вела ся на побережах Чорного моря. Торговля ся дуже стара. Слїди чужоземної, полудневої торговлї на нашій території ми можемо бачити від кінця неолїтичної культури: екзотичні черепашки (мушлї) дуже раннїх могил (камяної культури і ранньої металїчної), чужесторонні сорти каміння, мідяні й бронзові вироби вказують зовсїм виразно на істнованнє таких зносин і торговлї. Хоч при теперішнїм станї нашого археольоґічного матеріалу не можна катеґорично сказати, що то все приходило як раз з Чорного моря, але богато з того безперечно приходило таки звідти. Таким чином найстарші стадії чорноморської торговлї в наших краях вповнї виходять за границї історії. Найдавнїйші провідники чорноморської торговлї, на яких може вказати історія, були Фінїкияни і малоазийські Карійцї. Торговельні зносини їх з північним берегом Чорного моря не підлягають сумнїву супроти того що знаємо про їх зносини з полудневим побережем Чорного моря. Але за браком історичних звісток і фінїкийська і карійська торговля лежить за границями докладнїйшого знання; історичні часи застають сю чорноморську торговлю вже в руках Греків.

По традиції, головну ролю при тім мала відограти славна азійська республїка Мілєт. Заснована Йонїйцями на території Карійцїв, Фінїкиян, і ще славних мореплавцїв Критян, ся осада стала натуральним участником фінїкийсько-карійської торговлї, особливо на Чорнім морі, і згодом заступила в нїй місце тих своїх попередників. Почавши торговлею, Мілєтяне далї засновують на чорноморським побережу свої постійні факторії (про фінїкийські та карійські факторії на північнім березї не маємо відомостей). З сих факторій в вигідних обставинах витворюють ся постійні осади.

З значнїйших кольонїй північного чорноморського побережа виразно звуть ся мілетськими Тіра, Ольбія, Теодосія і Пантікапей; до них же, певно, належала більшість меньших, заснованих Мілєтянами безпосередно чи посередно-їх кольонїстами з старших кольонїй. Страбон каже, що Мілєт залюднив цїлий Евксинський Понт і Пропонтиду ¹), і взагалї Мілєтяне уважались головними кольонїзаторами Понта. В сїй традиції мусїла задержати ся память головно про інїціативу Мілєтян в закладанню факторій і кольонїй, залюдняли ся-ж вони кольонїстами з ріжних міст: заселити власними силами всї кольонїї, що вели свій початок з Мілєта (рахували їх на вісїмдесять!), мілєтська громада, розумієть ся, не була в силах. Де які ж з чорноморських кольонїй були засновані таки й зовсїм незалежно від Мілєтян. Так одну з найважнїйших кольонїй – Херсонес засновали виходнї з Гераклеї Понтийської, дорійської кольонїї, заснованої в VI в. головно Меґарянами, що взагалї мали в історії кольонїзації Понта найважнїйшу ролю по Мілєтянах. Фанаґорію засновали виходнї з Теоса ²).

Початки сеї кольонїзації сягають дуже далеких часів. Одинока Мілєтська кольонїя на північним побережу Чорного моря, для котрої маємо дату, – Ольбія, датуєть ся серединою VII в. перед Хр. Але такими датами звичайно означуєть ся вже остаточне сформованнє кольонїї, початки-ж факторій і перших осад мусимо класти на ще ранїйші часи. Коли заснованнє деяких колонїй на полудневім березї (як Кізік, Сіноп) датуєть ся VIII віком, навіть початком його, то певно, що вже тоді істновали бодай початки осад на північним побережу. VIII-VI віки були часами особливо інтензивної мілєтської кольонїзації; се мало свої причини в тяжких обставинах сїеї республїки: VII в. пройшов у тяжкій боротьбі з Лїдійським царством, а потім наступила завзята, нелюдська внутрішня боротьба – война демократичних і арестократичних сторонництв, що могла богатьом надати охоти шукати долї в північних краях.

В археольоґічнім матеріалї Чорноморя ся перша, мілєтська доба тутешньої кольонїзащї донедавна представляла ся досить слабо, але останнїми часами памятки іонїйської культури виходять на яв все в більших масах не тільки в останках самих кольонїй, а й за їх околицями, та вказують на значну інтензивність торговельних зносин і культурних впливів уже в VII в. В світлї сих фактів набирають відновідного значіння і ті пережитки грецького архаїзму, що довго держали ся в чорноморськім житю, ведучи свої початки просто з мікенських часів, і були пересаджені і закріплені в сїм чорноморськім світї першими кадрами кольонїстів. З VI віку, з доби Пізістрата слїдний сильний атенський вплив – він полишив числені памятки по собі в атенській чорнофіґурнїй посудї тих часів, що з часта стрічаєть ся в руїнах Ольбії, Теодосїї, Боспора. І потім з певними моментами ослабленя або переривами (в одну з таких перерв V віку дуже визначну ролю в чорноморській торговлї здобуває о. Тазос) атенська торговля і атенські впливи культурні панують на нашім побережу протягом V, IV і в початках III віку. Докази того в видї атеяської посуди з червоними фігурами в незвичайнім богацтві лишили ся не тільки на місцях чорноморських кольонїй, але в величезній масї стрічають ся в могилах і останках осад середнього Поднїпровя (в полудневій Київщинї). Навіть в мові написей йонїйських кольонїй нашого побережа слїдний в сїм часї сильний атенський вплив (тільки Херсонес держить ся міцно свого дорійського діалєкту). Не вдовольняючи ся панованнєм на тутешнїм торгу Атени пробували стати ще міцнїйшою ногою на сїм побережу. В V в. маємо звістки про кілька морських експедицій на Чорне море (Арістіда, Перікля), і досить правдоподібним здаєть ся, що в епоху найбільшого розвою морської сили Атен і наше побереже було введено в круг атенської геґемонії ³). Опорним пунктом атенських впливів був Нїмфей на Керченській протоцї, на полудне від Пантікапея; там була атенська залога. Але підчас розгрому атенської держави при кінцї V в. пропала ся опорна база: Боспоряне захопили Нїмфей, атенський комендант віддав сю кріпость боспорському володареви ⁴) і Атени, очевидно, помирили ся з сею утратою: вдовольнили ся вигодами торговлї і підтримували приятельські відносини з боспорськими володарями взаміну за ті особливі торговельні пільги які давали вони атенській торговлї. Так було в IV в. З упадком Атен в III-II в. в археольоґічнім матеріалї виступають на перший плян мотиви й фабрикати Малої Азії, Родоса, Александрії. Александрійські впливи проявляють себе особливо сильно і замітно. Далї, уже від II віка виступають вироби італїйські, римські спеціально, що зміцняють ся ще більше з розповсюдненням полїтичного впливу Риму на нашім побережу (в І в. перед Хр.) і панують аж до упадку Римської держави. Аж потім, по більших або меньших – як в котрій місцевости-перервах, бурного періоду мандрівки народів, виступає наслїдник і наступник сих римських впливів-візантизм, що свого розцвіту і сили доходить в Юстінїанову добу і служить головним культурним фактором тутешнїм аж до XI-XII в.

Так представляють ся головні напрями торговлї й культурних впливів і связанних з ними – кольонїзаційиих течій в сих грецьких осадах ⁵). Тепер оглянемо коротенько долю головнїйших чорноморських кольонїй ⁶).

Примітки

¹) XIV, 1. 6.

²) Аріан у Евстатія 549.

³) Про се див. особливо в статях Брандіса.

⁴) Aschinis III. 171.

⁵) Див. статю проф. фон-Штерна: Значеніе керамическихъ находокъ на югЂ Росіи для виясненія культурной исторіи черноморской колонизаціи (одеські Записки XXII, 1900), де зроблено першу пробу освітити історію чорноморську торговлю на підставі находок головно керамічних, пізнїйші публїкації йогож: Музей одесскаго общества I-Ш, Die grіechische Kolonisation й ин.

⁶) Лїтературу див. в примітках (1).

ЗНАЧНЇЙШІ ГРЕЦЬКІ ОСАДИ: ТІРА Й ЇЇ ОКОЛИЦЯ, БЕРЕЗАНЬ І ОЛЬБІЯ, КАРКІНА І КЕРКІНІТ. ХЕРСОНЕС, ПОНТІЙСЬКА І РИМСЬКА ПРОТЕКЦІЯ, ВІЗАНТІЙСЬКА ДОБА.

Починаючи від заходу першою з грецьких кольонїй на тім побережі була Тіра, на місцї тепірішнього Акермана, на Днїстровім лиманї; стара її назва була Офіуса („Зміїна”), потім названа вона Тірою від імени ріки ¹),мешкамцї звались Тірянами ( Τυρανοί ). Се була мілєтська кольонїя, невідомо коли заснована, звістна в джерелах IV в. ²). Вона становила осібну републїку, з вічем і сенатом ( βούλη ) та чотирма архонатами на чолї.Відомо про неї дуже мало. В серединї І в. по Хр. вона переходить під зверхність Рима й належить до пров. Мезії; останнї звістки про неї маємо з другої четверти III в. (монети з іменем Александра Севера); догадують ся, що вона загинула під час ґотських нападів ³).Останнїй відблиск її добрих часів-се монументальні написи цїсарських декретів 201 р., що подтвержували Тірі свободу від мита при довозїі вивозї товарів ⁴). Т. зв. Скімн; письменник II або скорше І в. перед Хр., підносить вигоду Днїстра для плавання, гарні пастовнї по його берегам і богатство риби; Деметра з колосками (або самі колоски) і Діонїс з лозою на монетах вказують на иньші ще джерела тутешнього достатку й торговлї – хлїб і вино.

На тім же лиманї, насупроти Тіри лежало иньше, меньш значне місто, звістне теж від IV в. – Нїконїон. Далї на схід,між Днїстром і Днїпром – порт Ісіаків (як думають, на місцї Одеси),порт Істрян і Одес або Ордес (на схід від теперішньої Одеси).

Теперішнїй острів Березань, в устю Днїпровсько-Бозького лиману,в тих давнїйших часах бувши виступом, півостровом, звязаним з північним берегом,-служив в перших стадіях грецької кольонїзації доситьважною факторією. Пороблені останнїми роками дослїди відкриваютьінтересні слїди осель з тих перших віків, кінчаючи V віком перед Хр. ⁵). Правдоподібно, з розвоєм торговельного значіння Ольбії, положеної далї, в глибинї лиману, березаньська оселя стратила своє значіннє і остров зістав ся простою морською стацією, якою бачимо його пізнїйше.

Ольбія лежала при лиманї Гіпанїса-Бога, на правім боцї, коло сучасного села Парутина-Ілїнського. Ольбією зве її звичайно сама громада в написях і на монетах, а себе – Ольбіополїтами; постороннї звали Ольбію Борістеном, задля близькости Борістена-Днїпра, а мешканців її називали Борістенїтами, і так звала себе часом і сама громада ⁶).Ольбія і Пантікапей-то були найславнїйші мілєтські кольонїї на нашім побережу. Заснованнє Ольбії античні джерела (т. зв. Скімн) кладуть на часи „медійської зверхности” (VII в.), а в катальоґу Евзебія-Єронїма воно датуєть ся 645/4 p. перед Хр. Як вже сказано було, се можна вважати часом остаточного сформовання сїєї осади, а початки її могли бути положені далеко скорше. Систематичні розкопки, розпочаті останнїми роками, викрили слїди початкових земельних укріплень, котрі поволи заступали ся камяними мурами. Старі мури дуже гарної будови V-IV в. незвичайно сильні, до 3 метрів грубости, і будовані дуже солїдно і богато, обложені гарно витесаним камінем, свідчать нетільки про оборонність, але й заможність і богатство міста ⁷). В серединїV в., коли звідав її Геродот, Ольбія справді була богатим і важним містом. Не тільки розжила ся сама, але встигла вже взяти під свій культурний вплив сусідніх варварів: коло Ольбії бачимо елєнїзованих Скитів Калїпідів, а й дикійші Скити та їх царі не могли устояти ся перед чаром грецької культури – як нещасливий Скіль, що згинув за свою прихильність грецькій культурі (як оповідає Геродот). Сї впливи її не обмежили ся близшою околицею, а йшли далї, в глубину варварських країв, по порічях обох великих рік, що сходили ся під Ольбією – Днїпра і Бога. Те що розвідав ся Геродот під час свого побуту в Ольбії, показує на широкі торговельні звязки, що виходили далеко в глибину краю, і безсумнївно з Ольбії головно йшли культурні впливи в центральну Україну. Вона була головним огнищем грецької, взагалї середземельної культури в останнє півтисячолїтє перед Хр., що полишила свої слїди в нахідках Поднїпровя.

Пятий вік і перша половина четвертого були часом найбільшої сили й розвитку Ольбії. Джерелом богатства для неї були торговля й господарство: хлїб, риба, худоба, як і у Тіри ⁸). Крім того, по словам Геродота, в Днїпровім лиманї добували сіль – велика се була вигода для солення риби, важного предмету торговлї. Місто було незалежною републїкою, правилось народнім вічем і сенатом, екзекутивну власть мали архонти й стратіґи, скарбу пильновали колегії „девяти” й „одинадцяти”, а торговлї й промислу доглядали колєгії аґораномів і астіномів; взагалї завдяки численним написям устрій Ольбії відомий лїпше від иньших тутешніх міст.

Та за тим розцвітом, в якім бачимо Ольбію за Геродота, наступили для неї гірші часи. В 2-ій пол. IV в. їй прийшлось витримати тяжку війну з якимсь Зопіріоном: як звичайно приймають, був то воєвода Александра В. Громада мусїла напружити всі свої сили і шукати надзвичайних засобів, щоб устояти ся. „Борістенїти обложені Зопіріоном, дали свободу невільникам, признали чужоземцям горожанські права, заложили нові книги (правдоподібно – списали довги в заміну жертв на оборону), і тим способом змогли оборонитись від ворога”, оповідає пізнїйший письменник ⁹). Але за сим потрясеннєм прийшли нові біди – Ольбії тяжко приходилось від сарматських і скитських орд і від нового варварського руху в придунайських краях-від „Ґалятів” як вони звуть ся в місцевих написях (думають, що то були Бастарни або дунайські Кельти), також від Скірів, пізнїйше – від Ґетів. З декрету на честь Протогена, ольбійського громадянина – найбільшої й найінтереснїйшої ольбійської написи (час її невідомий – кладуть то на III то на II в. перед Хр. ¹⁰), бачимо, що Ольбія тодї мусїла відкупатись від сарматських орд рік-річними „дарунками”, чи по просту сказати -данею. Вічний неспокій і війни привели господарство до повного упадку: „через війни і неврожаї” місто цїлком збіднїло, так що архонти мусїли заставляти храмову посуду, а в містї був голод. Пізнїйший Діон Хрізостом каже, що Ольбію не раз тодї брали вороги ¹¹). Немалий час, – хоч може і не безпереривно, вона мусїла признавати над собою зверхність скитських царів. На се вказують монети Олбії з іменами кількох варварських царів ¹²) – на жаль без хронольоґії. Нарештї в 2-ій чверти І в. перед Христом Ґети цїлком зруйнували Ольбію, „як і всї иньші міста на лївім (північнім) березї Понту аж до Апольонїї” (коло теп. Бурґасу). По словам Діона Хрізостома Ольбіополїти тодї розбіглись і вернулись на старі попілища пізнїйше – „як здається, за приводом (чи дозволом) самих Скитів, що потрібували торговища і зносин (торговельних) з Греками, а ті перестали приїздити до них по зруйнованню міста”. Ся нова, реставрована Ольбія одначе виглядала і столїт пізнїйш дуже нужденно, як описує її Діон, що особисто був тут в 80-х рр. по Хр. Вона займала тільки незначну частину старогоміста; купа лихих домків тулилась коло останків старих укріплень,обгорожена дрантивенькою стїною; в храмах не можна було побачитиодної цїлої статуї: все було покалїчене. Се справдї потвержують і новїйші розкопки: нове місто, убоге і нужденне, займало тільки частину старого. Сама людність змінилась, каже Діон, вона мала тепер дуже сильну домішку варварів, і се потвержують написи де бачимо мішанину грецьких і варварських, особливо іранських імен ¹³). Та по словам того ж Діона, се була загальна доля тих спустошених міст побережа: як котрі і віджили, то дуже нужденно, і з сильною участю варварських елєментів.

Вернутись до давнього розцвіту Ольбії, очевидно, уже й не прийшло ся; не так складали ся обставини: приходило ся жити серед трівог, серед дальшого неустанного руху в степах. Діон, як самовидець, дає нам образок неспокійного житя сього міста при кінцї І в.по Хр., серед страху від ворогів. Борістенїти зходять ся послухати заїзжого рітора на улюблену тему – про Гомера, про Ахіля, що був предметом місцевого культу – але приходять узброєні, брами міста замкнені, і на мурах стоїть воєнний прапор, бо Скити попереднього дня набігали на ольбійські землї. Се ілюстрація ольбійського житя всїх сих столїть.

На сю вічну боротьбу з варварськими сусїдами не ставало Ольбії своїх сил. Коли першою силою в понтийських сторонах став Мітрідат, Ольбія, як і иньші чорноморські кольонїї, шукала у нього помочи і захисту; недавно віднайдена ольбійська надпись кинула світло на сї зносини її з Мітрідатом ¹⁴). Коли Мітрідат згинув в боротьбі з Римом, Ольбія шукає помочи і опіки Римлян. Не знаємо подробиць сих відносин довший час: джерела не говорять про Ольбію спеціально. Але нема сумнїву,що за Нерона, коли римське правительство енерґічно вмішало ся в чорноморські відносини, і римські війська боронили від варварів Херсонес,а римське правительство хотїло поставити в безпосередню залеженість від себе навіть далекий Боспор – близші оселї, як Тіра, Ольбія й ин.,тим, більше мусїли стояти під опікою Риму. Пізнїйше знаємо, що за Антонїна Ольбія зверталась за помічю до Рима проти „Тавроскитів”і дістала підмогу. За Септимія Севера (між 196 і 198 p.) перейшла вона під формальну зверхність Рима і війшла в склад провінції Мезії,так само як і Тіра. І Рим все, коли тільки иньші клопоти не паралїзували його тутешньої полїтики, – не відмовляв, в своїх інтересах,своєї помочи і опіки тутешнїм грецьким громадам. Недавно знайдена ольбійська напись 248 p. показує, що тодї ще, перед самою ґотеською бурею була в Ольбії римська залога ¹⁵). Правдоподібно, слїдом Ольбія була зруйнована нападами Готів, але не зникла відразу, ще відживала кілька разів (як показують розкопки), хоч і дуже нужденно, – поки стала зовсїм порожньою руїною (останнї монетні знахідки тутешнї походять з VI в. по Хр.)

Перейдїм до дальших осель.

Затока при Перекопі (між Днїпровим лиманом і Кримом) звалась Каркінїтською (инакше – Таміракською) по імени Каркіни, міста, на її північнім березї. Торговельного значіння ся затока не мала, як і кілька малозначних осель на її побережу. На західнїм побережу Крима, лежало місто Керкінїт (де теперішня Евпаторія) ¹⁶)-теж нїчим особливим не визначне. Важне значіннє мав тільки крайнїй східно-полудневий виступ півострова, між затокою Ктенунтом (теп. Севастопольська) і Символїв теп. Балаклавська). Витворений сими затоками півостров звав ся Херсонесом, як і цїлий Крим: для відріжнення від сього великогоХерсонеса, той малий півостров звуть звичайно Херсонесом Гераклєйським, по осадникам, що прийшли з Гераклєї Понтийської. Херсонесом же Гераклєйським, Таврійським або Меґарським ¹⁷) звало ся саме місто, положене на сїм малім півострові.

Засновали Херсонес, як я вже сказав, виходнї з Гераклєї Понтийської, кольонїї Меґарян (на полудневім березї Чорного моря (тепер по Турецьки Ереґлї). Недавно знайдена надпись, де Херсонїти звутьГеркалєйцїв своїми „шановнїйшими батьками” ¹⁸), потвердила лїтературну традіцію, що Гераклєя була метрополїєю Херсонеса. Т. зв. Скімн каже, що в заснованню Херсонеса брав участь також і Дельос; але ся звістка нїчим не потверджуєть ся. Головна маса людности була в усякім разї дорійська – се показує виразно дорійський діалєкт написей ¹⁹).Коли засновано Херсонес-невідомо, але в кождім разї належав він до молодших, а не до старших кольонїй. Сама Герклєя заснована була за часів Кіра, отже в VI в., значить Херсонес зявив ся значно пізнїйше. Геродот мовчить про нього, вперше згадує т. зв. Скіляк (IV в.).Припускають, що й за часів Геродота Херсонес вже істнував, тільки сей не згадав про нього, але се здогад не дуже певний, і в усякім разї з херсонеських находок поки що для V в. нїчого певного не можна виказати.