Текст книги "Історія України-Руси. Том 1"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 43 (всего у книги 54 страниц)

³) Шахматов висловив здогад, що другий похід на Вятичів се дублєт першого (Розыск, с. 175), але виразних вказівок на се нема.

⁴) Пор. Іпат. с. 423. Новійшими часами бачили в них дунайських Болгарів нпр. Ґолубінский Ист. церкви І с. 167, Линниченко в Трудах К. Дух. Акад. 1886, XII, Успенский в Ж. М. Н. П. 1884, IV с. 295 (поправляє Сребреныя на Сербяны), Шахматов (Разыск. с. 175). Приймаючи, що се був похід на Болгар Дунайських, виходило б, що Володимир уже перед пізнїйшими переговорами з Візантиєю вмішав ся до боротьби Візантиї з Болгарією й виступав як раз по сторонї Візантиї; тим часом Яхя виразно каже, що перед тими переговорами між Володимиром і Візантиєю відносини були ворожі.

⁵) Ятвигы (зам Ятвягы) взять и Сребреныя Болгары и на Козары шедъ побЂди я и дань взять на нихъ“ – Чтенія київськ. іст. тов. II, с. 16.

⁶) В старших кодексах (з ґруп Іпатської, Лаврентиївської й 1 Новгор.) Псков і Смоленськ не згадують ся, тільки в 1 Софійській, Воскресенській, Никоновській і Тверській. Що Судислав дїйсно сидїв в Пскові, се видно з дальшого (під 1036 р.), а се знову робить правдоподібною й звістку про Смоленськ.

⁷) Лавр. 124, Іпат. с. 87.

⁸) Іпат. с. 505.

⁹) Гільдесгаймські аннали Monum. Germ. h., Script. III p. 69 (iminebat quippe illi (Болеславу) grande contra Ruscianos bellum); Тітмар VI. 55.

10) Новг. с. 81, Лавр. с. 80, Іпат. с. 54.

¹¹) І. 33. На сїй підставі вже Репель (І с. 144) підозрівав тут в нашій лїтописи помилку, що Червенські городи були відібрані від Ляхів.

¹²) Małecki Kościelne stosunki w pierwotnej Polsce – Przewodnik nauk. i liter. 1875 c. 197, Kętrzyński Granice Polski w X w. c. 3 (відб. з XXX т. краківських Rozpraw).

¹³) ИзвЂстія ал-Бекри с. 47. Звістка його належить до третьої чверти Х в., в близшім датованню його подорожи дослїдники не згожують ся: однї приймають 965, иньші знов 973 р.; виказ чималої спеціальної лїтератури про Ібрагіма див. у Якоба Ein arabischer Berichterstatter, 1896 с. 9, і ще новійший у Вестберґа Комментарій на записку Ибрагима ибн-Якуба, 1903 ст. З і далї; про ріжні виводи року подорожи Ібрагима тут с. 72 і далї. Останнїми часами С. Закшевский пробує (властиво поки що – заповідає пробу) поставити в сумнїв звістку Ібрагіма про Краків (Sprawozdania z posiedzeń akademii 1910, 7); але поки що ся звістка стоїть не захитана.

¹⁴) Такі здогади висловляв краківський професор, тепер уже покійний К. Потканьский, порушуючи сю справу в рядї своїх праць: Krakόw przed Piastami, 1898 – Rozprawy wydz. hist.-filoz. XXXV, і знову, в новій редакції, під тим же титулом – Rocznik Krakowski, т. І, далї – Granice biskupstwa krakowskiego (Rocznik т. IV) і вкінцї – Przywilej z 1086 roku (Kwartalnik histor. 1903). Він стояв при лїтописній записцї 981 р., а з фактом приналежности Кракова до Чехії старав ся її погодити такою комбінацію, що Краков належав до Чехів тільки з близшею своєю околицею, а східню Малопольщу, і з нею західню Русь забрав Мешко, й задержав її й після того, як Чехи забрали Краків, і тільки в 981 р. відібрав ті руські волости Володимир. Шельонґовский в своїй недавнїй працї Najstarsze drogi z Polski na wschόd (l909) старав ся доказати можливість прилучення західньої України до Великопольщі через Мазовше, перше нїж була прилучена до неї Малопольща, Все се одначе довільні гіпотези, що не мають иньшої підпори окрім тоїж лїтописної звістки і грішать штучністю й довільністю. Як припускати, щоб Чеська держава при своїй екстензивности в другій половині X в. обмежила ся близшею околицею Кракова, і під носом у неї Мешко володїв протягом десятолїть східньою Малопольщею й Галицькою Русию? Як неправдоподібно виглядає роспростореннє Мешкової держави під Карпати, клином між Чеською державою й Руською! Приналежність східньої Малопольщі до Мешка в серединї Х в. виводить ся тільки з того, що коли до Мешка належали Червенські городи, то мусїла й Малопольща до нього належати. Володїння Чехів обмежають ся тїснїйшою околицею Кракова знову з огляду на туж звістку. Wiadomość t. zw. Nestora, ktόry ja podaje, jest pewną i prawdopodobnie nawet się opiera na jakiejś rocznikarskiej zapisce (Kw; hist. c. 25) – більше того на її потвердженнє Потканьский не міг нїчого сказати (Див. ще в моїх рецензіях в т. XXVI і LIX Записок Наук. тов, ім. Ш.).

¹⁵) Inde ad orientem hos fluvios habet terminos Bug scilicet et Ztir cum Cracovia civitate – Cosmas I. 87; крім Козьми фундація відома в в копії монахівського державного архива, де в чім відмінній, виданій Штумпфом (Acta imperii III ч. 76).

¹⁶) Palacki Dìjiny I. l с. 252, Dudik Mä hrens allgemeine Geschichte I. 383 sd., Tomek Dìjiny I § 12 й ин.

¹⁷) Dümmler Pilgrim von Passau, Lösert Der Umfang des böhm. Reiches – Mittheilungen des Instituts für österr. Gesch. II, иньшу лїтературу старшу див. в статї Реґеля Учредительныя грамоты пражской єпархіи, в Сборнику учеників Ламанского, і у Кентжиньското op. c. с. 4. Новійше: Bachmann Beiträge von Böhmens Geschichte und Geschichtsquellen – Mittheilungen des Instituts XXI (він підозріває автентичність і привилея 1086 р.), Kalouśek O listine cisare Indricha z roku 1086 (Českičasop. historicky, 1902), Potkański O przywileju z 1086 г., Pekar K sporu o zaklädaci listinu biskupstvi piražskeho (Č. č. hist. 1904). Szelągowski Kwestya ruska w świetle historyi, 1911.

¹⁸) Найбільш правдоподібним здаєть ся менї, що редактори фундаційного привилею прилучили до Кракова західнї руські землї, які недавно перед тим пробував прилучити до Польщі Болеслав Сміливий, під впливом свіжої памяти про се. Сю гадку, висловлену мною в 1-му виданню сеї книги, розвинув Потканьский в статї Przywilej z 1086 r., толкуючи границю по Буг і Стир, як означеннє земель, які забрав був Болеслав Сміливий. На реальну границю одначе се означеннє в такім разї не надаєть ся, та й зістаєть ся взагалї дуже непевним, чи Болеслав Сміливий забрав західнї руські землї дїйсно (див. т. II гл. 2).

¹⁹) Див. ще низше, в І екскурсї.

²⁰) Шахматов в своїм аналїзї лїтописи теж прийшов тепер до виводу, що записка про прилученнє забузьких земель мабуть оперта „на пригадках викликаних подїями 1081 р., коли Ярослав і Мстислав ,заяста грады Червеньския опять'“; вказуючи що між 981 р. і сею запискою 1031 р. рівно 50 лїт, він думає що й рік 981 зявив ся тут через відрахованнє сеї круглої цифри від події 1031р. (с. 461-2). При тім одначе він зачисляє записку до першої редакції лїтописи (1039 р.), а се не певно – могла зявитись вона і при хронольоґізації лїтописи. Варто завважити, що старе житиє (і Похвала), вичисляючи походи Володимира, не має сього походу на Ляхів – так само і на Хорватів.

²¹) a primo latere longum mare, fine Bruzze usque in locum qui dicitur Russe et fines Russe extendente usque in Craccoa et ab ipsa Craccoa usque ad flumen Oddere. Документ, властиво його зміст, захований в збірцї кард. Deusdedit з останньої чверти XI в., був богато разїв виданий, останнє виданнє (1905): Glanvell Die Kanonensammlung des Kardinals Deusdedit I с. 199. Новійша студія про сю запись: Lodyński Dokument „Dagome iudex“ a „Kwestya sardyńska“ w XI w. (Rozprawy w. hist. filoz., LIV, 1911); тут вказана й лїтература.

²²) in confiinio predictae regionis (Pruciae) et Rusciae – VI. 58.

²³) Про конфлїкт з Мешком говорить ще т. зв. Якимівська лїтопись (у Татїщева I. 38), але се джерело занадто непевне, аби на нїм щось будувати.

²⁴) На сю звістку про хорватську війну пробує потрохи перенести вагу Шельонґовский, признаючи комбінативний характер записки 981 р. (Granica Polski i Rusi w X-XI w.-Sprawozd. akad. 1910, II, i Kwestya ruska – здогади переважно слабо уарґументовані і зроблені з невеликим знаннєм порушених питань).

²⁵) Короткі звістки пізнїйших хронїстів – Нїмця Гельмольда (I. 15: omnem Slaviam quae est ultra Oderam tributis subjecit, sed et Russiam et Prussos) і Поляка Кадлубка (II. 12), що Болеслав підбив Русь, – очевидно, тільки побільшені відгомони його походів на Русь по смерти Володимира.

²⁶) Тітмар VII. 52.

²⁷) Тітмар VI. 55.

²⁸) in quantum potuit vindicare non desistit – Тітмар VII. 52.

²⁹) Линниченко (Взаимныя отношенія Руси и Польши с. 85) здогадував ся, що похід Болеслава 1013 р. мав результатом арештованнє Святополка; правдоподібнїйше може буде уважати арешт поводом до походу.

³⁰) Андрихомъ в Лавр., в иньших хибно – Андроникомь.

³¹) Див. вище (с. 202) про Хорватів чеських.

³²) Шельонґовский в цитованій книжцї (Najst. drogi), доказуючи брак безпосереднього сполучення між українською Галичиною і порічєм горішньої Висли, веде західнї дороги з України через Угорщину, але се дуже натягнено.

Христіанїзація Руської держави:

РУСЬКО-ВІЗАНТИЙСЬКІ ВІДНОСИНИ, СОЮЗ, ИАПРУЖЕННЄ І ПОХІД НА ХЕРСОНЕС, КАПІТУЛЯЦІЯ ВІЗАНТИЇ І ШЛЮБ ВОЛОДИМИРА; ОХРЕЩЕННЄ ВОЛОДИМИРА, ЙОГО ЧАС І ОБСТАВИНИ

Я зазначив уже, що лїтопись збирає війни Володимира для відбудовання Руської держави головно на перших роках його князювання (перші пять років). Як нї бідні й припадкові подані нею відомости, як нї конвенціональне може бути розміщеннє Володимирових походів між тими роками, але в головнім таке ґрупованнє Володимирових війн на перших роках його правлїння мабуть не довільне. Пізнїйше дві річи опановали увагу Володимира й усе иньше віддалили на другий плян. Одна – то боротьба з Печенїгами; я говорив про неї вище ¹) і вказав, якого незвичайного напруження вимагала вона від Руси і якою повсечасною грозою висїла над нею. Переказані лїтописцем епізоди – то тільки припадково заховані в памяти подробицї сієї важкої боротьби: „бЂ рать велика бес переступа“, і добре як у Володимира ставало по за нею сил утримувати попереднї територіальні набутки. Другу многоважну сторону в дїяльність Володимира несподівано принїс 987 р. Вона виплила з відносин до Візантиї.

Останнїй факт в сих відносинах, зареєстрований нашими джерелами – се угода Візантиї з Святославом 971 р. Все дальше ховаєть ся в пітьмі. Можемо здогадувати ся, що угода обома сторонами укладалась нещиро й не привела до добрих відносин: на Візантию спадало підозріннє що до смерти Сьвятослава, і добре обзнайомлений сучасник ібн-Яхя каже, що по смерти Святослава Русь з Візантиєю була в неприязних відносинах ²). Але нагла біда примусила Візантию звернути ся за помічю до Руси. Се зрештою була не новина, і ми знаємо такі факти в ріжних формах почавши від часів Олега і до візвання Святослава проти Болгар. Тільки на сей раз помочи треба було против внутрішнїх ворогів, ще більш страшних і небезпечних. Звістний вже нам своїм попереднїм повстаннєм Варда Фока (братанич імп. Ннкифора Фоки) знову забунтував. Імператор Василь, внук Константина Порфирородного, що правив разом з братом Константином від смерти Цимісхія, послав був Фоку проти звістного нам теж Варди Склїра, що оголосив себе в М. Азії імператором зараз по смерти Цимісхія (976). Фока переміг Склїра і зайняв всевластне становище в М. Азії, але коли відносини його до імператора попсовались, сам оголосив себе імператором – у вереснї 987 р. Повстаннє пішло йому добре, й при кінцї того року військо його вже стояло над Босфором. От у сїй великій небезпечности імп. Василь і звернув ся до свого могутного сусїда Володимира.

Володимир згодив ся помогти, але зажадав, аби імператори видали за нього свою сестру. Василь поставив умову, щоб Володимир в такім разї охрестив ся, і він пристав на се. Ся угода мусїла статись при кїнцї 987 або що найдальше в перших місяцах 988 р., бо весною чи лїтом того року Володимир послав вже помічне військо Василю, і той з ним взяв гору над Фокою, витиснув його з побережа, а на другий рік на весну в битві під Абідосом, де знов брало участь і руське військо, Фока наложив головою ³). Руський помічний корпус, зложений мабуть з ріжноплеменних вояків – словянських, норманських і всяких можливих, зістав ся й на далї в Візантиї. Два сучасники – Сирієць ібн Яхя й Вірменин Асохік згадують про участь його в візантийських походах в Азії в 999-1000 р. й Асохік каже, що се було те військо, котре випросив цар Василь у царя Руси, як видав за нього сестру; тодї-ж, каже він, Русь „увіровала в Христа“. По його словам, сїєї Руси було „шість тисячів пішаків, узброєних списами й щитами“ ⁴). Почавши від сього часу „руський“ чи то „варязький“ корпус стає повсечасним явищем в візантийській армії й невідмінно фіґурує аж до останньої чверти XI в. Сї Варяги становили двірську ґвардію, прибічну сторожу імператора; пізнїйше їх місце заступають західнї вояки, особливо Анґлїйці, що переймають і імя Варягів ⁵). Але осягнувши своє – діставши поміч від Володимира і з нею перемігши Фоку, імп. Василь не спішив ся виконати свою обіцянку – видати свою сестру за Володимира. В поглядах Візантийцїв їх імператор в порівнянню з володарями всього сьвіта, які-б вони сильні і славні не були, стояв на недосяжній висотї; руський же князь, не вважаючи на свої сили, в дипльоматичних візантийських кругах не цїнив ся високо: з візантийського двірського формуляра середини Х в. бачимо, що до руського князя писало ся з меньшою етікетою нїж до хозарського кагана, не кажучи за болгарського царя ⁶). Видати „порфирородну доньку порфирородного імператора візантийського“ за сього північного варвара – се була така тяжка нечесть, на яку можна було зважити ся тільки в остатнїй бідї. І тепер, коли біда минула, імператор, очевидно, став протягати з немилою справою.

Щоб змусити його, Володимир звернув ся до ахілевої пяти візантийсько-руських відносин – кримських земель Візантиї. Ми бачили, як ще в серединї Х в., за Ігоря, і потім знову за Святослава візантийське правительство застерегало ся від претензій руських князїв на його кримські землї, до которих ті підходили з півночи і зі сходу, від країв хозарських. Тепер Володимир взяв ся до сього слабого місця. Він пішов походом на Крим, обложив його столицю – Херсонес (Корсунь) і по довгій та тяжкій облозї взяв його. Лїтописна повість, і незалежна від неї друга повість т. зв. корсунська лєґенда, що поруч поетичних і взагалї лїтературних елєментів, заховали, очевидно, також і деякі вповнї реальні подробицї сеї війни, оповідають, що Володимир, приступивши до міста, пробував здобути його приступом, і для того звелїв сипати „приспу“ під мури міста, але Корсуняне зробивши траншею під мурами, забирали землю, і так сей замисел не удався. Плян виголодити місто і змусити до піддання також не удавав ся, облога тягла ся 6 місяцїв без усякого успіху, аж поки зрада одного чоловіка з міста не дала змоги відібрати обложеним воду, і се змусило місто піддатись ⁷). Корсунська лєґенда називає тим виновником Варяг Жберна, що запискою, пущеною на стрілї в стан Володимира, звернув його увагу на те, що корабельники проносять запаси і воду до міста, і Володимир, перекопавши дорогу їм, перервав сей довіз і змусив місто піддатись. Лїтописна повість, повторяючи сю звістку про осторогу, пущену на стрілї Володимирови, позиває її автором попа Анастаса, пізнїйшого соборнаго священика київськаго, взятого туди Володимиром, після того як місто піддало ся; по її оповіданню, більш правдоподібному, Анастас вказав Володимирови напрям міських водопроводів, і той перекопавши їх, відібрав воду у міста і тим змусив Корсунян, щоб йому піддали ся ⁸). З хронольогічиих вказівок грецьких джерел виходило б, що взято Корсунь десь лїтом 989 р. ⁹).

Володимирова демонстрація осягнула своє; немила вість про неї спіткала імператора серед дуже трудних обставин. Після смерти Фоки Склїр вийшов знову на верх і підняв нове повстаннє, а з півночи все сильнїйше долягали Болгари: син Шішмана Симеон по смерти Цимісхія підняв східню Болгарію, опанував її, а далї почав воювати візантийські землї під час повстання Фоки; майже разом з упадком Корсуня, болгарські війська опанували Верію, сильну пограничну візантийську кріпость в Тесальонїцькій темі, й стали страшні самому Солуневи, другому місту по Царгородї. Приходилось імп. Василю „зложити пиху з серця“. З Склїром увійшов він в переговори й обсипав його всякими ласками ¹⁰), а Володимирови мусїв виконати свою обіцянку: царівну Анну виправлено до нього в Корсунь, і там відбуло ся весїллє її з Володимиром, а той відступив назад Корсунь Візантиї: „власть же за вЂно Корсунь ГрЂкомъ царицЂ дЂля“, як оповідає лїтописна повість.

Так представляєть ся розвій сих подій з комбіновання звісток наших джерел з візантийськими й арабськими. Важна вказівка, яку дають сї джерела, – що по першій умові Василя з Володимиром наступило між ними непорозуміннє, і Володимир, виславши вже поміч Візантиї, потім взяв Херсонес ¹¹). Яка тому була причина, джерела не кажуть, але коли зважити, що головне джерело – Яхя відріжняє факт умови про шлюб Володимира від самого шлюбу і каже, що руська поміч прийшла після сїєї умови (не після шлюбу), а наші українські джерела кажуть виразно, що аж по корсунськім походї цїсарівну Анну віддано за Володимира ¹²), то не може бути сумнїву в тім, що власне проволока зі сповненнєм шлюбної умови – так прикрої візантийському дворови ¹³), була причиною війни Володимира з Візантиєю.

Серед сих подїй якось, видно, непримітно стало ся саме охрещеннє Володимира. Не тільки чужі джерела не дають докладнїйших відомостей в сїй справі ¹⁴), але, що дивнїйше, й на Руси при кінцї XI в. про се ходили найріжнїйші оповідання: „се же не свЂдуще право глаголють, яко крестился єсть в КиевЂ, инии же рЂша: въ ВасилевЂ, друзи же рЂша инако сказующе“, каже лїтопись і запевняє, що Володимир охрестив ся в Корсунї, після того як приїхала його наречена. Одначе иньше джерело – старе житиє Володимира (включене і в „Память“ мнїха Якова) чи властиво уміщена в нїм хронольоґічна табличка Володимирових дїл, виразно каже, що він ходив на Корсунь „на третеє лґЂто“ по охрещенню; корсунський же похід в сїм Володимировім житию має на метї тільки здобути християнських людей для проповіди й священників для охрещення Руської землї. Згадана хронольоґічна табличка в усякім разї не меньш певне джерело, нїж лїтописна повість, автор котрої не дає нам нїякої запоруки, що його версія автентичнїйша від тих „инако сказующих“. Коли зважимо ще, що з огляду на відтягання і вимівки імператора Володимир з свого боку мусїв усувати все, що могло дати візантийському дворови оправданий повод до таких відтягань (а таким було б певно в першій лїнії його поганство),-зовсїм певно стає, що він мусїв охрестити ся ще перед своєю оружною демонстрацією против Візантиї – перед корсунським походом.

До сього-ж приводить і хронольоґія. Лїтопись оповідає про охрещеннє Володимира під 988 р., але тут зібрані в однім праґматичнім оповіданню події богатьох років і тим самим виключаєть ся докладне датованнє їх. Згадана хронольоґічна табличка в житиї каже, що Володимир охрестив ся на десятім роцї по смерти Ярополка (що по її хронольоґії умер 978 р.) і по охрещенню жив 28 років († 1015);

се приводить нас до 987 p. Корсунь взято десь лїтом 989 р. по візантийським джерелам; по табличцї воно сталось на третїй рік по охрещенню, отже 989 p. Як бачимо, табличка і чужі джерела досить близько сходять ся в своїх рахунках і обопільно себе потверджують. Тому можна з повною правдоподібністю прийняти, що Володимир дїйсно охрестив ся перед походом на Корсунь, і то значно скорше. Чи як раз так, як каже табличка – повних два роки перед походом? Се не дуже певно, бо судячи по вищеподаним джерелам, між повстаннєм Фоки і взятєм Корсуня не минуло двох лїт ¹⁵). Але рахунок таблички можна виправдати, прийнявши, що Володимир охрестив ся на початку 988 p, (мартівський 987 р.), що автор таблички перекладав роки від сотворення світа на роки між подїями, і як часто бувало, порахував при тім неповні роки ¹⁶).

При хрестї дістав Володимир імя Василя – очевидно, на честь свого проєктованого шваґра.

Де саме охрестив ся Володимир-не знати ¹⁷). Вище чули ми поговірки, що він хрестив ся в Київі, иньші говорили, що в Василеві (теперішнїм Василькові), иньші – що де инде. Може найпростїйшою і найблизшою до правди гадкою буде, що таки в Київі. Гадка про Василїв, містечко, що могло як раз від нового імени Володимира дістати своє імя, дуже привабна, але власне така комбінація й могла ще в XI в. насунути гадку, що там охрестив ся Володимир.

Хрещеннє стало ся без великої помпи і розголосу-хоч і нема підстави думати, що було воно т а й н и м, як думають деякі дослїдники, толкуючи тим непевність наших джерел на тім пунктї ¹⁸). Для такої тайности також не можна добачити нїяких важних причин.

Примітки

¹) С. 289 – 41.

²) Вид. Розена (Императоръ Василій Болгаробойца) с. 177. Одначе звістка ся, кинена принагідно, може бути й загальною характеристикою русько-візантийських відносин, тому не треба перецїнювати її значіння. Деякі, як Успенский, пробують знайти у Візантийцїв натяки на те, що Володимир з початку піддержував болгарський рух против Візантиї, аж доки не увійшов з нею в союз. Але таких натяків властиво нема. Успенский вказує у Льва Диякона (X. 8) назви „ скитський“ в описи подїй 986 р. (Σκυθική συνήδεια, μάχαιρα Σκυθική) і розуміє тут під Скитами Русь, але сам признає, що у Льва „скитський“ прикладаєть ся раз і до Болгар (с. 123); отже се й не можна уважати доказом. Про те що похід Володимира на Болгар не можна прикладати до Болгар Дунайських, як робить Успенский і иньші, див. вище с. 486.

³) В лїтературі знїмало ся питаннє про те, чи Володимир посилав військо, чи сам ходив в Візантию. Се друге виходить з ібн-ель-Атіра (див. низше); те-ж каже ель-Макін і латинський переклад Скілїци. Правдоподібно, се все такіж недокладности компіляторів, яку бачимо у ель-Макіна. Яхя й Скідїца-Кедрен нїчого не кажуть, щоб Володимир сам прибув з своїм військом; оповіданнє Яхї тут особливо важне, воно не лишає можливости припускати особисту участь Володимира, як би навіть звістки Атіра і ель-Макіна були свідомими поправками, а не помилками. Васїлєвский (Ж. М. Н. П. 1876, III) добачав на се натяк і в текстї Пселя, але менї здаєть ся – зовсїм безпідставно. Успенский (Ж. M. H. П. 1884, IV) признавав похід Володимира в Константинополь, але не з помічним полком, а пізнїйше; але се вже буде зовсїм довільним здогадом (правда, що й Успенский висловив його дуже неясно, див. с. 308-9). Бертє-Деляґард думав, що Володимир вирушив був на чолї свого полку – і се той похід „к порогам“: Володимир чекав на нижнїм Днїпрі царівни, а не дочекавши ся, звернув своє військо на Корсунь, і вже потім як здобув його і діждав ся приїзду царівни, післав військо в Візантию. Се вже зовсім суперечить нашим джерелам.

⁴) Яхя в вид. Розена с. 40, Асохік в рос. перекладї Еміна (1864) с. 200-1.

⁵) Про се див. основну розвідку Васїлевского: Варяго-русская и варяго-англійская дружина въ КонстантинополЂ XI и XII вЂковъ – Ж. М. Н. П. 1874-5, передрукована в „Трудах“ його, т. І (1908).

⁶) До руського князя писалось так: „Лист Константина і Романа, христолюбних римських імператорів, до руського князя“ (Γράμματα Κωνσταντίνου και 'Ρωμάνου πρός τόν άδχοντα 'Ρωσίας), і печатка привішувала ся завбільшки в два золотих. З такою-ж етїкетою писалось до угорського і до печенїзького князя. Але хозарському кагану посилала ся грамота з печаткою в три золотих і надписувалась: „В імя Отця і Сина і св. Духа, єдиного й єдино-правдивого нашого Бога. Константин і Роман, вірні в Бозї римські імператори, до найблагороднїйшого й найславнїйшого кагана Хазарії“ – De cerimoniis II. 48.

⁷) Цїнний коментар до наших повістей про корсунську облогу дав недавно Бертє-Деляґард в статї Какъ Владиміръ осаждалъ Корсунь (давнїйша робота Голицына РЂчной и морской походъ Владиміра – Русская Старина 1886, X); його замітки цїнні докладним знаннєм театра війни, топоґрафії старого Херсонеса і його околиць, хоч з самим трактованнєм джерел в сїй студїї преважно не можна згодити ся.

⁸) Сї дві паралєльні епізоди корсунської лєґенди і лїтописи треба, очевидно, вважати двома обробленнями одної і тої самої теми; тяжко прийняти їх разом – як то робить Бертє-Деляґард, думаючи, що з початку Володимир був остережений Жберном і перервав довіз припасу, потім став робити приспу і нарештї Анастас порадив йому перекопати водопроводи.

⁹) Огняні стовпи на небі, видані 7/IV 989 (Яхя с. 28-9), по словам сучасника Льва Диякона (X 10), провіщали біду, і дїйсно Русь взяла Херсон, а Болгари Верію. З огляду на те, що комета 27/VII 989 провіщає у Льва вже землетрус (що став ся в жовтнї тогож року), правдоподібно здогадують ся, що Корсунь взято скорше, нїж появила ся та друга комета, див. Васїлєвского Русско-візант. отр. 1. с. с. 156-8, Розен Яхя с. 214-5.

¹⁰) Се порозуміннє з Склїром стало ся в вереснї 989 р. – Яхя с. 25. Очевидно, відносини з Володимиром тодї ще не були полагоджені, инакше імператор мабуть не став би так понижати ся перед бунтівником.

¹¹) У Кедрена; з доводу згадки про участь Руси в війнї з Фокою, поясняєть ся: 'έτυχε γάρ (імператор) συμμαχίαν προσχαλεσάμενος 'έξ α'υτω̃ν καί κηδεστήν ποιησάμενος τόν 'άρχοντα τούτων Βλαδιμηρόυ 'επί τη̃ 'εαυτου̃ 'αδελφη̃ 'Άννη̃. Як би брати буквально, то виходило-б, що Володимир вислав військо по шлюбі, але від такого парентетичного пояснення не можна вимагати повної докладности. Ще загальнїйше каже Зонара. Більш катеґорично висловляєть ся ібн-ель-Атір: імператори „просили у нього (Володимира) помочи й оженили його з своєю сестрою; і вона не схотїла вийти за чоловіка иньшої релїґії і тодї він прийняв христянство, і було се початком християнства у Руси; оженив ся він з нею і пішов на Варду і вони бились і воювали“. Але коли ми зважимо, що Атір тут компілює, то зовсїм зрозуміло буде, як легко він міг помішати умову про шлюб перед висланнєм помочи і довершеннє шлюбу по тім. Яхя висловляєть ся дуже докладно, він говорить про умову: „і оженив ся цар Руси з сестрою імператора, після того як йому поставлено умовою, аби він охрестивсь... І післав (імператор) до нього сестру свою. І коли умовились вони про шлюб, прибули війська від царя Руси...“. Як бачимо – докладно, але при найменьшій недокладности в висловленню вийшло-б, що Володимир вислав військо по шлюбі: так воно вийшло вже у компілятора Яхї ель-Макіна, – нема нїчого дивного, що вийшло так і у ібн-ель-Атіра. З огляду на се не можна надавати ваги сим звісткам, а супроти виразних вказівок руських джерел (про них низше), що шлюб Володимира відбув ся по походї на Корсунь, вони зовсїм відпадають.

¹²) На сїй точцї сходять ся незалежні від себе й суперечні в иньших точках наші джерела: лїтописне оповіданнє про охрещеннє Володимира і Память чи її джерело.

¹³) Inaudita res est, ut porphyrogenita, hoc est in purpuro nati filia . in purpuro nata, gentibus misceatur, сказали в Царгородї за Никифора на таку пропозицію Отона В. (Corpus h. В. XI с. 350). ;

¹⁴) Візантийцї – не тільки Лев Диякон та Псель, але й Скілїца (Кедрен) та Зонара, що згадують про шлюб Володимира з царівною, промовчують зовсїм охрещеннє його й Руси.

¹⁵) Щоб ратувати сей рахунок, умову цїсарів з Володимиром пересувають на кінець 986 р., ще перед повстаннєм Фоки. Але Яхя досить виразно каже, що по руську поміч цїсарі звернули ся після повстання Фоки.

¹⁶) Вихідна точка сього рахунку теж непевна, як я виказую в примітцї 11, бо не знати, чи Ярополк дїйсно загинув в 978 р. Але вона нам важна як рахункова підстава таблички; її хибність не буде мати значіння, коли будемо виходити з гіпотези, що автор таблички виходив з дати охрещення, означеної роком від сотворення світа. Зрештою можлива й якась инакша помилка при рахунку; в усякім разї лишаєть ся головне: хрещеннє Володимира стоїть перед походом на Корсунь, віддїлене від нього певним часом.

¹⁷) Лїтературу про час і обставини охрещення Володимира див. в примітцї 12.

¹⁸) Сркуль недавно пішов так далеко в сих здогадах, що вважає тайним не тільки хрещеннє Володимира, але і трактат цїсарів з ним і обіцянку руки царівни, і думає, що похід Володимира став ся за змовою з цїсарями: його діверсія на Корсунь мала оправдати в очах візантийського громадянства таку негідну річ – відданнє царівни за Володимира; тому й Анастас, передаючи місто Володимирови, поступав згідно з волею цїсарів і т. и.

ЛЇТОПИСНА ПОВІСТЬ ПРО ОХРЕЩЕННЄ, ЇЇ КОМБІНАТИВНИЙ ХАРАКТЕР, ОСТАНКИ ПОЕТИЧНИХ ОБРОБЛЕНЬ ІСТОРІЇ ВОЛОДИМИРОВОГО ШЛЮБУ, ПОЛЇТИЧНІ МОТИВИ ШЛЮБУ Й ОХРЕЩЕННЯ; ЗАХОДИ ВАРВАРСЬКИХ ВОЛОДАРІВ КОЛО ВІЗАНТИЙСЬКОГО ДВОРУ; ЛЄҐЕНДА ПРО КОРОНАЦІЮ ВОЛОДИМИРА; ІСТОРИЧНІ ДОВОДИ

Наші давнї письменники охрещеннє Володимира виводять виключно з релїґійно-моральннх мотивів, як се й зовсїм натурально для них. „Прийде нань посЂщениє Вышняго“, каже найстарший з них – Іла-ріон, ...„и въсия разум в сердци єго, яко разумЂти суєту идольскыя лсти, и взыскати єдиного Бога, сътворышаго всю тварь видимую и невидимую“. На тім же становищі стоїть і Нестор (в житиї Бориса і Ґлїба) натякаючи на якусь „спону“ (перешкоду, прикрість), наведену на нього Богом, щоб спамятати його і навернути на праву віру – „явлениє божие быти ему крестьяну створи ся“. Такі ж загальні натяки на боже просвіщеннє, вплив Святого Духа повторяють ся в иньших старих памятках; вони проходять провідною гадкою і через лїтописне оповіданнє, що до недавна було вихідною точкою й для сучасної історіоґрафії, і тому варта особливої уваги. В нїй Володимир малюєть ся запаленим прихильником поганської віри, нечуваним женолюбом і розпустником, але ласка божа стереже його. До нього приходять місіонарі ріжннх релїґій, намовляючи його кождий на свою віру: Болгари-Магометане, „Нїмцї от Рима“, хозарські Жиди, нарештї грецький „фільософ“. Володимир одначе не здаєть ся. Він постановляє „испытати о всЂхъ вЂрахъ“. По нарадї з боярами й „старцами градскими“ посилає десять мужа на звідини; вони оглядають ріжні обряди і вернувши ся, захвалюють перед Володимиром грецьку віру; бояре підтримують їх оповіданнє прикладом покійної кн. Ольги, „яже бЂ мудрЂйши всихъ человЂкъ“, і Володимир постановляє охреститись, але нїби для більш відповідної форми іде на Корсунь, змушує імператора видати за нього сестру, а при тім заявляє готовність охреститись. Але хоч при облозї Корсуня Володимир прирік охреститись, як що візьме місто, і з тим йому прислали цїсарі свою сестру, – він ще вагаєть ся, і аж чудо – що очи йому чудесно загоїлись, приводить його до охрещення. Охрестивши ся в Корсунї, він побрав ся з царівною, і забравши з Корсуня священників і ріжні святощі, вернув ся до Київа. Тут насамперед нищить ідоли, а далї збирає з цїлого Київа людей на Днїпро, і так стало ся всенародне хрещеннє ¹).

Історичну нестійність сього оповідання виказано тепер вже вповнї. Ми бачили, що в дїйсности інїціятива в зносинах Володимира з Візантиєю вийшла не від нього, але від Візантиї, й проєкт шлюбу був не оконечною, а вихідною точкою в справі охрещення Володимира. З психольоґічного становища беручи, поступованнє Володимира в лїтописи зовсїм неймовірне ²). Лїтопись комбінує ріжні перекази, ріжні виводи і мотивовання Володимирового хрещення, громадить одні на другі, так що одно другому входить в дорогу і перебиває. Намови грецького місіонера, невважаючи на всї свої арґументи, котрі мусїли очевидно в своїй версії переконати Володимира і привести до хрещення, – кінчать ся нїчим, бо Володимир переносить справу на раду бояр, а з сеї наради виходить проба вір через посольства. Мотив посольств збирає всякі арґументи за перевагою грецької віри, але всї заходи кінчать ся новою оцїнкою бояр, яка завертає справу назад до пункта, який сам по собі без всяких проб міг рішити справу – посилають ся на приклад, мудрої Ольга (мотив, з якого виводить Володимирове охрещеннє „Память“ Якова). По сїм похід на Корсунь мав би значіннє тільки як простий спосіб здїйснення вже міцно прийнятого рішення (так як в старім житиї Володимир просить Бога „дати“ йому сей город, аби звідти дістати попів і учителїв християнства „на всю землю“). Одначе з дальшої історії походу виявляєть ся, що нїякого певного рішення у Володимира нема; в оповіданнє вривають ся мотиви з тих версій, де корсунський похід, очевидно, служив провидїнню способом, щоб провести Володимира на християнську віру незалежно від його замірів і плянів: він ухиляєть ся від охрещення до останнього, але хороба і чудесне одужаннє нарешті приводять його до хреста.