Текст книги "Історія України-Руси. Том 1"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 51 (всего у книги 54 страниц)

Не маючи змоги вилучити в чистім видї першу редакцїю лїтописи, не можемо ставити собі завдання – з її змісту докладно визначити час її написання. Та непевність і вагання в лїтописнім представленню основних фактів і видносин з початків X в., яке помічаємо вже в ранїйших редакціях (особливо вагання що до Олега і його видносин до Ігоря), показують в кождім разї, що поза XI вік на587зад початків сей лїтописи виносити нїяк не годить ся ¹). Деякі подробицї лїтописного оповідання досить виразно вказують на середнї десятилїтя XI віку як на той час, коли йшла ся лїтописна редакція – хоч ми звичайно й не можемо ствердити, що певна фраза була вже в першій редакції лїтописи. Напр. поясненнє: „Дирева могила за святою Ириною“, що читаєть ся в короткій редакції, вказує на часи не давнїйши від 1030 – 1040-х років, бо та частина міста, де стояв монастир св. Ірини, була забудовна вже по 30-х р. XI в. З другого боку читаючи в коротшій версії при оповіданню про усобицю Святославичів, що могила Олега „єсть и до сего дня“ коло Овруча, мусимо міркувати, що се писало ся до перенесення Олегових костей до київської церкви Богородицї, записаного під р. 1044 ²).

¹) Мушу піднести, що в першій редакції варязької теорії Повісти, як ми можемо собі представити її, прихід Варягів на Русь припадав на часи пізнїйші від тих, на які паде він в останнїй редакції її. Перша редакція не знала довгого правлїння Ігоря, його неповнолїтства, і т. д. Все те, що свійська традиція донесла про Ігоря, містило ся легко в двох десятолїтях перед його смертю; на сі часи припадав і лєґендарний похід Руси на Грецію, датований потім 907 роком; тому що в народнїй традиції ранїйші подїї закривають ся пізнїйшими, ледво аби перший укладчик Повісти представляв сей похід старшим від 940-х років (від походу 941 року). Прихід Рурика в Новгород і Аекольда в Київ супроти того припали-б, в представленню автора, десь на початки X, найдальше – на кінець IX в. Їх пересунули потім о кількадесять лїт назад письменні звістки про Русь (звістки грецьких хронїстів і умови), віднайдені пізнїйше редактором, чи редакторами Повісти (тому й завила ся така маса порожніх років при Ігорі), а в першій редакції початки варязької Руси ледви чи представляли ся старшими від самого кінця IX або початку X віку.

²) 1 Новг. с. 26, Лавр. с. 151.

В оповіданню про контрибуцію наложену на Новгородців за Олега стояло: „єже и нинЂ даютъ“, як заховало ся в Никон. лїт., з того в 1 Новг. вийшло: „єже не даютъ“, а в полуд. і півн. версіях поправлено: „єже до смерти ЯрославлЂ даяше Варягом“, – отже се писало ся не пізнїйше половини XI в. Таке ж значіннє мають пояснення під 945 р. (в коротшій і ширшій редакції), що Свенельд був „отець Мьстишинъ“, – се виясненне могло мати значиннє тодї тільки, як ще був у свіжій памяти сей Мстиша, або пояснення топоґрафїї Київа в історії пімети Ольги фактами з другої половини XI в.: „городъ же бяше Києвъ идеже єсть нинЂ дворъ Воротиславлъ и Чюдинь“ – Никифора і Чудина ми знаємо, оба були визначними боярами в момент смерти Ярослава (згадують ся в Рус. Правдї Акад. § 18), і до сього часу мусить належати се поясненнє.

Ширші редакції мають слїди пізнїйшого часу. Так в етноґра588фічнім оглядї (Іпат. с. 9) і в оповіданню про Угрів (с. 14) згадують ся Половцї, що вказувало-б на час не ранїйший останньої чверти XI в., бо Русь близше познайомилась з Половцями тільки в 1060-х рр. Таке-ж значіннє має згадка тамже, що поганський похоронний обряд заховав ся досї у Вятичів, – значить иньші племена були вже тодї християнізовані. Для північної редакції маємо на рештї докладну дату, коли вона була закінчена, – се приписка під 1110 р.: „игуменъ Сильвестръ святого Михаила написах книга си лЂтописецъ... в 6624, индикта 9 лЂта“, отже 1116 р. Для полудневої редакції такої дати не маємо, але у всякім разї вона була закінчена після смерти Святополка і Давида Ігоревича († 1113), яв видно з хронольоґічної таблички під 852 р. і згадки про смерть Давида під 1097 р., в заведеній до лїтописи повісти Василя. Вказати докладну границю, де кінчить ся найдавнїйша лїтопись в полудневій версії, дуже трудно: під 1110 і 1111 р. маємо тут одну повість про похід на Половцїв, і здаєть ся, що до неїж належить ще оповіданнє про смерть Святополка ; можливо що вона була закінчена трохи пізнїйше, нїж північна ¹). Коротша версія новгородська мусить бути ранїйша, але у всякім разї належить теж не старшим часам як кінець XI в.

Таким чином Найдавнїйша лїтопись була результатом досить інтензивної роботи протягом значного часу – яких 60-и лїт, перейшовши кілька редакцій. Скільки рук робило над нею? На се питаннє, на жаль, не можна відповісти. Можливо, ще значну частину редакційної роботи доконала та сама рука: той самий книжник, що уложив початкову редакцію Повісти временних лїт, міг трудити ся над її розширеннєм (певна одностайність в деяких тенденціях, напр. в поглядах на початок Руси, руської дйнастиї і на її династичні права, може наводити на таку гадку – хіба б припустити, що пізнїйший редактор перейняв ся виложеними в старшій редакції гадками й розвинув їх потім в цїлу систему). Але цїлу редакційну роботу надати одному перу неможливо, хоч би з огляду на той значний простір часу, тай ріжні суперечности, що досить слїдні в теперішнїм текстї.

Я згадував про традиційний погляд, що редактором був Нестор. Доводи Казанского збили сей погляд ²)

¹) Шахматов приймає 1118 р., але більш гіпотетично.

²) Найбільше виразна суперечність така: Нестор в житиї Теодосія каже, що не застав уже Теодосія живого, вступаючи до Печерського монастиря, а в лїтописи оповідач, чи редактор, каже про себе, в першій особі, що прийшовши до Печерського монастиря, був пострижений Теодосієм.

(до них де що доложив недавнїми часами Щепкін, як низше); вони довели, що Нестор, 589 автор жития Теодосія та „Чтєнія“ про Бориса і Глїба, не міг бути автором лїтописи, бо для історїї подїй, описаних в тих його утворах, в лїтописи ужито зовсїм иньших джерел. Пробовано се поправити тим, що мовляв Нестор не був автором Найдавнїйшої лїтописи, а автором печерської лїтописи, що увійшла як складова частина в Найдавнїйшу лїтопись, але се стрічаєть ся з тією-ж трудностию: як раз печерські подїї, описані в Найдавнїйшій лїтописи, десь аж до кінця 80-х рр., не могли бути описані Нестором: вони перечать ся з житиєм Теодосія і в фактах і в загальнім освітленню печерських подїй. Коли традиція (досить пізня, XIII в.) про лїтописательство Нестора має що в собі, то його можна уважити або автором печерських записок з кінця XI та початку XII в. (се ще найскорше), або одним з останнїх редакторів. Шахматов, що в ранїйших своїх працях силкував ся оборонити лїтописательство Нестора, в новійшій уже спиняється на Никонї, характеризованім у Нестора як чоловік книжний і письменний: по його думцї, бувши тмутороканським ігуменом, Никон відти принїс сучасні відомости в лїтопись і ріжні старші хозарські і тмутораканські перекази і лєґенди. Можливости такої не бачу підстав заперечувати, але і певних доказів Никонової роботи також не бачу ¹).

¹) Серія тмутороканських звісток, навіть як би вони були принесені Никоном, могли бути вписані иньшим лїтописцем; але вони могли мати зявити ся і не через безпосереднї звизки Київа з Тмутороканем, а з кругів дружинних чернигівських, тому що говорили про княжат чернигівських (в тім і перекази про Мстислава тмутороканського). А хозарські перекази вказані Шахматовим дуже мало мають в собі хозарського: лєґенда про хозарську дань не хозарська, а київська.

Богацтво печерських звісток з другої половини XI в. робить правдоподібною гадку, що лїтопись перейшла в сїм часї через руки когось з печерської братії – може був ним і Никон. З далеко більшою правдоподібністю, майже – з певністю, можна назвати одного з пізнїйших редакторів її – видубицького ігумена Сильвестра, що підписав ся в згаданій приписцї 1116 р. На простого переписувача він був занадто визначним чоловіком, з другого боку – брак відомостей про Видубицький монастир не позволяє уважати його таким автором, що трудив ся над лїтописею ще в другій половинї XI в.

Як поворотні точки, де кінчила ся лїтопись в ріжні стадії розвою, крім третьої чверти X в. (між смертю Ігоря і Володимировим хрещеннєм) з значною правдоподібністю можна прийняти ще 1030 – 1040 рр.: тут дїйсно відчуваєть ся прогалина, по котрій наступає як вступ до чогось нового запись про смертю Ярослава і його роз590порядження. Вказані далї Шахматовим як такі поворотні моменти записки під 1073 і 1093 рр. також мають де що за собою, але не виступають так певно. Пізнїйші руки перейшли по лїтописи і загладили богато. Через се наші мірковання про розвій лїтопис все ще мусять мати загальний і приблизний характер.

Ті найстарші часи лїтописи, що могли бути описані в 1030 – 40-х рр., без лїт (означимо їх буквою А для схематичного перегляду), маємо в Новгородській лїтописи вже доповнені деякими звістками грецького (чи грецько-болгарського) похождення і незручно розбиті на роки: над вступною частиною поставлено 854 р., подїї з часів Ігоря роздїлені на кілька років, решту виповнено порожнїми роками; в 2-ій редакції Новгородської лїтописи маємо сю частину до року 944 (в її теперішнїм видї назвім її В).

Незалежно від неї стара запись (А) кількома наворотами протягом другої половини XI віку була продовжена, розширена, перероблена й хронольоґізована – доведена до тої стадії, яку звемо коротшою редакцією (Г), а Шахматов називає Начальним сводом: в досить чистім видї маємо се в 1 Новгор., від р. 945 до 1016 і від 1054 до 1074. Тут нема ще вступних ґеоґрафічно-етноґрафічних оглядів, вставок з Амартола, нема русько-візантийських трактатів, нема ще деяких переказів – напр. останьої пімсти Ольги (спалення Коростеня) ¹).

¹) Чи при тім київська лїтопись була скомбінована з новгородською, як думає Шахматов, се менї не ясно і я не бачу на се доказів. Новгородські погляди, новгородська тентенція, як я її назвав, проходить глубоко в концепцію лїтописи і вона комбінує на ріжних місцях зовсїм явним образом перекази київські з новгородськими (початок київських князїв, дїяльність Ольги, Володимира, війна Ярослава з Святополком), але власне через те я б скорше вважав се не пізнїйшою контамінацією, а такою комбінацією, яка лежить в основі лїтописи, коли на першої, то перших редакцій.

Сї доповнення одержала лїтопись потім, переходячи в стадію, котру звемо ширшою редакцією (Е). Редакційна робота робила ся й тепер не від разу, а кількома наворотами і можливо – кількома руками. Так нпр. на вступі сей етноґрафічний огляд українських племен даєть ся трома наворотами: повтореннє вступних слів „Поляном живущимъ о собЂ“ вказує на кілька вставок, зроблених ріжними часами. Сю ширшу редакцію продовжену до 2-го десятилїтя XII в., маємо в двох версіях, північній і полудневій.

Таким чином коротка схема розвою лїтописної роботи була б така: 591

Α (початкові записи 1030 – 1040 рр.).

│

├Β теперішня коротка редакція (яку маємо в Новгор. до 944 р., з самостійною хронольоґїєю).

│

Γ розширена і хронольоґізована коротша лїтопись.

│

├Δ коротша новгородська версія лїтописи, що маємо від 945 до 1016 і від 1054 до 1074 р.

Ε доповнена умовами і розширена вставками з Амартола й ин.

│

├Η полуднева версія лїтописи

Ζ північна версія ширшої ред. лїтописи

Якими джерелами при тім розпоряджали укладчики лїтописи, ми вже по части бачили. Почнемо від старшої редакциї, як ми її означали вище: київські брати, хозарська дань, Аскольд і Дир, прихід варязьких князїв, Ігорь в Київі, Олегів похід на Царгород і його смерть, війни з Уличами. Памятаємо при тім, що в теперішнїм текстїможливо є деякі скорочення, що оповіданнє мабуть ішло далї, але тут ми будемо тримати ся того, що виріжнили з його теперішнього складу в 2-ій ред. Новг., з перед 945 р. Отже тут ми не маємо нїчого взятого з чужих джерел, виключивши тільки цитати з біблїї з нагоди епізоду про хозарську дань, нїчого взагалї з писаних джерел, – се збірка переказів і комбінацій редактора. Виріжнити сї комбінації не всюди можна на певно. Я не буду твердити на певно, чи нпр. поясненнє, що Аскольд і Дир були Варяги, або що Ігор був син Рюрика, а Олег його воєвода, або оповіданнє, що Ігор прийшов з Новгорода й забив Аскольда і Дира – то все комбінації виключно самого укладчика лїтописи. Але вище я показував, як на тих точках була слаба традиція, як ріжнородно укладались тодї ті перекази й імена в зовсїм відмінні комбінації, тому й тут признаю дуже велику участь комбінаціям автора сеї початкової редакції. Як на правдиві перекази напевно можна вказати на епізоди про київських братів, хозарську дань, похід Олега на Царгород, війну Ігоря з Уличами. Звістки сучасника в сїй редакції – тільки пояснення, напр. де могили Аскольда, Дира, Олега.

При дальших редакціях сеї части, включно до поч. XII в., використано цїлий ряд писаних джерел, переважно чужих. Так ужито звістки Ґеорґія Амартола з його продовженнєм; звідси взято окрім історії походу Руси на Царгород за імп. Михаїла та Ігоревої експеди592ції, ще загальний етноґрафічно-ґеоґрафічний огляд на вступі, приклади з всесвітньої істориї – дивні звичаї ріжних народів, в паралєль поганським звичаям руських народів (Іпат. с. 8 – 9, тут він і цитуєть ся: „глаголетъ Георгий в лЂтописьцЂ“), „волъхвования отъ чародЂйства“ з нагоди смерти Олега (с. 24 – 5). Від Амартола також ідуть дрібні звістки про грецько-болгарські події з другої половини IX і першої X в., введені в лїтопись уже при її хронольоґізації ¹). Зістаєть ся одначе непевним, наскільки користала вона безпосередно з самого Амартола, а не з якоїсь історичної компіляції, що черпала з Амартола тільки між иньшим – бо деякі хронольоґічні непорозуміння редакторів лїтописи виясняють ся власне за посередництвом таких власне компіляцій ²).

¹) Виказ місць взятих з Амартола див. у Сухомлїнова, де автор виказує й иньші писані джерела, і у Шахматова Хронологія.

²) Шахматов поставив був здогад, що редактор Повісти користав з певної енцикльопедії (принесеної мабуть з Болгарії), де були м. и. хронїка Амартола, хронольоґія Никифора, біблїйно-апокрифічна історія, котрої слїди маємо в лїтопіснїй повісти про Володимира (Начальний лЂтописный сводъ и его источники, пор. йогож Древнеболгарская энциклопедія X в.). Здогад сей одначе має вповнї гіпотетичний характер, і здаєть ся, сам Шахматов тепер не дуже стоїть за ним.

³) Він виданий з старшого кодекса (XIII в.) в I т. Полного Собр. лЂтоп., і з Никон. збірника – в т. IX, компіляцію його фраґментів з уривками з Амартола вид. БЂлокуровъ п. т. Русскія лЂтописи по рукописи Н. П. Никифорова, Мва, 1898.

Для хронольоґії ужито хронольоґічну працю патр. Никифора Χρονογραφιχόν σύντομον (ЛЂтописецъ вскорЂ“, або „вкратцЂ“, як він зветь ся в словянськім перекладі) ³); з нього взята хронольоґічна схема під 852 р. (як се довів Шахматов). В оповіданню про похід Ігоря 941 р. окрім Амартола користано безпосередно чи посередно з жития Василя Нового, як ми бачили вище (с. 440). Оповіданнє про Кирила и Методия (с. 15 – 16) взято з якоїсь осібної повісти, близької до панонських житий.

Осібну катеґорію становлять русько-візантийські умови – дві въ цїлости і одна в парафразї й уривках (під 907 р.).

Слїдів користання з свійських, місцевих книжних творів, писаних повістей в сїй части не помітно нїде, так само і з яких небудь давнїйших свійських річних записок. Сухомлїнов свого часу поставив був теорію, що наші лїтописи розвинули ся з пасхальних табличок з короткими аналїстичними записками, але такі короткі аналїстичні записки належать до свіжійших редакторських верств в нашій лїтописи, а слїдів пасхальних таблиць в давнїй Руси досї не викрито. Срезнєвский пробував довести істнованнє в лїтописи записок ще з X в., але 593 більшість вказаних ним звісток очевидно взята з чужих джерел, або пізнїйше викомбінована і тепер тільки одна звістка з X в. зістаєть ся загадкою – се комета під 911 р. Здогади Ламбіна і новійші – Ламанского про більші письменні матеріали з X в. використані в лїтописи, вповнї теоретичні. Шахматов в своїй останній аналїзї лїтописи також прийшов по виводу, що до часїв Ольги не видно слїду використання якихось свійських писаних джерел ¹).

В другій половинї X вв. редакційні верстви відріжнити ще тяжше. Присутність постороннїх книжних утворів відчуваєть ся місцями дуже сильно, але виріжнити їх докладно незвичайно трудно, майже неможливо. Шахматов, перевівши свою останню аналїзу лїтописи, припускає такі книжні джерела, використані в лїтописи:

болгарська лїтопись, що оповідала про війни Святослава ²),

сказаніє про кн. Ольгу – її подорож до Царгорода, державні труди і смерть,

сказаніє про Варягів мучеників,

сказаніє про Володимира,

фундаційна грамота Володимира церкві Богородицї Десятинній,

сказаніє про Бориса і Глїба.

¹) Див. особливо резюме в гл. XVIII.

²) Її вплив він добачає також в згадцї лїтописця, що Греки прийняли Олега за св. Димитрія в його походї під Царгород.

З сих гіпотетичних джерел болгарська лїтопись зовсїм сумнївна – всї наведені покази на неї мало значать, а головно, що трудно в болгарськім джерелї припускати таке змальованнє Святослава, як бачимо в лїтописи (а вона на думку Шахматова зачерпнула се оповіданнє з тої болгарської лїтописи). Фундаційна грамота Володимира могла входити в повість про нього. Що лїтописець використав якісь книжні повісти чи слова про Ольгу, мучеників-Варягів, Володимира, Бориса і Глїба, се вповнї можливо, і навіть в розмірах ширших, ніж припускає Шахматів. Дїло в тім, що Шахматов при своїй реконструкції першої редакції лїтописи припускає значні утрати з неї – пропуски пороблені при перерібцї – і тому ріжні екстраваґанції супротив лїтописи, які ми знаходимо в писаннях про Ольгу, Володимира і т. д. по за лїтописю, занадто зводить до першої, утраченої редакції лїтописи, а тим самим до мїнїмума приводить самостійність тих писань від лїтописи: так напр. вплив сказанія про Володимира він зводить до самої похвали крещенію, еказаніє про Бориса і Глїба до „короткої записи вишгородської церкви про убієніє, похорон, віднайденнє мощей, прославленнє і чуда від них“ – власне через те 594 що забагато кладе на рахунок гіпотетичної першої редакції лїтописи, хоч сам a priori приймає, що не можна на рахунок лїтописцїв писати всеї тої аґіольоґічної роботи, з котрою ми стрічаємо ся в лїтописи (часто з очевидними фраґментами тільки).

Деякі книжні запозичення, які маємо в сїй части лїтописи, могли дістати ся сею посередньою дорогою – через використані лїтописцем книжні „сказанія“, напр. в промові фільософа уривки з Палєї, або джерела спільного з нею, а в уста самого Володимира вложене ісповіданнє віри, не зовсїм православне („піваріанське“), викрите недавно Нїкольским в осібнім видї в рукоп. XII – XIII в. під назвою „Написанія о вЂрЂ“ (Сухомлїнов вказував ранїйше на ісповіданнє Михаїла Сінкела, включене в Святославів збірник 1073 р., але лїтописне ісповіданнє ріжнить ся від нього).

Старих лїтописних записок не видно і в сїй части. До такого виводу прийшов і Шахматов. Пок. Кунік вказав на ряд записок, що можуть походити з княжого помянника ¹), але вони починають ся від р. 1100 (роки уродження і смерти осіб з княжої родини), перед тим їх не видко.

Як я казав уже, Повість і її продовженнє з початку мали форму праґматичного оповідання, і аж пізнїйше роздїлено його на роки, а при тім пододавано і коротких записок, зачерпнених з ріжних джерел чужих і свійських або викомбінованих, з роками. Се була робота анальоґічна з пізнїйшою Галицько-волинською лїтописею, котру автор теж писав без років і аж пізнїише заміряв їх визначити (Іпат. с. 544), тільки не зробив сього. Такий праґматичний характер мало оповіданнє, правдоподібно, аж до часів Ярослава – нпр. до 1026 р. Слїди пізнїйшого вставлювання річних чисел для першої частини я вказував вже вище; для дальшої вкажу нпр. на р. 988.

Для хронольоґізації редактор мав перед усїм дві головні опорні точки. Перша – звістка про Русь, себто про похід її на Царгород, з датою викомбінованою з грецьких джерел – викомбінованою хибно, але як саме, сього й досї ми не знаємо напевно, не вважаючи на недавнї виводи Шахматова ²).

¹) ИзвЂстны ли намъ годъ и день смерти в. кн. Ярослава Владиміровича, 1896.

²) Найновійші – Разысканія с. 98.

На сїй датї оперте все датованнє перших подїй, аж до приходу Олега до Київа. Друга крайня опорна точка для вираховання дат – се дата смерти Володимира, відома з письменних джерел (1015 р.). Деякі посереднї дати редактор міг вивести теж з візантийських джерел (як нпр. для походу Ігоря 941 р.). Для другої половини X в. міг він знайти деякі хронольоґічні вказів 595ки в тих „сказаніях“ про Ольгу, Володимира й ин., використаних в лїтописи – може рік смерти Ольги, хоч в деяких випадках міг мати самі днї без року (напр. при смерти Ярополка). Натомість датами русько-византийських умов міг він покористувати ся хіба для поправок, тому що – як ми вище вивели з огляду на новгородську редакцію, сї умови були введені в лїтопись уже по довершенню хронольоґічного подїлу.

Чи мав редактор якісь свійські хронольоґічні таблички, що помогли-б йому означити границї князювань і розложити події? Се питаннє дуже інтересне для нашої історії, але порішити його поки що не можна. Срезнєвский висловив здогад, що редактор міг мати такі записки, де по рокам князювань означені були визначнїйші подїї. Ми дійсно маємо одну таку табличку, для часів Володимира, в старім житиї його: „по святем же крещеніи поживе бл. кн, Володимеръ 28 лЂтъ; на другоє лЂто по крещеніи къ порогомъ ходи, на третіє лЂто Корсунь городъ взя, на 4-оє лЂто церковь камену св. Богородица заложи“ і т. д. Але вона не має прикмет глубокої давнини і могла зявити ся, так як і літописні дати, з пізнїйших пригадок ¹). В ширшій версії лїтописи під 852 р. маємо табличку кназївств – я навів її вище; вона згоджуєть ся роками лїтописи що до князївств Олега й Ігоря ²), можна погодити її й для Святослава та Ярополка, тільки для князювання Володимира рішучо бракує одного року.

¹) Шахматов думає, що ся табличка була в старшій редакції лїтописи і відти взята старим житиєм.

²) Срезнєвский думав противно, але він не звернув уваги, що звичайно тодї зараховували і перший і останній рік князївства, отже рахували роком більше нїж ми; відповідно до того маємо: Олег сїв в Київі 882 р., умер 912 – отже 31, як в таблицї, Ігор сїв 913, умер 945, отже 33, як в таблицї; рахуючи початок Святославового князївства 945 р., будем мати до його смерти під 972 р, теж 28 р., як в табличцї; одначе в усїх версіях титул про початок Святославового князївства стоїть під 946 р, – може се недогляд самого редактора. Для Ярополка від 973 до 980 р. теж здобудемо 8 років, але для Володимира тодї забракне оден рік рішучо.

Коли зважити, що початки деяких князївств в лїтописи віддїлені під осібні роки від попереднїх як би навмисно, аби натягнути рік, то се наводить гадку, що ся табличка була взірцем для редактора при останній хронольоґізації і до неї він притягав факти, а не табличка обрахована на підставі дат лїтописи. Далї, я вище, в історичнім оглядї підносив факти, що вказують на спізненнє лїтописних дат; так східнї походи Святослава в дїйсности стали ся років на два пізнїйше, подорож Ольги до Царго596роду теж о два роки; я піднїс деякі факти, що промовляють і за пізнїйшими роками смерти Олега й Ігоря. Як би признати, що редактор, роскладаючи роки за табличкою, де рахувались неповні роки, відчисляв цїлі роки, то се нам обяснило-б сю справу: і так вже на часах Святослава й Ольга ми мали-б ріжницї два роки, на часах Ігоря три, на часах Олега чотири: в дїйсности, коли табличка була добра, він мав би вмерти в 915 – 6 р. Однакове спізненнє подорожи Ольги й походів Святослава вказувало-б і ще иньше: що сї факти в якійсь табличцї датовані були роками князївств, і спізнили ся через хибний рахунок при хронольоґізації лїтописи. Але наскільки сї всї рахунки самостійні взагалї від лїтописи – не тільки від останньої хронольоґії, а і від старших редакцій її, се зістаєть ся неясним.

Як на народнї перекази в сих дальших частях лїтописи можна на певно вказати, окрім вказаного вище, ще другий похід Ігоря на Візантию, деревську війну по смерти Ігоря (цікаво, що останнього епізоду Ольгиної пімсти в новгородській версії бракує, вона додана при пізнїйшій редакції), більшу частину з оповідання про подоріж Ольги до Царгорода (сватаннє імператора, посольство його до Київа), історію Святослава. Історія Володимира теж має богато елементів народніїх переказів: війни синів Святослава, Володимирові пири; дечого і тут бракує в коротшій (новгородській) версії: напр. під 993 р. тут тільки коротка звістка: „иде Володимиръ на Хорваты“, в ширшій додано зі словами: „Пришедшю же ему съ войны Хороватьской...“ чисто народнїй переказ про боротьбу отрока з Печенїгом і заснованнє Переяслава; так само до порожнього 997 р. (як у новгородській) дописано такий же народнїй переказ про білгородський кисїль. Трудно уставити напевно – чи тут маємо пізнїйші додатки ширшої редакції – чи скорочення в новгородській версії.

Що до устних оповідань свідків, то з них користано, розумієть ся, широко, але вказівки на них дуже рідкі: під 1106 р., записуючи смерть девядесятлїтнього боярина Яня, лїтописець згадує: „у негоже азъ слышахъ многа словеса, яже вписах в лЂтописиць“, – але що власне, не поясняє. Маємо оповіданнє Гюряти Роговича під 1096 р., та не можна бути певним, чи се оповіданнє було записано безпосередно редактором, чи перейшло до нього через якесь сказаниє або що.

Осібну катеґорію становлять піснї; подекуди ясно бачимо слїди їх – напр. в описи Лиственської битви (під 1024 р.):

„и бывъши нощи, бысть тьма, и громове, и молънья и дождь яко посвЂтяша мъльнъя, и блисташа ся оружья, єлико же млънія освЂтя597ше, толко мечи видяху, и такъ другъ друга убиваше, ¹) и бЂ гроза велика, и сЂча сильна и страшна“,

або в звістці про смерть Романа Святославича (під 1079 р.):

„и суть кости єго и до сего лЂта тамо лежаче, сына Святославля і внука Ярославля“.

¹) Ся фраза упущена в Іпат., Лавр. і под. кодексах, а заховала ся лише в пізнїйших компіляціях.

Робота самих редакторів не скрізь видна і не скрізь однака. Найбільше її видно у вступній частинї, де відкривав ся безкраїй простір здогадам і комбінаціям. Вкажу кілька найбільш виразних прикладів. Така історія розселення Словян з Дунаю під натиском Волохів (Іпат. с. 3 – 4 і 6 – 7), в ній даремно старали ся відкрити якусь дїйсну історію, і ще найправдоподібнїйше, що сю теорію лїтописець уложив під впливом сучасного розпросторення Волохів в дунайських краях. Далї – комбінація подорожи Андрія з варязько-грецьким путем – що то мовляв Андрій їхав через Київ до Риму. Історія міґрацій чужих народів – тут Хозари, через непорозуміннє, виступили въ ролї „білих Угрів“. Історія запросин варязьких князїв на Русь в порівнянню з коротеньким оповіданнєм старшої редакції розвинена далї в інтересах норманської теорії, напр. до слів: „идоша за море к Варягомъ“ додано : „сіце бо звахуть ся ты Варягы Русь, яко се друзиє звут ся Свеє, друзии .Урмани...“ і т. и., або многозначний додаток: „пояша по собЂ всю Русь“. Аскольд і Дир поставлені в певну звязь з Руриком і розповіджено, як вони зявили ся в Київі, чого не було в короткій редакції; так само пізнїйше вложені імена Аскольда і Дира в оповіданнє Амартола – в короткій редакції їх там нема. Супроти знайдених звісток, що Олег був князем, і супроти погляду старшої редакції, що він був тільки воєводою Ігоря, зявив ся компромісовий погляд, що він правив як опікун і свояк Ігоря. Завівши до Повісти історію про Кирила й Методія з її катеґоричною заявою, що Русь – се словянський нарід („СловЂньску языку... отъ негоже языка и мы єсме Русь; а СловЂнескъ языкъ и Рускый одинъ“), редакторъ спішить ся сей погляд привести до згоди з своєю варязькою теорією: „отъ Варягъ бо прозваша ся Русю, а пЂрвЂе бЂша СловЂне“. Але в меньш важних справах автор не дбав так про супречности – напр. маючи історію про побут Андрія в Київі, він лишає в оповіданню про Володимира слова диявола, що на Руси не було апостолів (Іпат. с. 80).

Аналїза лїтописи дала нам спроможність слїдити за тим, як поволї, протягом десятолїть зберали ся в нїй матеріали. Але разом з тим при тих редакціях не одно й відпадало. Таких відпадків лиши598ло ся вам дещо в короткій редакції лїтописи, дещо в пізнїйших компіляціях. Що було причиною того, що та чи иньша звістка не війшла в останнї редакції, се не всюди можна пояснити. Дуже часто могло се стати ся через недогляд: напр. бачимо, що в останнї редакції не війшов початок переказу про Ігоря – його війна з Уличами, а тільки продовженнє – повстаннє Деревлян; переставляючи записки, легко було щось упустити; але де що могло викидатись і свідомо. Поки на давню лїтопись дивились як на одноцїльну працю, доти сї відпадки дуже легковажено (особливо се гостро виступає у Карамзїна). Тепер, коли ми бачимо, яку довгу і повільну редакційну роботу переходила лїтопись, які переміни при тім робились, сї відпадки в наших очах мають не меньше значіннє, як і заведене в лїтопись. Розумієть ся, треба тільки відріжняти те, що по всякій імовірности належить до записок XI – XII в., від пізнїйших комбінацій (як напр. вивід Руси від річки Руси в Воскресенській лїт,), від пізнїйших записок (як численні звістки Никонів. лїт. про богатирів) або простих непорозумінь (нпр. похід Прусів, що помилкою зроблено з напасти від „прузів“ – сарани, і т. д.) З сього погляду сї екстраваґанції пізнїйших компіляций ще вимагають критичної перевірки.

На тім кінчу свій екскурс; додам тільки ще дещо з біблїоґрафії.

Видання Найдавнїйшої лїтописи : перше виданнє, з Радивилівського кодекса, з скороченнями, вийшло 1767 р. (Библіотека российская историческая, І, з передмовою Шлєцера). Нове виданнє на підставі кодексів північної ґрупи, розпочате Тимковським на початку XIX в., доведене було тільки до 1019 р. (1824). Аж в I т. Полного собранія лЂтописей 1846 р. видано суздальський лїтописний збірник, і в нїм Найд. лїтопись північної версії; до варіантів ужито кодекси полудневої версії, а самої полудневої версії не видано: вона вийшла аж 1871 р. в двох виданнях: ЛЂтопись по Ипатскому списку (весь волинський збірник) і ПовЂсть временныхъ лЂтъ по Ипатьевскому списку – фототипічне виданнє самої Найдавнїйшої лїтописи; в 1908 р. вийшло нове виданнє II тому полного собранія з повним текстом волинського збірника. Північна версія була видана ще кілька разів: ЛЂтопись по Лаврентьевскому списку, 1872 р. (нове виданнє 1897 р.) і крім того сама Повість в фототипічнім виданню: ПовЂсть врем. лЂтъ по Лавр. списку, 1872 і в звичайнім 1910; готуєть ся нове виданнє I тома Полного собранія. Радивилівський кодекс виданний фототипічно з його численними мінятюрами в р. 1902 в двох томах п. т. Радзивиловская или Кенигсбергская ЛЂтопись (Памятники древней письменности, XCVIII). Зведений текст Найдавнїйшої лїтописи з варіантами й доповненнями з усїх виданих лїтописних збірників: Сводная лЂтопись, составленная по всЂмъ изданнымъ спискамъ лЂтописи Л. Лейбовичемъ, 1876.