Текст книги "Історія України-Руси. Том 1"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 54 страниц)

²⁵) Іпат. л. с. 88 (овес, пшениця), Житіе θеодосія л. 9 об. (ръжанъ хлЂбъ), 21 (мак), 21 об. (в сЂмени льнянЂмъ избити масла), Рус. Правда– урок вирнику: солод пшено, горох; пор. Патерик вид. Яковлева с. 86, 100 (варіанти).

²⁶) Житіє θеодосія л. 9 (пор. Іпат. с. 123).

²⁷) Іпат. л. с, 42 і 54 (рало і плуг-у Вятичів), 138 (рискаль, мотика), 147 (рогалія-рукалія), 224 (борона), Р. Правда-Карамз. код. § 71 (плуг і борона. Слово о полку Ігоревім вид. Огоновського XII.

²⁸) Іпат. л. 183, Слово о полку Ігор. вид. Огоновського XII.

²⁹) Іпат. с. 183 (конї), про волів с. 7 (коли ними їздили, то певно й орали).

³⁰) Іпат. с. 224, P. Правда Карамз. § 40, Слово 1. с.

³¹) Житіе Теодосія л. 9 (пор. Патерик с. 168 жорна) л. 11, 22 (мука, отруби, сусЂкъ), 20 і 21 (хлЂби чисти сЂло), Іпат. с. 88 (мука і отруби).

³²) Ж. Теодосія с. 20, Р. Правда Акад. § 33.

³³) Академ. код. § 39.

³⁴) Житіе Теодосія л. 9, Сказанія о БорисЂ и ГлЂбЂ (вид. Срезневского) с. 73 і 77, Іпат. с. 296.

³⁵) Патерик с. 100 і 137. Звістки Патерика про матеріальну культуру вибрав (досить механїчно) також Д. Абрамович ИзлЂдованія о Kieво-печерскомъ патерикЂ, 1902.

СКОТАРСТВО, ЛЇНҐВІСТИЧНИЙ МАТЕРІАЛ, ПТИЦЯ, ПЧІЛЬНИЦТВО, АРХЕЛЬОҐІЧНІ Й ІСТОРИЧНІ ЗВІСТКИ, ЛОВЕЦТВО, РИБАЛЬСТВО.

Скотарство було головнїйшим промислом пра-індоевропейського люду; як незвичайно слабі слїди хлїборобства в пра-індоевропейськім запасї слів, так богато спільних виразів що до скотарства. Коли додати, що судячи по фактам лїнґвістики і з побуту старших культурою народів (Греків, Індусів) за скотарством стратило було всяке значіннє ловленнє дикого звіря для поживи, що рибальство так як не істнувало – принаймнї не лишило слїдів в мові, то незвичайне значіннє скотарства в пра-індоевропейськім господарстві стане цїлком ясним.

Слїд того незвичайного значіння худоби, коли вона була єдиним богацтвом чоловіка, зацїлїв і в словянській словницї: слово с к о т ъ – худоба в староруськім значить майно, гроші (пор. ґот. skatts – скарб), а „скотниця“ означає скарбницю; слово добуток, д о б ы т ъ к ъ в ріжних словянських мовах значить то майно, то худобу ¹).

І в прасловянськім господарстві невважаючи на широкий розвій хлїборобства, скотарство заховало далї першорядне значіннє: се відбилось в численности термінів, в прасловянських дублєтах і спеціальних назвах з сфери скотарства.

Бик і корова крім пра-індоевропейського загального: г о в я д о (санскр, gô, зенд, gâo, грець. βου̃ς верхннїм. chuo) ²) і другого праарийського імени т у р ъ (зендське staora, грецьк.ταυ̃ρος, taurus), що в словянськім перейшло на дикого бика, – мають ще в прасловянськім назви б и к а, в о л а, к о р о в и, т е л я т и. Поруч праіндоевропейського: вівця, о в ь ц а (сапскр. avi, грец. 'όϊς, стар. горішнонїм. au, ou), маємо праевропейське ягня, старосл. агня, ягня (грец. 'αμνός, лат. agnus) для молодого звіряти; слово б а р а н (спільне до старослов., східнїх і західнїх діялєктів) правдоподібно належить для прасловянських. При означенню для домашньої кози – к о з а є прасловянське-ж означеннє і для дикої – серна, сръна. Пра-індоевропейське свиня, свиния (санскр. sûkará, грец. ύ̃ς , г. нїм. sû) має коло себе ще праевропейське: в е п р, вепрь (лат. aper, г. нїм. ebur) і осібне слово для молодого зьвіряти – порося, npася (праевропейське – лат. porcus, ір. оrс, г. нїм. farah). Для коня маємо прасловянські слова: конь, кобила і жрЂбя, але се останнє слово значить молоде звіря взагалї. Треба додати, що вже в праіндоевропейські часи був домашнїй пес, сторож стад, тим часом як кітка була вже дуже пізнїм здобутком европейської культури (кіт від лат. catus) і в православянськім побутї мабуть не була відома ³).

П а с т и, пастух (пастухъ і пастырь) слова загальнословянські. Для худоби збирало ся сїно, як ми вже бачили. Тримали її для мяса і для молока. Вже в пра-індоевропейській словницї знаходимо слова для сквашеного молока (щось нїби як сир), з чого, розумієть ся, виходить уживаннє й солодкого молока, а навіть масла. Загальнословянське означеннє м о л о к а вважають запозиченим з нїмецького (стар. г. нїм miluh) ⁴), запозиченнє в кождім разї дуже старе, а поруч нього ще иньше слово, що безсумнївно входить в тойже старий праевропейський ряд: наше м о л о з и в о, грец. 'αμέλγω , лат. mulgeo, стар. гор.-нїм melehan, старосл млъзя, млЂсти (доїти). С и р слово словянолитовське, лит. Suris, звязують з стар. гор.нїм. sur квасний (sauer); поруч нього друге, хоч не так широко розповсюднене т в а р о г (з нього нїм. quark) ⁵). Назва м а с л а (від мазати) показує, що уживалось воно з початку не для їди, а для мащення (тому є численні паралєлї иньших індоевропейських народів) ⁶).

Користали і з шкір худоби (прасловянське – р у н о ), і з в о в н и (старосл. влъна, слово праіндоевропейське, санскр. urna, гр. λα̃νος, ґот. wulla, литов. vilna).

Плеканнє домашньої птицї, цїлком незвістне старшим часам ⁷), не прийшло і в прасловянські часи до більшого розміру, хоч розвій хлїборобства і господарської осїлости давали тому можливість. В загальнословянській словницї знаходимо назви для гуся, качки і курки. Перші два належать до пра-індоевропейських : санскр. hamsà, грец. χήν , нїм. gans ⁸), для качки – санскр. âtí, лат. anas, нїм. ente, cл. яты. Назва для курки перейнята від Іранцїв (перс. churu, слав. куръ, кура) ; тільки про неї можна бути певним, що маємо до дїла з домашньою птицею ⁹).

Новійший теж і судячи по фактам лінґвістики й історії незвістний старшим часам, уже між европейськими народами розвинений промисел-пчільництво теж мало де широко розвинутись на словянській правітчинї. Слова б ж о л а (в старосл. памятках бъчела і бьчела, виводять від *бък – гудїти), т р у т е н ь, м а т к а – загальнословянські, так само як і у л ї й, тим часом як слово мід належить до праіндоевропейських (санскр. mádhu, грець, μέθυ – вино, г.нїм. méto, слов. медъ), а в і с к (сл. воскъ, лит. waškas, г.нїм. wahs) спільне північно-европейським мовам ¹⁰).

В археольоґічнім матеріалї годить ся перед усїм згадати останки поживи в будовах з мальованою посудою: культура ся як не захоплювала Словян, то розвивала ся в такім близькім сусїдстві, що до певної міри може служити показчиком також і їх господарського побуту. Кости звірят домашніх родів (бика, вівцї, кози, свинї) стрічають ся в них дуже часто ¹¹). В нахідках похоронних піль київської околицї при небіжчиках особливо часто стрічають ся кости барянячі, також свинячі, і навіть курячі ¹²). В сїверянських і волинських могилах знайшли ся останки коней, овець, птичі кістки, лушпина курячих яєць ¹³). В описи руського похорону у ібн-Фалдана жертвують ся бики, конї, пес, півень і курка, иньшим разом вівцї. Про жертвованнє птиць, і спеціально курей у Руси говорять Візантийцї ¹⁴).

З джерел історичних арабське джерело IX в. говорить про годованнє у Словян домашньої худоби, спеціально свиней у великому числї („пасуть свиней нїби овець“) ¹⁵). В наських джерелах згадують ся воли, конї, вівцї, свинї, кози, навіть осли ¹⁶). Великі стада бачимо в князївськім господарстві, де згадують ся осібні „конюхи“, „овчюхи“ (пастухи коней, овець) ¹⁷). Що скотарство було взагалї широко розповсюднене, показує широке уживаннє мясної страви. Їли мясо найчастїйше волове й овече, але споживали й коняче ¹⁸). Крім мяса, користали з молока, знали сир, а волів та коней уживали й для їзди і до роботи. Тримали скотину в хлївах, зачинених зусюди ¹⁹).

Супроти виразних звісток про широке розповсюдненнє домашньої худоби між нашим народом треба вважати непорозуміннєм звістку Константина Порфирородного, що Русь не має у себе волів, коней, овець, тож купує їх у Печенїгів ²⁰); тут стільки правди, що Русь дїйсно могла купувати часто худобу у своїх степових сусїдів, бо ті жили виключно з скотарства.

Про плеканнє домашньої птицї наші домашнї джерела (XI в.) говорять дуже виразно, не зіставляючи нїякої непевности, і то про годованнє на ширшу міру. Так Деревляне тримають голубів в осібних голубниках у себе на подвірю; в menu Ярославового вирника курка виступає такою ж невідмінною щоденною стравою заможнїйшого чоловіка, як хлїб та каша ²¹). В давнїйшій Руській Правдї крім курки й голуба згадують ся, як рідші домашнї птицї: качка, гусь, журавель, лебедь ²²).

Про пчільництво знаходимо теж дуже богаті звістки в історичних джерелах (археольоґія тут нїчого сказати не годна). Про широке розповсюдненнє його говорить арабське джерело IX в. ²³). „Мід і скора“ (шкіри, футра), „скора челядь і віск“, „скора, віск, мід і челядь“ – се головні українські продукти Х в., предмети богацтва й торговлї: ними дають дань, посилають дарунки й торгують з чужими народами ²⁴), Широко уживав ся мід і дома, особливо на питє: його пили всї, від низших до вищих верств; на празник Спаса у Володимира варили по 300 перевар меду ²⁵). Що до форми самого пчільництва, то Араби (з того джерела IX в.) докладно описують улї Словян, кажучи, що вони роблять ся з дерева, мов би збанки, там живуть пчоли і складають мід. Нема причини відкидати сїєї звістки про пасїчництво, особливо в краях степових. У свійськім джерелї – Руській Правдї мова йде скрізь про бортництво північного лїсового поясу: для пчіл робили штучні дупла в лїсї, в деревах-т. зв. бортях, досить високо і „лазили“ (технїчний вираз), вибираючи мід; саме слово б о р т ь (схід. і зах. слов.) означає штучно видовбане дерево (лат. torare, нїм. bohren, наше бурав); поруч нього була у нас ще друга назва-свепет, в старих памятках рівнозначна з „диким медом“ ²⁶). В ширшій редакції Руської Правди знаходимо богато постанов про знищеннє знаків власности на бортях, або „бортної межі“, кражу меду з бортїв або попсованнє самого борта ²⁷). Се вже само показує широке розпростореннє сього промислу.

Ловля звіря в богатих лїсом і звірем краях словянської правітчини теж мала де розвинутись; вона і дїйсно була розвинена широко, особливо в старших часах. Мова одначе може дати тут тільки дуже бідні вказівки. Можна вказати, що слово л о в и т и, лови спеціалїзовалось для ловлення звіря вже в прасловянські часи; крім загальнословянського с ї т к а, сЂть, маємо кілька широко розповсюдненних назв: сило, тенето (старослов., східнє й західнє). Археольоґія також не дає тут майже нїчого, за то дуже богаті відомости дають історичні джерела. На погляд лїтописця лови були давнїм, споконвічним промислом його земляків – Полян; про лєґендарних братів – осадників Київа він каже, що вони „бяху ловяще звЂрьє“ в великих лїсах наоколо Київа ²⁸). В арабських джерелах, почавши від IX віку, звірячі шкірки становлять головний предмет вивозу з Руси і взагалї східнословянських земель: бобри, соболї, лиси, білки й ин. ²⁹). Але тут іще можна-б припускати, що Словяне збирали або куповали ті шкірки у сусїдних півничних народів, тому важнїйші звістки наших джерел, де йде мова про данину шкірками, збирану з самих наших племен: Поляне, Сїверяне, також Вятичі колись платили „по бЂлЂй вЂвЂрицЂ отъ дыма“. Деревляне давали київським князям дань куницями, „по черьнЂ кунЂ“ ³⁰). В Руській Правдї (ширшої редакції) знаходимо ряд постанов ловецького права: кари за зіпсованнє приряду до ловлення сїткою, за викраденого з сїтки сокола або яструба, за краденого бобра і взагалї виловлену чужу звірину ³¹). З иньших джерел звістні нам ріжнородні способи ловів: уганяли за звірем конем, били його з руки, ловили сїтками, уставленими в вигідних місцях (перевЂсы, перевЂсища), або заганяли до них звіря; ловили псами, соколами, яструбами ³²). Особливо бавились ловами князї; про них маємо часті звістки в джерелах. Лови були їх звичайною розривкою, дуже частою, майже як занятє: по думцї Мономаха (в його науцї), відстоявши службу божу, князь має або зайняти ся державними справами, або „ловы дЂяти“, або переїхатись, або лягти спати. Війна, лови, „пути“ (подорожі) – се княжа дїяльність по Мономаху ³³). „Наряд“ ловецький, соколи, яструби – се цїлі віддїли княжого господарства. Істнували по ріжних місцях спеціальні княжі „ловища“ і „перевЂсища“. Не задовольняючись близькими місцями, князї рушали на лови часом в далекі, глухі пущі на окраїнах.

Звір був тодї далеко ріжнороднїйший нїж тепер; от як оповідає про свої лови Мономах ³⁴): в „Чернигові зловив я (на узду взяв) в пущах 120 ³⁵) живих коней: по Роси теж ловив я диких коней власними руками; два тури раз взяли мене на роги з конем; олень мене бив рогами, а два лосї – оден топтав ногами, а другий бив рогами; дикий кабан відірвав у мене меч з пояса; медвідь віддер менї кусник сїдла з під колїна; лютий звір (барс?) скочив і перекинув мене з конем“ і т. и. Крім теперішнїх і вичислених тут родів мусїло бути також богато бобрів.

Для розвою рибальства прасловянська територія була теж дуже придатна. Тим часом як ми не маємо майже нї одної загальноевропейської назви риби (хіба для угря, але й тут ся подібність не певна) ³⁶), загальнословянських назв маємо вже кілька, хоч все ще не дуже богато – л о с о с ь (слово північноевропейське – г. нїм. lachs), л и н ь (слово словяно-литовське, а може і словяно-литовсько-нїмецьке), щ у к а, о с е т е р, у г о р ь, п с т р у г, о к у н ь. До загальнословянських слів належать такі як у д к а, м е р е ж а, н е в і д. З історичних джерел знаємо тільки, що риба була широко розповсюдненою стравою ³⁷). В сїверянських могилах разом з иньшими останками страви знайшли ся й рибячі кістки ³⁸).

Примітки

¹) Будилович 1. с. 180 – 1. Про скот – skatts I. F. XVII с. 33 і новійша полєміка з приводу поглядів Пайскера.

²) Індоевропейські паралєлї для назв худоби у Шрадера2 II с. 154, і новійша полєміка з приводу працї Пайскера Die alteren Beziehungen i Корша О нЂкоторыхъ бытовыхъ словахъ заимств. Славянами изъ т. н. урало-алтайскихъ языковъ (Зап. рус. географ, общ. XXXIV), особливо статї Янко і замітки його і Яґіча в Archiv f. sl. Phil., XXXI i Narodopisny Vestnik 1909.

³) Ген3 с. 374, Engelmann Die Katzen in Alterthum – Jahrb. d. deutsch, archaol. Inst. 1899.

⁴) Перегляд, сього питання у Пайскера (с. 74-8) і Янко(с. 141 – 171).

⁵) Пайскер в названій працї на підставі того що слово „тварог“, як він приймає, запозичене Словянами у Турків, а слова „молоко,“ „скот“, „нута“ (худоба) і плуг – у Нїмцїв, розвинув смілу теорію: що Словяне в прасловянській добі, перед епохою розселення були в тяжкій неволї урало-алтайських кочовників, які не позволяли їм мати худобу, так що Словяне зовсїм не знали анї молока анї иньших молочних продуктів, і потім уже під панованнєм германським, що наступило по турецькім, стали знова уживати молоко, тримати худобу і т. и. Теорія ся зробила сильне вражіннє і знайшла прихильників, хоч оперта на дуже слабких і непевних премісах, див. про неї в цитованій статї в Записках т. 103, де вказана і викликана нею лїтература.

⁶) Шрадер Reallexicon с. 121.

⁷) Ibid.c. 390-1.

⁸) Против гадки, що назва гуся запозичена з нїмецького див. Archiv fur Sl. Phil. ХXIII с. 626.

⁹) Пор. Будилович 1 с. 372. Против гадки про запозиченнє словянського імени від Іранців Шрадер Reallexicon с. 323.

¹⁰) Його також уважають за запозичене з нїмецького (Reallexicon с. 86), але се запозиченнє сумнївне.

¹¹) Крім вказаної вище лїтератури ще спеціальна стаття: Duré, Untersuchungen über neolithische Knochenreste aus Ostgalizien (з кошиловецьких розкопок) – Ztschr. f. landwirtschaftl. Versuchwesen in Oesterreich, 1909.

¹²) Хвойка op. c. с. 186.

¹³) Самоквасов с, 188, 191. Мельникъ Раскопки въ землЂ Лучанъ с. 495.

¹⁴) Ібн-Фаддан в вид. Гаркаві с. 95, 98 – 9, Константин Порфир. De adm. гл. 9, Лев Диякон IX. 6.

¹⁵) Изв. ибн-Даста с. 29, Кардізі с. 123, анонїм Туманского с. 135.

¹⁶) Іпат. с. 7, 134, 135, пор. 119, Р. Правда Акад. § 26, 40, 42.

¹⁷) Р. Правда Акад. § 21, Іпат. с. 170, Лавр. с. 242 (Поученіе Мономаха).

¹⁸) Урок вирника, Іпат. с. 41.

¹⁹) Житіє Теодосія л. 22, пор. Р. Правду Карамз. § 72.

²⁰) De adm. 2.

²¹) Іпат. с. 38, урок вирника – див. вище.

²²) Академ. код. § 35 – 6.

²³) Цитовані на с. 256 нотка 6.

²⁴) Іпат. с. 34, 37, 40, 44.

²⁵) Іпат. с. 86, Житіє Теодосія л. 22.

²⁶) Етимольоґія його І. F. ХXIII с. 126.

²⁷) Карамзин, код. 82 – 7.

²⁸) Іпат. с. 5.

²⁹) Про се див. низше.

³⁰) Іпат. с. 11 і 13, пор. як Деревляне, щоб перепроситись з Ольгою, заявляють, що готові їй давати дань „медомъ и скорою“.

³¹) Карамз. код. § 80 – l, 92 – 3.

³²) Лавр. с. 238 – 42, Іпат, с, 35, 38, 49, 150 і ин.

³³) Лавр. вид. 1872 с. 238 – 242; і низше цитую Мономахові писания з сього видання.

³⁴) Се число попсоване: „10 и 20“. мабуть треба 120.

³⁵) Лавр. с. 242.

³⁶) Шрадер3 II с, 147,248. Гірт пробував довести, що леякі частинні назви належать до часів праівдоевропейських-I. F. XXII с. 65 sq.

³⁷) Іпат. с. 86, Житіє Теодосія с. 18, 20.

³⁸) Самоквасов с. 188.

ОБРОБЛЮВАННЄ ПРОДУКТІВ: КУШНЇРСТВО, ТКАЦТВО, ГОНЧАРСТВО, „ДРЕВОДЇЛЄ“, МЕТАЛІЧНІ ВИРОБИ.

Переходячи до ріжних способів оброблювання продуктів, зачнемо від оброблювання звірячої шкіри та волося, що займає одно з найстарших місць в історії технїки й своїми початками сягає ще пра-індоевропейських часів. У европейських народів навіть на найнизших степенях культури бачимо скрізь одіж – зроблену з шкіри, переважно домашнїх звірят, особливо овець; в деяких краях у нас сї овечі убрання заховали своє значіннє й досї, та носять ся трохи не цїлий рік. З усїм тим для оброблення шкіри заховало ся досить мало термінів і в загальній індоевропейській словницї, і навіть в загальнословянській. Обяснити се треба мабуть тим, що оброблення шкіри було занадто примітивне і не йшло далї простих і елєментарних, мало спеціалізованих технїчних заходів. Для означення невиробденої шкіри маємо загальнословянські слова: ш к і р а (старосл. скора) й к о ж а, для виробленого – у с м а або усние; назва гарбара – усмар, уснар стрічаєть ся в ріжних словянських діалєктах (старосл., східносл., захід.) і хто зна чи не належить до прасловянського запасу. Далї маємо загальнословянські назви для шкіряного обувя – старосл. ч р Ђ в и й, наше черевик, для шкіряної одіжї – к о ж у x; сюди-ж належить міх, мішок – зпочатку ушита зі шкіри річ, шкіряна торба (міх – в ріжних діалєктах значить і футро і торбу); також певно й рукавицї, загальнословянське слово, що з початку означало, розумієть ся, примітивні шкіряні рукавицї на цїлу руку.

Найпростїйші способи утілїзації волося – се п л е т е н н є (пра-індоевропейське слово: санскр. praçna – щось сплетене, гр. πλέκω , г. нїм. flihtu) й збиваниє його на п о в с т ь (старосл. плъсть, нїм. filz). З плетення поволї виробляєть ся тканнє й пряденнє; до звірячого волося дуже рано прилучаєть ся лико з дерева й ликуватих рослин – льну, коноплї й ин. На ґенетичний звязок ткання з примітивнїйшими процесами вказує сама термінольоґія: можна вказати нпр. славянське вити, звивати, що звязуєть ся з санскр. vâ – ткати ¹). Велике число загальних індоевропейських виразів для ткання і по части – для прадення показує, що вже в дуже раннї часи розвинулась і ся вища технїка; знаємо, що досить поширена вона була вже в неолїтичній культурі. До загальних індоевропейських термінів належить слово т к а т и (лат. tехо, звязують з санскр. taksh), на первісне значіннє вказує старосл. слово ткънжти, втикати), кросно (грец. κρέκω – ткати), н а в і й; пень ста, що приходить в індоевропейських назвах ткацького варстата (санскр. sthavi – ткач, гр. 'ιστός і ин.) переховав ся може в слові п о с т а в, що в ріжних діалєктах означає то варстат, то виткану штуку. Що до прядення, то тут нпр. оден індоевропейський пень *snēi – прясти заховав ся в слові н и т ь, нитка; иньший в назві витканого -сл. о п о н а (заг. европейське-гр. πηνίον ґот. spinnan); може не припадкова також подібність словянського в е р е т е н о (старосл. врЂтено – від вертїти) з иньшими назвами (санскр. vartana, г. нїм. virtil). До загальнословянського запасу належать вирази як к у д е л я, п р я с т и, далї – ряд назв для означення витканого, як п л а т ъ, п о л о т н о (старосл. платьно), п о p т ъ, p у б (рябъ), с у к н о і саме слово т к а ч.

В розкопаних сїверянських, деревлянськнх і волинських могилах знаходили ся останки вовняних тканин (навіть дуже ріжнородні), полотна льняного й конопляного, простїйшого й тоньшого, тканого з певним взором; далї т. зв. прясла, себ то камяні кружечки від веретен, що правдоподібно надївали ся на деревляну налічку, для розмаху. Стрічали ся нерідко також останки шкіряного обувя, ріжних фасонів, з шкіри грубшої й тоньшої; слїди ріжних ремінних виробів, поясів, шкіряних мішечків; верстви вовняних останків від кожуха й шапки, чи може грубих коців; ножицї до стриження вовни і т. й. ²) В історичних памятках маємо досить бідні вказівки про сї галузи домашнього промислу. Із згадок лїтописи бачимо, що шкіру мняли руками, а для вироблення шкіри уживали квас (квасъ усниянъ-гарбарський квас) ³). Шкіра звала ся ріжно – усньє, черевьє, хъзъ ⁴); про вироби з неї будемо говорити ще при одїжи. Що до ткацтва, то бачимо згадки про пряденнє вовни, робленнє „платьна“, плетеннє ріжних виробів руками і т. и. ⁵). В звістній леґендї про похід Ольги на Царгород ⁶) Словяни проти вставляють грецькі шовки („паволоки“ і „кропини“) своїм домашнїм „толъстинамъ“ (на вітрила); одначе звідси ще не можна витягати виводів, що якісь тоньші ткацькі вироби не мали зовсїм місця на Руси.

Лїпленнє з глини ріжної посудини просто руками, без гончарського круга, йде ще з часів праіндоевропейської культури ⁷). Але при кочовничім житї глиняна посудина не вигідна ⁸), і гончарський промисел розвивав ся тільки при осїлій культурі, а в часах міґрації приходив в упадок. Тим мабуть треба толкувати, що як і в індоевропейській, так і в затальнословянській словниці гончарство зіставило дуже слабі слїди, хоч було сильно розвинене в наших краях в неолїтичній добі. Крім того на словянській правітчинї була широко розвинена п о с у д и н а (загальнословянська назва – „судъ“) деревляна і конкуровала з глиняною. Загальнословянське слово г о р н е ц ь (грънецъ) можемо уважати назвою спеціально глиняної посудини, а й саме слово: гончар, горнчар можна, уважати загальнословянським, і воно може належати ще до прасловянських часів ⁹).

Археольоґія дає богатий матеріал про уживаннє глиняної посудини як в ранїйшій культурі, так і в культурі наших племен по розселенню; вироби показують, що тодї знали вже гончарський круг (чи може його простїйшу форму – гончарську дощечку), а не лїпили просто руками ¹⁰). В історичних памятках не маємо майже нїякого матеріалу – самі загальні згадки ; з глиняної посудини особливо згадують ся корчаги: в них тримали і всяку страву і вино ¹¹).

Обробленнє дерева, що з самих обставин мусїло бути широко розповсюднене в прасловянськім побутї, зіставило слїди і в мові. Слово т е с а т и зачисляють ще до праіндоевропейських (санскр. takshan – тесля): т е с л а (сокіра) належить до словяно-литовських (г. нїм. dehsala); до загальнословянської словницї належать такі теслярські приряди, як д о л о т о, с в е р д е л, с т р у г, к л ї щ і, п и л а. До старих виробів „древодїля“ належить в і з: не тільки його назва, (від загального пня *vegh, санскр. vâhana, гр. 'όχος , г. нїм. wagan), але й назви його частей належать до загальних індоевропейських, між ним к о л о, о с ь, и г о (ярмо). Дуже старим виробом був і човен, видовбаний або випалений з одного стовбура звичайно; його знали ще в індоевропейські часи, і він довго жив в історичних часах; до загальнословянського запасу належать одначе тільки назви дрібнїйших прирядів до плавання, як ч о в е н (старосл. члънъ), л а д і я. Далї сюди належать роботи коло будови дома, що в лїсових прасловянських краях богато потрібував „древодїльської“ роботи і при самій будові і при урядженню. Численні загальнословянські слова для деревляної посуди показують, як широко розвинув ся був сей виріб; сюди належать напр. б о ч к а, б о д н я, д ї ж а, в і д р о, з б а н, к о р и т о, може й ч а ш а.

Останки деревляних гробів та деревляної посуди дуже часті в могилах; особливо часто стрічають ся останки деревляних відер, з зелїзними обручами й дужками ¹²). Але богатших останків деревляних виробів в могилах, розумієть ся, нема чого сподїватись. Більше дають нам наші історичні памятки. Тут Словяне взагалї славять ся своїм „древодїлєм“ з дуже давнїх часів: ще аварська держава підвластних Словян уживала до сїєї роботи (мова йде спеціально про робленнє човнів) ¹³). Константин Порфирородний в своїм клясичнім оповіданню знайомить нас з деревляним промислом наших земляків: підвластні київській Руси Словяне рубають зимою дерево й поробивши з нього корита човнів, спускають на весну Днїпром до Київа; там їх купують і доповнивши всякими приборами від давнїйших човнів, пускають ся цїлими ватагами до Царгороду ¹⁴). І пізнїйше, як і досї, Днїпро служив дорогою для спроваджування дерева в полудневі краї; в Київі звісні спеціальні „ізвозники“, що перевозили дерево з пристани до міста ¹⁵).

В староруських часах звісні осібні „древодїлї“ й навіть цїлі спілки, орґанїзації їх. В однім оповіданню з XI в. князь, задумавши збудувати церкву, кличе „старЂйшину древодЂлямъ“ ¹⁶). На кождім кроцї стрічаємо згадки про деревляні будови, стїни, мости; камяна будова зявилась під чужим впливом і була дуже рідка. Осібні продавцї були на домовини в Київі XI в. (продающей корсты) ¹⁷). Деревляна посудина-відра, бочівки, „кади“, „ладки“, „лукна“ ¹⁸), мусїли бути дуже широко уживані, як і всяка деревляна домова обстанова.

Але і уживаннє металїв, так важне в культурній історії людства, зробило значний поступ перед роздїленнєм Словян. Загальним означеннєм для металю було руда, загальне індоевропейське імя міди (санскр. lôhá, пеглев. rôd, лат. raudus, староскандінав. raudi)– першого металю, звістного Індоевропейцям і заразом одинокого, знайомість з котрим можемо напевно сконстатувати вже в загальній пракультурі. Иньше, загальнословянське імя металю.– „крушець“ (від крухий). З поодиноких металїв маємо загальнословянську назву для м і д и (медь) – його звичайно звязують з нїмецьким smida, металь (відповідає словянському „кузнь“): се-б характеристично вказувало на мідь як на перший звістний металь ¹⁹). Загальнословянські-ж назви для з о л о т а (старосл. злато, спорідн. з нїмецьким ґотське gulp, і з словом „жовтий“), для с р і б л а (старосл. съребро, ґот. silubr, прус. siraplis) і з е л ї з а (желЂзо, прус. gelso, лит. geleźis, початок не ясний) ²⁰). Знаннє сих чотирох металїв належить певно до прасловянських часів. Натомість загальнословянське о л о в о вагаєть ся в значінню в ріжних словянських діалєктах, означаючи то олово (plumbum) то цину (stannum); очевидно сї два металї були мало звістні в прасловянські часи, як то зрештою можна бачити й у богатьох иньших народів ²¹). З металїчної технїки маємо загальнословянське к о в а т и (бити-ku, лат. cudere, г. нїм. houwan), к о в а ч -коваль, м о л о т (лат. martulus, сюдиж-молотити). До назв металїчних виробів належить дещо з вищенаведених прирядів: теслярських, хлїборобських (тесла, долото, пила, рискаль, і т. и.), ріжні иньші припаси як г в о з д ї, ш и л а, ріжна зброя, рівнож туалєтні окраси – все се і в прасловянські часи вже мусїло вироблятись бодай по части з металїв, хоч уживаннє в дечім кости й каміня могло тягнутись довго, довго, особливо в глухих кутах.

В археольоґічних розкопках варті особливої уваги ознаки близшої знаймости українських племен з металїчною роботою в деревлянських могилах. Тут стрічаємо численні останки перегорілого зелїза (з горну), великі молотки і ріжнородні вироби з зелїза, що вказують на широке їх розповсюдненнє і загальну приступність: великі, хоч нефоремні зелїзні цвяхи, ковала, кресала стрічають ся дуже часто в могилах ²²). Очевидно, зелїзо оброблялось на місцї, правдоподібно – й добували його на місцї-ж, бо Деревлянська земля досить богата зелїзною рудою (болотяною), легкою до оброблення. Взагалї металїчнї вироби – зелїзні, бронзові або мідяні, і срібні, рідше золоті – дуже часті в могилах. З зелїзних виробів найбільше ремісничого знарядя (сокіри, долота, ножі) і всякіх річей з домашнього й особистого ужитку (кресала, ключі, щипці, скоби), рідша зброя – мечі, ножі, списи, сокіри, кольчуги, шоломи, ковані щити (могили Полянської й Сїверянської землї). В славній чернигівській Чорній могилї, датованїй візантийськими монетами IX в., знайшли ся два оковані сріблом роги для питя, низькорізблена срібна оковка, досить високої вже технїки, з стилїзованим рослинним орнаментом і звірячими та людськими фіґурами, уважаєть ся за місцеву роботу ²³). В одній могилї на Погориню знайшло ся маленьке зелїзне ковало і молоточок, дві ваги з численними тягарками й оббита зелїзом скриночка – прибори якогось місцевого юбілєра ²⁴).

Дуже правдоподібно, що високо розвинена металїчна й юбілєрська техніка, яку ми помічаємо в поганських могилах нашого краю і яка в християнських часах була безперечно місцевою, була місцевою і в поганські часи, бодай в певній мірі, отже металїчна технїка вже тодї зробила великий поступ.

Супроти богатого археольоґічного матеріалу тратять значіннє небогаті історичні звістки про металїчні вироби наших племен. Випадає занотувати звістку ібн-Хордадбега, що з Руси везуть в Візантию мечі, та Джайгані, що між словянськими товарами згадує цину (чи олово, властиво не знати). З місцевих джерел можна одмітити хиба згадку про коваля в Житиї θеодосія ²⁵).

Примітки

¹) Шрадер Reallexicon с. 937, там же иньші паралєлї, також його Handelsgeschichte с. 172 і далї.

²) Самоквасовъ с. 188, 191, 192, 198, 196. Антоновичъ op. c. 14, 15, 16. Мельник с, 492 і далї. Нїцаха с. 701.

³) Лавр. с. 7, іпат. с. 84.

⁴) Іпат с. 84, 108.

⁵) Ж. θеодосія с. 9, 16, 19.

⁶) Іпат. с. 19.

⁷) Слїди її в мові – див. у Шрадера Reallexicon 277.

⁸) Кілька справедливих уваг про се у Флорінского Первобытные Славяне II. 1 с. 192-3.

⁹) Див. у Будиловича II с. 35; у полудневих Словян се слово вийшло з уживання.

¹⁰) Антонович op. c. с. 13, пор. Самоквасов с. 191, Гамченко – Труди IX зїзда т. II, Мельник op. c. с. 493, Нїцаха с. 695.

¹¹) Іпат. с. 88, Ж. θеодосія с. 20 (се слово заступає грецьке κεράμιον , див. в словнику Срезневского sub voce).

¹²) Самоквасов 191, 195 і далї, Антонович op. c. 8 14 і Курганы Зап. Волыни с. 137-8, Мельник с. 493, Гамченко Житомир, могильникь табл. 47.

¹³) Theophylacti Symocattae ed. de Boor p. 226

¹⁴) De adinin. imp. ст. 9.

¹⁵) Патерик с. 100, 169-170.

¹⁶) Сказанія о БорисЂ и ГлЂбЂ вид. Срезневского с. 32.

¹⁷) Лавр. с. 208.

¹⁸) Іпат. с. .84, 88.