Текст книги "Історія України-Руси. Том 1"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 54 страниц)

Таким чином ми подибуємо Русинів на цїлім полудневім карпатськім підгірю, почавши від Татр до полудневих Трансильваньських Альпів, і далї на полудень – до моря. Як же могло-б і бути инакше ? Коли в загальнім руху словянства на захід і полудень східно-словянська кольонїзація опановала північне підгірє Карпатів, а з другого боку-просторонь між Днїстром і Дунаєм („сЂдяху по ДнЂстру, присЂдяху къ Дунаеви“), цїлком природно, що ся кольонїзація, підіймаючись в гору річками і ними-ж спускаючись на другий бік, мусїла опановати й гірський карпатський пояс, майже порожнїй, позбавлений осїлої людности (бо навіть і оборонці теорії, що останки романїзованих Даків, предки сучасних Волохів, заховались під час великого руху народів в Карпатських, спеціально – в Семигородських горах, признають сї останки незначними). Инакше не могло-б і бути. І розумієть ся, се мусїло початись зараз, скоро українська кольонїзація присунулась до Карпатських гір від півночи і сходу, а се мусїло мати місце десь в VI-VII вв. Тим поясняєть ся, що ми не маємо нїяких звісток про міґрацію Русинів за Карпати: переселення пізнїйшого не було, а при першім розселенню ми взагалї про словянську міґрацію маємо звістки тільки там, де Словяне в своїй кольонїзації приходили до конфлїкту з культурними державами. Переселення Русинів в Угорщину, почавши від Альма до Федор Коріатовича, які виказує пізнїйша угорська історіоґрафія для обяснення української кольонїзації ³¹), се по части непевні, по части незначні факти, і вони, розумієть ся, не спроможнї обяснити сїєї масової кольонїзації, а про дїйсну українську міґрацію ми не знаходимо нїяких звісток в історичні часи.

По думцї звістного Анонїма – нотаря короля Белї (XII чи XIII в.), ватагу Русинів привів з собою Альм з під Київа, мандруючи до Угорщини через Русь, а провідниками його через Карпати (бо він нїби йшов з Галичини на верхи Уга) були руські вояки і селяни ³²). Коли ми зважимо обставини, серед яких мандрували Угри до теперішьої Угорщини – що се була спішна втїкачка від Печенїгів, і навіть, як каже Константан – Печенїги уганяли за Уграми ³³), то можемо напевно сказати, що анї Уграм не було в голові забирати з собою Русинів, анї Русини не мали тодї охоти до них прилучатись. Для нас Анонїм тут служить тілько відгомоном загального в XII (чи XIII) в. погляду, що Русини в Угорщинї такі-ж давні осадники як і Угри, і що в Карпатських горах вони вже жили від непамятних часів – коли ще Угри мандрували до Угорщини. І по угорській міґрації вони мусїли зістатись довший час тут панами. Кудою прийшли Угри над Дунай, се річ неясна і суперечна ³⁴); по всякій правдоподобности вони з над нижнього Дунаю до Угорщини мусїли йти коротшими дорогами, заходячи туди від полудня, а не від півночи. Але кудою-б не йшли вони, в усякім разї вони на початках опанували тільки середно-дунайські землї і поволї тільки підбивали собі сусїдні краї. Підгірська карпатська країна остаточно війшла в склад Угорської держави ледви чи скорше XI в.; перед тим вона, разом з галицьким підгірєм, могла, бодай часами входити в круг полїтичного впливу Київа. Але з XI в. належала вона до Угорщини певно, і Карпати звуть ся на Руси Угорськими горами вже в кінцї XI і на початку XII в., з огляду на їх полїтичну приналежність, тим часом як Угрин Симон Кеза, XIII в,. зве їх „Руськими горами“ (Ruthenorum alpes) ³⁵)-з етноґрафічного погляду, чи може з огляду на закарпатську, галицьку Русь.

В Семигородї і на північнім побережу Дунаю виключною і єдиною українська кольонїзація не була. Не кажучи про Волохів, тут від часів початкового розселення мусїла стрічатись східно-словянська і полуднево-словянська (болгарська) кольонїзація. Угорська традиція говорить богато про болгарську зверхність в семигородських землях і хоч се зістаєть ся питаннєм ще не вповнї виясненим, чи Семигород справдї належав до Болгарської держави, – дуже правдоподібно, що в моменти особливої сили Болгарської держави, як напр. в 1-ій пол. Х в., землї на північ від Дунаю входили в круг її полїтичного впливу. Про масову полуднево-словянську кольонїзацію на території Семигорода і Молдави джерела мовчать. Новійшими часами звернено увагу на словянські елєменти в мадярській і волоській мові – що вони в переважній чи значній части взяті з болгарських діалєктів, але се справа мусить бути ще докладнїйше розслїджена ³⁶). Останки семигородських Болгар (особливо в Чегредї), що звернули на себе особливу увагу останнїми часами ³⁷), уважають ся за пізнїйших осадників (XIII-XIV в.) – Богомилів або воєнних невільників.

Стріча з болгарською кольонїзацією зрештою не мала важного значіння: болгарська людність очевидно відпливала з сих країв. Важнїйшим був елємент волоський.

Вище я згадував за суперечку, о скільки волоська людність Семигорода зложилась з місцевих, перехованих з римських часів останків романїзованої людности, і скільки тут мала значіння пізнїйша румунська кольонїзація з балканських земель; там висловив ся як за найбільш правдоподібним, що романські останки тут були, але слабші– зміцнила їх уже пізнїйша міграція з балканських земель. Вона мусїла потопити не тільки словянську кольонїзацію Семигорода, але й теперішньої Валахії й Молдави. Її датують ріжно – і X, і XIII віком, а можна класти ще на давнїйші часи. Волохів (Вlасі) в Семигородї стрічаємо в актах XIII в., але вони мусїли тут зявитись скорше, бо угорська традиція уважає волоську кольонїзацію дуже старою – старшою як угорська ³⁸). При кінцї XII в. маємо виразні звістки про Волохів на північнім боцї Дунаю. По упадку Половцїв, в 2-ій пол. XIII та XIV в., волоська кольонїзація мусїла зміцнитись тут ще більше, і вона залила тутешню українську кольонїзацію – останки старшої кольонїзації, ослабленої турецьким натиском X – XII в., і новійшу, що прибувала на Подунавє від XIII в. ³⁹)

В результатї – українська кольонїзація в басейнї верхньої Тиси задержалась до наших часів (в масах на підгірю, острівцями на рівнині), а в Семигородї і на Подунавю зникла цїлком. На се вплинула неоднаковість кольонїзаційшх обставин. Початкову українську кольонїзацію ми мусимо й тут, на сих західнїх окраїнах віповідно до її екстензивности представляли собі досить рідкою. Її крайні етапи могли заганяти ся далеко, – але вони могли бути тільки дуже слабкі. Тому як на рівнинї Дунаю й Тиси зявились Угри, полудневі українські осади, затоплені чужою людністю, стали винародовлятись під впливом полїтичної і всякої иньшої переваги мадярства. Так само згинули слабі останки української кольонїзації на Подунавю під волоським потопом. На карпатськім підгірю, полишені самі собі, в неінтересних для Мадярів місцевостях Русини протягом віків зміцнили ся й залюднили сї краї збитою масою. В Семигородських же горах вони не були полишені самі собі; східно-полудневу частину їх зайняли Мадяри (Шеклери) і Нїмцї, а головно, що конкурентами Русинів, спеціяльно охочими до гірського, пастушого житя, виступили Волохи. Українські елєменти, які заходили сюди, мусїли тут відразу перемішати ся з волоськими, а що сї припливали далеко інтезивнїйше, а українські кольонїї тутешнї дуже слабко звязані були з територіями своєї масової кольонїзації, тож не удержались і тут. Але їх останки, як ми бачили, були тут ще досить значні в XV в. На нижнїм Дунаю також іще при кінцї XVI в. звістні останки „численної й відважної“ Руси: про них згадує папська інструкція лєґату Комуловичу 1593 p. ⁴⁰).

Примітки

¹) Повіти: Новий Торг, Новий Сонч, Грибів, Горлицї, Ясло. Коросно, де по переписи 1900 р. значило ся коло 61 тис. руської людности. Українська кольонїзація починаєть ся від заходу ґрупою сїл за Попрадом; відрізані від своїх східних земляків польським містечком Північною, вони безпосередно притикають до українських, вже сильно пословачених сел в Спишськім комітатї. На схід від Попрада руські осади підходять під Грибів (Королева руська, Богуша), ідути правим побережем Ропи на північний схід, і з Вислоки переходять, уступаючи на полудень, на верхівя Вислока. За Вислоком, виключивши ту підгірську країну, нема Руси. Край між Вислоком і Сяном залюднений мішаною людністю, і український елємент чисельно слабшає в північно-західному напрямі, в міру віддалення від гір і Сяну; ґрупа „Замішанських“ сїл в луцї Вислока між Коросном і Стришовим становить останнїй виступ: далї руськї осади слабшають і звужують ся до узенького окрайчика над Сяном низше Ярослава, а зараз по тім польська людність переходить і на правий бік Сяну в більших масах і стає майже одноцїльною низше Лежайська по обох боках Сяну.

²) Важнїйша лїтература українсько-польської границї див. в примітках (7); більше в вид. 2.

³) Комітати Спиш, Шариш, Землин.

⁴) Майже від устя Боршови, трохи вище.

⁵) Комітати Унгвар, Берег, Уґоча і Марамарош.

⁶) Говорю про сю кольонїзацію як цїлість; місцями могла вона рухатись і просто горами – але хиба виїмково.

⁷) Процентова табличка в 2 вид.

⁸) От нпр. Дубецько, на лївім боцї Сяну. Се тепер чисто польське місто; коло нього село Руська Весь, але в XV в. ся Руська Весь зветь ся Руське або Старе Дубецько (Akta grodzkie і ziemskie XVI N. 1647). Очевидно, старе місто було руське („в Руськім Селі“ і досї українська людність досить сильна), а коло нього засновалось місто на нїмецькім праві і спольщилосъ. Сей факт кидає нам світло і на значіннє такої-ж Руської Веси під Ряшевом, звістної теж з XV віка, (ibid.N.1394): я мабуть не помилюсь, сказавши, що се – старий, український Ряшів (коло неї і „Старе місто“). Взагалї на цїлім порічю Сянового колїна в околицї Дубецька і Динова українська людність уже сильно розведена й перебита польськими осадами. Вона малїє на наших очах, польщить ся і латинщить ся під напором католицьких духовних і світських чинників; латинські сьвященики рік за роком прилучають поодиноких осіб до латинської церкви й польської народности, а часом удаєть ся притягнути й цїлі осади місцями людність ще держить ся по традиції „руської“ церкви, але вже стратила мову й говорить по польськи; місцями задержали ся приписні (філїальні) церкви в маленьких українських кольонїях, як памятка колись більших громад або самостійних парафій. В самім Дубецьку нпр., невважаючи на істнованнє руської парохії, українська людність малїє: за 70 лїт (1883-1903), замість аби подвоїти ся, вона зменьшила ся о цїлу третину. В Динові з колишньої парафії лишила ся горстка гр.-католиків, яких ледве держить іще при „руській вірі“ старенька церква. Церква, що стояла до кінця XVIII в. в Сяноку, була, як оповідає традиція, закуплена в Ясеницї (між Диновим і Коросном)-а там уже давно нема Русинів. В сусїднім селї Веселій (також на захід від Динова), не знаю чи є тепер яка українська душа, але старі люди памятали в нїм ще недавно, що тутешнї люде були Русинами, і ще недавно „переробила“ їх на Поляків якась панї, збудувавши латинську каплицю, з котрої виріс потім костел. повище Динова с. Кремінна на Сянї; тут теж була давнїйше руська парафія, лишила ся старенька приписна церква і горстка гр.-католиків, що за останнї 70 лїт також змалїла о цїлу третину; церковцю пробували захопити католики за помочию підробленого ключа на костел, але унїятам удало ся її відборонити. Див. шематизми Перемишльської єпархії 1833 і 1908 p. Про латинщеннє тутешнїх сїл – брошюра Ром. Прислопского ПримЂръ лятинизаторской гакаты на рубежахъ Галицкой Руси, Перемишль, 1902: тут про Кремінну. Про Веселу Zbiór wiadonaości do antropologii krajowej XIII с. 151. Такі факти захоплювання руських церков, свіжі в памяти нашій по кількох процесах недавнїх лїт, розуміють ся, не новина. Звісний цїкавий лист властительки Динівського ключа Катерини. Вановскої з 1593 року, де вона подає до відомости, що пеклуючись про душі своїх підданих, насамперед спровадила на села єзуїтів з Ярослава, а потім позабирала на костели руські церкви в с. Іздебках. Лубній, Голоднім, Бахорі, Вару й на Динівськім передмістю та уфундувала на них латинські парохії, аби вони навертали Русинів на латинство й пильнували, аби руських дїтей не хрещено у попів. Harasiewicx Annales eccltsiat ruthcnae s. 53-5. Правда, Русини в сих селах поставили собі нові церкви й є тут іще досї численні громади українські, але сей і подібні документи й факти дають розуміти, якими дорогами збільшало ся число тутешнїх латинників-Поляків. В луцї Сяна між Дубецьком і Переворськом українська людність ще в XVIII в. зовсїм инакше виглядала. В Порохницькім деканатї, що тепер числять одинадцять парафій, в XVIII в. було їх по над тридцять.Тепер нпр. в Кошичах, що тодї мали свою гр. кат. парафію, є всього 13 душ, Челятичах 12, Хлопичах 5 гр. кат. обряду, і хлопицьку церкву правительство віддало на костел. Шематизм перем. 1879 р. с. 325 і 452, (розпорядженнє про хлопицьку церкву). Зубрицький Знадоби для характеристики духовенства XVIII в. – Збірник іст.-філ. секції т. V с. 18. Церковні візити з середини XVIII в. дають місцями інтересні вказівки, як руські (унїятські) ґрупи переходили в руки латинників, що переставали давати датки на церкву. Під Ряшевом зацілів лише острівець з трьох сїл (Залїсє, Біла, Матисівка), облитий на около мазурською кольонїзацією; в Ряшеві держить ся традиція про руську церкву, на місцї теперішнього костьола, в сусїдній Маляві і Луцї – також про руські Церкви перетворені на костели. „Руське село“ під Ряшевим – той правдоподібний Старий Ряшів, уже в 1-й пол. XIX в. мало кілька лише душ гр.-кат. (Див. ще в 2 вид.).

⁹) Опись Румянцевскаго музея с. 185, В Сендомирі також часто припускають руську церкву, опираючи ся на Іпат. с. 564, але тут мова йде мабуть про костел.

¹⁰) Starožytna Polska ² II с. 385.

¹¹) Mizleri Historiarum Poloniae et m. d. Lithnaniae scriptorum collectio I с. 418: quae Carpathios montes attingit non longe ab urbe Cracovia.

¹²) Michałowski Księga pamiętnicza c. 375-6. Акты южной и зап. Россіи III с. 557: городы по Вислу рЂку и въ которыхъ жили русскіе люди благочестивые и церкви были“. IX с. 167: „Русскій народ роздЂлися нынЂ въ различные страны людей... и съ другіе стороны отъ рЂки Вислы, и изъ третьей страды отъ Немана, и изъ четвертые страны отъ СЂвска и Путивля“.

¹³) Нпр. вибравши з сяніцьких актів XV в. згадки про руські церкви і священників, бачу, що вони більше меньше припадають на села, ще й тепер зістались українськими. Лялин (теп. Ялин), українське село за Сяном, називаєть ся вже тодї Лялин Руський (Ruthenicalis), і коло нього сидить Лялин Нїмецький (Theutonicalis, Аllemanicum), як поруч українських осад, бачимо вже засаджені чужими насельниками нове Дубецько, Ряшів.

¹⁴) Жерела до історії України-Руси т. II (люстр. 1565 р.).

¹⁵) Див. т. V c. 223 і далї.

¹⁶) На лївім боцї Буга констатують українську територію дальше, до м. Стердиня (Ріттіх); в нїй бачать теж переходи від українського до білоруського (Соболєвский).

¹⁷) Див. т. II c. 369 і далї.

¹⁸) Jaroszewicz Obraz Litwy I с. 17; див. до сеї справи Барсова2 с. 41 (він кладе ятвязьку кольонїзацію на Нїманї й його полудневих притоках до вододїлу з Бугом і Припетю), Андріяшева Очеркъ ист. Волынской зем. с. 39.

¹⁹) В XIII в., коли ми дїйсно маємо звістки про Ятвягів, бачимо їх за Наревом і Бобром.

²⁰) Головацький Нар. пЂсни І с. 743, Broch в Archiv fur sl. Phil. т. XVII на вступі, т. XIX с. 17.

²¹) Статї Шкультетого, Мишика, Цамбеля, Гнатюка.

²²) Броневскій Путешествіе отъ Тріеста до С.-Петербуга въ 1810 г. (1828) I с. 192, теж І. 137, 159, 163-див. Ламанского Славяне въ М. Азіи й т. и., додатки с. 56.

²³) Про се див. в примітках (7).

²⁴) Див. мапку назв звязаних з Русю у Піча Die dacischen Slaven с. 253, Кочубинскій op. c. с. 65.

²⁵) Матеріал зібраний у Кочубинского І с. 15 і далї.

²⁶) Др. Піч (Die dacische Slaven с. 257) бачить і в типі місцевої людности слїди руського елєменту, пор. Отчетъ Филевича с. 19.

²⁷) Ще письменники XVIII (як Бенке, Едер) висловляли здогад, що Bissenі то Русини; Кочубинський догадувавсь, що ся назва в актах XIII-XIV в. означає Русинів (с. 63), хоч се імя значить властиво Печенїгів; Філєвіч переконав ся, що в ориґіналї грамоти 1324 p. замісь Bisseni стоїть Rutheni; з того виходило-б, що сї імена часом уживались без ріжницї (грамота у Филевича Отчетъ с. 27, див. про неї тамже с. 9-10, 12-13).

²⁸) Quod in regno Ungariae illusque confinibus et Transsyluanis partibus nonnulli Rutheni nuncupati gens quidem satis populosa et grandis numero existant. Katonae Historia critica Hungariae ducum XIII p. 497.

²⁹) На їх вказав ще Реслєр op. c. с. 325.

³⁰) Про наддунайську Русь див. більше в т. II гл. 7.

³¹) Вони вичислені вир. у Черніґа (II с. 146): Русини приходять на Угорщину чотирма наворотами: з Уграми, за герцога Тоска, з Предславою-жінкою Кольомана і з Федором Коріатовичем.

³²) Анонїм у Ендлїхера Rerum hungaricarum monumenta Arpadiana гл. 10: Similiter (як і Половцї) et multi de Ruthenis, Almo duci adherentes, secum, in Раnoniam venerunt, quorum posteritas in hodiernum diem Per diuersa loca in Hungaria habitat (пор. гл. 12).

³³) De adm. 38.

³⁴) Піч нпр. боронить і тепер оповідання Анонїма, що Угри прийшли через Карпати з півночи (Der nationale Kampf с. 65-5), Реслєр вів їх через залізні ворота (162), Ґрот (с. 307) через гори в сусїдстві Зелїзних Ворот., і т. д.

³⁵) Кн. 2 гл. l.

³⁶) Про се нпр. розвідки Ашбота – Die Anfange der ungarisch-slavischen ethnischen Berührung – Archiv XXII, Болгарское шт и славянскія заимствованныя слова венгерскаго языка – ИзвЂстія отд. рус. яз. и слов. 1902, IV. Також Яґіча Zur Entstehungsgeschichte der kirchenslavischen Sprache (Denkschriften віденські т. 47, 1902) II с. 376. Яґіч вказував в топографічних назвах Семигорода словянські неруські назви (Archiv XIX с. 237, .пор XX с. 22 – 3). Справа ся також вимагає близшого розяснення.

³⁷) Окрім праць вичислених вище, згадати треба ще розвідки Конева і Мілєтіча, Блъгарски прЂгледъ 1894, XI і 1896, VI, статї Мілєтіча в Сборнику болгар, мінїстерства: СедмиградскитЂ Блъгары (т. XIII) і Зеселението на католишкитЬ Блъгары въ Седмиградско и Банатъ – т. XIV, і рецензію Їречка в Archiv für slavische Phil. т. XX.

³⁸) Анонїм гл. 24.

³⁹) Цїкава згадка Длуґоша (ще досить близького часом до сїеї волоської міґрації на півничний берег Дунаю): він знає про витисненнє Волохами з подунайської Волощини руських осадників, „давніх володарів і мешканцїв“ сих країв – Hist. Polon. X с. 277 вид. Пшездєцкого. Можна б підозрівати, що Длуґош тут виходить із згадки нашої лїтописи, як Волохи виперли з дунайських країв Словян; але бо Длуґош говорить про новійшу кольонїзацію Волохів, і не про словянських, а спеціально руських осадників, випертих відти ними.

⁴⁰) Li Russiani che sono popoli vicini a questi ma su le rive del Danubio de piu numero et piu feroci dell' altri – Русская историческая библіотека, VIII с. 57.

Турецький похід і кольонїзацийні утрати Х в.:

ТУРЕЦЬКА МІҐРАЦІЯ, ХОЗАРИ, ХОЗАРСЬКА ДЕРЖАВА, ЇЇ ХАРАКТЕР І КУЛЬТУРНЕ ЗНАЧІННЄ, ТУРЕЦЬКИЙ НАТИСК.

Так виглядає українська кольонїзація з доби великого словянського розселення. Її максимальне розширеннє одначе не було трівким і скоро поносить великі утрати, особливо в степовім поясї.

Рух східнословянських племен на полудень, прокинувши ся під час гунського походу, неустанно розвивав ся потім в V і VI віцї, не вважаючи на трівожне тутешнє житє, серед невпинного руху нових турецьких орд і останків старої людности Чорноморя, що стихійним потоком сунули на захід і знову відливали на схід коли якась перешкода спиняла їх дальший похід. Серед сеї степової грози, не жахаючи ся її, словянські осадники до пол. VI в., як ми бачили, встигли опанувати все побереже від Дунаю до Подоня. Вони вміли, видко, приладити ся до трівожного, воєвничого тутешнього житя, вміли знайти ся в нїм, не гірше тих турецьких чи угорських орд, що блукали степами, по між словянські осади. Словянські добровольцї дотримували їм товариства в походах, прилучали ся до їх мандрівок, розбійничих походів на задунайські чи иньші краї. Потім, з переходом Аварів, наступило деяке заспокоєннє. Турецько-фінські орди на Подоню і Поволжу орґанїзовали ся під проводом Хозарської орди і загородили турецькому потокови дорогу з Азії до Европи на яких два-три столїтя і дали трохи спокійнїйше пожитє нашому Чорноморю

Було се явище не звичайне в житю чорноморських степів і варто придивити ся сим рідким ордам, яких роля в історії словянської кольонїзації і культури виїмково випадає позитивно, а не руїнно, як иньших. На жаль, відомости про Хозар дуже убогі і далеко не виясняють інтереснїйших питань звязаних з історією їх і відносинами до східно-словянського розселення.

Етнічний склад орд, обєднаних під іменем Хозар, був неодностайний, Арабський ґеоґраф XIII в. Абульфеда каже, що між Хозарами були два цїлком відмінні типи – чорний і білявий; деякі иньші факти також підпирають гадку про помішаннє у Хозар етнїчних елєментів-що се був комплєкс досить ріжнорідного етноґрафічного складу, з ріжних орд, які в сїм турецько-фінськім потоцї племен приплили на Подонє. Був висловлений здогад, що основа Хозарської орди була фінсько-угорська, а підпала турецькому впливу-чи то культурно чи то через завойованє якоюсь турецькою ордою. Назви вищих урядів у Хозар-турецькі. Істахрі каже, що й мова хозарська подібна до турецької. Але могли бути тут і иньші ще етнїчні елєменти ¹).

Під їх пізнїйшим іменем стрічаємо Хозар вперше в персидській війнї Гераклїя, розпочатій 622 р.: вони виступають у нїй як союзники Візантиї проти Персів ²). Але досить правдоподібно, що се той сам нарід, який перед тим виступав під назвою Акацірів, відомою нам вже з середини V в. Ті Акаціри тодї сидїли десь в землях середнього Дону чи Волги, в близшім сусїдстві Болгарів ³) Вже за Атилї вони тримались союза з Візантиєю й воювали з Атилею; але потім добровільно піддались Гунам ⁴). Турецький натиск в серединї VI в. дав себе почути і сим Акацірам: їх підбили собі Сараґури, потиснені Савирами – якась турецька чи мішана орда. Ся нова сполучена сараґурсько-акацірська орда входить теж в союз з Візантиєю, для добирання „дарунків“. Може в звязку з сим, в інтересах візантийської полїтики, розпочинає вона походи на Персію ⁵). Тотожність політики сих Акацірів VI в. з пізнїйшою хозарською теж може служити доводом що під назвою Акацірів виступали тіж Хозари ⁶).

Коли головні маси Болгар рушили з азовських сторін на захід Хозари розширюють ся тут на їх старих кочовищах, підбивають собі останки болгарських орд коло Дону ⁷), опановують північно-східнє каспійське побереже, а навіть пробують підбити Закавказє. Цїле столїтє – від середини VII до пол. VIII в. переходить в завзятущій боротьбі Хозар (вже під сим їх іменем) з арабським калїфатом, що опанувавши персидську державу Сасанїдів, хотїв прилучити й полудневий Кавказ. В результатї сеї боротьби Закавказє лишилось при Арабах. Хозарська границя від середини VIII в. не йшла далї на полудень за Дербент, де ще Сасанїди збудовали були стїну для оборони від Хозар ⁸).

На жаль, дуже бідні відомости маємо про розпростореннє Хозарської держави на північ від Кавказу, як раз більше для нас інтересне. 3 подїй кінця VII і поч. VIII в. бачимо, що Хозари були панами на Керченській протоцї (в Фанаґорії – Тмуторокани), і в східнїм Криму, – навіть в Корсунї зявив ся був на якийсь час їх намістник (тудун). Корсунь одначе зістав ся при Візантиї, але в східнїм Криму Хозари тримались довго ⁹). Наша лїтопись каже, що певний час їх зверхність признавали східно-словянські племена, не тільки подонські, а й подальші, як Вятичі на Оцї, Радимичі на Сожу, а навіть і Поляне; Вятичі по її словам зіставали ся під зверхністю Хозар навіть ще в другій половинї Х в. В листї хозарського кагана Йосифа (нїби то з другої половини Х в.) Хозарська держава на півночи досягає кочовищ Угрів (Ганґрін), на північнім сходї – Яіка ¹⁰).

Але центром хозарської держави були прикаспійські землї – на устю Волги лежала їх столиця Ітиль; далї на полудень, недалеко устя Терека був славний своїми виноградними садами Семендер ¹¹). Тут при Каспійським морі мусїла сидїти й властива хозарська людність. Араб ібн-Хаукаль (X в.) каже, що вона жила в плетених з хащу хатах, обмазаних глиною; з оповідання кагана Йосифа виходить теж, що се була людність осїла, жила з хлїборобства й городництва; уживала головно рибу й рис, що мабуть сїяв ся на місцї ¹²).

Державний устрій Хозар був дуалїстичний, досить звичайний у народів турецького кореня або культури: голова держави каган був окруженний надзвичайним поважаннєм, але не мав дїйсної власти, а правив державою властиво його намістник – беґ. В сим відгадували слїди колишнього підбиття Хозар якоюсь чужою (турецькою) ордою; але може бути, що се було узурпацією власти з боку начальників війська – беґів. Як зазначують Араби, се була одинока держава в тих краях з постійним військом, рекрутованим з магометан і Словян ¹³), і власть бега опирала ся на війську. Полїтичний устрій мав загалом визначати ся великою толєранцією для ріжноплеменних підданих, хоч у теорії власть кагана була вповні деспотичною.

Хозарські міста мали важне значіннє як посередники в торговлї й культурних зносинах Европи й Сходу. В Ітилї, як оповідає Масуді (1 пол. X в.), було сїм судів – два для магометан, два для Хозар, два для місцевих християн і оден для Словян, Руси й иньших поган. Подібне оповідаєть ся й за Семендер: магометани мали там мечети, християни – церкви. Жиди – божниці ¹⁴). Хозарія провадила велику торговлю з Словянами й иньшими східно-европейськими народами й служила для них посередницею в зносинах з калїфатом і передньою Азією, подібно як і Болгар, столиця поволжських Болгар.

Ще важнійше культурне значіннє мала Хозарська держава, як забороло східньої Европи проти азийських орд. Ми маємо докладнїйші відомости про се тільки з Х в., але вони кидають світло взагалї на становище Хозарської держави. В Х в. Хозари не дозволяли турецькій орді Узів переходити з-за Волги в чорноморські степи і рівнож не перепускали на схід европейських пиратів-Русинів, що човнами ходили грабувати каспійські береги ¹⁵). В тім удержанню спокою був економічний інтерес Хозарської держави, що мала під своєю зверхністю і чорноморські і прикаспійські землї та вибирала доходи з торговлї сих земель. Тодї, в Х в., Хозарія була вже на стільки слаба, що не завсїди могла служити таким, заборолом для сих розбійничих обостороннїх походів; але в VIII – IX в. була вона сильнїйша, й значіннє її в сїм удежанню спокою й опіцї торговлї було більше.

На жаль, маємо дуже бідні відомости про сю цїкаву боротьбу Хозар з турецькими ордами. Орда алтайських Турків, що в другій половинї VI в. опанувала була прикаспійські землї, очевидно, незабаром втратила свою силу на заходї. Натомість в IX в. починають натискати на Хозарів Угри і Печенїги. В арабських джерелах є звістки що в серединї IX в. на Хозар так сильно натиснули турецькі орди, що вони просили помочи у Арабів ¹⁶). В кінцї IX в. Хозари, не мігши дати собі ради з Печенїгами, перепустили сю орду в Европу ¹⁷), і дальша східня полїтика їх лежить в здержуванню орди Узів.

Взагалї почавши з кінця IX в. Хозарська держава хилить ся й упадає. Як бачимо з оповідання Константина Порфирородного, Хозари тодї мали проти себе з полудня кавказьких Алянів і Чорних Болгар, що були вже незалежні від них, зі сходу орду Узів, з заходу Печенїгів ¹⁸). Візантия зміцнила своє становище в Криму і ограничила хозарські впливи з сього боку, а на Днїпрі формуєть ся Руська держава, що не тільки забирає словянські народи з під зверхности Хозарів, але й нищить їх державу своїми походами. Симптомом упадка Хозарської держави уже з IX в., крім згаданої звістки Арабів про їх безрадність в боротьбі з Турками, служить звістний епізод з побудованнєм Саркела на Дону за цїсаря Теофіля, переказаний у Константина Порф. Як нї толкувати сей, в подробицях досить загадковий епізод (чи так, що ту кріпость поставили Греки з власної ініціативи, як забороло для своїх кримських земель против Хозар ¹⁹), чи дїйсно – як оповідає Константин, зробили вони се на прошеннє своїх союзників Хозарів і для їх оборони), – в кождім разї сей факт показує, що тодї, в 1-ій пол. IX в. Хозари вже сильно підупали. Коли кріпость ставила ся для оборони Хозарів, як категорично каже Константин, то таким небезпечним сусїдом Хозарів від заходу були тодї Угри ²⁰), а може вже й Русь починала непокоїти Хозарію, і поставлений на Дону Саркел міг мати спеціяльною метою – заступити їй дорогу з Дону на Волгу та на Каспійське море ²¹): як раз сї походи страшенно нищили Хозарію в X в. і вкінцї привели до останнього удару за Святослава, що звів до марних останків колишню славну хозарську державу.

Крім ворогів стороннїх на ослабленнє Хозарів в Х в. вплинула якась внутрішня боротьба, звісна нам з короткої згадки у Константина Порфир.: по його словам, між Хозарами десь при кінцї IX в. настала внутрішня війна і побита партия вийшла й прилучилась до Угрів ²²).

Примітки

¹) Про Хозарів окрім старої книжки Френа (Frahn), де зведено декотрі арабські тексти про них – De Chasaris excerpta ex scriptoribus arabicis (1822) див. статї Ґріґорєва в збірнику його „Россія и Азія“: Обзоръ политической исторіи Хозаровъ і О двойственности власти у Хозаровъ. Далї S. Cassel Der chasarische Königsbrief aus dem 10. Jahrh, Берлїн, 1876, H. Howorth The Khazars ware the ugrians or turcs (Труды III междунар. съЂзда оріенталистовь въ ПетербургЂ, II 1879). Голубовского Болгаре и Хазары (Кіевская Старина 1888, VII, тут вичислена иньша лїтература). Tomaschek Die Gothen in Taurien. Куникъ О записи готскаго топарха с. 84. Гаркави Ein Briefwechsel zwischen Cordova und Astrachan (Russische Revue 1875), Die Schicksale des chasarisceh Briefwechsels (ib. 1877) і Сказанія еврейскихъ писателей о Хозарахъ в Трудах петерб. археологич. общества т. XVII, також Еврейская библіотека т. VII, 1879, і в Трудах IV археол. зїзда I (НЂкоторыя даныя по истор. геогр. Россіи). Westberg Beiträge zur Klärung oriental. Quellen (ИзвЂстія петерб. ак., 1899) і Къ анализу вост. источниковъ (Ж. М. Н. П. 1908). Marquart Osteuropäische und ostasiatische Streifzüge (1903). H. Kutschera Die Chasaren, 1909 (2 вид. 1910)-слабка ділєтантська компіляція.

²) Теофан с. 315.

³) Пор. Йордан гл. 5.

⁴) Пріск – Excerpta hist. I. с. 180, 189 (298-9, 310 Hist. gr. min).

⁵) Пріск в Hist. gr. m. с. 341, 346 (158, 161-1 ed. Bonn.).

⁶) Акацірів мав за Хозарів вже Ґеоґраф Равенський: quos Chazaros suprascriptus Iordanis Agaziros vocat (IV, l). Маркварт, недавно на місце сього ототожнення поставив ряд иньших (що Акаціри се Угри, або знов що се Мордва – с. 40 і XXIV), але нїяких поважних арґументів за такі толковання, а против ототожнювання Акацірів з Хозарами він не вмів навести. Згадаю толкованнє Акацірів дане Говордзом, як „Білих Хозар“ (від тур. ак, білий). Иньше толкованнє, підтримане недавно Марквартом-„лїсові люде“ (від турецького аґач, дерево).