Текст книги "Історія України-Руси. Том 1"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 54 страниц)

Степовий пояс на полудні служив широким шляхом з Азії в Европу, де без кінця товклись ріжні кочовничі орди в своїм вільнім і невільнім походї зі сходу на захід. Осїла словянська кольонїзація тільки часами, уривком опановувала степи і аж до останнїх часів (XVIII-XIX в.) не могла міцно присвоїти. Степи отже не мали в cїм часї тої важної ролї в культурнім розвою, яку мали перед тим і тепер могли б мати по ґеоґрафічним своїм обставинам – як приморська територія і яr вигідний сухопутний міст з передньої Азії до полудневої й західньої Европи; навпаки, вони стали тепер небезпечним, шкідним суcїдом і для дальших земель, а часто, завдяки небезпечному сусїдству з ними, лежали пустинею і переходові, передстепові простори.

Посереднї краї між степом і „лїсовою стороною” – галицька площа, полуднева Волинь, середнє Поднїпровє і Подонє вигодами зносин і всякими господарськими прикметами самою природою були призначені для головної ролї в культурнім і суспільнім розвою нашого народа. Але що близше сходу, Азії, тим дальше на північ заходять границїстепу і небезпечного передстепя, забираючи у осїлої кольонїзації сї благословенні простори. Кольонїзація Подоня не була трівкійшою від чорноморських побережних степів. Само середнє Поднїпровє жило трівожним, небезпечним житєм і переживало від часу до часу сильні кольонїзаційні лихолїтя і катастрофи. Головні культурні центри його сидїли на підлїсю, і тут на пограничу безпечного лїсу і богатого, вигідного передстепя найсильнїйше жило і держало ся українське житє – культурне й полїтичне. Сам Київ уже лежить в лїсовім поясї, на його полудневій границї, але й він – то передова кріпость українського культурного житя, і на нього набігають степові хвилї, а часом і заливають його.

Дальше на захід – було безпечнїйше, бо дальше від Азії, від степу, близше лїсу, між лїсом і горами. Тому в Галичинї й на Волини могла неперервано держати ся культурна і суспільно-полїтична традиція українського житя. Але воно не мало тут відповідних обставин, щоб розвинутись широко. Не раз, коли і Поднїпровє падало під натиском неприхильних обставин, Волинь і Галичина виратовували, переховували українське житє до лїпших часів; але тільки на Поднїпровю, в сїм натуральнім центрі нашої території, розвивалось воно широко, вибухало ясним огнем.

Обставина ся, що більша частина української території, і то як раз найщедрійше обдарована природою, підпадала кілька разїв повному спустошенню під впливом кочовиицького натиску, мала величезний вплив на всю українську кольонїзацію. Вона викликала величезні рухи серед української людности, піддержувані й збільшувані до того ще й спеціальними суспільними й полїтичними моментами. Коли східно-полуднева частина української території, степовий пояс ставав кочовищем азійських орд, а передстеповий підпадав їх руїнним нападам на осїлу людність, ся остання відливала відси в краї північні й північно-західнї, лїпше захищені горами, лїсами й болотами. Але як тільки минав ся, або бодай слабнув турецький натиск, то потомки еміґрантів, і просто, маси людности з тих північних і північно-західнїх країв без стриму сунули в пусті й небезпечні, але богаті дарами природи полудневі краї, здобували їх знову для осїлої кольонїзації, й житє закипало тут горячим ключем. На памяти історії знаємо кілька таких великих, більших і меньших приливів і відливів, не кажучи за дрібнїйші: відплив української людности з степів і передстепових країв під натиском Печенїгів в Х в. і новий рух в степи в серединї XI, коли ослабла печенізька орда; новий відлив з кінцем XI в. під натиском Половців, і новий рух у степи в XII в. з упадком половецької сили і хижости; татарська туча XIII в., що приносить страшенне знищеннє всьому українському Поднїпровю, і кольонїзаційні успіхи XIV-XV в., коли Татарська орда в роскладї й усобицях тратила всяку активність і силу; кримські спустошення кінця XV й першої половини XVI в., що в пустку обертають всю українську передстепову територію, і новий кольонїзаційний рух, що з розвоєм вонєних сил української людности (козаччини) посуваєть ся в спустошені простори з кінцем XVI і в XVII віцї.

Від другої половини XVI в. слабне натиск турецьких орд, але соціальні, полїтичні й національні причини викликають нові великі хвилювання серед українській людности. Зріст паньського господарства й погіршеннє селянських обставин викликають масовий рух селянства з північних і західнїх частин в східнї й полудневі части України в XVI-XVII в., що повторяєть ся потім знову в XVIII і навіть в XIX в., коли українські селяне втїкачі залюднюють величезні простори Чорноморя (Новоросії), Бесарабії й Кавказа. Соціальні й національні рухи українські, війни України й за Україну приводять до масових переходів української людности на схід, де вона кольонїзує землї на вододїлї Днїпра й Дону й басейн Донця (XVII в.). Сї рухи і війни приводять в другій половиш XVII в. до повного спустїння великих просторів на правім боцї Днїпра і в басейнї Бога, і вони наново кольонїзують ся потім протягом XVIII в. Зруйнованнє Сїчи приводить до української кольонізації кавказького Чорноморя, і т. д.

Отсї зміни, сї кольонїзаційні хвилювання, флюктуації мали великий вплив на українську етнїку, полишили гдубокі слїди в фізіономії української народности. Вони протягом столїть, рядом таких пертрубацій неустанно вимішували українську людність, приводячи її до одностайнїйших форм. На мові се видко найвиразнїйше: старі архаічні діалекти зацїлїли тільки по окраїнах, найменьше зачеплених сими кольонїзаційними хвилями – сї архаїзми стрічаємо в західнім, гірськім, і північнім – лїсовім поясї; решта українських діалектів мають уже закраску пізнїйшу, новотвірну, і дуже мало ріжнять ся між собою, тим часом як старі діалекти відріжняють ся і від них і між собою дуже значно. Яких чотири пяті української людности говорять тепер сими новійшими діалектами, що й дають головний тон українській мові, і лягли в основу лїтературного язика. Вони – результати сього в и м і ш а н н я української людности, яке рідко де у якого народа мало місце в таких величезнах розмірах.

Те саме що з мовою, дїяло ся з антропольоґічними прикметами, з матеріяльною культурою і з духовим надбаннєм народа. Вони стрічались, перехрещувались, модифікували ся і в сих змінених формах розходили ся на широких просторах української кольонїзації. Повної одностайности вийти, розумієть ся, з того не могло, але вийшла велика подібність, якою визначаєть ся український етноґрафічний тип і досї на переважній части своєї території. Таку етноґрафічну подібність при такій великій території і великій числености також не часто можна стрінути. Масові рухи осягнули те, що було б не можливо при браку одностайної полїтичної організації, при слабких внутрішнїх зносинах, при ґеоґрафічнім відокремленню значних частин етноґрафічної території. Рухи сї безперечно причинили ся до удержання серед української людности почутя своєї народньої близькости, одности, взагалї національного почутя, при всїх некористних обставинах для його розвитку.

В тім можна бачити позитивну сторону тих пертурбацій, на які виставили український нарід ґеоґрафічні обставини його житя. Взагалї ж беручи, впливи сих пертурбацій були в високій мірі шкідні для нього, хоч заразом прийшло ся йому в своїй боротьбі з степом відіграти почесну ролю заборола европейської культури від азійських орд. Страшні спустошення від азійських кочовників приносили величезні утрати в людях і майнї. Тільки в кінець зруйнована, приведена до роспуки людність рішала ся кидати насаджені місця та йти в бідні й негостинні лїсові чи гірські краї, іти в наймити і робітники в чужі господарства або пробувати знайти серед них місце, щоб на ново загосподарювати ся. Величезних засобів енерґії і матеріальних трат коштувала така зміна. Потім, коли кольонїзація рушала назад, в степи, економічні засоби й сили людности напружували ся, роспливали ся в господарській екстензивности; вкладали ся маси енерґії й достатку в культивованнє, присвоєннє оселїй культурі здичілих просторів, щоб вернути їх в колишнє культурне становище. В сих флюктуаціях згинула страшенна маса народнього капіталу. Величезна маса народу не могла віками піднята ся над примітивні клопоти про охорону свого істновання та сотвореннє найелєментарнїйших підстав економічного житя. Цїла народність не могла зібрати свобідних достатків і сил для задоволення вищих культурних потреб.

Боротьба з степом протягом віків забирає енергію народа, його вищих верств і правнтельств. Кольонїзаційні й економічні хвилювання не давали стверднути нї суспільним, нї полїтичним відносинам. Маючи небезпечного ворога по цїлїй полуднево-східнїй граничній лїнїї, українські полїтичні орґанізації не спроможні були удержати ся, коли з тилу на лїнїї північно-західнїй або північній сформували ся якісь міцнїйші полїтичні орґанїзми. Вони ставали здобичю сих лїпше захищених, в лїпші обставини поставлених сусїдів. А полїтичний упадок тягнув за собою остаточне розшарпаннє і присвоеннє чужеродними суспільними верствами всього, що становило національні засоби. Вищі, культурнїйші верстви і нагромаджені ними культурні засоби, капітал і нерухомий маєток, природні богацтва краю і вищі форми хазяйства – все спинило ся кінець кінцем в руках чужеродних господарів, володарів краю, а по сторонї, українській зістала ся гола народня маса – поневолена, позбавлена всяких економічних і культурних засобів, всяких полїтичних і горожанських прав. Проходять столїтя повного застою і упадку українського житя. Народні маси вкінцї відповідають масовою реакцією, народнїми війнами на сей режім поневолення і обрабовання народнїх мас. Сї війни ще на кілька столїть забирають усї сили, всю енерґію народа; але не вважаючи на масу енергії, героїзму, навіть орґанїзаційної творчої здібности, вложеної в сю боротьбу, не приносять трівкого полїпшення народнього житя. І обезсилені маси спускають байдужо руки на довгі часи.

Дозвільні, роскішні простори, що припали на долю українському народови в його історичному житї, сї текущі медом і молоком краї, що були предметом зависти сусїдів, сей „тихий рай” української природи, оспіваний поетами – не принесли щастя. Ґеоґрафічні прикмети краю і дані ними відносини сусїдства фатально налягли на всю полїтичну долю українського народу і тяжко відбили ся на його культурнім і національнім житю. В богатій святими, благородними, навіть блискучими часом поривами, але сумній своїм реальним змістом історичній спадщинї, яку тисячолїтє історичного житя передало сучасним поколїнням, – українська територія богато завинила.

Примітки

¹) Див. „Народнописну карту українсько-руського народу” д-ра Г.Величка, 1896, В. Кго Національнотериторіальні межи України (ЛНВістник 1907), С. Рудницького Коротка ґеоґрафія України, 1910. Докладнїйше про етноґрафічні границї буде мова низше.

²) В Росії перепись людности з 1897 р. на українській етноґрафічній території нарахувала 21.400 тис., але ся цифра значно низша дїйсної; тепер української людностн на сїй території треба рахувати коло 28 міл.

В Галичнї урядова перепись 1900 р. числить Русинів коло 3.075 тисяч, але в дїсности треба рахувати, їх тепер на 3,5 мілїони На Буковинї таж перепись виказує коло 298 тис.

В Угорщинї офіціальна статистика начислила близько 429 тис. Русинів, в дійсности треба рахувати їх коло 500 тис.

Див: А. Ярошевичъ, Малороссы по переписи 1897 г. (К.С. 1905, VI), Охримович З поля національної статистики Галичини (Студії з поля суспільних наук, І), С. Томашівський Угорські Русини в сьвітлї мадярської урядової статистики (Записки Наук. Тов. ім. Шевченка т. LVI, 1903). Незадовго в виданню “Украинській народъ въ прошломъ и настоящемъ” мають вийти статистичні огляди українськоі території О. Русова, В. Охримовича і С. Томашівського.

ОСНОВНІ ПРИНЦІПИ ДОСЛЇДУ УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРІЇ – ДЕРЖАВНІСТЬ І НЕДЕРЖАВНІСТЬ, ПЕРЕВАГА ВНУТРІШНЬОЇ ІСТОРІЇ НАД ЗВЕРХНЕЮ, ВІДНОСИНИ ҐЛЬОТИКИ Й АРХЕОЛОҐІЇ ДО ІСТОРІЇ, ПОЧАТОК ІСТОРИЧНОГО ЖИТЯ, ПОДЇЛ НА ПЕРІОДИ, ЗАГАЛЬНИЙ ПРОСПЕКТ ПРАЦЇ.

Через ті неприхильні обставини сього житя, українському народови тільки часами удавало ся жити самостійним полїтичним житем, всею повнотою національного житя, і не цїлости, а тільки деякими частями його.

Широким і сильним, інтензивним полїтичним житєм український нарід жив в перших віках свого історичного істновання. Сотворена ним полїтична орґанізація служила творящим центром для всеї Східньої Европи, будувала її полїтичне, соціальне, культурне житє, клала підвалини йому на довгі віки: в основі всього нинїшньго житя Східньої Европи лежать і досї підвалини, заложені Київською державою.Очевидна річ, що процес, котрим творив ся сей полїтичний, державний орґанїзм і його розвиток з огляду на свої глубокі і даелекосяглї впливи має високий історичний інтерес і варт уважнїйшого слїдження. Але він вироджуєть ся скоро – полїтична сторона його слабне, тратить свій інтерес. Вся вага і весь інтерес лежить в тих соціальних і культурних процесах, що розвивали ся на сїй полїтичній основі, силою раз данаго могутного імпету. І процеси сї мають уже чим далї, тим більш місцевий, льокальний характер, а не загально-державний характер. Державне житє інтензивнїйше продовжуєть ся тільки в Західнїй Українї, в державі Галицько-волинській. Потім, з середини XIV в. почавши, український народ уже входить в склад иньших, чужих держав, то становлячи пасивний обєкт чужої управи, чужого, на иньших підставах витвореного права, то стоячи в більш або меньше виразній та гострій опозициї до сїєї чужої управи і сього чужого права. Коли й за самостійного полїтичного житя українського пароду полїтика звичайно лежала в руках правительственної меньшости, що правила народом часто і проти його волї, – то тепер на полїтику не мали впливу анї вищі, анї низші верстви української суспільности, і через те полїтичні обставини сих часів можуть інтересувати нас лиш о стільки, о скільки безпосереднє впливали на національне, економічне й культурне положеннє української людности. Суспільно-економічна й культурна історія українського народу в тих часах – одинока його історія. Полїтичний рух і потім оружна боротьба – ряд повстань українського народу під проводом козаччини в першій половинї XVII в. дає можність вирвати ся частинї України з-під чужого права і жити знову державним, хоч і не суверенним житєм протягом цїлого столїтя. Але соціальні і культурні процеси і в сей період полїтичного відродження українського народу заховують свою домінуючу ролю, а з упадком того полїтичного житя знову стають єдиною історією українського народу.

Соціальний і культурний процес становить таким чином ту провідну нитку, яка веде нас незмінно через усї вагання, через усї флюктуації полїтичного житя – через стадії його піднесення і упадку, та вяже в одну цілїсть історію українського житя не вважаючи на різні пертурбації, а навіть катастрофи, які приходило ся йому переживати. Звичайно робило ся навпаки: слїдячи історію полїтичних орґанізацій, пришивано кусні історії українського народу до історії державного житя польського, чи великоросийськото народу, і вона роспадала ся на ряд розірваних, позбавлених всякої тяглости і звязи епізодів. Навпаки, вона стає органічною цілїстю, коли в основу дослїду кладеть ся соціальний і культурний процес, де тяглїсть не переривала ся нїколи, де хоч би й найрізкійші зміни налягали на стару, трівку основу, яка тільки поволї зміняла ся під їх впливами. Він визначає нам провідну дорогу від наших часів до найдальших історичних і навіть передісторичних, наскільки вони починають піддавати ся дослїду, слїдженню їх еволюції.

До недавніх часів історія народів починала ся від перших історичних, письменних звісток про них. Тепер молоді науки – передісторична археольоґія чи археольоґічна етнольоґія з антропольоґією і порівняною соціольоґією, з одного боку, й порівняне язикознавство (ґльотіка) та фолькльор з другого, розширили науковий обрій далеко поза границї письменних звісток.

Що правда в теперішнїм своїм станї в обох сих напрямах більше відкриваєть ся перспектив, нїж заповняють ся вони якимсь вповнї позитивним змістом. Всї сї науки ще в початкових стадіях свого розроблення, і дуже не легко, не впадаючи анї в надмірний скептицизм, анї в легковірність, вибрати з них те, що повинно бути введене в історію українського (чи якого иньшого) народу для розсвітлення її початків. Ґльотіка напр. на пунктї методу далеко не сказала ще останньго слова, і в певних точках її разслїдів можливі великі сумнїви. Антропольоґія ж і археольоґія, особливо східньої Европи, все ще стоять в стадії збирання матеріала, і сам він збираеть– ся часто ненауково, так що й користати з нього треба обережно, а кожда більша нахідка вносить значні переміни в суму відомостей ¹). Самі сї дісціплїни – фільольоґічні й археольоґічні, не знайшли Досїтих середніх термінів, на яких можуть зійти ся: серед археольоґів і антропольоґів не рідко можна стрінути дуже зневажливе помітуваннє виводами ґльотики – заперечуєть ся сама можливість добути якісь користні результати сею дорогою, і з другого боку подібні ж скептичні погляди на виводи антропольоґів і археольоґів можна стрінути серед язикознавцїв. В дїйсности, розумієть ся, вся вага в методах препаровання і студіовання матеріала. Язикознавцї і археольоґи однаково доходять до фантастичних теорій, коли сходять з дороги строго методичного дослїду, а підходять дуже близько до себе в своїх спостереженнях при обережнім і методичнім студіованню. Вихідна точка перших – культурна еволюція певного народу, виражена в його язицї; вихідна точка других – культурна історія певної території, втїлена в матеріальних останках її культури. Ідучи кождий своєю дорогою і контролюючи себе обопільно, вони часто можуть дати руку й помогти одні одним своїми спостереженнями. Для сього треба тільки наукової обережности й можливої широти в дослїдї, і не вважаючи на всї трудности, історик нїяк не може помітувати здобутками сих дісціплїн, коли мова йде вро дуже темні й инакше зовсім неприступні питання в історії народу чи його території. Для культурної історії української території уже тепер робить дуже важні прислуги археольоґія, не вважаючи на свій досить іще примітивний стан. Вона малює перед нами ту спадщину, яку дістали українські племена при своїм розселенню, і ту культурну сферу, в яку війшли сї племена з своїм розселеннєм. Для культурної історії нашого народу в передісторичні часи важні вказівки дає ґльотика і помогає вияснити культурну фізіономію українських племен в період розселення. Антропольоґія відкриває пред нами фізичну еволюцію, покриту покровом культурної одности. Порівняна соціольоґія і фолькльор відкривають богаті перспективи духової і соціальної еволюції, що поронила свої слїди в скостенїлих пережитках давнього і сучасного побуту.

Порогом історичних часів для українського народу можемо прийняти IV вік по Хр., коли починаємо вже дещо знати спеціально про нього. Перед тим про наш нарід можемо говорити тільки як про частину словянської ґрупи; його житє не можемо слїдити в його еволюції, а тільки в культурних результатах тих довгих віків передісторичного житя. Порівняне язикознавство слїдить їх по язиковому запасу, а пізнїйші історичні й археольоґічні дані помогають контролювати його виводи і доповняють в цілїм ряді пунктів. Сим питанням присвячена перша половина сього першого тому.

Розселеннє українсько-руських племен на своїй нинїшній території припадає як раз на початки його історичного житя. Столїтя безпосереднє по сїм розселенню приготовляють орґанїзацію Руської держави, що служить головним змістом першого періоду історичного житя українського народу. Заходами київської династиї й дружини сполучено в одно полїтичне тїло, хоч на недовгий час, усї частини нашого народу, і ся полїтична одність відбила ся на його культурі й суспільнім житю загальними прикметами. З них найважнїйшим було заведеннє християнства, що потім протягом довгих віків переходячи помалу в народні маси, впливало на народне житє; многоважне значіннє мали разом з християнством принесеш тїснїйші звязки з візантийським культурним світом; далї – розповсюдненнє київського права й суспільно-полїтичного устрою. Суспільно-економічна еволюція сеї доби характеризуєть ся такими фактами, як двоїстість громади і дружини, витвореннє купецько-боярської капіталїстично-земельної верстви, сильний розвій (і потім упадок) торговлї й промислу й т. й.

Сїй добі присвячена друга половина, першого, другий і третій томи сеї Історії.

Середніми десятилїтями XIV в. відкриваєть ся другий, переходовий період нашої історії. Українські землї входять у склад двох сусїдних, держав – в. кн. Литовського і королївства Польського. В культурній сфері бере перевагу західнїй вплив над візантийським, в економічнїй іде все скоршим темпом утвореннє привілейованої вищої верстви і повне економічне і правне поневоленнє нею народньої маси; заразом ся привілєґіована верства все сильнїйше відриваєть ся від народньої маси культурно й національно. Форми суспільного побуту і культурного житя, вироблені столїтями самостійного полїтичного житя, підпадають різким перемінам під впливами польського й перейнятого ним римського і німецького права. Вони почасти витїсняють ся, почасти спускають ся в низші верстви, в сферу етноґрафічного селянського побуту, звичаєвого права, уступаючи перед новими понятями і формами, як явищами вищого, привілєґіованого порядку. Антаґонїзм мас до правительственної й привілєґіованої меньшости, котрого початки істнували вже в попередніх часах, загострюєть ся тепер національною й релїґійною ворожнечою. Розбудженнє відпорної енерґії національної самоохорони перед небезпекою видимої національної смерти, повної економічної руіни та поневолення, проявлєть ся зпершу культурно-релїґійним національним рухом, але він відкриває дорогу конфлїктови полїтичному, оружному, що й розпочинаєть ся, завдяки кольонїзаційним обставинам східно-полудневої України, на Піднїпровю з кінцем XVI в. Оглядови сих переходових, литовсько-польських часів присвячені томи IV, V і VI нашої „Історії”.

Історія народньої боротьби з ворожим суспільно-економічним устроєм, для його повалення й зреформованая суспільних відносин відповідно народнім ідеалам справедливости, – становить зміст третього періода. Суспільно-економічна боротьба сполучаєть ся з релїґійною й національною, через се вона захоплює собою незвичайно широкий круг інтересів і порушує з гори до долини всї суспільні верстви. Ареною її все служить східня Україна. Тут суспільно-економічний і полїтичний устрій переходить через повний перестрій, як рідко подибуємо в історії. На руїнах скасованого шаблею казацького польсько-шляхетського клясового устрою робить ся ґрандіозна проба відбудовання нового соціального і полїтичного устрою. Заразом національне почутє доходить до небувалого напруження, як і житє релїґійне. Натомість в західній Українї по закону реакції прискореним темпом іде попередня культурно-суспільна еволюція. Та боротьба кінець кінцем програна і в східнїй Українї; розмах народньої енерґії упадає, знесилений стрічею з непереможними перешкодами. Крізь слабку основу нового суспільно-полїтичного ладу пробивають ся нестримно старї течії клясового устрою і литовсько-польського права та розбивають і руйнують підстави нового ладу. Останнї відгомони могутнього руху, полїтичного і національного відродження тихо гаснуть під загальною реакцією, доповняючи загальний образ повного занепаду. Сїй недовгій, а многоважній добі найбільшої активности нашого народу як народу – його широких мас, – сій великій траґедії українського житя, не позбавленої своєї величи і краси навіть в своїм сумнім закінченню – мають бути присвячені томи VII, VIII, IX, може і X.

Уживши старої історіософічної термінольоґії, сї дві доби полїтичного українського житя – стару, княжу, і новійшу-народню (козацьку), можна б назвати тезою й антитезою, що доходять до сінтези в столїтю українського відродженя. Народні змагання відновляють ся й прояснюють ся в світлї поступових европейських ідей та присвоюють ся новою інтелїґенцією, що появила ся на тім новім ґрунтї під впливом поступових ідей. Культурні елєменти лучать ся з національними і суспільно-полїтичними змаганнями попереднього бурливого періоду, і на місце оружної розпочинаєть ся культурна боротьба для осягнення ідеалїв, що вяжуть в один орґанїзм народні маси з тою новою інтелїґенцією. Si datur venia – оглядом сеї доби повинна бути закінчена отся „Історія”.

Примітки

¹) Се можна бачити з порівняння роздїлу присвяченого археольоґії українсько-руської території в отсїм виданню і в попереднїх – як богато зміняєть ся в ній за кілька лїт.

II. З перед-історичних глубин.

Археолоґічні сліди житя на українській території:

УКРАЇНСЬКА ТЕРИТОРІЯ В ОСТАНЇХ ҐЕОЛЬОҐІЧНИХ ФОРМАЦІЯХ, КЛЇМАТИЧНІ ЗМІНИ, ЛЕДОВА ДОБА, РОЗПРОСТОРННЄ ЛЕДІВЦЯ І ЙОГО ВАГАННЯ, ВПЛИВИ ЛЕДОВОЇ ДОБИ НА ЖИТЄ.

Історія нашого краю як території – як просторого суходолу зачинаеть ся доперва з останнїх ґеольогічних формацій. Що сива старовина для історії – свіжа новина для ґеольоґії. Не тільки людське, взагалі звіряче житє являєть ся не більше як свіжим мохом на предвічнім камени старих ґеольогічних формацій землї, а й самі простори нинїшнїх суходолів явище сорозмірно дуже недавнє. Наш край в теперішнім своїм видї просторого суходолу, обведеного з країв морями і гірськими хребтами, перерізаного річними долинами, виступає доперва тільки в формації третичній, одній з наймолодших (чи навіть наймолодшій – бо ж пізнїйші формації можуть вважати ся просто верхніми верствами сеї третичної формації). Третична формація характеризуєть ся в наших сторонах власне повільним уступленнєм моря на полудень та формовананнєм нинїшнього суходолу, що поволї зближав ся до теперішнього свого ороґрафічного та гідроґрафічного вигляду. На початку третичної формациї (в т. зв. еоценї) полуднева частина східноевропейської рівнини була переважно покрита водою, хоч і не без виїмків, не без перерв в видї островів, що висували ся серед сього східноевропейського моря. Пізнїйше стає суходолом середнє Поднїпровє та нинїшня Донецька височина. А в новійших часах формації (плїоценї) море виступало на північ вже мало що по-за теперішнї береги Чорного і Азовського моря – що лучились тодї ще в одно велике море з Каспийським. Процес сей-зменшення чи відступлення моря пішов потім навіть ще далї, так що пізнїйше, в ділювіальних часах, береги Чорного та Азовського моря поступили значно на полудне і тільки пізнїйше прийшли до теперішнього свого вигляду ¹).

Таким чином третична доба-її середина і друга половина, і доба ділювіальна – се ті часи, в яких протягом довгих десятків і соток тисяч літ формувала ся і приходила до тепірешнього свого вигляду наша територія. Тектонічні процеси другої половини третичної доби творять нинїшні гірські хребти її. Иньші зміни земної кори значно наблизили її до теперішнього вигляду вже на вступі ділювіальної доби. Але вона мала ще перейти різку метаморфозу, яка відбила ся дуже сильно і на виглядї її поверхнї, і на всїм органічнім житю її: була нею ледова доба в середині ділювіальної епохи.

Третична доба взагалі характеризуєть ся повільним упадком теплоти. Еоцен визначав ся високою температурою і вохким повітрєм, буйною ростинністю і незвичайним розвоєм звірячого (животното) світу. Се була епоха розвою вищих родів звірят, що виступають в незвичайнім багацтві і рожнородности родів, так що пізнїйший і теперішній звірячий світ – се бідні, нужденні останки, найбільш витрівали, що вміли приладити ся до тяжких обставин пізнїйших тїсних часів. Підсонє Европи в тій добі мало чисто тропікальний характер, такуж ростинність і фавну. Але в середніх часах третичної доби воно прохоложуєть ся, а заразом ще й зміни орографічні, поява середноевропейських гірських систем-впливають на те, що підсонє і житє північно-східньої Европи холоднїйшає і біднїйшає. Все ж таки і в останнїх часах третичної доби клімат в наших сторонах був лагіднїйший і прихильнїйший від теперішнього, ростинність і фавна ріжнороднїйша, зложена з теперішнїх родів і з представників горячійших країв,-і таким переходить се житє в ділювіальну добу, що в своїх початках не віддїляєть ся нїчим різким від доби третичної. Але далї в ділювіальній добі переходять різкі клїматичні зміни. Під впливом близше невияснених ще причин температура північної Европи обнижаєть ся, збільшають ся атмосферничні опади, зростає вохкість ²). В північній Европі розвивають ся великі ледівцї, зростають величезні маси леду і снїгу і розширяючи ся звідти опановують все більші й більші простори центральної і східньої Европи. Східня Европа і центральна в значній части була захоплена величезним ледівцем фінсько-скавдинавським:він дійшов величезних розмірів в фінсько-скандинавських сторонах і відси роспросторюючи ся розширяв ся на полудень і полудневий захід. В моменти найбільшого свого роспросторення він захопив весь басейн Висли, Німана, Припети, середнє Поднїпровє. Слїдами сього роспросторення зістали ся вали моренні, глиби північного каміння, принесеного ледівцями, та иньші прикмети великих мас каміння, пересуваних ними. На підставі сих слідів вважають, що в момент свого найбільшого роспросторення ледівець сягав мало не до порогів Днїпрових, виступаючи широким клином в долинї Дніпра, а другим таким клином в порічю Дона, тим часом як волинсько-подільські височини (майже вся Галичина і полуднева частина Волини) не були ним захоплені ³). Дуже можливо одначе, що тут, в долинах Дніпра і Дону за сліди ледівця взято слїди розмиву його, принесеш водою, коли ледівець топив ся (т. зв. флювіогляціальні наноси), і в дїйсности днїпровий ледівець не заганяв ся так далеко на полудне ⁴).

Як довго трівало таке широке роспростореннє ледівця, неясно. В звязку з повисшеннєм температури й иншими клїматичними змінами його розміри і границї безсумнївно зміняли ся. То процес роставання брав перевагу над процесом наростання мас леду й снїгу, і тоді ледівець відступав на північ, полишаючи різні Слїди свого роспросторення в видї морен, покладів каміння, піску і глини. То ослаблювало ся топленнє, зміцняло ся наростаннє, і ледівець знову посував ся на полуднє, громадячи на старих слідах свого побуту нові морени, нові маси північного каміння. На підставі таких чергувань, таких верств покладів ледівця звичайно приймають істнованнє більше і меньше довгих міжледових періодів, коли простори східньої й центральної Европи зовсїм очищали ся від леду і орґанїчне житє входило в свої права. Таких міжледових періодів рахують для ріжних місць ріжно – для центральної Европи чотири періоди розширення ледівця і три міжледові періоди, для Анґлії пять періодів розширення ледівця і чотири міжледові періоди, для Скандинавії шість ледових періодів; все се одначе річ доста ще гіпотетична – і ті числа ледових періодів, і рахунки часу їх поширення та міжледових періодів, які пробувано робити ⁵). Останнїми часами підіймаються скептичні погляди і що до тих більших чисел ледових періодів, і що до довгости їх істновання; де-котрі вважають можливим приймати навіть оден лише ледовий період, хоч із певними ваганнями в границях-з моментами розширення і зменшення просторів занятих ледом, так що кінець кінцем питаннє – як значні були простори свобідні від леду в певних часах, в перервах між розширеннями ледівця, і як довгі буди сї перерви, – вимагає ще довгого і детального студіовання і то для кождого краю осібно. Що ледівець в моменти свого найбільшого розвою займав своїми періферіями значні частини України, се факт (відповідало б се другому ледовому періоду Західньої Европи, по звичайно прийнятій схемі). Але чи після уступлення сього ледівця, при нових поступах його на полудне він коли небудь знову захопив українську територію – се непевно і сумнївно.