Текст книги "Історія України-Руси. Том 1"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 29 (всего у книги 54 страниц)

³⁶) 'αστρπη̃ς δημιουργόν – Debello Got. III. 14.

³⁷) Гельмольд І с. 83. Деякі скептичні замітки до його звісток – Nehring Der Name bĕlbog, Archiv XXV.

³⁸) Ся загально признана етимольогія Останнїми часами стрічаєть ся одначе з певними сумнївами. Так напр. Ак. Корш вважає словянське імя етимольоґізаціею чужої (ілїрийської) назви.

³⁹) Іпат. с, 200, Тихонравовъ ЛЂтописи русской литературы IV – Слова и поученія направленныя противъ языч. вЂрованій с. 89, 92. Також Владиміровь Поученія противъ древне-русскаго язычества.

⁴⁰) Thietmar IV. 17, Моnum. Pol. hist. I с. 226.

⁴¹) Наросток оi = ga має означати небо, в його руху, метеоричних перемінах.

⁴²) Мушу зазначити, що погляди на Сварога як на початкового найвищого бога у Словян новійшими часами були сильно захитані. Яґіч (Archiv IV) завзято виступив проти них, і його аргументи зробили сильний вплив. Фамінцин (с. 143), Махаль (с. 2121), Лєже (с. 235) скептично задивлюють ся на істнованнє його. Боронив його Крек2 с. 379 і далї, і я думаю, що правда лежить по сторонї оборонцїв – що противна сторона пішла задалеко в гіперкритицизм. Ширше в 2 вид.

⁴³) Пор. начерк розвою релїґійних ідей Індоевропейцїв у О. Шрадера Reallexicon с. 669. В словянській мітольоґії, усуваючи Сварога, дослїдники або лишають відкрите питаннє про імя найвищого бога, або висовують на сю позицію котрогось з иньших богів, або вкінцї припускають, що він звав ся просто я богом“. Таку гадку, висловлену вже давнїйше, підтримував Фамінцин (с. 141), і до неї же схиляєть ся Лєже (с. 50 – 1). Одначе ся теорія дуже слабка. Лишаю на боцї фолькльорні згадки про „вишнього бога“ або „бога-пребога“: вони не мають в собі нїчого характеристичного. Окрім них вказують на тексти умов Руси з Греками: “да будет проклят от Бога и от Перуна“ (с. 33), „отъ бога, в него же вЂруемъ, в Перуна и в Волоса бога скотья“ (с. 48); але в першім текстї йде мова, очевидно, про християнського Бога, з огляду на хрещену Русь, в другім “богъ“ може бути толкований яко загальне понятє, Перун і Волос – як спеціалїзація тієї ідеї. З иньших божеств, яких хотїли поставити на чільне місце, згадаю теорію Рожнєцкого (Реrun und Thor), що тим часом як культ Перуна розвинув ся під норманськими впливами, домашнїм словянським богом був передовсїм Волос-Велес. При умовах Олега 907 і Святослава 971 р. по його гадцї Нормани кленуть ся Тором, під іменем Перуна, а Русини-Словяне – Велесом. Ся підміна Перуна Тором одначе не може устоятись (пор. замітки Тіандера в його критицї статї Рожнєцкого в ИзвЂстіях отд. рус. яз. 1903, III), а з тим упадає й така виїмкова роля Волоса. Розвиваючи аргументи за істнованнєм на Руси культа Тора, Рожнєцкий толкує згадку Київської лїтописи про „Турову божницю“ в Київі (Іпат. с. 229) як “капище Тора“. Єсть ще й иньше толкованнє, що бачить в нїм „храм бога Тура“. Але зовсїм неправдоподібно, або християнську церкву називали храмом Тора чи Тура (анальоґії, які вказувано, нїчого не доводять, бо не можна вказати християнського дублета для Тора чи Тура, під покровом якого могло б держатись імя Тура або Тора, як приміром держалось імя Волоса під іменем св. Власія). Шахматов дав недавно нове толкованнє сього тексту, опираючи ся на варіантї проложного жития св. Володимира: „церковь святую мученику Турова“: він вважає Тура іменем Варяга-мученика (Какъ назывался первый русскій святой мученикъ? 1907).

⁴⁴) Рожнєцкий висловив досить правдоподібну гадку, що на Руси в двірських і дружинних кругах Х в., коли таку визначну ролю грали Варяги, на розвій культу Перуна вплинула його подібність до скандинавського Тора. Се вважаю правдоподібним, хоч доводи Рожнєцкого за істнованнєм в Київі культу Тора, чи то під іменем Перуна, чи незалежно,-всї слабкі.

⁴⁵) Так в полудневій і новгородській верзії (1 Новг.), а з суздальських в Академічнім (Троіцкім) і Переяславськім – Хоръса и Дажьбога, в Лаврентиєвськім і Радивилівськім (Кеніґсберськім) без и; тяжко рішити, бо останнє – lectio difficilior.

⁴⁶) Іпат. с. 33-4, 48, 52, 80.

⁴⁷) На заміну Ілєю Гелїоса і Зевса Акрейського вказав Полїт ('Ό 'Ήλιος κατά τούς δημώδεις μύθους, 'υπό Ν.Γ. Πολίτος), i за ним Веселовский Разысканія въ области духовнаго стиха VII та Лєже в розвідцї Peroun et saint Elie. При сих паралєлях новогрецького й словянського фолькльору на жаль одначе зістаєть ся звичайно невисвітленим, що маємо ми тут перейняте з античної грецької традиції, і що треба уважати перейнятим Греками (як і Волохами, Албанцями) у Словян; се особливо треба б вияснити в питанню про поганські свята.

⁴⁸) Всеславъ въ ночь влъкомъ рискаше, изъ Кыева дорискаше до куръ Тьмутараканю, великому Хръсови влъкомъ путь прерискаше – XI.

⁴⁹) Древности моск. арх. общ. I Мат. для арх. сл. с. 1.

⁵⁰) Dans divitias, Spender des Wohlstandes як толкують Мікльосіч або Крек. Яґіч натомісь (Archiv, V) толкує як deus dans, der gebende Gott. Иньший вивід (Срезневского, Буслаєва, Афанасєва) – від пня dagh, івд. dah. dáhati – горіти, отже бог огня; його підтримують і деякі новшпгі дослїдники (Махаль, Погодін). Проти сього підносив Крек форму Даждь бог (ор. с. 891), але можливий тут вплив народної етимольогії; важнїйша иньша обставина – що бог в сих coniposita не може означити божества, тільки мати початкове значіннє – добра, „б о г а т с т в а“.

⁵¹) Вид. Огоновського розд. VI і VII.

⁵²) Вказують тільки у Чехів, але й то пізні й малозначні ремінїсценції, див. Крек ² с. 454. А деякі учені навіть хотїли цїлого Велеса вичеркнути з між словянських богів, тому що се мовляв просто християнський св. Власий, подібно як в Святовитї бачили паґанїзованого св. Вита. Оборонї Велеса присвячений просторий і докладний екскурс у Крека2 с. 446-473. Новійшими часами Поґодїн пробував відріжняти східно-словянського Волоса від Велеса, як відмінну назву.

⁵³) Іпат. с. 18 і 48. Слова: „бога скотья“ в сїй умові може бути пізнїйшою ґльосою, але у всякім разї давньою, бо вона є в ріжних верзіях лїтописи.

⁵⁴) З иньших кандидатів на словянських соняшних богів згадаю Тура (щось як грецький Пріап), див. про нього спеціальну розвідку пок. Голубовского НЂсколько соображеній къ вопросу о кн. TypЂ-К. Старина 1891, X; докази наведені тут досить слабі, не вистають. Другий такий непевний сонїчшй біг, се Ярило. Його, як і Тура вважають образом лїтнього розцвіту творчих сил природи під впливом сонця. Про Ярила одначе є сильна традиція народня, але головно у Великоросиян (див. одначе у Афанасєва ор. c. III c. 727). Він відповідає таким символам лїтнього сонця, як Коструб, Купало; в письменній старо-руській традиції не згадуєть ся, як і вони. При слабій індівідуалїзації русько-словянських божеств витичити виразну границю між сими „моментами літнього повороту сонця'' та правдивими божествами, як то пробують зробити (нпр. Махаль с. 200 і далї), дуже трудно. Але з огляду, що ми маємо тут дїло з пізнїми (XVII-XIX в.) народнїми образами, не звістними, як я сказав, з давнїх джерел, обережнїйше буде не робити силоміць для них місця серед давнїх мітольоґічних образів.

⁵⁵) Сей словянсько-іранський паралєлїзм піддав здогад, що словянське слово перейняте через Скитів від Іранцїв; див. Berneker Slav. etym. Wörterbuch, sub voce. Але провдоподібно корнї сього культу ідуть глубше. Див. Schroeder Über die Glauben an ein höchstes gutes Wesen bei den Ariern (Wiener Zeitschr. f. Kunde Morgenl. 1904).

⁵⁶) Див. спеціальну розвідку Мочульського О мнимомъ дуализмЂ у Славянъ, також Крек ² с. 404, Махаль op. c. с. 36-8, Брікнер-Archiv V с. 163, Нерінґ– Archiv XXV.

⁵⁷) Про лїтописного Семарьгла нпр. досить принята гадка, що се біблїйні ідоли 'Εργελ і 'Ασιμαθ (Царств. IV, 17); Ґедеонов бачив тут єгипетського Σεμ-'Ηρακλη̃ς . Новійші мітольоґи уважають сї виводи непевними, та й не уважають можливими бачити тут якогось словянського бога; за те Вірт (Gesch. Asiens 182 й ин.) добачив тут вавилонський вплив на Русь! Мокошь зістаєть ся загадкою, в церковній лїтературі сим словом перекладають грецьке μαλακία, „иже есть роучныи блоудъ“. Див. Крек ² с. 405-6, Яґіч в Архиві V c. 6-7. Крім лїтописи сї імена згадують ся ще в згаданих пізнїйших діатрібах (Тіхонравов і Владїміров ор. с.).

⁵⁸) Іпат. с. 52. Гаркави с. 95.

⁵⁹) Всякі Весни, Лади, Морани й под. опирають ся почасти на непорозумінню, почасти на дуже непевних, звістках; непевна навіть Жива, хоч опираєть ся на словах Гельмольда – див. Крек ² с. 403 і особливо Брікнер op. c. – Archiv XIV с. 164 і далї.

⁶⁰) Давнїйше виводили русалок то від рус-ло, то від рус-ий, але Мікльосіч (Sitzungsberichte віденської акад., іст.-філ. т. XVI) і потім Томашек (ibid. т. LX), Веселовский Разысканія въ области русского духовнаго стиха, V) звернули увагу на латинське весняне свято rosalia (новогрецьке ρουσάλα), що припадало на часи русальних свят у Словян: подібно як було з calendae, так і ся назва легко могла перейти в словянський калєндар, а потім і на самих водяних нїмф – див. Крек ² с. 407, Махаль с. 123.

⁶¹) Правила § 15, Устава-Чтенія Київ. II 2 с. 66 (XIII в.), теж у Тіхонравова і Владїмірова op. c. Поминаю характеристику Полян в 1 Новг.; „бяху же погани, жруще озеромъ и кладяземъ и рощениємь, якоже прочіи погани“, бо се звучить як фраза шабльонова, навіяна книжністю.

⁶²) Про сучасний культ криниць на Українї див. замітку Литвинової К. Ст. 1884, IV і реферат Ящуржинського на XIV арх. зїздї– ИзвЂстія с. 99.

⁶³) Schrader Sprachvergleichung ³ II с. 446 і далї, Reallexicon 597.

⁶⁴) Константин De admin. 9. Гаркави с. 95. Ібн-Росте в вид. Хвольсона с. 30-1, теж у Ґурдезі.

⁶⁵) Іпат. с. 33-4, 52-3. Іларіон в Чтеніях Київ. с. 55, пор. 52-З, житие ibid. с. 15, 20 і 21. Інтересна аналїза лїтописних текстів про поганський культ у Рожнєцкого с. 503 і далї. Основні тексти й дописки лїтописи тут мають одначе майже однакову вартість, бо ідуть більше меньше з того-ж самого часу.

⁶⁶) Модель в київськім міськім музеї, але наскількі вірно вона зроблена, не знаю.

⁶⁷) Іпат. с. 25-пор. 61-2. Відносини сього оповідання до початкового тексту лїтописи неясні.

⁶⁸) „Уже не закалаємъ бЂсомъ другь друга, но Христосъ за ны закалаємъ бываєтъ“-с. 52. Тут загальний образ переходу цїлого світа з поганства до християнства, отже детайлї образа не конче мусять бути українські.

⁶⁹) Іпат. с. 54-5.

⁷⁰) С. 38, теж у Ґурдезі.

⁷¹) „Коли вони бачать чоловіка оборотного й бистрого, то кажуть: сьому чоловіку випадало-б служити богу, і для того ловлять його, кидають йому на шию петлю й вішають на дереві, доки не розпадеть ся“– вид. Гаркаві с. 91.

⁷²) Schrader Reallexicon, п. cл. Opfer, пор. ще ту цитовану працю Рожнєцкого, 1. с.

⁷³) Іпат. с. 23, 109, 127.

⁷⁴) Русская ист. бибіотека VI с. 31, Тїхонравов І. с. 89-90, 92, 94 й ин.

⁷⁵) Важнїйша лїтература: Срезневскій Роженицы у Славянъ и другихъ языческихъ народовъ, 1855. Valjavec – О Rodjenicach ili Sudjenicach (Književnik, II). Афанасьевъ op. c. III гл. XXV. Потебня: О долЂ и сродныхъ съ нею существахъ, Труды моск. археол. общ. т. I. Крек ² с. 408-9. Krauss Sreća. Glück und Schicksal im Volksglauben der Südslaven, 1886. Веселовскій Разысканія въ области русскаґо духовнаго стиха, V (Сборникъ II отд. петерб. акад. т. 46). Machal гл. V. Гальковскій Миθологическій элементъ – II. Усудъ (Филол. Зап. 1900-1). Сонни Горе и Доля въ народ. сказкЂ (Eranos, 1906). Тексти про рожениць – словарь Срезнєвского III с. 141.

ІДЕЯ ПОСМЕРТНОГО ЖИТЯ, ПОХОРОННИЙ ОБРЯД – ІСТОРИЧНІ ОПОВІДАННЯ, АРХЕОЛЬОҐІЧНІ ФАКТИ: ПАЛЕННЄ Й ПОХОРОН НЕБІЖЧИКІВ; ТРИЗНА, КУЛЬТ НЕБІЖЧИКІВ ПРЕДКІВ

Житє чоловіка в віруваннях Словян, і Руси спеціально, не кінчить ся з смертю його. Про се маємо й безпосередні лїтературні звістки, а ще більш посереднїх. Русь, присягаючи на умові 944 р., заклинала себе між иньшим, як би не додержала тієї умови так: „да будуть раби в сий вЂкъ и въ будущий“ ¹). Се заклятє, хоч по стилїзації умови вкладаєть ся в уста християнської Руси, очевидно уложене відповідно поглядам Руси поганської. Ширше розвиває її погляди Лев Диякон. Русини, каже він, нїколи не віддають ся в неволю, скорше себе забивають самі, бо вірують, що забиті ворогами на війнї служать на тім світї своїм убийцям; боячи ся такої неволї, вони самі себе забивають, не хотячи служити тим, що їх забють ²). Нам тут важне саме віруваннє про посмертне житє, хоч при тім треба зазначити, що Л. Диякон дещо помішав: Русь очевидно вірила, що раби сього світу будуть рабами й на тім світї, і через те вони не віддавались в неволю. В оповіданню ібн-Фадлана про похорони руського купця один присутний висловляє переконаннє, що небіжчик по спаленню його тїла переходить просто в рай, а дївчина під час похоронної церемонїї в екстазї бачить своїх свояків і свого покійного пана „в гарнім зеленім садї“ (раю), і чує, як він кличе її до себе ³).

Істнованнє віри в посмертне житє потверджують і такі факти як звичай надїлення мерця при похоронї річами, що були йому потрібні в житю і мусять знадобити ся в посмертнім продовженню його житя ⁴), як культ духів предків і вірування, що мерцї можуть зявлятись часом між живими, а людська душа в певних випадках може перейти в рослину або звіря, – вірування сї переховались в нашій народнїй словесности й досї.

З огляду, що похоронні обряди дуже добре ілюструють сї вірування, ми подамо тут звістки про них, тим більше, що наші відомости про сї обряди богаті як рідко в сфері культурної історії, бо маємо окрім досить богатих письменних звісток ще й археольоґічний матеріал ⁵).

Богацтвом змісту звертає на себе увагу передо всїм оповіданнє Ібн-Фадлана ⁶). Він був присутним на похороні богатого руського купця в котрімсь надволзькім містї (в Ітилї або в Болгарі) в 922 р., і описує сей похорон так. Небіжчика положили в могилу тимчасово, поставили коло нього напиток (правдоподібно – мід), овочі й гуслї (чи взагалї струнний інструмент), а самі зайнялись приготовленнєм йому одежі й усього иньшого потрібного. Се тривало десять день. Майно його, як звичайно, поділили на три частини: третину дають родинї, третину уживають на спорядженнє одїжи небіжчику, третину– на напиток, що пють в день похорону. Спитали дївчат, невільниць небіжчика, котра схоче бути похороненою з ним; одна згодилась, і її від тодї пильно стерегли, а дївчина пила ті днї й веселилась.

В день похорону витягли човен на берег, оперли на підпори, а наоколо поставили ідоли в формі людей. На човен поставили лавку, застелили килимами, грецьким шовком і виложили шовковими подушками, а вгорі над нею зробили намет; се робила баба, що доглядала всїх тих приготовань, вона-ж забиває дївчину; її звуть „ангелом смерти“. Небіжчика одягли як найбогатше: в шовкову свиту з золотими ґудзиками, на голову соболеву шапку з золотим верхом, і посадили в наметї на лаві, підперши подушками; коло нього поклали напиток, овочі й пахучі рослини та зброю його; розтяли собаку й куснї її положили теж коло нього; теж зробили з двома кіньми, поганявши їх перед ним, з двома коровами, півнем і куркою.

Потім прийшла черга до дївчини. Її підіймали тричи до чогось, що Арабу здалось подібним до дверної лутки – може над кирницю, й вона бачила там (в екстазї, а може й пяна) небіжчиків – своїх батьків і свояків, та свого господаря: „сидить він в садї, а сад гарний, зелений; з ним там чоловіки й хлопцї, він кличе мене, ведїть же мене до нього“, мала казати дївчина. Тодї її повели до небіжчикового човна; вона роздала свої окраси прислужницям і з чаркою, у піснях прощала ся з світом; після того її заведено до намету і там її задушила і ще ножем заколола та баба – доглядачка похорону.

Тим часом під човном згромаджено дерево. Найстарший свояк небіжчика запалив тепер дерево, й иньші стали за ним кидати теж запалені тріски. За годину згоріло те все. Тодї на тім місцї зробили могилу, а в серединї поставили березову палю, надписавши на нїй імена небіжчика і руського князя. Оден присутний Русин сказав при тім ібн-Фадлану: „ви, Араби, дурні, що видаєте найдорожшогой найповажнїйшого у вас чоловіка в землю, де його їдять гади й хробаки;

В сїм оповіданню інтересні згадки про посмертне житє людських душ у раю, „в гарнім зеленім садї“, після того як тїло пропало. На посмертне-ж житє вказують ті всї прибори до похорону: небіжчик переходить на той світ з цїлим інвентарем: човном, кіньми, волами, питєм і їдою, ба навіть і з жінкою. Значіннє сього останнього моменту в опвіданню ібн-Фадлана поясняють слова Масуді: як вмре чоловік, то разом з ним палять його жінку; як умре жінка, то чоловіка не палять; а як умре нежонатий, то його женять після смерти“ ⁷).

Сей похоронний обряд, описаний у ібн-Фадлана, потверджуєть ся чернигівськими могилами. От як описуєть ся на їх основі тутешнїй похоронний ритуал: робило ся земляне підвисшенє (т. зв. точок), на нїм складали великий стіс дерева і збивали його зелїзними цвяхами: на стосї клали небіжчика і коло нього зброю, ріжні річи, гроші, зерно, домашию худобу; в певним віддаленню клали труп жінки; спаливши те все засипали землею ⁸).

Се були похорони богатших, аристократів, в значній части прихожих Варягів. Але похорон звичайний, місцевий, описаний арабським джерелом ріжнить ся від нього тільки меньшими розмірами і меньшою пишнотою. Словяне покійників палять, каже ібн-Русте і Кардізі; жінки на знак жалю друть собі ножем лице й руки; коли котра з жінок небіжчика з особливої любови схоче вмерти з ним, її вішають коло трупа небіжчика і палять теж; другого дня по спаленню небіжчика ідуть на огнище, збирають попіл, складають в судину і ставлять на горбі; по роцї збираєть ся туди родина небіжчика, приносять яких двадцять кухлїв меду, їдять, пють і потім розходять ся. Зовсїм подібне оповідає й Повість про Сїверян, Радимичів, Вятичів та Кривичів : „аще кто умряше, творяху трызну надъ нимь і по семъ творяху кладу велику (стіс), и взъложатъ на кладу мертвЂца, и съжигаху, и по семъ събравше кости, вложаху в ссудъ малъ и поставляху на столпЂ ⁹). Дїйсно в Сїверщинї маємо поруч тих аристократичних могил похорони більш звичайні, де на горбку стоїть горнець з останками небіжчика і дрібних звірят, спаленими де инде і вложеними потім в сей горнець, а горнець присипано землею ¹⁰). Такіж могили викриті й на Волини; широко розповсюднений такий тип похорону в землї Кривичів, й ин.

В наведенім вище оповіданню ібн-Фадлана Русин смієть ся з Арабів, що вони ховають в землю своїх небіжчиків. Але тим часом у самих Русинів був другий похоронний тип – ховання в землї, і то як раз і у Руси κατ' έξοχήν – Полян, також у Деревлян, Дреговичів, і у тих самих Сїверян. Повість, закидаючи нечестивий обряд, палення иньшим, не згадує про похоронний обряд Словян на правім боцї Днїпра очевидно власне через те, що тутешнє хованнє мерця в землю було близше до пізнїйшого християнського обряду. Дослїди останнїх десятиліть познайомили нас з ним досить докладно. Бачимо в нїм відміни й варіанти, часто навіть в тій самій околицї, в могилах тої самої осади, а є й певна ріжниця в популярности тої чи иньшої форми в певній области або в певній осадї. В правобічній Українї – в порічях Тетерева, Случи, Горини найчастїйше ховають в ямі, рідше кладуть на поверхнї землї, або на підвисшенню (точку). За Припетю навпаки переважає хованнє на поверхнї землї ¹¹). Досить часто стрічають ся останки огня: на приготованім для похорону місцї клали наперед огонь (може се ритуальне очищеннє могили огнем), і мерця клали на се кострище, або обсипали попілом ¹²). Часом висипали могилу попілом або якоюсь иньшою підсипкою (ясною глиною або що). Небіжчика клали або просто на сю підсипку і обкладали колодами, чи ставили над нїм рід деревляного склепіння, – або робили наперед поміст, або нарештї ховали в трунї. Вона має також ріжні форми. Часом се видовбана (або випалена огнем) колода, або дві колоди– одна за труну, друга за віко; часом щось як труна збиваєть ся зелїзними цвяхами з колод; або нарештї вона робить ся з дощок – сї труни непримітно переходять потім в приняті в християнських часах домовини, так що на завсїди можна їх відріжняти. Небіжчика ховали вбраного в повний костюм, і з ним звичайно клали ріжні предмети з господарства: ножики, огнива, кремнї для кресання огня, серпи, зелїзні знаряди, деревляні відра і глиняні судини, часом з виразними останками страви; річей взагалї не богато і обстанова звичайно досить бідна. Звичайно в могилї лежить тільки оден небіжчик. Лицем він звичайно обернений до сонця, головою на захід. Над ним висипали могилу-звичайно досить невелику, 1½-2 метри ¹³). В насипу досить часто стрічають ся верстви попілу – останки огнища, і звичайно видно, що насипано могилу не зразу, а кількома наворотами, за кілька лїт. Правдоподібно, поминки по небіжчику бували злучені з досипуваннєм могили.

З лїтературних джерел цїкаву звістку маємо у ібн-Русте і ин. У „Словян“, як ми бачили, вони констатують паленнє мерцїв; у Руси натомісь – похорон в землї: „як умре хто небудь із значних, копають йому могилу як велику хату, кладуть його туди і разом з ним одїж і золоті обручі, що він носив, ставлять багато страви, судини з напитком і гроші, нарештї кладуть в могилу улюблену жінку небіжчика живу“, вихід могили закладають, і жінка вмирає в затворі“. Мушу одначе зазначити, що се оповіданнє трохи підозріле своєю близькістю до оповідання Масуді про Болгарів ¹⁴). Наша лїтопись говорить тільки про поганський звичай сипати могилу над небіжчиком та дає подробицї про тризну: Ольга заповіла тризну над могилою свого чоловіка; Деревляне, „слышавше, свезоша меды многы зЂло“; Ольга поплакала над гробом свого чоловіка та сказала висипати високу могилу, і коли висипали, „повелЂ трызну творити“ ; тодї Деревляне засїли пити, доки не поупивались ¹⁵). Сей образок близько підходить до оповідання ібн-Русте про роковини, справлювані на могилї, з стравою і медом. В чернигівських могилах на першій верстві землї, що покриває спалені трупи, знаходили ся судини з паленими останками барана-мабуть жертви, і з ними ріжна зброя; може се останки тризни на могилї, присипані потім новою верствою землї.

Але тризна не обмежалась самим пированнєм на могилї; слово се означає боротьбу, битву, і можна думати, що бодай на похоронах богатших уряджувались на честь небіжчика якісь бої, гри. Такі воєнні церемонії при трупі чи могилї небіжчика, звісні у ріжних народів, насамперед мали на метї настрашити неприязні духи і відогнати їх від небіжчика, далї переходять у ріжні воєнні гри на честь його, і саме отсї воєнної гри звалися „тризною“. Вони робили ся перед похороном, зараз по смерти: „аще кто умряше, творяху трызну надъ нимь“, і потім палили трупа, – так оповідає Повість про поганські звичаї Сїверян і иньших племен. Вже потім назву тризни перенесено на поминки після похорон ¹⁶).

Не згинувши з смертю, небіжчики, н а в ь є можуть зявитись по смерти на землї між живими. В другій пол. XI в. ходила на Руси поголоска, що в Полоцьку зявляють ся по ночах мерцї, невидні оком:тільки чутно їх було, і слїди від коней лишались, а хто виходив з дому, щоб їх побачити, ті умирали ¹⁷). Для покорму небіжчиків лишали страву на могилах і в хатах при поминках. Про те, де перебувають душі небіжчиків після смерти, погляди двоїлись, як то було з рештою і у иньших Словян та і в иньших народів. З одного боку всїм Словянам спільна віра, що предки – дїди живуть в своїй колишній оселї, стають тут домовими духами; з другого боку – є переконаннє, що душі живуть в иньшім світї, в раю. Ми бачили вище, у ібн-Фадлана, руські погляди, що небіжчики перебувають у „гарнім зеленім садї“. Рай-слово прасловянське (з ним звязують слово „ирий“, „вирий“, край тепла й світла, куди на зиму летять птиці), воно означає місце гарне, веселе, з гарною рослинністю ¹⁸); але не знати, чи воно вже в передхристианські часи спеціалїзовалось для означення того місця, де перебувають небіжчики. Против сього промовляло-б, що воно й пізнїйше, за християнських часів означало взагалї гарну, утїшну місцевість, і князї ставлячи собі двори за містом називали їх „раями“ ¹⁹); се вказує, що в понятю сього слова держалась ідея гарної природи, гаїв, садів, дозвілля. Воно ледво могло-б прикладати ся до таких місць веселого житя, як би було технїчним для небіжчиків, тим більше, що не мало того відтїнка блаженного пробування, який має ідея христианського раю.

Ідею такого блаженного посмертного житя принесло доперва християнство. В словянськім світоглядї не знаходимо нїяких слїдів ідеї моральної заплати по смерти, контрасту долї добрих і злих. Посмертне житє – се продовженнє сьогосвітнього. Як ми бачили вище, по поганським поглядам-хто панував на сїм світї, має пановати й на тім; хто був рабом тут, буде й там. Ідея посмертної нагороди, чи посмертної кари принесена християнством. Хоч слово пекло (від п е к т и – огненне місце) прасловянське, та своє пізнїйше значіннє прибрало воно без сумнїву вже під впливом християнства ²⁰).

Відомости про культ предків дуже бідні. Він зблїд і ослаб супроти культу природних небесних явищ. Можемо властиво зазначити два моменти, один – се тризни в певнім часї по смерти небіжчика і загальнї поминки мертвих, другий-се культ домашнїх духів. Про поминки будемо ще казати низше. Що до культу духів – то тут ми оперуємо фактами сучасної етноґрафії; тільки в давнім культї рода і рожаницї можемо бачити елєменти культу предків, репрезентантів роду ²¹). В етноґрафічнім же матеріалї український культ предків виступає слабо, далеко слабше напр. як у сусїднїх Білорусинів, де душі предків, „дїди“ вповнї заховали ще свій родовий характер і служать предметом виразного культу ²²). Правда, етноґрафічного матеріалу з українського Полїся, найбільш законсервованого, маємо мало, може воно ще дасть нам більш кольоритний образ сього культу. В старих записях з Пинщини маємо дуже інтересно описану трапезу душ в хатї, з одчиненими вікнами, щоб душі могли без перешкоди явити ся ²³);але на жаль в новійших записях нема докладнїйших потвержень сього.

В иньших частях України „дідьки“ вже затратили свій родовий характер і помішали ся з ріжними місцевими духами: дідьки домові, що мали властиво представляти духи предків, зійшли на одну лїнію з дідьками млиновими, водяними, болотяними і т. и., стали капризними, більше злими духами, зарівно з бісами й чортами, нїж прихильними духами-покровителями (ся еволюція замітна і у иньших народів і крім впливів християнства, що все зводила до одного бісовського знаменника, толкуєть ся взагалї підозріливим і боязьким чутєм, яке будить небіжчик у первісного чоловіка). Культ же предків переважно не виходить по за останки святочного годовання небіжчиків на могилках в спеціальні днї, тепер звязані з християнськими святами, а давнїйше – з святами натуралїстичними.

Примітки

¹) Іпат. с. 33.

²) IX. 8.

³) Гаркави с. 99.

⁴) Крім такого міркування в основі сього звичаю може лежати ще иньше, що витїкає з давнїх ідей маґічної сили, яку можна дістати над людиною, заволодївши чи якоюсь частиною її тїла чи предметом тїсно звязаним з нею. Той хто заволодїв би річами найблизшого ужитку покійника, здобув би тим самим маґічну силу над ним самим; тому льояльність для небіжчика наказує знищити, вийняти з уживання найблизші йому предмети, аби над ним не висїла така страшна небезпека.

⁵) Головною працею зістаєть ся написана тому більш як сорок лїт моноґрафія Котляревського О погребальныхъ обычаяхъ языческихъ Славянъ, 1868, передрукована в III т. його Собранія сочиненій (Сборникь II отд. петерб. академії, т. XLIX, 1891). Визначні прикмети сїєї працї і богатий зібраний в нїй фактичний матеріал були причинами, що після того словянський похоронний рітуал мало звертав на себе увагу дослїдників. Працю Котляревського належить одначе доповнити новійшим археольоґічним матеріалом (що тодї майже ще не істнував). Важнїйші публїкації дослїдів могил вичислені вище, с. 245-6. Див. також: Яроцкій Краткій отчетъ о раскопкЂ кургановъ РЂчицкаго могильника (коло Овруча) – Труды общества изслЂдователей Волыни, І. Йогож Могильники по среднему теченію р. Уборти – Археологическая лЂтоп. Ю. Р. 1903, тамже с. 329 короткий реферат йогож про розкопки на вододїлї Уші й Уборти. Еременко Раскопки кургановъ Новозыбковскаго уЂзда – Труды отд. слав. археологіи т. I. Самоквасовъ СЂверянскіе курганы – Труды XI съЂзда т. І. Бобринскій II с. 179. Сперанскій Раскопки кургановъ въ Рыльскомъ уЂздЂ – Археолог. извЂстія и замЂтки 1894. Антоновичъ Дневники раскопокъ въ Чернигов, губ. (Труды предв. ком. XIV съЂзда). Про дослїди на дреговичський території – Ол. Грушевський Пинское ПолЂсье І с. 4 і далї. Загальні характеристики (одначе дещо довільні часом) в працях Спицына ОбозрЂніе губерній въ археол. отношеніи (Труды отд. слав. археол. т. І, II, IV) і Разселеніе древне русскихъ племенъ по археологическимъ даннымъ (Ж. M. H. П. 1899, VIII). Про пережитки старого похоронного обряду в сучаснім побутї Ящуржинскій Остатки языческихъ обрядовъ сохранившіеся въ малорусскомъ погребеніи (Кіев. стар. 1890, 2)

⁶) Пригадую сказане вже вище (с. 271) про скептичні замітки що до приналежности сього оповідання до Словянської Руси (ЗамЂтки о Русахъ ибнъ Фадлана и другихъ арабскихъ писателей – Ж. M. H. П. 1881, VIII, Спицынъ ор. с.); не можна виключити се оповіданнє з кругу матеріалів про Словянську Русь, як і иньші арабські звістки про Русь IX-Х в.

⁷) Гаркави с. 129

⁸) Труди III зїзду І с. 205-6.

⁹) Котляревський (О погребальныхъ обычаяхъ – Собраніе соч. III с. 124-6) толкував се в звязку з санскр. stûp як горб, могила

¹⁰) Труди III зїзду І с. 206

¹¹) В порічю Тетерева Антонович констатував з 282 могил 164 похоронів в ямі, 70 на поверхнї землї, 88 на підвисшенню. В порічях Горини й Случи – Мельник на 252 могил знайшла 164 похоронів у ямі, 54 на поверхнї землї, 83 на підвисшенню. За Припетию похорон на поверхнї землї має до 70%, при тім чим дальше від Припети, тим більше переважає сей тип. В полудневій Сїверщинї переважає похорон в ямі, в північній – на поверхнї землї.

¹²) Про сей обряд і його сучасні пережитки (паленнє свято-іванської трави при похоронї й т. и.) див. в Трудах XI съЂзда т. II с. 128.

¹³) Невисокі насипи і бідний інвентар могил сильно відріжняють сї похорони від могил т. зв. скитської доби.

¹⁴) Ібн-Русте с. 40, 127.

¹⁵) Іпат. с. 36.

¹⁶) Іпат. с. 7.

¹⁷) Ibid. с. 150.

¹⁸) Так толкує його ще Беринда: „цвЂтникъ или садъ“.

¹⁹) Іпат. с. 336, 593 (пор. 549), пригадати можна теж і числені наші Рай-городки і городки.

²⁰) Мікльосіч Christliche Terminologie с. 49, Крек ² с. 422, Котляревський op. c. 204.

²¹) Див. Афанасєва II с. 67 і далї, Махаль гл. VI, Веселовский op. c. гл. XIII.