Текст книги "Історія України-Руси. Том 1"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 47 (всего у книги 54 страниц)

Для Пантікапея і Боспорського царства: Ашикъ Боспорское царство, 1847. Antiquités du Bosphore Cimmérien, 1854. Леонтьевъ Археологическія розысканія на мЂстЂ древняго Танаиса и въ его окрестностяхъ 1854 (Пропилеи), IV). Герцъ Археологическая топографія Таманскаго полуострова і Исторический обзор археолог. изслЂдованій на Таман. пол. – Собр. соч. т. I і II, 1898. ЗабЂлинъ Объясненіе Страбоновыхъ свидЂтельствъ о мЂстностяхъ Воснора Ким. – Труди III археол. з’їзда т. II. ОрЂшниковъ Босфоръ Киммерійскїй въ эпоху Спартокидовъ, 1884. Моноґрафія Латышева, видана у вступі II т. Inscriptiones (1890), потім по росийськи повторена в збірнику його Pontica, 1909. Паначовний Стародавнї грецькі кольонїї боспорські в межах теп. Кубанської области – Записки Н. то541вариства ім. Шевченка т. II. Ortmann Der regno Bosporano Spartocidarum, 1891 (дісерт,, Галє). Мельниковъ-Разведенковъ Воспоръ Киммерійскій въ эпоху Спартикидовъ, 1896 (Сборникъ для изученія мЂстностей и племенъ Кавказа т, XXI). Кулаковскій Къ исторіи Боспора Киммерійскаго въ концЂ VI в. – Византійскій временникъ 1896. Brandys Bosporos, 1897 (Pauly-Wissowa Realencyclopädie). Mordtmann Historische Bilder vom Bosporos (Mitt. d. deut. Ausflugs-Ver,) 1907. Про новійші систематичні розкопки Керчи справоздання Думберга і Шкорпила в ИзвЂстіях і Отчетах археол. ком., про танаіські – ИзвЂстія XXV.

Про понтийську торговлю спеціально Preller Ueber die Bedeutung des Schwarzen Meeres für den Handel und Verkehr der alten Welt – Ausgewählte Aufsätze, herausg. von Köhler, 1864. Спеціально про рибний промисел: Kohler Τάριχος ou recherches sur l’histoire et sur les antiquités des pêcheries de la Russie méridionale (Nouveaux mémoires de l’Acad. de St. Petersbourg, VI s. v. І), теж Bonnel Beiträge zur Alterthumskunde Russlands I c. 97 – 9, де вказана й иньша лїтература. Про хлїбну торговлю – многословна розвідка G. Perrot La commerce des céréales en Attique au IV siècle avant notre ère – Athénes et le royaume du Bosphore Cimmérien, Revue historique 1877. IV. Мищенко Торговыя сношенія Аеинской республики съ царями Босфора – київські Университ. ИзвЂстія 1878, теж у Латишева Ольвія гл. I. З статей Штерна крім згаданих уже ще: E. von Stern Sur les relations commerciales entre l’Egipte et les colonies grecques situées sur le bord de la mer Noire – Compte rendu du congrès au Caire 1909.

Чорноморської торговлї дотикаєть ся почасти звістна праця Садовского Drogi handlowe, звичайно в нїмецкім перекладї Кона: Die Handelsstrassen der Griechen und Römer durch das Flussgebiet der Oder, Weichsel, des Dniepr and Niemen an die Gestade des Baltischen Meeres (1877), але ся книжка взагалї низша своєї репутації, має багато довільностей і баламуцтв.

Епіграфічний матеріал зібрав Латишев в Inscriptiones orae septentrionalis Ponti Euxini, І, II і IV, 1886 – 1901 (ширші коментарії в Матеріалах по археологіи Россіи вип. 9, 17 і 23) і Сборникъ греческихъ надписей христіанскихъ временъ, 1896. Нахідки останнїх лїт – в ИзвЂстіях арх. ком. Тексти грецьких авторів для нашого побережа зібрані Латишевим же п. т. ИзвЂстія древнихъ писателей о Скиθіи и КавказЂ. Нумізматичний матеріал найповнїйше зібраний у Бурачкова Общій каталогъ монетъ, принадлежащихъ эллинскимъ колоніямъ на сЂверномъ берегу Чернаго моря, 1884, новійше – Подшиваловъ Монеты царей Босфора киммерійскаго в Записках одеського історичного товариства т. XV. Кераміка: Музей Одесскаго» общества исторіи 542 т. I – II теракоти Теодозії, Ольбії і Пантікапея, т. III Θеодосія и ея керемика (1897 – 1906) Багато дрібних розвідок і матеріалів в одеських Записках, в Трудах VI археол. зїзду і в ИзвЂстіях археолог. коммиссіи.

Дрібнїйша біблїоґрафія для Крима див. в показчику Маркевича Tauirca, I – II, для кавказького побережа – в давнїйшій працї Міансарова Bibliographia caucasica et transcaucasica, 1874.

2. Лїтература Геродотової Скитії.

Обясненнє Геродотових звісток про Скитію і взагалї скитське питаннє має цїлу лїтературу; назвемо лише важнїйше: Zeuss Die Deutschen und die Nachbarstämme (1837). Ukert Geographie der Griechen und Römer, III. 2 – Skythien (1846). Neumann Die Hellenen in Skythenlande (1855). Древности Геродотовой Скиθіи, т. I і II, 1865 і 1873, ЗабЂлинъ Исторія русской жизни I, 1876. Bonnell Beiträge zur Alterthumskunde Russlands, I (1882). Sayce The ancient Empires of the East. Horodotos I – III, 1883 (против його скептичних поглядів виступив Φ. Мищенко з статями: Былъ ли Геродотъ въ предЂлах Южной Россії, и Не въ мЂру строгий судъ надъ Геродотомъ – передр. при II т. його перекладу Геродота). Mair Das Land der Skythen bei Herodot (Saaz, 1885). Лаппо-Данилевскій Скиθскія древности, 1887 (Записки петерб. археологич. общества т. IV). Миллеръ – Осетинскіе этюды т. III (экскурс II). Tomaschek Kritik der ältesten Nachrichten über den Skythischen Norden – Sitzungsberichte der Wiener Ak. т, 115 i 117. A. Hauvette Géographie d’Hérodote (Revue de phil., 1889). Толстой i Кондаковъ Русскія древности т. II (1889). Krauth Das Skythenland nach Herodotos (Neue Jahrbücher für Phil., 1890, I) і Die Sieben Flüsse Skythiens nach Herodots Bericht, 1894 (Erfurt, Festschrift). Мищенко – крім згаданого статї в Ж. М. Н. П. 1896 кн. V і VII, Филолог. ОбозрЂніи 1898 і дальші. Браунъ Разысканія (екскурс. про Скитію с. 228 і далї, особливо широко про Ґеррос). Niederle Slov. starožitnosti I (1904), Westberg Zur Topographie des Herodot (Klio 1904 i 1906). Де-що див. ще в вид. 2. В нашій лїтературі про Скитів писав богато неб. О. Партицький, але з „словянського“ становища (Велика Словянська держава перед двома тисячами лїт, 1889, Старинна істория Галичини, 1804).

Вичисляти ріжні погляди на національність Скитів було-б дуже довго і малоцїкаво. Давнїйше росповсюднений погляд на Скитів як народ урало-алтайський, що заступали нпр. Нібур, Бек, Найман (головна праця сього напряму), скритикував Шіфнер в Mélanges asiatigues петерб. академіи 1856 т. II і Всеволод Мілєр Осетинскіе этюды т. III; з новійших оборонцїв сеї теорії див. працю Нодя (G. Nagy) про Скитів в вид. угорської академії 1905. Мішаною людністю 543 вважали Скитів Фр. Мілєр, Вамбері, Мищенко, Латишев і сам Всеволод Мілєр по части. Іранський початок Скитів докладно доводив вже Цайс – Die Deutschen und die Nachbarstämme с. 285 sg., головно етнольогічними подібностями. Лїнґвістичний звязок Скитів з Іранцями доведений був докладно працею Мілєнгофа Über Herkunft und Sprache der pontischen Skythen und Sarmaten – Monatsberichte der Berliner Akademie 1866 (передруковано з додатками в т. III його Deutsche Altertumskunde). Дальшим важним придбаннєм для сїєї справи були працї московського професора Вс. Міллєра, що виходив з спеціальних студий над Осетинами – Осетинскіе этюды т. III, 1887, Эпиграфическіе слЂды иранства на югЂ Россіи Журналъ Мин. Нар. Просв. 1889, IX (в скороченню війшло в Осет. эт.) і йогож етнольоґічна студия: Черты старины въ преданіяхъ и бытЂ Осетинъ ibid. 1882, VIII. Сам Мілєр одначе уважає Іранцями напевно тільки Сарматів і західнїх, оселих Скитів, а східнїх, кочових віддїляє від них, хоч всї докази їх урало-алтайства признає нестійкими. Факти з історії культури і штуки, що в кождім разї вказують на тїсні звязки скитсько-сарматської людности з Іранцями передньої Азії, піднесено в згаданій працї Толстого і Кондакова т. II. Далї мушу згадати цитовану вже вище розвідку Томашка Kritik der ältesten Nachrichten u Skythischen Norden і йогож статю в Ausland 1883 ч. 36, Soltau Zur Eklärung der Sprache der Skythen, Berlin, 1887, Соболєвського Einige Hypothesen über die Sprache der Skythen und Sarmaten (Archiv, XXVII, 1905) і студію Маркварта (Marquart): Über einige skythisch-iranische Völkernamen, в його Untersuchungen zur Geschichte Erans, II (Philologus, 1907).

3. Держава Германаріха і Днїпровий город Ґотів. Досї дуже мало зроблено для відповідного зрозуміння Йорданової лєґенди про Германаріхову державу. Правда, ще Кепке (Koepke Deutsche Forschungen с. 104 і далї), потім Бессель (I. с. с. 156 – 7) пробували відріжнити те що належить в сїй лєґендї народнїй сазї і те що пішло з її лїтературних перерібок у – Касіодора і Йордана. Реєстр народів вони уважали пізнїйшим лїтературним розвитком слів леґєнди, що Германаріх підбив богато північних народів, і виключали з сього тільки Герулів і Словян – Венедів, припускаючи, що про них могла згадувати і сама саґа. На жаль сей здоровий, критичний погляд на Германаріхову лєґенду, як і скептичні увага Ґріма (Die deutsche Heldensage с. 8), Шафарика (I. 18. 7), Пальмана (I с. 46 і далї) не знайшли дальшого розвитку в науцї. Констатуючи недорічности в сїй лєґендї, учені все ще не відважують ся попрощати ся з Германаріховою лєґендою і що найбільше – пробують її поправити ріжними поправками і штучними поясеннями; на такім ґрунтї стоять напр. Вітерсгайм П ² с. 2 sq., Мілєнгоф II с. 83, Dahn Urgeschichte 544 I с. 230, Кауфман Deutsche Geschichte I с. 102 – 3, Браунъ Розысканія с. l, Marquart Osteurop. Streifzüge c. 378, Л. Шмідт Geschichte d. deut Stämme c. 99 і далї i Allg. Gesch. d. German. Völker c. 88 й ин. (Загальний погляд на Германаріхову лєґенду і лїтературу її див. Paul Grundriss der germanischen Philologie III ² гл. XIV § 39 – 43, Jireczek Deutsche Heldensade, 1898). Старання дослїдників і досї звернені майже виключно на відшіфрованнє покручених назв підбитих народів. Уже Цайс (op. с. 688 і далї) добачив назви Веси, Мери, Мордви й Черемисів в Йорданових Vasina, Merens, Mordens, Imniscaris, i закінчення ens, ans толкував як ґотські наростки многого числа. Сею дорогою пішли й пізнїйші дослідники, приймаючи в значній части його толковання та пробуючи поправити иньші імена сього ряду. Так Коскінен Tiudos in Aunxis толкував як Чудь на Aunus (Aunuksenmaa), між Ладожським і Чудським озером, – толкованиє, прийняте й Мілєнгофом, але відкинене Снельманом. Мілєнгоф (II с. 74 і далї) в Goltescytha бачив Scuti Адама Бременського – словянську Чудь, в Broncas Пермь (Біармію, ґот. Bermans). Мариварт Rogastadzans толкує як ґотський переклад Птолємеївих ΄Ρόβοσκοι – мешканців Поволжя (Rha). В Navego колись бачили навіть Новгород.

Нову дорогу вказав у сїй справі Теодор Ґрінберґ в своїй статї Ermanariks Völker (Zeitschrift für deutsches Altertum, т. 38, 1895). Він став на тім становищу, що сей ряд, бувши уривком чи цитатою в якоїсь піснї, містить не самі ймення, а й епітети. Свої обяснення дає він більше прикладу, і такий самий безпретенсийний характер має проба реставрації рітмічної цїлости сєї цитати:

scýthathiudos ínaxungis

uasinobrocans mérens mórdens

ímniscàns rógastádzans

áthalà ubegénascolda.

Се мало б значити: „Скитські народи, що їздять на возах, мешканців лук – Мерян і Мордвян (або й тут Ґ. готовий бачити епітети), мешканців рівнин – пустельників, народи обовязані до військової помочи.“ Та саме толкованнє – річ другорядна, але основна ідея – звести більшість слів сього ряду до епічних імен, а цїлий ряд – до поетичного уривку, дуже цїнна. При тім виникає питаннє, чи в своїм прототипі ся фраза вязала ся з Германаріхом? Се можливо, але так само могла вона бути звязаною з ним доперва в лїтературній редакції Германаріхової лєґенди. Друге, ті реальні ймення народів, які б знайшли ся в сїй фразї – наскільки про них можна думати, що вони дїйсно стояли під зверхністю Ґотів коли небудь, за Германаріха чи в иньшім часї, обо війшли сюди принаймні через спомини про якісь війни і конфлїкти з Остґотами, а не 545 притягнені просто з повітря, з чутки, для декорації, як ріжні реальні і лєґендарні народи пізнїйшої Олександрової лєґенди? На жаль, новійші дослїдники не зважали на сї сторони питання, й інтересна проба Ґрінберґа не зробила на них відповідного вражіння, так само як і давнїйші вказівки здорового історичного скептицизму. Признаючи глубокі впливи пізнїйшого поетичного оброблення на Германаріхову лєґенду в Йорнандовій версії, вони одначе слїпо держать ся традиції на пунктї полїтичної могутности Германаріха і як я сказав, – головну увагу звертають на дешіфрованнє народів записаних сею лєґендою йому в піддані, а не на критику традиції в сїм пунктї.

Про „Днїпрову столицю“ Германаріха найбільше говорить Hervararsaga (Antiquités russes I с. 196 і новійше виданнє: Det norske oldskriftselskabs Samlinger, XVII, 1878). В нїй виступає Hlödr, нешлюбний син короля Гейдрека що панував в Рейдґотії аж до Harvadhafjöli (толкують хорватські, або карпатські гори, вар. havada – стрімкі гори), а столицею мав „Днїпровий город“. По смерти Гейдрека вимагає він від його спадкоємця і сина Анґантира, аби віддав йому половину батьківщини: жадає „(половину) того великого лїса, що зветь ся Myrkvidhr (темний лїс), ту святу могилу, що лежить при шляху (варіант: в Ґотських краях), ту гарну скалу в Днїпровських місцях, половину замків що мав Гейдрек.“ Але ся саґа досить пізня, може XII – XIII в. (вона має ріжні варіанти, пізнїйші й давнїйші частини, докладно час її утворення не звістний, але пізнїйший характер не підлягає сумнїву). Стара пісня про Атилю – Atla-Kvidha, правда, теж каже про „днїпровські місця, славний лїс, званий у людей Темною дібровою“ (Antiqu. russes I с. 35), але сї слова уважають ся пізнїйшою інтерполяцією, і на те є деякі причини. Пізнїйша пісня про Hiod’a i Angantheow, оперта на Hervararsaga, поясняє се означеннє докладнїйше: „Славний лїс, що зветься Темною дібровою, та свята могила, що стоїть в землі Ґотів, та славна скала, що стоїть в Днїпрових місцях.“ Й тут, як бачимо, вказівки не йдуть далї загальних прикмет, що хіба гіпотетично можуть прикладати ся до Київа, його печер і гір (мовляв Аскольдової могили). Крім того Віґфусон поправляв в Hamdismal, піснї, що на його, думку, своїм змістом могла належати до VIII – IX в., хоч по мові пізнїйша, в однім вірші слово diùpa (djupr – глубокий) на Danpar, і читав: „вони побачили палату Ґотів і кручі берегів Днїпра.“ Але ся поправка занадто довільна, щоб могла що небудь значити. Таким чином бачимо, що всї згадки про „Днїпровий город“ занадто загальні, аби можна було з певністю бачити в нїм Київ, і якісь хоч трошечки докладнїйші (хоч все ще дуже загальні) вказівки на Київ маємо в памятках пізнїх, з часів, коли Київ був світовим містом, і для того під „Днїпровим городом“ могли самі співцї його розуміти. (Додам, що ґраматична аналїза 546 „Днїпрового города“ вказує, що се властиво не город на Днїпрі, а город якоїсь мітичної особи, званої Danpar або навіть Danp, і вона могла бути принаджена до Днїпра по созвучности).

З огляду бідність і загальність сеї традиції в лїтературі довго задовольнялись загальною згадкою про „Днїпровий город“, не пробуючи близше означити його місця – див. Antiquités russes I p. 112, Кунїка в Mélanges russes t. IV. 5 p. 520. Аж ґотська теорія, шукаючи, якби звязати Ґотів з київською Русю, підсунула тут толкованнє про Київ: Кунїк, висовуючи її обережно в своїх екскурсах в Каспію (с. 55), виставив здогад, що може в Днїпровим Городї треба бачити Київ (Danpstadir... Днїпровський город; Київ?). За ним пішов Брун – Черноморье II с. 289, пор. 291, Будилович у своїм рефератї на VIII археольоґічнім з’їздї, Антонович Публичныя лекціи по археол. и исторіи Кіева с. 36, Кулаковскій Карта Европ. Сарматіи с. 31, Браунъ, Разысканія с. 245 – 6, Prášek Herodot с. 60, Халанскій Къ сказаніямъ объ ОлегЂ вЂщемъ, I й ин. Ісландський учений Віґфусон присьвятив сьому питанню спеціальну розвідку (Place of the Hamtheow lay, в Grimm Centenary, 1886, що видали G. Vigfusson i F. Powell). Він доводив, що Днїпровий город – то Київ, що то була столиця Гіферика і Германаріха (оповидання Йордана про державу Германаріха приймає він вповнї). Основну критику його поглядів дали пок. М. Дашкевич в київських Унив. ИзвЂстіяхъ 1886 – ПриднЂпровье и Кіевъ по нЂкоторымъ памятникамъ древне-сЂверной литературы, Ол. Веселовский в Ж. Μ. Η. Π. 1887, VI і Записки романо-герм. отдЂленія филол. общ., I (Спб., 1888): Кіевъ – градъ ДнЂпра, і Heinzel Über die Hervararsage (Sitzungsberichte віденської академії т. 114). Недавно повертали коротко до сеї справи Шаровольский у зб. Eranos і Рожнєцкий (Изъ исторіи Кіева и ДнЂпра въ былевомъ эпосЂ, звЂстія отд. рус. яз. 1911), що теж вважає можливим в Днїпровім городї бачити Київ ґотських часів. Я застановив ся над сею гіпотезою про Германаріхову столицю головно з огляду на ґотську теорію (про неї мова в ескурсї II).

4. Антське питаннє.

Антській справі присвятив я свого часу осібну розвідку в Записках Наук. тов. ім. Шевченка в т. XXI (1898) п. т. Анти; її головні виводи війшли потім в перше виданнє моєї Історії, і я без особливих змін повторяю їх і тепер. Працї, які принесло до сього питаннє останнє десятилїтє, в тім і найновійша проба перегляду сього питання, дана Л. Нїдерле (Antové, 1910), не подали нїчого такого, щоб змушувало відступити від основних точок погляду, поставленого тодї. Переглядови питання хочу присвятити осібну статю, а тут обмежу ся кількома замітками що до двох головних теорій, з яких одна бачить в Антах термін полїтичного характеру, друга – етноґрафічного.547

Що назва Антів мала полїтичне значіннє, таку гадку піднїс Кунік в книжцї ИзвЂстія Ал-Бекри, ч. I (1878) с, 147: він тут каже дуже катеґорично, що Анти були династи азійського, може черкеського роду, які підбили собі чорноморських Словян, і тому останнї відріжняють ся від иньших Словян. Невважаючи на повну голословність, завдяки свому категоричному тонови ся гадка пішла в курс: я стрів її, з відкликом до сїєї статї Куніка, у Шімана op. c. т. I с, 18 – 9, у Денї (Lavisse et Rämbaud Histoire générale I. 691), що перейняв її очевидно у Шімана. Від Денї прийняв сю гадку Вірт в своїй недавній „Історії Азії і Схід. Європи“ (A. Wirth Geschichte Asiens und Osteuropas, Галє, 1905, див. особл. с. 249 – 250). Не постаравши ся зовсїм познайомити ся з відомостями, які маємо про Антів, він для сих азійських Антів знайшов созвучну назву в Удах, бачить в них античних Будинів, Uti, Ούίτιοι, пізнїйших Utiguri, Uldini, Euduseni і т. д., в славянській вимові се мало б звучати як Анти, і Вірт бачить уже тут не династію, а таки черкеське племя, що помандрувало на захід і опанувало Словян (с. 147, 149, 182, 191 – 2, 251 – 3, 272). З такою безпідставною фантазією нема що полємізувати, вистане сказати, що книжка Вірта взагалї має незвичайно фантастичний, характер, до куріозности. Візантийські письменники виразно звуть Антів Словянами, у всїм подібними до полудневих Словян, їх старшини носять виразні словянські ймення, так що й про чужу династію трудно думати, – взагалї про таку чужу династію абсолютно нїчого не знаємо. Повна полїтична аморфність, брак сильної власти, який бачимо виразно в оповіданню Прокопія, не позволяють приймати сеї теорії навіть в більше здержливій формі здогаду про полїтичний характер антського імени („najprędzej polityczny jakiś związek kilku plemion“) як її підняв Потканьский (в згадуваній статї Lachowie i Lechici с. 24) – бо власне не бачимо у Антів нїякої полїтичної концентрації.

Друга теорія має історію значно старшу.

Уже Цайс висловив гадку, що подїл на Словен і Антів відповідає подїлу Словянства по мові на два великі віддїли – західній (чи як він зве – північно-західнїй) і північно-східно-полудневий (Russen und Südvölker), і як на паралєль вказав на подїл в Повісти временних лїт Словянства на Словян і Ляхів: „Словяне і Ляхове стоять тут напротив себе зовсім як в давнину Sclaveni i Antae, лише там Sclaveni (= Словене) стоять на заході“ (Die Deutschen с. 602 – 4). Сю гадку прийняв був Реслєр (Zeitpunkt с. 90), і пізнїйше Крек (Einleitung ² с. 205 – 6, на иньшім місцї, с. 330 він говорить трохи инакше – див. низше). Відповідно до того Анти мали-б означати Русь + полудневих Словян, Словени – західнїх. Але се толкованє не відповідає фактам. Одинока обставина, що могла-б промовляти за таким розуміннєм (на неї вказав Шафа-548рик Π. 25, 7) се – що Прокопій говорячи про мандрівку Герулів до Данїї (De b. G. II, 15) називає племена на північ від середнього Дуная Словенами (Σκλαβηνοί). Але вона не так важна, може показувати тільки, що Прокопій слово Σκλαβηνοί уважає загальним іменем всїх Словян окрім Антів, або ще скорше – що він уважав сих північних Словян одноплеменними з тими, що займали панонське побереже Дунаю бо розумієть ся, не міг знати їх близше. Декотрі учені, віддїляючи від Антів Словян полудневих, вважають Антську назву терміном цілої східньої ґрупи. В такім напрямі висловив ся уже Крек (с. 330), в назвах Антів і Словен противставляючи Словян „руськихъ“ і західнїх. Ще виразнїйше поставив сю тезу, против мого погляду, А. Поґодїн – що Анти означають взагалї Східнїх Словян (Изъ исторіи слав. предвиженій с. 27); такі гадки висловляє кінець кінцем і Маркварт Osteurop. Streifrüge с, 2. Сї дослідники не спиняють ся на трудностях, звязаних з розуміннєм Антів як цїлої східньої галузи Словянства, хоч їх розумів уже Шафарик (I. с.), загально висловляючись, що ми не знаємо, як далеко антське імя сягало на північ. Візантийцї ледви чи мислили собі під сею назвою цїле східнословянське розселеннє, мабуть і не звісне їм в цїлости, і в своїх згадках про Антів, певно, не мали на гадцї північних племен східно-словянської галузи: ті Анти чорноморського побережа, про яких вони говорять, були, очевидно, племена полудневі тільки. Такий погляд приймає й Нїдерле в остатній статї і тільки через очевидне непорозуміннє (незрозуміннє моїх слів) вважає потрібним полємізувати зо мною (с. 11).

Як вищеподані розуміння назви Антів у Цайса і ин. за широкі, так знов за узьке розуміннє знаходимо у декотрих (нпр. Голубинскій Исторія русской церкви I ² с. 15), що в Антах бачать самих чорноморських Уличів і Тиверцїв. Ми не знаємо вказівок, що сї племена займали цілу антську просторонь, яка сягала Дону; та й чому-б як раз сї два руські племена злучались в одній загальній назві?

Вкінці спинимо ся ще на здогадах Маркварта, що в своїх останнїх працях взагалї присвятив богато уваги Антам і поставив ряд сміливих здогадів і гіпотез, по части вповнї нових, по части висловлених уже давнїйше, не стараючи ся звязати їх в певну цїлість, і часто навіть суперечачи себі. З огляду на інтерес, викликаний його смілими „набігами“ (Streifzüge) в сферу східноєвропейської історії IV – IX вв. я спиню ся трохи над сими його гіпотезами тим більше, що до них приходить ся вертати ся нераз. Як згадано в текстї, Йорданову звістку про розселаннє Антів від Днїстра до Днїпра М. вважає переказом звістки Аблябія, півмітичнаго джерела Косіодора, що могло б бути писана не десь в початках VI в. За Аблябія, думає він, Анти дїйсно сидїли між Днїстром і Днїпром тільки, а пізнїйше, за Прокопія, розширили ся за 549 Днїпро (Streifzüge с. XXV); вони відповідають Уличам, Тиверцям і Дулїбам – сї писменні назви заступили і витїснили згодом назву Антів (с. 193 – 4). Задумуючи ся над їх розселеннєм, М. готов припускати тепер уже, що на Чорноморю до Дністра і Дунаю Анти розселили ся аж по переходї Ґотів до Мізії, з кінцем VII і в VIII вв. (с. 194). Лїтописну память про боротьбу Дулїбів з Обрами М. прикладає до Антів, тотожність імен наводить його на гадку, що Дулїби (часть хіба) тодї перейшли в середні дунайські краї. Він думає, що переговори Юстінїана з Обрами скінчили ся переселеннєм їх в Дакію, другим разом здаеть ся йому правдоподібним, що Авари переселили наших Дулїбів на средній Дунай, і там сї Дулїби стали завязком чеського королївства (королївство Дулаба у Масуді) (Streifz. с. 123 – 7, Chronologie с. 78). Подібність імен Мезамира і Келаґаста, антських старшин з часів аварского нападу, з Безмером і Гостуном, болгарськими старшинами в звіснім реєстрі болгарських князїв, наводить його на гадку, що Анти в середині VI в. (554 – 558), перед приходом Аварів, панували над Оноґундрами-Болгарами (Chron. 80, Str. 147). Се мало діяти ся вже на нових, дакійських осадах Антів. Що більше. В звісній державі Валїнана у Масуді і королю Маджаку М. бачить тогож Мезамира і його Антів: Маджак се зменьшена, пестлива форма від Мезамира, а Валїнана – се Волиняне, себто побужські Дулїби, пізнїйша назва Антів (Str. 147). Анти виростають таким чином на світову силу, грають ролю якогось полїтичного ферменту. Їх князї панують под Болгарами, вони дають початок пізнїйшій Чехії; їх держава в пізнїйшій арабській традиції зістаєть ся центральним полїтичним вузлом, що звязує під своїм панованнєм всї словянські племена. Дуже се все привабне, але спираєть ся на тонкій стеблинї – Менандровій традиції про Мезамира. А Мезамир зовсїм не надаєть ся на ту ролю, яку призначує йому Маркварт. В 2 вид. своєї Історії я взяв під аналїз се Менандрове оповіданнє про Мезамира – читач знайде його без особливих змін на с. 368 сього видання. Мезамир зовсїм не могутний володар, а просто впливовий, здібний чоловік, з якоїсь родової династії. Могутні володарі не їздять в посольстві. На ролю болгарського зверхника, анї тим меньше – короля словянських народів він не надаєть ся рімузю. А з тим привабні фантазії Маркварта розлїтають ся як дим.

5. Лїтература східно-словянського розселення.

Підставовою працею для історії східно-словянського розселення в добі „Повісти временних лїт“ зістаєть ся й по нинїшнїй час книга Н. Барсова (пок. професора варшав. университета) Очерки русской исторической географіи, вид. 2, 1885. Він опирав ся передо всїм на дуже старанній і дотепній аналїзї звісток лїтописних, а при тім велику вагу клав на вказівки ґеоґрафічні й хороґрафічні – назви рік і осад, але переступав 550 в тім часом межу і хапав ся за дуже далекі й припадкові подобозвучности. Се до певної міри діскредитувало сей метод, так що з пізнїйших дослїдників лише декотрі звертали ся до нього. Зручно й широко ужив сього хоро– і топоґрафічного метода Корсаковъ в цїнній моноґрафії Меря и Ростовское княженіе, 1872; дуже сильно підносив його цїнність Филевичъ в своїй Исторії Древней Руси, т. I (одинокий), 1896, і реферат: О разработкЂ географической номенклатуры (Труды X съЂзда І, і діскусія ibid. Ш с. 89), але саме переведеннє сього методу у нього ледви аби могло кого небудь одушевити. Деякі справедливі остороги в статї Соболевского Названія населенныхъ мЂстъ и ихъ значеніе для русской исторической этнографіи (Ж. Старина, 1893).

Праця Барсова послужила вихідною точкою для серії київських моноґрафій по історії поодиноких земель, де історії старої кольонїзації удїляло ся досить богато місця – такі моноґрафії: П. Голубовского Исторія СЂверской земли до пол. XIV в., 1881; Д. Багалїя теж Исторія СЂверской земли до пол. XIV в., 1882; П. Голубовского ПеченЂги, Торки и Половцы до нашествія Татаръ – Исторія южнорусскихъ степей IX – XIII в. (богато займаєть ся полудневою, пограничною з степом кольонїзаціею); Н. Молчановського Очеркъ извЂстій о Подольской землЂ до 1434 г., 1885; M. Андріяшева Очеркъ исторіи Волынской земли до к. XIV в., 1887; мій Очеркъ исторіи Кіевской земли отъ смерти Ярослава до к. XIV в., 1891; М. Довнаръ-Запольского Очеркъ исторіи Кривичской и Дреговичской земель до к. XII ст., 1891; П. Голубовского Исторія Смоленской земли до начала XV ст., 1895; П. Иванова Историческія судьбы Волынской земли до к. XVI ст., 1895; В. Данилевича Очеркъ исторіи Полоцкой земли до к. XIV ст., 1896; В. Ляскоронского Исторія Переяславской земли до пол. XIV ст., 1897 (нове вид. 1903) Олександра Грушевського Пинское ПолЂсье, ч. I, XI – XIII вв., 1901. Між сими дванадцятьма моноґрафіями були розумієть ся і сильнїйші й слабші, але історично-ґеоґрафічна часть в них дуже часто становить найсильнїйшу сторону і зроблена з найбільшим накладом (нпр. моноґрафії Андріяшева, Ляскоронского, Голубовского про Смоленщину).

При тім під впливами пок. Антоновича, інїціативі котрого завдячує наука сю серію моноґрафій, в сих моноґрафіях, особливо від 90-х рр.. робили ся пильні старання використати, як помічний матеріал при історично-ґеоґрафічних дослїдах, результати археольоґічних розслїдів. Сею дорогою пішов також київський професор (дух. академії) Завитневичъ в своїх працях, починаючи від першої проґрамової, щоб так сказати: Область Дреговичей, какъ предмета археологическаго изслЂдованія (Труды кіев. дух. акад. 1886, VIII). Та хоч я сам був одним з тих, що пробував ужити археольоґічний матеріал для визначення границь племен, мушу 551 признати ся, що з тим трохи поспішив ся і я і иньші. Як виявили пізнїйші археольоґічні дослїди, те що ми готові були брати за характеристичні етноґрафічні прикмети, й на їх основі тягнути етноґрафічні межі – показало ся далеко не таким певним; анальоґічні форми почали показувати ся на ріжних племінних територіях, а що все таки дослїди лишають ся фраґментаричними, не систематичними, тож, показуєть ся, й говорити про племінні похоронні обряди і про племінні культурно-етноґрафічні типи у всякім разї тепер ще неможна. Найлїпше се задокументували огляди археольоґічних здобутків, зроблені А. Спіциним: ОбозрЂніе нЂкоторыхъ губерній и областей Россіи въ археологическомъ отношеніи (Труды отдЂленія русской и словянской археологіи кн. І, II і IV – в Записках рус. археол. общ., 1896 – 1899) и Разселеніе древне-русскихъ племенъ по археологическимъ даннымъ (Ж. Μ. Η. Π. 1898, VIII). Спіцин стоїть на становищі тих племінних типів, але на його роботї найлїпше видко, яких натягань треба, аби перевести сю племінну систему через нинїшнїй археольоґічний матеріал ¹).

¹) Прогалини в нашім матеріалї виказує мапа, зроблена ним – в Трудах отд. рус. и сл. арх. т. V с. 407. Але і з заштрихованих тут країн богато дослїджено аж надто поверховно.

Разом майже зі згаданими працями Спіцина появила ся иньша проба вияснення етноґрафічної системи східнього словянства – на підставі фактів лїнґвістики, діалєктольоґії: се була праця ак. Шахматова „Къ вопросу объ образованіи русскихъ нарЂчій и русскихъ народностей“. Сама ідея не була нова; гадка про те, що сучасні діалєкти відповідають у нас давньому племенному подїлови, висловлена була дуже рішучо ще Чубинським і Михальчуком в розвідці „НарЂчія, поднарЂчія и говоры Южной Россіи“ – в VII т. Трудів этнографической экспедиціи въ Юго-западный край, 1874. Але роботи, яка поставила б собі завданнєм детайлїчно прослїдити, о скільки території племен відповідають або не відповідають сучасним діалєктичним ґрупам, ми не мали й тепер не маємо. Праця Шахматова будувала власну теорію, нагинаючи під неї, часом дуже свобідно, і сучасну діалєктольоґію, й стару етноґрафію; його провідна ідея – се рішучий вплив полїтичних орґанїзацій, держав XIV і пізнїйших віків, що розбили старі племінні ґрупи й стали підвалиною нових „народностей“. Про сю провідну ідею див. мою рецензію в VII т. Записок Наук. Тов. ім. Ш. Про предложене Шахматовим ґрупованнє племен X – XI вв. буду говорити зараз низше.