Текст книги "Історія України-Руси. Том 4"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 28 (всего у книги 43 страниц)

Весною 1482 р. в. кн. Іван, запевняючи Менґлї-ґерая, що не пустить від себе Нур-девлєта, заразом допевняв ся, аби Менґлї-ґерай напав на землї Казимира, „на Подольскую землю или на кіевскіе мЂста”. Сьому послови він наказав сидїти й не уступати ся з Криму й так довго докучати Менґлї-ґераєви, поки той не тільки розірве свої відносини з Казимиром – „шерть зложить” (скинеть ся присяги), а й справдї вишле військо на Литву 5). Намови, підкріплювані, розумієть ся, богатими дарункими, своє осягнули. Сповняючи бажанє московського князя, Менґлї-ґерай з кінцем лїта вибрав ся походом на Київ. Хоч вість про се прийшла за кілька день, і воєвода приготовив замок до оборони, стала ся біда – приступивши під Київ, 1 вересня, Татаре запалили місто, здобули замок, взяли в неволю силу людей, разом з самим воєводою й його родиною, пограбили церкви, попустошили околицї і з превеликою здобичею спокійно вернули ся до дому. З забраних церковних річей Менґлї-ґерай післав Івану, як трофеї, золоту чашу й діскос (таріль) з Софійської катедри 6).

Сей київський погром зробив в польсько-литовських правительственних кругах великий пополох. Казимир змобілїзував цїле вел. князївство, щоб відбудувати Київ і задемонструвати свої сили на полудневій границї супроти Криму. Визначено загальний похід сюди, під проводом вел. маршалка Богдана Саковича; з усього в. князївства, від Берестя до верховських князївств, до Витебська і Полоцька вирушило військо і маса селян ”на роботу київську” – з волостей поднїпрянських і задвинських. Пізнїйша записка каже, що до Київа змобілїзовано 40 тисяч війська і 20 тис. „топорів” 7). Щоб розжити ся на гроші, випрошено у папи позволеннє на спеціальні відпусти 8). Але по за хвилеву, хоч і імпозантну демонстрацію, на щось більше правительство литовсько-польське не спромогло ся й зараз вернуло ся на стару утоптану стежку переговорів, задобрювань і підкупів кримського двора. Київський погром воно складало на боже попущеннє і за цїну приязни в будучности готово було вважати сей погром за річ маловажну: „што ся тоє дЂло межи нами стало – над Києвом, ино то стало ся божий гнЂвъ за грехъ, хотябы и ты, цару, к тому помочником не былъ – однакъ было тому городу гореть, и тымъ людемъ погынуть, коли на нихъ божий гнЂвъ пришолъ. А з божои ласки у насъ єсть городовъ и волостей и людей досить. Ты пакъ прислалъ посла и усказалъ речи свои, што с нами хочеш жить по тому какъ и отецъ твой и хочешъ намъ прислать сына своєго – ино коли твой сынъ будетъ у насъ, тогды будемъ за одно” 9). Але Менґлї-ґерай, раз розірвавши з традицією фамілїйної приязни з вел. кн. Литовським, уже не кидав своєї фальшивої полїтики, і малодушна нерішучість та огидна податливість литовсько-польського двору могли тільки підтримувати варвара-азіата в його цинічнім поступуванню супроти Литви-Польщі. Тим більше що понижаючи ся перед Менґлї-ґераєм, литовсько-польське правительство само провожувало його й піддавало підозріння нещирости, далї ведучи зносини з його ворогами, Ахматовими синами. Менґлї-ґерай заспокоював Казимира до часу обіцянками приязни, але далеко більше послуху давав неустанним намовленням Москви до походів на українські землї.

Дякуючи Менґлї-ґераєви за київський погром, в. кн. Іван пильно просив його не мирити ся з королем, инакше сказавши – вести далї свої напади. Про се неустанно пригадував він йому й потім через свої численні посольства. В тім часї Іван все ще не хотїв сам виразно виступити против Литви – навіть посилаючи свого посла до Менґлї-ґерая, поручив йому по можности не прилучати ся до татарського походу на Литву. За те плїв сїтку на Литву, з усїх боків напускаючи своїх союзників – окрім Менґлї-ґерая ще Стефана молдавського й Матвія Корвина короля угорського. Сам він приготовляв свою справу в Сїверщинї й сюди не хотїв Менглї-ґераєвих походів: як би Менґлї-ґерай схотїв посилати своїх Татар „в Путивлю або на Сїверу”, то Іванів посол мав відмовляти його від того й радити йти на Поділє або на Київщину 10).

І Менґлї-ґерай, хоч не переривав нїби приятельських зносин з Литвою й неустанно вів переговори про згоду, слухав Івана. Справджуючи слова Казимира, що у нього крім Київщини ще з ласки божої городів і волостей і людей є досить, він звертаєть ся на Подїлє. В 1485-7 Орда що року пустошить Поділє своїми нападами. Не повезло їй в 1487 р.: королевич Ян-Ольбрахт вибирав ся походом на Волощину і на вість про татарський напад звернув ся против Кримцїв та погромив їх ватаги під Копестерином, на східнїм Поділю 11). Але ся побіда королевича тільки викликала велику радість в Польщі, а не знищила розбійничих нападів Кримцїв. Навпаки, по невеличкій павзї, в 1488 р., ще густїйші хмари зібрали ся над Україною. Нерішуча полїтика Казимира, його сидженнє на двох стільцях – підтримуваннє зносин і з Ордою Кримською, і з Золотою, мало кінець кінцем той результат, що обі Орди звертають ся на нього. Під впливом Порти, а мабуть і Москви, наступає якесь зближеннє Кримської орди з Золотою. Золотоординські Татари, що в тім часї прикочували під самі границї вел. кн. Литовського, в лївобічній Українї 12), перейшовши за Днїпро, починають пустошити українські землї. Султан поступав тут, очевидно, по бажанням і інструкціям свого кримського васаля 13), а сей знов в значній мірі чинив волю московського вел. князя, що вмів його і обдарувати в потреби і пострашити претендентами, яких держав в руках.

Зимою 1488 р. доносили з королївського двору до Прусїї про грізну небезпеку від Татар: орда заволзька і кримська закочували на Поділю (очевидно полудневім, на пограничу оселої кольонїзації), й на лїто виберають ся походом на Україну разом з Турками 14). Казимир силкував ся добути потрібні кредити, а тим часом вислав сина знову, з шляхетським ополченнєм. Воно загородило дорогу Татарам до Галичини, але мабуть не змусило вийти з України 15). Ще в вереснї 1489 р. чуємо про Татар, що вони підкріплені Турками, кочують „в королївських землях”, з своїми родинами і господарством, і не хочуть уступати ся – орють і сїють. Ґданський хронїст записує, що лїтом Татари напали на Київщину, в числї ста тисяч, попустошили Київ і посунули далї 16). Близших відомостей одначе про сю кампанїю не знаходимо. Зимою 1490 р. Татаре пустошили Волинь, заганяючи ся в Галичину, доходячи до Люблина. Волинська записка називає їх заволзькими і очевидно були то знову подвиги обох орд: кримської й заволзької. Вони страшно знищили Волинь, спалили Володимир і иньші міста, але щасливо їм не уйшло. Коли вони вже вертали ся з великим полоном, волинське військо з польським, що наспіло сюди, напали на Орду під Заславом і погромило – відібрали полон і страшно побили Татар, так що мало що їх і утїкло 17). Разом з тим грозив Польщі иньший васаль турецький Стефан воєвода волоський – не виступаючи поки що сам виразно, він підстроїв звістне повстаннє на Покутю під проводом Мухи, що захопило цїлу країну під Галич і Рогатин (1490), та висував якихось претендентів, що за помічю Турків мали опанувати західню Україну 18).

Підхована Іваном, підтримана союзом Казимира з Ахматовими синами, – ворожа полїтика до Литви й Польщі в Криму ставала, щоб так сказати, вже полїтичним принціпом. Менґлї-ґерай, як він сам каже – „оманкою молвячи свої добрі речи” польсько-литовському правительству, запевняв Москву в своїх воєнних замірах і вже самому Івану закидав його пасивність „З тим королем коли брати неприязнь, то сильно, мала неприязнь – то нїчого”, писав він Івану. Заохочуючи його до походу, він обіцяв йому взяти Київ, а навіть тїшив його перспективою здобутя Волини й Кракова (червень 1492 р.) 19). Його, до річи сказавши, подражнила тодї ще нова обставина: Казимир прийняв до себе двох еміґрантів, братів Менґлї-ґерая. Щоб утворити собі операційну підставу супроти литовської Руси, Менґлї-ґерай тодї задумав собі побудувати кріпость на устю Днїпра. Ранїйше він просив на се у Казимира дозволу і навіть грошей на будову сього замка; тепер просив підмоги на те у Івана – рахував тих коштів на 133 тис. алтин. Сей замок – пізнїйший Очаків 20).

Серед сих приготовань приспіла смерть Казимира і ще більше оживила енерґію коалїції. Іван зберав ся безпосередно виступити против Литви й старав ся привести до повного розриву у Менґлї-ґерая з Олександром. Менґлї-ґерай на се не здавав ся – зносин не зривав, але обіцював неустанно пустошити литовські землї. На весну 1493 р. уложена була спільна кампанїя на Литву, і Менґлї-ґерай рушив на Київ, але сильний розлив Днїпра перепиняв сей похід. Незалежно від того дрібнїйші татарські віддїли неустанно трівожили пограничні литовські землї – київські, браславські й чернигівські; сам хан ще два рази того року „сїдав на коня” 21). Зимою 1493/4 р., як знаємо, Іван помирив ся з Олександром, але не спішив ся повідомляти про се Менґлї-ґерая, мабуть навмисно: для того він довший час не пускав від себе кримських послів і своїх до Татар не посилав, аби не довідали ся про згоду. А й повідомивши, давав до розуміння ханови, що нїчого не має против його дальших походів на Литву 22). І Менґлї-ґерай, дїйсно, не перервав їх.

На осїнь 1494 р. Татари впали на Поділє, звідти на Волинь, забрали силу здобичи й полону. Вкінцї стягнули ся польські та волинські війська і напали під Вишневцем на Татар, але ті відбили ся й вийшли зі здобичею. На другий рік повторив ся татарський набіг на Волинь, але Татари прийшли, очевидно, не в великім числї, й староста луцький кн. Гольшанський прогнав їх з під Корца. За те тяжкий удар задали татари в р. 1496 – прийшли сини Менґлї-ґерая „сo всею ордою Перекопскою”, як каже руський лїтописець, і сильно спустошили Волинь; між иньшим спалили славний Жидичинський монастир під Луцьком. Староста луцький Гольшанський, володимерський Хребтович, з кн. Острозьким і волинським боярством. замкнули ся в Ровнї й звідти безрадно дивили ся на руїну. Пробували вони виступити против Татар, але сили їх показали ся за малі. Татари приступали, спалили місто, а залога відкупила ся від них!

Зимою тогож року татарський набіг повторив ся знову: Татари „плениша усю Волынскую землю мало не до конца, и Лядскои земли немало”, і з великим полоном спокійно „возвратиша ся во свояси”. Не так пощастило їм, коли прибули на весну 1497 р. знову на Волинь, під Кремінець: при поворотї нагнав їх кн. Михайло Острозький й відібрав полон. Другий їх напад також не удав ся: їх ватаги погромлено і в київськім Полїсю і в Браславщинї. Замітною подїєю було, що під час сього нападу Татари недалеко Мозира стріли київського митрополита Макарія Чорта й убили; митрополита сього з того приводу оголошено мучеником і святим 23).

1498 р. принїс нову бурю. Нещасливий похід короля Яна-Ольбрахта на Буковину викликав пімсту з боку воєводи Стефана. Він спровадив на Польщу Турків, і ті разом з волоським військом весною 1498 р. впали в Галичину й не стрінувши нїде значнїйшого опору, страшенно спустошили її цїлу: знищили Перемишль, Ярослав, Переворськ; Львів відсидїв ся – тільки передмістя спалено. Страшна панїка розійшла ся по цїлій Польщі. Про боротьбу нїхто не думав, і турецьке військо свобідно вивело свій полон, що сучасники Поляки числять, може й не побільшаючи – на 100 тисяч. Тільки по виходї їх прибуло до Львова незначне шляхецьке військо, стягнене королем. Та що йно встигло воно розійти ся, як на Поділє й Галичину впала татарська орда, і також безкарно попустошивши, що могла, забрала ся до дому. А під зиму прибули знову великі маси Турків – 70 тисяч, як рахує сучасник, і страшно спустошили околицї Галича й Підгірє. Сей раз вправдї потерпіли вони дуже, тільки не від польського війська, а від морозів 24).

1499 рік був заповнений дрібними татарськими наїздами. Тільки припадком знаємо їх з сучасної кореспонденції, бо того рода дрібнїйші напади стали вже так звичайним явищем, що хронїсти їх зовсїм не згадують. І так лїтом Татари набігали на Белзьку землю, кілька разів на Поділє й Браславщину, навідали околицї Житомира. Тягом ходили чутки про Турків і чекали їх на Руси, але вони не з'явились 25).

1500 р. принїс зірваннє відносин Москви з в. кн. Литовським, а з тим Іван знову починає усильно намовляти Менґлї-ґерая до неустанних походів. Він при тім бажав собі нападів в околицї Припети – на Слуцьк, Туров, Пинськ, Минськ, по близу московських операцій, але просив не воєвати Сїверщини, „бо за ласкою божою ті городи й земля тепер наша”. Намовляв і поодиноких царевичів та беків, аби неустанно ходили на литовські землї 26). Весною 1500 р. сини Менґлї-ґерая ходили на Київщину й Волинь, загони їх відси заходили в Белзщину й Холмщину, аж до Висли. Король Ян вибрав ся на них, але вони встигли спокійно забрати ся. На осїнь хан збирав ся з московським військом воювати Київ і приладив орди 15 тис., але не діставши вісти від Івана, післав її на литовську Русь без себе з синами. На сей раз вони ходили до кінця року, спустошили Браславщину, Волинь, Берестейщину, землї Львівську, Белзьку, Холмську, Люблинську й Сендомирську. Татари оповідали в Криму, що спалили під час сього походу Хмельник, Кремінець, Белз, Львів, Холм, Красностав, Люблин, й ин., та вивели полону пятьдесять тисяч. Шляхецьке військо знову зібрало ся тодї, як Татари вже забрали ся 27).

1501 р. Менґлї-ґерай, на прощеннє Івана, виберав ся походом на Київ, але похід Шах-Ахмата, тодїшнього хана Золотої Орди, спинив його й зайняв потім на цїлу зиму. Сей Шах-Ахматів похід став ся наслїдком намов Олександра й був звернений против обох членів коалїції – Менґлї-ґерая й Івана. Шах-Ахмат просив Олександра вислати свої війська, щоб ударити разом на ворогів, але той дурив його обіцянками й зіставив на жертву ворогам. Стрівши ся по дорозї з Менґлї-ґераєм над Доном і відбившись, Шах-Ахмат пройшов над Днїпро, та даремно чекав помочи від Олександра. Сам на Москву ударити він не відважав ся, маючи з тилу Менґлї-ґерая, а тим часом зима і голод страшно нищили його орду. Вкінцї Шах-Ахматові Татари почали тїкати до Менґлї-ґерая, а той на весну ударив з сьвіжими силами на Шах-Ахматових недобитків і знищив останки Золотої орди. Сам Шах-Ахмат утїк у Київ, але там його арештовано, бо розпочав зносини з турецьким султаном, і в Литві бояли ся, щоб він не схотїв з турецькою помічю пімстити ся на Литві за своє нещастє і її нещирість 28).

Упоравши ся з Олександровим союзником, Менґлї-ґерай знову взяв ся до наїздів на польські й литовські землї. З кінцем лїта 1502 р. вислав він двох своїх меньших синів з 30.000 орди, як рахували в Польщі (сам Менґлї-ґерай писав Івану, що пішло 90.000, але мабуть побільшував). Іван все пригадував йому той свій маршрут – воювати Припетські сторони, й Менґлї-ґерай писав йому, що поручив синам іти на Київ і на Волинь, аж до Вильна й Троків, та наказав їм умовити ся близше з провідниками московського війська. Але Татарам, видко, похід в полїські краї не подобав ся, й вони ударили на Галичину, відти пішли в Люблинщину й за Вислу в Сендомирщину, страшно спустошили й безкарно вийшли 29). Иньші татарські ватаги воювали околицї Київа, кількома наворотами, „без перестани”, цїлу зиму й до весни, запускаючи ся за Припеть 30).

Нарештї ходив ще на Покутє Стефан волоський, повоював землї до Днїстра, й по тих містах посадовив своїх людей 31).

На другий рік Татари пустошили землї вел. кн. Литовського: напали були на Чернигівщину, але звідти московські воєводи спровадили їх за Днїпро, „в Литовську землю”. Їх загони чуємо по тому знову на Полїсю, під Слуцьком і Новгородом литовським, а польські хронїсти згадують під сим роком также напад Татар на Поділє й похід Стефана на Покутє 32).

Перемирє в. кн. московського з Литвою не перервало нападів і тепер: в. князь, повідомляючи Менґлї-ґерая про се перемирє, казав не брати його серіозно й не мирити ся з Литвою, що найбільше – уложити перемирє на чотири роки 33). Але Татари не зробили навіть такої перерви. З 1504 р., що правда, не маємо згадок про значнїйші татарські напади 34), за те 1505 р. принїс нові страхи татарських спустошень: зимою впали татарські орди і з незбувалою ще сьміливістю загнали ся в Білу Русь, пустошачи околицї Минська і Новгородка, загоняючи ся під Полоцьк і Витебськ, як каже лїтописець. Заохочені удачею, на другий рік, весною, вона не тільки повторили свій наїзд за Припеть, але запустили ся за Нїман, в Литву. Сей раз їм вправдї тут не пощастило: Мих. Глинський, заступаючи гетьмана, сильно тодї погромив їх під Клецьком. Але се нїчого не змінило в дальших відносинах. Иньші татарські загони таки того ж року пустошили Поділє й Галичину 35).

Таким чином з кінцем XV в. прийшло ся українським землям, завдяки дурній полїтицї і безрадности польсько-литовського правительства – Казимира й його синів, випити чашу, якої ще на памяти історії вони не знали. Нї печенїзький погром, нї половецька гроза XI в., анї походи Бату не обіймали такої величезної території анї дорівнювали інтензивністю своєю руїнним наслїдкам сеї нової грози, приспореної як раз тими чинниками, що в представленню новійшої польської історіоґрафії виступають оборонцями українських земель від „татарської дичи”, її цивілїзаторами й культіваторами.

Трудно собі навіть представити всю глубину нещастя, в яке впали українські землї, і всю соромотність безрадности державних чинників супроти нього. Вся Україна з виїмком хиба зайнятої Москвою північної Чернигівщини стала театром страшних спустошень татарських, турецьких, волоських. Періодично, майже щорічно 36) набігали на них більшими або меньшими віддїлами Татари, забераючи, що могли понести їх конї, і забиваючи або нищачи решту. Перешкоди їм в тім нїколи не було. Як і зберало ся на них військо й встигало їх ще захопити (а се трапляло ся рідко), а навіть погромити (се ще рідше), то відберало воно тільки полон і здобич, але заподїяна руїна таки зіставала ся руїною – спаленого, забитого, знищеного нїщо вже не в силї було вернути. Здобуток кольонїзації й культури кількох столїть страчено як в огнї. Вся країна степова, весь полуднево-східнїй пояс аж до лїнїї лїсів – Переяславщина, полуднева Чернигівщина, полуднева й центральна Київщина, Браславщива й східнє Поділє – перетворили ся в пустиню, де тільки в рідких державних замках, а що найбільше – в безпосереднїй їх близькости тримали ся малі ґрупи людности.

Дальші околицї жили також в неустаннім страху татарських нападів. Володимирські міщане скаржили ся в 1495 р. королю, що зовсїм знищені татарським нападом, і у них великий голод. Волинське боярство доносило, що маєтности їх страшно знищені й розграблені Татарами. Кремінецька околиця кількадесять лїт лежала цїлком порожньою й наново кольонїзувала в серединї XVI в. Людність знову мусїла перейти на воєнну стопу, вічно приготована до відпору Татарам. „Чи єсть чи нема перемиря з Татарами, рідко коли злазимо з коня”, скаржило ся волинське боярство в 1545 р. 37). Всї вищі культурні інтереси мусїли відступити перед сею елєментарною справою – охорони своїх ший від татарського аркану.

Щож супроти сього правительство? Казимир, потім Олександр неустанно пересилали ся з Менґлї-ґераєм; серіозно слухали запевнень про згоду, які хитрий Татарин торочив їм неустанно „оманкою”; умовляли ся що до часу і способу уложення трактатів, які не доходили до кінця, а й дійшовши зараз же зривали ся Татарами. І супроти сеї злобної татарської хитрости литовське правительство не здобувало ся нї на що иньше окрім легких закидів або сентіментальних пригадувань обопільної приязни за часів Хаджі-ґерая.

Кожду скаргу Татар на пограничні зачіпки та напади литовсько-польське правительство спішило ся задоволити, а страшні спустошення татарські зіставали ся без кари. Але стараючи ся обминути всяку причину до скарг зі сторони Менґлї-ґерая, воно заразом неустанно дражнило його зносинами з Золотою ордою, що, розумієть ся, секретом для Криму не зіставали ся. А покладаючи в своїй безрадности супроти Москви й Криму всю надїю на Золоту Орду, не здобувало ся навіть на те, аби підтримати сього свого союзника в його походах, викликаних литовськими намовами і запевненнями. Так підвело воно під погибель в 1480 р. Ахмата. Так пропав в 1502 р. його син Шах-Ахмат, понадїявши ся на обіцянки Олександра й загнавши ся під Київ, тим часом як Олександр формально дурив його, зайнятий своєю коронацією, а на прохання вислати помічне військо відповідав, що сам війська не мав в тій хвилї, а радить ханови удати ся до гетьмана литовського 38). За те як розбитий хан утїк до Київа, арештовано його й тримано в неволї – на пострах Менґлї-ґераю, аби тим зробити його податливійшим для Литви...

Володарі великих новочасних держав, провідники й оборонцї культури й цивілїзації, славлені новійшими польськими істориками, автори прославлених плянів боротьби зі Сходом – не здобували ся навіть на таку боротьбу з степовими варварами, яку вели дрібні й скромні руські князї XI-XII в.!

Польське правительство по буковинськім погромі залишило всяку аґресію й тільки по страшних спустошеннях 1498 р. взяло ся до орґанїзації оборони Галицької Руси: іменовано для того начальником оборони Петра Мишковского, воєводу белзького, під власть його віддано пограничних старост, поручено в потребі скликати шляхетський похід, а на видатки дано йому львівське старіство й 1300 зол. річної платнї. Се був уряд тимчасовий – до угоди з Турками, а результати всеї сеї орґанїзациї були зовсїм нїякі: шляхта й старости того начальника не слухають; наємне військо, не дістаючи на час платнї, виходить з карности, бунтуєть ся й грабує людність; сили того війська за малі, аби від Татар оборонитись, а з шляхетським походом годї на час поспіти, й т. и. Тому сю органїзацию залишено слїдом 39).

Литовське правительство навіть і таких проб не робило. Всї його заходи властиво обмежали ся будовою, чи то відновлюваннєм зруйнованих українських замків. А поза тим тільки шукали ріжних способів уласкавити Менґлї-ґерая. Висилаючи по страшних спустошеннях 1498-1500 р. послом до Менґлї-ґерая київського воєводу Дмитра Путятича, Олександр навіть зробив таку пропозицію, що в. кн. буде платити з кождого чоловіка в землях Київській, Волинській і Подільській (Браславській) ханови річно по три деньги, аби тільки він не нападав на землї в. князївства й був його союзником на в. кн. московського! 40) Що правда, ся пропозиція до Менґлї-ґерая не дійшла, бо кн. Дмитро умер перше, нїж до Криму вибрав ся; але для Олександра й його правительства вона через те не перестає бути в високій мірі характеристичною. Зрештою дещо подібне було таки запропоноване ханови иньшим разом: в. кн. Олександр по погромі Шах-Ахмата годив ся платити кримському ханови вічну дань під делїкатнїйшою назвою „поминків” і відступити ханови ті землї, на які він претендував 41). Розумієть ся, така податливість і безрадність, як я вже сказав, в очах степового дикуна, що вмів шанувати тільки силу і оборотність, викликали легковаженнє, і вони дїйсно на завсїди закорінили в Татарах зневагу й погорду до Польсько-литовської держави, до її сил і поваги.

Супроти такої безрадности правительств, про оборону мусїли думати самі безпосередно інтересовані – людність українських земель і начальники пограничних провінций і замків. На сїм ґрунтї, під сим примусом обставин розвинуло ся українське козакованнє, а з нього сформувало ся козацтво як суспільна верства. Про се будемо говорити пізнїйше, тепер же тільки зазначимо, що перші документальні згадки про козакованнє стрічаємо слїдом по перших погромах Менґлї-ґерая; найдавнїйша до тепер звісна згадка належить до р. 1492. З 1493 р. маємо перший більший похід в стилї пізнїйших козацьких: черкаський староста, якийсь Богдан, як зве його татарська реляція, напав на Очаків, поруйнував, забрав залогу й усяку здобичу 42). Правительство сього козаковання анї думало підтримувати, навпаки бояло ся його, щоб воно не розгнівало Менґлї-ґерая. На скарги Менґлї воно поручило відшукувати заграблені річи, й т. и., а що до Очакова – то замість думати про зруйнованнє його, волїло пропонувати ханови відступного: в 1492 р. Олександр обіцяв заплатити Менґлі-ґераю кошти будови Очакова, аби вивів звідти свою залогу 43). Менґлї-ґерай, розумієть ся, на се не пристав. На другий рік по тому, став ся той Богданів напад, але правительство литовське використати його не постарало ся й нїчого не зробило, аби перешкодити Менґлї-ґераю відбудувати Очаків.

Українська народня самооборона не стрічала нї помочи нї спочутя в правительственних сферах.

Примітки

1) Папе, взагалї силкуючи ся виправдати полїтику Казимира, щоб оборонити його й витолкувати його пасивність під час кампанїї 1480 р., яка дає ще одно сьвідоцтво убожества його східнїй полїтицї, пробував обяснити сю пасивнїсть його викритєм змови князїв. Про неправдоподібність сього сказано в прим. 38. Се обясненнє также мало витолковує пасивність Казимира, як і давнїйше толкованнє – що його спаралїзувала діверсія Кримцїв.

2) Воскрес. II c. 205-7; вибірки з иньших лїтописей у Карамзїна VI c. 91-9, їх доповнює і упорядковує Папе ор. c. Записки Воскресен. л. під р. 1481 про напад Менґлї на Поділє – очевидний дублєт до звістки під р. 1480 (c. 206).

3) Документи зносин Казимира з Ахматовичами, в текстах і реґестах, у Пулаского під ч. 17 і 22. Папе доводить, що Казимир відновив свої зносини з Ахматовичами тільки в 1483 р. (c. 86). Але не легко припустити, щоб Іван дурив Менґлї-ґерая, вказуючи на зносини Казимира з Ахматовичами, коли їх не було в дїйсности. В московських актах найранїйшу згадку про зносини Казимира з Ахматовичами маємо в інструкції з марта 1482 р. – Памятники (Сборникъ ист. общ. т. 41) с. 29, потім про послів Казимира в Золотій ордї ibid. c. 43.

4) Про напади Ахматовичів на Менґлї-ґерая – Воскрес. II c. 216. Чи належать сюди й турецько-татарські звістки, наведені у Смірнова с. 290-2, чи може говорять вони, як сам Смірнов думає, про боротьбу з Ахматовими синами, що йшла зимою 1490 р. трудно сказати; про ту пізнїйшу боротьбу див. Памятники с. 105, III.

5) Памятники с. 33.

6) Памятники с. 34 і буля папська – уривок у Папе с. 90; лїтописи: 2 Софійська c. 234., Воскрес. II с. 215, Никон. VIII с. 118, Супрасл. с. 129 і 147 і виписка з лїтописи у Карамзїна VI прим. 268. Monum. Poloniae III c. 236. Пізнїйші згадки в наданню Жиґимонта 1511 р., наведенім у Бонєцкого Poczet rodów c. 20) і записка в печерськім помяннику – Чтенія київські VI c. 1-2. Докладну дату погрому дає Супрасльська лїтопись 1483 р. індикта 1, 1 вересня, по нашому численню се дасть 1/IX. 1482 р. В Воскресенській рік 1484 – очевидно хибний, бо в московській інструкциї 1483 р. (19/III) можна виразно вичитати, що писана вона по київськім погромі („и ты какъ молвилъ свое крЂпкое слово, по тому то дЂло и полнишь... а съ королемъ бы еси не кончивалъ” – Памятн. с. 35). Підношу се тому, що хоч уже Карамзїн вивів правдиву дату, в деяких новійших польських працях фіґурувала дата 1483 р., що має свій початок в похибцї Даниловичевого Скарбця (ч. 2028): нпр. у Пулаского ор. c. c. 25, Вольфа Senatorowie с. 19, Бонєцкого ор. c. c. 21.

7) Записка київської депутації до вел. князя коло р. 1520 – Zrózdla dziejowe Грабовского і Пшездєцкого II c. 120.

8) Уривок з булї у Папе 1. с.

9) Пулаский ч. 4 (з фальшивою датою). Реєстр актів до зносин Казимира з Менґлї-ґераєм з сих років (1483-5) у Папе с. 96.

10) Памятники c. 50; про Казимира зрештою майже в кождім посольстві – ibid. а. 9, 10, 13, 14, 15, 17 й т. и.

11) Codex epist. III ч. 322, Monumenta Poloniae hist. III c. 238, Ваповский (Scriptores rerum polonicarum, II) c. 5-7, Scriptores rerum pruss. IV c. 766. Кілька документальних вказівок про пляни походу на Волощину у Папе ор. c. c. 221-2.

12) Див. Памятники с. 53.

13) Про його заходи див. Памятники с. 53, 108.

14) Codex. epist. III ч. 329.

15) Про сю експедицію Ольбрахта Мєховський IV гл. 64, Scriptores rerum pruss. IV с. 766, пор. Helcel Starod. prawa polskiego pomniki II ч. 43-60, Prochaska Materiały archiwalne ч. 210, деякі подробицї з невиданих джерел у Папе c. 225-6.

16) Codex. epist. І 2 ч. 250 і III ч. 357, Scriptores rerum pruss. l. c. Папе відкидає сю звістку про Київ, вважаючи її відгомоном погрому 1482 р. бо инакше, мовляв, ми б про се знали з иньших джерел (c. 226). Але на повноту иньших джерел нїяк не можна так дуже покладати ся, особливо коли в 1489 р. спалено тільки місто київське, а замок лишив ся.

17) Scriptores rerum prus. IV c. 781, Супрасльська л. с. 139, Monum. Poloniae III c. 239, Codex epist. III ч. 368.

18) Про повстаннє Мухи і претендента на „Русь” Андрія Барула див. в т. VI гл. 3 (с. 243, 270).

19) Памятники c. 152-3.

20) У Пулаского ч. 4, 18 Памятники 159, 167. 3 початку Менґлї-ґерай хотїв поставити замок в Тягинцї, але поставив в сусїдстві – що се був Очаків, виходить з інструкції в Памятниках с. 261.

21) Памятники с. 171, 181, 190, 191, 193, 196, 200, 208, 209, Пулаский ч. 25.

22) Особливо характеристична інструкція московському послови в 1498 р. Олександр жадав тодї від тестя, аби він закликав і Менґлї-ґерая до згоди з Литвою; Іван поручив свому послови явно заохочувати його до згоди, але тайно, „без Литвина”, запевнити Менґлї-ґерая, що Іван готов бути його союзником на всїх його ворогів – і на в. кн. литовського, і на Ахматових синів. – Памятники ч. 57.

23) Ваповский c. 21, Супрасльська лїт. c. 141, 142, 143, 144-5.

24) Мєховский – Script. rerum. polon. II c. 202-3, Ваповcкий c. 33-5, Сенковского Collectanea І І c. 72-85, Зубрицький Kronika. m. Lwowa (дещо з міських актів) c. 128. Перегляд нападів 1498-9 рр. у Каро Geschichte Polens V 2 c. 741 і далї, Лєвіцкого – в передмові до видання: Listy i akty P. Myszkowskiego (як низше), і особливо в розвідцї C. Рудницького Руські землї Польської корони при кінцї XV в. – ворожі напади й орґанїзация оборони (Записки Наук. тов. ім. Шевченка т. XXXI) c. 9 і далї – перегляд матеріалу й критичні замітки.

25) Listy і akty P. Myszkowskiego (Archiwum komisyi historycznej VIII, обіймають головно час 1499-1504 рр.) ч. 26, 29, 30, 50, 53, 58, 59, 67, 69.

26) Памятники с. 317, 326-7, 339, 243, 348-9.

27) Памятники c. 323, 329-30, 337, 363, Ваповский с. 37-8.

28) Пулаский ч. 51, 53, 58, Памятники ч. 72, 74, 75, 76, 78, 82, 83, 84, Максимейка Сеймы, дод. с. 16-7, 32, Ваповский с. 47-8, Лїтопись Биховдя с. 71-2, виїмки з листів у Ґолембіовского III c. 509.

29) Памятники с. 423 (теж 426, 432), 430, 432, 445-5, 466, Ваповский c. 50, Мєховский (вид. 1521 р.) c. 364, Лїтопись т. зв. Биховця с. 72-3.

30) Памятники с. 469.

31) Ibid. 466 і 469,

32) Памятники 487, 529, Ваповский с. 52, лїт. Биховця c. 73, Бєльский с. 919-20. Оповіданнє Ваповского про напад Стефана дуже подібне до того, що оповідають московські акти з попереднього року, але сї остатнї до р. 1503 не можуть належати, хиба би припустити, що Ваповский помилив ся? Лїтоп. т. зв. Биховця тут помиляєть ся в датах посольств московських і литовських – дає р. 1502 замість 1503, і на тій підставі Стрийковский і Бєльский, з ними й Пулаский переносять всї чи декотрі напади татарські з під р. 1502 під 1503. Але ми тут у Стрийковского маємо, здаєть ся, й місцеві, слуцькі записки, і поправляти їх дати не випадає.