Текст книги "Історія України-Руси. Том 4"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 43 страниц)

46) Codex Vitoldi c. 837.

47) Codex saec. XV т. II c. 238, Codex Vitoldi c. 942, пор. Supplementum ad hist. Russiae monum. c. 209 (відзиви вже по смерти Витовта).

48) Script. rer. pruss. III c. 493, в нотцї.

49) Codex saec. XV т. II c. 546.

Переміни в устрою в. князївства: Система князївств XIV в. і їх касованнє. Полоцьк, Сїверщина в 1380-х рр. – Дмитро і Корибут, відібраннє Луцька від Федора Любартовича і наданнє Витовту, відібраннє волостей від Скиргайла і Свитригайла. Систематичне нищеннє князївств в 1390-х рр., похід на Корибута, відібраннє Володимира від Федора Любартовича і його дальша доля, похід Витовта на Поділє, відібраннє Київа. Князївства які потім зістали ся; наданнє Поділя Спиткови; опорожненнє Київа; Поділє під Свитригайлом, вертаєть ся до Витовта; володїннє Свитригайла в Сїверщинї.

Разом з тим як уставляли ся й виясняли ся відносини в. князївства Литовського до Польщі й забезпечала ся державна окремішність його, переходили важні зміни в самім його складї.

Державний устрій в. кн. Литовського в XIV в. був дуже подібний до старої Руської держави. Чи то було наслїдком анальоґічного державного процесу, чи був тут вплив понять руського державного права, перейнятих литовською династиєю разом з руською культурою – тяжко рішити. Найскорше, що було тут і перше й друге.

Литовська держава складала ся з значного числа князївств, з князями з Гедиминової династії на чолї, майже або і вповнї самостійними, що титулували себе „князями з божої ласки”, або дуже часто й „великими князями”. Їх відносини й залежність від вел. князя, що сидїв у Вильнї, мали дуже субєктивний характер: залежали від особистих прикмет виленського князя й його спеціальних відносин до поодиноких князїв. До смерти Ольгерда ті відносини опирали ся на тїснім родиннім звязку: по всїх князївствах сидїли або рідні брати або рідні сини Ольгерда. Сила в. князївської власти піддержувала ся не тільки могутністю й талантами Ольгерда, а й тїсним союзом його з двома иньшими братами – Любартом і особливо Кейстутом, котрого Витовт, а за ним і оповіданнє давнїйшої русько-литовської лїтописи представляють мовби соправителем Ольгерда 1).

З смертю Ольгерда урвались оті родинні звязи, а усобиця 1381-2 рр. ще більше причинила ся до ослаблення моральних звязків між князями Гедиминової династиї. Іменованнє в. князем Ягайла з поминеннєм його старших братів – від першої жінки Ольгерда, як я вже зазначив, поставило сих Ольгердовичів в неприязні відносини до нового в. князя. Вел. князївство Литовське стояло перед перспективою роскладу на ґрупу вповнї самостійних князївств і перетворення великокнязївської власти в чисту фікцію, подібно як то стало з Руською державою в XII в. Сам Ольгердів наступник Ягайло дістав окрім Виленської волости ще землю Витебську, Минськ, Мстислав і Новгородок, для себе й заразом для меньших ще не роздїлених братів. Володїння були не великі і з ними тільки при великій енерґії й талантах можна було тримати в цїлости сей крухий орґанїзм.

А в тій крухости для в. князївства була велика небезпечність. З трьох боків сочили його вороги, маючи око на ріжні його части – Нїмцї на провінції литовські, Поляки – на західнї, а зі сходу зростало й скріпляло ся в. князївство Московське: його князї уважали себе спадкоємцями давньої Руської держави, як і Гедиминовичі, і в їх сторону зараз по смерти Ольгерда зазначив ся, як уже знаємо, небезпечний нахил в землях вел. кн. Литовського. Загрожене з усїх боків в. князївство Литовське мусїло неминуче згинути з ослабленнєм своєї державної орґанїзації. Тільки міцна вел. князївська власть могла його охоронити.

Побіда Ягайла над Кейстутом і забраннє його волостей – були Пірровою побідою. Ся побіда, як я сказав, розірвала родинні звязи і сотворила Ягайлови небезпечного ворога й претендента на батьківські землї в особі Витовта. Безперечно натомість скріпив сильно ролю Ягайла його вибір польським королем. Хоч як шкідними для в. князївства показали себе дальші наслїдки унїї (про се говоритиму низше), але на разї становище Ягайла як в. князя наслїдком унїї скріпило ся. Та заразом в. князївство зістало ся без господаря, бо Ягайло перебував переважно в Польщі. Іменованнє Витовта управителем в. князївства послужило щасливим доповненнєм до унїї з Польщею (говорю все про моментальні її наслїдки, і то з становища інтересів правительственної власти). Витовт принїс з собою незвичайні здібности, енерґію – й пильне око на справи в. князївства, а міг все рахувати на підпертє польських сил – аж до свого конфлїкта з Польщею. Таким чином значіннє й сила в. князївської власти були уратовані.

Але Ягайло й Витовт не заспокоїли ся на сїм. Вони переводять радикальну переміну в будові в. князївства, викидаючи сильнїйших князїв з їх волостей, або переводячи їх на дрібні волости та змушуючи тими кривдами до утечі. Таким чином вони в дуже сильній мірі зменьшують простір князївських володїнь і їх силу та значіннє, а незмірно підносять силу й значіннє вел. князя, бо ті відібрані від князїв волости переходять під його безпосредню власть. Процес сей розвиваєть ся головно в 1390-х рр. і на мій погляд, в сїм часї був вповнї сьвідомим, себто тодї великокняже правительство вповнї сьвідомо змагало до того, аби можливо зменьшити силу князїв і повідберати від них землї. Зістаєть ся тільки неясним – від коли в правительственних кругах зявляєть ся такий сьвідомий плян, і чиїм він був – Витовтовим чи й Ягайловим?

І Витовт і Ягайло беруть в нїм дїяльну участь. Витовт відограв в сїм процесї головнїйшу ролю, й можливо, що він був властивим автором його, хоч в тім часї був тільки управителем в. князївства, не володаром, отже про око, мовляв, працював не так для себе як в інтересах Ягайла. Але можливо, що Витовт з його далекосяглими плянами вже тодї був переконаний, що робить він не для Ягайла, а для себе самого.

Процес сей мав для в. князївства Литовського й для українських земель, що до нього належали, незвичайно важне значіннє, й ми тепер оглянемо його, застановляючи ся ширше над тими моментами, які безпосередно дотикали ся українських земель. Поминути зовсїм подїї, які виходять за границї української території не уважаю відповідним, бо тільки в звязку з ними виясняєть ся цїлість сеї акції й її значіннє. Для повности зачну від перших конфлїктів з князями по смерти Ольгерда, тим більше що, як сказав я, трудно на певно означити, від коли ся боротьба стає сьвідомою, пляновою.

Першою княжою волостию, за котру розвинула ся боротьба, була Полоцька, але інїціативи Ягайла тут не було. Андрій полоцький, найстарший з Ольгердових синів, правдоподібно – ображений визначеннєм Ягайла на великого князя, вже зараз по смерти батька зайняв супроти Ягайла неприязне становище. Він „прибіг” того року (1377) до Пскова і тут зістав ся якийсь час князем, а на другий рік удав ся до Москви і в 1379 р. брав участь в московськім походї на Сїверщину. Ягайло за таку „державну зраду” хотїв забрати Полоцьку волость собі і в 1380 р. вислав туди Скиргайла, але Полочане не дали ся, і потім Андрій не зступив з свого ворожого становища. Він уложив союз з ливонськими рицарями і з деякими князями – бачимо по тім його союзниками на пр. князїв смоленського й рязанського. На початку 1386 р., підчас побуту Ягайла в Польщі, Андрій розпочав кампанїю на Литві. Але вислані з Кракова князї зараз орґанїзували оборону й відбили його напад, а згодом Скиргайло взяв ся до Полоцька й на сей раз здобув його. Андрія взято в неволю й відіслано до Польщі. Там у вязницї перебув він до р. 1394, коли його взяв на поруки Витовт з иньшими князями. Волости він одначе не дістав більше, здаєть ся, нїякої й пішов до Пскова, а наложив головою в битві над Ворсклою. Полоцьку землю Ягайло віддав брату Скиргайлу 2).

В 1379 р., підчас походу московського війська з Андрієм полоцьким на Сїверщину, як ми вже знаємо, перейшов до Москви Дмитро Ольгердович, князь брянський. Своїх волостей йому задержати при тім, здаєть ся, не удало ся – вони зістали ся при Литві. І коли в 1388 р. Дмитро вернув ся назад на Литву та обіцяв бути послушним і вірним Ягайлови, не видко аби дістав він якусь волость; принаймнї в своїй присяжній грамотї він не згадує нїчого про якісь володїння 3). Його сїверські землї, по всякій імовірности, перейшли потім до Федора Любартовича.

В хронольоґічнім порядку треба-б згадати тепер про війну Кейстута з Дмитром-Корибутом в 1382 р., коли Кейстут сидїв на великокняжім столї 4). Одначе епізод сей дуже неясний; можливо, що Корибут виступав тут союзником Ягайла, з котрим бачимо його потім в близьких відносинах 5). Похід Кейстута на Корибута, правдоподібно, був перерваний вістю про вороже поступованнє Ягайла, і Коририбут, у всякім разї зістав ся тодї при своїй волости: бачимо на нїй його в 1386 р., коли він видає присяжну грамоту Ягайлу. Потім маємо слїд якогось нового інцидента з ним, в видї не тільки нової його присяжної грамоти, але й поручної записи за нього його бояр, з р. 1388. Корибутові бояре обовязують ся, що наколи б їх князь, „егожь Богъ не дай”, мав відступити від Ягайла, то вони виречуть ся його 6). Єсть в тім „запах” якоїсь „зради”, але за браком всяких близших відомостей годї запускати ся в здогади, що то могло бути. Корибут у всякім разї й тодї зістав ся на своїй волости – до катастрофи 1393 р.

Всї отсї епізоди ще мають вповнї припадковий характер: в них ще не слїдно у великокняжого правительства якогось пляну, зверненого против князїв. Більше значіння мають епізоди звязані з першим помиреннєм Ягайла з Витовтом, але й тут трудно ще сконстатувати сьвідомий плян.

Як ми вже знаємо, Витовт помирив ся в 1384 р. з Ягайлом на тім, що Витовт мав дістати батьківські землї. Головнїйша волость з них – Троки, була в руках Скиргайла, й Ягайло не хотїв віддавати її Витовту. Натомість дістав він Волинь, забрану від Любартовича.

Се відібраннє Луцька, а потім і решти Волини від родини Любарта зістаєть ся дуже неясним моментом, і сього треба дуже жалувати. Воно було першим кроком литовського правительства против сих сильних, майже самостійних українських князїв з Гедиминової династиї – і заразом найбільш рішучим ударом їм. Любарт по смерти Кейстута був найсильнїйшим з князїв по великім князю, заразом – найвизначнїйшим репрезентантом давнїх традицій: його права на Волинське князївство, як ми вже знаємо, опирали ся на родинних звязках з руськими князями Волини и на виборі боярськім. Своєю сороклїтньою боротьбою за сю землю він запечатав свої права на сю волость. З в. кн. Литовським і його землями його волость не мала нїяких властиво звязків, була зовсїм осібним сьвітом. При таких обставинах відібраннє Луцької волости від Любартового сина Федора було з боку Ягайла дуже сьміливим ударом давньому князївскому укладу в. кн. Литовського.

Подробиць ми не маємо нїяких. Сучасні джерела промовчали сей епізод зовсїм, і відомости наші опирають ся тільки на кількох документах. Про Любарта знаємо тільки, що при кінцї 1382 р. він іще жив, а в осени 1386 р. згадуєть ся вже як небіжчик; але не було його в живих, очевидно, вже й на початках 1386 р. 7). Його місце заступив син його Федір, що титулує себе на однім документї князем луцьким, на другім – князем володимирським, на третїм – „великим князем” 8): очевидно він перейняв всю спадщину по батькови. Давши таким чином спокійно перейти Волинському князївству від Любарта до Федора без усяких ограничень, Ягайло одначе скоро вмішав ся в волинські справи.

Перший звісний нам удар правам і прероґативам волинського князя Ягайло задав уже в осени 1386 р., вийнявши з під його зверхности найсильнїйшого з його васалїв – князя Острозького. Ягайло видав кн. Острозькому грамоту на його волости і при тім перевів його в катеґорію безпосереднїх васалїв своїх і корони Польської, а Федора Любартовича тодї ж таки, мабуть, обовязав, що він не буде мати нїяких претензій до Острозьких земель 9).

За сим ударом пішов скоро й другий: Ягайло відібрав від Федора Луцьку волость для Витовта й лишив його при самій Володимирській. Чим мотивував він таку конфіскату, тай й чи мотивував взагалї – не знати. Витовт з кінцем 1387 р. правдоподібно вже був у Луцьку; отже наданнє йому Луцька стало ся найдальше – в осени 1387 р. 10). Чи тодї ж відібрано його від Федора, чи дещо скорше – не знати. На те, що Луцьк відібрано скорше, можна бачити натяк у звістцї Длуґоша, що Ягайло дав був держати Луцьк Кшеславу з Курозвонк 11). Може се відібраннє стало ся ще в падолистї 1386 р., зараз по емансипації Острозького князївства, коли Ягайло сам особисто був у Луцьку? 12). З другого боку мобілїзація литовських і польських сил для окупації Галичини лїтом 1387 р. також давала добрі обставини для такого кроку.

В кождім разї конфіската на разї обмежала ся тільки Луцькою землею, хоч давнїйша русько-литовська лїтопись і каже, мов би Ягайло дав Витовтови тодї „всю землю Волынскую”, і на одній грамотї – привилею для Жидів з 1388 р. (очевидно сфальшованім )Витовт і титулуєть ся князем луцьким і володимирським. В дїйсности Володимирська земля зістала ся у Любартовича аж до р. 1393 він тодї в остатнє титулує себе князем володимирським. Третя волиньська волость – земля Белзько-холмська була прилучена до Галичини від р. 1377 й уважала ся польською провінцією від окупації Галичини в 1387 р. На початку 1396 р. Ягайло віддав Белзьку землю Зємовиту кн. мазовецькому, так як перед тим, в р. 1391, віддав був його братови Янушу землю Дорогичинську 13). Земля-ж Холмська зістала ся дальше при Польщі.

Цїкаво, що й передавши Луцьку землю Витовтови, Ягайло, як ми вже знаємо, не хотїв йому дати грамоти на неї і мав, по словам Витовта, заявити прилюдно, що дав йому Луцьк тільки „до своєї волї”, з тим що може його відібрати назад коли схоче. Тим мабуть пояснюєть ся, що Витовт, уже діставши Луцьк, не титулував ся князем луцьким – аж до повного розриву з Ягайлом. Віддаючи коло того ж часу (весною 1387 р.) Свиргайлови Полоцьк, Ягайло дав йому вправдї на те грамоту, але наданнє се, як каже Витовт, тримав натомість у секретї 14). Чи було се наслїдком спеціальних причин: недовіря до Витовта в луцькій справі і певних обовязань супроти нього в полоцькій справі (аби супроти Витовта мати оправданнє того, що Троків йому не дано, бо мовляв нема де подїти Скиргайла)? Чи може тут був уже плян: оминати по можности дальшого роздавання волостей князям, а й даючи їм, коли обставини конче вже змушували до того, – полишати завсїди собі фірточку до відібрання тих волостей назад? Сього остатнього не буду твердити, але воно можливе вповнї.

Ще більший переворот в княжих волостях потягнуло за собою друге помиреннє Ягайла з Витовтом в 1392 р.

Ми вже знаємо, що головними точками їх угоди було: перше – приверненнє Витовту всїх батьківських земель, друге – порученнє йому загального нагляду в великім князївстві, а з тим злучена мала бути також держава Виленської землї. Все се мало скропити ся на Скиргайлї, що володїв Троками й численними волостями в Виленськім князївстві, наданими йому в 1387 р. 15). Але Витовт, здаєть ся, тим не задоволив ся й зажадав ще й Полоцької землї Скиргайла. Принаймнї з наших відомостей про Скиргайла виходить значна правдоподібність, що Полоцьк перейшов до Витовта ще перед переходом Скиргайла до Київа 16). Заплатою Скиргайлови мала служити Кремінецька волость на Волини й Київщина. Кремінецьку волость Витовт відступав Скиргайлу з своєї Луцької волости (Луцьке князївство він також дістав назад по своїм поворотї). Київську ж землю треба було відібрати від Володимира Ольгердовича. Скиргайло дуже противив ся таким комбінаціям що до його особи, але мусїв уступити під натиском краківського двору, супроти сполучених сил Витовта й Ягайла, що дав на те свою згоду. Короводи сї між Скиргайлом і Витовтом одначе перетягнули ся на цїлий 1393 р.; знаємо, що ще в жовтнї сього року мусїла Ядвіґа посередничити між ними 17).

Про проєкт – відібрати Київщину від Володимира Ольгердовича для Скиргайла, чуємо вперше в переговорах Ягайла й Витовта з Скиргайлом в груднї 1392 р.: 6/XII в Белзї, укладаючи компроміс з Скиргайлом, Витовт обовязав ся дістати для нього Київщину від Володимира. Але приглядаючи ся до дальших подїй, переконуємо ся, що сей плян не був викликаний самою тільки потребою знайти нагороду для Скиргайла. Тепер не може вже бути сумнїву, що ми маємо перед собою сьвідомий плян литовсько-польського правительства – звищити силу литовсько-руських князїв.

На Білій Руси знищено одиноке сильне князївство, яке там було – Скиргайлове. А коли коло тогож часу опорожнилось князївство Витебське, з смертию Ягайлової матери, що правила ним, – Ягайло не дав його свому молодшому брату Свитригайлу, що його домагав ся, а посадив там свого намістника. Коли Свитригайло, роздражнений тим, убив того намістника й „засїв” Витебськ, Витовт, з припоручення Ягайла, силою здобув Витебськ, а самого Свитригайла, як оповідає сучасний нїмецький хронїст, в кайданах відіслав до Кракова (десь в початках 1393 р.) 18). По сїм на Білій Руси (разом з Литвою) зістали ся самі другорядні княжата, для Витовта й взагалї великокняжого правительства анї трошки не страшні. Тодї взяли ся до князїв українських.

Протягом 1393-4 р. позабирано волости Корибута, Федора Любартовича, Федора Кориятовича й Володимира – всїх визначнїйших українських князїв. Що правда, Сїверщину віддано Любартовичу, Київщину Скиргайлови, а частину Поділя Спиткови, – але се все було вже не те. Збито з позицій давнїх володарів, що мали вже певну традицію в своїх землях, а їх наступники не були вже такими князями „з божої ласки”, незалежними анї від волї Ягайла анї Витовта. Тай усї ті на ново розсаджені володарі не загріли місця: Скиргайло й Спитко слїдом умерли, Любартович не схотїв навіть сидїти в Сїверщинї й утїк. Україну відібрано від князїв.

Се факт незвичайно важний для історії і в. кн. Литовського і наших земель. Він не дав витворити ся самостійним українським князївствам під управою княжат Гедиминової династиї, зробив українські землї простими провінціями вел. князївства Литовського і піддав їх безпосереднїм впливам полїтики в. княжого правительства. Але не вважаючи на всю вагу свою, сей переворот якось не був відповідно оцїнений сучасниками, принаймнї коли судити по наших джерелах. Чужі джерела майже зовсїм промовчали його. Давнїйша русько-литовська лїтопись оповіла дещо з сих подїй, але не постарала ся дати нїякого ширшого осьвітлення сим фактам. Оповідаючи про походи Витовта на Корибута, на Володимира, на Федора Кориятовича, вона повторяє тільки стереотипово, як причину, при кождім походї, що даний князь „не у послушании нача быти”, „не восхотЂ покоры учинити” 19). Сама ся стереотиповість робить підозрілим таке обясненнє. Перегляд же поступовання в. княжого правительства в його цїлости не лишає сумнїву, що воно мало свій плян, і коли може дїйсно хапало ся як за поводи якоїсь „непослушности”, то хиба шукаючи тільки зачіпки. Але можливо й таке, що лїтописець зробив з якогось одиночного випадку загальну причину всїх сих війн, не вміючи, або – не хотячи відкрити правдивих мотивів правительства.

Хто був властивим інїціатором сього пляну – чи Ягайло, чи Витовт, сього, як я вже сказав, нам джерела не кажуть, як не кажуть нїчого й про самий плян. Виконаннє його припадає на часи, коли Ягайло міг дивити ся на Витовта як на простого свого намістника в Литві, отже Ягайло так само міг бути автором сього пляна, як і Витовт. Взагалї близші мотиви лишають ся нам невідомими. Ті кілька документів, які маємо в поміч оповіданню русько-литовської лїтописи, дуже не богато причиняють ся до вияснення намірів обох репрезентатів великокняжого правительства, хоч богато причиняють ся до висьвітлення самих фактів.

Перейдїм до тих фактів.

Хоч з поміж них найранїйше довідуємо ся про плян відібрання Київа, але на нього прийшла черга вже по иньших українських князївствах. Почало ся від Корибута. Русько-литовська лїтопись каже, що він „нечто нача корати (перечити) и не у послушании нача быти, и нача совокупляти вои свои и поидЂ противу” 20). Як бачимо, оповіданнє таке добре, що про причину сеї війни ми так як би нїчого не знали, бо з сим говоренннєм лїтописця нема що рахувати ся. Треба памятати при тім, що в 1393 р. Витовт зовсїм не був ще в. князем Литви, як собі лїтописець представляє, а за тим не міг і жадати такої покори від князїв собі особисто!

Про саму війну лїтописець оповідає, що Витовт вислав на Корибута військо, й воно побило Корибута під Недокудовим; він зачинив ся в Новгородї, але Витовт, прибувши з усїми силами, здобув місто, а Корибута з родиною узяв „у нятьство”. Подібно, але ще коротше, оповідає сю історію сучасний нїмецький хронїст. Потім Корибута взяв на поруки його тесть Олег кн. рязанський; маємо його поручну грамоту з 14/XI. 1393 р. Кілька місяцїв пізнїйше (лїтом 1394) бачимо Корибута вже разом з Витовтом, участником війни з пруськими рицарями, отже він з своєю долею погодив ся 21). Чи дістав при тім якусь волость, не знати. Пізнїйший Стрийковский каже, що Корибут дістав Браслав, Винницю, і Соколець на Поділю та Кремінець на Волини. Ся звістка одначе опираєть ся на ототожненню Корибутового сина Федора з Федьком кн. Несвизьким, що звав сї волости своєю батьківщиною; а що се ототожненнє дуже непевне, то й ся звістка не може бути трактована серіозно 22). Остатню звістку про Корибута маємо з 1404 р., коли він брав участь у Витовтовім походї на Смоленськ 23).

Відібрані волости Корибута, разом з иньшими сїверськими городами мали послужити винагородженнєм Федору Любартовичу за Волинь: її й решту тепер взяли ся від нього відібрати. Сю подїю джерела наші промовчали зовсїм, тому що стала ся вона без оружного конфлїкту. Одиноким її слїдом лишили ся грамоти Любартовича: вони видані ним в маю 1393 р. в Вислицї. Туди покликали, видко, бідолашного князя, щоб прочитати йому засуд над його полїтичною карієрою й зажадати від нього нових присяжних грамот. Любартович мусїв піддатись: видав грамоту одну, потім другу (першу відкинено, як я здогадуюсь, тому, що там не було згадано про вірність Польській коронї). В них мусїв він дякувати за наданнє йому Сїверщини й обіцяти послушність і вірність. Про відібраннє від нього Володимирської волости в грамотах не згадуєть ся зовсїм 24).

Але свою нову волость, за котру казали йому так красно дякувати, Федір Любартовит так легковажив, що кинув слїдом (не знати навіть – чи й заглянув до неї). Роздражений заподїяними йому кривдами прилучив ся він до иньшого подібно покривдженого князя – Свитригайла. В 1397 р. бачимо їх обох на Угорщинї; звідти вони пробували війти в зносини з пруськими рицарями 25). На тім звістки про Федора Любартовича уривають ся на довго, і взагалї знаємо про нього дуже мало певного, тим більше, що разом з ним виступає і на краківськім дворі, і в Галичинї, де він проживав, його стриєчний брат Федір Ольгердович 26). Любартович мав тут якісь волости. Маємо чимало грамот з його іменем з Жидачівщини (з рр. 1411-1430), але вони всї непевні (новійшими часами проголошені всї за фальсіфікати, але справа їх вимагає ще близшого розслїдження) 27). В однім документї резіденцією його виступає замок Коропець в Галицькій землї. За сей час він, видко, зближив ся до краківського двора, мав тут довірє й сам до нього став щиро прихильним. В 1431 р., як оповідає Длуґош, Ягайло, відібравши Володимир від Свитригайла, вернув сю батьківщину Федору. Але він слїдом умер, відказавши все своє майно тестаментом Ягайлови 28).

Сї подїї – здобутє Витебська, похід на Корибута, відібраннє Володимирської волости від Федора змістили ся десь в зимі 1392/3 і в першій половинї 1393 р. 29). Безпосередно по витебській кампанїї – „тоє же зимы на весну” містить русько-литовська лїтопись похід Витовта на Поділє. Се отже мала б бути весна 1393 р. Лїтопись каже, що підчас сього походу Витовт по дорозї ударив на Володимира Ольгердовича й забрав його полїські волости – Житомир і Овруч, а на осїнь „вивів” його з Київа й посадив там Скиргайла, і тодї вже пішов на Поділє. Отже з того б виходило, що Поділє було відібране від Федора Кориятовича в осени-зимі 1393 р., і тодї ж була закінчена окупація Київа, розпочата весною 1393 р.

Для сконтрольовання оповідання лїтописи ми не маємо иньших джерел. Хронольоґія її знаходить собі потвердженнє в записцї двірських рахунків Ягайла, де в жовтнї 1393 р. згадуєть ся про похід на Київ: туди посилали ся королївські стрільцї з Люблина 30). Отже в осени 1393 р. дїйсно був, або бодай приготовляв ся якийсь похід на Київ. Але до остаточного відібрання Київа від Володимира тодї, видко, ще не прийшло. Се видко з того, що на одній грамотї – поручній записи з 18/II. 1394, Володимир виступає ще з титулом князя київського, а Скиргайло з титулом „литовського князя”. Значить закінчена була київська справа не в осени 1393 р., як каже лїтопись, а вже десь в р. 1394, не скорше 31). Чи супроти того треба класти й окупацію Поділя на осїнь 1394 р., чи на осїнь 1393, віддїливши від окупації Київа, і чи взагалї треба тримати ся сеї „осени” – зістаєть ся неясним за браком иньших джерел, які могли б потвердити або змінити вказівки лїтописи.

Похід Витовта на Поділє лїтописець своїм звичаєм толкує тим, що „Подолская земля не хотела была послушна быти князя великаго Витовта и Литовскои земли, какже предь тымъ послушна была” 32). Витовт тому рушив на тодїшнього подільського князя Федора Кориятовича – весною 1393 р., але зачепивши ся з Володимиром київським, відложив похід на Поділє на осїнь. Федор обсадив подільські городи Волохами й угорським військом, що прислав йому король Жиґимонт, а сам подав ся на Угорщину – мабуть за новою помочию. Витовт в його неприсутности позаймав оден за другим подільські городи, при тім взяв у неволю й Федорового воєводу Нестака, й обсадив городи своїми старостами.

Так оповідає русько-литовський лїтописець, супроти пізнїйших польських претенсій на Поділє кладучи: натиск на те, що Витовт здобув Поділє самими лише литовськими силами, без помочи Поляків. Він зістаєть ся досї одиноким джерелом про сей епізод, і на підставі загалом того, що знаємо про fides historica сеї лїтописи, треба припустити, що в головнім його оповіданнє вірне. Про якийсь конфлїкт з Федором Кориятовичом згадує його грамота з 1403 р., звісна тільки в реґестї XVI в.: тут „Федор кн. подільський і пан Мункача пробачає королю Володиславу й його підданим за своє арештованнє” 33). Але чи йде тут мова про війну 1392 р., чи якийсь пізнїйший конфлїкт – може пробу Федора вернути собі Поділє, не знати. Лїтопись, як ми бачили, не каже, аби він сам попав у неволю 34). Лїтописна дата подільської окупації – осїнь 1393 р. посередно знаходить собі потвердженнє в датах подїй, які мали по лїтописи її випередити; витебської війни й походу на Київ 35).

Федор Кориятович по сїм забрав ся на Угорщину, з якою уже перед тим його звязували якісь близше нам неясні звязки. Від короля одержав він Мукачів в державу і володїв нею до смерти, справляючи часами також уряд бережського наджупана; але при тім не покидав свого титулу „князя подільського” 36). Умер в р. 1414. З його побутом на Угорській Руси звязала ся потім лєґенда про руську кольонїзацію угорського підгіря – але про неї не місце тут розводити ся.

Перейдїм до окупації Київа.

Русько-литовський лїтописець представляє так, що вже весною 1393 р. „вибравши ся походом на Поділє, Витовт по дорозї напав на Київщину й забрав Житомир і Овруч – західнї київські волости. Причина знову та сама: Володимир Ольгердович „не восхотЂ покоры учинити и чоломъ ударити в. кн. Витовту”. Коли Витовт забрав у нього ті волости, Володимир „приїхав до Витовта” – очевидно з покорою, але Витовт його покори не прийняв і на осїнь „вивів” Володимира з Київа, давши натомість йому Копиль, а в Київі посадив Скиргайла. Ідучи на Поділє, він заразом поручив Скиргайлу йти на зароські краї – взяти Черкаси й Звенигород; Скиргайло се вчинив, взяв сї городи й вернув ся назад у Київ 37).

Так виглядає лїтописне оповіданнє. З умов Витовта з Скиргайлом знаємо, що відібраннє Київщини від Володимира було рішене ще в груднї 1392 р.; супроти того „непослушність” Володимира була хиба причіпкою Витовта, коли не здогадом автора лїтописи. Супроти того ж і припадковий нїби конфлїкт Витовта з Володимиром підчас походу на Поділє стає підозрілим що до сеї своєї припадковости. Одначе ще через те нема причини заперечувати, що вже перед осїннїм походом на Київ, весною того року дїйсно могли бути забрані полїські київські волости. Років означити докладно не можна. Як сказано, про осїннїй похід на Київ згадують цитовані вже двірські записки Ягайла (жовтень 1393), але сам Київ від Володимира забрано не скорше як весною 1394 р., судячи з того, що Володимир ще в лютім 1394 титулує себе князем київським. Трудно думати, аби в грамотї виданій ним спільно з Витовтом і Скиргайлом Володимир став титулувати ся київським князем, коли б Київщину від нього тодї вже відібрано, і в Київі сидїв уже Скиргайло. Коли б тримати ся слів лїтописи, що Володимира виведено з Київа в осени, то се могла б бути осїнь хиба 1394 р. 38). У всякім разї з лїтописи виходило б, що Київщину відібрано від Володимира кількома наворотами, і се можливо: прецїнь так відібрано й Волинь Любартовичу. Могла бути в тім спеціальна тактика: „помаленьку різати”, не доводити від разу до розпуки.

Слова лїтописи, що на Черкаси й Звенигород посилав Витовт Скиргайла підчас свого походу на Поділє, треба розуміти очевидно в звязку з фактом, що сї городи, взагалї землї за Росю зачисляли ся тодї до Поділя. На пр. в реєстрі Свитригайлових городів сї городи зачислені до подільських, а і пізнїйше, ще в XVI в. ся теріторія de nomine зачисляла ся до Поділя 39). Чи Скиргайло здобував її від Кориятовита для Витовта, а не для себе, чи Витовт віддав був їх Скиргайлови, і по його смерти вони вернули ся назад до Поділя – се не можна сказати за недостачою яких небудь иньших звісток.

Володимир, роздражнений вчиненою йому кривдою, здаєть ся подав ся був до Москви. Пізнїйша русько-литовська лїтопись, оповідаючи про відібраннє Київщини по смерти Семена Олельковича, Володимирового внука, толкує се тим, що „дЂдъ ихъ князь Володимиръ бЂгалъ на Москву, и тымъ пробЂгалъ отчизну свою Кіевъ”. Більше нїяких відомостей про сю його еміґрацію не маємо. У всякім разї не задовго вернув ся він назад, і уже в осени 1398 р. бачимо його в товаристві Витовта, при укладї трактату з пруськими рицарями. Титулу він при тім не має нїякого: мабуть уже пізнїйше дістав маленьку Слуцьку волость на Білій Руси, що стала дїдичним князївством його роду 40).