Текст книги "Історія України-Руси. Том 4"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 37 (всего у книги 43 страниц)

Безпосередно в боротьбу за Галичину-Волинь війшла спеціальна (слаба зрештою) книжка K. Gorzycki Połączenie Rusi Czerwonej z Polską za Kazimierza W., Льв., 1889; на неї цїнна в дечім рецензія Лїсєвіча (Lisiewicz) в час. Przewodnik naukowy i literacki, 1890. Разом з нею зявила ся далеко цїннїйша (при всїй своїй неприємній публїцистичній закрасцї, претенсійности й ріжних помилках) праця И. Филевича Борьба Польши и Литвы-Руси за галицко-володимірское наслЂдіе, Спб., 1890 (друкув. в Ж. М. Н. П. 1889-90 р.). Вона викликала кілька інтересних рецензій: Лїсєвіча в Przew. nauk. і liter. 1891, Чучиньского в Kwart. histor. 1891, і взагалї збільшила інтерес до сеї справи. Проф. Линниченко під титулом Критическій обзоръ новЂйшей литературы по исторіи Гал. Руси (Ж. М. Н. П. 1891), розбираючи працї Ґожіцкого й Філєвіча, висловив з тої нагоди свої гадки до ріжних звязаних з сим питань. Філєвіч порушив деякі спірні питання в своїй відповіди критикам: Къ вопросу о борьбЂ Польши и Литвы-Руси за галицко-владимірское наслЂдіе (Ж. М. Н. П. 1891). Деякі цїнні спостереження висловив далї др. Прохаска в викликаній сею лїтературою статї W sprawie zajęcia Rusi przez Kazimierza W. (Kw. histor. 1892), де спеціально піднесено було становище Угорщини о сїй боротьбі. Натомість замітки до сеї статї Анатоля Лєвіцкого – Jeszcze w kwestyi zajęcia Rusi Czerwonej przez Kazimierza (Kwart. histor. 1895) не дали нїчого інтересного.

Дуже мало дала й книжка В. Мильковича Студия критични над исторією руско-польскою, ч. І, 1340-1387, Льв., 1893, так само курс історії Волини П. Іванова, 1895, й Леонтовича Очерки (іде вповнї за Філєвічом). Короткий огляд боротьби за Галичину подав також Линниченко в книзї Черты изъ ист. сословій Гал. Руси, 1894. Самостійну критику теорій і джерел до першої фази боротьби дав Омелян Терлецький в старанній і цїнній, хоч важко й трохи схолястично написаній статї Полїтичні подїї на Галицькій Руси в 1340 р. по смерти Болеслава-Юрія ? (Записки Наук. тов. ім. Шевченка, XII, 1896). В тім же роцї появила ся маленька, але користна студія М. Довнар-Запольского Изъ исторіи литовско-польской борьбы за Волынь – Договоры 1366 г., К. 1896 (з Универс. ИзвЂст.). На тім урвали ся студії над сею справою, й за останнї роки прибула тільки маленька замітка Прохаски Przyczynek do sprawy zaięcia Rusi przez Kazimierza W. (Kwartalnik Hist. 1904), навіяна працею Кутшеби про торговлю Кракова – про звістки в кореспонденції Вроцлава до акції Казимира на Руси, й зовсїм безвартістна статейка Повра (Pór) Magyarruthén érintkezések a XIV-ik (Угорсько-руські відносини в XIV в.) (Századok, 1904), що виходить в своїх виводах з фальшивої дати смерти Юрия-Болеслава в 1339 р., і городить на тім дальші недорічности – про неї див. в Записках т. LXV. Сього застою треба дуже жалувати, бо хоч жвава виміна гадок в 1890-х рр. значно посунула справу наперед, одначе полишила невиясненим дуже й дуже богато, і властиво більше поставила питань, як їх розвязала.

5. Угорській похід на Галичину 1340 р. (до c. 21).

Документ про похід Вілєрма на Русь, досить тяжко стилїзований, і з деякими похибками виданий, досї, як минї здаєть ся, не був відповідно інтерпретований, і се давало привід до деяких хибних виводів. Тому вважаю потрібним близше застановити ся над його змістом.

Документ сей, виданий в IV т. Codex diplom. hungaricus andegavensis ч. 20, звучить в сїм виданню так:

Nos comes Paulus iudex curie domini regis damus pro memoria, quod discussionem cause, quam inter Petrum filium Ladislai et Ladislaum filium Johannis de Rozgun actores – ab una, item Ladislaum filium Johannis de Sowar et Thomam filium Tyba – parte ab altera, iuxta continenciam priorum literarum nostrarum et capituli agriensis in quindenis beati Georgii martiris in facto possessionis, Wysno vocate, facere tenebamur. Quia predictus dominus noster rex prefatos Petrum filium Ladislai et Ladislaum filium Johannis de Rozgun in quadam expedicione regni nostri proficua in Ruteniam una cum Wyllermo palatino, sicut sibi dictum fuisset, profecta (очев. треба читати: profectos) fore denotans, per litteras suas ipsam causam ad quindenas residencie wercitus sui precipiebat prorogari, ideo ob preceptum eiusdem domini regis ad quindenas dicti exercitus regii proxime movendi sub statu priori duximus prorogandum (Datum in Wyssegrad octavo die termini prenotati a. D. 1340).

Зміст документу, очевидно, такий: речинепь процесу за село Wysno в королївськім надворнім судї був визначений на два тижнї по св. Юрі, себто на 7 мая. На сей речінець ставила ся одна сторона – Тома син Тиби, а друга – Петро й Володислав з Розгону не стали. Тома мабуть допевняв ся заочного рішення, але приятелї неприсутних вистарали ся від короля відрoчення, на тій підставі, що Петро й Володислав пішли в похід на Русь з воєводою Вілєрмом. Король листом поручив двірському судї перенести речинепь справи на два тижнї по поворотї війська з походу (ad quindenas residencie exercitus), i судя 14 мая оголошує се відроченнє своєю грамотою, в трохи зміненій формі (ad quindenas exercitus proxime movendi).

Попереднї дослїдки, що застановляли ся над сим документом – др. Прохаска (W sprawie zajęcia c. 19-20) і д. Ом. Терлецький (Полїтичні подїї с. 12), инакше розуміючи текст, робили з сього документу хибні виводи: по перше – що король угорський сам ходив на Русь, по друге – що військо угорське рушило на Русь на самий термін справи – 7 мая. В дїйсности на чолї похода стояв воєвода Вілєрм, а не король, а похід мусїв розпочати ся уже перед 7 мая.

6. Західнї звістки про війну 1340 р. (до c. 22).

Іван Вінтертурський оповідав про сю кампанїю так: rex Krakowie, cuius consors soror uxoris regis Ruthenorum fuerat, illuc cum exercitu properavit et immensam pecuniam ab eo relictam rapiens reversus est (вид. Vyss-a c. 165 – див. т. III Історії, вид. 2 прим. 15).

Іван Віктрінґський: Rex Ruthenorum moritur et rex Kracovie ratione consortis, que filia regis Livonie fuerat, terram apprehendere festinavit, et abductis inde spoliis pluribus, quibusdam civitatis depredatis, ad propria est reversus (Böhmer Fontes rerum Germ. I. 438).

Франтішок Празький: terram Ruthenorum, quam pridem debellaverat (et devastaverat – додано в другій редакції) dux Poloniae propter ducem terrae praefatae, qui exstitit ei in linea consanguinitatis astrictus (Fontes rerum Austriac. I т. VIII c. 564, порів. т. III 2 прим. 20).

Всї три письменники писали в однім часї – в 1340-х рр., зовсїм самостійно – див. про них Lorentz Deutschlands Geschichtsquellen im Mittelalter I c. 69, 254, 302. Порівнюючи їx звістки, бачимо, що найбільше з них говорить І. Віктрінґський, найменше – І. Вінтертурський: у сього навіть нїякої війни нїби нема – Казимир несподїваним нападом тільки захопив скарби свого свояка і з тим вернув ся. Взагалї-ж звістки незвичайно близькі до себе, хоч позичування між ними не могло бути.

Завважу, що в лїтературі галицько-волинської справи звичайно користано з оповідання Івана Віктрінґського не в первісній формі, а з пізнїйшої компіляциї анонїма Лєобенського, а оповіданнє Франтішка, хоч уведене в круг сих дослїдів уже Райфенкуґлєм (Gründung der gr.-k. Bisthümer), пізнїйшими дослїдками було спущене з очей, і тільки Чучиньский в своїй рецензії працї Філєвіча на ново пригадав його.

В згаданім вище (невиданім) збірнику Кунїк вказав ще на звістку молодшого сучасника Франтішка празького кононіка Бенеша з Вайтміля. Свою хронїку він розпочав перерібкою, з деякими змінами й доповненнями, хронїки Франтішка (нове вид. в IV т. Scriptores rerum bohemicarum. Він записує тут: Kazymirus rez Poloniae habuit gwerram cum Ruthenis et Lytwanis infidelibus, qui venerant ad occupandum regnum et terras Poloniae. (Потім звістка: eodem anno dux Latwanorum accersiri fecerat ad se Х sacerdotes et christianos plurimos cupiens tandem christiana fide imbui; sui hoc considerantes ipsum ducem veneno intoxicarunt; Кунїк хотїв бачити тут звістку про Юрия-Болеслава і Lytwanorum поправити на Ruthenorum, але зовсїм не виключено, що тут Бенеш думав на Гедимина, що теж умер в тїм часї, хоч може помішав його смерть з строєннєм Болєслава).

7. Траска і Длуґош про похід Казимира 1340 р.

Записка про походи Казимира в 1340 р. кінчить оден з кодексів Малопольської лїтописи, що з огляду на кінцеві слова: Thraska eciam fuit ibidem від Бєльовского дістав назву річника Траски. Кодекс сей був в уживанню Длуґоша, як видко з його численних приписок, і лїг в основу Длуґошевоґо оповідання (III c. 196-8). Окрім сього кодексу записка про походи Казимира на Русь одначе повторяєть ся і в кількох иньших кодексах Малопольської лїтописи – див. Monumenta III c. 199-200. Кінцеві слова Thrasca eciam fuit ibidem звучать так, нїби ми маємо тут автобіоґрафічну замітку автора-самовидця 4), але характер оповідання рішучо тому противить ся: так загально не міг писати чоловік хоч трохи близше з фактами обзнайомлений. Тут Казимир бере castella et municiones aliquot; Татари набігають незвістно куди; бють їx невідомо де і як, не кажучи вже про ті лєґендарні руські інсїґнїї, привезені зі Львова і зовсїм не звісні Янови. Очевидно, оповіданнє писане пізнїйше і то з далеких переказів. Подвійний похід Казимира треба уважати мабуть простим дублєтом – контамінацією двох переказів про той сам, одинокий похід його 1340 р. В сучасній історіоґрафії дуже скептичне становище зайняв супроти нього Філєвіч, і його погляди прийняли Лїсєвіч, Милькович і Терлецький : всї вони відкидають звістку про два походи Казимира. Прохаска взагалї резіґнує з польських хронїк для вияснення сих подїй. Ґожіцкий же тримаєть ся Траски, і Линниченко не відважаєть ся також вирікти ся його звістки про два походи.

Длугош, як сказано, опер ся на Трасцї, але при тім ще своїм звичаєм значно розмалював його. Траска говорить в першім походї про Львів тільки, знає лише про спаленнє його й забраннє клейнотів; у Длуґоша Казимир бере в перший похід і Львів і Володимир, будує тут камяні замки, а у Львові осаджує свого старосту. В другім походї у Траски Казимир бере aliquot castella, Длуґош же без церемонїй бере від Яна имена міст, де Казимир побудував за свого житя камяні замки (с. 626), і вичисляє їх як міста забрані Казимиром в другім походї 1340 р, а кінчить своє оповіданнє таким катеґоричним фіналом: (Russiam) sibi et regno Poloniae subiicit et illam in formam provinciae redactam regno Poloniae perpetuo applicat, incorporat, unit et annectit; nec ab illo tempore a regis et regni Poloniae subiectione et obedientia visa est descivisse, sed semper in illius fide, sincera integritate et devotione permansit.

Се оповіданнє Длуґоша, невважаючи на всю його неправдивість, через пізнїйших компіляторів перейшло й до української історіоґрафії. Так Густинська компіляція, за Кромером і Бєльским, вповнї повторяє Длуґошеве оповіданнє, а з слів Бєльского, що руські землї (розумій – потім) були подїлені на воєводства й повіти й були зрівняні в правах з польськими землями (вид. Туровского с. 392), робить уже таку звістку: ”А потом сей Казимиръ кролъ собравъ сеймъ (!), на немъ же Рускую землю на повЂты и воєводства раздЂли, и шляхту рускую єдиною волностю зъ полскими волностями совокупи и утверди” (Філєвіч, полїнувавши ся заглянути до Бєльского, за Стаднїцким каже, що джерело сеї звістки невідоме – c. 58).

В підручниках лєґенда Траски-Длуґоша задержала ся до сих часів; її критику, хоч не завсїди щасливо переведену, треба признати другою заслугою працї Філєвіча.

8. Здогади – що Казимир володїв Русию ще перед 1349 р. (до c. 32).

З тих доказів які наводили ся на се, я спиню ся на двох, що можуть здавати ся серіознїйшими. На оден вказав Ґрінгаґен, а недавно його виводи повторив Прохаска в згаданій статейцї Urywki z dziejów XIV wieku. Мова йде про трудности, які робить Казимир вроцлавським купцям в їх дорозї на Русь – скарги на се знаходимо в вроцлавських актах (Korn Breslaurer Urkundenbuch І c. 169, Mosbach Przyczynki do dziejów polskich z archiwum m. Wrocława c. 79). Але трудности врацлавським купцям в їх подорожах на Русь Казимир міг робити й не володїючи Русию, так що сї скарги не можуть зовсїм служити доказом, що Казимир володїв Русию перед 1349 р., виразних же вказівок на те, що Казимир володїє Русию, ми не знаходимо в сїй вроцлавській кореспонденції аж до 1354 року. Більше загадкова иньша грамота, яку теж хотїли уживати на доказ залежности від Польщі цїлої Галичини перед 1349 р. Вона надрукована в старім кодексї Доґеля (І c. 5-6) і має дату Pyzdry 1346. В нїй ручителї короля чеського Яна й його синів маркґрафа моравського Короля й Яна герцоґа Каринтиї, в разї якого небудь конфлїкту між підданими й землями згаданих володарів з одного боку, а підданими й землями Казимира й Болька кн. швидницького з другого, обовязують ся ставити провинників до 14 днїв in castro Halicz.

Полишаючи на боцї, що така приналежність Галича до Казимира стояла-б в виразній суперечности з загальною сумою наших відомостей, визначеннє на зїзд нашого Галича виглядає по просту неймовірно:чому аж сюди, так далеко мали тягти ся ті провинники з західнїх. границь Польщі? Се робить дату сього документу дуже й дуже підозрілою, і без перевірки її не можна уживати. Се справедливо відчув сам Лїсєвич, вказуючи на сей документ – Przewod. nauk. i liter. 1891 с. 186. Правда Філєвіч здогадував ся, що се „Галич угорський”, Gasc (Къ вопросу с. 338), але сей угорський Галич належить до сфери фантазії.

9. Джерела до кампанії 1351 року.

Головним джерелом для сього походу служить історія Людовика в т. зв. Дубницькій хронїцї. Вона звїсна в однім тільки кодексї з кінця XV в.; ориґінальну частину її видрукував у перше Ендліхер в Anzeigblatt für Wissenschaft und Kunst 1826, т. 34, а в Historiae hungaricae fontes domestici т. III (1884) видана цїла хронїка (про походи Людовика на Русь див. тут ст. 160-6). На жаль, хоч обидва видання зроблені були з одного кодекса, вони значно ріжнять ся, і сї ріжницї нїчим не умотивовані новійшим видавцем. В науковий оборот увів се джерело вперше Губер і в своїй статї Ludwig l von Ungarn und d. Vassallenländer (1885), потім опись походів на Русь передрукували Лєвіцкий (1.с.) і Линниченко (Крит. обзоръ c. 453. в росийськім перекладї, але неповнім), з ріжними увагами. Історія походу 1351 р. описана в сїй хронїцї самовидцем, на се всї годять ся; натомість історія походу 1352 р. не всюди докладна, так що автор, чи його кореспондент, уже, видко, сам в цїлій справі не був самовидцем, а дещо описував з чужих оповідань (див. низше c. 441). Гадка Філєвіча (c. 95), що під р. 1351 і 1352 тут описано оден похід 1352 року, не має нїякої підстави: Філєвіч відкидав похід Людовика 1351 р., не знаючи иньших джерел.

Оповідання сього лїтописця знаходять повне потвердженнє в панеґіриках сучасного поета Петра Зухенвірта (Peter Suchenwirts Werke herausg. von Primissier, Відень, 1827), сюди належать його панґірики: перший (рядки 104-111), семнй (р. 120-135), девятий (рр. 122-131, 136-142), десятий (р. 89-94), чотирнадцятий (р. 268-272.) Окрім того про перший похід каже Chronicon Budense=Thurocz c. 307 (II cap. XXIX), але очевидно навмисно представляє його в трохи яснїйшим сьвітлї: Людовик попустошив край, а князя взяв у неволю, але пустив, коли той обіцяв йому послушність.

З польських джерел досить докладно оповідають про сю кампанїю записки плоцькі – Monum. Роl. III c. 120; відти повторяють Zdarzenia godne pamięci ib. c. 310; на них же оперте оповіданнє Длуґоша – III c. 240. Записуючи, що 21/VIII 1351 умер Болєслав плоцький під час польсько-угорського похода на Кейстута, плоцькі записки згадують про обіцянку Кейстута охрестити ся й його утечу – et reges supra dicti (замість Людовика тут названо Кароля угорського) confusi redierunt. Лїтопись Мєховського монастиря згадує тільки про похід Казимира – cum magna potencia processerat Liuoniam, sed infirmatus rediit, parum profecit (Monum. Pol. II c. 885). Liuoniam очевидно похибка, видавець в Monum. Germaniae поправляв на Lithuaniam, але з таким же правом можна-б поправлять й на Lubliniam (хоч хронїсти пишуть звичайно все Lublin). Одначе можливо, що тут помилкою написав Ливонію сам лїтописець.

Крім того маємо дві угорські грамоти з того року. Особливо важна перша (Fejér IX, 2 І. c. 77), видана 16 серпня 5) in descensu nostro in regno Ruthenorum prope metas Volchynie habito; в нїй Людовик на проханнє Кейстута (amicus et proximus noster) дав пробаченнє одному утїкачу. Грамота дана, як бачимо, по уложенню згоди, але перед утечею Кейстута. В другій грамотї згадуєть ся про відроченнє одної судової росправи ad vigesimam secundam diem residencie exercitus regii ad partes Lithvanorum moti; відповідно до того новий речинець визначено на 12 падолиста (secundo die festi beati Martini confessoris, sabbato scilicet – дїйсно сей день припадав у суботу). З сього виходить, що угорське військо вернуло ся на Угорщину десь коло 20 жовтня.

До сього ж походу (але не вповнї виключений і пізнїйший – 1352 р.) може належати згадка в грамотї з 25/IV 1352 (Fejér IX, 2 c. 138, повнїйший текст в Cod. Andegavensis V c. 576) 6), де Людовик згадує про заслуги двох Никлинів в походї, cum his temporibus non prolongatis, Christi nomine invocato, ad conterendam duriciem et pervicaciam cordis paganice gentis Lythuanorum a Christi fide scissorum in valido exercitu propria in persona accessimus. Так само до сього походу, але також і до походу 1352 р. може належати грамота в Codex Andegav. VI ч. 21, де Nicolaus filius comitis Laurencii видав квіт Izraeli judeo suprunensi на гроші позичені ним на ріжні потреби, мiж иньшим in serviciis domini nostri regis contra Litvanos..

Як бачимо, Людовиків похід на Русь 1351 р. обставлений джерелами так як рідко, й оповіданнє Дубницької хронїки, спеціально – її хронольоґія знаходить собі потвердженнє в різних, зовсїм незалежних джерелах (особливо важні сьвідоцтва Плоцьких записок і першої Людовикової грамоти). Отже можна хиба дивувати ся, читаючи доводи Філєвича що Людовик ходив на Русь лише раз, в 1352 р. Що правда, ми маємо кілька грамот з датами, що спротивляють ся хронольоґії Дубницької хронїки – нпр. грамота в збірцї Fejér IX, 2, c. 73, з датою Budae in vigilia festi natiuitatis b. Johannis babtisthae (23/VI), і декотрі меньше певні – в старших виданнях (їx згадує Ендліхер при своїм виданню). Але супроти иньших згідних сьвідоцтв тут треба підозрівати помилку, або толкувати, як Губер (ор. c. c. 11), що Actum і Datum не завсїди сходять ся на угорських грамотах.

Додам іще, що згадка одної пізнїйшої ґенеальоґії про місце смерти Болєслава Ваньковича, участника похода 1351 р. (Rodowód ksieząt polskich – Monum Pol. т. III c. 284 – те саме джерело, що дає й місце смерти Юрия-Болеслава). Воно кидає сьвітло на арену сього походу: Bolkonem, qui occisus est in Myelnik. Се потверджує здогад, що похід був звернений на Берестейсько-дорогичинську землю, як то зрештою видко і з напряму похода. При тім видко з сього, що польсько-угорське військо не стало на границї, як виходило б з угорського оповідання, а війшло в середину землї. Про неволю Любарта див. ще прим. 11– звістку Матвія Найбурґського, й акт перемиря 1352 р.

10. Угорсько-польський похід 1352 р.

Головним джерелом і для походу 1352 р. служить нам Дубницька хронїка; її оповіданнє положив я в основу представлення сього походу в текстї. Справедливо одначе завважено вже попереднїми дослїдниками, що оповіданнє її про поворот Людовика на Угорщину писане вже не очевидцем, а на підставі чужих оповідань, з других рук. Коли звернемо одначе увагу на докладність оповідання про самий похід, то найбільше правдоподібним виводом буде, що або сам автор оповідання або його кореспондент брав участь в походї, але вертав ся не з королем, а з військом, і тому в оповіданню про поворот Людовика закрали ся ріжні помилки в означенню міст, через котрі Людовик ішов і в датах. Але з виїмком тих покручених назв, і се оповіданнє так докладне, богате й правдиве, що варте всякого довіря. Зрештою оповіданнє хронїки знаходить собі потвердженнє і в иньших джерелах. Так про штурм Белза оповідає з анальоґічними подробицями недавно видана грамота Людовика з 28/XII 1352 – наданнє одному з участників кампаній Новаку сину Петровому (опубліковане в Vjesnik kr. hrvatsko-slavonsko-dalmatinskoga zemaljskoga arkiva, т. VII вип. З, 1905 – Iz arkiva za Zeljeznom ч. 12, про нього замітки мої в Записках Н. тов. ім. Ш. LXXIII c. 158). Король згадує тут: cum nos pridеm quoddam castrum Belz nominatum, in regno Rusie habitum, in quo quidem Lituani cum Ruthenis nostris infidelibus in contumeliam nostri culminis conuenerant, cum valido nostro exercitu obsedissemus, predictus Novak armis succinctus, ad fossatum predicti castelli (in quo fluviorum cursus congirans, ipsum castellum ambiebat) festinatis passibus properando, subiectis ipsius fossati insilit undis et ad menia predicti castelli perveniens, actus militares, ut miles agilis, strennue dimicando peregit; sub quo castello nobis intuentibus letali vulnere exstitit sauciatus. Рідко коли оповіданнє може знайти собі таке блискуче потвердженнє в сучаснім документї. Далї згадує про облогу Белза звістний уже нам Зухенвірт (див. прим. 9). Хронольоґїю походу потверджує ще грамота Людовика з 7/III,1352 р., дана in Bardfa – в Вардуєві, на руській границї (по словам Дубницької хронїки Людовик прибув до Сяноку 12/III). Нарештї досить правдоподібно поправляв Губер (ор. c. c. 14) дату: in Welk in dominica ramis palmarum a. D. 1352 – на in Belz (Fejér IX, 2 c. 152).

З польських грамот знаємо, що при кінцї сїчня Казимир був в Сяноку (грамоти в Kodex diplom. Polski І ч. 117, Akta grodz. i ziem. VIII ч. 1, з датою die conuersionis s. Pauli – 25/I): очевидно тут чекав він приходу Людовика. Звістка про пустошеннє Татарами й Русинами Галичини потверджуєть ся запискою т. зв. Генриха Ребдорфського – див. про неї зараз низше.

Супроти того всього абсолютно незрозумілим стає здогад декотрих дослїдників (Линниченко Крит. обзоръ с. 468), що се оповіданнє Дубницької хронїки належить не до 1352, а до 1377 р.! Так само довільний иньший здогад того ж Линниченка, що той белзький воєвода Drozge – то Юрий Наримунтович (ib.).

Що до оповідання про поворот короля то воно певне очевидних помилок і баламуцтв в іменах місць. Король з під Белза приходить на другий день під Lodomeriam, де не міг знайти нїяких запасів, бо все попустошили Татари й Литва, відти in Londniam, де його прийняли з честию, але лишати ся там було небезпечно з огляду на Татар, що зібрали ся там. Далі villа Pridiproch, fiuvium Tartarorum Olth, fl. Ethel, хутор Dobrauihwzca, alpes Ruthenorum, fl. Zereth, Мункач. Рушив король з під Белза десь 1 цьвітня, 5 був уже в Мункачу, проблудивши 4 днї в Карпатах. Що при такім датованню не може бути мови, аби Людовик ішов на Володимир і потім на Серет, се справедливо зауважив уже Ан. Лєвіцкий (Kw. hist. 1889 c. 212-2). Але на пунктї хронольоґії сеї Людовикової подорожі автор і сам собі виразно противить ся, так що його дат не можна брати серіозно: у нього 4 цьвітня Людовик приходить над. р. Olth, і потім іще йде досить довго до Карпатів, 4 днї ходить в горах і приходить 6 цьвітня в Мункач! Полишаючи отже на боцї сю хронольоґію, треба піднести иньші обставини, що виключають можливість думати про Володимир і Серет: Людовик пустив ся на впростець до дому, тільки з 40 особами; в таких обставинах для нього і небезпечно було заїздити під Володимир, і певне навіть в гадку се не прийшло-б. Він мусїв їхати найкоротшою дорогою з під Белза на Мукачів, отже на верхнїй Стрий і на Верецький прохід, імена ж місць покрутив чи той коресподент лїтописця, що оповідав йому про сю дорогу, чи сам він. Відгадувати, як то робив Ан. Лєвіцкий, які місця означають в дїйсности подані ним імена, здаєть ся минї річею безнадїйною ї безхосенною. Досить того, що поданий лїтописцем образ ми можемо узяти як загальну ілюстрацію Львівської землї в 1352 р.

11. Татарські справи 1352 р. (до c. 38).

Так званний Генрих з Ребдорфа (инакше Генрих Нїмий – про нього Lorenz Deutschlands Geschichtsquellen І, c. 146) оповідав під р. 1352: mense martii Tartari et Ruteni pagani cum multis legionibus armatorum contra regem Cracovie intrant Poloniam et unam civitatem vicerunt et terram et homines devastant, tandem armatorum multi sunt occisi et rеvеrsі sunt ad terram suam. – Böhmer Fontes rerum germanicarum IV c 539. Хоч тут, як бачимо, місце близше не означене, але хронольоґія позволяє звести се з звістками Дубницької хронїки про Татар в Галичинї в мартї-цьвітнї. У иньшого сучасника – в продовженню хронїки Матвія Найбурґського (давнїйше званого Альбертом Штрасбурґським) єсть також записка під р. 1352, без близшого часу, але за те з докладнїйшими вказівками на місце татарської війни: rex Lytovie cum auxilio Tartarorum, cum exercitu innumerabili per Russyam, quam quasi destruxit, transiens animo Cracoviam destruendi, cum rehabuisset fratrem suum captivum dudum et cum omnes vicine terre ad eius resistenciam properarent, recessit in Prussiam, in perfidia perseverans – Böhmer Fontes IV c. 284 (про саму хронїку див. Lorenz ор. c. c. 36). Тут, очевидно, іде мова про увільненнє Кейстутом Любарта з неволї, що мало місце в попереднїм, 1351 р., і сей факт лїтописець легко міг помішати з пустошеннями 1352 р. Очевидно, йде тут мова про спустошеннє Галицької Руси.

Під тимже 1352 р. оповідає Фльорентинець Віляні про боротьбу угорського короля з Татарами (кн. 2 гл. 72 – виданнє Gerardi-Dragomani, 1844, Фльоренція). Але як справедливо зауважено, його оповідання – і се, і пізнїйше, під р. 1354, повні очевидних побільшень і помилок; очевидно опирають ся вони на якихось далеких поголосках. В 1352 р, раннєю весною, по його словам 7), угорський король посилав 40 тис. угорських вояків в поміч свому васалеви – rе di Prosclavia infedele до війни з Татарами; di Prosclavia Карамзїн (IV пр. 253), а новійше Губер (ор. c. c. 17) розуміли про Браслав, але се не можливо, як вказав уже Стаднїцкий (Synowie І, c. 167). Я думаю, що в основі сеї звістки лежить поголоска про похід угорського короля під Белз весною 1352 р. і rе di Prosclavia означає Казимира, хоч низше й відріжняєть ся від rе d'Appolonia, себ то польського короля.

Додам, що десь в червнї того року Людовик доносив папі про якісь свої пляни боротьби з Татарами й „иньшими невірними”. Папа супротив того відступив йому десятину церковних доходів на чотири роки й надав права на всї землї, які він би здобув „з рук схизматиків і невірних” – Theiner Monum. Hungariae І ч. 1269 (c. 815) і Fejér IX, 2 c. 169. Виглядають сї панські булї так, як би Людовик писав про Татар, а папа звертав його увагу на схизматиків. Чи не було се заохотою Людовику, аби далї вів боротьбу за Руські землї?

12. Перемирна грамота Казимира і литовських князїв (до c. 89).

Крайнїй термін для означення часу грамоти дають імення участників – мазовецьких князїв: згаданий в нїй князь Казимир мазовецький (брат Юрия-Болєслава) умер в падолистї 1355 р. (Balzer Genealogia Piastow c. 462-3). З другого боку згадки про неволю Любарта й утечу Кейстута не позволяють класти грамоти перед 1351 р. Отже ваганнє можливо тільки в границях сих років 1354-1355. Уже Каро на сїй підставі датував грамоту 1352 роком. З пізнїйших дослїдників Антонович вправдї датував її 1347 р. (Монографіи c. 128), і сю дату повторив Карский (див. низше), але взагалї новійшими часами в датованню сеї грамоти вагали ся головно між 1351 і 1352 р. тільки: перший рік приймали Линниченко (Крит. обзоръ c. 466), Милькович (с. 40), другий Філєвіч (Борьба с. 241), Прохаска (W sprawie c. 27), Іванів (c. 241), Кунїк (збірник c. 160); тільки Андріяшів посував дату аж до р. 1354 (c. 215), а видавцї. Палеограф. снимків (Пташицкий і Соболєвский) відсунули до р. 1350.

По моєму р. 1351 не можна прийняти. Полишаю на боцї вже те, що між утечею Кейстута, яка стала ся коло 20 серпня, і Покровою, що виступає початком перемиря в грамотї. Казимиру в 1351 р. досить трудно було навязати зносини з литовськими князями й привести до перемиря. Але от що головно спротивляєть ся датї 1351 р.: в тім році, як то бачимо з переговорів Кейтута з Людовиком (в Дубницькій хронїцї), Татари були союзникам Польщі, у всякім разї – ворогами литовських князїв, а в перемирній грамотї вони виступають уже по сторонї Литви 8). Супроти того грамота мусить належати або 1352-му або й ще пізнїйшим рокам. За 1352-им р. промовляє та обставина, що тут утеча Кейстута трактуєть ся як ще не передавнена справа. Та й обставини – похід Казимира в серпнї 1352 р., вповнї тому відповідають. Ся подробиця, що перемирє в грамотї визначаєть ся від Покрови до Купала і від Купала на два роки, вказує що уложено воно було десь незадовго перед Покровою

Видана була ся грамота богато разів, у перше у Стрончиньскаго Wzory pism dawnych, 1839. Звичайно цитуєть ся виданнє в Актах Западной Россіи І ч. 1 Новійше й більш наукове виданнє зроблене Карским в Древностях археографической комиссіи московскаго археол. общества т. І c. 543, 1899. Нарештї факсимилє видано в Палеографических снимках русскихъ грамотъ преимущественно XIV вЂка, вид. петерб. археол. институтом, 1903, ч. 46. Ориґінал в варшавськім Головнім архиві.

13. Юрий Наримунтович і Юрий Холмський (до c. 46)

Що до кн. Юрия, згаданого в Яновім оповиданню, то перед Зубрицьким його мали за Наримунтовича, як і треба. Зубрицький, опираючи ся на холмській записи 1376 р., признав його Юриєм Даниловичом, внуком Мстислава Даниловича, автором холмської записи 1376 р., князем холмсько-белзьким (III c. 267). Стаднїцкий, бажаючи помирити сей здогад про Юрия Даниловича з звістками про Юрия Наримунтовича, виставив гіпотезу про двох Юриїв князїв холмсько-белзьких – Наримунтовича й Даниловича: під час походу 1366 р. Казимир зіставив Белз за Юриєм Наримунтовичом, а Холм відібрав від нього й дав Юрию Даниловичу. На попертє сеї штучної гіпотези Стаднїцкий доводив, що Ян відріжняє двох Юриїв, так само як і польско-литовська умова 1366 р. (Synowie Gedymina І c. 13 і далї). В дїйсности одначе Ян зовсїм не дає підстави відріжняти Юрия кн. белзького й Юрия кн. холмського: навпаки він очевидно говорить про ту саму особу. А що князем белзьким був Юрий Наримунтович (він виступає між волинськими князями уже в умові 1352 р.), се не підлягає сумнїву супроти звістки Германа Вартберґе; по його словам в 1377 р. князем белзьким був Georgius filius Narmanten. Щож до двох Юриїв умови 1366 в.: „c князем c Юрієм: і c другим Юрієм”, то тут очевидно говорить ся про Юрия Наримунтовича і Юрия Кориятовича; сей тому й стоїть поруч із Олександром Кориятовичом .