Текст книги "Історія України-Руси. Том 4"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 43 страниц)

Загальний, принагідний; характер другої звістки – про відібраннє Ольгердом Київа від Федора показує, що се не була якась датована певним роком записка, надибана компілятором. З датою 1362 р. вона не стоїть в нїякім звязку, а входить до загальної замітки про здобутки Ольгерда на Руси. Натомість суха та бідна звістка про Федора під р. 1361 дає здогадувати ся, що вона як раз зачерпнена була з якогось джерела зі своєю датою, себто що в якімсь джерелї компілятор під тим роком знайшов згадку про князя Федора в Київі. Супроти того дуже можливо, що вся звістка про відібраннє Київа від Федора була комбінацію компілятора. Маючи записку під р. 1361 про князя Федора в Київі, а з другого боку – звістку, що Ольгерд надав Київ синови Володимиру, компілятор зовсїм легко міг на підставі сього тільки, додати звістку про відібраннє Київа: говорячи про здобутки Ольгерда на Українї, сказати, що Ольгерд між иньшим (без близшого означення часу) відібрав Київ від кн. Федора й віддав синови Володимиру 5). Звістку, що Ольгерд надав Київ Володимиру, компілятор мав в тій же Никонівській компіляції, звідки (або з її джерела) взяв записки про вигнаннє галицького й стародубського князїв, тільки в нинїшнїх кодексах Никонівської компіляції ся звістка має пропущене імя Володимира 6). А що комбінаційну роботу ми у густинського компілятора мусимо однаково припускати під сим роком з значною правдоподібністю, се побачимо слїдом низше – розбираючи його дату подільської окупації.

Взагалї поки сї звістки Густинської компіляції стоять так одиноко й відокремлено як тепер, їх треба брати з певною обережністю. Що найбільше 7), подану під р. 1361 звістку про кн. Федора треба брати як terminus non ante quem окупації Київщини. Але єсть иньша обставина, яка робить в значній мірі реальним зближеннє окупації Київа з датою 1362 р. (або може 1363), під котрою вона записана в Густинській компіляції, – хоч само се зближеннє у густинського компілятора стало ся може й припадково. Се звістки про похід Ольгерда в полудневу Україну, переказані нам незалежно від себе в давнїйшій русько-литовській лїтописи і в Никонівській компіляції, а в сїй остатнїй при тім і датовані – а се нам в данім разї особливо важно – роком 1363. Можна з значною правдоподібністю здогадувати ся, що й відібраннє Київа та осадженнє тут Володимира стояли в звязку з сим походом і конфлїктом з Татарами, який при тім мав місце – що окупація Київа випередила або стала ся безпосередно по тім походї.

На сю хронольоґію кидає деяке сьвітло тодїшня церковна полїтика Ольгерда й церковні подїї в київській митрополїї. Тому для вияснення хронольоґії київської окупації варто нам коло них на хвилю спинити ся, стільки, розумієть ся, скільки се потрібне для нашої справи 8).

В 50-х рр. XIV в. Ольгерда дуже займала справа засновання осібної митрополїї для земель, що належали до в. кн. Литовського. Коли по смерти м. Теоґноста московське правительство вислало до Царгорода свого кандидата на митрополїю – Алексїя, вислав і Ольгерд свого кандидата-свояка Романа. По ріжних короводах висьвячено їх обох на митрополитів. Алексїй, іменований митрополитом „київським і всея Руси”, уважав Київ своєю катедрою. Але тому що Київ стояв тодї в сфері полїтичних впливів Литви, Роман не хотїв йому Київа попустити, і між обома митрополитами виникла завзята боротьба за сю катедру. Зараз по сїм посьвященню Роман приїхав до Київа, але тут його не прийняли, мабуть тому, що мали свого митрополита, хоч не канонїчно поставленого – Теодорита. Пізнїйше Київ займав, здаєть ся, нейтральне становище й зарівно приймав і Алексїя й Романа. Вкінцї справа пішла на суд патріарха, і патріарший синод, докладнїйше означивши границї юрисдикції Романа (за першим разом се могло й не бути зроблене), признав Київ Алексїєви (1356). Роман не прийняв сього рішення і не залишив своїх претенсій: з пізнїйшої синодальної постанови довідуємо ся, що він після того таки приїхав у Київ, тут сповняв митрополичі функції „і називав себе без церемонії митрополитом київським і всеї Руси, а се знову викликало замішаннє й непорядки в епархії митрополита київського і всеї Руси (Алексїя), а володаря Литви (Ольгерда) привело до того, що він повстав на християн і починив їм великі страти і розлив крови”, як каже та постанова 9). З свого боку й м. Алексїй, щоб не дати Романови закорінити ся в Київі, приїздив сюди й більше як рік перебував тут. Справа знову пішла до патріарха, визначено було слїдство на ґрунт (1361, липень) 10). Смерть Романа (1362) перервала його справу, але справа литовської митрополїї потягнула ся далї. Пізнїйша синодальна постанова згадує, що коли м. Алексїй оден раз поїхав в епархії „Малої Руси”, Ольгерд зловив його, пограбив і ледво не забив; в сїй очевидно прибільшеній реляції, маємо, правдоподібно, якусь дїйсну пригоду, звязану з Київом, що мусїла стати ся вже по синодї 1361 р. В 1371 р. Ольгерд поновив прошеннє про осібного митрополита, підносячи ріжні скарги на полїтичну сторонничість м. Алексїя, між иньшим – що він не приїздить нїколи в Київ, і просив, щоб той осібний митрополит був поставлений на землї литовські або з Литвою союзні, між иньшим також „на Київ”. Дїйсно се бажаннє, по ріжних протяганнях було сповнено: 1376 р. поставлено було Кипріана митрополитом київським і литовським 11).

В сїй боротьбі за київську катедру є багато хронольоґічних неясностей, але коли, поминаючи їх, виберемо ряд певних фактів, то вони нам потраплять дещо сказати. І так в 1354/5 р, Кияне не приймають до себе протеґованого Ольгердом Романа. Коли потім його рішучо відсуджено в Царгородї від Київа, він сповняв тут – в кінцї 50-х рр. – митрополичі функції. Одначе й м. Алексій, запеклий Ольгердів ворог, перебуває в р. 1358-60 без перешкоди, без всякої пригоди (бо про се мовчать близькі йому джерела) 12). Тільки десь по 1361 р. спіткала його пригода, коли він схотїв поїхати в „Малу Русь”, правдоподібно – в Київі. А в 1370-х рр. царгородський патріарх признає литовському митрополиту й Київ, чого нїяк не хотїв зробити в р. 1356-1361.

З перегляду сього ряда фактів не тяжко набрати переконання, що до 1361 р., себто до царгородської постанови, що стала ся лїтом того року, Київ, хоч стояв під полїтичним впливом Литви, не був під властию в. кн. литовського. Инакше такі факти як опозиція Киян Романови або пробуваннє в Київі Алексїя не могли-б мати місця. Можливо, що на сїм ґрунтї й прийшло до більше рішучого вмішання Ольгерда в київські справи (прошу порівняти ту синодальну звістку про біди задані Ольгердом християнам з причини митрополїї). А закінчилося се відібраннєм київського стола від Федора, що не був досить послушним Ольгерду в церковних справах, й посадженнєм в Київі Володимира Ольгердовича. В початках 1370-х рр., перед номінацією Кипріяна, се вже, очевидно, було довершеним фактом.

З рештою й наведене вище оповіданнє Никонівської компіляції про посадженнє Володимира, противставляючи князюваннє Володимира в Київі тому, що стало ся з Київом по смерти Ольгерда, виключає гадку, аби Володимир дістав Київ десь саме перед смертию Ольгерда.

Отже ріжними дорогами приходимо ми до того самого виводу, що Київщину прилучено безпосередно до земель в. кн. Литовського десь в 1360-х рр. А що кн. Федор був підручником татарським, то, як я сказав, найправдоподібнїйше можна звязувати його скиненнє з походом Ольгерда й конфлїктом з Татарами 1363 р. Отже й посадженнє Володимира в Київі, коли б хто хотїв се близше датувати, можна класти коло р. 1363. Близших подробиць не можемо дати нїяких, окрім вище вказаної можливости, що се стало ся в звязку з церковними справами: що київський князь не так докладно йшов за церковною полїтикою Ольгерда, як собі бажав сей остатнїй, і се привело до скинення того київського князя й посадження в Київі Ольгердовича.

З Київщиною перейшла в залежність від литовських князїв і давня Переяславщина. Ми знаємо, що вона належала до Київа в XV в., і в сю залежність, очевидно, перейшла ipso facto. Наслїдком повного полїтичного упадку ся територія та її кольонїзація були притягнені найблизшим полїтично-адмінїстраційним центром, яким під литовською зверхністю став Київ. Се могло стати ся тим лекше, що київські волости переходили споконвіка на лївий берег Днїпра 13), важнїйші ж адмінїстраційні центри Сїверщини лежали тепер досить далеко на північ (Новгород, Стародуб), а полудневе пограниче давньої Чернигівщини було в XIV в. ослаблене й дезорґанїзоване під довгою татарського зверхністю. Тим всїм пояснюєть ся, що Переяславщина не була притягнена Сїверщиною, звязаною з нею етноґрафічно, а Київщиною. Та й давнїйше Переяславщина тягнула не до Чернигова, а від нього.

Нїяких звісток чи записок про прилученнє Переяславщини до в. кн. Литовського не маємо, і се прилученнє мусїло довершити ся само собою, після того як у Київі засїв литовський княжич, а татарська орда, побита Ольгердом, стратила свою власть над переяславською людністю.

Я тепер власне перейду до сього Ольгердового конфлїкту з Татарами й безпосередно звязаної з ним в наших джерелах окупації Поділя.

Клясичний текст давнїйшої русько-литовської лїтописи оповідає се так:

„Коли господарем над Литовською землею був великий князь Ольгерд, він пішов в степи („в поле”) з литовським, військом, побив на Синїй водї Татар – трох братів: князя Хачебея, Кутлобуга й Дмитра. Ті три брати – татарські князї були дїдичними володарями (отчичи і дедичи) Подольської землї; від них правили в землї отамани, а баскаки, наїзджаючи, відберали дань від тих отаманів. Брат же в. кн. Ольгерда князь Корьят, що держав Новгородок литовський, мав чотирох синів: то були князї Юрий, Олександер, Константин і Федор; з тих Кориятовичів три (старші) за дозволом в. кн. Ольгерда й помочию литовської землї пішли тодї в Подільську землю, а прийшовши в подільську землю, увійшли в приязнь з отаманами, почали боронити Подільську землю, а баскакам дань давати перестали”. 14)

Оповіданнє се, як бачимо, не має дати. Окрім нього маємо ще коротеньку записку в Никонівській лїтописи під р. 1363: „Того же лЂта князь великій литовскій Ольгердъ Гедименовичъ Синюю воду и БЂлобережіє повоєва”. 15)

„Синя вода” взагалї місцевість не популярна. Властиво в історії вона лише тут тільки й приходить, і згадка її в обох звістках кидаєть ся сама в очі та робить певним (або – майже певним), що і в записцї русько-литовської лїтописи про побіду Ольгерда над Татарами на Синїй водї і в никонівській записцї про „войованнє Синьої води” ми маємо оден і той сам факт. Здаєть ся, що вже густинський компілятор (або його джерело) порозумів се й звів сї дві звістки до купи, оповідаючи під р. 1362 про побіду Ольгерда над Татарами на Синїй водї: у Ґванїні, на котрого він покликуєть ся, ся звістка не має дати, а дословні виписки з Никонівської компіляції, з під того ж року 1363 під тим же роком густинської компіляції 16) роблять в високій мірі правдоподібним, що історію про побіду Ольгерда над Татарами, взяту від Ґванїні (посередно чи безпосередно), густинський компілятор датував на підставі Никонівської або якоїсь подібної до неї компіляції 17).

І так ми маємо дві незалежні від себе звістки про ті самі, правдоподібно, подїї. Одна під 1363 р. каже про похід Литви на Синю воду й Білобереже; друга без дати, – говорить, що підчас сього походу Ольгерд побив татарських „царків”, і се було початком окупації Поділя. Ся обставина дуже цїнна: оповіданнє давнїйшої русько-лит. лїтописи писане значно пізнїйше (правдоподібно в другій четвертинї XV в.) і має свою полїтичну тенденцію – довести виключні права в. кн. Литовського на Поділє. Хоч ся тенденційність в нїй і не іде нїде аж до перекручення фактів 18), але в очах історичної критики дуже важно, що звістка Никонівської компіляції, свобідна від таких закидів, боронить історію Ольгердового похода і звязаних з нею початків окупації Поділя від підозрінь в фантастичности або в повній недокладности.

По сих, може занадто детайлїчних виводах, в які мусїв я запустити ся з огляду на ріжні неясности й спори в лїтературі, перейдемо до самих подїй.

Ми знаємо, що Татари, перетягнені литовськими князями в 1352 р., в 1356 знову увійшли в порозуміннє й союз з Казимиром 19). Отже литовські князї від тодї мали супроти них зовсїм вільну руку. А що як раз з кінцем 1350-х рр., зі смертию Бірди-бека (1359), Орда прийшла до повного розстрою й анархії, то й зачіпати ся тодї з Татарами зовсїм не було страшно. Серед вічних перемін ханів на татарськім престолї й ріжних управителїв, що під їх іменем пробували правити Ордою, центральна власть у Татар зійшла на фікцію, й Орда розбила ся на кілька осібних частин. „Було кілька монґольських емірів, оповідає сучасний арабський письменник, що подїлили між собою области Сарая (Орди); між ними не було згоди й вони правили своїми землями кождий окремо” 20). Потім, в сїмдесятих роках сї розвалені части стягнув був на якийсь час до купи сильною рукою кримський емір Мамай, але в 60-х рр. анархія пановала. Ольгерд тодї міг собі спокійно легковажити татарські претензії.

Вище висловив я здогад, що церковні справи привели його до відібрання Київа від тутешнього князя Федора, татарського васаля. Тепер додамо другу гадку (розумієть ся – теж тільки як гіпотезу), що за Федора, як татарського підручника, могли обстати сусїдні татарські беки, й се привело до конфлїкту. А той закінчив ся погромом Татар на Синїй водї в 1363 р.

Сю Синю воду звичайно уважають теперішньою Синюхою, лївим притоком Бога; на московській мапі XVI в. вона зветь ся дїйсно Синьою водою 21). Але єсть ще й иньша Синя вода, теперішня Сниводь, на пограничу Київщини, Волини й Поділя, „при шляху Татарськім”, звісна під іменем „Синьої Води” в подільських люстраціях XVI в. 22). Супроти того, що з битвою над Синьою водою звязувала ся окупація Поділя, менї б здавало ся правдоподібнійшим, що битва з Татарами стала ся над Сниводею 23). Білобережем, що виступає в тій же звістцї, звало ся побереже Днїпра понизше Київа й аж до самого устя 24). Отже театром війни була б полуднева Київщина і Браславщина, аж до пізнїйших границь Поділя. Такі подробицї, що Ольгерд при тім побив трох ханів-братів, що сї хани звали ся Кутлубугою, Хаджибеєм і Дмитром, уже меньше певні й можуть бути по просту лєґендою; хоч нпр. в грамотах згадуєть ся в 1382 р. Кутлубуга управитель Крима 25). Ще меньше значіннє має оповіданнє Стрийковского, що розбиті Ольгердом Татари перейшли з Поділя в Добруджу, де він мовляв сам бачив їх потомків 26). Кінець кінцем мусимо задоволити ся тим виводом, що в 1363 р. Ольгерд увійшов у конфлїкт з Татарами, ходив походом в полудневу Київщину й погромив там Татар, і що в звязку з сим, по всякій правдоподібности, стояла формальна окупація Київщини й Поділя.

Тим одначе справа татарської зверхности над сими землями не була ще скінчена. Припадково записана в Никонівській компіляції під р. 1374 звістка, що „того року Литва ходила війною на Татар – на Теміреза, і була між ними велика битва” 27) – кидає сьвітло на тодїшнї литовсько-татарські відносини. Боротьба з Татарами йшла далї, й сю „татарську справу” в литовській полїтицї витворило, очевидно, не що иньше як окупація Київщини й Поділя. Але як властиво укладала ся отся боротьба, лишаєть ся не ясним; тому я позволю собі виставити до сього питання деякі здогади.

З оповідженого в тій же Никонівській компіляції під тим же (1374) роком довідуємо ся, що Орду тодї вже тримав у своїх руках давнїйший кримський емір Мамай, і що він стояв в напружених відносинах з Москвою. В. кн. Литовське стояло тодї супроти в. кн. Московського також на воєнній стопі. На сїм ґрунтї потім бачимо Литву союзником Мамая (в кампанїї 1380 р.). Супроти сього звертає на себе увагу, що в поданій вище записцї Литва воює не з Мамаєм, а з якимсь Темірезом, близше нам незвісним еміром. Насуваєть ся здогад, чи союз Мамая з Литвою не був далеко давнїйший в дїйсности – чи не був в. кн. литовський союзником Мамая в боротьбі його з иньшими татарськими емірами, і чи той Темірез не належав до таких самостійних емірів, противників Мамая?

Таку литовську полїтику ми знаємо документально, тільки де що пізнїйше, за Витовта, в остатнїх роках XIV і в XV віцї. Литовське правительство підтримувало тодї своїх претендентів і сторонників в Ордї та тим нейтралїзувало претензії Орди на українські землї, колись підвластні Татарам 28). Така полїтика могла практиковати ся і давнїйше. Здогад такий тим більше буде оправданий, що ся сторона литовської дипльоматиї нам дуже мало звісна. В такім разї Ольгерд, підтримуючи Мамая в його змаганнях до зверхництва в Ордї, уже на початках 1370-х рр. міг в справі українських земель уложити з ним компроміс: полишено певні познаки татарської зверхности, але зіставлено сї землї в фактичнім володїнню литовських князїв. На істнуваннє такого компроміса ми маємо натяки з 1370-90-х рр., і часи Мамая (убитого в 1380 р.) з огляду на союз його з Литвою зістають ся єдино правдоподібними для уложення сього компромісу, навіть незалежно від вище виставленого мною здогаду.

Ось факти, що вказують на істнованнє такого компромісу. В грамотах подільських князїв (Кориятовичів і Свитригайла), почавши від 1375 р. ми маємо згадку про контрибуцію, плачену Татарам – ”дань у Татары”, tributa Tartarorum 29). Неперіодичність сеї дани (видна з текстів грамоти), не повинна нас збивати: ми й за давнїйшої татарської зверхности не мали підстави припускати правильну данину в тих землях, що не стояли в безпосереднїй управі Орди. Про данину з українських земель, які давнїйше Ордї належали, упоминаєть ся й Тохтамиш у своїй грамотї до Ягайла 1392 р.: „З підвластних нам волостей зібравши данини, передай через послів до скарбу”. У другій редакції трохи инакше: „з князївств вашої землї, що давали дань до Білої Орди зібравши данини і т. д. 30)”.

Другий факт ще більше виразний, тільки його датованнє й льокалїзація вже більше гіпотетичні. Розумію монети київського князя Володимира Ольгердовича з татарською печаткою.

Дїло в тім, що з ріжних знаходок звісно кілька штук дрібної срібної монети з іменем Володимира, писаним кирилицею, наоколо татарської печатки, т. зв. тамги. Штампи показують, що монети сї бив якийсь князь руський, що стояв під татарською зверхністю. Татарські монети, знайдені в однім скарбі разом з ними, походять з 1330-1364 рр. і вказують на другу половину XIV в. Та обставина, що знаходять ся сї монети тільки в околицях Київа і його сусїдстві, наводять на дуже правдоподібну, можна навіть сказати – певну гадку, що маємо тут монети Володимира Ольгердовича, князя київського 31). Татарська тамга показує, що сей Володимир (приймаючи, що монети були його), сидячи в Київі, признавав над собою татарську зверхність.

Що справа татарської тамги на монетах литовських князїв дїйсно дебатувала ся й мала вагу при кінцї XIV в., показує оповіданнє про битву на Ворсклї в Никонівській компіляції. Як оповідає вона, Витовт мав поставити ханови Темир-Кутлукови жаданнє, аби на ханських монетах було „знаменіє Витовтово”, а Ідика (Едіґей) натомісь, на глум, зажадав „во всемъ (Витовтовім) княженіи на денгахъ литовскихъ моєму ординьскому знамени быти” 32). Полишаючи на боцї формальну сторону сього, дуже белєтристично написаного оповідання, воно ілюструє нам значіннє тієї татарської тамги на київських монетах Володимира Ольгердовича.

Розумієть ся, абсолютного спокою компроміс сей не запевняв. Полїтика підтримування своїх союзників і претендентів в Ордї, ведена литовськими князями, приводила до конфлїктів з противниками литовських протеґованцїв, і сї конфлїкти, чи їх можливість, все таки змушували до пильної уваги й оборонности пограничні з степами землї – бо на них небезпечність в таких разах головно й упадала. Тому Кориятовичі (в лїтописнім оповіданню) й „боронять Подольську землю від Татар”, при істнуванню „дани у Татари”. Такий характер конфлїкту на тлї участи у внутрішнїх справах Орди, як я сказав, могла мати уже згадана боротьба з Темірезом, а найбільше звісний епізод такого рода – се боротьба Витовта з Ідикою (Едіґеєм), в інтересах вигнаного з Орди хана Тохтамиша. Боротьба ся привела до голосного погрому литовських князїв на Ворсклї (1399), а слїдом пішов татарський напад на Київщину й Волинь. В меньших розмірах такі факти й обставини мусїли повторяти ся частїйше – й перед тим і по тім.

Не вважаючи на страшний погром 1399 р. Витовт не признав режіма Ідики і вів свою полїтику далї, висуваючи своїх кандидатів і від часу до часу висаджуючи їх на ханський престол. Нарештї повний упадок Орди в першій половинї XV в. і сформованнє нової держави – Кримського ханства на її руїнах 33), розвязала для українських земель татарську справу з правно-державного становища. Здаєть ся, що вже нещасливий хан Тохтамиш, а в кождім разї звісний фундатор Кримської держави Хаджи-ґерай, вдячні за поміч і опіку, „великую ласку і честь” Витовта в тяжкі часи – „коли їх конї потні були”, зрікли ся на користь в. князя литовського історичних прав татарської Орди на руські землї, що були колись їй підвласні, й видали на те Витовтови грамоти 34).

Про се не раз згадує в своїх грамотах син Хаджи-ґерая Менґлї-ґерай: „Пригадуємо вам, пише він в одній, найбільше докладній з них, – що великий цар, дядько (?) наш, і великий цар Ачжи-ґірей, отець наш, коли їх конї були потні, поїхали в гостину до Литовської землї. Вони бачили там велику ласку й честь, і за те обдарували в. князя Витовта 35) Київом на сам перед, а також і иньшими численними землями. Потім в. кн. литовський Казимир з литовськими князями й панами просили нас, і ми потвердили йому те (прогалина), що дали були великий цар дїд наш і отець наш, а то: Київську „тьму” (землю) з усїми приналежностями (”входы”), з данями, з землями й водами, Володимирську 36) тьму з усїма приналежностями й данями, землями й водами; тьму великого Луцька, з усїма приналежностями, данями землями й водами; Смоленську тьму з усїма приналежностями, данями, землями й водами; Камінецьку тьму 37) з усїма приналежностями, данями, землями й водами: Браславську тьму з усїма приналежностями, данями землями й водами, Сокальську 38) з усїма приналежностями, землями й водами; Звенигород (в полудневій Київщинї) з приналежностями, данями, землями й водами; Черкаси з приналежностями, данями, землями й водами; Хачибеїв 39), Маяк 40) з водами, й землями; землї (на лївім боцї Днїпра) починаючи від Київа Днїпрі до устя: Снепород і Глинськ з усїма їх людьми 41), Жолваж, Путивль з землями й водами, Бирин, Синець 42), Хотин, Лосичі, Хотмишль з усїма їх землями, водами, данями й приналежностями; Чернигівську тьму з усїма приналежностями, данями, землями й водами; Рильськ з приналежностями, данями, землями й водами; Курську тьму з приналежностями, данями, землями й водами; тьму Сараєвого сина Еґалтая 43) – Милолюб, Радогощ, з приналежностями, данями, землями й водами; Мужеч, Оскол, Стародуб і Брянськ з усїма їх приналежностями, данями, землями й водами; Мценськ, Любутеськ, Тулу з усїма їх приналежностями, данями, землями й водами; Берестє й Ратно; Козельськ, Пронськ, Волконськ, Іспас, Донець з усїма їх приналежностями, данями, землями й водами; Ябу-городок, Балакли 44), Карасун, Дашів, городище Тушин, Немир, Мушач, Ходорів з усїма їх приналежностями, данями, землями й водами”.

Полишаючи на боцї ріжні помилки в розміщенню (Татари завсїди були лихі ґеоґрафи) й назви незрозумілі, ми маємо тут вичислені досить повно українські землї 45), що належали до в. кн. Литовського за часів Витовта. Не вважаючи на деякі переборщення, можемо в сїй Менґлї-ґераєвій грамотї бачути досить вірний відгомін якогось листу Хаджі-ґерая, котрим той, як спадкоємець Золотої орди, вирікав ся з всяких прав татарської Орди на українські землї в. кн. Литовського. А може бути, що в основі її лежала ще давнїйша грамота Тохтамиша такого змісту 46).

Примітки

1) Див. стор. 15 і далї.

2) Полное собр. лЂтописей II c. 350. Сїй звістцї в Історії прилучення Київа надав рішуче значіннє проф. Антонович (ор. c.) і дату 1362 р. взяв за рік прилучення. Одначе його гадка досить слабо прийняла ся в науковій лїтературі. Про саму дату 1362 р. я зазначив уже в своїй Історії Київщини (c. 492-3), що властиво рік 1362 р. не належить до записки про відібранє Київа, а тепер розвиваю сю тезу трохи близше.

3) У Ґванїні (Стрийковского): (Olgerdus) Tartarorum regulos fratres germanos Kutlubachum, Kaczbeium et Dmeitrum profligavit Podoliaque ejecit – Sarmatiae Europae descriptio ed. 1581 f. 51 v., ed. 1584 – т. І c. 321. З цитат Густинської компіляції (рахунку аркушів) видко, що вона цитує не друковане виданнє Ґванїні, а якийсь скорочений (рукописний) витяг з нього.

4) Ґванїні про Ольгерда: Universam fere Russiam ditioni suae subjugavit, cuius principibus olim Lituani tributa solvere cogebantur.

5) Можна-б зробити здогад і цїлком противний: мовляв з звістки про відібраннє Київа від Федора компілятор вивів, що в 1361 р. в Київі ще княжив Федор. Але такому виводу дещо спротивить ся. Головне, що звістка про відібраннє Київа не має дати і очевидно не мала її – компілятор не каже „въ сіє лЂто”, взагалї нїчим близше не означає час, коли Київ відібрано. По друге – звістка про Федора під р. 1361 така бідна, що ледво аби хтось став її умисно виводити.

6) „БЂ же Олгердъ далъ сынови своєму... славный великій градъ Кіевъ, и потомъ, по смерти Олгердо†отнялъ у него Кіевъ братъ єго Скиригайло” – під р. 1377, т. III c. 26 (деякі кодекси мають для імени Володимира прогалину).

7) Висловляюсь так обережно супроти иньших можливостей. Нпр. можна собі припустити, що під р. 1361 заблукала похибкою згадка про кн. Федора в Київі з-під р. 1331. Не неможливо a priori й таке, що густинський компілятор всї звістки про Ольгерда під р. 1362 вийняв готовими з якоїсь компіляції, але без дати.

8) Спеціально сї церковні справи обговорені в т. V отсеї Історії c. 386 і далї.

9) „Руська хронїка” вид. Даниловича c. 174 – вид. Бєлокурова (Русскіе лЂтописи) c. 45, Рус. истор. библ. VI дод. c. 71-7. Лїтературу див. в т. V, 1. c.

10) Воскрес. II c. 10 і 11 (під р. 1358 і 1360), пор. Никон. II с. 230 і 231, 1 Новг. c. 355: бЂаше бо тогда митрополитъ в КієвЂ (вересень 1359 р.), Рус. ист. библ. VI дод. ч. 13.

11) Никон. III с. 1 (смерть Романа). Рус. ист. библ. дод. с. 167; ibid. c. 139 і 171, пор. Воскр. II с. 35. З того, що про той арешт Алексїя не згадано в синодальній постанові 1361 р., можна з усякою правдоподібністю думати, що сей епізод став ся вже пізнїйше.

12) Чи Алексїй приїздив до Київа по тім побутї Романа, чи перед ним, годї напевно сказати, але се й не має значіння для нашого питання; див. про се ще мою історію Київщини c. 489.

13) Див т. II 2 c. 161.

14) Ученыя записки II отд. академіи І c. 44.

15) Никон. III c. 2. Безпосередно перед сею запискою читаємо: ”Тогоже лЂта Литва взяша Коршеву”. Сю „Коршеву'' декотрі поправляли на „Корчеву” і бачили тут Керч або Херсонес (дав. Карамзїна т. V c. 8, Дашкевич ЗамЂтки c. 81, Молчановского Очеркъ с. 194), і таким чином ся звістка звязувала ся також з тим Ольгердовим походом в полудневі степи. Одначе се толкованнє занадто довільне, аби на нїм операти якісь виводи. Що воно таке та Коршева – зістаєть ся неясним. Завважу лише, що в реєстрі „руських городів” є „Коршевъ на СоснЂ” (Воскр. І. c. 240), але і з ним звязувати „Коршеву” 1363 р. можна тільки дуже гіпотетично.

16) В Густинській під р. 1362: „Димитрый, князь московскій, согна изъ Галича московскаго князя Димитрія, а изъ Стародуба Іоанна”.

В Никонівській: ,,Того же лЂта кн. в. Дмитрей Ивановичъ съгна съ Галичьскаго княженіа князя Дмитреа галичьскаго. Того же лЂта кн. в. Дмитрей Ивановичь съгна съ Стародубьскаго княженіа князя Івана Федоровича стародубскаго”.

В Никонівській сї звістки випереджають звістку про похід над Синю воду, як і в Густинській. Правда в Никонівській се під р. 1363, а в Густинській під р. 1362, але ся ріжниця нїчого не зміняє тут; навіть се важно, що ріжні подїї 1363 р. Никонівської, в тім і похід над Синю воду, перенесені однаково під р. 1362 в. Густинську. Припускати, як деякі дослїдники роблять, що дату 1362 р. густинський компілятор узяв з якогось русько-литовського джерела, нам незвісного, буде чистим натяганнєм супроти очевидних звязків його з Никонівською компіляцією (або якоюсь анальоґічною з нею).

17) Окрім Густинської лїтописи оповіданнє про побіду Ольгерда над Татарами й окупацію Поділя має дати ще в двох компіляціях XVI в.: в ширшій русько-литовській лїтописи (т. зв. Биховця) се оповіданнє має дату 1351 р. (Pomniki c. 19), а у Стрийковского 1331 (II c. 6 і 104). Остання дата очевидно абсурдна, але й перша не має сама нїякої певности, бо дати, подавані сею лїтописею, визначають ся великою довільністю.

18) Див. прим. 19.

19) Див. вище c. 43.

20) Ібн-Хальдун, _– у Тизенгаузена Сборникъ матеріаловъ относящихся къ исторіи Золотой Орды І c. 389. Про тодїшнїй стан Орди див. низше в гл. IV.

21) Книга Большого Чертежа вид. Спаского c. 102. Гадку про Синюху висловив уже Карамзїн (V c. 8).

22) Архивъ Югозап. Россіи ч. VII т. II c. 163: pustinia Ulanow przy slakie thatarskiem nad potokiem Sinowoda.

23) Ще инакше толкував ту Синю воду пок. Брун. Раз добачив тут Днїпровський лиман, бо Сарнїцкий зве його Sina voda (Записки одесск. общества III c. 457); другим разом (Черноморье І c. 172) – р. Дін, бо нїмецькі реляції про битву 1380 р. так його називають (prope Bluewater – Scr. rerum prus. III c. 114).

24) Про Білобереже днїпровське див. т. І 2 c. 425, де вказані місця з джерел.

25) Грамота Тохтамиша в Записках одесск. общества І c. 339.

26) Стрийковский І c. 7. Сю звістку приймав Антонович, І. c. c. 126.

27) Никон. III c. 20. Хто був сей Темірез (очевидно – якийсь емір), близше незвісно. Під р. 1480 згадуєть ся іще „князь Обрагимъ Темирязевъ сынъ” (виписка у Карамзїна V пр. 205) – мабуть син того Теміреза.

28) Див. в гл. IV.

29) „Коли вси бояре и земяне имуть давати дань у Татары, то серебро имають такоже тіи люди дати” – в грам. 1357 р., теж саме в грам. 1392 р.; в грам. 1401 р.: Preter poddancisna et tributis Tartarorum. – Акты Зап. Россіи І ч. 4, Zródła dziejowe V c. 21, Zbiór dokumentów znajdujących się w bibliotece hr. Przezdzieckich c. 11. Пор. моє ”Барское староство” c. 21.

30) Грамота Тохтамиша в двох версіях, уйґурській і руській, видана п. т.: кн. Оболенскій и Григорьевъ Ярлыкъ хана Золотой орды Тохтамыша къ польскому королю Ягайлу отъ 1392-8 г., Москва і Казань, 1850; польський переклад в часоп. Biblioteka Warszawska 1853 т. III.