355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Михайло Грушевський » Історія України-Руси. Том 4 » Текст книги (страница 35)
Історія України-Руси. Том 4
  • Текст добавлен: 14 октября 2016, 23:26

Текст книги "Історія України-Руси. Том 4"


Автор книги: Михайло Грушевський


Жанр:

   

История


сообщить о нарушении

Текущая страница: 35 (всего у книги 43 страниц)

Акт унїї, виданий з датою 1 липня 59), постановляв, що Корона й в. князївство Литовське, обкроєне по тій інкорпорації українських земель, мають творити одну річпосполиту. Вони виберають спільно короля, що заразом проголошуєть ся і в. князем, без всякої інавґурації або підношення. Сойми мають бути тільки спільні. Осібні уряди в в. князївстві задержують ся. Екзекуція не дотикає вел. князївства.

Отсе властиво й усе те, що має називати ся Люблинською унїєю. Ми привикли під сею назвою розуміти прилученнє Волини, Підляша, Київщини й Браславщини до Польщі. Але се, як бачили ми, були акти від унїї осібні, переведені в антрактї між переговорами про унїю, незалежно від неї, тільки на тім самім Люблинськім соймі. Литовські стани не прийняли їх – прийняли тільки унїю.

Сойм протягнув ся потім іще півтора місяця – до 12 серпня. Предметом нарад були головно фінанси. Сї наради, дотепно названі „обрабованнєм короля коронними станами”, характеристичні з того боку, що ще раз показують, як нерадо сягали до власної кешенї сї патріоти, що так сьміливо наставали на чужі права й переконання. А деякі подробицї сих нарад мають для нас і спеціальний інтерес.

Дуже багато в них говорено про орґанїзацію оборони взагалї й спеціально новоприлучених країв. Загальний похід признавав ся способом непрактичним; литовські стани казали, що готові скорше зрікти ся польської помочи, нїж пустити через свої землї такий загальний похід. Податку ж на наємне військо посли не хотїли ухвалити. Даремно прімас накликав: „взяли сьмо князївство Литовське й иньші землї – треба над тим застановитись, аби то не було нам на сором! взявши їх, не боронити – що то буде за слава!” Посли так і не ухвалили нїчого позитивного: волїли скинути справу на короля або на самі новоприлучені землї.

Поки вела ся справа прилучення Волини й Підляша до Польщі, польські посли все обіцювали тутешнїй шляхтї увільненнє від литовських тягарів. Але як по прилученню прийшло до нарад над волинським привилеєм, багато послів противило ся звільненню Волинян від тяжкої воєнної служби: то було б зле, як би ми увільнили Волинян від воєнної служби, а набрали на себе оборони – аби боронити Київ і Волинь” 60). Кінець кінцем Волинян увільнено, але все таки воно було характеристично, що вже зараз по прилученню нових провінцій коронні стани відчули, який нерозмірний до сил і орґанїзації своєї держави тягар вони вложили на неї.

Стани в. кн. Литовського між иньшими петиціями занесли до короля також і прошеннє, аби Волинь і Підляше „полишено” при в. князївстві. Король, даючи відповіди на їх петиції при замкненню сойму, розумієть ся відповів, що тих справ по довершенню унїї не годить ся вже й згадувати 61). Але може не без впливу сих петицій, король на закінченнє сойму видав іще грамоту, де, розяснюючи деякі спеціальні питання (про скликаннє соймів і соймиків, порядок сенаторів і т. и.), констатував довершеннє унїї й прилученнє „земель Волинської, Київської й Підляської з усїма їх приналежностями” до Польщі, та підносив, що се має nigdy nieodmiennie a nieporusznie tak trwać y bydż czasy wiecznemi 62).

Так скінчив ся сей сойм, що своїми постановами так глубоко вирив своє імя на скрижалях нашої істориї, – сойм що в кількох парляментарних засїданнях доконував того, чого не могли доконати кріваві довгі війни й столїтні дипльоматичні торги й штуки, що потягом пера рішав долю країв і витикав їм на цїлі столїтя нову дорогу...

Прославлений пізнїйше як акт любови, братерства, пожертвовання, в дїйсности сей сойм був ланцюхом насильств на чужих переконаннях, на чужих правах, довершених пресією державної власти й тяжких полїтичних обставин. Від початку він був засїдкою на литовські стани, де в кождім разї ultima ratio – королївська власть мала довершити то, чого не удало ся-б вимогти від Литви добровільно. Потім, по утечі литовських делєґатів, перейшов він, по просту сказавши, на відкрите грабованнє в. князївства Литовського.

Маючи за собою короля, що вповнї піддав ся впливам польських сенаторів, а не вмів оперти ся й загонистости послів, чуючи безрадне становище Литовського князївства, пригнетеного до останку тягарем московської війни 63) і підтятою внутрішнїм роздїлом – давнїм суперництвом руських і литовських елєментів, а в справі унїї ще й спеціальною незгодою між панами й рядовою шляхтою, – знаючи добре про сю незгоду і се суперництво, Поляки, як ми бачили, не журили ся анї історичними правами, анї охотою чи неохотою до прилучення у місцевої людности – себто панів і шляхти, бо тодї тільки шляхецькі верстви розуміли ся під понятями „народа”, „нації”. На всї прошення, арґументи, сумніви відповідали вони одним покликом: нехай король відбере у непослушних уряди й держави, – або грозили війною 64).

Справа прилучення Київа особливо в повній наготї виставляє голий, нїчим не прикрашений еґоізм польської полїтики. Дебатували тільки над тим, чи прилученнє Київщини буде користне для Польщі. В ідеольоґію ті польські полїтики не бавили ся зовсїм, хоч була дешева вимівка під рукою – про ту шляхту на Українї і в Литві, що бажала унїї, а не могла виломити ся з під впливів панів. Всякі ідеольоґічні прикраси Поляки XVI віка лишали своїм потомкам з XIX, їм полишали величати, апотеозувати ту „унїю” з далекого віддалення.

Та зазначуючи всю брутальну безоглядність і неприкрашену еґоістичність польської полїтики, я одначе не хочу ідеалїзувати й противної сторони – противників унїї на Люблинськім соймі, автономистів в. кн. Литовського. Під литовським патріотизмом рушали ся й тут еґоістичні, клясові інтереси, бажання задержати в руках олїґархії дальшу управу в. кн. Литовського, не подїлиши ся нею нї з руськими маґнатами, нї з свою шляхтою, нї з Поляками. Тому нпр. так на вістрю меча важили ся питання про осібні уряди в. кн. Литовського, про недопущеннє до них чужинцїв і т.и., далеко більше нїж кардинальнїйші питання державного права в. кн. Литовського.

Ся виключність олїґархії в. кн. Литовського була головною причиною її слабости. Не кажучи вже про народнї маси 65), ся олїґархія не могла оперти ся на шляхту, не могла числити навіть на панство українських земель. Се українське панство, живши й досї своїм осібним, замкненим житєм, майже або й зовсїм не маючи приступу до центральної управи в. кн. Литовського, не мало вправдї охоти до прилучення їх земель до Польщі, але нїколи не виявило й охоти відорвати ся від Польщі та вернути ся до в. кн. Литовського. Українським маґнатам, правда, близший був олїґархічний устрій в. кн. Литовського, нїж шляхецька демократія польської Корони, але остаточно так богато вони не бояли ся втратити, як литовські олїґархи, й тому не мали чого так дуже спротивляти ся інкорпорації. Рядова ж шляхта західньої України – Волини й Підляша, з своїх місцевих і клясових інтересів навіть спеціально підперала унїю. На литовських соймах, як ми бачили, вона виступала з спеціальними петициями про унїю, а на Люблинськім соймі, по прилученню Волини й Підляша, разом з панами своїх земель аґітувала за інкорпорацією Берестейщини, Браславщини, Київщини. В листах литовських панів з Люблинського сойму читаємо гіркі жалї на таку зраду інтересам вел. кн. Литовського з боку Волинян (також і Підляшан). „Нема вже сумнїву що до Підляшан, що вони самі бажали того відірвання, та і по панах Волинянах бачу, що великого насильства над ними не стало ся – самі спішили ся до того, і тепер нема гірших прокурорів против Литви, як пани Волиняне”, пише Нарушевич 66). Обвинувачення були неправдиві на стільки, що й Підляшане й Волиняне поступали супроти Литви вповнї лояльно – доки не були включені в склад Корони. А що не було з їх сторони внутрішнього, щирого нахилу до Литви – се певно; і розумієть ся, був то результат виключної, еґоістичної полїтики самих литовських верховодів.

Примітки

1) Див. вище c. 389, пор. промову його 12/II – Дневник вид. Кояловича c. 61-2: przy nas niema nicz, czoby ku w. xiestwu nalezalo, y richliey by sie podobno przy w. xiestwie naliazlo, czo ku Koronie wlasnie naliezy, alie tho spolecznoscz tha nassa wsitko zakrywa, ktora pokąd trwa, tak rozumiem: czokolwiek przy w. xiestwie iest, iakoby tez przy koronie bilо. Пор. дневник вид. Дзялиньским с. 41.

2) Дневник вид. Кояловичом c. 117.

3) На гадку Любавского, „є підстави думати, що Поляки потайки вели переговори з Підляшанами й Волинянами під час Люблиньского сойму”, й сї переговори приготовили справу прилучення сих земель (с. 82). Які се підстави, д. Л. одначе не поясняв, а я, признаюсь, таких підстав зовсїм не бачу.

4) Дневник вид. Дзялиньского c. 65-67 (дебати записані тут, очевидно, дуже неповно, але в дневнику вид. Кояловичом і того нема, тільки відповідь короля – c. 129-30).

5) Дневник вид. Кояловичом c. 144 і далї, вид. Дзялиньским c. 74 і далї.

6) Про сї дати й редакційну роботу над привилеями див. прим. 49.

7) Як бачимо, вступ стилїзований дуже єхидно: литовські стани, через замовчаннє їх відїзду, стають мов би нейтральними сьвідками польської петициї про прилученнє Підляша й Волини.

8) Volum, legum II c. 80-4.

9) Див. т. II c. 371, 388-9 і прим. 8.

10) Див. вище c. 236.

11) Див. в т. VI c. 246-9.

12) Див. вище c. 223, 243 і далї.

13) Posse etenim id probari, quod istae terrae tempore Alexandri, qui ultimo uniones acta finivit, erant circa ducatum Lituaniae, nec tempore Alexandri aliqua mentio de eis habita est – Дневник вид. Кояловичом c. 395.

14) Дневник вид. Кояловичом c. 153 і далї, вид. Дзялиньским c. 78 і далї.

15) Дневник вид. Кояловичом c. 189-1 і з дещо ранїйшою датою – 8/III у Ляховича Listy Zygmunta Augusta, c. 305 (він поправляв деякі помилки текста у Кояловича). Сей унїверсал, хоч згадує про обидві землї, звернений спеціально до Підляшан, і разом з тим мусїв бути виданий подібний унїверсал, звернений до Волинян, що закликав волинських сенаторів, послів і урядників до вербної недїлї ставити ся на сойм – див. Дневник с. 252.

16) Дневник вид. Дзялиньским c. 92 і далї, вид. Кояловичом c. 187 і далї.

17) Lachowicz Listy c. 303-4.

18) Текст в Дневнику вид. Дзялиньским с. 92-101 (Коялович дод. 46).

19) Текст в Дневнику вид. Дзялиньским c. 101 і 113 (== Коялович дод. 49 і 50).

20) Дневник вид. Дзялиньским. c. 93, 102-5, вид. Кояловича c. 194-7.

21) І przypominał (маршал посольської палати), że tam w Litwie wielki rozruch: „już dwa byli którzy chcieli do Tatar jechać, a przywieść je, którzy są na to gotowi, by była nie zlachta je od tego odwiodła rzymskiej wiary, y przywiedli je do tego, że tu posły wyslali i jadą tu de nas. Дневник вид. Дзялиньским с. 127, пор. с. 126.

22) temy Turky niepomału tam turkoczą, a snacz to iuż od kylku lath chowano, аbу pod tym czassem Turczy podzywycz ssyce na unie przyachaly – Лист Ходкевича з 20/V, Археографическій сборникъ VII ч. 21.

23) Дневник вид. Дзялиньским с. 129 і далї, вид. Кояловичом c. 258 і далї.

24) „Якожъ то вжо вамъ, всимъ подъданымъ єго кролевъскоє милости (не) тайно, што около некоторыхъ земль, ку границамъ коруны Полскоє прилеглыхъ, деєтъ”.

25) Дневник вид. Кояловичом c. 326, 333, вид. Дзялиньским c. 156; королївські листи на соймики – Любавский ор. c. дод. ч. 75-7.

26) Biskupowi luczkiemu aby imiona pobrano, gdysz nie chział prziiechacz, any szie znaczy z listu iego, aby miał wolyą prziiechacz, gdyż tiz yesth Ruszyn, bo szie to znaczy, yz do wasy kroliewskie mosczi nie pisał lysthu any po laczinie, ni po polsku, ieno po rusku.

27) Дневник вид. Кояловичом с. 252-3, 257, 329, 335, 367 і далї, вид. Дзялиньским c. 128, 157; лист з Люблина до Радивила, з 4/V, про відібраннє підляських урядів – Археограф сборникъ VII ч. 20.

28) Дневник вид. Кояловичом с. 370-1, 373, 377, вид. Дзялиньским с. 166, лист Ходкевича – поголоски про готові конфіскації на Волинян, коли не приїдуть – Археограф, сб. VII ч. 21.

29) Цїкаву таку заяву зложив кн. Вишневецький: „Просимо, аби ми були зіставлені при своїх свободах – аби вони не нарушали ся, але полишені були, яко людям благородним. Заявляємо в. королївській милости, що ми пристаємо (до Польщі) людьми вільними й свобідними, з тим щоб не були ми понижені в наших чеснотах шляхецьких, бо ми нарід на стільки благородний, що не попустимо першеньства нїякому иньшому народу на сьвітї (gdizesmi iest narod tak potcziwi, iako zadnemu narodowi na swieczie naprzod nycz nie dami), чуючи себе рівними благородством (sliachecztwem) кождому иньшому народови (не забудьмо, що се говорить руський маґнат, іменем такихже руських маґнатів і про „народ” теж шляхецький тільки). Що більше – ми маємо княжі роди, що мають особливу славу й честь уже з свого походження: було б нам прикро, коли б їх честь мало що нарушити; тому просимо, аби вони були заховані в своїй чести (себ то – аби не були зрівняні з шляхецьким загалом Корони). Також будучи ріжних релїґій, а особливо грецької, просимо, аби нас через те не понижано і до иньшої релїґії не примушувано” (Дневник вид. Кояловичом c. 381-2).

30) Дневник вид. Кояловичом c. 385 і лист Ходкевича з 28/V з Люблина – Археограф, сб. VII ч. 22.

31) Дневник вид. Кояловичом c. 371, 373.

32) Niektorzy posłowie wołynszczy, zasiadszy s posły, radzily, aby krol i m., gdysz iusz Wołyń przyłączył do Polski, zęby i Kiiow zarass, gdysz nie ku Russi, alie ku Wołyniowi naliczy – a żeby zarasz z niego р. wojewoda kiewski przysiagał, a granicze żby po Niemen uczyniono, i na tem iest rzecz. – Археограф. сборникъ VII ч. 22. Лист писаний 28 мая (не 20, як у Кояловича в передмові до дневника); пан Радомский, що оповідав про се Ходковичу, мусїв з Люблина виїхати десь 26-7 мая (він знає про присягу волинських маґнатів, зложену 24 мая). В мотивованню волинського внесення мусить бути помилка, бо Волиняне такої дурницї не могли б сказати, що Київ належить до Волини. Що до участи їх в дебатах про Київ див. Дневник вид Кояловичом c. 401.

33) I iuz Vołynczy podały tego miedzy posły, ze Kiiow y Brzescz ym nalyezy, a zwlaszcza р. Bokij (судя луцький) wywodzy po Narew y Iasołde, Pynsk, Cobryn tez do Wołynia zyczącz, czego Polaczy popyracz chczą – лист Ходкевича з 31/V. Археограф. сборн. VII ч. 23, і в пізнїйшім листї Нарушовича з 11/VI: instigatorow większych niemasz przeciwko Litwie iako panowie Wołyńcy (chociasz snać nie wszystcy), bo y Brzesć Litewski wszystek y Pińsk także aże po Jasiołdę rzekę odgraniczaią do Corony, a zwłaszcza pan Bokiei, którego panowie Poliacy dlia wielkiei wiadomosci rzeczy croniką zową (Ibid. ч. 26). Почерпала литовська делєґація і за Мозир, незадовго перед тим формально прилучений до Київа, при сформованню Київського воєводства, але сим разом мали щастє: Поляки якось того не завважили (лист Нарушовича ibid. ч. 24 о Моzуrin nic iezcze nie słyszał, alie nіе podobna, aby go za przygrodek do Kiiowa porwac). Пор. вище уривок. з листу 28/V.

34) Дневник вид. Кояловичом c. 290, 397, 458. Лист Ходкевича. з 5/VI. Posłom powiatu Brzeskego nie kazała bracia wracać sie do domu bez iakiei kolwiek uniey, y tego snać dokładaiąc, że sie nie chca rozrywać z bracią swoią pany Wołynskiemi, miedzy któremi y pany Podlaszany v samem srzodku siedzą.

35) Було cе 13 мaя.

36) Дневник вид. Дзялиньским с. 163.

37) Дневник вид. Кояловичом с. 387-8.

38) Inventarium archivi regni c. 275.

39) Ut rex Kiioviam cum suis attinentiis regno attribuat tanquam eam provinciam, qua antiquitus regno tributaria fuerat ac ex qua duces illi hommagium praestare erant soliti (тому вона й tributaria!), quod ex privilegiis, coram maiestate regia productis, facile арраret, tum ex antiquissimis annalibus – illam urbem, a regibus Poloniae ter captam ac direptam fuisse constat – Дневник вид. Кояловичом c. 401.

40) Див. т. II2 11-3, 57-9, 68 і прим. 2.

41) Дневник вид. Кояловичом с. 392, 395, 400, 401.

42) Ibid. c. 393.

43) Див. вище c. 217.

44) Zrzodłopisma do dziejów unii т. II ч. 1 c. 424.

45) Дневник вид. Кояловичом с. 391, 392, 395-400

46) Дневник вид. Кояловичом с. 401-3.

47) Ibid. c. 403, пор. 401.

48) Ornatissima, elegans sedataque nec brevis.

49) „По проголошенню королївського рішення краківський воєвода сказав розярений: я протестую, заявляючи, що нїколи не подавав свого голосу на те, аби так частинами прилучати (землї в. князївства до Корони), але має бути переведена загальна унїя, бо річ звісна, що ми маємо такі самі привилеї не тільки на Київ, але й на Вильно, Троки й т. иньше”. Се була чиста правда; права Поляків на Київ не були анї трошки більше від прав на Вильно.

50) Дневник вид. Кояловичом c. 403-6. Дневник вид. Дзялиньским про всї переговори в справі Київа згадує сумарічно, в кількох словах на c. 168, а прилученнє Браславщини поминає зовсїм. Здаєть ся, се стоїть у звязку з обставиною, зазначеною в Дневнику вид. Кояловичом (c. 406), що автор справоздань був хорий не описав тих днїв, і тому редактор взяв оповіданнє про сї днї з справоздання якогось Борковского, що писав їх по латини, а не по польски (сї латинські справоздання припадають як раз на 1-5 червня).

51) Сей вступ так характеристичний своїм повним легковаженнєм історичної правди й безпардонним натяганнєм фактів навіть навпереки націоналїстичним польським хронїкам, з котрих в иньших справах черпали свої відомости й доводи польські полїтики, що варто його тут навести в цїлости, в ориґіналї: Ze wszech starych historyj y pism każdy pewnie оbасzуć może, iż Kijow był i iest glową y głownym miastem Ruskiej ziemi, a Ruska ziemia wszystka z dawnych czasow od przodkow naszych krolow polskich między innemi przednieyszemi członki do korony Polskiey iest przyłączona (так!!), tak iz częścią przez walkę, czescią też przez dobrowolne podanie y spadki po niektorich lennich xiążetach, ktorzy ią między się na rożne części byli roztargnęli, zasię ku iedności y wlasności Korony przyszła, iako to z przywileiow, ktore w skarbie naszym są, yawnie każdy obaczyć może; między ktoremi wiele ich iest, ktore mianowicie o ziemi y xięstwie Kijowskim to świadczą, iż ku koronie Polskiey wiecznie prawem doskonałym należec ma.

52) Volumina legum II c. 84-7.

53) Дневник вид. Кояловичом с. 407.

54) І iuz tak. myedzy szobą, ze z namy unii malo potrzebuyą, bo iuz mayą za swe, y owszem za trudnoscz to szobye poczytają wyelgą – bronycz nas od Moskwy, mowyąncz: ba! nyech ssye tam Litwa wiie, wszczak mayą swoy skarb y hetmana, писав Ходкевич з 31/V – Арх. соб. VII ч. 24.

55) Див. лист – Археогр. сб. VII ч. c. 40-1.

56) Дневник вид. Кояловичом с. 425.

57) Ibid. c. 411 і далї, Дневник вид. Дзялиньским c. 113 і далї, лист Нарушевича 35/VI – Археогр. сб. VII ч. 24.

58) Дневник вид. Кояловичом c. 467-490, Дзялиньским c. 183-200

59) Volumina legum т. II c. 87.

60) Дневник вид. Кояловичом c. 451, Дневник див. Дзялиньским c. 182.

61) Документы москов. архива юстиціи І c. 498.

62) Volum. legum. II c. 92.

63) Tha (wojna) z Moskiewskim za niebosczyka krolia Litwę do unii wępdziła, записав оден з сучасників Поляк Пйотровский. Дневникъ послЂдняго похода Баторія на Россію, с. 610.

64) Своєї сторонничости супроти Литвинів був король сьвідомий і сам; безперечно, поступав він, як то кажуть – серце стиснувши, під натиском польських станів, і потім виправдував ся перед литовськими маґнатами. Wspominał często, jakiego dobrego serca jest przeciwko narodowi litewskiemu, описував свою визиту у короля з кінця 1571 р. Микола Радивил Сирітка свому кузену – chcąc to wszystkim pokazać, co prawemu panu przeciwko wiernym poddanym pokazać się godzi – co aby kiedy było, faxit Deus. Była i excusatia niemała o unią, ale to iuż próżno, przedsię nam piskorz. – Scriptores rerum polonicarum. VIII ч. l.

65) „Помилка заступників Литовсько-руської держави, пише проф. Дашкевич, лежала в тім, що вони не вміли оперти ся на масї руської людности, підняти її до зрозуміння загальнонароднїх інтересів й водити нею” (ЗамЂтки c. 173). Наше представленнє, думаю, ясно показує всю неможливість ставлення таких дезідерат на адресу литовських автономистів. Де вже було їм до народнїх мас, коли навіть з шляхецькою верствою вони не могли прийти до якогось порозуміння на сїй точцї. І тойже Дашкевич справедливо піднїс тут же, що навіть руських маґнатів литовські пани не могли потягнути за собою.

66) Археограф. сборникъ VII ч. 26, c. 44, пор. с. 43: otrzymawszy (Поляки) za decrety iego kr. mci, a niemniei snać za włastnem dobrowolnem przychileniem stron ziemie Podlaską y Wołyńską.


Безкоролївє й литовські дезідерати, нерішучість литовських автономистів, становище українсько-руських земель, жадання повернення українських земель до Литви затихає. Українсько-руські землї, що полишили ся по за Короною – Сїверщина й Берестейсько-пинські землї.

Унїя Литви, відірваннє провінцій на Люблинськім соймі були довершені серед крайньої депресії литовської делєґації. Земля захитала ся під їх ногами. Їх давнїйший союзник і протектор – вел. князь ішов з повною безоглядністю й рішучістю против них. Литовська шляхта, посли, давнїйше такі послушні панам-раді, вийшли з свого послуху. Зашаховані „контумаційними” декретами польського сойму, пани-рада стратили в їх очах всякий престіж; їх полїтика була діскредитована, всї їх конституційні права і ґарантії розсипали ся в нїщо. Їx давнї послушні піддані з українських земель бунтували ся, відривали ся, ставали „прокурорами” (інстіґаторами) на них, і за їх помічю, – як Литві здавало ся, коронний сойм з королем укладали все нові й нові „декрети” на відірваннє старих литовських провінцій: за Волинею Київ, за Київом Браславщина, там далї Берестейщина, Кобрин, Пинськ, а там іще – дивись – сягнуть по Мозир і дальші заприпетські землї 1). І бідна, нещаслива Литва бояла ся вже й рушити ся і голову піднести, щоб не накликати нових бід.

Але хвиля депресії й замішання пройшла. Король прохолов з свого завзятя й готов був каяти ся перед Литвою з своєї сторонничости й запалу 2). Віджив старий авторитет литовських верховодів у власних кругах, над своєю суспільністю. А з тим повинна була прийти реакція тій депресії, мусїла відродити ся давнїйша енерґія литовських автономистів і литовської суспільности взагалї.

Головний актор люблинських актів Жиґимонт-Авґуст, очевидно, доживав свої останнї днї, й не було що чіпати його в тій аґонїї. За три роки, що дїлили люблинську унїю від смерти останнього потомка Ягайла (1/VI 1572) ми не бачимо з боку Литви нїяких серіозних виступів в дусї литовської державної ідеї 3). Смерть його розвязувала руки литовським полїтикам, давала можність думати про направу й приверненнє утраченого. При королївськім гробі пішло гасло між литовськими маґнатами – упоминати ся від Поляків „лїпшої унїї” і відібраних країв 4). Брак солїдарности, дезорґанїзація, яка показала ся на перших порах в Польщі, суперництво між Великопольщею й Малопольщею, замішання на конференціях – могли тільки піднести дух у литовських автономістів. При першій нагодї – на зїздї з польськими панами у Мстибові на початку грудня вони заявили, що іґнорують польські зїзди з їх ухвалами і скликають свій осібний зїзд. Заразом піднесли справу відірваних провінцій: рішення Люблинського сойму в сїй справі вони признавали неправними, формально неважними, вказували на орґанїчну звязь литовських земель з тими провінціями і т. и. 5). Та треба признати, що вже в сїй деклярації, судячи по змісту її, поданому в головнім нашім джерелї 6), Литовцї не показали потрібної рішучости. Вони нїби заявляли, нїби просили, самі очевидно ще не вияснивши собі, в якій формі виявити свою неґацію люблинських постанов і як далеко в нїй іти. Поруч з протестами в справі забрання провінцій, що було вповнї неправним і їх не обовязувало, вони підносили ріжні поправки до унїї, яку мусїли вважати обовязковою для себе, бо кінець кінцем її признали. Взагалї та неясність, яку вносили литовські полїтики у всї давнїйші свої відносини до Польщі, в унїонну справу, – те вічне ухиляннє від принціпіального ставлення річи, яке характеризує їх полїтику, повторяло се й тепер та ослабляло сильно значіннє й вагу їх постулятів 7).

Що правда, їм і тяжко було виступати різко. На плечах їх висїла далї московська війна й разом з манїфестаціями против люблинських рішень їм приходило ся благати у Поляків помочи против Москви. Тому їх виступи виглядають так нерішучо. Видали розпорядженнє, щоб з відірваних провінцій податки і всякі виплати йшли по давньому до литовського скарбу 8), але нїчого не зробили, щоб зреалїзувати сю постанову. На коновакційнім соймі поставили жаданнє, щоб відірвані 1569 р. провінції вернено їм ще перед елєкцією, але нїчого не зробили, щоб на сїм настати. Поновили се жаданнє на соймі елєкційнім, і знову скінчило ся на тім тільки, що польські сенатори відсунули сю справу, сказавши, що її не годить ся порушувати підчас безкоролївя, й литовські сенатори прийняли сю відповідь, не здобувши ся на нїяку енерґічнїйшу акцію, анї навіть на якусь сильнїйшу манїфестацію в сїй справі 9). Не скористали з нагоди, яку мали для того, щоб забезпечити окреміщність в. кн. Литовського й спільно з Поляками вибрали Генриха Вальоа 10). Гадка про відлученнє в. кн. Литовського від Польщі здавала ся литовським полїтикам неможливою, трохи не дикою. Московський цар Іван IV Страшний, що вважав ся досить бажаним кандидатом (бо сим вибором думали усунути полїтичне суперництво Московського царства з в. кн. Литовським), заговорив був про розірваннє унїї: що він лїпше б хотїв бути в. князем литовським тільки. Але на перше ж слово його в сїм напрямі литовські посли відповіли йому, що про відлученнє Литви від Польщі не може бути й мови 11).

З другого боку, в справі привернення відлучених провінцій показало ся зовсїм ясно, що в самих відлучених від в. кн. Литовського землях нема до нього нїякого нахилу. Соймики, відбуті лїтом 1572 р. виявили се зовсїм виразно. Нїде голоса не чуємо за поворотом до в. князївства. Соймик Бельзької землї, постановивши ряд ухвал для охорони порядку, заразом зазначив свою повну солїдарність з иньшими коронними землями й потвердив спеціально свою звязь з Короною, а його ухвали були прийняті на соймиках волинськім і київськім. В конфедерації руських земель, проголошеній 31 липня, в Глинянах, мали взяти участь посли земель Белзької й Волинської, а ся конфедерація між иньшим проголошувала цїлість і нероздїльність земель польської Корони й грозила повстаннєм на всякого, хто хотїв би нарушити звязок руських земель з Короною 12). Се був голос головно шляхти, що в тїсній звязи з Польщею бачила запоруку своїх клясових шляхетських інтересів і тримала ся сеї звязи 13). Роспорядженнє литовських станів, щоб з забраних 1569 р. провінцій всякі доходи йшли до скарбу в. князївства, зістало ся, очевидно, без всякого результату. Коли по виборі Генриха, перед новим королем, в присутности волинських і иньших послів, литовські сенатори заложили протест, що не допустять до потвердження прав, доки не будуть звернені в. кн. Литовському відібрані землї, посли українських провінцій нїчим не підперли сього жадання й зістали ся солїдарними з иньшими коронними послами 14). В пізнїйших зїздах і конфедераціях в. кн. Литовського (по утечі Генриха) бачимо тільки одного-двох сенаторів з відібраних провінций – тих що з давнїйших часів займали уряди тих земель, будучи самі особисто тїснїйше звязані з самим вел. князївством, і нїкого з самих місцевих панів 15). Раз відлучені від вел. князївства, вони не показували нїякої охоти звязувати ся з ним, тим більше що сама Литва на кождім кроцї проявляла тільки слабість, нерішучість, більше нїчого.

Нового короля Генриха, коли він зближав ся до границь Польці, литовські стани сповістили про свою кривду в справі відірваних провінцій і заявили, що внесуть сю справу на найблизшім соймі. Не знати, в якій формі сповнили б вони се, та тільки до соймовання не прийшло, бо вже в червнї 1573 р. кор. Генрих утїк з Польщі. Знову розпочинаєть ся безкоролївє, і сим разом литовські полїтики нїби показують замір поступати більш рішучо й пляново. Паралєльно з зїздами й конфедераціями польськими вони орґанїзують свої, ведуть самостійні зносини: актом конфедерації (в Вильнї 1 падолиста 1574 р.) пани литовські ухваляють проводити кандидатуру архикнязя Ернста австрійського і заразом – обовязують ся доходити як перед королем так і перед станами польськими відірваних від Литви провінцій 16). В виборі Баторія Литва не взяла участи і признавала його для себе необовязковим. Та коли з сього фрондовання прийшло ся зробити вивід – вибрати собі вел. князя незалежно від Польщі, стани в. князївства на таку відвагу не здобули ся. Почали просити Поляків, щоб для форми визначали нову елєкцію, щоб Баторій здержав ся з коронацією до такого нового формального вибору. Але сього не послухано, й Литві прийшло ся признати Баторія королем та вдоволити ся такими дрібницями, що лоскотали їх литовський автономізм (як осібна присяга Баторія литовським станам, осібне потвердженнє прав і привилеїв в. князївства, і т. и.), але вирікти ся всяких серіознїйших претенсій. В дезідератах предложених Баторієви литовськими станами бачимо ріжні другорядні подробицї литовської автономії, але про поверненнє забраних провінцій уже вони не згадали 17).

Панованнє Баторія припечатало такий стан річей. Енерґічною обороною в. кн. Литовського від Москви він навчив Литву ще більше цїнити свою унїю з Польщею. З другого боку, ті уступки автономній амбіції Литвинів, які були їм зроблені (як заснованнє осїбного трибуналу для в. кн. Литовського, нова кодифікація Литовського Статуту в дусї автономности в. князївства) давали певне задоволеннє сим амбіціям. І Литва вдоволяєть ся сим, дає спільному державному житю затягати все тїснійше тї узли, які лучили її з житєм польським, і залишає свої претенсії. В безкоролївє по смерти Баторія серед відновленої фронди, яка мала зазначити полїтичну осібність вел. князївства Литовського, домаганнє привернення відірваних провінцій відізвало ся тільки для того, щоб зараз же завмерти: на елєкційнім соймі литовські пани згадали за Волинь, Підляше і т. и., але слїдом заявили, що вони се питаннє залишають, а ставлять домаганнє в справі Ливонії, і т. и. 18).

Справа завмерла, і від сих часів в. кн. Литовське тратить для нас інтерес. По перше – бо воно невважаючи на свої фрондовання фактично все більше стає простою провінцією Польщі, з деякими тільки формальними прикметами автономії, але реально беручи з дуже слабо вираженою осібністю. По друге – тому що в нїм зістало ся дуже мало з української землї.

Люблинський сойм полишив за границями польської Корони дві українські окраїни – одну при в. кн. Литовськім, другу – в руках Москви.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю