Текст книги "Історія України-Руси. Том 4"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 42 (всего у книги 43 страниц)

48. Лист литовських станів на люблинський сойм 1566 р. (до c. 384).

Zygmunth August etc. Oznaymuiemy tym naszym listem, iz gdy byli posłowie panow rad y od wszech stanow z seymu walnego Brzesckiego do maiestatu naszego kroewskiego posłany y do panow rad y wszego rycerstwa corony Polskiey: pan Jan Hayko kasztelan brzescki, koniuszy grodzienski, dzierzawca wilkieyaki, trabski y krasnosielski, a x. Andrzey Thymochwieiewicz Kapusta castellan bracłavski, dzierzawca na Owruczeh, a Wencław Agrippa secretarz nasz, maiąc na pismie poselstwo za pieczęciami od tych to przerzeczonych stanow, od ktorych byli posłani, co izesmy do ręku naszych od nich przyieli, prze to ono poselstwo wszystko w ten list nasz dla wiadomosci y pamięci, iako rzecz seymową, roskazalismy wpisac do cancellarii naszey do xiąg, y za pieczęcią naszą tego to poselstwa przepis tym panom posłom dac, ktorez to poselstwo tak się w sobie ma.

Instructia od panow rad y wszech inych stanow wielkiego xięstwa Lithewskiego s seymu waluego Brzesckiego panom posłom do ich mci panow rad y inych wszech stanov coronnych, na seymie Lubelskim zebranych, roku 1566 miesiąca augusta piątego dnia.

Naprzod panowie posłowie ze wszytką przystoyną uczciwoscią ich mci panom radom wszytkim duchownym y swieckim y inem wszem stanom coronnym od ich mci panow rad y wszech inych stanow wielkiego xięstwa Lithewskiego zalecenie powolnosci, braterskich słuzb, z więszowaniem dobrego w długi wiek zdrowia y wszego fortunnego wodzenia, y kazdemu ich mci zosobna y wszem wobec w rzeczy pospolitey oney slawney corony Polskiey, iako panom przyiacelom y braciey swey łaskawey y starszey opowiedziec maią. A przy tem przełozyc w te słowa, iz pewni są tego ich mci panowie rady y ini wszyscy stanowie wielkiego xięstwa Lithewskiego, ze w. m. w swiezey a dobrey pamięci swey miec raczycie, y ich mci tez to dobrze pomnią, iako za odesłaniem y napomnieniem od w. m. przez wielką a raczną radę coronną ich mci wielebnego w Bodze xiędza Walentego Herborta biskupa przemyslskiego a iasnie wielmoznego y zacnie wrodzonych pana Stanisława Myszkowskiego z Mirowa woiewodę y starostę krakowskiego y ratynskiego, pana Iadama Drzewickiego castellana inowłocławskiego a pana Iana Lesniowskiego podczaszego lwowskiego, secretarza y dworzanina krola iego mci, roskazali ku w. mсіаm maiąc posły swe ku w. m. posłać. Gdyz za posłaniem pierwszych posow odkazu zadnego od w. m. nie mieli, s tey przyczyny na ten czas odprawili są posłow swoich ku w. m., gdzie napierwey to przypomionąc zlecili ono poselstwo wszytko, s ktorym pierwszy posłowie od ich mci na tenze coronny Lubelski seym iezdzili, ni w czym onego nie odstępuiąc, gdyz odkazu zadnego nа to ani przez te posły nasze, ani potym przez swoie nie uczynili a przeto aby na ten czas przez te teraznieysze posły na ono pierwsze posełstwo odpowiedz pewną a dostateczną ku ich mci panom radam у іnуm wszem stanom wielkiego xiestwa Lithewskiego dac raczyli, zwłascza ze tez v tym poselstwie przy podaniu artykułow w rzeczach przednieyszych y głownieyszych w tey sprawie, y na ktorych ta sprawa niemało nalezy, y to się tez dołozyło, aby ich msc panowie coronni oznaymic raczyli, iakoby na koniec za pomocą boską y spolnym zezwolenieniem stanow oboyga panstwa zarowno uczciwym y pozytecznym w sprawę zamknąc y skończyć rozumieli. A tak przy tymze y teraz stoiąc, radziby na to nа wszytko pewną a dostateczną odpowiedz mieli. A bacząc skrocenie czasu ku skonczeniu y zamknieniu tey tak wielkiey y wazney y wieczney sprawy, y dla ufolgowania w tak ustawicznych woiennych y seymowych pracach, trudnosciach, y vtrat nie małych, y s strony niemałego niebespieczenstwa tego panstwa wielkiego xięstwa Lithewskiego, gdyz o pokoiu z nieprzyiacielem zadney wiadomosci niemasz, ale со у czas ruszenia woiennego spodziewac się musiemy, przeto ich msc baczą y przed się biorą, aby zamknienie y skończenie na koniec tey sprawy vnii na iny słuszny czas odłozone było, to iest da li bog przyszłym po swiątkach, dla lepszego wczasu y wysywienia oboiego narodu рrzу granicach oboyga panstwa, tam gdzie by iego krol. mci nablizey y nałaciney było do kazdego s tych seymow obudwu panstw wedle postrzeby y woli iego kro. mсі przyiezdzac, azby się te rzeczy ku chwalebnemu koncu mogli snadniey a słuszniey zniesc. Dan z Lublina 22 augusti anno ut supra. (Лит. Метрика, Публ. дплъ. кн. 8 с. 17).

49. До історії підляшського і волинського привилею1569р.(до с. 395).

Про редакційні наради над привилеєм підляським – див. Дневник Люблинського сойму вид. Кояловичом c. 216, 219 і 233, вид. Дзялинським c. 105, 118. Правдоподібно, 5 марта була апробована королем редакція підляського привилею, зладжена сенаторами, але потім посли зажадали, щоб їм позволено поробити в нїм свої поправки; нарештї певні поправки внесли туди відпоручники тих земель, прибувши на сойм.

Любавский (ор. c. c. 825-6) вказує 28 марта як день остаточного потвердження привилея, відкликуючи ся на Дневник вид. Кояловичом c. 231, але властиво сього твердити не можна, бо наради про підляські відносини тривали й далї – див. нпр. ib. c. 257, і при тім могли робити ся поправки в текстї привилею.

Ще необережнїйше говорить Любавский, що волинський привилей був споряджений з кінцем мая (ib. c. 832) Привилей сей був споряджений в мартї ще – див. нпр. згадку про нього в Дневнику вид. Кояловичом c. 233, під днем 28 марта. В Дневнику вид. Дзялиньским тут сказано навить: Przywilej restitutionis Wołynia i Podlasia raczył krol imść podpisać i kazał gi wmościam wydać. Та й незалежно від того неможливо припустити, щоб волинський привилей був споряджений дїйсно тільки з кінцем мая, тим часом як уже в мартї видано унїверсал про прилученнє Волини й покликано волинських сенаторів і послів на сойм. Але з другого боку декотрі точки волинського привилею були уложені тільки на підставі петицій волинських панів, то значить не скорше як при кінцї мая. То im dano (Волинянам), пише Нарушевич 5/VI, aby wysadziwszy deputati swoie, sami sobie przywiley napisali iako naliepili y napotrzebniei rozumieiąc, a iego kr. mojć y s Coroną obiecali iem taki przywilei dać (Археограф. сб. VII с. 41). До сього моменту й може належати дата привилею – 26 мая, хоч і се ще не була остатня його редакція: Браславщину додано в сей привилей не скорше як в червнї.

Справа прилучення Браславщини була поставлена послами тільки в перших днях червня (див. в текстї c. 407-8), і в початках в мотивованню сього прилучення Поляки ще не були певні: 1 червня король мотивує прилученнє Браславщини тим, що вона була частиною Поділя (Дневник с. 398), тим часом як в волинськім привилею записано її як частину Волини (Любавский помилкою каже, нїби то король мотивував прилученнє Браславщини тим, що вона була частиною Волини – ор. c. c. 834). Тому сю редакцію привилею треба відсунути на час іще пізнїйший. Ще 12 червня, як видко з Дневника вид. Кояловичом (c. 418, 416), волинський привилей був в редакції у волинських панів і послів. Потім, в другій половинї червня, переглядали його коронні посли – ib. c. 450.

Примітки

1) Збірка русько-литовських лїтописей, в XVII т. Полного собранія (як низше), містить кілька таких ґенеальоґічних статей.

2) Кунїк; (в збірнику, як низше, c. 133) припускав, що се імя хибно відчитане – треба Dethk; можливо й се.

3) Що до загального становища його завважу, що Кунїк досить далеко йшов за польською традицїєю: він приймав, що в 1340 р. Казимир зайняв був Волинь (див. c. 123, де він говорить про другу окупацію Волини в 1349 р.), і що при умові 1340 р. Дедько признав дїйсно якісь зверхнї права Казимира (с. 120).

4) Так се приймав ще недавно Кунїк (op. c. c. 142).

5) В виданню стоїть secunda die festi... virginis: треба читати assumpcionis b. Marie, і се вповнї відповідає звістцї Дубницької хронїки, що Людовик уложив згоду з Кейстутом в день Успенія.

6) Прохаска, не помітивши, що маємо тут в обох виданнях ту саму грамоту, звязує одну з них (Cod. Andeg. V c. 576) з походом 1351 р., а другу (Fejér IX, 2 c. 138) – з походом 1352 р. (ор. c. с. 25-6).

7) Він каже, що звістка про сей похід прийшла до Флоренції в цьвітнї.

8) Андріяшів і за ним Іванів підносили ще, що грамота мусїла бути уложена по смерти Болєслава Ваньковича, що вмер 1351 р., під час того походу. Але з тексту грамоти такої вказівки не можна витягнути.

9) Про неї див. т. III c. 109-110.

10) Я читаю се як одно слово: олна, звичайно читають осібно: оль на годъ.

11) Йому безперечно належить і першенство, бо праця його предложена була ще р. 1884 і вийшла 1893 року. Леонтович в своїй книжцї, виданій в 1894 р., не покликуєть ся нїде на працю Зотова, але арґументація його так подібна, що насуваєть ся думка – чи не користав Леонтович з працї Зотова й тільки забув зацитувати.

12) Зотов (с. 143-4) поставив був такий принціп, що до Корибута належать грамоти, де згадуєть ся Корибут або Корибут-Дмитро, а де просто Дмитро – ті належать до Дмитра Старшого. Сей вивід одначе льоґічно не оправданий, скороспішний, і сам Зотов не дотримує його, бо зачислив між Корибутові документи оден з іменем Дмитра (під ч. 5), непевний що до своєї приналежности – а також і що до своєї автентичности.

13) Слово „великий” пропущено в Патріарш.

14) Див. у Пулаского c. 6; се не перешкодило самому Пуласкому приймати два посольства до Менґді-ґерая – Богдана Федоровича й Івашка Сосковича, а ”дещо пізнїйше” – Богдана Андрушковича й Івашенца.

15) Не 5/VIII, як датовано в виданню, – также і низші дві.

16) Правдоподібно перед виданнєм латинської грамоти (див. c. 135 в нотцї), але незадовго.

17) Интересно, що її індикт l вказує уже на 1438 р., отже се наш рік 1437, а не вересневий.

Примітки до мапи.

Українські землі в складі Польсько-Литовської держави перед 1569 роком.

Подана мапа має на метї представити полїтичний і адмінїстраційний подїл українських земель, які стояли під властию в. кн. Литовського й Польської корони, перед р. 1569.

Грубшою синьою смугою означені границї держав – Польщі, в. кн. Литовського, Угорщини й Волощини.

Границя в. кн. Литовського з Польщею означена головно на підставі обводу границь 1546 р. (виданий Доґєлем п. н. Limites regni Poloniae et m. d. Lithvaniae, 1758, і вдруге в І т. Археографического сборника документовъ относ, къ исторіи СЂверозап. Руси, 1867). Се дуже докладне означеннє границь, але перенести його на папір не так легко, бо воно переважно означає границю ріжними хороґрафічними вказівками, або й такими як знаки на деревах, і т. и. Щоб перенести його докладно на мапу, треба-б спеціальнійших дослїдів, і сим досї нїхто не займав ся. При тім воно доводить границю на північ до Воіня тільки (чи властиво починає відти). Для дальшої границї на півночи див. актовий матеріал зібраний у Любавского Областное дЂленіе c. 180-90; його можна до певної міри контролювати матеріялом (пізнїйшим) зібраним в звісній працї Baliński i Lipiński Starożytna Polska т. III і IV (воєводство Підляшське й Берестейське). Для означення Ратенсько-любомльського клину окрім обводу 1546 р. маємо люстрації сих староств – Любомльського й Ратенського з 1563 і 1569 рр. – Архивъ Югозап. Россіи ч. VII т. II і Жерела до історії України-Руси т. VII. Для границї Волини з Белзькою землею і Галичиною – поборові реєстри в XVIII і XIX т. Zródła dziejowe. Для полудневої части литовсько-польської границї – на пограничу воєводства Подільського з Браславським маємо пізнїйше розграниченнє, 1570 р., видане мною в Архиві Югозап. Россіи VIII. 1 ч. 122. Для сеї границї див. іще мою працю: Барское староство, й додану до неї мапу.

Природна границя Польщі з Угорщиною – Карпатський хребет, не підлягала в сїй части змінам, так само як і Днїстер – границя з Волощиною. Границю на Покутю дає люстрація 1563 р. – Жерела до історії України-Руси т. І, Староство Снятинське: вона відповідає нинїшній границї Галичини й Буковини, про її зміни в давнїйшім новійша розвідка д-ра Кордуби: Молдавсько-польська границя на Покутю до смерти Стефана Вел., 1906 (Науковий збірник присьвячений проф. Грушевському).

Границю в. кн. Литовського з Московщиною уставив трактат 1503 р. – Памятники дипломатическихъ сношеній Московскаго государства съ польско-литовскимъ т. І (Сборникь истор. общ. т. 35) c. 398-9, але тут не вказано границї в лївобічній Українї. Пізнїйші описи литовських границь з Московщиною, з 1520-х рр., видані в Документах архива министерства юстиціи (І c. 62 і далї)(Видавець датує їх „коло р. 1523", Любавский в своїй працї (Обл. дЂленіє c. 288) звязував з спором про границї 1529 р.) дають детальнїйші вказівки що до української границї від Любеча до верхів Сули, але все таки дуже загальні, особливо в полудневій части, між Десною і Сулою, бо осад було тодї тут дуже мало, а хороґрафічні означення і не численні, і не легко їx на мапу перевести. З кінцем XVI в. одначе при новій кольонїзації лївобічної України ся кольонїзація досить значно переступила стару границю й опанувала Посемє, притягаючи його до переяславських займанщин. Давнїйшу границю на полудневім сходї вказує запись в Актах Зап. Россіи II ч. 199: в серединї XV в. вона доходила до Донця, і тут, в полуднево-східнїм кутї, мабуть, не змінив її й трактат 1503 р. Пізнїйші вказівки про неї дають московські описи степової сторожі – нпр. Акты Москов. госуд. І ч. 18; див. ще у БЂляєва О сторожевой, станичной и полевой службЂ на Польской УкраинЂ Московскаго государства – Чтенія московські 1846 кн. III.

Границї воєводств означені синьою лїнїєю тоньшою, границї земель і повітів, на які подїляли ся воєводства – лїнїєю перерваною.

Для означення границь Руського й Белзького воєводств в XV в. дають матеріал Akta gr. і ziem. т. XI-XIX; на жаль сей матеріал досї нїким близше не оброблений з історично-ґеоґрафічного становища. Для XVI в. мав я при першім виданню сього тому белзькі податкові реєстри 1535-40 рр. в рукописній копії, спорядженій мною для Археоґрафічної комісиї Наук. тов. ім. Шевченка XVIII; том Zródła dziejowe д. Яблоновского зявив ся занадто пізно, аби міг бути використаний. Видані в нїм поборові реєстри Галичини, Белщини й Холмщини дають тепер можність визначити докладно границї воєводств, і границї земель, на які дїлило ся Руське воєводство, і повітів, на які дїлили ся землї Холмська і Белзька; границї сих земель і повітів означені лїнїєю перерванною (Львівська, Галицька, Перемишльська, Сяніцька і Холмська земля Руського воєводства, Холмський і Красноставський повіт Холмської землї, Белзький, Грубешівський, Грабовецький і Любачівський повіт Белзького воєводства). Лекшим кропкованнєм визначив я границю повіту Жидачівського, званого також землею Жидачівського, й повіта Теребовельського.

Поборові реєстри галицькі й подільські, видані в XVIII і XIX тт., дають можність докладнїйше нїж давнїйше визначити границю воєводства Подільського з Руським. Розграниченнє Камінецького й Летичівського повітів подав я по розграниченню 1612 р., отже пізнїйшому – див. мапу в моїй книзї: Барское староство.

Границї підляшських повітів і Берестейщини (Берестейського староства разом з староством Кобринським) означив я на підставі матеріалу зібраного у Любавского ор. c. та Балїньского і Лїпіньского. Границї Пинського князївства означені на підставі працї Ол. Грушевського: Пинское ПолЂсье, частина II (1903); для докладнїйшого одначе означення кобринсько-пинської границї в її північній частинї матеріалу тут бракує, так що приходить ся означити її гіпотетично. Волинсько-пинська границя, може в звязку з відірваннєм Ратенсько-ветельської волости, а може й ще по давнїйшим традиціям, підлягала змінам. Волости Льбязька й Чернечгородська в XIV в. належали до Володимира, й ся традиція жила ще в XVI в. (див. у Любавского c. 192), але по розмежованню 1565 р. зачислені до Пинська. Тодї з сформованнєм Пинського повіта були прилучені до нього також округи Городка й Турова, себто територія, що лежала між Пинським князївством і воєводством Київським з його Мозирським повітом – див. „Описаньє повЂтовъ и границъ" з 1565 р. у Любавского Литовско-русскій сеймъ дод. 55. На мапі я означив лїнїю границї Берестейського воєводства, кропками – границю, Берестейщини (разом з Кобринським князївством) і Пинського князївства, по сьому розмежованню, а лекшим пунктїром означив старшу волинську границю. Завважу, що місце Чернечгородка вірно вказав д. Довнар-Запольський в статї Изъ исторіи литовско-польской борьбы за Волынь (с. 9 – теп. с. Городок), тим часом як Любавский дав хибне місце йому.

Теж саме „Описаньє" 1565 р. подає також границї Волини і Київщини, а також границї поодиноких повітів київських і волинських, хоч подекуди вони дуже загально і неясно вказані – нпр. північні границї Пинщини або Мозирського повіту. Кілька орїєнтаційних точок або осад – як могила Гончариха (про неї спеціяльна замітка моя в Записках Наук. тов. ім. Шевченка т. X). Баранівка й Чортория на Случи, Стрільсько на Случи-ж (гранична осада Пинського повіта) і т. и. умисно означив я й на мапі. В деяких точках дають близші вказівки поборові реєстри волинські й київські, видані в XVIII і XX тт, Zródła, й пізнїйші витяги з трибунальських актів тамже в т. XXII. В подробицях вони не всюди відповідають розграниченню 1565 р., і я вважав за лїпше супроти сих змін тримати ся сього акту. Дрібнїйшим кропкованнєм означив я ваганнє границї Володимирського повіту з Луцьким. Границя Київського і Овруцького повітів з Мозирською й Брагинською волостию стала границею воєводства Київського з прилученнєм його до Корони, коли волость Мозирська й Брагинська відійшли від нього, зіставши ся в складї в. кн. Литовського (воєводство Минське).

Границю Київського воєводства з Браславським дуже докладно описує згадане разграниченнє Браславщини з 1570 р., але ся границя по Роси була досить ілюзорична, і в дїйсности, в міру того як київська кольонїзація переходила за Рось, землї за Росею, що давнїйше, з-поконвіку до Київа належали, почасти переходили знову в залежність від Київа. З побожських городів Божський означено гіпотетично, місце Сокольця навіть близше означити трудно. Натомість місце Каравула звісне тепер докладно, див. про нього замітку Антоновича в Кіев. Старинї 1896, Х і мої доповнення в Записках т. XVI c. 6.

Взагалї для історичної ґеоґрафії сього часу, а історії адмінїстраційного подїлу – спеціально, до недавна дуже мало було зроблено і тільки в останнїх десятолїтях почали зявляти ся цїннї працї на сїм полї. Для земель в. кн. Литовського чимало цїнного матеріалу зібрано (але не оброблено вповнї відповідно) в цитованій книзї Любавского Областное дЂленіе и провинц. управленіе в. кн. Литовскаго, гл. II; до неї додана й старанно зроблена мапа, але в нїй чимало є й недокладностей і довільних змін – нпр. зовсїм іґнорований любомльсько-ратненський клин. Історично-ґеоґрафічні цїли має звісне поважне видавництво Polska XVI wieku pod względem geograficzno-statystycznym Яблоновского і Павіньского (ródła dziejowe, від т. XII почавши), але так як воно оброблене й обробляєть ся, для історичної ґеоґрафії дає воно тільки сировий матеріял, а розвідки говорять про границї земель і повітів здебільшого так загально, що се дає дуже мало реального. Історичні мапи Яблоновского, видані ним як ілюстрація до сих матеріалів в 1904 р. п. т. Atlas historyczny Polski, epoka przełomu z w. XVI na XVII, dział II: ziemie niskie rzeczypospolitej, становлять дуже цїнний набуток. Але так як їх маємо тепер – без всякого коментаря, без означення джерел, без хронольоґії, без відріжнення гіпотетичного від документованого – мапи сї не вповнї осягають своєї мети. З старших публїкацій лишається найцїннїйшою згадана публїкація Baliński і Lipiński Starożytna Polska. Новійша книга Z. Gloger Geografia historyczna dawnej Polski, друге виданнє 1903, не має найменьшої вартости – се популярна, слабенько зроблена компіляція. Так само Коneczny Geografia historyczna Polski, 1905 (Biblioteka Macierzy polskiej, Льв.).

Атласи й мапи Plater Atlas historique de la Pologne, Познань, 1827; Lelewel Atlas historyczny do dziejów polskich, Вроцлав, 1844; Chrzanowski Karta dawnej Polski, Париж, 1859; Niewiadomski Atlas ao dziejów Polski, Варш., 1899. Історичних мап Польщі з'являло ся багато, новійші: W. Heck Мара hist. Polski, 2 вид. 1896; І. Babirecki Mapa rzeczyposp. Polskiej, 3 вид., без року; Polska w XV, XVII і po kongr. wiedeńskim, Kp. 1899.

Давнїйший картоґрафічний матеріал: Лянскоронскій Иностранные карты и атласы XVI и XVII вв. относящіеся къ Южной Россіи, Київ, 1898 (з Чтеній київ. істор. товариства); йогож Гильомъ Левассеръ де Бопланъ и его историко-географическіе труды относительно Южной Россіи, К., 1901. Adelung Ueber die älteren ausländ. Karten vоn Russland bis 1700. Rastawiecki Mappografia dawnej Polski, Варшава, 1846. Кордтъ Матеріалы по исторіи русской картографіи, І, К., 1899. Rizzi Zannoni Carte de la Pologne, divisée par provinces et palatinats et subdivisée par districte, 1772.

ҐЕНЕАЛЬОҐІЧНІ ТАБЛИЦЇ ДИНАСТИЇ ВЕЛИКИХ КНЯЗЇВ ЛИТОВСЬКИХ

Примітки до ґенеальоґії великокняжої литовської династиї

До ґенеальоґії великокняжої литовської династиї підставовими працями служать розвідки Стаднїцкого і Вольфа – серія розвідок Стаднїцкого: Synowie Gedymina, Olgierd i Kiejstut (див. вище c. 427), Bracia Władysława Jagiełły, 1867, Dodatki i poprawki dalsze do dzieła: Bracia Władysława Jagiełły 1), Льв., 1873. Ревізію поглядів Стаднїцкого робить Вольф в книгах: Ród Gedymina, dodatki poprawki do dzieł hr. K. Stadnickiego, Kp. 1886, i Kniazowie litewsko-ruscy, Варшава, 1895. Від сих совістних і науково зроблених праць, передовсїм від праць Вольфа, як новійших, а опертих на розслїдах Стаднїцкого, виходять і повинні виходити всякі дослїди в княжій литовській ґенеальоґії.

До початків династиї крім працї Вольфа (Ród Gedymina – Стаднїцкий сею справою не займаєть ся) див. ще лїтературу на c. 427. Про спорідненнє сеї династиї з великоросийськими домами див. ще Екземплярского Великіе и удЂльные князя СЂверной Руси, I-II, 1889 і 1891, шлюби з польською династиєю – Balzer, Genealogia Piastów, 1895. Про потомство Кейстута екскурси у Конечного Jagiełło i Witold, дод. І і II. До ґенеальоґії княжих родів що вийшли з литовської династиї ще Леонтовичъ Очерки исторіи литовско-русскаго права, 1894, і критичні замітки Любавского Къ вопросу объ удЂльных князях въ Литовско-русскомъ государствЂ, Спб. 1894 (з Журнала Мин. Нар. Просв.).

В своїх таблицях я поминаю зовсїм особи що фіґурують тільки в джерелах непевних, як середнї й шир. редакцїї русько-литовська лїтопись, Нарбутові джерела, ріжні пізнїйші ґенеальоґії. У Вольфа є ще нпр. син Витеня, ще одна донька Гедиміна; в дальшім поколїнню (поминаючи Ольгердову династию) опускаю одного непевного Наримунтовича і одного Кориятовича. Про дальші поколїння й династию Ольгерда скажу низше.

Деякі особи не зовсїм певні я означив знаком запитання. Тойже знак, поставлений перед особою, показує, що походженнє її від особи, поставленої перед нею, не зовсїм певне. Коли в датї можливе деяке ваганнє, додаю к. (коло).

Що до числа й імен Гедеминових синів нема вагання: їх згідно дають наші джерела; є вагання тільки що до порядку їх старшинства. Я вичисляю їх в порядку давнїйшої русько-литовської лїтописи (так як і Вольф); з нею згоджуєть ся і Воскр. (під р. 1341, c. 20). В кількох иньших ґенеальоґіях Монвид стоїть на остатнїм місцї (1 Софійська c. 235,4 Новг. c. 72, Авраамка c. 103, Никон. II с. 231); в „НачалЂ государей литовских" (Воскр. I с. 254, пор. с. 165) Явнут стоїть вище Ольгерда, і т. и. Доньок вичисляю в порядку їх замужества; ріжню ся з Вольфом в тім, що Єлисавету ставлю перед Анною, на підставі дослїдів Бальцера, і счеркую її перше нїби імя „Damniła", І тут і низше доньок ставлю по синах, зовсїм незалежно від всякого старшинства, бо вислїдити його неможливо, та й взагалї, з виїмком синів Ольгерда, Корията й Любарата, не маємо нїяких таких вичислень, що давали-б бодай якусь підставу до уложення порядку старшинства князїв: розміщаю їх або в порядку виступлення, або орієнтуючи ся тим, що батьківщину – exceptis excipiendis – мусїв діставати передовсїм старший син.

В потомстві Наримунта кн. Михайла пинського не можна докладно звязати з пізнїйшими князями пинськими, що, можливо – походили таки від нього. До потомства Патрикия стародубського див прим. 18. Ґенеальоґії московські дають йому ще сина Юрия, і від нього виводять кн. Ґолїциних і Куракіних, а від Федора Патрикиєвича – кн. Хованских.

Що у Федора Любартовича були брати Лазар і Семен, а мати їх звала ся Ольга, виходить з грамоти в Archiwum Sanguszków I ч. 8, що по всяким міркованням мусимо признавати Федору Любартовичу – див. c. 164 прим. Синів Федора Ольгердовича Андрушка і Митка вислідив недавно Радзіміньскій (Monografia xx. Sanguszków І с. 28 і далї): вказавши, що Федор Любартович в 1420-х рр. володїв Коропцем в зем. Галицькій (документ на се він опублїкував в згаданій працї, і він не викликає підозрінь, хоч і звісний тільки в потвердженю 1444 р.), він з значною правдоподібністю довів, що кн. Андрушко й Митко, що наступають по нїм в тім галицьких маєтностях, були його синами. Про справу походження кн. Сангушків і вивід їх від Любарта говорю низше.

Переходжу до династиї Ольгерда (табл. II і III). З його потомством справа далеко тяжша. Коли про Гедиминових синів маємо тільки деякі вагання що до порядку їх, але число й імена подають ся згідно всїми джерелами, то про Ольгердових синів джерела говорять згідно тільки одно – що їх було дванадцять, але дають инакші імена і вичисляють їх в ріжнім порядку. Найбільше баламутні реєстри Длуґоша й Ширшої русько-литовської лїтописи 2), де почислено до Ольгердових синів не тільки князїв з иньших лїнїй Гедиминової династиї, а й зовсїм фантастичні особи як „Іван Жедивид", кн. подольський 3). Далеко лїпший реєстр дають великоросийські компіляції (з литовських лїтописей він включений в версїю представлену кодексом Познанським – II. c. л. XVII c. 316). Вони ріжнять ся між собою досить мало; перша ріжннця в тім що упустивши Віґунта (такий неповний реєстр, з 11 синами, не доповнений, маємо у Аврамки – c. 103), декотрі доповнили сей неповний реєстр „Минигайлом", особою, що до Гедиминової династиї не належала (був то син Гедигольда, староста ошмянський – звістки про нього зібрав Вольф Ród c. 80 й вимазав з реєстра Гедиминових синів у Стаднїцкого) 4). Так маємо в 1 Софійскій c. 236, Воскр. c. 25, 4 Новг. III c. 26 і в Познан. кодексї (1. c.). Віґунт з опублїкованих компіляцій зацїлїв тільки в Тверськім збірнику – c. 436. Друга ріжниця, що компіляція Аврамки ставить Корибута перед Федором, тим часом як у всїх иньших він стоїть по Федорі, як старший з синів від другої жінки Ягайла, а Никонівська й Тверська компіляції ставлять Свитригайла перед Коригайлом і Лугвеном, тим часом як в иньших компіляціях він стоїть по них.

Що до імен Ольгердових синів, сей катальоґ великоросийських компіляций (в його повнім і чистім видї з виданих до тепер кодексів представлений Тверським збірником) знаходить собі повне потвердженнє в документах і иньших джерелах: всї дванадцять синів Ольгерда з такими іменами які подані в них, себто Андрій, Дмитро, Константин, Володимир, Федір, Корибут, Скиргайло, Ягайло, Коригайло, Свитригайло, Лугвен і Віґунт дїйсно істнували 5). Що до порядку їх, то старшинство Федора перед Корибутом, крім згідности всїх версій против одної, підпирає ще та обставина (піднесена Вольфом), що пять синів від першої жінки всї виступають з самими християнськими іменами, а сїм синів від другої фіґурують звичайно з литовськими, з чого-б виходило, що Федір мусить належати до перших пяти, а Корибут до других семи.

Що до порядку сих семи синів від другої жінки, то на умовах з рицарями з 1382 р. маємо їх усїх виписаних, і се може давати нам також вказівку на порядок старшинства; документи сї видані в імени Ягайла і Скиргайла, а решта вичислені як сьвідки і участники в усїх трох документах все в такім порядку: Корибут, Лугвен, Коригайло, Віґунт і Свитригайло (Raczyński Codex diplom. Lithuaniae c. 57-60). Як бачимо, порядок зовсїм сходить ся з катальоґами більшости великоросийських компіляций – 1 Соф., Воскр., 4 Новг. і Аврамки. Що Свитригайло був одним з наймолодших, коли не наймолодшим, маємо вказівку ще в тім, що він жив при матери, як ми бачили вище. Супроти того всього уважаю за лїпше тримати ся порядку великоросийских компіляцій, то значить приймати для сїмох молодших синів Ольгерда сей порядок: Корибут, Скиргайло, Ягайло, Лугвен, Коригайло, Віґунт, Свитригайло. Вольф, опираючи ся на згаданих актах 1382 р., ставить на першім місцї Ягайла, на другім Скиргайла, аж на третїм Корибута, і т. д. Але я думаю, що він се робить зовсїм не потрібно: як я вже сказав, грамоту видають Ягайло як князь виленський і Скиргайло як князь троцький, отже князї поважнїйших волостей, се одначе нїчого не доказує в їх старшинстві, бо коли Ольгерд міг поминути Корибута і Скиргайла з виленським столом, то міг дати Скиргайлу троцький стіл, хоч би він і був молодшим від Корибута 6). Лїпше тримати ся порядку великоросийських компіляцій, раз вони так добре витримують иньші проби і против їх порядку нема нїяких поважнїйших арґументів.

Доньок Ольгерда вичисляю й тут в порядку замужества. Числа їх докладно не знаємо, так само як і доньок Гедимина. З Вольфом, що до порядку ріжню ся тільки в тім, що супроти сїверської полїтики Ольгерда (див. вище c. 65 і далї) вважаю, що своїх доньок за князїв карачевського й новосильського міг Ольгерд видати мабуть не скорше самого кінця 50-х рр., і тому ставлю їх не на першім і другім, як у Вольфа, а на другім і третїм місцї.

Перехожу до поодиноких синів Ольгерда і їх потомства. Про Дмитра брянського й Дмитра-Корибута див. вище прим. 18, тамже про Константина й його волости. Про Федора і його потомство, спеціально про походженнє від нього кн. Сангушків ведеть ся досить горяча полєміка: А. Лонгиновъ Князь Федоръ-Любартъ Ольгердовичъ и родственныя связи русскихъ князей съ угорскимъ домомъ, Вильна, 1893 (з Трудів предвар. комитета IX арх. съЂзда); П. Ивановъ НЂсколько словъ по поводу сочиненія А. В. Лонгинова „Князь Федоръ Любартъ Ольгердовичъ" – Чтенія Київ. істор. тов. т. VIII; Sprawa początków rodu xx. Sanguszków, opracowali Z. L.-Radzimiński, B. Gorczak i D.-Kozicki, Льв., 1901; Z. L.-Radzimiński Odpowiedz ks. Z. D. Kozickiemu w sprawie rodowodu xx. Sanguszków, Льв., 1901: D.-Kozicki Jeszcze raz w sprawie rodowodu xx. Sanguszków, Kp. 1902, Wilczyński Sprawa początków rodu xx. Sanguszków, далї – відповіди Радзімінского на сї дві статї 1902 (дві брошюри) і нарештї Monografia xx. Sanguszków oraz innych potomków Lubarta Fedora Olgerdowicza x. rateńskiego, opracował Z. L. Radziminski, 1906. Супроти фамілїйної традициї кн. Сангушків (звісної від поч. XVII в.) про походженнє від Любарта – для погодження з історичними фактами, які вказують на походженнє їх від Ольгерда, виставлено тут гіпотезу, що Федір Ольгердович мав друге імя Любарта. Але традиція пізня, а одиноке старше джерело, на якім пробувано її оперти – Длуґошів реєстр Ольгердовичів (там є Любарт Ольгердович, а нема Федора), як сказано, дуже непевний (див. вище c. 514). Жінку Федора Ольгердовича називає одна з записок печерського помянника, в серединї Сангушкової фамілїї: „князя Федора Ольгердовича, княгиню єго Ольгу" (Чтенія київські VI). Про гіпотезу Радзімінского, що у Федора Ольгердовича був син Федюшко, і він дістав в 1431 р. Володимир – див. вище c. 169-170. Підстав ся гіпотеза не має.