Текст книги "Історія України-Руси. Том 4"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 43 страниц)

На сю дорогу литовська аристократія звернула, очевидно, зовсїм сьвідомо. Зробила вона се, коли руська реакція під проводом Свитригайла загрозила литовським католицьким панам утратою того виїмкового, привілєґіованого становища, яке завдячали вони виключно унїї з Польщею і нерозлучно звязаній з нею протекції і підтримуванню католицтва.

В противність державним інтересам, що казали вел. князївству операти ся на руськім елєментї, як сильнїйшім і культурнїйшім, ся полїтика диктувала ся еґоістичними клясовими мотивами верстви beati possidentes. I свою клясову мету осягала. Проголошена в 1432 р., з чисто полїтичних мотивів тодїшньої ситуації, рівноправність Русинів-православних, незалежно від того що була неповна, лишила ся чисто теоретичною. Часи Жиґимонта Кейстутовича, що правда, не принесли щастя литовській аристократії, бо сей князь, хоч тягнув безперечно в сторону литовських елєментів і католицтва, заразом був ворогом аристократії взагалї. За те з проголошеннєм Казимира литовська аристократія взяла міцно в свої руки управу держави й пильнувала, щоб не дати себе збити з сеї позиції.

З початку реґенція, потім майже така сама повновластна рада вел. князївства, що правила Литвою в імени неприсутного Казимира, була в руках Литвинів. Досить тільки переглянути реєстри вищих достойників, що в склад сеї ради входили, аби в тім вповнї переконати ся.

Полишаємо на боцї, що тим часом як латинські епископи невідмінно майже виступають в радї й грають тут визначну ролю, православних не стрічаємо там нїколи. Поминаємо те явище, що на таких чисто литовських посадах як нпр. жмудське староство ми нїколи не стрічаємо Русинів, але Литвини-католики часто виступають на урядах в чисто білоруських або українських землях, з Литвою навіть слабко звязаних, як Київщина й Волинь. Але в реєстрах вищих урядів взагалї Русини стрічають ся в рішучій меньшости, хоч мали всякі підстави на те, аби бути в більшости. Нпр. на чотирох найвищих урядах – виленськім і троцькім воєводстві і каштелянстві за весь час від 1452 до 1500 р. ми стрічаємо тільки три рази руські імена: князя Олександра Гольшанського на каштелянстві виленськім (1492-1511), та Івашка Івашевича (коло р. 1460) і Богдана Саковича (1486-1490) на воєводстві троцькім. Виленським воєводою не був Русин нї разу. Так само не знайдемо анї одного Русина на урядї канцлєра. Оден тільки раз стрічаємо – звісного вже нам Богдана Саковича, на урядї маршалка і т. и. 1).

Забераючи в свої руки управу іменем Казимира, литовські пани, як вище зазначив я, зробили уступку руському елєменту, утворивши два руських князївства – Волиньське під управою Свитригайла, й Київське під управою Олельковичів. Уступка, безперечно, для руського елєменту була приємна, хоч з боку литовського не вимагала особливого самовідречення. Свитригайлу, як давнїйшому вел. князю й претенденту, однаково треба було зробити якусь уступку в інтересах спокою держави, а Олельковичі стояли в дуже близьких і приязних відносинах з литовською аристократією й тримали ся по її сторонї ще від проголошення Жиґимонта. Родинні звязки Семена Олельковича з родиною Гаштовта були причиною, що його кандидатура на вел. князя була в 50-70-х рр. ставлена спільно литовськими й руськими панами. Отже коли ті князївства і та кандидатура Олельковича робили вражіннє солїдарности Литви й Руси та вирозумілости Литви для руського елєменту, давали ілюзію національної гармонїї, то в основі того всього лежали тільки припадкові династичні або полїтичні комбінації.

Сї виїмкові причини й комбінації одначе скоро минули, а з тим руському елєменту прийшло ся відчути вповнї своє упослїдженнє в вел. князївстві. При кінцї 1470 р. умер Семен Олелькович, відіславши перед смертю, як оповідає Длуґош, Казимирови в дарунку свого коня й свій лук, з котрими він виїздив у свої щасливі походи на Татар, та поручивши ласцї вел. князя своє князївство й свою родину. По нїм лишив ся син Василь, але Казимир не дав Київа анї йому, анї Семеновому брату Михайлу. „Бо литовські пани дуже хотїли, аби се князївство знову повернено на звичайну провінцію вел. князївства, як і иньші руські князївства, і вимогли то від короля, що він туди іменував намістником Мартина Гаштовта. Киянам се було дуже прикро й гірко, бо вони бажали собі по Семенї його брата Михайла, що тодї був намістником Казимира в Новгородї, а Гаштовта не хотїли, бо він був иньшої віри й їм рівний (не князь). Через те вони двічи не пускали його до міста, кажучи, що або всї до одного наложать головами, або иньшого собі князя добудуть, а таки не будуть слухати Литвина і голови свої перед ним не хилити муть. Вони просили короля, аби посадив у них якогось князя грецької віри, як нї – то хоч латинської, або – як хоче, то щоб посадив у них котрогось з своїх синів. Але вкінцї Кияне, побоявшись оружного походу на них королївського війська, таки прийняли за намісника Гаштовта” 2).

Так оповідає Длуґош, додаючи, що ся справа тодї задержала Казимира довший час на Литві. Він бояв ся їхати звідти не полагодивши справи, супроти сього нового розлому між Русинами й Литвинами, що ворогували між собою з причини релїґійної ріжницї, і через те ще, що Русини уважали Литвинів низшими від себе походженнєм, бо Литвини колись Киянам 3) дань давали, а тепер ними правили. 4).

Се оповіданнє Длуґоша дає дуже інтересну характеристику національних відносин в вел. князївстві – боротьби за власть, і огірчення руського елємента за своє упослїдженнє. Інїціативу відібрання Київщини від Олельковичів Длуґош признає не Казимирови, що міг мати гнїв на Олельковичів по тій кандидатурі Семена на вел. князївство, а литовським панам, що змагають до можливої нївеляції й централїзації та підпорядковання руських земель своїй управі. Русько-литовська лїтопись – речник литовської аристократії, мотивом до відібрання Київа називає ту обставину, що Володимир в своїм часї ”бЂгалъ на Москву и тымъ пробЂгалъ отчину свою Кіевъ”. Та очевидно, що се говорило ся тільки про око. Родинї Семена Казимир надав князївство Слуцьке, а в Київ, як ми знаємо, післано воєводою Мартина Гаштовта, Семенового шваґра (брата його жінки).

Може бути, що рада в. князївства вибрала Гаштовта власне з огляду на се свояцтво його з покійним київським князем; але Кияне, як ми бачили, взяли таке іменованнє Литвина-католика за провокацію. Рада вел. князївства одначе не схотїла уступити, й Гаштовт зістав ся воєводою в Київі (до р. 1480). По нїм іменовано туди Киянина Івана Ходкевича, але по нїм знову Литвина-католика Юрия Паца, і тільки в 1492 р. Кияне нарештї діждали ся православного князя, одного з дрібних князїв друцьких – Дмитра Путятича. Очевидно, якогось князя, особливо значнїйшого навмисно не хотїли давати, щоб не відроджувати традиції київського князївства.

Так само й на Волини по смерти Свитригайла іменовано на вищі уряди луцького старости та маршалка Волинської землї всуміш то Русинів то Литвинів (Монтовт, Петро Монтгирдович) 5), щоб не підтримувати її окремішности.

Відібраннє Київа від Олельковичів і накиненнє Киянам силоміць Гаштовта показувало виразно, що литовські пани не вважали вже потрібним числити ся з руським елєментом. Вони, видко, чули себе досить сильними, аби правити не тільки без Русинів, а й против Русинів. Се було, очевидно, відчуто в українських і білоруських кругах, і характеристика національних відносин Длуґоша малює нам сї відносини. Проявом сих же відносин була конспірація руських князїв 1481 р., інтересна, але на жаль дуже мало нам звісна.

Найбільше докладна звістка, яку ми маємо про неї з сторони прихильної конспірації – в московській компіляції XVI в. (т. зв. 2 Софійській лїтописи), каже, що князї Іван Юриєвич Гольшанський, Федір Більський і Михайло Олелькович змовили ся, хотячи „відірвати землї по р. Березину й прилучити до вел. князївства Московского”. Але змову викрито ще перше, нїж вона проявила ся: князїв хтось обмовив. Більському пощастило ся утечи до Москви, і там він лишив ся. Олельковича й Гольшанського зловлено і стято 30 серпня 1481 р., „вина ихъ Богу єдиному свЂдущу”, додає київський лїтописець в короткій, але повній здержаного чутя записцї 6). Лист хелминського воєводи, писаний до Ґданська по горячим слїдам подїї, переказуючи вісти, які ходили про се в польських кругах, каже, що змову викрито перед самим Великоднем, отже в серединї цьвітня 1481 р. ”Князї” задумали вбити Казимира, коли він з своїми синами виїде на лови, а його жінку арештувати; але Казимира остерегли ”добрі люде”, він на лови не поїхав, і участників конспірації арештовано 7). Сю поголоску про замір на житє Казимира переказують потім і иньші автори, що черпали з прусько-польських джерел 8). Нарештї дуже романтичні подробицї про змову й її викритє оповідав ще Нарбут, нїби з рукописи XVI в.: на весїлю Федора Більського з донькою Ол. Черторийського був в гостях Казимир, і тут конспіратори мали намір його убити, але припадком викрито в тім дворі склад всїлякої бронї й донесено про се потайки королеви; почало ся слїдство, й оден з дворян на муках, відкрив змову 9). Але автентичність сього оповідання дуже не певна, бо Нарбут на тім полї взагалї не має доброї репутації.

Внук Більського в листї писанім з Москви до в. кн. Жиґимонта Августа (1567 р.) закидав Казимирови смерть Михайла так: „відомо всїм, як зрадливо убив твій дїд Казимир нашого свояка Михайла Олельковича і загорнув його вітчину!” 10). Тут Більський мабуть каже про Київщину, як близшу „отчину” Олельковичів. Але отчиною їх уважає він також і вел. князївство, признаючи більші права на нього своїй лїнїї – Володимира Ольгердовича, яко старшій від Ягайлової, а панованнє сеї остатньої уважає узурпацією: ,,Ино наша была отчизна великое княжество Литовское, заньже прапрадЂдъ нашъ князь Володимеръ великого князя сынъ Олгердовъ, и какъ князь великій Олгердъ понялъ другую жену Тверянку, и тоє для другой своєй жены прадЂда нашего отставилъ, а далъ тотъ столецъ, великоє княжество Литовскоє, другой своей жены дЂтемъ, сыну Ягайлу” 11). Сї погляди кидають нам сьвітло і на мотиви та пляни конспірації 1481 р. Близшим мотивом її могло бути відібраннє Київщини від Олельковичів, дальшою метою конспіраторів – винести Олельковича на великокняжий престіл. Такий плян не повинний нас дуже дивувати по кандидатурі Семена Олельковича, проголошеній в вищих кругах вел. князївства 12).

Що Михайло сподївав ся київського стана, й відібраннє його мусїло його прикро образити, се не підлягає сумнїву. Він кинув своє намісництво в Новгородї на першу вість про смерть брата Семена й поспішив ся в Київ, щоб там сїсти 13) – отже розчарованнє мусїло бути гірке, коли довідав ся він про роспорядженнє Казимира. На якусь звязь його конспірації з Київом може вказувати також глуха звістка в листї Ів. Більського до Ходкевича (1567 р.), що предки Ходкевича (а ними були київські бояре, як каже Більський в сїм листї, й иньші еміґранти також) ,,зрадили Михайла Олельковича в київській справі й виступили з свого підданства” 14).

В реєстрі київських воєвод з р. 1480-3 є прогалина, – не знаємо коли іменовано київським воєводою Ходкевича, і можливо, що ся номінація київського боярина київським воєводою стояла в якімсь звязку з тою „зрадою” Олельковичам 15). Але за браком всяких відомостей, не хочу бавити ся в здогади 16).

Що конечною цїлею сеї змови в Литві вважали дїйсно великокняжий престіл, потверджує оповіданнє про сю конспірацію сучасного нїмецького компілятора Альб. Кранца († 1517). Він каже, що в Литві були князї (властиво пани – proceres), які признавали собі права на вел. князївство, і надїяли ся, що воно могло б прийти до них, як би вдало ся убити короля. Вони увійшли в порозуміннє з вел. князем московським і приготовили конспірацію, вибравши місце й час, коли сподївали ся мати в своїх руках короля з королевою й кількома синами. Але змову викрито, й головні участники заплатили головою; в. кн. же московський, коли замисел пропав, удавав, що нїчого не знав про нього 17).

На звістки про змову на житє Казимира не дуже можна покладатись, хоч вісти про се носили ся по горячим вчинкам подїї. Знаємо, як то виростають лєґенди про страшні заміри конспіраторів, і коли їх не прихоплено на горячім учинку, для таких чуток треба все мати певну дозу скептицизму 18). Тут же для таких замірів не було властиво й поводів: мотивів особистої пімсти досить трудно доглянути, а убивати Казимира для полїтичних плянів не було великої потреби. За те цїнним уважаю сей погляд, що змова вела до здобутя великокняжого стола, бо він потверджує висловлений уже вище здогад, опертий на листї внука Хв. Більського, та поясняє нам і династично-родинний характер конспірації. Всї провідники змови, названі нашими джерелами, близькі свояки: Більський стриєчний брат Олельковича, син молодшого брата Олелькового, Івана Володимирича, а Гольшанський – тїточний брат Більського (його мати і його жінка, на весїлю котрої нїби то захопила його катастрофа, були з кн. Гольшанських). Московська династия стояла теж в тїсних родинних звязках з Олельковичами: Михайло Олелькович був тїточний брат вел. князя Івана (його мати була рідною сестрою в. князя Василя) і як раз підчас конспірації шваґер Михайла воєвода молдавський Стефан завів переговори з вел. кн. московським про шлюб своєї доньки з його сином, а посередниками в сїм були кн. Михайло й його сестра Федька, по мужу кн. Пронська: весною 1480 р. в тій справі був післанець кн. Федьки у вел. кн. московського 19). Як бачимо, обстанова була того рода, що в нїй такий плян – вивести на вел. кн. Литовське князя Михайла Олельковича за помічю вел. кн. московського – а може й воєводи молдавського, зовсїм не виглядав фантастично. В сьвітлї ж такого розуміння – що конспіратори мали пляни на велике князївство, знаходять собі відповідне обясненнє й звістка про їх замір – віддати вел. князеви московському землї по р. Березину, себ то східнє пограниче вел. князївства Литовського. Ті східнї землї мали бути заплатою вел. князеви московському за його поміч. І переговори про шлюб московського престолонаслїдника могли служити доброю нагодою для переговорів в справі задуманого перевороту.

На иньший ґрунт – релїґійно-полїтичної іреденти переносить цїлий епізод пізнїйше офіціальне представленнє його, яке знаходимо в пізнїйшій дипльоматичній кореспонденціи. В. кн. Олександр, заохочуючи брата свого Володислава до участи в боротьбі против Москви в імя інтересів католицтва, загрожного мовляв руською іредентою, давав таке освітленнє й змові князїв 1481 р. 20). Але се очевидне перенесеннє пізнїйших мотивів, пізнїйшого кольориту на епізод 1481 р.; щоб прийняти таке осьвітленнє, на се, не бачимо нїякої підстави.

Отже в цїлій сїй, як бачимо – досить неясній справі 21), важні для нас два моменти. Одно – се незадоволеннє руських князїв з сучасного стану річей в вел. князївстві. Друге – їх надїї на поміч від Москви і нахил в сей бік. Не була се річ нова, і не була вона, певно, особистою річею тих трох князїв-свояків, провідників змови. Литовсько-руський антаґонїзм обіймав широкі круги. Характеристика московського аґента з часів пізнїйшої релїґійної іреденти: „наша Русь (литовська) велми ся съ Литвою не люблятъ” 22), констатує безперечно явище далеко старше й загальне. Се розуміли і в правительственних кругах польсько-литовських. Длуґош, оповідаючи, як Казимир гамував литовських панів, що поривали ся до війни з Москвою, роздражнені успіхами її та зривками з території вел. князївства, вкладає в його уста таку раду 23); нехай Литва не пориваєть ся до війни з сим князем, бо він сильний, зміг ся великими побідами й богацтвами, а вони не можуть покладати ся на Русинів вел. князївства. „Бо прецїнь знають сами, що вони (Русини) на них (Литвинів) ворогують з причини релїґійної ріжницї, і як дійде до війни з Москвою, вони постарають ся здобути Литвинам не побіду, а погибель” 24). Отже вже за Длуґошевих часів, то значить в 1470-х рр. (Длуґош умер 1480 р.) сей русько-литовський антаґонїзм і нахил руських елєментів до Москви був у двірських кругах фактом ясним і знаним.

Примітки

1) Wolff Senatorowie і dignitarze w. ks. Litewskiego c. 55 і далї, с. 71 і далї, c. 159 і далї.

2) Длуґош V c. 547.

3) Се може значити або Русинів з київських часів, або таки снеціально Киян – в сїм разї маємо тут мабуть таки дїйсно відгомін спеціальних нарікань з причини іменовання Гаштовта.

4) l. c.

5) Длуґош V c. 547, Лїтопись Биховця c. 61, 1 Псковська – Пол. Собр. IV с. 236. Wolff Senatorowie c. 19, 21-2.

6) Софійська – Полное собр. рус. лЂтописей VI с. 233; пор. Воскресенська VIII с. 214, Софійск Врем. II с. 223, Latopisiec Litwy i Kronika ruska Даниловича с. 263. Супрасльская рукоп. вид. Оболєнского с. 138.

7) Codex epist. saec. XV т. III ч. 296.

8) Вандалія Кранца – як низше, про змову згадують ще Script. rerum prussicarum III c. 687 і 743, Любецька хронїка – продовженнє Детмара (Grantoff Die lübeckischen Chroniken, II).

9) Narbutt Dzieje narodu Litewskiego VIII дод. X c. 44-5.

10) „И то єсть всЂмъ людемъ вЂдомо было народу христіанскому – и якимъ же обычаемъ дЂдъ твой Казимеръ сродича нашего князя Михайла Олелковича зраднымъ обычаємъ убилъ, и отчизну єго за собя взялъ, и у собя въ в. кн. Литовскомъ въ урядъ поставилъ”.

11) Лист був друкований зпочатку в старій колекції Древняя россійская вивліотика вид. 2, 1790 т. XV ч. 6, l c. 25, відти переклад у Даниловича Skarbiec ч. 2373, дуже дрантивий. Новійше виданнє в Сборнику истор. общества т. 71 c. 501.

12) Пригадую ще анальоґічний погляд молодшого о одно поколїннє від конспірації Ольбрахта Гаштовта: duo proavi eiusdem Slucki rutheni duces eadem de causa per divum Casimirum... iudicialiter sunt detruncati, quia conspiraverunt in nесет regis et mg. ducis predicti domini Casimiri ex condicto volentes soli occupare mg. ducatum (Acta Tomiciana VII c. 269). Гаштовт в своїх осудах і сьвідоцтвах одностороннїй дуже, але тут його погляди про пляни конспіраторів на вел. князївство сходяться з иньшими звістками.

13) Полное собр. лЂтоп. IV c. 237: выЂха изъ Новагорода князь Михайло кіевскій, а поЂха на Кіевъ, на свою вотчину; див. ще т. VI c. 191, Лїтопись Биховця c. 61. В однім київськім документї з 1470 р. (ще за житя Семена Олельковича, з місяця червня) Михайло титулуєть ся „князем київським” – Описаніе архива западно-русскихъ митрополитовъ І ч. 1.

14) „Якъ же предкове твои зраднымъ обычаємъ сродника нашего князя Михайла Олелковича на Кіе†зрадили, и отъ нашего подданства єсте отлучили ся”. Др. рос. вивлітеика с. 20 – Skarbiec ч. 2376 (дуже лихий переклад). Реєстри київських воєвод – Wolff Senatorowie c. 19, Boniecki Poczet rodów litewskich c. LXIII.

15) Ріжні здогади у Папе 1. с.

16) Цїкаво, що в супрасльськім помяннику Ходкевичів (Археограф. сборник т. VI) на першім місцї вписано „князя Михаила” – щось так як в помяннику Сагайдачного – Бородавку.

17) Krantz Wandalia кн. XIII гл. 21.

18) Може се відгомін обвинувачення конспіраторів в такій змові на житє Казимира на судї ?

19) Див. Сборникъ истор. общества т. 41, інструкція чоловікови княгинї Федьки до воєводи Стефана, з 16 цвітня 1480 р. – вел. князь згадує про посольство воєводи „къ моему брату по князю Михайлу Александровичю” в справі того шлюбу. Може в інтересах конспірації вважали за лїпше післати післанця в Москву не від самого кн. Михайла, а від його сестри.

20) „Яко часу щастноЂ памети отца вашоє милости, короля Казимера, на єго милость не для иного нижь для веры светой повстати умыслили, такъ и на вашу милость, сыновъ єго милости, пановъ нашихъ, милостивыхъ (натяк на ту змову на житє Казимира і його синів); о которыхъ же єго милость своєю мудростью и опатрностью то поразумЂлъ и нЂкоторыхъ зъ нихъ за то скаралъ, а иныє для того къ томужъ Москвитину збЂгли”, і тодї Московський вел. князь, покладаючи ся на релїґійний антаґонїзм в вел. князївстві, розпочав війну з в. кн. Литовським „посполъ зъ оными княжаты, которыи же отъ доброЂ памети отца вашего короля є. м. и тежъ отъ нашого пана. къ нему повтекали”. Акты Зап. Рос. I ч. 188.

21) Див. ще в прим.

22) Акты Зап. Рос. I ч. 156.

23) Упускаю початок сих слів, де Казимир дає литовським панам, яко новикам (tyrones) в воєннім дїлї, раду – не поривати ся до війни, не запевнивши собі помочи Поляків; се може бути мотивом не Казимировим, а Длуґошевим, взагалї польським мотивованнєм.

24) Длуґош V c. 698.

Становище руських елєментів в в. кн. Литовськім і українсько-білоруська іредента: Конкуренція Литви з Москвою в руських землях, сфери впливів їх в серед. XV в., утрати литовської полїтики в 2-ій пол. XV в. Новгород, Твер і Рязань, верхівські князї – їх переходи до Москви, московські походи на Литву й угода 1494 р., нові переходи князїв, справа релїґійних переслідувань православних, перемирє 1503 р. і пляни Москви по смерти Олександра.

Таке іредентське становище Русинів супроти Литви й їх оглядуваннє на Москву було для в. князївства тодї дуже небезпечне. По столїтю більш або меньш спокійних відносин, вел. князївство Московське знову ставало міряти ся силами з вел. князївством Литовським, і тепер доперва показувало ся, як змінили ся протягом сього столїтя сили й шанси противників.

Перед тим сього не можна було так виразно спостерегти. За Витовта Литва тримала ся імпозантно, і вел. князь московський не тільки наслїдком родинних відносин, а і в почутю індівідуальної висшости над собою литовського володаря давав йому перше місце перед собою, приїздив до нього на поклін і перед смертю зробив Витовта опікуном своєї родини. Прилученнє Смоленської землї, довершене в 1404 р. не вважаючи на сильне противленнє місцевої людности і проби боротьби з боку остатнього претендента з смоленської династиї – Юрия Святославича, та ріжні иньші успіхи литовської полїтики в тім нейтральнім поясї, що ще дїлив вел. князївства Московське й Литовське, – могли піддавати гадку, що в. кн. Литовське ще не стратило своєї аґресивної сили на сходї й може успішно витримувати конкуренцію з Москвою на сїм полї. Землї Рязанська й Тверська при кінцї пановання Витовта стояли під виразним впливом Витовта: тутешнї князї обовязали ся Витовту служити і бути з ним „за одно” 1). В північній Сїверщинї, що була найбільше чутливим показчиком полїтичних виливів обох сусїдів, цїлий ряд „верхівських” князївств переходить тодї під литовську зверхність. Так Витовт в 1427 р. писав до вел. маґістра, що йому зложили васальну присягу князї Новосильські, Одоєвські, Воротинські; до них також треба додати кн. Білевських. В реєстрі Свитригайлових городів, списанім десь з р. 1432, вичислені такі городи вел. князївства Литовського в північній Чернигівщинї: Трубчевськ, Брянськ, Тула, Любутськ, Мещовськ, Серпейськ (обидва між Угрою й Окою, в теперішнїй Калузькій губернїї) 2).

Замішання в Литві по смерти Витовта не захитали становища в. кн. Литовського супроти Москви, бо вел. кн. Московське ще скорше попало в період ослаблення, наслїдком усобиць, що потягнули ся до 1447, ба навіть до 1453 р. Коли вел. князївство Литовське злучило ся з кінцем 1430-х рр. в руках Жиґимонта, а ще більше в часах Казимира – воно все ще виглядало імпозантнїйше від свого східнього конкурента і його сила притягання ще нїби проявляла ся. Чимало князїв підчас московських усобиць переходило в в. кн. Литовське, і тому укладаючи в 1447 р. умову з Москвою, правительство вел. кн. Литовського не застерегало ся против перехода від одної сторони до другої князїв з їх волостями, хоч таке застереженнє здавна істнувало в умовах Литви з Тверию. Литва уважала свою позицію користнїйшою від Москви й не хотїла перешкод для своєї атракційної сили.

Ся умова 1447 р. взагалї дуже докладно ілюструє становище обох держав. Виходить, що в дїйсности впливи Литви пішли за останнї десятилїтя не вперед, а назад. Тверь признаєть ся в сфері полїтичних впливів Литви, Новгород і Псков – в сфері впливів Москви; перевага московського впливу признаєть ся також над Рязанею 3). Таким чином вел. князївство Литовське, не вважаючи на лїпші шанси, в дїйсности понесло вже деякі страти на користь Москви.

Але повне збанкротованнє східньої полїтики в. кн. Литовського і взагалї повне ослабленнє його державного орґанїзму виявило ся доперва кількадесять лїт пізнїйше, коли в. кн. Московське, відпочавши по усобицях і ослабленню, з подвоєною енерґією перейшло до аґресії під проводом талановитого нового вел. князя Івана III Василевича.

На сам перед вел. кн. Литовське понесло цїлий ряд нещасть в тім нейтральнім поясї, що дїлив обидві держави. Новгород, притиснений московськими князями й шукаючи, під проводом родини Борецких, опори против них, звернув ся по поміч до Литви й піддав ся Казимирови. Казимир обовязав ся обороняти його від Москви й посадив тут своїм намістником Михайла Олельковича (1470). Олелькович одначе виїхав звідти слїдом, на вість про смерть брата Семена, а коли прийшло до війни Новгорода з Москвою, Казимир не прислав нїякої помочи 4). Іван двома заворотами погромив Новгородців і прилучив сю північну републїку до своєї держави (1478).

Ще нужденнїйше видала Литва Москві свого иньшого союзника-васаля, тверського князя. Коли Москва пішла війною на тверського князя за те, що він відновив свій давнїй союз з Литвою, Казимир не поміг йому зовсїм, і 1484 р. Твер мусїла покорити ся Москві й вирікти ся союзу з Литвою. Колиж потім, під впливом роздражнення на московські утиски, тверський князь сю умову нарушив, – се привело слїдом до формального прилучення Тверської землї до Москви (1485 р.). Рязанська земля в 1480-х рр. теж перейшла під фактичну управу московського князя (а формально прилучена була в 1506-1521 рр.).

Таким чином в остатнїй четвертинї XV в. Московська держава присунула ся під саму литовську границю. Всї посереднї землї були притягнені Москвою. Сей факт, в порівнянню з колишньою атракційною силою в. кн. Литовського на сходї, в землях давньої Руської держави, сам уже давав розуміти, що в становищі в. кн. Литовського стала ся якась дуже важна й небезпечна для нього переміна. Нею було, як ми вже знаємо, перенесеннє центра ваги в державі з руського елєменту на литовсько-католицький і нахил сього литовсько-католицького елєменту в сторону Польщі. Наслїдком того був внутрішнїй розлом. Литовські пани тратять зрозуміннє й інтерес для східньої полїтики; для них, в їх боротьбі з руським елєментом навіть не зовсїм безпечним було розширеннє держави в сїм напрямі та зріст руських провінцій вел. князївства. Знов же руський елємент, в своїй боротьбі з литовським і в своїм огірченню на нього, починає звертати очі в московський бік, подумуючи над можливістю помочи звідти. Се ми бачили в змові 1481 р., побачимо знову, ще виразнїйше в повстанню Глинського. І силою своєї державної переваги та завдяки тому розломови в вел. кн. Литовськім, що полекшав її роботу, Москва починає притягати до себе сусїднї землї самого в. кн. Литовського.

І тут показчиком явила ся Чернигівщина – її північні, „верхівські” князївства. Сї князї й переходячи під зверхність в. князя литовського не зривали вповнї своєї залежности від Москви, ”служили на обидві сторони”. В остатнїй четвертинї XV в. вони зривають з Литвою і з своїми князївствами піддають ся Москві. Коли сей поворот почав ся, трудно означити. Вже в 1470-х рр. бачимо деяких князїв Одоївських в підданстві Москви, тим часом як иньші Одоївські зіставали ся при Литві. В 1480-х рр. оден по другім починають переходити під московську зверхність князї Воротинські, Білевські, далї, уже в 1490-х рр., Мезецькі, Трубецькі, Мосальські і т. и. 5).

Правительство в. кн. Литовського не хотїло приймати до відомости сих переходів, не звільняло сих князїв від присяги, і се вже одно приготовляло матеріал до конфлїкту з Москвою. Окрім того сї переходи одних князїв з даної родини й волости до Москви, тим часом як иньші князї сеї родини й волости лишали ся при Литві, приводили до великої замотанини, спорів і дрібної війни. За житя Казимира московське правительство не відважало ся брати в сїй пограничній війнї безпосередню участь, тільки напускало на в. кн. Литовське Кримську орду, а Казимир з свого боку старав ся відвдячити ся заволзькою Золотою ордою, – тільки та в тім часї уже зовсїм підупала. По смерти Казимира Москва виступає вже більше виразно й починає брати участь в сих пограничних війнах, хоч війни не проголошує. Уже на самім вступі Олександрового князювання (1492 р.) московські війська зруйновали пограничні городи в. кн. Литовського: Любутськ, Мценськ, Мосальськ, Хлїпень і Рогачів. Зимою 1493/4 р. московські воєводи „съ многою силою знову ходили на чернигівські й смоленські границї”, на Мезочськ, Серпейськ, Опаків, „гради взяша, а села повоєваша”, а на смоленськім пограничу взяли Вязьму 6).

Значіннє сих кроків московське правительство не забарило ся пояснити. Висилаючи на початку 1493 р. посольство до Олександра, Іван в перше для зносин з вел. кн. Литовським ужив собі титулу „государь всея Руси”. А коли литовське правительство закидало йому таке виступленнє від „старини”, московське правительство заявило, що в. кн. московський „новины никотороє не вставилъ: чЂмъ єго Богъ подаровалъ, отъ дЂдъ и отъ прадЂдъ и отъ начала правой єсь уроженой государь всея Руси” 7).

Таке рішуче й многозначне виступленнє настрашило литовське правительство. Щоб обминути конфлїкт, виступило воно з проєктом оженити Олександра з Івановою донькою. Іван заявив на се свою згоду, але зажадав наперед уложення трактата між обома державами. Його дїйсно уложено, з початком 1494 року. Литва признала підданими в. кн. Московського тих князїв, що перейшли до нього з волостями: кн. Новосильських, Одоєвських, Воротинських, Перемишльських і Білевських, Мезоцьких і Говдиревських; але на далї обидві сторони обовязували ся не приймати до себе служебних князїв другої сторони з їх волостями. За в. кн. Литовським лишив ся Любутськ, Мценськ, Серпейськ, Мосальськ, а Вязьма, Мезочськ, Серенськ, Козельськ лишили ся за Москвою. За нею ж признані її здобутки в сфері колишнього литовського впливу – Новгород, Псков, Твер, також і князївство Рязанське. Признано вел. князеви московському і його далекосяглий новий титул „всея Руси” 8).

По сїм Іван видав за Олександра свою доньку Олену, але сей шлюб не причинив ся до полагодження відносин обох держав. Навпаки, справа Олени привела до ще більшого роздражнення обидві сторони. Безконечні комплїкації виникли з релїґійної ріжницї супругів. Олену видано з тим, що вона мала задержати свою православну релїґію, і се викликало безконечні трудности на католицькім дворі Олександра, а за сї дрібниці раз у раз чіпляли ся загальнїйші справи: справа становища православної релїґії в вел. князївстві Литовськім взагалї, упослїдження руських елєментів, і т. и.