Текст книги "Історія України-Руси. Том 4"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 43 страниц)

Взагалї польське правительство, не приготоване зовсїм до таких перемін на Литві і зайняте справою угорської корони, предложеної кор. Володиславу, литовським справам не дало відповідної уваги й взагалї не потрапило їх взяти в свої руки. Польська полїтика мала властиво дуже добрі обставини для переведення своїх плянів що до в. кн. Литовського: відповідно до акту 1432 р., що йно перед кількома місяцями потвердженого, король Володислав мав взяти в свої руки в. князївство, міг при тім перевести інкорпорацію Волини до Польщі й взагалї поставити в як найтїснїйшу залежність від неї в. князївство. І се супроти браку якогось пляну, одностайности й рішучости в зверхнїх кругах в. князївства, при істнованню кількох кандидатур і партий, ледво чи й стріло б дуже сильні перешкоди.

Длуґош каже, що згадані литовські льоялїсти кілька разів присилали до Володислава запрошення до Литви, але Володислав і його сенатори (котрих олїґархічним цїлям перспектива угорської корони була дуже наручна) за лїпше вважали пильнувати угорської справи, й Володислав на Литву не поїхав. Коли ж висунула ся кандидатура Казимира, в польських правительственних кругах рішено вислати його на Литву, але як каже Длуґош, не в ролї вел. князя, а в ролї тимчасового намістника, поки Володислав остаточно полагодить литовські справи. Одначе виряжаючи Казимира, Володислав у Длуґоша поручає Казимирови, аби без дозволу Володислава не зачинав нїяких війн, пильнував унїї й памятав добродїйства Корони польської та усе мав на оцї її добро й користь 15). Отже самі сї інструкції представляють справу так, що Казимира висилали не на тимчасового заступника, а на довші часи, хоч і ограничували його права.

Пізнїйше Длуґош згадує, що Володислав мав таки „спасенні заміри” що до Литви: забрати до Польщі Волинь і Берестейщину 16), лишити в руках Болєслава мазовецького Дорогичинську землю, захоплену ним по смерти Жиґимонта, далї – зіставити Михайлушку Жиґимонтовичу його землї (Троки, а може й Городно), і доперва так обкроєне вел. князївство дати Казимиру, „аби воно шукало собі розширення в займанщинах 17), і в такій зменшеній великости не відважало ся брикати проти Польщі”. Такі пляни можна прийняти й для того моменту, коли Казимира висилано на Литву. Тільки ж відложивши їх до пізнїйших роспоряджень Володислава, польське правительство тим самим стратило можливість переведення сих плянів. Що найдивнїйше, навіть не забрано до Польщі Волини, що вже стільки разів була так як у руках Поляків. На сей раз, здаєть ся, на перешкодї став Свитригайло з своїм союзом з галицькими панами, відновленим по смерти Жиґимонта. Як я вже казав, Свитригайло при тім мав ширші пляни, і в сї пляни мусїв вводити своїх галицьких союзників. Але на разї він сїв на Волини, і звідти сї союзники не хотїли його рухати.

Та найважнїйшою таки помилкою польських полїтиків було висланнє на Литву Казимира, перше нїж відповідно використано обставини в інтересах Польщі. Попереднї досьвіди аж надто добре поучували, що коли на чолї вел. князївства ставав хтось з Гедиминової династії, утримати його в границях самого тільки намісниковання, взагалї в границях польської програми – було не можливо. Висилаючи Казимира на Литву, перше нїж переведено ті „спасенні заміри” польської полїтики, польське правительство, мабуть не сьвідомо, але зовсїм певно закидало свої пляни що до Литви, приготовлювані цїлими десятолїтями, отже справдї жертвувало, хоч не сьвідомо, литовську полїтику угорським плянам.

Дїйсно, скоро тілько польські пани з Казимиром приїхали до Вильна, литовські пани заявили їм, що хочуть оголосити Казимира великим князем, і арґументовали се тим, що з сею справою не можна проволїкати з огляду на партию Михайлушка Жиґимонтовича.

Польські пани спротивляли ся тому. Тодї стани в. кн. Литовського проголосили Казимира вел. князем без їх згоди. Длуґош оповідає, що се було зроблено потайки, поки Поляки спали, але ся анекдотична подробиця не конче була потрібна в дїйсности. Заразом литовські правителї потрапили взяти Казимира в свій вплив, а польські пани „з малими дарунками” були відправлені назад; тих же кілька, що лишили ся далї при Казимирі, не мали нїякого впливу серед литовського окруження 18).

До Володислава Казимир і стани в. кн. Литовського вислали посольство, просячи, аби потвердив Казимира на вел. князївстві. Але Володислав його не потвердив, і пізнїйші посольства й прохання литовські не привели до нїчого. Польське правительство не признало Казимиру великокняжого титулу, називало його тільки dux Lithuanіае. Володислав збував справу, кажучи, що полагодить її по своїм поворотї до Польщі, а тим часом чинив такі роспорядження, наче в Литві нїякого в. князя не було – по просту іґнорував Казимира 19). Тільки та біда, що на Литві його не слухали.

Таким чином по стількох заходах і всяких хитромудрих ґарантіях – унїя фактично була розірвана.

Правда, могли Поляки сподївати ся, що як то кажуть, прийде коза до воза – Казимир і литовські пани будуть іще їх потрібувати. Дїйсно, обставини, в яких Казимир засїв на великокняжий стіл, не були веселі. Претензії Михайлушка Жиґимонтовича й Свитригайла, розлом між Русию й Литвою, і до того ще повстаннє на Жмуди й Смоленську, а на Підляшу мазовецька окупація. Але литовська реґенція, на чолї котрої стояв Ян Гаштовт, воєвода троцький, потім виленський, вміла справи повести й міцною рукою підтримати значіннє вел. князївства.

Свитригайлу полишено зайняту ним Волинь, і він задоволив ся тим, що до кінця житя титуловав себе великим князем. На реальне ж велике князївство претензій не заявляв і Казимира, яко в. князя, признавав своїм зверхником. Казимир в додатку до Волини дав йому ще Гомель і Туров 20).

Се признаннє Волини Свитригайлу було заразом уступкою руській партії. Другу зроблено також зараз по проголошенню Казимира – надано Київщину Олельку Володимировичу, сину Володимира київського. Се був оден з визначнїйших руських князїв зять московського в. князя 21), а при тім займав супроти Литви й унїї прихильне становище 22). По проголошенню Жиґимонта вел. князем він, разом з своїм братом Іваном, прилучив ся до нього й стояв по сторонї Жиґимонта до кінця, що не перешкодило йому одначе бути увязненим Жиґимонтом не задовго перед його убийством. Коли зявив ся Казимир в Литві, Олелько зараз же ставив ся до нього з поклоном. Отже сьому „уміркованому” князеви надано його отчину Київщину, мабуть зараз же по проголошенню Казимира вел. князем: уже з початком 1441 р. маємо від Олелька документи в новій ролї київського „государя-отчича”. Разом з Київщиною він дістав також заднїпрянські простори давньої Переяславщини, а можливо що й Браславщину 23). Таким чином переважна частина українських земель вел. князївства Литовського (з виїмком Сїверщини й Побужа) опинила ся в руках князїв – репрезентантів руського елємента. Сим литовські пани, що в своїх руках держали Казимира, до певної міри задоволяли руську аристократію в. князївства.

З иньших трудностей реґенція вийшла також добре. Повстання загашено. Михайлушко, хоч заздалегідь ладив ся на великокняжий престіл 24) і справдї проголошений був вел. князем по смерти батька, не відважив ся тепер повстати рішучо й зложив присягу Казимиру. Поводив ся він, що правда, двозначно, а його намістники не піддавали ся Казимирови. Але реґенція позабирала тодї Михайлушкові землї силою, і сам він мусїв утїкти. Відносини до сусїднїх земель – нїмецьких рицарів і північних републїк Новгорода й Пскова уставлено приятельські. Супроти того правительство Казимира не потрібувало польської ласки й зовсїм рішучо ставило ся супроти Польщі і в пограничних справах і коли польське правительство вмішало ся в справу Дорогочинської землї.

Про пограничні спори ми довідуємо ся тільки припадком, з документів. В маю 1441 р. кор. Володислав пише в одній грамотї, що кн. Сангушко, сидячи в Кошерській волости на Волини, протягом довшого часу нападав на землї Польської корони, вкінцї захопив Ратно і при тім забив польського державця та иньших Поляків. За се король згаданою грамотою відберає йому Кошерську волость і надає її холмському старостї Дерславу з Ритвян. Чи Дерславу дїйсно вдало ся відібрати ту волость, не знаємо, але за те маємо з весни 1443 р, грамоту Казимира, де він надає тому Сангушкови Ратно й Ветли яко отчину його й поручає Ратнянам нїкого иньшого не слухати 25). З сього бачимо, що за спірну Ратенську волость, признану в остатнє Польщі Жиґимонтом в 1432 р., ішла формальна боротьба, і Казимир в нїй зовсїм рішучо поставив ся супроти Польщі.

Далеко голоснїйша й важнїйша була справа, Дорогичинської землї. Сю землю в 1391 р. дав був Ягайло Янушу кн. мазовецькому на вічність. Але се була батьківщина Витовта, і вернувши ся на Литву в 1392 р., Витовт відібрав її назад. Потім Жиґимонт, оженивши сина Михайлушка з унучкою сього Януша, Офкою, надав брату її Болеславу Дорогичинську землю, з тим щоб він узяв її по його смерти доперва; про таку його грамоту згадує Длуґош, але ми її не маємо 26). На сїй підставі Болеслав по смерти Жиґимонта забрав Дорогичинську землю собі. Литовське правительство зараз запротестувало. Справа загострила ся ще тим, що до Болеслава удав ся й Михайлушко і звідти заявив претенсії на Казимира за відібрані від нього землї, а сторону Болеслава узяло польське правительство.

Зложений в сїй справі зїзд польських і литовських панів в Парчові в осени 1441 р. не привів до нїчого, тільки подражнив обидві сторони, тим більше, що підчас сих переговорів польські пани виступали також і в оборонї інтересів Михайлушка, і також, розумієть ся, нїчого тим не осягнули. На сї часи кладе Длуґош вище згаданий плян обкроєння в. князївства; мовляв він виник під впливом того огірчення в Польщі на Литву. Пізнїйші переговори в дорогочинській справі не помогли також нїчого, і з кінцем 1443 р. литовське правительство почало ладити ся до війни. Спроваджено Татар і з ними попустошено мазовецькі землї, а при тім влетїло й Галичинї. Дорогичин взято в облогу. Болеслав також стягнув свої сили, а Володислав на сї вісти поручив польським панам, зібраним в Пьотркові на зїздї, вислати поміч Болеславу. Сенатори дїйсно вирядили шляхту Ленчицької, Куявської й Добринської земель против литовського війська, але не мали воєвничого запалу свого короля. Вони розуміли, що такий оружний конфлїкт знищив би унїю до решти, тому старали ся здержати короля в його запалї й запропонували Казимиру перемирє аж до повороту Володислава, що мав рішити справу. Перемирє прийнято дїйсно, а слїдом Болеслав згодив ся продати свої претензії на Дорогичинську землю за 6.000 кіп грошей, і на тім стала умова. Але в Литві завзятє було так велике, що навіть виленський епископ виступав против купна Дорогичинської землї, і Литвини роздражнені сею справою захопили сусїднїй мазовецький замок Венґров 27). Все таки справа дорогичинська була убита.

Сей дорогичинський епізод виразно показав, в якій мірі в. князївство Литовське еманціпувало ся з під всякого впливу Корони й перейшло супроти неї на самостійну ролю. Всякі слїди унїї зникали. Вел. князївство Литовське здобуло собі фактично вповні суверенне, незалежне становище.

Примітки

1) Див. вище c. 207 і 225. Потвердженнє р. 1439 – Cod. ер. saec.XV т. II 262 (воно потверджує властиво акт з 1434 р., але той був тільки відписом акту 1432 р.). Лєвіцкий (Przymierze c. 295) нарахував навіть пять потверджень акту 1432 р., але се за богато: в дїйсности їх було тільки чотири.

2) Cod. ер. saec. XV т. II ч. 261, пор. III ч. 44. Матеріал про зносини Жиґимонта з Альбрехтом зібраний в згаданій (прим. 31) статї пок. Лєвіцкого Przymierze, де подано й кілька невиданих документів в додатках. Питаннє, чи союз з Альбрехтом був довершений, чи тільки був в плянах, які не дійшли кінця через смерть Альбрехта, рішало ся Лєвіцким не однаково. Прохаска в своїй рецензії підтримав давнїйший погляд Лєвіцкого, що фактично союз істнував уже, і сю гадку приймають і новійші дослїдники сього часу.

3) Реляція бранденбурського комтура в додатках до розвідки Лєвіцкого Powstanie ч. 8, c. 319. Копистяньский в своїй недавнїй розвідцї пробує толкувати се так, що Михайлушко тільки в подробицях полїтики розминав ся з батьком, а в основі був з нею солїдарним (c. 97 і далї).

4) Нпр. LEKUrkb. IX ч. 133 (про Полочан і Витеблян).

5) Chronicon Polonorum c. 309. По контрасту, припускають, що в тій сумній піснї народ оплакував Жиґимонта, як свого приятеля, але се можна говорити хиба в формі здогаду. Старі „думи”, що оспівували подібні подїї, взагалї мали елєґічний характер (див. в т. VI гл. IV). Тим меньше можна на підставі сеї згадки робити виводи про прихильну для народа полїтику Жиґимонта, як то чинять декотрі.

6) Крім русько-литовської лїтописи такеж осьвітленнє дає сїй конспірації Длуґош (IV c. 619), взагалї дуже близький в своїм оповіданню і в характеристицї Жиґимонта з лїтописною традицією (хто на кого впливав тут, було б інтересно прослїдити), а певне значіннє має й оповіданнє Стрийковского (II c. 202-4) з огляду на його близкість до аристократичних кругів в. кн. Литовського.

7) Див. вище c. 205.

8) З т. зв. познанського кодексу бібл. Рачиньских, Пол. собр. лЂт. XVII с. 337 . Тамже проба аналїзи оповідання ширшої лїтописи.

9) Пізнїйший о два поколїння Ольбр. Гаштовт в своїм мемуарі (1525) представляє конспірацію 1440 р. навіть вповнї руським рухом, зверненим против литовських панів, і ставить її в одну лїнїю з конспірацією 1481 р. і рухом Глинського: Duces Czartoryscy... Rutheni magnum ducem Sigismundum, patruum olim Casimiri in Troki ex conjuratione simili interficere, contra quos conspiratos, tota terra tumultuante, vix ipsum Casimirum minorennem avus meus incolumem conservavit et contra eorum voluntatem potenter sublimavit, cum omnem genealogiam nostrorum dominorum tunc ipsi Ruthenorum duces voluerunt delere et soli ambiebant dominationem occupare (Acta Tomiciana VII c. 269). Але Гаштовт в сїм своїм мемуарі взагалї показує таку неперебирчівість в обвинуваченнях і комбінаціях, що треба бути досить обережним і не спішити ся брати його слова за відгомін якоїсь дїйсної традиції або загальнїйших поглядів.

10) До давнїйших сучасних звісток, що називають Івана, а не Олександра Чорторийського „убійником Жиґимонта” див. ще в новім томі LEKUrkb. XI ч. 159.

11) Pomniki c. 49.

12) Codex epist. saec. XV т. І ч. 113. Що ся Свитригайлова грамота була видана наслїдком переговорів з галицькими панами, вказують слова: commissariis regni totius Poloniae et Russiae. Подібно як в давнїйшій умові Свитригайла – ibid. ч. 91, так і тут, я думаю, король і commissarii regni приплетені для більшої поваги тільки, а властива вага в Russia – в галицьких панах.

13) Що така польська партія, яка противила ся антипольській полїтицї Жиґимонта, дїйсно була, се писав і пруський аґент на кілька місяцїв пред конспірацією (видане у Лєвіцького Przymierze, дод. 8): „між панами і в краю литовськім нема одностайности – частина прихильна до Польщі, частина по сторонї вел. князя”.

14) Лїтопись Биховця c. 50-1, Длуґош IV c. 621-3. Лїтературу сього моменту див. в прим. 36.

15) Длуґош IV c. 622-3, 626-7, 657.

16) Certis castris – Brzescze et Krzemyeniecz, каже Длуґош (c. 657), але Волинь, очевидно, саму собою тут треба розуміти. Кремінець чи не означає туг східнього Поділя, що за Свитригайла належало до кремінецького старости ?

17) Acciperet in his terris, quae nondum cultae sunt, augmentum – властиво отже з земель нерозроблених. Чи розумів тут Длуґош господарську культуру, чи казав се метафорично – про розширеннє полїтичних границь, трудно сказати.

18) Длуґош IV c. 657-9.

19) Длуґош IV c. 657, лист польських панів до Володислава – Wiszniewski Historia literatury polskiej V c. 353, 355, див. ще низше c. 235-6.

20) Лїтопись Биховця c. 51 і 56. Документы архива юстиціи І c. 14, 6. Archiwum Sanguszków I ч. 47. Фойґт Geschichte Preussens VIII c. 91 – про заяву Свитригайла з р. 1446.

21) Стрийковский (II c. 177) каже навіть, що по смерти Витовта були голоси за його кандидатурою на в. князївство, але се досить непевна традиція – мабуть самої родини Олельковичів, до якої близько стояв Стрийковский. Тому у нього так часто Олельковичі кандидують на великокняжий стіл.

22) Про попередню карієру Олелька див. у Вольфа Kniaziowie с. 327-8 (у Стаднїцкого коротко). Треба поправити тільки помилку, нїби Олелько від Жиґимонта був перейшов до Свитригайла (тим Вольф толкує й арештованнє Олелька). Вольф опираєть ся в сїм здогадї на обговореній уже київській грамотї Свитригайла 1442 р., друкованій в Актах Южной и Зап. Россіи І ч, 21: в сїм виданню її на чолї сьвідків стоїть „князь Олеко”, але порівняннє з виданнєм тоїж грамоти в Arch. Sanguszków I ч. 38, показує, що кореспондент археоґрафічної комісії (що копію сеї грамоти надіслав) зле прочитав слова: князь Олександръ (Ніс), і зробив звідти князя Олька й Андрія Носа.

23) Про наданнє Олелькови Київа – Лїтопись Биховця c. 56; перша київська грамота Олелька – Акты историческіе изд. археогр. комиссіею І c. 488. Що до Київа за Олелька й Семена Олельковича могла належати й Браславщина, бачу на те натяк в обводї границь учиненім Семеном Олельковичем. – Акты Зап. Россіи II ч. 199: нащо б Семен Ол. посилав свого черкаського намістника обводити границю з Польщею в Браславщинї, коли б ся територія мала иньших литовських намістників ?

24) Длуґош каже (IV c. 656), що литовські пани ще за житя Жиґимонта, змушені ним, зложили присягу Михайлушку як будучому вел. князеви. Маємо й грамоту його з титулом вел. князя (Arch. Sanguszków III ч. 2), тільки в пізнїйшій копії й без року. Копистяньский вповнї правдоподібно виводить дату 1440 (5/IV) і боронить її автентичности (c. 98-9).

25) Archiwum Sanguszków І ч. 37 і 39. Новійша Monografia xx. Sanguszków (I c. 110) не дала до сього нїчого цїкавого.

26) Пробує її відтворити Копистяньский ор. c. c. 115.

27) Kodeks dypl. ks. Mazowieckiego ч. 120 і 186, Длуґош IV с. 622, 670, 711-3, Codex ер. saec. XV т. І ч. 125 (лист писаний перед перемирєм, в 1444 р, а не в 1443, як датує видавець), Wiszniewski Historia literatury polskiej V c. 356. Про сї подїї Саrо ор. c. IV c. 272. Прохаска Uchwały walnego zjazdu Piotrkowskiego (Ateneum 1887) і найновійше у Копистяньского, ор. c. Зовсїм хибно у Любавского Обл. дЂленіе c. 16 і 19.

Справа унїї і влучення українських земель до Польщі за Казимира і Олександра: Смерть Володислава, переговори Поляків з Казимиром, „угода Литвинів з Короною” 1446 р., Казимир королем, польсько-литовські спори, справа Волини, смерть Свитригайла й пляни війни.

Та все помішала подїя, якої годї було собі вгадати на перед: 10 падолиста 1444 р. в битві під Варною пропав безвісно король Володислав. Його наступником, розумієть ся, мав бути Казимир, і супроти напружених відносин до нього польські пани опинили ся в досить трудній позиції. На першім зїздї вони попробували іґнорувати все попереднє, й саме великокняже становище Казимира, та покликали його просто яко престолонаслїдника, аби взяв на себе реґенцію в Польщі, поки прийдуть докладнїйші вісти за Володислава. Але Казимир збув се ріжними вимівками. Тодї прийшло нове посольство, що просило його вже на королївство – коронуватись на польського короля. Казимир знову вимовляв ся; заявляв, що він задоволений великим князївством, при тім підчеркував, що він був не намісником польським в Литві, а правдивим вел. князем. Але заразом давав зрозуміти, що він не позволить на польського короля вибрати кого иньшого, а не його.

Польські пани, збентежені катастрофою, мусїли формально випрошувати Казимира у Литвинів, й сї, видко, того й чекали. Розумієть ся, з державного становища вел. князївства було б лїпше, як би Казимир зовсїм вирік ся польської корони й справдї задоволив ся вел. князївством. В такім разї з вибором иньшого польського короля, з иньшої династиї, самостійність вел. князївства була б забезпечена від польських претензій. Але так радикально поставити справу в литовських кругах не відважились. Може сам Казимир особисто не хотїв упустити польської корони, і литовські пани не мали сумлїння впливати на нього в сїм напрямі, а найважнїйше те, що литовські правителї самі не хотїли розривати звязку Польщі й Литви, хотїли тільки забезпечити литовську автономію й полагодити польсько-литовські спори по своїй мисли, користаючи з сеї нагоди. Тому вони не противили ся коронації Казимира на польського короля, тільки при сїй нагодї хотїли дещо виторгувати від польських панів, і для того протягали, впливаючи в сїм напрямі на Казимира. Не забудьмо, що Казимира окружали пани литовські, котрим, яко католикам, унїя з Польщею давала привілєґіоване становище в в. кн. Литовськім і перевагу над руськими князями; тому розривати з Польщею було не в їх інтересах. Виховавши ж Казимира під своїми впливами, вони могли тїшити себе надією, що він і на польськім престолї зістанеть ся під їх впливами, і вони через його впливатимуть і на польську полїтику. Се може вповнї витолкувати їх полїтику, дарма, що з державного становища в. кн. Литовського вона мала як найгірші наслїдки 1).

Ще кілька місяцїв прийшло в безплодних пореговорах – Казимир відтягав ся. Польські пани, щоб настрашити Казимира, виступили з вибором на короля Болеслава мазовецького. Ся кандидатура загрожувала й відносинам литовським, би Болеслав, ставши польським королем, без сумнїву підтримав би претензії свого свояка Михайлушка на литовський престіл. Тому довершений весною 1446 р. умовний вибір Болеслава – на випадок, як би не згодив ся Казимир, мусїв зробити, своє вражіннє в Литві, не тільки на самого вел. князя. На зїздї в Берестю, в вереснї 1446 р. литовські пани виступили нарештї з своїми вимогами. Вони жадали привернення до в. князївства Поділя й забезпечення йому Волини, разом з спірними територіями (Олесько, Лопатин, Ратно, Ветли). Другим постулятом було перетворенє унїонного звязку в простий зачіпно-відпорний союз в. князївства з Короною, то значить – признаннє обом державам рівного значіння, скасованнє всякої залежности вел. князївства від Корони, всякої державної опіки Польщі над Литвою 2).

Що з тими постулатами стало ся, лишаєть ся неясним. Длуґош оповідає, що польські відпоручники мали порученнє, або не брали на себе нїяких обовязків перед станами в. кн. Литовського, і підчас сього зїзду встигли намовити Казимира поки що не ставити гостро справи з тими литовськими постулятами, а прийняти насамперед корону. Мовляв потім він сам, будучи королем, зможе помисли своїй порішити сї справи, – як Ягайло то робив. І Казимир згодив ся на се. Так каже Длуґош, що до недавна був одиноким джерелом в сїй справі. Та новійшими часами віднайшов ся фраґмент, чи властиво витяг з грамоти, з титулом: „Угода Литвинів з Польською короною, уложена кор. Казимиром у Парчові”. Тут Казимир, титулуючи себе уже польським королем, уставляє відносини Литви й Польщі по мисли литовських жадань і признає в. князївству ті спірні території. З тої нагоди висловлена була гадка, що маємо тут правосильний акт, виставлений Казимиром за згодою польських відпоручників і ними контрасіґнований, а по просту замовчаний Длуґошем. На підставі, мовляв, сього акту згодив ся Казимир прийняти польську корону, – отже литовські пани пустили Казимира, тільки діставши від польських відпоручників формальне забезпеченнє своїх бажань 3).

Одначе так катеґорично того сказати не можна, і при сучаснім станї наших джерел справа лишаєть ся неясною. Безперечно, Длуґош, як сучасник тих завзятих спорів, що вели ся на сїм ґрунтї потім між панами литовськими й польськими, в сїй справі тенденційний. Він міг не одно осьвітити в користь своєї партії, так що на повність і докладність його оповідання не можна покластись. Але й робити якісь певні виводи на підставі згаданого документу, в тій формі якій його маємо, не можливо: приходить ся вірити на слово тій надписи над фраґментом, не знати ким і коли зробленій. Тим часом в дїйсности міг се бути тільки плян грамоти, або проєкт предложений до підписи польськими відпоручниками, а ними не прийнятий 4). Міг сю грамоту видати Литвинам і сам Казимир, як своє обовязаннє супроти них, без участи Поляків.

Інтересний сей документ в усякім разї з того погляду, що показує дезідерати литовських панів, і з сього боку він згоджуєть ся зовсїм зі звістками Длуґоша про діскусії на пізнїйших литовсько-польських соймах. Можна на певно прийняти ще й те, що Казимир сам в усякім разї прийняв на себе обовязки в сїм напрямі перед литовськими панами. Обовязаннє привернути Литві границї з Витовтових часів було внесено і в загальний привилей станам в. князївства, виданий Казимиром весною 1447 р. 5).

Але сповнити сї обіцянки вийшло далеко тяжше нїж дати. Скінчило ся на тім, що Казимир, звязаний тими своїми обіцянками, даними литовським панам, не схотїв потвердити привилеїв станів польських, поясняючи, що не може сього зробити, поки не будуть сповнені бажання в. князївства. На більш активну ролю він не здобув ся. Навіть коли Фридр. Бучацкий, тодїшний подільський староста, саме на початках пановання Казимира в Польщі захопив сусїдню частину литовського Поділя (Межибож, Хмельник, Караул) – Казимир не здобув ся на якийсь енерґічний виступ, хоч се було по просту провокацією супроти литовських жадань і даних Казимиром обіцянок. Він тільки „гнівав ся” на Бучацкого 6).

Правда не більше енерґії показали й стани в. кн. Литовського.

З своїми жаданнями виступили вони перед Поляками уже на першім спільнім зїздї станів коронних і в. князївства в Люблинї в маю 1448 р. Домагання свої поставили вони в дусї тої берестейської грамоти; аби формула унїї була змінена в значінню рівноправного союзу 7), і аби в. князївству було вернене Поділє та спірні волинські округи (Олесько, Лопатин і ин.). Але на се Поляки, як каже Длуґош, винайшли дуже простий і делїкатний вихід в дусї унїї 1385 р.: нехай всї землї вел. князївства прилучать ся вповнї до Польщі, тодї, мовляв, усякі спори й рахунки зникнуть. Се було, розумієть ся, цинїчною іронїєю, але на неї литовські пани, як каже Длуґош, відповіли тільки проханнями, аби сповнено їх бажання, бо вони не годять ся на скасованнє державного становища вел. князївства. Польські пани відкинули їх прошення: вказали на акт унїї 1385 р. та доводили, що Поділє від часів Казимира В. все належало до Польщі. Були се арґументи важні більше для Длуґоша, як для литовських панів: акту 1385 р. литовські пани не вважали для себе обовязковим, як то зазначив і Длуґош, оповідаючи про переговори в 1451 р., а вартість другого арґументу – про стару приналежність Поділя до Польщі ми теж знаємо. Але Поляки мали переконаннє, що забили баки Литві основно. „Бояре литовські, вислухавши се й переконавши ся, що бракує їм правди, перестали говорити й допоминати ся Поділя”, наівно кінчить своє оповіданнє Длуґош 8).

Сї перші пересправи були взірцем для всїх пізнїйших. Вони відновили ся на зїздї 1451 р., де Литвини між иньшим доводили, що унїонні акти, видані самими великими князями, не важні й не обовязують їх, бо видані без участи станів в. князївства. Потім переговори вели ся знову на зїздї 1453 р. 9). Сторони дебатували, а Поляки лишали ся beati possidentes. Коли вірити Длуґошеви, то вже по першім зїздї всї розважнїйші литовські сенатори прийшли до переконання, що з тих жадань нїчого не буде і більше для принціпу поновляли сї переговори. І се не виглядає неправдоподібним.

Таку податливість литовських панів треба перед усїм толкувати тою загальною вище вказаною нерішучістю литовських сенаторів в справі унїї – що вони вважали звязок з Польщею потрібним в своїх інтересах. Мали своє значіннє також і впливи Казимира. Длуґош оповідає, як Казимир заспокоював польських сенаторів, запевняючи їх, що стоїть по їх сторонї, але просить бути можливо толєрантними з Литвою, аби не загостряти відносин 10). По тім можемо міркувати, як лагодив він литовських панів. Тільки та було ріжниця, що на польських панів, з їх більшим призвичаєннєм до конституційних форм, Казимирові умовляння не мали нїякого впливу (та в дїйсности Поляки й не мали причин гарячитись, маючи в своїх руках спірні землї). А у Литви династичне почутє було ще сильне, престіж особи володаря великий, його особистий вплив майже не обмежений 11). Тому на Литву Казимирові накликування до лагідности, терпеливости мали рішучий вплив. Поляки ж, зміркувавши, з ким мають дїло, і супроти Казимира і супроти литовських панів ставили ся тепер рішучо й безоглядно.

До сих відносин підлила ще олїю справа Волини, виникши з нагоди смерти Свитригайла. Поляки, не зробивши для прилучення Волини нїчого по смерти Жиґимонта, тепер дуже заметушили ся, коли рознесла ся звістка про хоробу Свитригайла, й треба було чекати його скорої смерти. Волинь вони уважали своєю. Длуґош каже, що Свитригайло видав Полякам запись, де обовязав ся держати Луцьк в імени Корони й при смерти своїй передати його Польщі: тим мовляв титулом він мав до своєї смерти маєтности в Галичинї. Провірити правдивість сеї звістки не можемо, але, видко, в усякім разї польські пани на певність таких обіцянок Свитригайла не покладались. В вереснї 1451 р. перед Казимиром ставили ся відпоручники польських сенаторів і поручали йому, аби зайняв ся волинською справою та допильнував прилучення Волини. Инакше вони грозили конфедерацією: шляхта польська сама збереть ся й силою забере Волинь. Длуґош, що сам був між тими відпоручниками, додає, що сенатори брали то на себе, що піддержать сю справу оружно, а від короля тільки жадали щирого поступовання (pura mens) 12).

Але в тім то й була трудність для Казимира. Як ми знаємо, Свитригайло давно вже признав себе васальом в. князївства, і в вел. кн. Литовськім нїхто й гадки не мав, щоб по його смерти відступити Волинь Коронї. Коли тепер Поляки зажадали від короля, аби допильнував інкорпорації Волини, Казимир вибрехав ся, збувши їх запевненнями, що в волинській справі прияє Коронї, але просить нїчого не зачинати в сїй справі, аби не дражнити Литви, щоб не збунтовалась 13)

Відповідно до сеї рецепти польські пани не рушають волинської справи на литовсько-польськім зїздї в Парчові, в осени 1451 р. Але за кілька місяців Свитригайло умирає, і Волинь переходить до вел. князївства. Длуґош оповідає, що Литва закупила Свитригайла дарунками і обіцянками (не знати, що вже могла вона обіцяти чоловіку на смертельнім ложі!) і він перед смертю наказав передати Луцьк Литві. Ще за житя його прибув на Волинь кн. Юрий пинський, Радивил і Юрша з військом, аби обсадити волинські замки, й перейняли Волинь на вел. князївство з смертию Свитригайла, що стала ся 10 лютого 1452 р. 14). Старий провідник автономістів вел. князївства лишив ся в тім вірним собі до смерти!..