Текст книги "Історія України-Руси. Том 4"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 26 (всего у книги 43 страниц)

Примітки

1) Лїтературу див. в прим. 40.

2) Див. т. III 2 сеї Історії c. 163.

3) Про турецькі осади й кочовища в Добруджі оповідаєть ся в історії міґрації Із-еддіна до Криму, в другій половинї XIII в., але ся звістка взагалї досить неясна – див. Сеід Лукмана в Оґуз-наме, вид. Ляґусом; оповіданнє се наведене у Смірнова ор. c. c. 13, і він толкує його так, що тут іде мова власне про еміґрантів Із-еддіна. Але Брун (Черноморье II c. 833) нпр. розумів се так, що Із-еддін уже застав в Добруджі Турків, і се толкованнє, по моєму, зовсїм можливе.

4) Див. у Тізенгаузена Матеріалы для исторіи Золотой орды І c. 117, 161, пор. 197, 236-7, 378. Але в декотрих з сих звісток не можна зміркувати, чи йде мова про Зелїзні ворота дунайські чи дербентські.

5) Див. в т. IIІ 2 сеї Історії 1. c.

6) Тизенгаузенъ Матеріалы для исторіи Золотой орды І c. 195, 348, 411-2, пор. Смірнов ор. c. с. 98, 99-7.

7) Тизенгаузенъ op. c. с. 389.

8) Див. т. I с. 70, 74, т. II с. 510-3.

9) Трактат у Тафеля Urkundenbuch zur Handelsgeschicchte Venedigs І c. 452. Пок. Брун вправдї бачив в нїй згадку про Судак – Суґдею – Sagudai (Mémoires do l' acad. des sciences de S. Petersbourg Série VII т. X ч. 9), але Гайд довів йому помилку (Bulletin de l' acad. de S. Petersbourg, 1869, т. XIII c. 269 і далї), і Брун відступив від своєї гадки – Черноморье І c. 196.

10) Про торговельні зносини Крима з Малою Азією особливо Рубрук – Recueil des voyages IV c. 215, ібн-ель-Атир – у Defrémery Fragments de géogr. et d' histor. arabes, Journal asiatique серія IV т. XIV c. 461 і далї, також в Ученых Зап. петерб. акад. І и III отд. т. II с. 660, 662 і у Тізенгаузена c. 26-7; див. також у мене т. I 2 с. 253.

11) Факт сей піднїс ще Фальмераєр – Originalfragmente, Chroniken, Inschriften zur Geschichte des Kaiserthums Trapezunt (Abhandlungen der historischen Classe der Bayerischen Akademie т. III, 1841 ст. 110 i 144), але в лїтературі сей факт тодї якось не прийняв ся. Потім піднїс його Гайд (Geschichte des Levantehandels) і Кунїк (О запискЂ Готскаго топарха). З сього становища пояснив Ф. титул трапезунтських цїсарів XIII-XIV в. – αύτοκράτωρ Περατείας, Περατίας άναξ – див. тексти Фальмераєра c. 87, 92, 103. Залежність кримських міст від Трапезунта потверджуєть ся виданою у Фальмераєра біоґрафією Трапезунтського героя Евґенїя, де причиною війни Трапезунта з іконїйським султаном стає пограбленнє в Синопі в 1223 р. корабля, що віз трапезунтському цїсареви річні податки з кримських провінций (ναύς τις πεφορτισμενη μετα τών δημοσιακών τελεσματων τής Χερσώνоςτων καί τών έκείσε κλιμάτων Гοτσιας, καί δημοσιακού άρχντος αλεξίου τού πακτιαρη καί αρχοντων τινών χερσονιτών, έρχομένη ένταύσα συγκομισαι τώ βασιλεί Гιδώ (андронїк Ґід, тодїшній трапезунтський цїсар) τα έπετεια τελη – с.72. Уривок з панеґірика византийського номофїляка Евґенїка, де Трапезунт зветь ся столицею ήδη δε καί τών άντίπεραν ένίοις, όσοις κοσμος το άπο Χριστού καλείσδαι тамже с. 145.

12) Як тут в дїйсности комбінувались чи мінялись впливи царгородські й трапезунтські за Палєольоґів, се зістаєть ся незвісним. Натяки на залежність Крима від Палєольоґів зібрав Брун в своїй мо

ноґрафії про Судак (Черноморье II c. 134); особливо важна тут звістка Дуки, що цїс. Мануіл II дав свому сину в державу чорноморські землї сусїдні з Xозарією – ed. Bonn. p. 134.

13) Татар-xристиян в Судаку вичисляють записки Судацького синаксаря XIII-XIV в. – Записки одеського істор. товариства т. V (Арх. Антонинъ, ЗамЂтки XII-XV в., относящіяся къ крымскому городу СугдеЂ, приписанныя на греческомъ синаксарЂ, – важне джерело до історії Судака). Про турецьку кольонїзацію – Смірнов ор. c. c. 6 і далї, про вірменську Гайд ор. c. II c. 174, Брун Чорноморье II c. 139.

14) Лїтература її в прим. 41.

15) Про се у Гайда Geschichte des Levantehandels І c. 208 і далї.

16) Як великий був наплив венецьких купцїв в Візантиї, показує нпр. звістка, що підчас розриву з Венецією в 1171 р. в самім Царгородї арештовано 10.000 Венеціан. Сучасник Евстатій під кінець житя Мануіла Комнена († 1180) рахує в Царгородї на 60.000 Латинян – переважно се були італїйські купцї, і між ними головно венецькі.

17) Див. про се у мене т. II 2 c. 512.

18) Трактат 1261 і 1265 рр. – Liber jurium reipublicae Genuensis (Historiae patriae monumenta VII) I 1350, Тафель і Томас Urkundenbuch Venedigs III 70.

19) Сама назва Кафи (ό Кαφάς) на місцї Теодосії приходить у перве в De administr. imperio Константина, гл. 53. Ласкін, в своїх примітках до сього тексту (Сочиненія Константина Багрянороднаго „О θемахъ” и „О народахъ”, Москва, 1899, ст. 197) висловляє підозріннє, що ся назва тут інтерпольована. Дїйсно, ми не стрічаємо її потім аж до ґенуезьких часів (у Едрізї нпр. її нема).

20) Перша згадка ґенуезької кольонїї тут належить до війни султана Кіляуна, коли на поміч Ґенуезькій кольонїї в Триполїсї вислав воєнний корабель кафинський конзуль Паолїно Доріа – Annales Januenses c. 324. 1290 р. був уже зладжений статут сеї кольонїї, з тою ж орґанїзацією, яка звісна пізнїйше – Canale І c. 227. Про час і обставини засновання кафинської кольонїї каже Никифор Ґріґора, що писав в 50-х рр. XIV в (II 683 ed. Bonn.), але його оповіданнє дуже загальне; одинокі реальні вказівки – що кольонїю сю засновано не дуже давно, ου πολλοίς τισι έτεσι за позволеннєм якогось του τών Σκυδών ήγέμονος (татарського хана?). Італїйський хронїст Stella, що писав коло 1400 р., також каже, що ґенуезька кольонїя в Кафі заснована не так давно – Мurаtori, Scriptores XVII c. 1095. Сї вказівки не позволяють дуже відсувати час її засновання від останньої четвертини XIII в. На значно ранїйші часи клали її заснованнє давнїйше з огляду на Мономахову лєґенду, звязану з Кафою у Герберштайна – див. у мене т. І 2 c. 450. Про заснованнє Кафи див. іще Heyd Geschichte II c. 159-166.

21) Про кольонїзацію Кафи див. у Гайда II c. 174-5, Бруна II c. 138-140, Юрґевича в Записках одеських V c. 828.

22) Про торговлю Польо в Судаку у Гайда І c. 331-2.

23) Про виїзд Венеціян з Чорного моря – annales Januenses c. 244, про судацьке консульство – Canale II c. 441, про торговлю Geographie d' Aboulfeda par Reinaud II c. 319.

24) Про війну 1296 р. Гайд II c. 171 нїм. вид.

25) Про нього Гайд II c. 168-170, Брун І c. 140.

26) Див. у мене в т. І 2 c. 70.

27) Про них Гайд II c. 193-4, 378-9, Брун II c. 322-3, пор. II 2 c. 517-8.

28) Див. звістки у Бруна Черноморье І c. 222-3 і Гайда ор. c. II c. 397-8.

29) Звістки зібрані у Гайда II c. 180-192 , і Ковалевского Изъ исторіи Азова.

30) Стан торговельних відносин Тани по тих пригодах малює подорож в Тану 1436 р. Йосафата Барбаро (особливо гл. XII); видана з перекладом в книзї Библіотека иностранныхъ писателей о Россіи, І (1836).

31) Натомість Ґотія гірська разом з деякими сусїднїми округами творила в XV в., а може й ранїйше, осібне князївство під зверхністю Орди, а часом і Ґенуезцїв. Її князї звали ся domini Gothiae, або signori de la Tedoro, по імени своєї столицї – Теодоро, инакше Манґуп, не далеко Бакчісарая. Се князївство істнувало до р. 1475, коли забрали його Турки. Про нього особливо у Бруна II c. 229-232 і Васїлєвского Житіе Іоанна готскаго в Ж.М.Н.П. 1878, І; иньшу лїтературу див. у мене в т. І 2 прим. 21.

32) Маємо два однакові тексти сеї умови, як тепер звичайно розуміють – проєкт з кінця 1380 р. і текст формально прийнятий, з лютого 1381 р. – Silv. de Sasy Notices et extraits XI c. 52 і далї, Olivieri Garte е chronache manoscr. c. 72. Про них Гайд II c. 208-9, Брун I c. 224-226, Смірнов op. c. c. 132-7.

33) Про се зараз низше.

34) Див. про се в т. VI c. 22 і 44,пор. Akta gr. і ziem. VI ч. 67.

35) Історія її упадка у Гайда II c. 381 і далї, нїм. вид. (тільки використані там джерела належить доповнити кількома реляціями, виданими в VII ч. II Atti della soc. Ligure – вони лише в части використані і в французькім виданню). Також Смірнов c. 259 і далї. Про заходи Кафи знайти поміч і опору в Польсько-литовській державі див. Hubert Pamiętniki historyczne, ч. І, Длуґош V c. 372.

Сформованнє Кримської орди: Татари в Криму, полїтичне відокремленнє Крима, Хаджі-ґерай – його походженнє й перші стадії дїяльности, Ґераєва лєґенда, Девлєт-бірди й його правдоподібна тотожність з Хаджі-ґераєм, утеча Хаджі-ґерая на Литву, остання фаза дїяльности й смерть Хаджі-ґерая, зазначена ним полїтика Кримської орди.

Вернїмось до сформовання Кримської орди. Татари навістили Крим уже підчас свого першого приходу і тодї, на початку 1223 р., взяли й пограбили Суґдею. Потім вони повторили свою візиту при другім походї, в 1239 р., а лишивши ся панувати в Кіпчаку, розтягали свою власть і на Крим, побираючи звідси ріжні данини і на задокументованнє своєї власти від часу до часу чинячи погром то в тім то в иньшім містї 1). Морське побереже одначе цїкавило їх меньше, натомість в степах Криму і на північнім його згірю осїдають вони з часом в значнїйших масах, і тут лежить властиве огнище татарської кольонїзації Криму. Резіденцією татарського намістника в Криму, як ми вже знаємо, в XIII-XIV в. був Солхат. Пізнїйше, від 2-ої пол. XV віку татарський центр переходить на захід, в околицї Манґупа й иньшого, загадкового, стародавнього кримського гнїзда – Киркйора або Чуфуткале – „Жидівського городу”, викованого в скалї 2).

Завдяки віддаленню від Сарая, складним етноґрафічним і полїтичним відносинам Криму та його ґеоґрафічному відокремленню, татарські намістники Криму здобувають з часом все більше незалежне й сильне становище. Уже за першого звісного узурпатора Ногая († 1300) Крим до певної міри служить його опорною базою 3). А вповнї ясно виступає таке значіннє Криму за анальоґічного еміра XIV в. Мамая: на се виразно вказують східнї письменники, називаючи Мамая управителем Криму в 1370-х р., підчас найбільшої його сили. Упавши в боротьбі з своїм ворогом Тохтамишом, Мамай шукав і захисту в Криму, і тут наложив головою (1380 р.), як каже лєґенда – наслїдком зради Кафинцїв 4).

В 1390-х рр., підчас ординських замішань, бачимо в Криму якихось узурпаторів Бек-пулада і Таш-тімура, що вже тримали ся як самостійні від Золотої орди хани Криму. В Кримі-ж загнїздив ся проголошений Ідикою хан Тімур-кутлук (1397-8 р.), перше нїж реально опанував Золоту орду. Подібне повторяєть ся з Тімур-ханом, що кілька лїт панував в Кримі (1406-1410), перше нїж дістав ся на ханство Золотої орди 5).

Таким чином з кінцем XIV в., разом з ослабленнєм волзької орди й упадком татарської державної орґанїзації, Крим, скріплений уже тодї значною татарською кольонїзацією, здобуває дуже важне місце в полїтичнім житю Татар, стає осібним центром їх державного житя. І тим часом як одні хани, опанувавши Крим, переходять потім на загальний престіл Золотої орди, иньші зістають ся в ролї самостійних ханів Криму. Але все се були поки що ефемеричні узурпатори, володарі, що зникали слїдом, по тім, як появляли ся. Доперва в другій четвертинї XV в. удало ся тут одному з татарських династів, звісному в пізнїйшій традиції під іменем Хаджі-ґерая, пустити корень і положити початок полїтичній окремішности Криму під панованнєм його династиї.

Рід і перші стадії дїяльности сеї визначної в історії Східньої Европи особи майже незвісні. Що до ґенеальоґії його, то самі пізнїйші Ґераї не знали про неї нїчого певного, і у східнїх письменників на сїй точцї велика заплутанина. І для ранїйшої частини власного житя Хаджі-ґерая, далеко більшої від пізнїйшої, маємо самі пізнїйші перекази, не в однім очевидно прикрашені й змінені.

Одначе всї отсї перекази, при своїй лєґендарности, дають певні точки опертя для виводів про дїйсне його походженнє й перші стадії дїяльности. Так в ґенеальоґіях замітна звязь Хаджі-ґерая з Таш-тімуром, звісним уже нам кримським ханом 1390-х рр.: ґенеальоґії звуть Хаджі-ґерая сином або внуком Таш-тімура. Дуже можливо, що він був дїйсно Таш-тімуровим сином: се поясняло-б його звязи з Кримом, а з другого боку також і його звязи з Литвою 6).

Популярний татарський переказ про молоді лїта Хаджі-ґерая каже, що він, тїкаючи від ворогів свого батька, удав ся в руські землї й там пробував, поки обставини на вітчинї не змінили ся на його користь. В русько-литовській традиції також маємо перекази про побут і навіть уродженнє Хаджі-ґерая на Литві. Що в сих переказах єсть фактична підстава – що Хаджі-ґерай дїйсно пробував в землях в. кн. Литовського за часів Витовта, про се найлїпше сьвідчить звісна уже нам грамота Менґлї-ґерая, де згадуєть ся про те як „великій царь Ачъжи-кгирей, отецъ нашъ, коли ихъ потны кони были, до в. кн. Витовта, до ЛитовскоЂ земли въ гостиноє поЂхали” 7). Отже супроти сих звісток звертає на себе увагу та обставина, що в традиції татарських кольонїстів Литви (з XVI в.) їх перехід в Литву звязуєть ся з іменем і часами якогось ”еміра Тімура”. Дуже можливо, що се як раз той Таш-тімур 8). Його панованнє в Криму в 1390-х рр. 9) хронольоґічно припадає на час найбільшої енерґії татарської полїтики Витовта, його участи в боротьбі Тохтамиша з Тімурленком і далеких походів в степи (1398 і 1399). Коли на сей час з найбільшою правдоподібністю приходить ся взагалї класти першу татарську міґрацію на Литву 10), то звязавши її з особою Таш-тімура, обяснимо і те, чому всякий слїд про нього гине нагло по тім його панованню в Криму, і ту татарську традицію про еміра Тімура в Литві, й династичні звязки родини Хаджі-ґерая з в. кн. Литовським.

Лєґенди, зложені з тим, аби обяснити, звідки взяло ся у Хаджі-ґерая отеє його подвійне імя, наводять на гадку, що се було пізнїйше імя його, і що перед тим виступав він під иньшим іменем. Висловлена була дуже правдоподібна, на мій погляд, гадка, що в перших стадіях своєї дїяльности Хаджі-ґерай виступав під іменем Девлєт-бірди, і наслїдком нещасть, які його спіткали, змінив імя при новім виступі 11). Попри деякі меньше важні натяки (як те що в лєґендї пістун Хаджі-ґерая зветь ся Девлєтом, з племени Ґераїв, а Стрийковський, говорячи про Хаджі-ґерая, зве його на однім місцї Девлєт-ґераєм), головне значіннє має тут та, справдї немаловажна обставина, що монети Девлєт-бірди, кримського хана з рр. 1426-7, дуже подібні до пізнїйших монет Хаджі-ґерая, і що найважнїйше – мають той самий герб (тамгу)! З другого боку русько-литовська лїтопись вичисляє Девлєт-бірди (Давладъ-бердия) між ханами, ставленими Витовтом, і се также вповнї відповідає фамілїйним звязкам Хаджі-ґерая з в кн. Литовським.

Про Девлєт-бірди маємо найранїйшу звістку в листї писанім до Витовта з Кафи весною (2/V) 1426 р., від якогось францїшкана. З сього листа виходить, що Девлєт-бірди, прибувши незадовго в Солхат, через сього францїшкана хотїв назад вернути собі ласку Витовта, виправдуючись впливом на нього ”злих людей” і покликуючись на свою ґречність, зроблену з поручення Витовта якомусь Сарацену Ібрагиму. З листу отже виходить, що відносини Девлєт-бірди до Витовта сягали давнїйших часів, і що сама полїтична карієра сього хана була також не вчорайша. Се був час, коли в Кіпчаку йшла боротьба кількох претендентів за ханський престіл. Девлєт-бірди, видко, програв справу в боротьбі з иньшим претендентом Улу-Мухамедом і уступив ся в Крим. Звідси потім, на початку 1427 р. висилає він посольство до єгипетського султана, яко володар кримський. Рік пізнїйше маємо його монету, биту в Астрахани – отже він знову боров ся не без успіху за загально-татарський престіл (єсть також його монети биті в Новім Сараю і в Ордї, але не знати чи з сього часу, чи з попереднього). Але потім слїд про нього гине, і той самий арабський письменник, що під р. 1427 записав посольство Девлєт-бірди до єгипетського султана, під 1428/9 р. записує, що Кіпчаком і Кримом володїв Мухамед, і весною 1429 р. прислав свого посла в Єгипет.

Коли Девлєт-бірди справдї одна особа з Хаджі-ґераєм (бо се все ж таки поки що тільки гіпотеза, хоч і правдоподібна), то на сей час – рр. 1428-30 треба покласти його утечу до Витовта, „коли його конї потні були”. Потім, 1434 р. уперше маємо згадку про Хаджі-ґерая під сим його іменем: на тім році ґенуезьке правительство, висилаючи свою фльоту в Чорне море, між иньшим поручило їй змусити Хаджі-ґерая, аби залишив свої прикрости, які чинив він Кафі та взагалї ґенуезьким землям. Шеститисячне ґенуезьке військо, під проводом Короля Льомелїна, пішло походом на Солхат, але на дорозї несподївано напали на нього Татари й погромили 12). З сеї звістки треба здогадувати ся, що Хаджі-ґерай загнїздив ся в Кримі дещо скорше, коли встиг уже так наприкрити ся Кафі. Але по тім знову маємо довгу перерву в звістках про нього. Чи се прогалина в наших відомостях, чи знову прийшла на нього пригода, й він мусїв тїкати з Криму?

В ширшій русько-литовській лїтописи є про се оповіданнє дуже докладне. Вона каже, що за Жиґимонта Кейстутовича приїхав на Литву Хаджі-ґерай і дістав від Жиґимонта в державу Лїду. Потім, в рік повороту на Волинь Свитригайла (значить в 1440 р., але лїтопись хибно датує сей факт кілька лїт пізнїйше) кримські мурзи й улани „от всеє орди Перекопскоє” вислали посольство до Казимира, аби пустив до них Хаджі-ґерая на царство. Казимир послав його з великою честию, в проводї свого маршалка Радивила до Криму, „і там його Радивил іменем вел. князя Казимира посадив на царстві перекопськім”, а з вдячности Хаджі-ґерая, „що в Литві хлїб-сіль їдав” і Казимиром на царстві був посаджений, – „за його царства нї одна нога поганська татарська безбожних Ізмаілтян в Литві і в Ляхах не ступила” 13).

В головній основі ся звістка знаходить собі документальне потвердженнє в пізнїйшій кореспонденції в. кн. Олександра з Менґлї-ґераєм: докоряючи йому за його напади на землї в. кн. Литовського, Олександр пригадує, як то його батько Хаджі-ґерай „їв хлїб і сіль” у Казимира, на Литві, і відти дістав ся „на царство” 14). Припустити, що тут іде мова про той перший побут Хаджі-ґерая на Литві за часів Витовта, не можна, бо в перерві між часами Витовта й Казимира бачили ми Хаджі-ґерая в Криму на ханстві. Припустити помилку або вигадку в словах Олександра также не можливо. Отже виходить, що Хаджі-ґерай пробував на Литві і вдруге наслїдком якихось кримських завірюх. Може бути, що справдї так, як оповідає лїтопись: він прибіг туди за Жиґимонта і в початках пановання Казимира вернув ся до Криму. Довгого побуту Хаджі-ґерая в Литві не можна припускати, бо вже з початками 1450-х рр. він так сильно виступає в Криму, що трудно припускати якийсь дуже недавнїй його упадок.

Наново зачуваємо про Хаджі-ґерая в Криму в 1452 р., коли він погромив хана Золотої орди Сеід-Ахмета, коли той вертався з Поділя. Ся боротьба Хаджі-ґерая з Золотою ордою скінчила ся повною побідою: він знищив Сеід-Ахмета, так що той мусїв тїкати на Литву 15). З другого боку чуємо про Хаджі-ґерая в кримсько-ґенуезьких відносинах: він довго надокучав кафинському правительству, жадаючи собі контрібуцій чи дарунків, а під час коли появила ся під Кафою лїтом 1454 р. турецька фльота, й собі притягнув під Кафу з 6.000 кінноти. Ґенуезцї бачили в тім умову Хаджі-ґерая з султаном Магометом. Але чи була така умова, або взагалї якесь порозуміннє між ними, се дуже сумнївно: можливо, ба навіть і правдоподібнїйше, що Хаджі-ґерай задумав тільки використати турецьку манїфестацію, щоб нагнати більшого холоду Ґенуезцям. Дїйсно, він зробив з них при тій нагодї добрий зривок: щоб відчепити ся від нього, як уже знаємо, прирекли вони платити йому річно 1500 дукатів 16).

Почавши відси аж до смерти Хаджі-ґерая, що наступила лїтом 1466 р., ми можемо слїдити його правлїннє в Криму без значнїйших перерв. Бачимо його в дальшій боротьбі з Золотою ордою: незадовго перед смертю знищив він тодїшнього хана Золотої орди Кучук-Ахмета. Відносини його до Ґенуезцїв в сїм остатнїм періодї були більше прихильні 17).

Таким чином остаточне cформованнє Кримського ханства, під рукою Хаджі-ґерая, припало на середнї десятолїтя XV в. Почавши від претензій на ханство в цїлій Золотій ордї – сам Хаджі-ґерай (коли він дїйсно одна особа з Девлєт-бірди) чи його родина – приходить по ріжних пригодах до переконання, що сї широкі пляни треба закинути й натомість скупити всю енерґію й увагу на скріпленню й відокремленню своєї близшої волости – Кримської орди. Се був, щоб так сказати, полїтичний заповіт Хаджі-ґерая свому потомству, і воно його, дїйсно, сьвято додержало. Воно залишає всякі претензії на Золоту орду, приймає герб Хаджі-ґерая намість кіпчацької тамги й імя Ґераїв для своєї династиї.

Але вирікати ся претензій на Золоту орду було не досить, треба було оборонити ся від її претензій на Крим, як на частину кіпчацьких земель, – бо в очах Золотої орди Ґераї були тільки узурпаторами Криму. Відси друга точка полїтичної проґрами Ґераїв, другий полїтичний тестамент Хаджі-ґерая кримським ханам – традиційна боротьба з ханами Золотої орди, що перестала тільки з повним упадком Золотої орди, чи властиво – її наступницї Астраханської орди, в 20-х рр. XVI в.

Моральну підпору в такім своїм становищі знайшла собі Кримська орда в зверхности турецького султана. Се признаннє залежности від Туреччини завершило полїтичну еволюцію сеї орди, але наступило воно трохи пізнїйше, по Хаджі-ґераю вже. За Хаджі-ґерая відносини до Туреччини не були уладжені: звістка про його союз з Магометом в 1454 р., як сказано, не певна, так само як і звістка одного пізнїйшого кримського хронїста, що Хаджі-ґерай звертав ся до Магомета за помічю на Ґенуезцїв. Навпаки, з пізнїйшої грамоти Магомета виходило-б, що до остатнього підданства йому Кримської орди, за Менглї-ґерая, Магомет уважав Крим землею золотоординською 18). За Хаджі-ґерая властиво одиноким союзником Криму була Литва.

Примітки

1) Так в 1299 р. Ногай погромив Кафу й Судак, Керч, Киркйор й ин.; 1308 погромлено Кафу; В 1322, 1327 і 1338 р. Судак; в 1395 попустошив Крим, а між иньшим і Кафу Тімурленк, і т. и. Про иньші городи не маємо таких докладних відомостей, але очевидно, що Судаком і Кафою подібні татарські погроми не обмежали ся.

2) Найдавнїйшу звістку про татарського намістника Криму маємо з 1263 р. – Тизенгаузенъ І c. 63. Ряд сих намістників пробує уставити Смірнов ор. c. c. 47 і далї, 123 і д.; одначе при тім він ототожнює їх з кафинськими татарськими аґентами, т. зв. тудунами, titano, titanus (c. 39-47 і 91), а тотожність ся менї здаєть ся дуже непевною – той тудун був спеціальним аґентом для Кафи й її території тільки.

3) Тізенгаузен І c. 111-112, Смірнов c. 123.

4) Про се у Тізенгаузена І c. 389-391, Смірнова c. 131 і далї. В дїяльности кримського намістника 1340-х рр. Кутлук-тімура Смірнов також бачить сепаратистичні прояви – ор. c. c. 128-9.

5) Савельевъ Монеты джучидскія 133-5, 301 і далї, 324, 301, Блау Восточныя монеты ч. 581, Березинъ Ханскіе ярлыки II с. 36 і далї, Тизенгаузенъ І c. 393, 533-4, Смирновъ op. c. с. 138-144, 166-181.

6) Ґенеальоґїчні виводи Ґераїв, зведені у турецького хронїста Мюнеджім-баші, див. у Смірнова c. 209-211. Сином Таш-тімура уважають Хаджі-ґерая новійші дослїдники – Велямінов-Зернов ор. c. І 95, Говорз ор. c. c. 449, Смірнов ор. c. c. 218.

7) Лєґенда про молоді лїта Хаджі-ґерая в передачі анонїмного турецького автора, „в простій, але найповнїйшій редакції”, досї неопублїкованій, у Смірнова op. c. с 213-7. Русько-литовські верзії про побут Хаджі-ґерая в Литві: Лїтоп. Биховця c. 56, Михайло Литвин De moribus Tartarorum, базельське вид. 1615 c. 3 (Мемуары къ исторіи Юж. Руси під ред. Антоновича І c. 9); Стрийковский II c. 212-3. З оповіданнєм Михайла Литвина, що Хаджі-ґерай родив ся в Троках, др. Прохаска пробував звязати звістку про сина якогось утїкача-хана в сучаснім листї – Codex Vitoldi c. 352, але анї сей син, анї той хан-батько не названі тут. Листи Менґлї-ґерая – Акты Зап. Р. II ч. 6 і у Пулаского Stosunki z Mendli girejem c. 90 (про них вище с. 405-9.

8) „Еміра Тімура” литовських Татар з Таш-Тімуром звязав Смірнов ор. c. c. 153-9. Традиція про нього – в мемуарі про литовських Татар „Рісале-і-Татарі-Лех” – Teka wileńska 1858 кн. IV-VI (польський переклад Мухлїньского, є й росийське, але тільки лїтоґрафоване виданнє, виїмки у Смірнова – c. 153-6).

9) Маємо його кримські монети з 1394/5 рр., тим часом як у 1397-8 рр. бачимо в Криму вже Тімур-кутлука.

10) Перші ширші звістки про литовських Татар (у Троках) маємо в подорожі Ґільбера де Ляноа, з поч. 1414 р. – Voyages et ambassades de messire Guillebert de Lannoy, Mons, 1840 (Société des bibliophiles de Mons, N 10 des Publications) – виданнє дуже рідке; найбільш приступні виїмки в Scriptores rerum prussicarom III c. 448. Також у Лєлєвеля й ин., як низше c. 315.

11) Див. про се і про Девлєт-бірди взагалї в прим. 43.

12) Ляонїк Халькондиль ed. Bonn. р. 284 sq. Стелля (Stella) – Rerum italicarum scriptores XV c. 1312-3. Джустіняні Castigatissimi annali della rep. di Genova (1539) л. 192 (у Гайда на с. 381 нїм. вид. похибка в цитатї) й ин.

13) Лїтопись Биховця c. 56, скорочено повторене у Стрийковского c. 212-3. Сестренцевич-Богуш клав першу утечу Хаджі-ґерая до Витовта, на р. 1428, другу – до Жиґимонта – на р. 1437-1442 (рос. вид. II c. 238, 242-3). Смірнов (ор. c. c. 226-8), переказавши його оповіданнє й звістку Стрийковского, висловляє гадку, що звістку Сестренцевича про другий побут Хаджі-ґерая на Литві треба посунути на десять лїт наперед (1447-1452)!

14) „Такжо и тобЂ вЂдомо, ижъ отецъ твой царъ Ачи-кгирей въ отца нашого хлЂбъ и соль Ђлъ, и оттоль и стольца царского досталъ”.

15) Длуґош V с. 119, 216.

16) Atti della societa Ligure VI ч. 33 (про попереднї зривки Хаджі-ґерая тамже ч. 22).

17) Длуґош V c. 422, Воскрес. II с. 151, про приязні відносини з Хаджі-ґераєм Ґенуезцїв див. Atti della societa Ligure т. VII ч. II. нпр. c. 371-2, 401, 443. Перші звістки про смерть його – ib. c. 463-4 (хронольоґічний вивід видавця Amedeo Vigna тамже с. 516-7).

18) Див. у Смірнова с. 261, также с. 270-1 про лист Магомета, друкований в збірнику грамот Ферідун-бея.

Відносини до Татар Литви і Польщі в XIV і XV в. і татарські пустошення на переломі XV-XVI вв.: Становище Татар в польско-литовській боротьбі; Мамай і Тохтамиш; Витовт – його пляни й заходи на Чорноморю, битва на Ворсклї, дальші заходи Витовта і участь в татарських справах; татарські клїєнти Витовта. Союз з Татарами Свитригайла; відносини Литви до Хаджі-ґерая; Нур-давлєт і Менґлї ґерай, союз Менґлї з Москвою, повстаннє в Криму, Менґлї-ґерай турецьким васалєм.

Я кілька разів принагідно зачіпав відносини вел. князївства Литовського й Польщі до Татар взагалї й до Кримської орди спеціально. Тепер мушу спинити ся трохи на сїм, аби зібрати до купи головнїйші моменти в сїй полїтицї – на скільки вона важна для історії наших земель 1).

Вел. князївство Литовське дістало свої відносини до Татар, можна сказати, в спадщинї з українськими землями разом. Вище я казав уже, що Любарт, переймаючи спадщину Юрия-Болєслава, мусїв заразом упорядкувати свої відносини до Татарської орди, що признавала за собою певні права зверхности на галицько-волинські землї. Мусїв оплачувати ся певними контрібуціями, як оплачували ся й иньші литовські князї з тих українських земель, які Татари уважали собі підвластними, і як оплачувало ся також і польське правительство – Казимир наприклад, коли хотїв бути в згодї з Татарами 2).

В перших стадіях литовсько-польської боротьби Татари переважно стоять по сторонї литовських князїв, а навіть помагають їм на Поляків, як на напастників, хоч від часу до часу Полякам дипльоматичною дорогою удавало ся перетягнути Татар на свій бік. Тільки окупація українсько-руських земель литовськими князями в 1360-х рр., привівши до конфлїкту з Татарами, розбила сї переважно дружні відносини 3). Незвичайно скупі відомости – майже самі загальні згадки про „Татар”, не дають нам одначе спромоги вислїдити, на скільки тут у гру входила сама Золота орда і на скільки проявляли себе дрібнїйші, місцеві орди та поодинокі татарські „еміри” в часї розкладу Орди, в середнїх десятолїтях XIV в. Мусимо задоволити ся сим загальним представленнєм – відносин до „Татар” взагалї.

В 1370-х рр. наступає важний поворот в литовсько-татарських відносинах: литовсько-польське полїтичне суперництво тратить своє дотеперішнє значіннє в відносинах до Татар, натомість першорядне значіннє набуває в них суперництво литовсько-московське. Змагання Москви до незалежности від Орди приводить при кінцї 1370-х рр. тодїшнього шефа татарської полїтики Мамая до союзу з в. кн. Ягайлом, зверненого против Москви. Але хоч як важне значіннє могла мати ся комбінація, вона такого значіння в дїйсности не набрала: Ягайло бояв ся рискувати й зістав ся пасивним сьвідком боротьби Мамая з Москвою (битва на Куликовім полї 1380 р.) 4). Слїдом Мамай гине в боротьбі з новим претендентом – Тохтамишом (1380 р.), а Ягайло входить в круг нових інтересів, звязаних з унїєю Литовсько-польською й випускає з очей. східнї справи. Тохтамиш незадовго сам удаєть ся до Ягайла, шукаючи його помочи в своїх трудних обставинах. Він завдячував свою побіду помочи Тімур-ленка (Тамерляна), але не вмів запанувати над обставинами, і з поміж емірів виступає новий верховод – Ідика, що формує сильну партию і вкінцї напускає на Тохтамиша Тімура, аби позбути ся Тохтамиша. З 1392/3 р. маємо лист Тохтамиша до Ягайла, де він згадує про посольства, якими обміняли ся він і Ягайло в початках пановання, повідомляє про повстаннє емірів і похід Тімур-ленка., про свою побіду над ворогами, пригадує за дань з колишнїх татарських улусів, заявляє свою готовість до помочи Ягайлови на ворогів та просить, аби й він йому дав поміч 5).

Але Ягайло зістав ся пасивним сьвідком татарських замішань. Натомість Витовт, вернувши ся в 1393 р. на Литву в ролї управителя вел. князївства, звернув пильну увагу на татарські справи, і в нїм Тохтамиш знайшов дїяльного союзника. Уже з 1395 р. маємо натяк на участь Витовта в війнї Тохтамиша з Тімур-ленком: ідучи походом в осени того року, Витовт пустив поголоску, що йде на Тімур-ленка, отже в оборонї Тохтамиша, але в дїйсности мав метою Смоленськ, і напав на нього несподївано. Очевидно, поголоска не могла б бути пущена, як би не було в полїтицї Витовта таких фактів, що робили її правдоподібною – значить, в татарських справах брав він дїяльну участь. Потім під рр. 1397 і 1398 в пруських лїтописях маємо дві записки, про походи Витовта в степи, на чорноморське побереже. Під 1397 р. оповідає одна пруська хронїка (продовженнє Детмара), що до Витовта утїк татарський цар, наслїдком повстання своїх васалїв (в иньшій верзії він зветь ся на імя, але покрученим якимсь іменем Mosathan). Витовт, жалуючи його, зібрав сильне військо і з тими Татарами, що лишили ся вірними тому цареви, ходив походом у Татарію, аж до Кафи, спустошив татарські землї й підбив багато Татар Литві, або як иньша верзія каже: наново піддав їх тому ханови. У иньшого хронїста (Посільґе) читаємо під 1398 р., що лїтом того року Витовт ходив на Татар, з великим військом, де було також дещо й пруських рицарів. Пройшов за 200 миль від Волини, підбив собі околицї Днїпра (нижнього – очевидно), й поставив там камяний замок, назвавши його городом св. Івана.