Текст книги "Історія України-Руси. Том 4"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 43 страниц)

Таким чином протягом яких двох років, кількома ударами розбито княжий устрій на Українї й знищено всїх сильнїйших князїв. Полишили ся тільки другорядні як Федір Ольгердович на князївстві Ратенськім (в північній Волини), як Пинське князївство Василя – сина Михайла Наримунтовича, Чорторийське Василя – сина Константина Ольгердовича, Острозьке Федора Даниловича, Стародубське Патрикия Наримунтовича, і т. и. Їх полишено в спокою, бо не були небезпечні нї трошки. З відібраного, як уже знаємо, віддано Сїверщину Любартовичу, Київщину Скиргайлови. Волинь, а здаєть ся й Поділє узяв собі на разї Витовт: звісна реґеста Ягайлової грамоти з 1394 р., де він надавав Витовтови й його наступникам „Камінець з його округом” лєнним правом 41). Що правда, не маючи в руках самого документу, не можна анї покладати ся на вірність дати, анї бути певним змісту грамоти. Русько-литовська лїтопись теж каже, що Витовт забравши Поділє, взяв його був на себе. Се само в собі не має нїчого неправдоподібного, тільки у всякім разї се Витовтове володїннє цїлим Поділєм було дуже коротке, й не задовго Ягайло роспорядив Поділєм сам.

Про се русько-литовська лїтопись оповідає так, що коли Витовт здобув Поділє, Ягайло попросив Поділя собі, й Витовт відпродав йому західню частину його за 40 тис. (гривен чи кіп), а східню частину (Браслав, Винниця, Соколець) задержав у себе. Ягайло ж заставив те західнє Поділє в 20 тисячах Спитку, а коли Спитко наложив головою, Ягайло віддав його назад Витовтови за зворотом тих 40 тисяч.

З другого боку маємо оріґінальну грамоту Ягайла Спиткови з Мельштина, воєводї краківському з 13/VI. 1395, з наданнєм йому Поділя. З неї бачимо, що західнє Поділє Ягайло дав Спиткови не в застав, а на вічність, plene iure ducali. По друге – виходило б з неї, що Ягайло мав тодї не тільки західнє Поділє, а й східнє, і східнє Поділє задержав для себе далї: „округи Межибожа, Божського й Винницї з усїма їх приналежностями й правами задержуємо для себе й для своїх наступників”.

Отже оповіданнє лїтописи стоїть нїби в суперечности з документом. На сїй підставі декотрі дослїдники попросту відкидають лїтописне оповіданнє як невірне, але так легко його позбувати ся не можна. Хоч безперечно воно має свою тенденцію, але припустити, що лїтописець виссав з пальця цїлу ту історію про якісь 40 тис., таки не можна, і вона мусить мати якусь, близше нам неясну фактичну основу. Про дїйсний застав Поділя в тих грошах Ягайлови, розумієть ся, в тодїшнїх відносинах Витовта й Ягайла не може бути мови; мусїло бути щось иньше.

Що східнє Поділє лишило ся в роспорядженню Витовта й пізнїйше, се зовсїм не виключене. Ми взагалї занадто мало знаємо історію Поділя між 1393/4 і 1410 рр., аби щось могти рішучо заперечити. Н. пр. Федько несвизький називав (в 30-х рр. XV в.) східнє Поділє (Браслав і Винницю) своєю батьківщиною, значить воно належало колись його батькови, а ми нїчого про се не знаємо, не знаємо навіть і імени сього Федькового батька 42). Слова грамоти, де Ягайло полишає східнє Поділє собі, не виключають такого володїння Витовта, бо він тодї формально лише заступав Ягайла в управі в. кн. Литовським, отже східнє Поділє міг Ягайло назвати своєю провінцією, хочби воно фактично було в роспорядженню Витовта, як і иньші провінції в. князївства.

Як би там не було з тими фазами, які Поділє переходило в тих роках, але лїтом 1395 р., як бачимо з грамоти Спиткови, роспоряджав ним Ягайло. Східнє Поділє – пізнїйшу Браславщину зіставляє він у сїй грамотї за собою й на пізнїйше; грамота не каже, чи воно мало бути в безпосереднїй управі Ягайла, чи в руках Витовта, але се останнє простїйше й правдоподібнїйше. Західнє Поділє – округи Камінця, Смотрича, Бакоти, Червоногорода й Скали, Ягайло віддає Спиткови, а колишнї галицькі аннекси Поділя – округи Теребовля й Стїнки, зістали ся на далї при Галичинї. Цїкаво, супроти пізнїйших спорів за Поділє, що даючи західнє Поділє Спиткови, Ягайло уважав його провінцією литовською: Спитко діставав його „на взір иньших литовських і руських князїв” 43). На практицї се в тій хвилї не мало значіння, бо Ягайло й його двір тримали ся кревської постанови, що всї землї в. кн. Литовського інкорпоровані Польщі, але теоретичне значіннє воно має й мало 44).

Длуґош пише, що наданнє Поділя Спиткови викликало велике незадоволеннє на краківськім дворі 45). Се кидає сьвітло на полїтику польських кругів. Заміна литовського князя Поляком не задоволяла їх, бо краківський двір стремів до безпосередньої інкорпорації земель в. князївства Польській коронї. Я вже казав, що тут можна бачити й властивий мотив тих систематичних відбирань земель від русько-литовських князїв. Землї відбирали ся, аби бути прилученими безпосередно до Польської корони, і коли їх віддавано на ново якомусь князеви, то се в очах польських полїтиків могла оправдати тільки крайня потреба. Витовт в рахунок не йшов, бо в тім часї уважав ся ще тільки управителем Литви в імени польського короля. Але тільки з потреби віддано Київ Скиргайлови, Сїверщину Любартовичу – аби не скривдити їх занадто вже грубо. До надання Поділя Спиткови, хоч який він був заслужений чоловік, не змушувало нїщо: звідти незадоволеннє краківського двора, на перший погляд таке дивне.

Але щастє нїби прияло плянам краківських полїтиків: нові надання всї були не трівкі. Що Любартович анї схотїв сидїти в Сїверщинї, ми вже знаємо: польське правительство мало її знову в своїм роспорядженню. Скиргайло діставши Київ, не просидїв тут і двох років: він захорував нагло на ловах і вмер у Київі, в сїчнї 1397 р. 46). Толкували, що йому дав отруту митрополичий намістник на пиру 47). Опорожнену на ново Київщину Витовт дав одному з товаришів своєї колишньої недолї Івану Ольгимунтовичу кн. гольшанському, але вже тільки „держати” – не яко княжу волость до володїння, а як простому намістникови до управи.

Подібне слїдом стало ся і з Поділєм. В битві на Ворсклї пропав без слїду Спитко, володар подільський. Повороту його ще надїяли ся, але в руках його жінки лишати Поділє Ягайло тим часом не вважав можливим і взяв Поділє назад, пообіцявши віддати, як би вернув ся Спитко. Разом з деякими иньшими наданнями віддав він Поділє молодшому брату свому Свитригайлу, що по своїм увязненню (по витебській авантурі) подав ся був на Угорщину й там пробував знайти союзників против Витовта і Ягайла. Ягайлової грамоти, котрою надав він Поділє Свитригайлови, ми не маємо і тільки з реґести Свитригайлової присяжної грамоти довідуємо ся, що Поділє він дістав як лєн, в володїннє дїдичне, але з умовою, що як би Спитко вернув ся, то, мусить його назад віддати. Одначе на документах своїх, почавши від серпня 1400 р. пише Свитригайло себе „володарем” Поділя – Dei gratia dux Podolie, dominus et heres Podolie. Аби не стратити Поділє для інкорпораційних плянів польської полїтики, зобовязали його давати подільські замки в управу тільки Полякам 48).

Та надання, одержані від Ягайла, не задовольнили Свитригайла. Він далї ладив ся до боротьби, вербуючи союзників на Руси і навіть, як каже сучасний нїмецький хронїст – знаходив їх між польськими панами. Вкінцї на початках 1402 р. подав ся він до Прусії й уложив союз з пруськими рицарями. Се було вже оттвертим виступом, і Ягайло постановив відібрати надані Свитригайлови землї. Але коли він зажадав від подільських старост Свитригайла, аби передали йому замки, сї старости, як оповідає Длуґош – не тільки Русини, а й Поляки, відмовили послуху королеви 50).

Дальшого ходу сеї „ребелїї”, як її зве Длуґош, ми не знаємо. Правдоподібно, прихильники Свитригайла переконали ся не задовго, що його шанси занадто слабі, й вони не можуть числити на енерґічну поміч з боку його й його союзників. Тож вони вислали до Ягайла депутацію з заявою своєї покори. З дня 23/VI 1402 маємо приреченнє подільського старости Свитригайлового – Грицька Кердеєвича, видане в Вислицї королеви, де він обовязуєть ся передати Камінець і иньші подільські замки Ягайловому відпоручнику Конопцї 49). По сїм Ягайло сам виїхав на Поділє, аби своєю присутністю його заспокоїти до решти. В серпнї бачимо його в Камінцї, потім в Червоногородї, де він видає кілька привилеїв для Поділя. Длуґош каже, що начальник камінецької залоги замкнув замок перед королем і піддав його лише після того, як Ягайло видав заяву, що не дасть Поділя й його замків нїякому князю, а тільки польським шляхтичам. По попереднїй опозиції Ягайлови се виглядає на комедію, задуману краківським двором і поручнену до виконання тому старостї (Кердеєвичу?). Як би там не було, Поділє перейшло на ново в руки короля. Супроти того, що Спитко не вертав ся, Спитковій виплачено грошеву сплату 51), й Поділє перейшло в безпосередню управу королївських старост 52) – як не цїле, то принаймнї західнє.

Витовт одначе не мирив ся з таким відірваннєм Поділя від в. князївства, особливо від коли був формально признаний вел. князем всїх земель в. князївства – в р. 1401. На жаль, тодїшня закулїсова боротьба виленського й краківського двора закрита для нас. В 1409 р. доносили з Польщі, що Ягайло заявляє готовість відступити Поділє Витовтови, аби тільки він зробив уступки його полїтиці в відносинах до Нїмцїв. В 1411 р., по Ґрінвальдській битві Поділє дїйсно передано Витовту, і воно до смерти Витовта зіставало ся під управою його старост 53). Про боротьбу, яка далї за кулїсами йшла про нього й нарештї виявила ся по смерти Витовта отвертим конфлїктом, скажемо низше.

Для заспокоєння Свитригайла, коли він по своїй утечі до Прусії знову звернув ся до Ягайла й Витовта з перепросинами (зимою 1403-4 р.), визначена була Сїверщина. В якій великости – не знаємо, бо сїверське князюваннє Свитригайла було такеж ефемерне, як і попереднє подільське. Правдоподібно се були конфісковані землї Дмитра Ольгердовича й Корибута – Брянськ, Трубчевськ, Чернигів, Новгород, може й Стародуб 54).

Незадоволений своїм становищем, Свитригайло тут розвинув аґітацію за московським в. князем, що стояв тодї на воєнній стопі з в. кн. Литовським. Ся аґітація стала звісна Витовтови, й він мав замір арештувати Свитригайла. Тодї Свитригайло попалив замки, яких не сподївав ся задержати, і з своїми одномишленниками – сїверськими князями з Гедиминової й київської династиї, з боярами чернигівськими, брянськими, стародубськими, любутськими, рославськими й епископом чернигівським лїтом 1408 р., як ми вже знаємо, подав ся до Москви. В Москві його прийнято з великими гонорами. Але сїверські волости Москві задержати не удало ся. Тільки деякі пограничні замки лишили ся за нею, все иньше зістало ся при в. князївстві Литовськім і було конфісковане від Свитригайла й иньших еміґрантів 55). Аж 1420 р., по кільканадцятьлїтній одісеї Свитригайла, коли Витовт знову з ним помирив ся, вернено йому Сїверщину назад, і вона зістала ся за ним аж до смерти Витовта й переходу Свитригайла на великокняжий стіл 56).

По за сими виїмками, робленими з огляду на інтереси вищої полїтики, що вимагала заспокоєння волостию того чи иньшого князя, – на Українї як і взагалї в в. кн. Литовськім більше не було вже значнїйших князївств в тім родї як давнїйше. З виїмком Сїверщини та деяких меньших і меньше важних князївств українські землї стали простими провінціями в. кн. Литовського та Польської корони.

Примітки

1) Меморіал Витовта – Script. rerum pruss. II c. 712, Ученыя зап. II от. І c. 27-8.

2) Codex saec. XV т. І ч. 9, Cod. Vitoldi ч. 32 і 109. Ширше див. історію Андрія у Стаднїцкого Bracia Jagiłłey c. 22 і далї, Koneczny ор. c. c. 30-1, 42-44, 56 і далї.

3) Див. вище c. 70, Срезневскій СвЂдЂнія о малоизв. пам. ч. 53

4) Давн. рус.-лит. лїтопись c. 31, сей кодекс, як і н. пр. Авраамки мають правильно: „князь пакъ великый Кестутей пойдеть къ северьскому Новугороду на князя Корбута, а своєго сына князя великаго Витовта оставилъ в Лит—. Натомість н. пр. кодекс виданий Даниловичом (Супрасльский) і деякі иньші мають помилку, що зовсїм зміняє значіннє: „и князь пакь великый Кестутей поидеть ко Северскому Новгородку, а князя Корбутия а сына своєго князя великого Витовта оставилъ в Литве”. Також Scriptores rerum pruss. III c. 121 і 602. Коментар до сих звісток у Смольки Kiejstut і Jagiełło c. 67-8.

5) B товаристві Ягайла бачимо Корибута зараз в осени 1382 р. -Baczyński Codex dipl. Lith. c. 57-8.

6) Codex Vitoldi ч. 29, Archiwum Sanguszków I ч. 9 і 10, Палеограф. снимки ч. 5 і 6.

7) Monum. Poloniae hist. II. c. 722 – остатня згадка про Любарта як живого. Небіжчиком згадує його грамота з 4/XI 1386: illustri principi olim d. Lubardo duci wlodimiriensi – Arch. Sang. I ч. 5. Але з присяжної грамоти Федора 22/V 1386 видно не тільки, що Федор був луцьким князем тодї, але що був таким і в тім часї, коли литовські князї ручили за Ягайла перед польським правительством – в лютім 1386 р., значить тодї батька його вже на сьвітї не було – Arch. Sang. 1 ч. 3.

8) Титули Федора, Любартовича дав. Cod. Vitoldi ч. 35, Arch. Sang. І ч. З і 8. Про остатню грамоту див. зараз низше.

9) Грамота Ягайла Федору Острозькому – Arch. Sang. І ч. 5. Другу з тою-ж датою – ч. 6, проголошено фальсіфікатом – Rulikowski i Radzimiński Kniaziowie і szlachta między Sanem і Dnieprem II с. 29. У всякім разї до р. 1386, супроти титулів Ягайла й Витовта, сей документ не може належати, як справедливо вже завважив Лєвіцкий – Kiedy Witold c. 429. Обовязаннє Любартовича – Arch. Sang. І ч. 8; воно не має нїяких близших вказівок, і князь називає себе не Федором, а Федотом, але грамота мусить таки належати до Федора Любартовича, бо иньшого „великого князя Федота”, що мав би якусь притоку до Федора Острозького, не можна собі видумати. Найвідповіднїйший час до її написання – се емансипація Острозького князївства з власти Любартовича, бо від коли Любартович зістав ся при самім тільки Володимирськім князївстві, не мав він уже й притоки до Острозького князївства.

10) Про час і деякі обставини переходу Луцька до Витовта див. прим. 27.

11) Arch. Sangusz. І ч. 5.

12) Див. в тійже прим. 27.

13) Kodeks dypl. ks. Mazowieckiego ч. 120, 128, 129; про се ще буду говорити низше.

14) Script. rer. pruss. II c. 713.

15) Codex saec. XV т. І ч. 9. Про умову Витовта з Ягайлом див. вище c. 139-40.

16) Див. прим. 28.

17) Codex ер. saec. XV т. І ч. 19, 20, т. II дод. 1.

18) Про сей епізод Давн. рус.-литов. лїт. c. 39, Script. rer. pruss. II c. 243-4. Дата смерти Ягайлової матери – Воскр. II с. 62 (1392). Про побут Свитригайла в Кракові лїтом 1393 р. – Rationes curiae Vladislai Jagiellonis c. 161, 275, 562.

19) Давн. рус.-лит. лїт. c. 38, 39, 45.

20) Давн. русько-лит. лїт. – текст Авраамка c. 202: тут він не має пропуска, який бачимо н. пр. в кодексах виданих Даниловичом і Поповим, і читаєть ся так: „Князь Корбутъ Ольгирдовичь начя в непослушенст†быти у великаго князя Витовта, и начать збирати вои свои, и поиде противу. Князь же великий Витовтъ посла вои свои (Ва)силья Боренковича (мб. Борейковича) и Кгинивила протіву єму. И ступиша ся вои”.

21) Script. rerum pruss. III c. 185, 195. Arch. Sang. I ч. 17 (теж в Cod. ер. saec. XV т. І ч. 22 з хибно розвязаною датою – 1/V 93).

22) Stryjkowski II c. 101. Грамота Федька Несвизького – Собраніе грамотъ Круповича c. 16. Коцебу, Стаднїцкий уважали сього Федька Корибутовичом, а наслїдком того приймала ся й звістка Стрийковского про Корибутову волость (див. ще Барбашева Витовтъ с. 148). Хибне мішаннє Федька Несвизького з Корибутовичем (і Федором Острозьким) виказав одначе основно Вольф Kniaziowie с. 175 і 275-6; головна підстава до розріжнення їх що Федька Корибутовича ґенеальоґія зве безпотомним (Воскр. І c. 255), тим часом у Федька Несвизького сини були. На сїм, хибнім по всякій імовірности (хиба-б припускати, що в ґенеальоґії маємо похибку що до безпотомности Федора Корибутовича) ототожненню опирав ся вивід князїв Збаразьких і Вишновецьких від Корибута.

23) Воскр. II c. 76.

24) Arch. Sang. І ч. 14 і 15, пор. вище c. 135; див. ще записку в Rationes curiae Vladislai c. 165 (вересень 1393).

25) Voigt Codex dip. prussicus VI ч. 57.

26) Найновійша проба роздїлити між ними звістки – Radzimiński Monografia xx. Sanguszków, І c. 141 і далї, але він при тім вимишляє ще третього Федька, сина Федька Ольгердовича.

27) Жидачівські грамоти Любартовича переважно зібрані в книзї Kronika domowa Dzieduszyckich, Льв. 1860, також Akta grodz. i ziem. III ч. 84, Przegląd archeologiczny 1882, І. Про них критичні замітки Ж. Козіцкого в книжцї: Z. Radzimiński, B. Gorczak i Z. D.-Kozicki Sprawa początków rodu Sanguszków, Льв., 1901, і осібно W sprawie rodowodu xx. Sanguszków, розд. V, та Радзімінского Monografia xx. Sanguszków, I c. 19 i далї.

28) Длуґош IV c. 446, 454. Радзімінский (1. c.) виступив против сього погляду, вказуючи, що у Длуґоша Ягайло дає Володимир nepoti germano; він прикладає сей факт до того гіпотетичного Федька, Федькового сина, але підстав до того нема властиво.

29) Судячи з записки Посільґе, походи на Витебськ і на Новгородок мали місце зимою 1392/3 р. – Scr. rer. pruss. III c. 185: похід на Корибута десь в сїчнї, а похід на Витебськ нїби перед тим, хоч русько-лит. лїтопись оповідає історію з Витебськом по походї на Корибута.

30) Item Sbroschconi pixidario dni regis, qum (sic) ad expedicionem versus Kyoviam ipsum dnum regem (читати dnus rex?) direxit, ad mandatum dni regis pro balista l marc. l gr. Item pro balista Arnoldo socio ipsius Sbroschconis ad predictam expedicionem ad mandatum dni regis l marc. l gr. – Rationes curiae Vladislai c. 167-168.

31) Codex Vitoldi ч. 109. Стаднїцкий (Bracia c. 117-8) клав окупацію Київа навіть на 1395 р., і його датованнє прийняв і я в Історії Київщини (c. 499), й дехто иньший, от як Вольф (Ród c. 100, Kniaziowie c. 337). Стаднїцкий опирав ся на тім, що мовляв в р. 1393 і 1394, аж до сїчня 1395 р. Скиргайло переважно перебував на королївськім дворі. Тепер коли завдяки пок. Пєкосїньскому ми маємо польські двірські записки в далеко повнїйшій формі, я сконтролював висловлене Стаднїцким спостереженнє й переконав ся, що покійний історик помилив ся.

32) Ученыя зап. c. 45: в кодексї вид. Поповим читаєть ся „какъ ж и предь тымь послушна не была”, в кодексї вид. Даниловичом „какже предъ тымъ послушна была”. Безперечно, не тут безпотрібне. Цїле оповіданнє лїтописи про похід Витовта на Федора Кориятовича, як я вже згадував (c. 90), пробував викинути за вікно др. Прохаска в своїй статї Podole lennem korony гл. II; критика його арґументів в згаданій моїй рецензії – Записка .т. XIII.

33) Theodorus dux Podoliae et dominus de Munkacs ignoscit Vladislavo regi et subditis eius offensam arrestationis anno 1403 – цитата з інв. Кромера у Стаднїцкого Synowie І c. 179.

34) Тільки Стрийковский, переповідаючи лїтопись, додав, що Витовт взяв в неволю й самого Федора й відіслав його до Вильна. По словам Стрийковского, за його часів в околицях Камінця була традиція про Витовтову облогу (mogiły, urocysca i szańce Witołdowe), але й тут не знати, чи не додав чогось Стрийковский від себе.

35) Давнїйше до уставлення хронольоґії притягала ся ще грамота Витовта Василю Карачевському на селище Княжу Луку на Поділю, що в одній відписи має дату 5/V 1393. (Виданнє її в Актах Зап. Россіи І ч. 6 і Codex Vitoldi ч. 205, новійше факсімілє в Палеограф. снимках ч. 17), Але ся грамота і перед тим будила великі сумнїви (див. про неї моє Барское староство c. 53-4, Прохаска Podole c. 6), тепер же, по виданню її факсімілє (з датою 1383 р.) не лишаєть ся нїякого сумнїву в її фальшивости: крім всього иньшого й палєоґрафічні прикмети вказують на се рішучо.

36) Про його побут на Угорщинї новійші працї Lehoczky Beregvármegye monographiája, 1881, Петровъ i Холоднякъ Матеріалы по історіи Угорской Руси, III: О подложности грамоти кн. Федора Коріатовича 1360 г. (1906), Ся остання праця усуває грамоту, на якій опирала ся гадка, що Федір ще перед своїм конфлїктом з Витовтом володїв Мукачовом. Документальні звістки про се володїннє починають ся тільки від р. 1398.

37) Давн. рус.-лит. лїтоп. c. 40 і 45.

38) Див. іще до сеї хронольоґії прим. 28.

39) Даниловича Skarbiec ч. 746. мої Акты Барскаго староства І c. 264-5.

40) Давн. русько-лит. лїтоп. c. 39, Pomniki do dziejów litewskich c. 61, Raczyński Kodes dypl. Litwy c. 256.

41) Даниловича Skarbiec ч. 649, з інвентара Варшевіцкого. Любавский (Обл. дЂленіе c. 16), потім Прохаска (Podole c. 8) прикладають се до Камінця литовського, але таке обясненнє неможливе. Перед усїм той Камінець сам по собі грав тодї занадто малу ролю, аби служити предметам такого осібного надання, а головно – що Берестейська земля вже перед тим мусїла цїла належати до Витовта як його батьківщина; Любавский, твердячи противне, попав в похибку, хибно покомбінувавши відомости з Starożytnej Polski. Зрештою Кромер, що бачив сю грамоту in extenso, не вагав ся її прикласти до Поділя – Хронїка вид. Туровского с. 739.

42) Давн. русько-лит. лїтопись c. 46, грамота Спиткови – Codex Vit. ч. 115 і Arch. Sang. І ч. 19, грамота Федька – Собраніе Круповича ч. 16. На сїй Федьковій грамотї опираєть ся звістка Стрийковского, що східнїм Поділєм володїв Корибут; про неї див. вище c. 168.

43) Pleno iure ducali, quo ceteri nostri duces Lithuanie et Russie frui soliti sunt... regibus Polonie prout alii nostri duces Lithuanie et Russie servire teneantur... ipsum Spithconem prout ceteros duces nostros Lithuanie et Russie defendemus.

44) Про се див ще прим. 29.

45) Quae quidem donatio Hedvigi reginae et toti consilio gravis, iniuriosa et onerosa ab omnibus etiam odio et ludibrio habita est – Длуґош III, c. 519.

46) Про дату смерти див. прим. 28.

47) До давньої поголоски про строєннє Скиргайла новійшими часами попробувано пришити нову: що постарав ся про се отроєннє не хто як Витовт – Барбашева Витовтъ с. 71, за ним Kochanowski Witold с. 99. Розумієть ся, на такі здогади історик не має найменьшого права.

48) Див. прим. 30.

49) Codex ер. saec. XV т. II ч. 26.

50) Voigt Codex dipl. Prussiae V ч. 124 і 125, Codex Vitoldi ч. 249, Dlugosz III c. 354-5.

51) Длуґош каже, що Спитковій було виплачено по умові 5000 гривен чеських грошей. З дня 9/V 1403 р. маємо поквітованнє Спиткової на 3000 кіп, „одержаних за Поділє від п. Рафала, старости подільського”, – Starodawne pomniki prawa polskiego т. II. Може се була тільки частина умовленої суми – перша рата.

52) Про відібраннє Поділя Ягайлом Посільґе (Scr. rer. pruss. III c. 260) – під р. 1402 і Длуґош III c. 360 – під р. 1405. Див. ще Codex Vitoldi c. 966 – звідси видко, що в 1403 р. з Поділя прибували в Прусію до Свитригайла вістники – значить були у нього там партизани. 6 серпня надає він францїшканам камінецьким грамоту в Камінцю. 9 серпня надає Камінецьке війтівство в Червоногородї – Akta gr. і ziem. т. X. і мої Матеріали до історії західньої України ч. 11

53) Codex Vitoldi ч. 402, Длуґош IV c. 136.

54) На склад Свитригайлової волости вказують передовсїм ті бояре „чернигівські, брянські, стародубські, любутські й рославські'', що разом з ним еміґрували в Москву. Але тут можна б подумати, що декотрі з сих міст не належали до волости Свитригайла, тільки пішли за його аґітацією. Посільґе, оповідаючи про перехід Свитригайла до Москви, каже, що він володїв тодї „маленькою волостию і замками близько московської границї (c. 291), але на сей же час треба перенести його ранїйшу згадку, що Свитригайло дістав Новгород (Сїверський) – c. 244. Длуґош (III. 571) називає Свитригайловими Брянськ і Стародуб (castris Bransko et Starodub, quae ex Wladislai Poloniae regis et Alexandri m. g. Lithuaniae donatione in Lithuania obtinebat, succensis). З Стародубом не зовсїм ясно – чи належав він ще до Патрикия, чи може Витовт сконфіскував його, арештуючи Олександра за зраду не задовго перед тим (див. вище c. 70); в такім разї Свитригайло міг його дїйсно дістати. Чернигів і Трубчевськ правдоподібно також належали до нього, судячи з того, що він мав сї замки, коли йому вернено Сїверщину в 1420 р.

55) Посільґе c. 291, Воскр. лїт. II c. 82, Длуґош III c. 571.

56) Codex Vitoldi ч. 889 і 890, Длуґош IV c. 219. На однім документї з р. 1422 Свитригайло титулує себе: Dei gratia dux Littwanie et terrarum Czirneow, Szewor et Trubeczensis dominus – Cod. Vitoldi ч. 1034; Брянськ тут опущений, але його вичисляє Длуґош.

III. Українські землї під зверхністю Литви й Польщі – від середини XV віка до початків XVI-го.

Національний розлом в в. кн. литовськім: Інкорпораційні змагання Польщі і опозиція руських і литовських маґнатів, упривілєґіованнє литовської аристократії, розлом Руси й Литви і руська іредента.

Справа інкопорації Польській державі – се головне питаннє в полїтичних обставинах українсько-руських земель протягом всього XV і потім – XVI віка. Польська полїтика, від коли поставила собі се завданнє – в Кревській унїї, змагала до сеї мети неустанно, не вважаючи на вилом, зроблений дїяльністю Витовта. З одного боку стараєть ся вона при кождій нагодї скасувати полїтичну окремішність в. князївства Литовського, уставлену Витовтом. З другого боку, не будучи певна, чи сю проґраму так скоро осягне, ставить вона собі близшу мету – відірвати від в. кн. Литовського й інкорпорувати Польщі бодай українські землї. На першім плянї стояли тут ті волости, що входили давнїйше в склад Галицько-волинської держави: Волинь, Поділє, земля Берейстейсько-дорогичинська. Щасливо забравши Галичину, Польща простягала руки по решту сих земель: прецїнь за Казимира вела вона оружну боротьбу за цїлу галицько-волинську спадщину!

Сї змагання польської полїтики, піддержувані Ягайлом і його наступниками на польськім престолї, стрічали опозицію і в Русинах, і в правительственних кругах в. кн. Литовського. Для руських маґнатів і князїв, яких було ще богато, й вони творили ще силу, хоч найсильнїйші князївства знищено, – прилученнє до Польщі несло з собою утрату їх першенства, пониженнє до рівеня звичайної польської шляхти, а до того ся польська шляхта мала б зараз відтиснути їх на другий плян в управі землею, в посадах і впливах, як то дїяло ся на їх очах у Галичинї. Для руського загалу се також значило признати на своїй землї панами Поляків, „польську віру” й культуру, малїти й заникати в упослїдженню, як то знов на їх очах чинило ся на Галицькій Руси.

Маґнати литовські мали також всяку причину боронити полїтичної окремішности в. князївства Литовського. З упадком її вони стратили б своє впливове становище, а не могли не спротивляти ся також і плянам Поляків на українські землї, бо відірваннє їх ослабило б вел. князївство й підорвало б його відпорну силу супроти змагань польської полїтики до інкорпорації вел. князївства.

Але опозиція Руси й Литви не була вже такою однодушною, якою могла б бути давнїйше. Між литовськими й руськими елєментами забито клин, і розколина між ними зарисовувала ся все глубше, ослабляючи енерґію супротивлення й підтинаючи взагалї сили в. кн. Литовського в самім коренї. Зробило се охрещеннє Литви на латинство й наданнє Литвинам-католикам спеціальних привілеґій в порівнянню з православною Русю. Наслїдком сього був етноґрафічний роздїл і руська іредента в вел. князївстві Литовськім.

В XIV в. такого роздїлу не було. Хоч історично звязане з литовськими племенами, в. князївство давно перенесло свій центр ваги на Русь, і наслїдком того що литовські племена дуже скоро піддавали ся культурним впливам Руси, се не робило поважних трудностей. В. кн. Литовське йшло до того, щоб стати вповнї руською державою, й литовські князї проголошують себе спадкоємцями давньої Руської держави 1). Русь в в. князївстві Литовськім чула себе дома, і тим пояснюєть ся, що білоруські та українські землї тягли до нього. Супроти чисельної й культурної переваги руських елєментів над литовськими тільки в руськім напрямі й міг розвивати ся сей державний орґанїзм.

Але все змінив Кревський акт 1385 року. Ягайло обовязав ся вихрестити всю Литву на католицтво, і сповнив се. Так став ся перший розлом між елєментами руськими й литовським: ті були православні, сї стали католицькими, і разом з латинством і від культури руської стали відчужати ся, а тїснїйше зближати ся до культури польської. Заразом Ягайло сотворив для латинників привілєґіоване становище: литовські бояре-латинники зрівнювали ся в правах з польською шляхтою, звільняли ся від ріжних державних обовязків та діставали деякі спеціальні права, в родї свобідного роспорядження шлюбами своїх своячок 2). Правда, зрівняннє з польською шляхтою було поки що зовсїм теоретичне, і виключеннє православних бояр від тих шляхетських: привілєґій также досить ілюзоричне. Але важний був принціп привілєґіованости католиків і нерівноправности католиків і православних, або – що було майже то само, нерівноправности народностей – Литви й Руси. Принціп сей послужив провідною гадкою для пізнїйшого законодавства й практики в. кн. Литовського та поглубляв далї роздїл між обома етноґрафічними елєментами в. князївства.

Ягайло сьвідомо чи не сьвідомо був тут, як і взагалї в справах унїї, тільки знарядєм в руках польської полїтики. Фатальнїйше було, що й Витовт, бувши речником і оборонцем автономії й самостійности в. князівства, стояв на тім же становищі протеґовання латинства й литовського елєменту. Чи не розумів він сеї небезпечности, чи легковажив такі „ідеольоґічні” моменти, як то часто буває у таких державних людей у відносинах до питань культурних, релїґійних і всякої иньшої ідеольоґії? Чи по просту не бачив способу направити помилку, зроблену Ягайлом, і йшов далї раз витиченою дорогою, по принціпу – сказало ся а, треба сказати й б?

Здаєть ся, одначе що Витовт сьвідомо хотів опирати ся на литовських елєментах, і тому протеґував їх супроти Руси, не розуміючи, яку небезпечність тим приготовляє на пізнїйші часи. Шукаючи опертя в литовських елєментах, він ішов по части за традицією свого батька, по части може робив се і з опозиції Ягайлови, що як раз не хотїв його пускати між Литву, боячи ся тої родинної традиції Кейстутовичів. А що Литва, підчас коли Витовт узяв в свої руки управу в. князївства, була вже католицькою, тож він іде за полїтикою Ягайла – дає протекцію латинству перед православєм. До того могли тут впливати ще й иньші мотиви. Н. пр. Витовт міг не бажати, аби Поляки зробили з того колись зброї против нього, коли-б він давав протекцію православним, або показував навіть толєрантність до них. Так чи инакше, досить того, що Витовт виразно стоїть на тім становищу – протекції Литві й латинству против Руси й православія. Акти унїї 1401 і 1413 р., як ми вже бачили по части, а ще побачимо пізнїйше, стоять на сїм виключнім литовсько-католицькім становищу; акти 1413 р. обдаровують литовсько-католицьку аристократію спеціальними прероґативами. В самостійній своїй дїяльности Витовт також дає всяку протекцію латинству. Поляки, хоч як неприхильні Витовту, признавали за ним велику прихильність до латинства. Завзятий ворог його автономічної полїтики Збіґнєв Олєснїцкий з признаннєм Витовту і в докір Свитригайлу підносив потім, що за Витовтових часів Русини не діставали нїяких впливових посад, „як то й виразно застережене в умові Польської корони з князївством Литовським, що схизматики-Русини не можуть держати замків в в. кн. Литовськім анї не мають бути допущені до участи до нарад над державними справами” 3).