Текст книги "Енн із Ейвонлі"
Автор книги: Люси Монтгомери
Жанр:
Классическая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 9 (всего у книги 17 страниц)
Розділ 17
НЕСКІНЧЕННІ ПРИГОДИ
Уночі Енн прокидалася тричі, і тричі підбігала до вікна – пересвідчитися, що пророцтво дядька Ейба не справджується. Аж ось світанок розлив по небі кришталево-ясне сріблясте сяєво: розпочався новий дивовижний день.
Невдовзі після сніданку прийшла Діана з кошиком квітів на одній руці та мусліновою сукнею на іншій. Сукню їй належало вбрати аж після того, як усі приготування будуть завершені. А поки ж було на ній звичне рожеве вбрання й батистовий фартушок, рясно оздоблений мереживом та рюшами. І була вона вся така охайна, гарненька й рожева.
– Яка ж ти красуня, – захоплено мовила Енн.
Діана зітхнула:
– Я знову мусила попустити всі свої плаття. Від липня погладшала ще на чотири фунти. Енн, коли цьому буде край? Усі героїні пані Морган такі стрункі й високі.
– Забудьмо про сум! Думаймо лише про дароване щастя, – безтурботно відповіла Енн. – Пані Аллан каже, що коли раптом нам випаде згадати щось гірке й неприємне, мусимо одразу ж подумати про інше, гарне, що можна йому протиставити. Хай навіть ти трошечки-трошечки повненька, зате в тебе такі ямочки; а в мене ніс у веснянках, та форма в нього дуже гарна. Як тобі здається, лимонний сік подіяв?
– Здається, так, – прискіпливо мовила Діана, і щаслива Енн, повела її в сад, весь повний тіней, начеб витканих із повітря, і миготливого золотого світла.
– Спершу ми прикрасимо вітальню. Часу ще багато – Прісцилла пише, що вони прибудуть опівдні чи спізняться щонайбільш на півгодини, тож до столу сядемо о першій.
Може, і були в ту мить у Канаді чи Сполучених Штатах двійко інших, щасливіших дівчат, проте я в цьому сумніваюся. Кожен порух ножиць, під якими падали долі троянди, півонії та дзвіночки, наче промовляв: «Сьогодні приїздить пані Морган!» Енн дивувалася, як то пан Гаррісон може буденно косити траву на луці за стежиною – так, мовби нічого й не мало статися.
Вітальня в Зелених Дахах зазвичай гнітила сірою похмурістю. Були там невибагливі меблі, напхані кінським волосом, цупкі мереживні фіранки, білі серветки на ручках та підголівниках крісел, які завжди лежали бездоганно рівненько, якщо зрідка не чіплялися до ґудзиків незграбним гостям. Навіть Енн так і не спромоглася вдихнути туди красу, позаяк Марілла рішуче повставала проти будь-яких змін. Та все ж – диво, на що спроможні квіти, коли тільки дати їм волю. Після всіх зусиль Енн та Діани кімната помітно змінилася.
На полірованім столі стояв у блакитній вазі великий букет півоній. Чорну лискучу камінну полицю квітчали троянди й папороть. Блискучу камінну поличку прикрашали дзвіночки. Темні кутки каміна мов осявали вази з пишними багряними півоніями, перед ґраткою паленіли жовтогарячі маки. Весь цей розсип яскравих барв укупі із сонячним світлом, що соталося крізь зарості плюща й винограду на вікні й примушувало тіні листя й квітів витанцьовувати на підлозі та стінах, перетворив похмуру кімнатку на справдешнє квіткове море з уяви Енн і навіть викликав належний захват у Марілли, котра зайшла покритикувати, та змогла тільки зачудуватися.
– Тепер ми повинні прикрасити стіл, – мовила Енн тоном жриці, що здійснює священний обряд на честь божества. – Посередині поставимо велику вазу із трояндами, ще по одній троянді перед кожною тарілкою, і букет троянд для пані Морган – як натяк на її «Трояндовий сад».
Стіл накрили в їдальні, застеливши його найкращою Маріллиною лляною скатертиною, витягли парадний китайський сервіз, келихи та срібні прибори. І жодного сумніву немає в тім, що кожнісінький предмет був натертий і відчищений до бездоганного сліпучого блиску.
Після того Енн з Діаною рушили на кухню, усю сповнену апетитних запахів, що линули з печі, де так солодко шкварчали, досмажуючись, курчата. Енн приготувала картоплю, Діана – квасолю й горох. Потім Діана різала салат, замкнувшись у коморі, Енн тим часом, розпашіла, – як від радісного хвилювання, так і від жару з печі – готувала хлібний соус для курчат, кришила на суп цибулю й насамкінець – збивала вершки до лимонних тістечок.
А що ж увесь цей час робив Деві? Чи дотримував слова, чи поводився, як належить? О, так. Хоч він і наполіг на тому, щоб лишитися в кухні, бо ж цікавий був побачити геть усе, що там відбуватиметься, та позаяк сидів тихенько, пильно розплітаючи вузли на шматку рибальської сіті, що його він приніс із недавньої прогулянки до моря, ніхто проти цього не заперечував.
О пів на одинадцяту салат був готовий, золотаві тістечка вкриті збитими вершками, а все, що мало шкварчати й булькотіти – шкварчало й булькотіло.
– Краще нам зараз переодягтися, – запропонувала Енн. – Вони приїдуть близько півдня, а до столу мусимо сісти рівно о першій, бо суп треба подавати, щойно він буде готовий.
Того дня в кімнатці на східному піддашші всіх ритуалів туалету було дотримано з неабиякою увагою. Енн тривожно розглядала в дзеркалі свій ніс і втішилася, побачивши, що веснянки стали геть непомітні – чи то під дією лимонного соку, чи то завдяки незвично розчервонілим щічкам. Коли ж дівчата нарешті були готові, вигляд вони мали достеменно такий охайний, елегантний та жіночний, як усі «героїні пані Морган».
– Сподіваюся, я зможу бодай щось сказати й не просиджу ввесь час, як німа, – стурбовано мовила Діана. – Усі героїні пані Морган добре вміють провадити світські бесіди. Але мені, боюся, заціпить і я видаватимуся такою дурною. Та ще напевне скажу «я вибачаюся». Я рідко так кажу, відколи панна Стейсі навчила, що правильно – «я перепрошую», та все ж, якщо розхвилююся, воно часом саме вихоплюється. Енн, якщо я при пані Морган скажу «я вибачаюся», то просто помру від сорому. І це буде чи не гірше, ніж узагалі нічого не сказати.
– Мене стільки всього непокоїть, – відказала Енн, – та бесіду я підтримаю, щодо цього можна не боятися.
І, мусимо визнати, це була щира правда.
Закривши свою муслінову пишноту великим фартухом, Енн рушила на кухню – готувати цибулевий суп. Марілла переодяглася сама й убрала двійнят; іще ніколи, мабуть, її лице не світилося таким радісним очікуванням. О пів на першу прийшли гості – подружжя Алланів та панна Стейсі. І, хоч усе було добре, Енн розхвилювалася. Прісцилла й пані Морган уже повинні були прибути. Раз по раз підбігаючи до хвіртки, Енн виглядала їх на стежині занепокоєно, як колись позирала у віконце своєї вежі її тезка з оповідання про Синю Бороду.
– А що, як вони зовсім не приїдуть? – засмучено мовила вона.
– Не кажи так. Це буде страшне жахіття, – відповіла Діана, у душі котрої, втім, теж зародилися лиховісні передчуття.
– Енн, – визирнула з вітальні Марілла, – покажи панні Стейсі той китайський таріль панни Баррі.
Енн рушила по таріль, що стояв у буфеті в їдальні. Дотримуючи слова, даного пані Лінд, вона написала панні Баррі лист із проханням позичити таріль для благодійного ярмарку. В ім’я давньої дружби панни Баррі й Енн таріль було негайно надіслано до Ейвонлі із проханням берегти його й пильнувати, бо ж він коштував цілих двадцять доларів. Своє призначення на ярмарку таріль уже виконав і повернувся опісля того до їдальні Зелених Дахів, позаяк Енн, не довіряючи нікому, хотіла відвезти його до міста сама.
Вона обережно винесла його надвір, де сиділи гості, ніжачись під прохолодним вітерцем, що повівав від струмка. Таріль оглянули із захватом, щойно ж Енн його забрала, як з кухні раптом долинув страхітливий грюкіт і дзенькіт посуду. Марілла, Діана та Енн метнулися туди – остання затрималася лиш на мить, щоб поставити безцінний таріль на другу сходинку.
Від картини, що розгорнулася перед ними на кухні, кров холонула в жилах: хлопчик із винуватим лицем злазив зі столу – у новенькій ситцевій сорочечці, рясно вимащеній жовтим кремом, – на столі ж лежали потрощені рештки того, що донедавна являло собою смачні лимонні тістечка.
Закінчивши розплітати рибальську сіть, Деві змотав нитку в клубок, який вирішив покласти на полицю над столом, де таких само клубків уже лежало зо два десятки. Їхнє призначення було геть незрозуміле, вони хіба що сповнювали душу хлопчини радістю власника. Отож Деві видерся на стіл, перехилившись до полиці під небезпечним кутом, що було суворо заборонено Маріллою, бо ж колись за таких обставин йому вже довелося скотитися долі. Цього разу наслідки були фатальні – він послизнувся й упав просто на лимонні тістечка. Його сорочка стала непридатною на один день, а тістечка – назавжди. Утім, нема лихого, щоб не вийшло на добре, якщо згадати свиню, котра опинилася в чималому виграші від невдачі Деві.
– Деві Кіт, – вигукнула Марілла, шарпонувши його за плече, – хіба я не забороняла тобі вилазити на стіл?
– Я забув, – промимрив Деві. – Ви мені так страшно багато забороняєте, що я всього й не згадаю.
– То марш нагору – і лишайся там до вечора. Хай це поможе тобі дати лад розбурханій пам’яті. Ні, Енн, не захищай його. Я караю не за тістечка, – їх він зіпсував ненавмисне, – а за непослух. Деві, я сказала, іди.
– І я не буду обідати? – запхинькав Деві.
– Коли всі підуть, можеш спуститися й пообідати на кухні.
– Нехай так, – відповів дещо втішений хлопчик. – Я знаю, що Енн залишить мені найкращу ніжку чи крильце, правда, Енн? Бо я ж не думав падати на твої тістечка. Слухай, Енн, вони все одно зіпсувалися, то я візьму собі нагору кілька шматочків, можна?
– Ніяких тістечок, пане Деві, – відрубала Марілла, виштовхуючи його в передпокій.
– Що ж нам тепер подавати? – зажурилася Енн, оглядаючи руйновище, на яке перетворився десерт.
– Є цілий горщик полуничного варення, – підбадьорливо мовила Марілла. – А онде в мисці лишилося ще чимало збитих вершків.
Прісцилла з пані Морган не з’явилися й о першій. Енн була в розпачі. Усе було готове, і цибулевий суп кипів точнісінько так, як мусив, отож довше зволікати не випадало.
– Боюся, вони вже не приїдуть, – сердито заявила Марілла.
Енн і Діана перезирнулися, шукаючи розради в поглядах одна одної.
О пів на другу Марілла знову визирнула з вітальні.
– Дівчата, мусимо сідати за стіл. Усі голодні й чекати марно. Вони не приїдуть, я певна – і вичікування тут не зарадить.
Вони пристали на те, хоч радісне завзяття згасло в їхніх очах.
– Я не зможу проковтнути ні шматочка, – тужливо запевнила Діана.
– Я теж. Але, сподіваюся, усе буде смачно – заради панни Стейсі та пана й пані Алланів, – мляво відказала Енн.
Діана скуштувала викладений у миску горох, і дивний вираз майнув у неї на обличчі:
– Енн, ти поклала сюди цукор?
– Так, – відповіла Енн, розминаючи картоплю з виглядом людини, що пильно дотримала обов’язку. – Ложку цукру – ми завжди так робимо. Хіба не смачно?
– Але я теж поклала, коли ставила в піч, – мовила Діана.
Енн кинула товкач, скуштувала горох і скривилася:
– Жахливо. Я не думала, що й ти покладеш цукор – твоя мама ж ніколи так не робить. Сама хіба дивом згадала – я постійно забуваю про цукор, а сьогодні все зробила як належить.
– Ох, забагато нас тут пильнувало, – зітхнула Марілла, яка з винуватим виразом обличчя прислухалася до їхньої розмови. – Бо я теж не подумала, що ти згадаєш про цукор, Енн – ти ж ніколи його не клала, – і собі додала.
У вітальню до гостей із кухні долинув сміх, та що спричинило його, вони не дізналися. Горох того дня на столі також не з’явився.
– Нехай, – зітхнула Енн, знову втішаючись, попри прикру згадку. – У нас є ще салат, і квасолю, гадаю, теж можна подати. Несімо те, що є, і забудьмо про це.
Не можна сказати, що обід минув невимушено й дружньо. Панна Стейсі й пастор із дружиною рятували становище, та й Марілла трималася звично спокійно й непохитно. Проте Енн із Діаною після розчарувань і тривожного ранку не могли ні їсти, ні говорити. Заради гостей Енн щосили намагалася підтримати розмову, та запал її згас – і хоч як вона любила пана й пані Алланів та панну Стейсі, думка про те, як добре буде, коли всі підуть, а вона поховає виснаження й розпач у подушках на східному піддашші, невідступно переслідувала її.
Є стара приказка, що часом видається замалим не пророчою – «одна біда йде, другу за собою веде». Того дня всієї міри лиха ще не було вичерпано. Пан Аллан саме закінчував подячну молитву, коли це до них долинув дивний моторошний звук – мовби щось велике й важке покотилося, вистрибуючи, по сходах і врешті-решт упало з оглушливим брязкотом. Усі вибігли в передпокій. Енн нажахано скрикнула.
Під нижньою сходинкою серед друзок, що колись були китайським тарелем панни Баррі, лежала велика рожева мушля, а нагорі укляк перестрашений Деві, широко розплющеними очима незмигно втупившись у наслідки руйнування.
– Деві, – загрозливо спитала Марілла, – ти навмисне кинув цю мушлю?
– Ні, – заскімлив Деві, – я тут тихенько стояв на колінах, дивився на вас крізь перила, а тоді раптом копнув її ногою, і вона як полетіла… А я так їсти хочу, і краще б ви вже відшмагали людину – та й по всьому, а то весь час женете нагору, і ніякої радості з того нема.
– Не сваріть Деві, – мовила Енн, збираючи затерплими пальцями скалки. – Це я винна – поставила таріль на сходах і геть забула про нього. От і кара мені за недбалість… але що тепер скаже панна Баррі?
– Таж вона його просто купила – краще так, ніж якби то був її спадок, – спробувала втішити подругу Діана.
Невдовзі гості розійшлися, відчуваючи, що це буде найтактовніше. Енн і Діана мили посуд, розмовляючи менше, ніж будь-коли. Щойно ж Діана з головним болем пішла додому, Енн, сама від нього знемагаючи, замкнулася у власній кімнатці й не виходила, аж доки Марілла повернулася надвечір із пошти з листом від Прісцилли, відправленим напередодні. Пані Морган так сильно вивихнула гомілку, що не могла навіть вийти з кімнати.
«Мила Енн, – писала Прісцилла, – пробач, але, боюся, ми не зможемо приїхати до Зелених Дахів, бо доки тітонька видужає, муситиме вже вертатися в Торонто – а там на неї чекають невідкладні справи».
– Нічого не вдієш, – зітхнула Енн, відкладаючи листа на сходинку ґанку, де вона сиділа в сутінках, які насувалися з помережаного нерівним багрянцем неба. – Я знала, що це було б надто дивовижно – якби пані Морган таки приїхала. Та чого то я… стаю песимісткою, геть як панна Еліза Ендрюс, хіба не соромно? Це не було настільки дивовижним, щоб здійснилося. У моєму житті стаються й більші дивовижі, ніж ця. І в нинішніх подіях, напевно, теж є кумедний бік. Мабуть, коли ми з Діаною будемо старенькі й сиві, то й собі посміємося з них. Але раніше не варто й чекати цього – занадто гірким було розчарування.
– Матимеш, поки віку, ще багато розчарувань, сильніших і гірших, – відповіла Марілла, котра щиро вважала, буцім утішає свою вихованку. – Здається мені, Енн, ти ніколи не облишиш своєї дитячої звички перейматися геть усім на світі, а тоді впадати у відчай, коли виходить не те, чого ти сподівалася.
– Так, є в мене така схильність, – сумовито визнала Енн. – Коли має статися щось гарне й радісне, я мов на крилах літаю від щасливого передчуття, а щойно нічого не вийде – падаю на землю у відчаї. Хоч насправді, Марілло, літати у мріях – це так приємно. Я мовби птах у призахіднім небі – і це відчуття стає мені винагородою за весь біль падіння.
– Може, і так, – згодилася Марілла. – Але я все ж волію твердо стояти на рівній землі – без падінь і злетів. Утім, кожному своє… Хоч я вважала, що є лише один правильний шлях, та відколи мусила виховувати тебе – а тепер іще й двійнят – уже не така в цьому впевнена. Як ти відшкодуєш таріль панні Баррі?
– Поверну їй двадцять доларів, мабуть. Як добре, що то не була мила серцю сімейна реліквія, бо такого не відшкодували б жодні гроші.
– А може, знайдеш інший таріль і купиш для неї?
– Боюся, що ні. Такі старі тарелі зараз – велика рідкість. Пані Лінд і собі шукала для благодійної вечері, та все ж ніде не знайшла. Але я б воліла сама щось купити – панна Баррі, звісно, радше прийняла б інший таріль, якби він був старий і справжній. Гляньте на оту велику зірку понад кленовим гаєм пана Гаррісона, Марілло! Яка священна тиша срібного неба довкруж неї. Усе воно – ніби молитва. Коли бачиш такі зорі й таке небо – хіба можна зважати на дрібні розчарування й невдачі?
– А де це Деві? – запитала Марілла, кинувши байдужий погляд на зірку.
– У ліжку. Я пообіцяла завтра взяти їх із Дорою на пікнік – якщо він буде чемний, звісно. А малий так намагався бути чемним… мені не стало духу йому відмовити.
– Сама на тому човні перекинешся, ще й дітлахів потопиш, – буркнула Марілла. – Шістдесят років тут живу, а жодного разу на ставку не каталася.
– Ніколи не пізно це виправити, – лукаво мовила Енн. – Може, їдьмо з нами завтра? Проведемо ввесь день на узбережжі, замкнувши Зелені Дахи, – і забудемо про все на світі.
– Ні, дякую, – помітно обурилася Марілла. – Гарне то буде видовище, коли я веслуватиму в човні по ставку. Вже чую, як насміхатиметься Рейчел. Дивися, пан Гаррісон десь їде. Як ти думаєш, чи правду кажуть, буцім він упадає за Ізабеллою Ендрюс?
– Ні, то лише плітки. Він був у них якось – мав справу з паном Гармоном Ендрюсом, а пані Лінд побачила й сказала, що він їздив до Ізабелли, бо надів білий комірець. Але навряд чи пан Гаррісон колись одружиться. Здається, він упереджений щодо шлюбу.
– Хто їх знає, тих старих парубків. А якщо він таки надів білий комірець – я згодна з Рейчел, це підозріло, бо раніше я його ніколи таким не бачила.
– Мабуть, він хотів про щось домовитися з паном Гармоном і тому надів комірець, – відповіла Енн. – Він колись казав, що це єдиний випадок, коли варто перейматися зовнішністю, бо якщо вигляд маєте заможний та успішний, вас не намагатимуться надурити. Шкода мені пана Гаррісона: не думаю, що він тішиться життям. Це ж, мабуть, так самотньо, коли нема про кого дбати, крім папуги. Але пан Гаррісон не любить, щоб його жаліли, це я теж помітила. Та й ніхто не любить, напевно.
– Онде Гілберт на стежині, – повідомила Марілла. – Якщо запросить тебе покататися на човні – не забудь про жакет і калоші. Сьогодні така роса.
Розділ 18
ПРИГОДА НА ДОРОЗІ ТОРІ
– Енн, – сказав Деві, сідаючи в ліжку й спираючи підборіддя на руки, – скажи, а де живе сон? Бо я стільки всього роблю щоночі вві сні – я знаю, бо воно мені сниться, але не знаю, де той сон і як я туди потрапляю й вертаюся звідти непомітно, ще й у нічній сорочці. Де це – сон?
Енн уклякла біля вікна в кімнатці на західнім піддашші, споглядаючи призахідне небо, що палало, мов квітка із шафранними пелюстками й вогняною серцевиною. Вона озирнулася на хлопчика й мрійливо відказала:
Пол Ірвінг зрозумів би її – чи бодай витлумачив ці рядки на свій лад, – але практичний Деві, геть-чисто позбавлений уяви, як розпачливо відзначала Енн, був хіба спантеличений та невдоволений.
– Енн, я думаю, ти просто кажеш дурниці.
– Звісно, маленький. Ти хіба не знав, що лише дурні люди весь час мудрують?
– Могла б розумно мені відповісти, коли я розумне питаю, – ображено відказав Деві.
– Ти не збагнеш, бо ще замалий, – мовила Енн – і враз відчула сором за ці слова. Хіба ж не сама вона присягалася, чіпко пам’ятаючи власні дитячі кривди, що ніколи жодній дитині такого не скаже? Аж ось і вона це робить… Яка глибочезна буває іноді прірва між теорією й практикою.
– Я стараюся дуже-дуже швидко вирости, – відповів Деві, – але в цій справі, мабуть, не можна спішити. Якби Марілла не була така жадібна й давала мені більше варення, я, може, швидше би ріс.
– Марілла зовсім не жадібна, – суворо урвала його Енн. – І з твого боку це дуже невдячно – таке казати.
– Є інше слово, гарніше, але означає те саме, тільки я забувся, – насуплено мовив Деві. – Марілла про себе так недавно сказала, я сам чув.
– Якщо ти маєш на увазі «ощадлива», то це геть не те саме, що «жадібна». Бути ощадливим – це велика чеснота. А якби Марілла була жадібна, то не взяла б вас до себе, коли померла ваша мама. Чи ти хотів би жити у пані Віггінс?
– Ні, ні, я не хотів би! – рішучо заперечив Деві. – І в дядька Річарда я жити не хочу. Я хочу жити тут, хай навіть Марілла… ну, оте довге слово… щодо варення, бо ти тут живеш, Енн. Слухай, Енн, а розкажи мені казку на добраніч. Не таку чарівну, із принцами – то дівчача, а я хочу цікаву. Щоб там стріляли, вбивали, палили будинки й різне інше цікаве робили.
На щастя для Енн, у цю мить зі своєї кімнати її гукнула Марілла.
– Енн, Діана тобі так розпачливо сигналізує. Біжи дізнайся, що там сталося.
Енн кинулася у свою кімнатку на східнім піддашші – і справді завважила з Діаниного вікна спалахи, що блимали крізь вечірні сутінки групками по п’ять – а це, згідно з дитячим їхнім шифром, означало «Приходь швидше, я маю сказати тобі щось важливе». Запнувши голову білою хусткою, вона помчала крізь Ліс Привидів та луку пана Белла просто до Садового Схилу.
– Енн, у мене чудові новини, – мовила Діана. – Ми з мамою щойно повернулися з Кармоді, а там у крамниці пана Блера я зустріла Мері Сентнер зі Спенсервіля. Вона каже, що старі панни Копп, які живуть на дорозі Торі, мають такий самий китайський таріль, як той, що ми позичали для благодійної вечері. А ще запевняє, що ті панни радо його спекаються, бо Марта Копп не втрачає нагоди продати все, що тільки можна. Та якщо вони не погодяться, то у Веслі Кейсона зі Спенсервіля теж є китайський таріль, і він його напевне продасть, але Мері не впевнена, чи в нього таріль такий самий, як був у тітки Джозефіни.
– Я завтра ж туди поїду, – палко мовила Енн, – і тебе прошу: їдьмо зі мною. Нарешті відітхну, бо мушу післязавтра їхати до Шарлоттауна – і як би я дивилася у вічі вашій тітоньці без тареля? Це було б навіть гірше, ніж зізнатися, що то я підмовила тебе стрибнути на ліжко в спальні для гостей.
І дівчата розсміялися на давню згадку. Читачів, котрим невідомо, що сталося того дня, проте вони бажають дізнатися, я відішлю до попередніх історій із життя Енн.
Отож, наступного дня вони з Діаною рушили на полювання за китайським тарелем. До Спенсервіля було десять миль, а день для мандрівки випав їм не надто приємний – безвітряний і спекотний, та й куряви над дорогою стояло стільки, скільки лише можливо після шести тижнів посухи.
– Хай би вже дощ пішов, – зітхнула Енн. – Усе таке спрагле й пошерхле. Шкода бідолашних полів. А дерева мовби простягають руки до неба, благаючи зливи. І сад – так боляче туди заходити. Та чи слід мені перейматися садом, коли в інших фермерів гине врожай? Пан Гаррісон каже, що на луках у нього висохло геть усе, бідолашним коровам нема чого їсти, а він почувається винним щоразу як дивиться в їхні очі, що так жорстоко поводиться із тваринами.
Виснажлива мандрівка привела дівчат до Спенсервіля, – а там вони звернули на дорогу Торі, широку й занедбану, де смуга трави поміж коліями свідчила про звичну її безлюдність. Уздовж дороги, ледь не до самого її кінця, росли густо висаджені молоді ялиці, поміж зграйками яких прозирало де-не-де подвір’я котроїсь ферми чи зруб, усіяний диким льоном та золотушником.
– Чому це називають дорогою Торі?[13]13
Торі – назва політичної партії в Англії, з якої згодом постала партія консерваторів.
[Закрыть] – запитала Енн.
– Пан Аллан каже, що так само часом називають гаєм зовсім порожнє місце, де немає ще жодного дерева, – відказала Діана, – бо тут ніхто не живе, крім отих панн Копп і старого Мартіна Боєра з іншого кінця вулиці, а він ліберал. Уряд консерваторів велів прокласти цю дорогу, коли був при владі, щоб таким чином показати, буцім і вони щось роблять.
Діанин батько був лібералом, тож питань політики вони з Енн не обговорювали. У Зелених Дахах усі завжди підтримували консерваторів.
Аж ось дівчата під’їхали до старої ферми Коппів, настільки бездоганно охайної, що навіть Зелені Дахи могли б не витримати порівняння. Старомодний будинок розташувався на схилі пагорба, тому під одним його краєм довелося звести кам’яний фундамент. І сам він, і всі господарчі будівлі стояли досконало, нестерпно білі, а на доглянутому городі за парканом не видко було жодного бур’яну.
– Віконниці замкнені, – посмутніла Діана. – Мабуть, нікого немає вдома.
Так воно й було. Дівчата збентежено перезирнулися.
– Що ж нам робити? – запитала Енн. – Якби я була певна, що таріль у них саме такий, як нам треба, то зачекала б. А раптом ні – і їхати до Веслі Кейсона буде вже пізно?
Діана оглянула квадратне віконечко понад високим фундаментом.
– Це напевне вікно комори, – заявила вона. – Я знаю, бо дім такий самий, як у дядька Чарльза в Ньюбриджі, і там це вікно комори. І віконниця тут незамкнена. Може, коли вилізти на дах отого будиночка й зазирнути всередину, то ми й полумисок побачимо? Чи це буде нечемно?
– Не буде, – вирішила Енн після належних роздумів. – Бо ми ж керуємося не пустою цікавістю.
Розв’язавши таким чином важливу етичну проблему, Енн зібралася дертися на дах того «будиночка» – а була то дощана споруда з гостроверхим дахом, що колись у ній мешкали качки. Проте більше панни Копп їх не тримали – «бо то такі брудні птахи» – і вже кілька років сарайчик світив порожнечею, стаючи хіба час від часу притулком для квочок. Стіни його, хай як чисто побілені, уже почали хилитатися, і Енн відчула певний сумнів, видряпавшись на дах з барильця, встановленого на ящик.
– Боюся, він піді мною розвалиться, – мовила вона, зробивши перший боязкий крок.
– А ти зіприся на підвіконня, – порадила Діана.
Енн так і зробила. На свою превелику втіху, пильно придивившись крізь шибку, вона справді побачила на полиці проти вікна таріль – порцеляновий таріль з візерунком у китайському стилі, достоту такий, як шукала. Більше нічого розгледіти вона не встигла, бо відразу потому сталася катастрофа. Щаслива, зраділа Енн геть забула, яку хистку опору має під ногами і, необачно відпустивши підвіконня, аж стрибнула від захоплення. Наступної ж миті благенький дах тріснув і вона, провалившись усередину, повисла на руках, неспроможна звільнитися. Діана кинулася в сарайчик і, обхопивши безталанну подругу за талію, спробувала її витягти.
– Ой, не треба! – вереснула бідолашна Енн. – Тут такі колючі довгі скіпки. Краще підстав мені щось під ноги – може, тоді я виберуся.
Діана квапливо притягла вищезгадане барильце, котре для ніг Енн виявилося достатньо високою і міцною опорою. Утім, визволитися вона все одно не могла.
– Може, я полізу туди й витягну тебе? – запропонувала Діана.
Енн розпачливо похитала головою.
– Ні, ці скіпки дуже боляче впиваються в мене. От якби ти знайшла сокиру, то вирубала б мене звідси. Ох, Боже, я справді починаю вірити, що народилася під нещасливою зорею.
Діана ретельно взялася до пошуків, але сокири ніде не було.
– Доведеться когось покликати, – мовила вона, вертаючись до горопашної полонянки.
– Нізащо, – рішуче заперечила Енн. – Бо тоді всі довідаються про цю історію, і я від сорому не зможу вийти між люди. Краще зачекаймо, доки приїдуть панни Копп, і попросимо зберегти це в таємниці. Вони знають, де сокира й поможуть мені. Доки я не рухаюся, мені цілком зручно… тобто зручно стояти. Цікаво, у яку суму панни Копп оцінять збитки? Я все відшкодую, звісно, та нехай, аби лиш вони зрозуміли, нащо я дивилася у вікно їхньої комори. Єдина моя розрада – що таріль саме такий, як я хотіла, і коли тільки панна Копп мені його продасть, я примирюся з тим, що сталося.
– А якщо їх не буде аж до вечора… чи й до завтра? – запитала Діана.
– Тоді, як сутенітиме, покличеш когось на допомогу, – неохоче згодилася Енн, – але поки ти не мусиш, то й не треба. Як неприємно, Господи! Я й не нарікала б на свої біди, якби вони були романтичні, як у героїнь пані Морган. Але сама завжди виставляю себе на посміховисько. Ох, що скажуть панни Копп, коли побачать на власному подвір’ї голову й руки, які стирчатимуть із даху в сараї? Слухай – це бричка? Ой, ні, Діано, схоже, це грім.
Це й справді був грім – Діана, квапливо оббігши довкола будинку, сповістила, що з північного заходу насувається велика чорна хмара.
– Здається, буде сильна гроза! – розпачливо скрикнула Діана. – Ох, Енн, що нам робити?
– Готуватися, – незворушно відповіла Енн. Гроза проти того, що вже відбулося, здавалася їй дрібницею. – Коня та бричку сховай онде, у тій відкритій клуні. Моя парасолька, на щастя, у бричці. Ось, забери мого капелюшка. Марілла казала, що надівати сюди найкращий капелюшок – це дурниця, і була права… як завжди.
Діана розпрягла коня й закотила бричку до клуні саме тоді, коли на землю впали перші важкі краплі. Там вона й сиділа, споглядаючи зливу, таку рясну й сильну, що крізь неї ледь було видно Енн, котра відважно тримала парасольку над непокритою головою. Грім лунав нечасто, проте чи не цілу годину періщило мов із відра. Часом Енн відхиляла парасольку назад і підбадьорливо махала подрузі, хоч розмовляти на такій відстані й не виходило. Аж ось злива вщухла, визирнуло сонце й Діана зважилася пройти по калюжах через двір.
– Ти дуже змокла? – стривожено запитала вона.
– О, ні, – радісно відповіла Енн. – Голова й плечі цілком сухі, а спідниця трошечки-трошечки мокра, там, де вода протекла поміж дошками. Не жалій мене, Діано, я нітрохи цим не журюся, бо думала хіба про те, скільки радості принесе цей дощ, і як утішиться ним мій сад, і уявляла, що скажуть квіти й пуп’янки, коли на них рине вода. Я склала такий цікавий діалог між айстрами, духмяним горошком, дикими канарками на кущі бузку та духом-охоронцем саду. Мушу записати його вдома. Якби я мала папір та олівець, записала б негайно, бо доки ми повернемося, найкращі уривки вже, певне, і забуду.
Олівець вірна Діана мала в кишені, клапоть цупкого паперу знайшовся в бричці. Енн склала мокру парасольку, знов наділа капелюшка, розклала папір на дощечці, котру подала їй Діана, і записала свою садову ідилію в умовах, які навряд чи випадало назвати сприятливими для літературних вправ. А проте результат її втішив, і Діана була «просто в захваті», коли Енн прочитала його їй.
– Ох, Енн, це чудово… так чудово! Надішли його в журнал «Канадська жінка».
Енн похитала головою.
– О, ні, це зовсім не годиться. Тут немає сюжету, це просто вервечка образів. Я люблю писати такі речі, але жодної з них ніколи не надрукують, бо всім редакторам потрібен сюжет. Так каже Прісцилла. А онде панна Сара. Благаю, Діано, поясни їй усе.
Панна Сара Копп була невисока, вбрана у стареньку полатану чорну сукню й капелюх, вибір яких був, безсумнівно, продиктований не модою, а практичністю. Уздрівши дивовижну картину на власному подвір’ї, вона, як і слід було чекати, здивувалася, – втім, Діанині пояснення викликали в ній співчуття. Вона квапливо відімкнула задні двері, дістала сокиру й кількома вправними ударами визволила сердешну Енн. Остання, втомлена й закоцюбла, провалилася всередину своєї в’язниці й аж тоді відчула довгоочікувану радість звільнення.
