Текст книги "Енн із Ейвонлі"
Автор книги: Люси Монтгомери
Жанр:
Классическая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 8 (всего у книги 17 страниц)
– Та ось що я зроблю, – зблиснув він великими світлими очима. – Скажу рекламному агентові, хай використовує лише гарні, приємні кольори – червоний, жовтий, але тільки не синій, у жодному разі!
Зазнавши очевидної поразки, дівчата відступили, і кожна з них подумки вдавалася до таких виразів, які суворо заборонено вимовляти вголос.
– Ми зробили все, що могли – тепер мусимо здатися на ласку Божу, – сказала Джейн, несвідомо наслідуючи тон і манери пані Лінд.
– А може, звернутися до пана Аллана? – замислилася Діана.
Енн похитала головою.
– О ні, не турбуймо його зараз, коли в них така хвора дитина. Джадсон вислизне від нього – спритно, як і від нас, хоч і в церкві тепер з’являється часто. Та це лише тому, що батько Луїзи Спенсер – людина старого гарту й дуже зважає на такі речі.
– Крім Джадсона Паркера, нікому в Ейвонлі не спало б на думку віддати в оренду свій паркан, – обурювалася Джейн. – Навіть Леві Болтер чи Лоренс Вайт, хай які скнари, ніколи не зважилися б на це. Вони ще мають повагу до громадської думки.
Коли факти стали відомі, громадська думка, звісно, була не на боці Джадсона Паркера, та користі з того виявилося небагато. «Вдосконалювачі» примушували себе змиритися з перспективою бачити потворну рекламу вздовж найгарнішої частини ньюбридзької дороги, Джадсон відверто з них глузував – коли це на наступних зборах на прохання голови спілки доповісти про результат переговорів Енн спокійно підвелася й повідомила, мовляв, Джадсон Паркер доручив їй переказати членам спілки, що паркана в оренду не здаватиме.
Джейн та Діана не повірили власним вухам. Парламентський етикет, що його заведено було триматися на зборах, не дозволив їм негайно вдовольнити цікавість, та щойно в засіданні було оголошено перерву, всі з’юрмилися довкола Енн. Проте вона не мала пояснення. Напередодні Джадсон Паркер наздогнав її дорогою і повідомив, що думає-таки потішити Спілку в її дивних упередженнях щодо аптекарської реклами. Більше Енн нічого не сказала – ані тоді, ані потім, – і сказала вона щиру правду. Втім, вертаючись зі зборів додому, Джейн Ендрюс потай зізналася Оліверу Слоуну у своїй абсолютній певності, що за таємничою зміною в поглядах Джадсона Паркера стоїть більше, ніж звіряє друзям Енн Ширлі – і теж мала слушність.
Того дня Енн верталася з узбережжя, від старої пані Ірвінг, і йшла додому коротким шляхом – спершу через низинні надбережні поля, а тоді – вузенькою стежиною крізь буковий ліс, що починався за полем Роберта Діксона, і до головної вулиці понад Озером Осяйних Вод, котре людям, позбавленим уяви, було відоме як ставок Баррі.
На узбіччі головної дороги, при самім її початку, стояли дві брички, у яких сиділи, тримаючи віжки, і розмовляли двоє чоловіків. Один із них був Джадсон Паркер, інший – Джеррі Коркоран із Ньюбриджа, агент із продажу сільськогосподарського реманенту й знаний місцевий політик. Щодо нього, як сказала би пані Лінд з виразним наголосом на останньому слові, нічого поганого не було доведено. Він мав зиск – і, подейкували, доволі відчутний – з багатьох політичних кампаній, і тепер, коли перед Канадою маячіли нові всезагальні вибори, упродовж кількох тижнів роз’їздив округом, агітуючи за кандидата від своєї партії. Енн, що саме вигулькнула з-під низьких щільно переплетених букових крон, почула слова Коркорана:
– Якщо проголосуєте за Еймзбері, Паркер… у мене є розписка за ті дві борони, що ви навесні замовляли. Ви ж хотіли б отримати її назад, хіба ні?
– Н-н-ну, коли вже так стоїть питання, – неспішно проказав з масною усмішкою Джадсон, – гаразд, я проголосую. У ці важкі часи кожен мусить дбати про власну вигоду.
У цю мить вони побачили Енн, і розмова урвалася. Вона ж холодно кивнула обом і рушила далі, хіба трохи вище піднісши підборіддя, ніж зазвичай. Невдовзі її наздогнав Джадсон Паркер.
– Підвезти тебе, Енн? – сердечно запропонував він.
– Ні, дякую, – відповіла вона чемно, проте з такою тонкою, мов голка, зневагою в голосі, що вколола навіть не надто чутливе сумління Джадсона Паркера. Лице його почервоніло, він люто стиснув віжки, та вже наступної миті гнів поступився місцем обачному розрахунку. Енн ішла рішучим кроком, дивлячись прямо перед собою, а він нервово поглядав на неї й міркував. Чи чула вона недвозначну пропозицію Коркорана та його, Паркерову, беззаперечну згоду? Клятий Коркоран! Якщо не вміє висловлюватись обережніше – не мине його лихо. І ці трикляті руді вчительки зі звичкою вистрибувати з букових лісів, де їм геть нема чого швендяти. Джадсон, міряючи Енн на свою мірку – і помиляючись, як це завжди стається з такими людьми, – боявся, що коли вона справді чула їхню розмову з Коркораном, то неодмінно переповість усьому селищу. І хоча Джадсон Паркер, як відомо, не надто переймався громадською думкою, все ж і йому не хотілося здобути мерзенну славу продажної людини. А якби про це довідався старий Айзек Спенсер! Тоді прощавайте, солодкі сподівання на руку Луїзи-Джейн та мрії про спадок заможного фермера. Джадсон знав, що пан Спенсер уже поглядає на нього скоса, отож не міг собі дозволити жодних ризиків.
– Гм… Енн, я хотів поговорити з тобою… щодо того, із чим ви до мене оце приходили. Я таки вирішив не здавати паркана в оренду. Спілку з такою високою метою як ваша, слід лише підтримувати.
Енн ледь відтанула.
– Дякую, – проказала вона.
– І… і не переказуй, будь ласка, нікому нашої розмови із Джеррі.
– Цього я не робила б у жодному разі, – холодно кинула Енн, що воліла радше бачити рекламу на кожнісінькому ейвонлійському паркані, ніж принизитися до угоди з тим, хто щойно продав свій голос.
– Так… так, авжеж, – промимрив Джадсон, гадаючи, буцім вони чудово одне одного зрозуміли. – Звісно, ти не робила б. Я ж лише дурив Джеррі… він думає, що такий розумний і спритний… А за Еймзбері я не голосуватиму. Я проголосую за Гранта, ось побачиш, коли будуть вибори. Я лише хотів надурити Джеррі. А паркана в оренду не здаватиму, скажи це «вдосконалювачам».
– Усі люди потрібні у світі – я так часто це чула, та все ж думала, що декого це не стосується, – розмірковувала того вечора Енн у своїй кімнатці на східнім піддашші. – Я все одно нікому й не прохопилася би про ту ганебну розмову, тож моє сумління чисте. Не знаю, кому дякувати за те, що все так вийшло. Адже я сама нічого не зробила… І тяжко повірити, що й такі люди як Джадсон Паркер чи Джеррі Коркоран можуть бути знаряддям у Господніх руках.
Розділ 15
ПОЧАТОК КАНІКУЛ
Енн замкнула шкільні двері, поклала ключ до кишені й вдоволено зітхнула. Був погожий золотавий вечір, між ялин на шкільнім подвір’ї шелестів вітерець, попід узліссям лягали на землю довгі ліниві тіні. Скінчився навчальний рік, вона дістала угоду на наступний, та й хвалили її при цім неабияк – хіба пан Гармон Ендрюс завважив, що учнів слід було би шмагати частіше, – а попереду чекали два місяці спокусливих, чесно зароблених канікул. Енн спускалася з пагорба з кошиком квітів у руці, і в її душі панували спокій та злагода. Відколи розквітли найперші проліски, жодного разу не пропустила вона щотижневого паломництва на могилу Метью. Усі інші в Ейвонлі, окрім Марілли, уже й забули тихого, мовчазного, сором’язливого Метью Катберта, та пам’ять про нього жила в серці Енн – із найпершого дня й назавжди. Ніколи не могла б вона забути доброго старого чоловіка, що першим подарував їй любов і співчуття, яких так прагло її дитяче серденько.
Біля підніжжя пагорба в тіні ялин сидів на паркані хлопчик із великими мрійливими очима та прекрасним, витонченим лицем. Побачивши Енн, він зістрибнув на землю й підійшов до неї, усміхаючись – утім, на щоках його видніли недавні сльози.
– Я чекав на вас, бо знав, що й ви сюди прийдете, – мовив він, кладучи свою долоню в її. – Я приніс квіти, герані. Бабуся просила покласти на дідусеву могилу. А ці білі троянди покладу з нею поруч, для мами… бо на її могилу я їх віднести не можу. Але ж вона все одно знатиме про це, як ви гадаєте?
– Так, Пол, я впевнена, що знатиме.
– Сьогодні три роки, як мама померла. Це дуже, дуже багато, але біль не вщухає, і я сумую так само, і важко без неї. А часом здається, що я не витримаю цього болю.
Голос йому урвався, вуста затремтіли. Він опустив очі, сховавши погляд у трояндах, надіючись, що вчителька не помітить сліз.
– Але все ж, – лагідно мовила Енн, – ти не хотів би, щоб минув цей біль… не хотів би забути маму, навіть якби міг.
– Ні, не хотів би… звісно. Ви так добре все розумієте, дорога моя вчителько. Більше ніхто не розуміє, навіть бабуся, хоч вона дуже, дуже добра й хороша. Тато розумів, але я не міг довго з ним говорити про маму, бо він тоді так смутнішав. Затуляв долонею очі, і я знав, що пора замовкнути. Бідолашний тато – йому страшенно самотньо, мабуть, без мене, але там весь дім порожній, немає нікого, крім економки, а тато вважає, що економки не вміють виховувати хлопців, надто коли сам він так часто їздить десь у справах. Тато каже, що в бабусі це вийде краще, майже як у мами. Але потім, коли мене вже виховають, я повернуся до нього, і більше ми не розлучимось ніколи.
Пол стільки розповідав Енн про своїх батьків, що їй і самій здавалося, ніби вона їх знає. Вдачу та схильності, думалося їй, хлопчик напевне успадкував від матері; Стівена Ірвінга ж вона уявляла чоловіком неговірким, відлюдькуватим, що ретельно ховав від усіх свою глибоку ніжну душу.
– Тата важко пізнати, – сказав якось Пол. – Я теж по-справжньому не знав його до маминої смерті. Зате коли вже знаєш, то видно, який він чудовий. Я люблю його найбільше у світі, тоді бабусю, а тоді вас, учителько. Я навіть любив би вас одразу після тата, але мушу більше любити бабусю, бо вона стільки всього для мене робить. Ви ж розумієте… Я тільки хочу, щоб вона не забирала в мене лампи, доки я не засну. Бо щойно я вкладуся, вона її забирає, і каже, щоб я не був страхополохом. Але мені зовсім не страшно, просто все ж хотілося б мати світло. Мама завжди сиділа зі мною, тримала мене за руку, аж поки я засинав. Мабуть, вона мене розпестила. Мами це іноді роблять, ви ж знаєте…
Ні, цього Енн не знала, хоч і могла уявити. Вона зажурилася, подумавши про свою маму, котра її, маленьку, вважала «страх якою гарною», котра так давно померла й спочивала зі своїм ще зовсім юним чоловіком у далекій могилі, до якої ніхто не приходив. Енн не пам’ятала матері, і тепер майже заздрила Полу.
– Наступного тижня мій день народження, – розповідав Пол, доки вони сходили на стрімкий рудуватий пагорб, що ніжився під червневим сонцем. – Тато написав, що пришле мені найкращий у світі дарунок. І він його, мабуть, уже надіслав, бо віднедавна бабуся замкнула книжкову шафу, а це щось нове. Я спитав, чому, а вона тільки глянула загадково й відповіла, що хлопчикам негоже бути такими цікавими. Гарно мати день народження, правда? Мені виповниться одинадцять, хоча зовні не схоже, так? Бабуся каже, що на свій вік я дрібний, а це тому, що їм замало каші. Я й намагаюся їсти, але ж у бабусі такі щедрі порції – знаєте, вона ж зовсім, нітрішечки не скупа. Ми з вами якось ішли разом з недільної школи й говорили про молитви – ви тоді сказали, що коли стає сутужно, треба молитися, і я молюся щовечора, прошу в Господа милості й сил здолати вранці ту кашу всю, до останньої крихти. Та ще жодного разу не вдалося, і я не знаю – чи то Він не дає мені милості, чи то бабуся кладе забагато каші. Бабуся каже, що тато виріс на каші, і йому це страшенно допомогло: бачили б ви, які в нього кремезні плечі. Але я, – тяжко зітхнув замислений Пол, – часом аж боюся, що мене ця каша в могилу зведе.
Енн дозволила собі всміхнутися, оскільки Пол не дивився на неї. Усе Ейвонлі знало, що стара пані Ірвінг виховує онука в добрих старих традиціях.
– Ох, серденько, будемо сподіватися, що таки не зведе, – жартівливо мовила вона. – А як твої скелясті люди? Старший Брат-Мореплавець чемно поводиться?
– Він мусить, – із притиском мовив Пол, – бо знає, що тоді я з ним не дружитиму. Та однаково він справжній дикий пірат.
– А Нора вже дізналася про Золоту Даму?
– Ні. Та щось, мабуть, запідозрила. Я майже певен, що вона за мною стежила, коли минулого разу я ходив до печери. Але нехай. Я ж задля її добра не хотів їй казати – щоб не скривдити її почуттів. Та коли вона хоче, щоб вони були скривджені – я нічого не вдію.
– А якби я пішла з тобою на берег – я теж би побачила твоїх скелястих людей?
Пол заперечно похитав головою:
– Ні, моїх ви не побачите. Їх можу бачити тільки я. Але ви побачите інших, своїх власних – ви така, що зможете. Ми обоє такі. Ви ж знаєте, – додав він, дружньо стискаючи її руку. – Як чудово – бути таким, правда?
– Чудово, – згодилася Енн, і ясні їхні очі, сірі й блакитні, зустрілися. Обоє вони, Енн і Пол, знали, який чарівний та прекрасний світ фантазій, їм обом був відомий шлях до цього щасливого краю. Там у долині біля струмка цвіте вічна троянда радості, сонця на ясному небі ніколи не затуляють хмари, веселі дзвіночки не звучать фальшиво, і немає ліку рідним душам. Знання про географію тієї землі, що лежить на схід від сонця, на захід від місяця, – безцінне, і не купити його за жодні скарби. Це дар, що добрі феї підносять людині в день появи на світ, і роки ні спотворити, ні відняти його не спроможні. Краще жити на горищі – і мати цей дар, аніж володіти розкішним палацом без нього.
Ейвонлійський цвинтар був таким, як завжди – тихим, порослим травою відлюдним місцем. Звісно, «вдосконалювачі» збиралися впорядкувати і його. На останніх зборах Прісцилла Грант уже зачитала щодо цього доповідь. Отож у майбутньому вирішено було скосити траву й викорчувати пеньки між могилами, розгойданий старий дерев’яний паркан змінити на охайну металеву огорожу й вирівняти усі похилені надгробки.
Енн поклала квіти на могилу Метью й перейшла до тінистого куточка, де під віттям тополь спочивала Естер Грей. Від дня травневого пікніка Енн щоразу, йдучи на могилу до Метью, приносила квіти і їй. Напередодні з маленького покинутого саду вона принесла букет білих троянд, що колись посадила Естер.
– Вони тобі сподобаються більше за всі інші, мила, – тихо проказала дівчина.
Чиясь тінь лягла на траву біля Енн, котра сиділа над могилою, замислена. Вона підвела голову й побачила пані Аллан. Додому вони верталися разом.
Пані Аллан не була вже тією юною істотою, яку п’ять років тому привіз до Ейвонлі новий пастор. Обличчя її втратило колишню свіжість і дівочу пружність, а довкола очей і вуст лягли тоненькі зморшки. Крихітна могилка на тому самому цвинтарі стала причиною кількох із них, а нові з’явилося недавно, під час хвороби її маленького сина. Проте ямочки на щоках пані Аллан були так само чарівні й виникали так само раптово, очі були ясні, усміхнені й щирі, а втрату колишньої привабливості заміняв тепер вираз зрілої ніжності та сили духу.
– Ти, мабуть, дуже чекаєш канікул, Енн, – мовила вона, виходячи з цвинтаря.
Енн кивнула.
– Так… Це слово перекочується в роті, ніби льодяник. Яке дивовижне в нас буде літо! Пані Морган приїде на наш острів у липні, і Прісцилла привезе її сюди. Мене від самої думки про це охоплює колишній дитячий трепет.
– Надіюся, ти відпочинеш як слід, Енн. Ти добре попрацювала за минулий рік і досягла чудових результатів.
– Не знаю… Я ще так багато всього не зробила. Торік у мене було стільки мрій – і вони не втілилися в життя.
– Це нікому не вдається одразу, – зітхнула пані Аллан. – Але ж ти пам’ятаєш слова Ловелла[10]10
Джеймс-Рассел Ловелл (1819–1891) – американський поет, літературний критик та дипломат.
[Закрыть]: «Гріх – не поразка, а низька мета»? Ідеали мати потрібно, як і намагатися їх досягти, навіть якщо цього так ніколи й не вийде. Життя без ідеалів – жалюгідне; з ними ж воно стає величним і прекрасним. Будь вірна своїм ідеалам, Енн.
– Намагатимуся, хоч і багатьма своїми переконаннями я змушена була поступитися, – усміхнулася Енн. – У мене було стільки досконалих теорій, коли я щойно бралася до роботи – і всі вони, бодай трошечки, та не справдилися.
– Навіть теорія щодо тілесних покарань, – піддражнила її пані Аллан.
Щоки Енн спалахнули:
– Ніколи не прощу собі, що відшмагала Ентоні.
– Дурниці, люба, він на це заслужив. І йому покарання пішло на користь. Ти більше не маєш із ним клопоту, бо він тепер вважає, що ти найкраща у світі. Ти здолала його вперту думку, буцім «дівчисько – то нічого доброго», і любов’ю відвоювала його приязнь.
– Хай він і заслужив покарання, та річ не в цім. Якби я відшмагала його спокійно та усвідомлено, знаючи, що караю справедливо – мене б так не мучило сумління. Але бачте, пані Аллан, я ж просто розлютилася й зовсім не думала, заслужив він на те чи ні, і навіть якби Ентоні був не винен, учинила б так само. Ось що мучить мене.
– Усі ми помиляємося, люба, тож забудь про це. Помилки мусиш визнавати й учитися на них, але ніколи не тягти їх за собою в майбутнє. А онде Гілберт Блайт у своїй бричці – теж їде на канікули додому. Як у вас справи з навчанням?
– Дуже добре. Сьогодні ввечері здолаємо Вергілія – лишилося ще двадцять рядків. А тоді до самого вересня жодного підручника не розгорнемо.
– Ти збираєшся колись вступати до коледжу?
– О, я не знаю, – Енн мрійливо задивилася вдалечінь, у густе опалове крайнебо. – Марілла вже ніколи не поверне колишнього зору, хоч ми дуже вдячні й за те, що віднині їй не погіршає. А ще ж є двійнята… я вже не вірю, що колись їхній дядько справді їх забере. Може, коледж і чекає на мене за якимсь поворотом – та я ще не дійшла до нього, а тому про це не думаю, щоб не засмучуватися.
– Я хотіла би, щоб ти поїхала, Енн, та якщо цього й не станеться – не журися. Адже своє життя ми творимо самі, коледж може нам у цьому лише посприяти. Змістовне воно чи порожнє, залежить від того, що ми віддаємо життю, а не одержуємо від нього. Багате й повне воно всюди – тут і будь-де – якщо тільки відкрити серце його багатству й повноті.
– Я розумію, – замислилася Енн. – Стільки у світі всього, за що мушу подякувати… Моя робота, Пол Ірвінг, любі двійнята і всі мої друзі. Знаєте, пані Аллан, я дуже вдячна за дружбу. Вона так прикрашає життя.
– Справжня дружба здатна творити дива, – мовила пані Аллан. – Мусимо берегти її високі ідеали й не осквернити брехнею та нещирістю. Хоч, боюся, надто часто дружбою називають геть інші близькі стосунки, ті, що лиш паплюжать це високе слово.
– Так… Це як Герті Пай із Джулією Белл. Вони дуже близькі й усюди бувають разом, але Герті позаочі каже такі бридкі речі про Джулію, і всі думають, що вона їй просто заздрить, бо дуже тішиться, коли те саме роблять інші. Це ж святотатство – називати таке дружбою. У друзях треба шукати лише найкраще, і віддавати їм найкраще, що є в нас, хіба ні? Тоді дружба буде така прекрасна.
– Так, дружба – це прекрасно, – усміхнулася пані Аллан, – проте колись…
Вона замовкла на півслові. У ніжному ясночолому личку Енн, зі щирими очима та жвавими рисами, досі було більше від дитини, ніж від дорослої жінки. У серці її жили ще тільки мрії про дружбу та шляхетні прагнення, і пані Аллан не схотіла нищити цвіту блаженного незнання. Недоказану думку закінчить колись майбутнє.
Розділ 16
СУТЬ СПОДІВАНИХ РЕЧЕЙ
– Енн, – прохально мовив Деві, вилазячи на лискучий шкіряний диван у кухні Зелених Дахів, де сиділа Енн, читаючи лист, – Енн, я дуже страшно голодний, ти не уявляєш, наскільки.
– Зараз дам тобі хліба з маслом, – неуважно зронила вона. У листі, вочевидь, були прецікаві новини, бо щоки їй паленіли, мов троянди на великому кущі під вікном, а очі сяяли, як то бувало тільки з очима Енн.
– Але я голодний не до хліба з маслом, – невдоволено відказав Деві. – Я голодний до сливового пирога.
– О, – засміялася Енн, відклавши лист і вхопивши Деві в обійми, – такий голод можна легко стерпіти, маленький. Ти ж знаєш, одне із правил Марілли – нічого не давати тобі перед обідом, окрім хліба з маслом.
– Тоді дай хліба з маслом… будь ласка, – віднедавна Деві таки навчився казати «будь ласка», хоч і додавав його зазвичай після коротких роздумів. Він схвально глянув на чималий шматок, що відкраяла йому Енн. – Ти завжди так гарно мажеш стільки масла, Енн. Марілла дає зовсім трошки. А воно, коли багато масла, то прослизає значно легше.
Шматок «прослизнув» досить легко, судячи з того, як швидко він зник. Деві скотився з дивана сторч головою, двічі перекинувся на килимку, тоді сів і рішуче виголосив:
– Енн, я вже знаю про рай. Я туди не хочу.
– Чому? – серйозно запитала Енн.
– Бо рай – це на горищі в Саймона Флетчера, а я того Саймона не люблю.
– Рай – на горищі в Саймона Флетчера? – вигукнула Енн, надто вражена, щоб розсміятися. – Деві Кіт, що привело тебе до такого дивного висновку?
– Мілті Болтер каже, що рай там. Ще того разу в недільній школі сказав. Урок був про Іллю та Єлисея, а я встав і спитав панну Роджерсон, де рай. А вона дуже страшно образилася. Вона вже й так була сердита, бо спитала, що Ілля лишив Єлисею, коли пішов на небеса, а Мілті Болтер сказав: «Стару вдягачку», – і ми всі засміялися, не подумавши. А треба спершу думати і вже потім робити, бо тоді можна ще й зупинитися. Але Мілті не хотів з неї глузувати, він просто забув, як та штука називається. Ну, і панна Роджерсон сказала, що рай – це там, де Бог, і щоб я більше не питав такого. А Мілті штовхнув мене ліктем і сказав пошепки: «Рай на горищі в дядька Саймона, і як підемо додому, я все тобі поясню». І він усе пояснив, як ішли додому, бо він добре вміє пояснювати. Навіть коли нічого не знає, то все одно стільки наговорить, що начебто й пояснив. Його мама – сестра пана Саймона, і коли померла їхня кузина Джейн-Елен, вона взяла Мілті із собою на похорон. І там пастор сказав, що вона пішла в рай, хоч Мілті сам бачив її в труні просто перед собою. А тоді він подумав, що труну, мабуть, потім занесуть на горище. А коли все скінчилося, вони з мамою пішли нагору, забрати її капелюшок, і Мілті спитав, де той рай, куди пішла тітка Джейн, а його мама показала пальцем у стелю і сказала: «Там, нагорі». Але Мілті знав, що там немає нічого, тільки горище, і отак усе зрозумів. І тепер він дуже страшно боїться ходити в гості до дядька Саймона.
Енн посадовила Деві на коліна й спробувала дати раду цій теологічній плутанині. Їй легше було зробити це, ніж Маріллі, бо вона, пам’ятаючи власне дитинство, серцем розуміла чудернацькі уявлення семиліток про те, що дорослим видавалося ясним та очевидним. Щойно вона спромоглася-таки переконати Деві, що рай – то не горище Саймона Флетчера, як із саду повернулася Марілла, назбиравши там із Дорою гороху. Дора, працьовита душечка, не знала більшої радості, ніж «помагати» в будь-якій справі, не заважкій для її рученят. Вона годувала курей, збирала тріски для груби, витирала посуд після миття й бігала з різноманітними дорученнями. Уважна, кмітлива й охайна, вона ніколи не забувала жодного зі своїх нечисленних обов’язків, і нічого не доводилося їй повторювати двічі. Деві ж, навпаки, був роззявкуватий малий вітрогон, та втім, мав природжений дар завойовувати любов, котру й Енн, і Марілла попри все охочіше віддавали йому, аніж Дорі.
Поки горда собою Дора лущила горох, а Деві майстрував зі стручків човники, прилаштовуючи до них сірникові щогли й вітрила із клаптиків паперу, Енн ділилася з Маріллою радісними новинами з отриманого листа:
– О, Марілло, знаєте, що? Прісцилла написала мені, що пані Морган уже прибула на наш острів, і в четвер, якщо все буде добре, вони приїдуть до Ейвонлі – і будуть тут опівдні! Цілий день вони проведуть із нами, а надвечір поїдуть до Вайт Сендз, бо в тамтешньому готелі живуть американські подруги пані Морган! О, Марілло, як дивовижно, правда? Я ледь вірю, що це не сон!
– Насмілюся припустити, що пані Морган не відрізнятиметься від інших людей, – сухо кинула Марілла, хоч і сама небайдужа до такої звістки. Пані Морган була відомою письменницею і візит її належав до подій небуденних. – То вони тут і обідатимуть, га?
– Авжеж, але, Марілло, дозвольте мені самій усе приготувати! Я так хочу бодай щось зробити для авторки «Трояндового саду», хай навіть то буде лише обід. Ви ж дозволите мені, правда?
– Боже милий, та звісна річ! Я не настільки прагну смажитися біля печі серед липня, щоб гніватися, коли хтось інший звільнить мене від цього. Роби собі, що захочеш.
– Дякую вам, дякую! – вигукнула Енн, мовби Марілла обдарувала її несказанною ласкою. – Я сьогодні ж увечері складу меню.
– Дуже не вигадуй, – застерегла Марілла, стривожена пишним звучанням слова «меню». – Бо тоді напевне нічого не вдасться.
– О ні, я не буду нічого вигадувати, жодних ласощів, яких ми зазвичай не готуємо на свята, – запевнила Енн. – Це буде неприродно, а я, хоч і позбавлена розважливості й статечності, що личать сімнадцятирічній дівчині й тим паче шкільній учительці, та все ж не така дурна. Але обід має бути якомога смачніший і вишуканіший. Деві, не кидай стручків на сходи, бо ще хтось підсковзнеться. Спершу я подам легкий суп – ви ж знаєте, як чудово вдається мені цибулевий суп-пюре. Потім – смажених курчат. Візьму для цього двох своїх півників. Мої улюбленці – ще відколи сіра квочка висиділа тільки їх, два пухнастих жовтих м’ячики. Та колись і ними доведеться пожертвувати – і це найкраща нагода. Але ох, Марілло, я не зможу їх зарізати… навіть заради пані Морган. Доведеться покликати Джона-Генрі, хай він це зробить.
– Або я, – зголосився Деві, – тільки тоді хай Марілла тримає їх за ноги, бо я сокири однією рукою не підніму. Страшно весело буде дивитися, як вони потім усюди гасатимуть без голів.
– Ще будуть овочі – квасоля, горох, картопляне пюре й салат, – продовжувала Енн, – а на десерт – лимонні тістечка зі збитими вершками, кава, сир та пісочне печиво. Пиріг і печиво я спечу завтра, і випрасую білу муслінову сукню. Ще треба сказати Діані, хай вона теж підготує свою. У романах пані Морган героїні чи не завжди носять білий муслін, і ми давно вирішили, що коли зустрінемося з нею, мусимо вбратися так само. Правда ж, це буде такий витончений комплімент? Деві, не запихай стручків між мостинами. Я покличу на обід пана й пані Аллан та панну Стейсі, бо вони теж дуже хочуть познайомитися з пані Морган. Так пощастило, що панна Стейсі саме зараз приїхала в гості. Деві, не пускай стручків у відро з водою, іди надвір, там стоять ночви. Якби ж то четвер видався погожий. А так і буде, напевно, бо вчора дядько Ейб заходив до пана Гаррісона й казав, що ввесь наступний тиждень дощитиме.
– Це добрий знак, – погодилася Марілла.
Увечері Енн побігла до Садового Схилу – переказати новини Діані, котра теж невимовно зраділа. Прийдешній урочистий обід вони обговорили в саду Баррі, гойдаючись у гамаку попід великою вербою.
– О, Енн, дозволь помогти тобі готувати, – благально мовила Діана. – Ти ж знаєш, який смачний я роблю салат.
– Звісно, приходь, – відповіла Енн. – Допоможеш мені ще й дім прикрасити. Я хочу, щоб вітальня потопала у квітах, а на стіл поставлю вазу із трояндами. О, я так плекаю надію, що все буде добре. Героїням пані Морган завжди все вдається пречудово, і в халепи вони не потрапляють. У них дивовижне самовладання й вони вправні господині – здається, мовби такими й народжуються. Пам’ятаєш, як Гертруда із «Днів на узліссі» порядкувала в батьковому домі, коли їй було всього вісім років? Я в цьому віці ще нічого не вміла, хіба глядіти дітей. Мабуть, пані Морган усе страшенно добре знає про дівчат, коли так багато про них написала, і я хочу, щоб ми здобули її схвалення. Я вже стільки разів її собі уявляла – яка вона буде, що скаже нам, і що я їй відповім. А ще мене турбує мій ніс. Бачиш, на ньому з’явилося сім веснянок, ще відколи ми всім товариством ходили на пікнік, і там сяяло таке сонце, а я була без капелюха. Хоч, певне, варто мені не перейматися веснянками, а подякувати, що все обличчя ластовинням не всипало, як колись, – але краще б і цих веснянок не було. Героїні пані Морган – усі такі красуні. Не пригадаю з-поміж них жодної веснянкуватої.
– Твої веснянки майже зовсім непомітні, – втішала її Діана. – Увечері намасти їх лимонним соком.
Наступного дня Енн спекла печиво й пироги, випрасувала муслінову сукню, вимела й протерла від пилу кожнісінький закуток у будинку – втім, то була зайва робота, бо ж у Зелених Дахах, як і повсякчас, панував бездоганний лад, такий любий серцю Марілли. Проте Енн здавалося, що найдрібніша порошинка непоправно осквернить будинок, який вшанує своїм візитом сама пані Шарлотта Морган. Дівчина ретельно прибрала навіть комору під сходами, хоч і найменшої ймовірності, що гостя зазирне туди, не було.
– Зате я відчуватиму, що все досконало, хай навіть пані Морган цього й не побачить, – пояснювала Енн Маріллі. – Знаєте, героїні її роману «Золоті ключі», Аліса та Луїза, взяли собі за гасло рядки з Лонгфелло:
– і тому завжди мили сходи в льоху й вимітали пилюку із-під ліжка. Я повинна мати чисте сумління, бо коли раптом під час візиту пані Морган згадаю, що в коморі безлад, мені це дуже дошкулятиме. Ми з Діаною прочитали «Золоті ключі» торік, у квітні, і відтоді ці рядки стали й нашим гаслом.
Того ж вечора Джон-Генрі Картер та Деві удвох виконали смертний вирок, підписаний двом білим півникам. Енн обскубувала їх на кухні і, хоч зазвичай уважала цю справу марудною та гидкою, нині високе призначення її вгодованих курчат підносило навіть це дійство до захмарних висот.
– Не люблю я цього, – казала Енн Маріллі, – та все ж яке щастя, що ми не мусимо вкладати душу в те, що роблять наші руки, правда? От і я – руками скубу птицю, а в уяві блукаю Чумацьким Шляхом.
– Еге ж, ти розкидала по підлозі більше пір’я, ніж звичайно, – покепкувала Марілла.
Потім Енн поклала Деві спати й узяла з нього слово, що наступного дня він поводитиметься бездоганно.
– А якщо я завтра буду ввесь день чемний, можна, післязавтра я буду страшно, дуже неслухняний?
– Цього я не дозволю, – обачно відказала Енн, – але повезу тебе й Дору кататися в човні на ставку. Ми перепливемо його весь, пристанемо аж до того берега – і там влаштуємо пікнік.
– Ну, добре, – згодився Деві. – Буду чемний. Хоча я думав побігти до пана Гаррісона, постріляти в Джинджера горошинами з нової рогачки, але це я ще колись потім зроблю. Завтра цілий день буде, як неділя, зате на пікніку я робитиму все, що хочу.
