Текст книги "Енн із Ейвонлі"

Автор книги: Люси Монтгомери

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 17 страниц)

Розділ 24
ПРОРОК У СВОЇЙ ВІТЧИЗНІ

Одного травневого дня ейвонлійців неабияк схвилювала стаття, що з’явилася в шарлоттаунській газеті «Дейлі Ентерпрайз» під заголовком «Новини з Ейвонлі» й за підписом «Оглядач». Чутки приписували авторство статті Чарлі Слоуну – як через те, що раніше він уже дозволяв собі подібні літературні спроби, так і через те, що одна з тих новин буцімто містила в собі насмішку над Гілбертом Блайтом. В очах ейвонлійської молоді Гілберт і Чарлі віддавна були суперниками, що змагалися за прихильність однієї сіроокої панночки з розвиненою уявою.

Чутки, як то найчастіше буває, виявилися неправдивими. Адже то сам Гілберт Блайт, за підтримки та сприяння Енн, і написав ту статтю, спрямувавши одного з дописів проти себе, щоб відвести підозри. Втім, нас у цій історії цікавлять дві новини:

«Подейкують, що коли розквітнуть стокротки, у нашому селі відбудеться весільна церемонія. Високоповажний громадянин, який нещодавно тут оселився, поведе до вінця одну зі славетних наших дам».

«Дядько Ейб, наш відомий синоптик, пророкує на двадцять третє травня бурю із грозою, що буцімто почнеться рівно о сьомій годині вечора й охопить більшу частину провінції. Подорожнім радимо взяти із собою цього дня плащі й парасолі».

– Дядько Ейб справді пророкував бурю цієї весни, – мовив Гілберт, – та невже ти віриш, що пан Гаррісон залицяється до Ізабелли Ендрюс?

– Ні, – засміялася Енн, – він напевне їздить грати в шашки з паном Гармоном Ендрюсом, але пані Лінд каже, що Ізабелла надто вже весела цієї весни, тож, мабуть, збирається заміж.

Бідолашного старенького дядечка Ейба стаття дуже обурила, позаяк він уважав, що той «Оглядач» з нього глузує. Тепер він люто заперечував, буцім указав якусь точну дату для своєї бурі, та ніхто йому не вірив.

Життя в Ейвонлі минало спокійно й неквапно. «Вдосконалювачі» відзначили День деревонасадження – кожен із них висадив, чи принаймні мав висадити п’ять декоративних дерев. Їхня Спілка розширилася вже до сорока членів, отож і нових дерев у селі постало аж двісті. На рудуватих полях зеленіли вівси, яблуневі сади простягли понад фермами квітуче гілля, а Снігова Королева стояла, мов наречена в білій сукні, чекаючи на молодого. На ніч Енн відчиняла вікно, і до самісінького ранку лице їй обвівав аромат вишневого цвіту, їй це видавалося дуже поетичним, хоч Марілла була певна, що то неабиякий ризик для життя.

– День подяки треба відзначати навесні, – сказала якось надвечір Енн Маріллі, сидячи на ґанку й слухаючи сріблясто-солодкий хор жаб у ставку. – Так було б краще, ніж у листопаді, коли все довкола спить важким, мертвим сном. Тоді мусиш навмисне пригадувати про вдячність, а в травні не бути вдячним неможливо… бодай за те, що живеш. Я почуваюся так, як, мабуть, почувалася Єва з Адамом у райському саду, доки їх не спіткали прикрощі. Онде трава в долині – зелена чи золота? Мені здається, Марілло, що такий прекрасний день, як нині, коли все квітне й вітри в щасливому шалі не знають, куди дмухати, нічим не гірший за ті, що були в раю.

Обурена Марілла пильно роззирнулася навкруги, воліючи бути певною, що двійнята цього не чули. Саме в цю мить вони вигулькнули з-за будинку.

– Гарно сьогодні пахне, – зауважив Деві, вдоволено принюхуючись і вимахуючи сапкою, що її тримав у брудних руках. Він допіру копирсався на городі. Тієї весни Марілла, щоб спрямувати в корисне русло нестримну жагу Деві длубатися в багнюці, вділила їм із Дорою маленький клаптик землі для городу. Двійнята ревно взялися до праці – кожне у власний спосіб. Дора саджала, сіяла й поливала майбутній урожай на своїй ділянці дбайливо, незворушно й систематично, тож її город уже й зеленів рівними чепурними рядами стебел і паростків. Деві ж працював завзято, хоч і геть нерозсудливо – копав, сапав, поливав і розсаджував так енергійно, що бідолашні зерна не мали жодної змоги зійти й вижити.

– Як справи на городі, Деві? – запитала Енн.

– Повільно трошки, – зітхнув Деві. – Не знаю, чого все так поволі росте. Мілті Болтер каже, буцім це тому, що я саджав свій город уночі при місяці, і від того й уся халепа. Він каже, що ні сіяти, ні колоти свиней, ні стригти чуба, ні геть нічого-нічого важливого не можна робити попід місяцем. А це правда, Енн? Я хочу знати.

– Мабуть, коли не висмикувати рослин із землі щодня й не дивитися, як вони «почуваються на тім боці», вони й ростимуть краще, – підсміхнулася Марілла.

– Я тільки шість їх і висмикнув, – заперечив Деві. – Хотів подивитися, чи є хробаки на коренях. Мілті Болтер каже, що коли не місяць в усьому винен, то хробаки. Але я тільки одного бачив – такого великого й тлустого, і він ще так крутився, а я поклав його на камінь і роздушив лопатою. І знаєте, як він кумедно чвиркнув! Шкода, що більше їх там не було. Дора саджала свій город тоді ж, коли і я, а в неї все так гарно росте. Тому це не місяць винен, – глибокодумно підсумував Деві.

– Погляньте на яблуню, Марілло, – вигукнула Енн. – Вона мов жива – грайливо підхопила довгими гінкими руками рожеву спідницю й змушує нас милуватися нею.

– Це золотий ранет – він завжди так рясно родить, – вдоволено відказала Марілла. – Щедрий урожай восени буде. Добре, бо із цих яблук вдаються смачні пироги.

Проте ні Маріллі, ні Енн, ані комусь іншому з Ейвонлі пекти яблучних пирогів того року не довелося.

Надійшло двадцять третє травня – не по сезону спекотний день, хоч ніхто не відчував цього гостріше за Енн та її маленький вулик учнів, які впрівали в школі над дробами й синтаксисом. Зранку їх обвівав гарячий вітер, по обіді ж він завмер, поступившись місцем важкому, задушливому безруху. О пів на четверту Енн розчула приглушений гуркіт грому, отож негайно й відпустила всіх своїх вихованців, щоб устигли дістатися рідних домівок, перш ніж почнеться гроза.

Вийшовши надвір, Енн завважила на горизонті дивну темну тінь, хоч у небі досі весело яскріло сонце. Перелякана Анетта Белл ухопила її за руку:

– Гляньте, бачите – яка страшнюча хмара!

Енн нажахано скрикнула. З північного заходу до них стрімко підкочувалося ціле клубище хмар, якого їй ще зроду не доводилося споглядати – чорне, із мертвотно-білими нерівними закрученими краями. Лиховісно й недобре засновувало воно собою ясне синє небо. Аж ось його розчахнула блискавка, слідом за якою люто гарикнув грім. Хмари висіли так низько, що, здавалося, замалим не чіпляли верхівки лісистих пагорбів.

У бричці на пагорб, підхльоскуючи гнідих коней, квапливо виїхав пан Гармон Ендрюс. Побіля школи він напнув віжки:

– Дядько Ейб таки раз у житті не помилився, га, Енн? – гукнув він. – Онде його буря, ще й трохи завчасу надходить. Чи ви коли бачили таке хмарище? Дітлахи, кому зі мною по дорозі – стрибайте, а решта біжіть до пошти, туди заледве чверть милі, там собі зливу перечекаєте.

Енн ухопила Деві й Дору за руки й помчала схилом пагорба вниз – Березовим Шляхом повз Долину Фіалок та Купіль Верболозу, так швидко, як лиш могли бігти на своїх маленьких ніжках двійнята. До Зелених Дахів вони прибігли в останню мить, а на порозі їх перейняла Марілла, яка допіру позаганяла курей та качок до пташника. Щойно Енн із дітьми ускочили до кухні, як світло щезло, мовби чийсь могутній подув здмухнув його геть, страшна хмара проковтнула сонце й довкола стемніло, немов у світі залягли пізні сутінки. Тієї ж миті з гуркотом грому та сліпучим спалахом блискавки з неба сипонув град, сховавши весь довколишній пейзаж за стіною з білого шалу.

Крізь стогін бурі долинав тріск гілок, що ламалися об стіни будинку, та дзенькіт розбитого скла. За якісь три хвилини кожнісінька шибка в усіх північних та західних вікнах була вибита, а в кімнати летів град, укриваючи підлогу шаром крижаних камінців, найменший з яких був як куряче яйце завбільшки. Три чверті години невтомно періщила буря, і до скону пам’ятали її ті, хто пережив цей час. Марілла, уперше в житті тремтячи від справдешнього жаху, вклякла побіля крісла-гойдалки, задихано схлипуючи між оглушливими ударами грому. Пополотніла Енн відтягла од вікна диван і сіла на нього, з обох боків ухопивши в обійми двійнят. З першим ударом грому Деві заголосив: «Енн, Енн, це Судний день? Енн, Енн, я ж не хотів бути поганим!», а тоді сховав лице в колінах Енн і лежав так, здригаючись усім тілом. Дора, бліда, проте цілком спокійна, сиділа мовчки, тримаючи Енн за руку. Схвилювати її не міг би, певне й землетрус.

Буря вщухла так само раптово, як почалася. Град більше не сипався, і грім буркотливо відкотився на схід. З-за хмари випорснуло сонце, ясне й чисте, – і не йнялося нікому віри, що всього сорок п'ять хвилин тому світ був до непізнаванності інший.

Марілла зі змученим лицем кволо й непевно підвелася з колін і впала в крісло. Враз вона мовби постаріла на десять років.

– Чи всі ми пережили це? – врочисто запитала вона.

– Аякже, – жваво відказав Деві, котрий вмить опанував себе. – Я й не злякався взагалі, ну, може, хіба спочатку трошечки. Воно раптом так зненацька почалося. Я собі ще подумав, що не битимуся в понеділок із Тедді Слоуном, як обіцяв, але тепер, напевно, поб’юся. Доро, а ти злякалася, так?

– Трішки злякалася, – серйозно мовила Дора, – та я міцно тримала Енн за руку й безперестанку повторювала молитву.

– Ну-у… і я би повторював, якби згадав, – відповів Деві, – але, – додав він глибокодумно, – я теж лишився живий і здоровий, геть як ти, хоч і зовсім не казав молитви.

Енн подала Маріллі склянку смородинівки, всю міць якої мала нагоду відчути ще в дитинстві. Вони підійшли до дверей і уздріли дивовижне видовище.

Скільки сягало око пролягав білий килим по коліно завглибшки. Те крижане каміння купами громадилося на ґанку й на подвір’ї. Коли за три-чотири дні град розтанув, завдане спустошення стало очевидним – у садах і на полях не залишилося зелені. Побитий був увесь цвіт на яблунях, до того ж землю встеляло поламане гілляччя. Із двох сотень молодих дерев, які посадили «вдосконалювачі», більшість була вибита чи видерта з корінням.

– Невже це той самий світ, що був годину тому? – розпачливо скрикнула Енн.

– Такого ще не знали на Острові Принца Едварда, – відповіла Марілла, – зроду-віку не бачили. Пригадую, ще за мого дитинства тут була сильна буря, та де ж її можна порівняти із цією? Будь певна, ми ще почуємо про страшні руйнування.

– Хай би лиш ніхто з дітей не постраждав, – схвильовано пробурмотіла Енн. Та згодом виявилося, що страхи її марні, бо ті учні, яким додому було далеченько, скористалися з мудрої поради пана Гармона Ендрюса й перечекали негоду на пошті.

– Онде Джон-Генрі Картер, – сказала Марілла.

Джон-Генрі брів поміж градин із наляканою посмішкою на обличчі.

– Яке жахіття, еге ж, панно Катберт? А мені пан Гаррісон велів дізнатися, чи ваші всі цілі.

– Як бачиш, усі живі, – похмуро буркнула Марілла, – і дім не завалився. У вас, надіюся, теж усе добре?

– Так, мем. Хоч і не все, мем. Нас трохи побило. Блискавка в комин ударила, пройшла його наскрізь, влучила в клітку із Джинджером, пробила діру в підлозі й гримнула в льох. Отак, мем.

– Джинджер постраждав? – занепокоїлася Енн.

– Так, мем. Сильно постраждав. Його вбило.

Невдовзі Енн рушила підтримати й утішити пана Гаррісона. Він сидів при столі, тремтливою рукою гладячи яскраве пір’я на тільці Джинджера.

– Бач, Енн, більше ніколи він тебе не образить, – тужливо проказав пан Гаррісон.

Енн уявити не могла, що плакатиме від жалю за Джинджером, та сльози самі підступили їй до очей.

– Ото й усього було мені товариства, Енн… єдиний мій друг – і ось він мертвий. Ох, я, старий дурень, та й любив же його. Та грець із ним, якось воно буде. Я знаю, ти мені скажеш щось утішне, коли я замовкну, але не треба, Енн. Бо я ще розридаюся. Ото страшна була буря! Тепер уже із пророцтв дядька Ейба ніхто не сміятиметься. Це, здається, ті бурі, що він прогнозував – що їх ніколи й не було – усі прийшли водночас. Але ж як він із днем угадав! Диви-но, як у мене все тут понищилось. Треба десь дістати дощок – зробити мостини та й залатати цю діру в підлозі.

Наступного дня ейвонлійці були зайняті хіба тим, що ходили одне до одного й порівнювали збитки. Дороги були потрощені градом, отож жодна бричка проїхати по них не могла, доводилося йти пішки чи долати відстань до сусідів верхи. Запізніла пошта принесла недобрі звістки з усієї провінції – будинки згоріли від ударів блискавок, серед людей були вбиті й постраждалі, телефонний і телеграфний зв’язок скрізь відсутній, луки й поля були столочені й загинула на них незліченна кількість молодняку.

Рано-вранці дядечко Ейб побрів до кузні, де провів цілісінький день. То був день його тріумфу, яким він тішився сповна. Певна річ, несправедливо буде казати, що він радів із такої страшної бурі, та вже коли вона сталася, дядькові Ейбу приємно було, що справдилось його пророцтво, та ще й у точно вказаний день. Він уже й забув, як сам заперечував, буцім назвав якусь дату. Що ж до невеличкої розбіжності в годинах – то були справдешні дрібниці.

Надвечір у Зелені Дахи завітав Гілберт. Енн і Марілла тим часом прибивали на місце вибитих шибок клейонку.

– Хтозна-коли вдасться купити скло, – забідкалася Марілла. – Пан Баррі їздив сьогодні в Кармоді, але там за жодні гроші й шматочка не дістати. Кармодці розібрали все й у Ловсона, і в Блера ще до десятої ранку. Чи сильна буря була у Вайт Сендз, Гілберте?

– О, так. Нас із учнями вона заскочила в класі. Мені здалося, що дехто з них від страху збожеволіє. Троє зомліли, у двох дівчат сталася істерика, а Томмі Блуетт тільки й знав, що верещати на повен голос.

– А я тільки разочок писнув, – гордо заявив Деві. – А мій город зовсім побило, – продовжив він тужливо, – але Дорин теж, – додав він тоном, котрий свідчив, що є бальзам в Гілеаді.[18]18
  Біблійний вислів, що позначає ліки від усіх хвороб, тут описує розраду в журбі.


[Закрыть]

З кімнати на західнім піддашші прибігла Енн.

– Ти чув новину, Гілберте? Старий дім Болтера дощенту спалила блискавка. Мабуть, це страшенно погано – радіти з такого, коли буря накоїла стільки лиха. Пан Болтер каже, що ми, вочевидь, зумисне її начаклували.

– Одне безперечно, – сміючись відповів Гілберт, – дядечкові Ейбу наш «Оглядач» створив репутацію народного синоптика. Його буря увійде в тутешню історію. Дивовижний збіг, що вона припала на той самий день, який ми собі вибрали. Я почуваюся трохи винним, мовби й справді її «начаклував». Але хай нам розрадою стане те, що нема вже тієї халупи. А за наші деревця тішитись не доводиться – з них не вціліло й десятка.

– Ну то висадимо ще, наступного року, – розважливо мовила Енн. – Добре в цьому світі те, що тут завжди наставатимуть нові весни.

Розділ 25
СКАНДАЛ В ЕЙВОНЛІ

Погожого червневого ранку, за два тижні після бурі дядька Ейба, подвір’ям у Зелених Дахах неквапно йшла Енн із двома понівеченими білими нарцисами в руках.

– Дивіться, Марілло, – журливо показала вона їх суворій жінці в ченці й картатому фартусі, що саме йшла до кухонного ґанку з обскубаною куркою в руках, – оце єдині, яких не вибила буря – та й вони скалічені. Шкода – я хотіла віднести на могилу Метью. Він так їх любив.

– Мені теж їх бракуватиме, – зізналася Марілла. – Та чи слід побиватися за ними, коли стільки лиха тут сталося – і збіжжя столочене, і садовина.

– Таж люди знову сіють овес, – утішливо мовила Енн. – А пан Гаррісон каже, що коли з погодою влітку щаститиме, він зійде, хоч і пізній. І моя клумба теж невдовзі розквітне, та… ох, червневих нарцисів не замінить ніщо. І бідолашній Естер Грей нема чого принести. Учора я ходила в її сад, але й там нічогісінько не лишилося. Сумно їй буде без них.

– Енн, такого не можна казати! – суворо урвала її Марілла. – Естер Грей померла тридцять років тому, і душа її на небесах… сподіваюся.

– Так, але все ж я певна, що вона й там згадує про свій сад і любить його, – відповіла Енн. – Хай скільки я лишалася б на небесах, мені радісно було б часом глянути вниз і побачити, як хтось кладе мені квіти на могилу. Якби в мене був сад, як у Естер Грей, то й тридцяти років забракло би, щоб не сумувати за ним – навіть на небесах.

– Дивись, щоб двійнята цього не чули, – кволо запротестувала Марілла, зникаючи з куркою в будинку.

Перш ніж узятися до звичних суботніх обов’язків, Енн заквітчала нарцисами коси й підійшла до хвіртки, де спинилася на мить, ніжачись під червневим сонцем. Світ вертав собі колишню красу, стара мати-природа щосили намагалася одужати після бурі, і хоча для остаточного зцілення їй знадобилося б іще багато місяців, вона вже творила дива.

– Я так би хотіла пробайдикувати ввесь день, – сказала Енн маленькій птасі, яка співала, гойдаючись на вербовій гілці, – проте шкільна вчителька, що, крім усього, допомагає виховувати двійнят, не має права на лінощі. Як гарно ти співаєш, пташатко. Вкладаєш у пісню всі мої почуття краще, ніж я сама б це зробила. А хто це їде до нас?

Дорогою до Зелених Дахів котився поштовий екіпаж. На передній лаві в ньому сиділо двоє людей, на задній стояла велика валіза. Невдовзі Енн упізнала й кучера – ним виявився син начальника станції в Брайт Рівер; пасажирка ж його була нетутешня. Тендітна жінка спритно зіскочила на землю коло хвіртки в ту самісіньку мить, як зупинився кінь. Була вона мила, радше п’ятдесяти, ніж сорока років з лиця, та щоки її рожевіли, чорні очі мерехтіли вогниками, а лискучі темні коси увінчував дивовижний капелюшок, весь розцяцькований квітами й перами. Навіть попри вісім миль, які вона проїхала курною дорогою, одяг її був охайний і чистий, мовби щойно із крамниці.

– Чи тут живе пан Джеймс Гаррісон? – жваво запитала вона.

– Ні, пан Гаррісон живе отам, – відповіла здивована й заскочена Енн.

– Я й подумала, що цей будинок аж надто охайний… надто, щоб тут жив Джеймс, коли тільки він геть не змінився відтоді, як я його знала, – защебетала гостя. – А чи правда, що Джеймс має намір побратися з якоюсь жінкою із цього селища?

– О ні, ні, – вигукнула Енн із таким провинним лицем, що незнайомка глипнула на неї зацікавлено, мовби запідозривши її в матримоніальних планах щодо пана Гаррісона.

– Таж я сама читала в газеті, – наполягала чарівна пані. – Шпальту мені прислала подруга – на це вони завжди готові, – і там понад словами «високоповажний громадянин» було вписано Джеймсове прізвище.

– То був лише жарт, – здушено проказала Енн. – Пан Гаррісон нікого не збирається вести до вінця, запевняю вас.

– Дуже рада це чути, – відповіла рожевощока незнайомка, так само спритно забираючись на своє місце в екіпажі, – бо йому вже випало якось узяти шлюб. Я його дружина. Бачу, ви здивовані. Він тут, напевне, вдавав нежонатого і тільки й знав, що розбивати серця. Так-так, Джеймсе, – рішуче кивнула вона через поле білому будинку, – кінець твоїм веселощам. Я приїхала – хоч і не завдавала б собі клопоту долати такий довгий шлях, якби не була певна, що ти тут утнеш якусь дурницю. Гадаю, – звернулася вона до Енн, – той його папуга лишився так само невиправним богохульником?

– Його папуга… мертвий… здається, – видихнула сердешна Енн, котра в ту мить не мала певності навіть щодо власного імені.

– Мертвий! Тоді все буде добре, – втішилася рожевощока гостя. – Тепер, коли цей птах не стоїть поміж нами, я легко дам раду із Джеймсом.

Із цими загадковими словами вона продовжила свій шлях. Енн тим часом метнулася до кухонних дверей назустріч Маріллі.

– Хто ця жінка, Енн?

– Марілло, – мовила Енн серйозно, хоч і з пустотливими бісиками в очах, – я схожа на божевільну?

– Не більше, ніж зазвичай, – відповіла Марілла без жодного наміру іронізувати.

– То може, я сплю?

– Не кажи дурниць, Енн. Відповідай – хто ця жінка?

– Марілло, якщо я не збожеволіла й не сплю, то вона не може бути виткана з моєї уяви… мабуть, вона таки справжня. Втім, такого капелюшка я все одно не змогла б уявити. Марілло, вона називає себе дружиною пана Гаррісона.

Тепер настала черга Маріллі приголомшено втупитися в Енн.

– Дружиною?! Енн Ширлі! Нащо ж тоді він казав усім, що нежонатий?

– Ні, – відповіла Енн, намагаючись бути справедливою. – Він ніколи цього не казав. Усі просто прийняли це як беззаперечний факт. Ох, Марілло, що скаже на це пані Лінд?

Що сказала на те пані Лінд, вони довідалися того ж таки вечора, коли вона зайшла до Зелених Дахів. Пані Лінд не була здивована! Пані Лінд віддавна цього чекала! Пані Лінд завжди знала, що в пана Гаррісона сумління нечисте!

– Подумайте лишень – кинув жінку! – обурено вигукнула вона. – Я читала, що таке трапляється в Штатах, але хто ж міг уявити, що це спіткає й нас, тут, у самісінькому Ейвонлі!

– Хіба ми певні, що то він її кинув? – заперечила Енн, воліючи бачити свого друга безневинним, доки злочину його не буде доведено. – Ми ж не знаємо, як усе було.

– Невдовзі дізнаємося. Я йду просто туди, – відрубала пані Лінд, котра досі не вивчила, що є в словнику таке слово як «делікатність». – Ніхто не знає, що мені відомо про її приїзд, а пан Гаррісон мав привезти сьогодні з Кармоді ліки для Томаса, тож це буде чудовий привід. Я все розпитаю, а на зворотному шляху зайду й перекажу вам.

І пані Лінд несхитно рушила туди, куди Енн боялася зазирнути. Ніщо не змусило б дівчину піти того дня до Гаррісонів, проте й вона була не позбавлена природної та зрозумілої цікавості, тож потай раділа, що з’ясування таємниці взяла на себе пані Рейчел. Утім, дарма вони з Маріллою чекали ввечері на цю ласкаву добродійку – більше вона до Зелених Дахів не заходила. Причину цього пояснив їм Деві, що о дев’ятій годині прийшов додому від Болтерів.

– Я бачив у долині пані Лінд і ще якусь іншу жінку, – мовив він, – і знаєте, як вони обидві торохтіли водночас! Пані Лінд сказала, що їй шкода, але вона сьогодні не зайде, бо вже пізно. Енн, я дуже страшно голодний. Ми в Мілті пили чай о четвертій, і я думаю, що пані Болтер по-справжньому жадібна. Ні варення нам не дала, ні пирога – навіть хліба зовсім трошечки.

– Деві, у гостях не годиться обговорювати частунок, – суворо дорікнула Енн. – Це дуже погана манера.

– Добре…я лише так думатиму, – безтурботно відказав Деві. – Енн, дай мені бідолашному попоїсти.

Енн глянула на Маріллу, котра зайшла слідом за нею в комору, щільно причинивши двері.

– Дай йому хліба з варенням: я знаю, як п’ють чай у Леві Болтера.

Деві, полегшено зітхнувши, вихопив кусень із рук Енн.

– Стільки розчарувань у світі, – додав він. – У Мілті є кицька, то в неї часом бувають напади, – останні три тижні щодня траплялися. Мілті каже, що тоді вона виглядає дуже кумедно. І сьогодні я навмисне пішов подивитися, а в цієї дурної кицьки жоднісінького нападу не було, і все з нею було добре, хоч ми з Мілті ввесь день коло неї сиділи й чекали. Та нехай, – у міру поглинання сливового варення Деві сяяв щораз більше, – може, ще колись я це й побачу. Не буває ж так, щоб оті напади просто припинилися, коли вже вони в неї є, правда? А варення страшно смачнюче.

Деві не мав журби, котрої не могло би розвіяти сливове варення.

У неділю дощило, і ніхто в селищі не потикався із власних обійсть, проте до понеділка кожен мав уже свою версію історії пана Гаррісона. Школа гула від пліток, і Деві до повернення додому чого тільки не наслухався.

– Марілло, а в пана Гаррісона нова жінка… тобто не зовсім нова, але Мілті каже, що вони стали неподружені на довгий час. Я завжди думав, що коли люди почали, то мусять бути до кінця подружені, але Мілті каже, що ні, і можна це припинити, якщо не виходить домовитися. Мілті каже, що можна взяти й покинути жінку, і що пан Гаррісон так і зробив, бо вона жбурляла в нього різні речі, важкі дуже… А Арті Слоун каже, що він її покинув, бо вона йому не давала курити, а Нед Клей каже, що вона його постійно сварила. Я б свою жінку за таке не кидав. Я просто тупнув би ногою і сказав: «Жінко, ти мусиш робити те, що я хочу, бо я чоловік». І тоді вона враз би послухалася. Але Анетта Клей сказала, що то вона його покинула, бо він не витирав ніг на порозі, і вона її за це не винуватить. Я зараз побіжу до пана Гаррісона, подивлюся, яка вона.

Проте невдовзі він повернувся дещо пригнічений.

– Пані Гаррісон немає – вона поїхала до Кармоді з пані Лінд купувати шпалери для вітальні. А пан Гаррісон просив, щоб Енн зайшла до нього, бо він хоче з нею побалакати. А ще знаєте що? Підлога в пана Гаррісона чиста, а сам він поголений, хоч ніякої служби в церкві вчора не було.

Кухня в будинку пана Гаррісона видалася Енн геть незнайомою. Підлога й усі меблі справді були вимиті й відчищені до блиску, піч вишарувана так, що в ній можна було уздріти власне відображення, стіни побілені, а віконні шиби блискотіли попід сонцем. При столі сидів пан Гаррісон у робочому вбранні, котре ще донедавна відзначалося незліченними дірами, з яких звисали нитки, але зараз усе воно було чисте й охайно поцероване. Сам пан Гаррісон був ретельно виголений, а його ріденька чуприна – дбайливо підстрижена.

– Сідай, Енн, сідай, – проказав він тоном, ледь відмінним від того, яким ейвонлійці перемовлялися на похоронах. – Емілі поїхала в Кармоді з Рейчел Лінд… вони вже, бачу, довіку заприязнилися. Хто їх збагне, тих жінок! Скінчилася моя свобода, Енн, геть скінчилася. До смерті тепер вікуватиму в чистоті й порядку.

Хай як тужливо говорив пан Гаррісон, його мимохіть виказував утішний вогник в очах.

– Пане Гаррісон, ви ж раді, що повернулася ваша дружина, – промовила Енн, легенько посваривши його пальчиком. – І не заперечуйте, я ж добре все бачу.

Пан Гаррісон сором’язливо всміхнувся.

– Так, так… звикаю до цього потрошку, – визнав він. – Не можу сказати, що я не хотів бачити Емілі. Тут чоловікові справді потрібен жіночий захист – коли в цьому селі навіть у шашки із сусідом не зіграєш, щоб негайно ж тебе не почали женити з його сестрою, та ще й у газетах про це патякати.

– Ніхто б і не думав, що ви впадаєте за Ізабеллою Ендрюс, якби ви не вдавали нежонатого, – суворо заперечила Енн.

– Я й не вдавав. Якби хтось у мене спитав, чи я одружений, я відповів би, що так. А всі ж вирішили, що я напевне старий бурлака. А мені базікати й не праглося. Тяжко мені було. Ото б зраділа Рейчел Лінд, якби дізналася, що мене покинула жінка, га?

– Дехто каже, що це ви її покинули.

– То вона почала, Енн. Вона почала. Я розкажу тобі все, бо не хочу, щоб ти вважала мене гіршим, ніж я заслуговую… мене чи Емілі. Але прошу тебе, ходімо на ґанок. Тут так страхітливо чисто, аж я відчуваю мовби тугу за рідним домом. Скоро й до цього звикну, мабуть – та зараз мені приємніше бути надворі. Емілі ще не взялася тут порядкувати.

Вони зручно посідали на ґанку, і пан Гаррісон розпочав свою сумну історію.

– Доки переїхав сюди, Енн, я жив у Скоттсфорді, у Нью-Брансвіку. На господарстві порядкувала моя сестра. Я тішився, бо вона була якраз не надміру охайна, мене не діймала, то й зіпсувала геть, як каже Емілі. А три роки тому вона померла, і дуже хвилювалася перед смертю, що ж буде зі мною. Кінець-кінцем я мусив дати їй слово, що оженюся. Вона порадила мені взяти за жінку Емілі Скотт, бо й грошенята в неї водилися, і господиня вона була взірцева. Я сказав: «Та Емілі Скотт на мене й дивитися не схоче», а сестра відповіла: «Ти освідчись і сам побачиш». То я пообіцяв їй, що так і зроблю, хай би лиш не хвилювалася – і зробив. А Емілі відповіла, що згодна. У житті я так не дивувався, Енн – така розумна, гарна жінка як вона, і такий старигань як я… Спершу я подумав, що мені страх як пощастило. Одне слово, ми побралися, з’їздили в маленьку весільну подорож – у Сент-Джонс, на два тижні, – та й повернулися додому. Приїхали о десятій вечора – і, клянуся тобі, Енн, уже за якихось півгодини вона все мила й чистила. Ти, певне, гадаєш, що мій будинок тільки цього й потребував – у тебе дуже промовистий вираз обличчя, усі думки мов на лобі написано – але ні, не все було так зле. Хоч я його, звісно, занедбав, доки жив самотою, але перед весіллям найняв прибиральницю й усе, що було треба, підфарбував і полагодив. Та приведи Емілі хоч у новісінький мармуровий палац – вона й там негайно почне все шкребти, хай лише встигне закотити рукави. Ну, отож, тоді вона прибирала до першої ночі, а о четвертій знов була на ногах за тією самісінькою справою. І так тривало ввесь час – скільки моя пам’ять сягає, вона ніколи не зупинялася. То було постійне замітання, вимивання й витирання, що припинялося хіба по неділях – і тоді вона чекала понеділка, щоб знову стати до праці. Ну, та її це тішило, і я міг би із цим примиритися, якби вона дала мені спокій. Але вона не дала. Заходилася мене перелицьовувати, хоч я їй трапився вже немолодий. Мені не дозволено було заходити в дім у черевиках, а лише в капцях. Курити люльку в домі до кінця своїх днів – мусив іти в повітку. І з граматикою в мене було зле. А Емілі вчителювала до заміжжя, і так від цього й не відвикла. Та ще вона не терпіла, коли я їв з ножа. Отак воно й було – вічні докори й гризня. Проте мушу визнати, Енн, – у мене теж вдача не мед. Я не намагався стати кращим, хоча міг – лише сварився з нею й сердився. Якось сказав їй, що вона не нарікала на граматичні помилки, коли виходила

заміж. Це було дуже грубо. Жінка радше стерпить від чоловіка побої, ніж зауваження, що вона аж надто хтіла вийти за нього. Отак ми колотилися, і то було геть неприємно, та може, ми й звикли б одне до одного, якби не Джинджер. Він став тим каменем, об який розбився зрештою наш шлюб. Емілі не любила папуг, а Джинджерова лайка й геть була їй нестерпна. А я звик до того птаха – він був мені пам’яттю про брата-мореплавця. Брата я любив ще з дитинства, а перед смертю він прислав мені Джинджера, то я вже й не бачив сенсу в тім, щоб відучувати його від лайки. Цього я в людях не зношу, але на птаха, котрий лише повторює те, що чує, а розуміє людську мову так, як я – китайську, можу й зглянутися. Та Емілі цього не розуміла. У жінок немає логіки. Вона його перевиховувала – а вдавалося не краще, ніж змусити власного чоловіка не казати «забувся» і «я вибачаюся». Здається, що дужче вона билася, то гірший ставав Джинджер – геть як я.

Так ми й жили, і дратувалися щораз більше, а тоді стався крах. Емілі запросила на чай нашого пастора із жінкою і ще одне пасторське подружжя, яке в тих гостювало. Я обіцяв занести Джинджера якнайдалі, де ніхто його не чутиме – бо Емілі не торкнулася б його клітки навіть десятифутовим дрюком. І я мав намір це зробити, бо не хотів, щоб пастори чули в моєму домі щось бридке. Але забув – Емілі так вимучила мене чистим комірцем і граматикою, що й не дивно… а про бідолашного птаха я не згадав, аж доки ми сіли за стіл. Наш пастор саме казав подячну молитву, коли Джинджер на ґанку, за вікном їдальні, подав голос, бо у двір зайшов індик, а Джинджер ніколи не любив індиків, і того разу він перевершив сам себе. Смійся, Енн, я й собі невдовзі з того підсміхався, але тоді ми з Емілі обоє ледь не вмерли від сорому. Я пішов і заніс Джинджера до клуні. Не можу сказати, щоб частунок мені смакував. З виразу обличчя Емілі було ясно, що й Джинджерові, і мені буде непереливки. Коли гості пішли, я вирушив по корів на пасовище, і тим часом ретельно все обміркував. Шкода було Емілі – я розумів, що недостатньо був уважний з нею, та й не хотів, щоб пастори думали, буцім Джинджер нахапався своїх висловів од мене. Отож вирішив я, що Джинджера слід комусь віддати, пригнав корів до обори, та й пішов до Емілі, щоб сказати це їй. А її вже не було, тільки на столі лежала записка – геть як у романах. Емілі писала, що я мушу обрати між нею і птахом, а сама вона тим часом повернеться в рідний дім, доки я дам їй знати нарешті, що позбувся того клятого папуги.