Текст книги "Енн із Ейвонлі"

Автор книги: Люси Монтгомери

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 17 страниц)

Люсі-Мод Монтгомері
ЕНН ІЗ ЕЙВОНЛІ

І квітне кожен крок її, і друг —

Обов’язок їй прокладає шлях,

І мерехтить красою все довкруг,

Світліючи в ясних її очах.

Дж. Г. Вітьєр

Моїй колишній учительці, Гетті Гордон-Сміт,

із вдячною згадкою про її любов та підтримку

Розділ 1
РОЗЛЮЧЕНИЙ СУСІД

Стиглого серпневого пообіддя на широкому ґанку із червоного пісковику, у будинку на Острові Принца Едварда сиділа висока струнка дівчина шістнадцяти з половиною років, із серйозними сірими очима й волоссям, котре її друзі називали каштановим, сповнена рішучості здолати кільканадцять рядків з Вергілія.

Проте саме пообіддя – блакитне марево, що оповивало вкриті достиглим збіжжям пагорби, вітерці, котрі, мов ельфи, перешіптувалися в кронах тополь, зграбний танець червоних маків, що вогниками проблискували між темних молодих ялиць, скупчених поза вишневим садком – сприяло мріям значно більше, аніж вивченню мертвих мов.

Отож невдовзі Вергілій, навіть не розгорнутий, вислизнув долі, а Енн, поклавши підборіддя на переплетені руки й задивившись у хмари, що так гарно клубочилися понад будинком пана Гаррісона, схожі віддалік на засніжену гору, полинула ген у світ принадливих мрій, де така собі шкільна вчителька невтомно працювала, виховуючи в юних душах своїх учнів чесноти майбутніх славетних діячів, надихаючи та сповнюючи їхні уми й серця гідних, шляхетних поривань.

Втім, коли глянути у вічі невблаганним фактам – а це Енн, мусимо визнати, робила нечасто, хіба не було іншого виходу – жоден з учнів ейвонлійської школи досі не виявив жодних рис майбутньої знаменитості; та зрештою, усе може статися під благодатним впливом учительки. Енн мала райдужні, незатьмарені уявлення про те, яких результатів може досягти вчителька, певна річ, коли зусилля спрямує в потрібне русло; а ось в утішних мріях вона вже бачила себе за сорок років, поруч зі славетним чоловіком. Чим він зажив собі слави, лишилося в тумані блаженного невідання, бо ж сама Енн вагалася між ректором університету і прем’єр-міністром Канади – котрий шанобливо схилявся до її поораної зморшками руки, запевняючи, що то саме вона вперше пробудила в його душі честолюбні прагнення, і що всіма своїми успіхами він завдячує давнім її урокам в ейвонлійській школі… Та це приємне видиво невдовзі розвіяло дещо геть неприємне.

Спершу стежиною квапливо протрюхикала сумирна з вигляду джерсійська теличка, а за кілька секунд потому з’явився пан Гаррісон – коли тільки словом «з’явився» можна окреслити спосіб, у який він вдерся на подвір’я.

Він перестрибнув через паркан, не бажаючи марнувати час на хвіртку, і роз’юшений постав перед спантеличеною Енн, котра, звівшись на рівні ноги, розгублено на нього дивилася. Пан Гаррісон лише віднедавна став їхнім сусідом, тож їй ще не доводилося зустрічатись із ним віч-на-віч, хоч і випадало бачити раз чи двічі.

На початку квітня, ще до повернення Енн із Королівської вчительської семінарії, пан Роберт Белл, чия ферма сусідила із садибою Катбертів на заході, продав її та й переїхав до Шарлоттауна. Ферму купив такий собі пан Гаррісон, про якого було відомо хіба те, що він походить із Нью-Брансвіка. Та проживши заледве місяць в Ейвонлі, він устиг здобути собі репутацію чоловіка дивакуватого, чи то просто «чудила», як назвала його пані Рейчел Лінд. Пані Рейчел була жінкою відвертою, що певно вже знають ті з вас, хто познайомився був із нею раніше. Пан Гаррісон, безсумнівно, жив не так, як інші люди – а це, як відомо, і є та найперша риса, що мала б виказати в ньому «чудила».

Передовсім із господарством пан Гаррісон волів давати раду самотужки, привселюдно заявивши, що не бажає присутності «жодних дурних бабів у своїм барлозі». Ейвонлійське жіноцтво мстилося йому за це моторошними плітками про його кулінарний та домоправний хист. У поміч собі пан Гаррісон найняв малого Джона-Генрі Картера з Вайт Сендз, який і почав ті плітки ширити. Насамперед, сніданки, обіди й вечері не відбувалися в домі його хазяїна о чітко визначеній годині. Зголоднівши, пан Гаррісон влаштовував собі «перекуски», і Джон-Генрі отримував свою пайку, якщо міг нагодитися в слушну мить – інакше мусив чекати, доки господаря знов охопить бажання попоїсти. Джон-Генрі скорботно твердив, що вмер би там із голоду, якби по неділях не їздив додому, де міг добряче підживитися, а щопонеділка вранці мати не видавала йому кошика з «їдлом». Миттям посуду панові Гаррісону й на думку не спадало перейматися, хіба коли раптом у якусь неділю дощило. Тоді він брався до праці: споліскував його ввесь під зливою і клав сушитися.

Та ще був із пана Гаррісона «добрячий скупар». Коли йому запропонували докластися до збору коштів на платню преподобному панові Аллану, він заявив, що воліє почекати – хай спершу буде видно, на скільки доларів добра принесуть йому молитви пана Аллана, бо кота в мішку, мовляв, купувати звички не має. А пані Лінд, котра завітала просити пожертви на місіонерську діяльність – і принагідно оглянути його будинок ізсередини – відказав, що стількох язичниць, як між старих ейвонлійських пліткарок, він ніде не бачив, тож радо пожертвує грошей, якщо ласкава добродійка візьметься навернути їх у християнську віру. Пані Лінд пішла обурена й повідомила, що лиш милістю Божою сердешна дружина Роберта Белла вже спочиває з миром, бо її б нагла кров залила на теперішній вигляд домівки, якою вона так пишалася.

– Вона ж-бо через день мила підлогу на кухні, – гнівно розповідала пані Лінд Маріллі Катберт, – а бачила б ти це зараз! Я мусила поділ спідниці підсмикнути, коли заходила до нього.

І насамкінець, був у пана Гаррісона папуга на ім’я Джинджер. Досі в Ейвонлі ніхто папуг не тримав, отож і пристойним це навряд чи могло вважатися. Та й що то був за папуга! Коли вірити малому Джону-Генрі, такого нечестивого птаха світ не бачив. Він страшенно лаявся. Пані Картер уже й забрала б сина з того дому, якби тільки певна була, що зможе підшукати йому іншу роботу. А якось Джинджер скубнув дзьобом Джона-Генрі в шию, коли той нахилився необачно близько до папужиної клітки. Пані Картер усім показувала шрам, коли горопашний хлопець приїздив додому по неділях.

Усе це промайнуло в думках Енн, щойно перед нею, онімілий від люті, постав пан Гаррісон. Навіть у найпогіднішому настрої, цей опецькуватий лисий гладун не виглядав привабливо; надто тепер, коли кругле обличчя його пашіло гнівом, а величезні сині очі замалим не вилазили з очниць. Енн здалося, що такого негарного чоловіка вона, либонь, зроду не бачила.

Аж раптом пан Гаррісон спромігся заговорити.

– Я цього не терпітиму, – пробелькотів він, – жодного дня більше, чуєте, ви, панночко! Хай мені всячина, це вже втретє, чуєте – втретє! Тут і янголам терпцю б не стало, чуєте! Я казав вашій тітці, хай пильнує – а вона знову не допильнувала, знову… я хочу знати, нащо вона це робить. От чого я прийшов, панночко!

– Поясніть, коли ваша ласка, що сталося? – з підкресленою гідністю мовила Енн. Віднедавна вона сумлінно опановувала цю манеру, щоб до початку навчального року мати її належно відпрацьованою. Утім, розлюченого пана Гаррісона це нітрохи не вгамувало.

– Що сталося? Та вже ж сталося, хай мені всячина! І сталося те, що я знову вигнав цю телицю зі свого вівса, оце півгодини тому! Утретє, завважте! Минулого вівторка виганяв, і вчора теж! І я приходив сюди й попереджав вашу тітку, щоб цього більше не було. А вона знов не допильнувала! Ану, де ваша тітка, панночко? Хай лиш я її побачу та скажу своє слово… слово Гаррісона, чуєте!

– Якщо ви маєте на увазі панну Маріллу Катберт, то вона мені не тітка. А зараз вона в Іст-Графтоні, куди поїхала відвідати родичку, що тяжко хворіє, – відповіла Енн зі щораз більшою гідністю в кожнім наступнім слові. – Мені дуже прикро, що моя телиця зайшла у ваш овес – бо вона таки моя, а не панни Катберт. Метью купив її ще три роки тому для мене в пана Белла.

– Їй прикро! Та чим тут поможе ваше вибачання! Ходіть-но гляньте, що вона в моєму вівсі утнула – усе геть-чисто потолочене!

– Мені дуже прикро, – твердо повторила Енн, – та якби ви вчасно лагодили загороду, Доллі не могла б її розвалити. Адже то ваша загорода стоїть на межі між вівсяним полем і нашою лукою, і позавчора я сама бачила, як вона добряче хилиталася.

– Нічого там не хилиталося! – ревнув пан Гаррісон, що його тільки дужче розлютив наступ на власну територію. – То ж чистий диявол, а не телиця, навіть мур її не втримає. А ти, руда вертихвістко, ліпше би свою худобу сама гляділа, щоб не товклася по чужих полях, аніж тут романи в жовтих палітурках вичитувати! – він кинув нищівний погляд на безневинного Вергілія в брунатній палітурці коло ніг Енн.

Дівчина побуряковіла, бо ж коси завжди були її вразливим місцем.

– Краще бути рудою, ніж геть не мати волосся, окрім двох жмутиків побіля вух, – відрубала вона.

І влучила точно в ціль, адже пан Гаррісон не терпів жодних натяків на свою лисину. Тепер, задихаючись від гніву, він міг лише мовчки зиркати на Енн, яка тим часом опанувала себе й квапливо скористалася з виграної битви:

– Я пробачу вам, пане Гаррісон, бо можу собі уявити, як неприємно виганяти чужу корову зі свого вівса. Отож за всі ваші слова я не тримаю на вас образи. Обіцяю, що більше Доллі до вашого вівса не зайде. Даю вам слово честі!

– Ну, дивися мені, – уже спокійніше гмикнув пан Гаррісон, проте додому почимчикував усе ще сердитий, і доки вухо сягало, Енн чула його невдоволене буркотіння. Тоді, зажурена й занепокоєна, проминула двір і замкнула збитошну теличку в оборі.

«Звідти, надіюся, вона не вийде, хіба що розвалить паркан, – думала Енн. – Начеб заспокоїлася. Певно, чи не лусне від того вівса, так натовклася. Треба було таки продати її панові Ширеру минулого тижня, та я вирішила зачекати до аукціону й виставити всю худобу заразом. А пан Гаррісон і справді чудило. Звісно, у ньому рідної душі я не знайду».

Енн ніколи не втрачала нагоди відшукати собі рідну душу. Тим часом до воріт уже заїздила Марілла, тож Енн поквапилася накрити на стіл до чаю. За чаєм вони й обговорили останні події.

– Швидше б уже минав аукціон, – мовила Марілла. – То затяжка відповідальність – мати в господарстві стільки худоби, яку й глядіти нікому, крім вітрогона Мартіна. Його й досі нема, хоча ж обіцяв повернутися ще вчора ввечері, коли я відпущу його на тітчин похорон. Якась юрма цих тіток у нього – четверта вже померла за той рік, що він тут працює. Буду більш ніж удячна, коли врожай нарешті зберуть, а пан Баррі винайме ферму. Доки Мартін повернеться, триматимемо Доллі в оборі, бо її ж доведеться відігнати аж на дальнє пасовище й полагодити там загороду. Воістину клопіткий наш світ, як каже Рейчел. Сердешна Мері Кіт умирає, і хтозна, що буде із двома її дітьми. Хоч вона має брата в Британській Колумбії, то й написала йому про них, але відповіді ще не було.

– А які вони, ті діти? Скільки їм років?

– Уже по шість – вони двійнята.

– О, я люблю двійнят, відколи в пані Геммонд їх знаходилося аж три пари, – жваво відповіла Енн. – А вони гарні?

– Боже, та я й не розгледіла: такі брудні були… Деві надворі ліпив пасочки з болота, а Дора вийшла гукнути його додому, то він її штурхнув у грязюку. А вона заплакала, і тоді Деві сам кинувся в калюжу й викачався, щоб їй показати, буцім дарма нюняє. Мері каже, що Дора чемна дівчинка, але Деві такий халамидник. Його ніхто ніколи не виховував. Батько помер, іще як він був малий, а Мері ввесь час нездужає.

– Мені завжди шкода дітей, яких нікому виховувати, – серйозно відказала Енн. – Я й сама така була, аж доки ви мене взяли… Сподіваюся, їхній дядько про них подбає. А ця пані Кіт – ваша близька родичка?

– Мері? Ні, ми не родичі, то її чоловік… був нашим троюрідним братом. Онде на подвір’ї пані Лінд. Я знала, що вона захоче послухати про Мері.

– Не кажіть їй про пана Гаррісона й Доллі, – благально мовила Енн.

Марілла пообіцяла, та потреби в тім не було, бо ж не встигла пані Лінд умоститися гарненько за столом, як уже й повідомила:

– Я сьогодні, їдучи з Кармоді, бачила, як пан Гаррісон гнав вашу телицю зі свого вівса. На вигляд був такий лютий. Страшну бучу він тут здійняв?

Енн і Марілла непомітно обмінялися лукавими усмішками. Чи не все в усьому Ейвонлі помічала добра пані Лінд! Щойно того самого ранку Енн сказала:

– Якщо опівночі замкнутися у своїй кімнаті, зачинити віконниці й чхнути, уранці пані Лінд неодмінно спитає, як ваш нежить.

– Мабуть, таки страшну, – визнала Марілла. – Мене не було, він розмовляв з Енн.

– Мені він видався неприємним чоловіком, – відповіла Енн, ображено труснувши рудою косою.

– Краще й не скажеш, – урочисто мовила пані Рейчел. – Іще коли Роберт Белл продав свій дім приїжджому з Нью-Брансвіка, я знала, що із цього буде халепа. Не знаю, до чого дійде Ейвонлі, коли тут селитиметься стільки чужинців. Скоро небезпечно буде спати у власному ліжку.

– Хіба сюди ще хтось переїжджає? – запитала Марілла.

– А ви не чули? По-перше, сім’я Доннеллів. Житимуть у старому домі Пітера Слоуна. Пітер найняв Доннелла помагати на млині. Вони десь зі сходу, і ніхто про них нічого не знає. І ще той недолугий Тімоті Коттон із сім’єю, з Вайт Сендз. Добрячий з них буде тягар для громади. У нього то сухоти, то він краде, як сорока. А жінка його – ото вже квола істота, до жодної праці не годяща. Навіть посуд миє сидячи. Дружина Джорджа Пая бере на виховання чоловікового небожа, Ентоні. Він ходитиме до твоєї школи, Енн, тож матимеш мороку з ним, будь певна. Та й не з ним єдиним. Пол Ірвінг переїздить сюди зі Штатів, до своєї баби. Пам’ятаєш його батька, Марілло? Стівена Ірвінга, що покинув Лаванду Льюїс тоді, у Графтоні?

– Він її не покинув. Вони посварилися… Так чи так, а винні в тому обоє.

– Ну та все ж вони не одружилися, і відтоді, кажуть, вона геть здуріла. Живе сама у тій своїй маленькій кам’яничці, кличе її Прихистком Луни. А Стівен поїхав до Штатів у дядькових справах і одружився там зі своєю янкі. І вдома відтоді не бував, хоч мати їздила до нього раз чи двічі. Оце два роки як овдовів, то вирішив прислати малого на якийсь час до своєї матері. Йому десять, і хтозна, чи буде з нього сумлінний учень. Хіба можна бути певною з тими янкі?

Пані Лінд зверхньо поглядала на всіх, кому не пощастило народитися чи зрости поза межами Острова Принца Едварда, мов Нафанаїл, що казав: «Хіба ж може бути з Назарету що добре?».[1]1
  Ів. 1:46, за пер. І. Огієнка (тут і далі прим. пер.).


[Закрыть] Вони могли, звісно, виявитись добрими людьми, та безпечніше було в цьому сумніватися. Особливо упереджена була вона щодо «янкі», бо ж колись її чоловіка обдурив на десять доларів хазяїн, із яким той працював у Бостоні, і відтоді ані сили земні, ані небесні не могли переконати пані Рейчел, що Сполучені Штати загалом не несуть за це відповідальності.

– Ейвонлійській школі свіжа кров не завадить, – сухо відказала Марілла, – а хлопець, коли буде схожим на батька, то виявиться й геть незлецьким. Стів Ірвінг був наймиліший хлопчина з тутешніх, хоч і скільки людей вважало його пихатим. Пані Ірвінг, мабуть, страшенно втішиться. Так самотньо їй жилося, відколи помер чоловік.

– Хлопець, може, буде й нічогенький, але ж відрізнятиметься від ейвонлійських дітей, – винесла пані Рейчел свій остаточний вирок; її-ж бо думки щодо людей, місцин та подій були непохитними й рідко змінювалися. – А що то я чула, Енн, буцім ви засновуєте якусь спілку для вдосконалення нашого селища?

– Ми ще тільки говорили про це з дівчатами й хлопцями на останніх зборах дискусійного клубу, – зашарілася Енн. – Усі згодні, що то буде корисно… пан і пані Аллан теж нас підтримали. Такі спілки є вже в багатьох селищах.

– Ох, накличете ви халепу на свою голову. Ліпше покиньте це, Енн, от що. Людям не сподобається, коли їх раптом почнуть удосконалювати.

– Ми будемо вдосконалювати не людей, а саме Ейвонлі. Адже тут стільки всього можна покращити. Скажімо, якщо переконати пана Леві Болтера знести ту страшну халупу на його верхній фермі – хіба це не буде вдосконалення?

– Авжеж буде, – визнала пані Рейчел. – Те старе казна-що – уже багато років мов більмо на оці в усього селища. Та коли вам, «удосконалювачам», вдасться змусити Леві Болтера задурно чимось помогти громаді – хотіла б я це побачити, будь певна. Не буду знеохочувати тебе, Енн: може, думка ця й непогана, хоч мені здається, ти її підчепила в котромусь із тих гидких американських журнальчиків… але ж ти клопоту не збудешся зі школою, тому моя тобі дружня порада – облиш ті вдосконалення, от що. Хоча ти ж, коли щось собі ввіб’єш у голову, вже не відступишся. Ти завжди наполягала на своєму.

Щось у лінії непохитно стиснутих вуст Енн свідчило, що пані Лінд не помилялася. Серцем дівчина рішучо заповзялася таки створити Спілку вдосконалення Ейвонлі. Гілберт Блайт, котрий збирався вчителювати у Вайт Сендз, проте кожнісіньку суботу й неділю проводити вдома, був так само завзятий; та й решта молоді тішилася всілякій справі, що давала привід до частих зустрічей, а отже, і «розваги». Що ж до самих удосконалень, то чіткої думки про те, які вони повинні бути, не мав ніхто, окрім Енн і Гілберта. Вони обговорювали й ділилися своїми планами доти, поки – щоправда, тільки в їхній уяві – не постало нове ідеальне Ейвонлі.

Та були в пані Рейчел іще новини:

– У школі в Кармоді вчителюватиме якась Прісцилла Грант. Енн, то, здається, твоя подруга із семінарії?

– Так, саме вона. Прісцилла буде в Кармоді, як чудово! – вигукнула Енн. Сірі очі її спалахнули, мов вечірні зорі, а пані Лінд укотре замислилася, коли ж їй удасться-таки остаточно розв’язати питання, гарна дівчина Енн Ширлі чи ні.

Розділ 2
ХУТКО ПРОДАВАЛА, ТА ГІРКО ШКОДУВАЛА

Наступного дня Енн поїхала в Кармоді на закупи, і з собою взяла Діану Баррі. Діана, звісно, була однією з перших кандидаток на вступ до майбутньої спілки, отож усеньку дорогу туди й назад дівчата обговорювали подальші вдосконалення.

– Найперше мусимо пофарбувати клуб, – заявила Діана, щойно вони проминули пошарпану будівлю ейвонлійського клубу, котра, зусібіч оточена ялинами, стояла в невеличкому гайку. – Зараз він такий ганебно потворний. І зробити це треба чи не раніше, ніж умовимо пана Болтера знести стару халупу. Тато каже – нам це все одно не вдасться, бо Леві Болтер такий жаднюга, що задарма нічого не робитиме.

– Може, він дозволить хлопцям її розібрати, якщо вони перенесуть ті колоди йому на подвір’я і порубають на дрова? – з надією в голосі припустила Енн. – Треба робити все можливе й не сподіватися, що одразу все піде гладенько. Спершу, звісно, мусимо виховати громадський дух земляків.

Навряд чи Діана цілком зрозуміла, як це – «виховати громадський дух», проте слова були серйозні, аж її гордість охопила на саму думку, що вона належатиме до спілки з такою шляхетною метою.

– Вчора ввечері я придумала, що ще можна зробити, Енн. Отой трикутний клаптик землі, де сходяться дороги на Кармоді, Ньюбридж та Вайт Сендз – він увесь заріс ялинами, і чи не краще буде його розчистити, лишивши зо дві-три берізки?

– Пречудово, – радісно погодилася Енн. – А під березами поставити лавку, та ще навесні облаштувати там клумбу й посадити герань.

– Еге ж. Тільки доведеться якось умовити стару пані Слоун, щоб не пускала туди своєї корови, інакше вона поїсть нам усі квіти, – засміялася Діана. – Я починаю розуміти, як ми будемо виховувати громадський дух ейвонлійців, Енн. Ой, дивися, старий дім Болтерів. Ти бачила колись таке руйновище? І стримить понад. дорогою… Старі будинки з вибитими шибками завжди нагадують мені мерців із порожніми очницями.

– Так, сумно дивитися на старий покинутий дім, – замислено мовила Енн. – Мені здається, що він згадує минуле й тужить за колишніми веселощами. Марілла каже, що колись давно тут жила велика сім’я, і будинок був такий гарний – із садком, весь порослий виткими трояндами. Там лунав сміх і пісні стількох дітей, а тепер він стоїть порожній, і живе в ньому лиш вітер. Як йому, напевне, гірко й самотньо! А може, усі вони повертаються місячними ночами – душі тих дітей і троянд, і пісень… і, хоч ненадовго, а старий дім бачить уві сні себе, знову молодим і веселим.

Діана похитала головою.

– Енн, я вже більше такого не уявляю. Згадай, як сердилися Марілла і моя мама, коли ми уявляли духів у Лісі Привидів. Навіть зараз я не можу спокійно ходити там потемки. І повз дім Болтера боятимуся, якщо знов почну уявляти. До того ж, ті діти не померли. Вони всі виросли й живуть незле – один став різником. А квіти й пісні так чи так душ не мають.

Енн притлумила зітхання. Вона любила Діану й була їй доброю подругою, хоч і давно вже збагнула, що в царстві уяви мусить блукати на самоті. Вела туди зачарована стежка, якою не міг піти більше ніхто, хай який дорогий чи любий.

У Кармоді їх застала гроза. Втім, вона швидко минула, а шлях додому путівцями, уздовж яких височіли дерева з оздобленим дощовими краплями віттям, та крізь видолинки, де просочені вологою трави ширили в повітрі п’янкі аромати, видався надзвичайно приємний. Та вже завернувши на стежину, що вела до садиби Катбертів, Енн уздріла видовище, від якого вмить розсіялися чари придорожніх красот.

Праворуч від них пролягало широке, вологе від дощу зелено-сіре вівсяне поле пана Гаррісона, а просто посередині, потопаючи в буйному вівсі, стояла, спокійнісінько блимаючи з-понад колосся на дівчат, ніхто інша, як вгодована джерсійська телиця!

Енн кинула віжки й звелася на рівні ноги, міцно стиснувши вуста, котрі не віщували нічого доброго заскоченій розбійниці. Мовчки зістрибнула вона на землю, хвацько перескочивши через колеса, а тоді й через паркан, перш ніж Діана встигла збагнути, що сталося.

– Енн, повернися, – вереснула вона, щойно змогла бодай слово мовити. – Ти забрудниш сукню в мокрому житі… забрудниш сукню! Та вона не чує! Їй самій цю корову нізащо не впіймати. Доведеться бігти на поміч.

Енн мчала полем, немов навіжена. Діана поспіхом вискочила із брички, надійно припнула коня до стовпа, і, підсмикнувши поділ картатої сукні, полізла через паркан у надії наздогнати очманілу подругу. Це їй швидко вдалося, позаяк бігла вона прудкіше, ніж Енн, яку стримував добряче намоклий поділ. Побачивши залишені ними сліди, пан Гаррісон неодмінно б розлютився.

– На Бога, Енн, зупинися, – на силу проказала бідолашна Діана. – Я вже так засапалась, а ти вся промокла.

– Я мушу… вигнати… цю корову… доки пан Гаррісон… не побачив, – відхекувалася Енн. – І байдуже… коли навіть… я потону… аби тільки… Її… впіймати.

Утім, джерсійська телиця, здавалося, не бачила жодних підстав забиратися із благодатного родючого пасовища. Щойно її здоганяли захекані дівчата, вона розверталася й притьма мчала до іншого краю поля.

– Тримай її! – верещала Енн. – Мерщій, Діано, мерщій!

Діана бігла. Намагалася бігти й Енн, та причмелена телиця гасала довкруж поля, мов оглашенна. Правду кажучи, Діана була певна, що так воно і є. Добрячих десять хвилин довелося виганяти її крізь зруйновану загороду на пасовище Катбертів.

Певна річ, настрій Енн тієї миті видавався нітрохи не янгольським. Не вгамувалася вона й на вигляд брички, у якій під’їздили до пасовища широко усміхнені пан Ширер із Кармоді та його син.

– Краще б ти, Енн, продала-таки мені свою телицю, коли я хотів купити минулого тижня, – засміявся пан Ширер.

– Я продам її зараз, якщо ваша згода, – відповіла розпашіла та скуйовджена власниця. – Можете забрати її негайно.

– От і добре. Пропоную тобі за неї, як і раніше, двадцять доларів, Джим віджене її в Кармоді просто зараз, і вже нині ввечері вона вирушить до міста з рештою худоби. Панові Ріду із Брайтона саме потрібна джерсійська телиця.

І вже за п’ять хвилин Джим Ширер із коровою чимчикували собі шляхом, а запальна Енн, діставши двадцять доларів, їхала в Зелені Дахи.

– Що скаже Марілла? – запитала Діана.

– О, та їй байдуже. Доллі належала мені, а на аукціоні я навряд чи й виторгувала б за неї більше, ніж двадцять доларів. Але, Господи, коли пан Гаррісон побачить той потолочений овес, то здогадається, що вона таки туди забрела, і що я, попри чесне слово, знову завинила! Ну, та знатиму тепер, що з коровами чесного слова давати не слід. Надто з такими, які можуть перескочити чи розвалити загороду в нашій оборі.

Марілла саме ходила до пані Лінд, отож історію із продажем телиці вже знала – пані Лінд усе бачила з вікна, а щодо решти й здогадатися було неважко.

– Мабуть, добре, що ми її спекалися, хоч ти, як завжди, поспішно вчинила, Енн. Казна-як вона вибралася з обори. Мабуть, таки виламала кілька дощок.

– А я й не подивилася, – відповіла Енн, – зараз піду гляну. А Мартін досі не повернувся. Мабуть, у нього ще кілька тіток померло. Це нагадує мені пані Слоун. Якось вона читала газету й сказала чоловікові: «Тут знову пишуть, що помер якийсь octogenarian.[2]2
  Вісімдесятилітній (лат.).


[Закрыть] Хто це такі, Пітере?» А пан Слоун відповів, що не знає, але вочевидь, то якісь страшенно хворобливі істоти, якщо про них тільки й пишуть, що вони весь час умирають. От і з Мартіновими тітками так.

– Мартін – геть такий, як усі французи, – зневажливо проказала Марілла. – Анітрохи довіряти їм не можна.

Вона розглядала покупки, що привезла з Кармоді Енн, коли це раптом із заднього двору долинув пронизливий вереск. За мить сама Енн влетіла на кухню, ламаючи руки.

– Енн Ширлі, що там уже сталося?

– О, Марілло, що мені робити? Який жах! І я в усьому винна. О, чи ж бодай колись я навчуся зупинятися й трошечки думати, перш ніж утнути чергову дурницю? Пані Лінд завжди казала, що настане той день, коли я скою щось непоправно жахливе – і ось він таки настав!

– Нестерпне дівчисько! Енн, та що ти накоїла?

– Продала корову пана Гаррісона… ту, що він купив у пана Белла… продала панові Ширеру! А Доллі стоїть спокійнісінько в оборі!

– Енн Ширлі, ти мариш?

– Якби ж я справді марила… Але ні, хоч це й здається нічним жахіттям. А корова пана Гаррісона вже, певно, у Шарлоттауні. О, Марілло, я ж думала, що більше в жодну халепу не вскочу, і ось вона – найгірша притичина, яка траплялася зі мною в житті. Що мені робити?

– Що робити? Ох, дитино, лишається хіба йти до пана Гаррісона. Запропонуємо йому нашу Доллі, коли він не схоче взяти гроші. Доллі нічим не гірша за його корову.

– Він так розлютиться, я певна, – простогнала Енн.

– Авжеж. Гаррісон легко гнівається. Коли хочеш, я сама йому все поясню.

– О ні, ви на це не заслужили, – вигукнула Енн. – Адже то я завинила, і не дозволю вам прийняти за мене кару. Я піду сама, і піду негайно. І що швидше із цим покінчу, то краще, бо це буде так принизливо.

Сердешна Енн узяла капелюшка й свої двадцять доларів і вже рушила до виходу, коли це раптом погляд її сягнув прочинених дверей їдальні. Там на столі стояв торт, який вона спекла зранку – апетитний і так надзвичайно гарно прикрашений рожевою глазур’ю та волоськими горіхами. Енн готувала його на збори ейвонлійської молоді, що мали відбутися в Зелених Дахах і де планували заснувати Спілку вдосконалення селища. Та чи можна було порівняти збори з візитом до справедливо розлюченого пана Гаррісона? Отож Енн, розміркувавши, що такий торт здатен буде пом’якшити серце будь-якого чоловіка – а надто того, хто мусить готувати собі сам, – миттю вклала його в коробку: цей дипломатичний дарунок вона віднесе панові Гаррісону.

«Якщо він узагалі дасть мені хоч слово мовити, – скрушно думала Енн, перелазячи через паркан і тюпаючи стежиною між золотавими полями, залитими сонним призахідним світлом серпневого вечора. – Тепер я знаю, що відчувають злочинці, коли їх ведуть на страту».