Текст книги "Енн із Ейвонлі"

Автор книги: Люси Монтгомери

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 17 страниц)

Розділ 20
ЯК ЦЕ ЧАСТО БУВАЄ

Наступного дня Енн прокинулася рано і, щаслива, привітала новий свіжий день, коли на перлинно-м’якому небі розгорнулися переможні хоругви світанку. Зелені Дахи лежали в чаші, сповненій сонячним світлом, у якому танцювали тіні верб і тополь. За стежкою лежало пшеничне поле пана Гаррісона – величезний блідо-золотий простір, що тріпотів під доторками вітру. Світ був такий прекрасний, що десять блаженних хвилин Енн провела коло садової хвіртки, насолоджуючись його красою.

Після сніданку Марілла зібралася в дорогу. Із собою вона брала Дору, якій давно вже обіцяла цю поїздку.

– А ти, Деві, будь чемним хлопчиком і слухайся Енн, – звеліла вона малому. – Тоді привезу тобі з міста льодяник на паличці.

На жаль, Марілла таки принизилася до кепської звички – підкупом схиляти людей до чемної поведінки!

– Я не буду навмисне робити погано, але раптом випадково зроблю? – запитав Деві.

– То уникай випадковостей, – застерегла Марілла. – Енн, якщо приїде пан Ширер, візьми в нього м’яса – на печеню й біфштекси. Якщо ні, доведеться завтра зарізати до обіду курку.

Енн кивнула.

– Не хочеться готувати обід лише для себе й Деві, – сказала вона. – Нам і холодної шинки вистачить, а на вечерю до вашого повернення я підсмажу біфштекси.

– А я піду до пана Гаррісона, збирати червоні водорості, – оголосив Деві. – Він кликав мене помогти, і обідати, напевно, теж покличе. Пан Гаррісон дуже-дуже добрий чоловік. І привітний. Я хочу бути, як він, коли виросту. Тобто поводитися, як він. А лице таке мати не хочу. Тільки я цього не боюся, бо пані Лінд каже, що я дуже гарне дитя. Як ти думаєш, Енн, я завжди такий буду? Скажи, я хочу знати.

– Думаю, так, – щиро відповіла Енн. – Ти гарний хлопчик, Деві, – Марілла глянула на неї несхвально, – але й учинки мусиш мати гарні, і бути хорошим і чемним.

– А позавчора Мінні-Мей Баррі плакала, бо їй хтось сказав, що вона потвора, а ти сказала, що коли вона буде хороша й добра, то людям буде байдуже, гарна вона чи ні, – насупився Деві. – Здається, на цьому світі все одно мусиш бути хорошим, інакше не вийде.

– А ти хіба не хочеш бути хорошим? – поцікавилася Марілла, яка вже багато що розуміла, проте досі не збагнула марності таких запитань.

– Хочу, але щоб не задуже хорошим, – обачно відповів Деві. – Бо цього не треба навіть для того, щоб стати директором недільної школи. От пан Белл – директор, а він он який поганий чоловік.

– Це не так, – обурилася Марілла.

– Але ж він сам казав, – урочисто заявив Деві. – У неділю, коли проказував молитву в недільній школі. Сказав, що він мерзенний хробак, жалюгідний грішник і душа його повниться найчорнішим беззаконням. Що він таке зробив, Марілло? Убив когось? Чи поцупив гроші з пожертви? Скажіть, я хочу знати.

На щастя, цієї миті до Зелених Дахів надійшла пані Лінд, і Марілла вибігла їй назустріч, почуваючись так, мовби уникла мисливської пастки, і щиро прагнучи, щоб надалі пан Белл висловлювався стриманіше у своїх публічних промовах, надто в присутності малих хлопчаків, які завжди й усе «хочуть знати».

Енн лишилася сама на господарстві й відважно взялася до праці. Невдовзі підлога була заметена, ліжка перестелені, а муслінова сукня випрана й вивішена на мотузці. Тепер залишалося ще змінити напірник на перині. Енн пішла на горище й переодяглася в перше-ліпше старе плаття – темно-синє, кашемірове, що його носила зо три роки тому. Було воно вже закоротке й так само тісне, як та пам’ятна суконька, у якій вона вперше з’явилася в Зелених Дахах – утім, йому не могли вже зашкодити ані пера, ані пух. Убрання доповнила велика червоно-біла хустина в горох, що колись належала Метью, і яку Енн пов’язала собі на голову. У цьому спорядженні вона й рушила на кухню, куди Марілла перед від’їздом допомогла їй знести перину.

На стіні поруч із кухонним вікном висіло тріснуте дзеркало, і в лиху годину Енн глипнула на своє відображення. На носі вона знову зауважила сім веснянок, іще виразніших, ніж будь-коли, чи то лише так здавалося у світлі сонця, що линуло крізь незатінене вікно.

«Забула протерти їх рідиною від ластовиння, – подумала вона. – Піду в комору і зроблю це зараз».

Позбутися тих веснянок Енн намагалася вже віддавна. Після однієї такої спроби з носа їй злізла вся шкіра, та веснянки красувалися на ньому й далі. Кілька днів тому вона відшукала в одному з журналів рецепт чудодійної рідини і, маючи всі складники напохваті, негайно її приготувала, на превелике обурення Марілли, яка вважала, що коли вже Провидіння поцяткувало вам носа веснянками – ваш святий обов’язок там їх і лишити.

Енн побігла в комору, яку постійно затемнювала верба, що росла під її вікном. Зараз же на тому вікні була ще й сітка проти мух, тож морок у приміщенні заліг іще глибший. Енн ухопила з полиці пляшечку й щедро змастила ніс спеціально призначеним для цього тампоном, а виконавши цей важливий обов’язок, повернулася до праці. Кожен, хто бодай раз у житті міняв напірник на перині, зрозуміє, з яким полегшенням вона зітхнула, коли все нарешті було позаду. У цю радісну мить від кухонних дверей долинув стукіт.

«Це, мабуть, пан Ширер, – подумала Енн. – Хоч вигляд у мене химерний, та переодягатися нема коли: він завжди так поспішає».

І вона побігла відчиняти. Якби милосердна підлога могла розчахнутися й проковтнути нещасну обсипану пір’ям панянку, то ґанкові в Зелених Дахах слід було би, безсумнівно, враз поглинути сердешну Енн. Гостями виявилися Прісцилла Грант у розкішній шовковій сукні – а поруч із нею дві дами: одна присадкувата, огрядна й сива, вбрана у твідовий костюм, друга – висока, велична, ошатна й поважна, із вродливим лицем, на якому під густими чорними віями ясніли темно-фіалкові очі. Енн, як сказала б вона сама колись, «серцем відчула», що то й була пані Шарлотта Морган.

Із плутанини думок у голові Енн раптом вигулькнула одна, за яку вона й ухопилася, мов той потопельник за соломинку. Усі героїні пані Морган уміли «бути вищими за обставини» і, які б не спіткали їх невдачі, щоразу демонстрували здатність долати будь-які підступи часу й простору. Тепер, думала Енн, настала її черга бути вищою за обставини, і їй це вдалося так майстерно, що згодом Прісцилла зізналася, мовляв, ніколи досі Енн Ширлі не захоплювала її так, як того дня. Попри тяжку кривду, що відчула вона в ту мить, Енн незворушно привіталася із Прісциллою й була відрекомендована її супутницям – спокійно й упевнено, мовби мала на собі королівські шати. Певна річ, її вразило несподіване відкриття, що дама, у якій вона «серцем відчула» пані Морган, виявилася невідомою пані Пендекстер, а славетною письменницею була огрядна сива жіночка. Утім, на тлі сильнішого враження воно тьмяніло й втрачало силу. Енн провела гостей у вітальню, а сама поквапилася надвір – допомогти Прісциллі розпрягти коня.

– Пробач, ми навіть не попередили, – бідкалася Прісцилла, – та я й сама ще до вчорашнього вечора не знала, що так вийде. Тітонька вертається додому в понеділок, а сьогоднішній день мала провести в гостях у подруги в Шарлоттауні. Але вчора ввечері ця подруга дзвонила їй по телефону й попросила не приїздити, бо в них удома скарлатина. То я запропонувала поїхати сюди, бо ти ж хотіла познайомитися з нею. Ми ще заїхали до Вайт Сендз і взяли із собою пані Пендекстер, яка зупинилася в тамтешньому готелі. Вона теж тітоньчина подруга, живе в Нью-Йорку, а чоловік у неї мільйонер. Надовго ми лишитися не зможемо, бо пані Пендекстер мусить о п’ятій годині повернутися назад у готель.

Доки дівчата розпрягали коня, Енн кілька разів упіймала на собі спантеличений, здивований погляд Прісцилли.

«Чого вона так дивиться? – ледь ображено думала Енн. – Коли не знає, як то – міняти чохол на перині, то може це собі хоч уявити».

Коли Прісцилла вже пішла до вітальню, а Енн іще не встигла майнути нагору, у кухні з’явилася Діана. Енн ухопила свою приголомшену подругу за руку:

– Діано, ти знаєш, хто сидить зараз там, у вітальні? Пані Шарлотта Морган! І дружина якогось нью-йоркського мільйонера, а я в такому вигляді… і на обід нема нічого, крім холодної шинки, Діано!

Тут Енн завважила, що й Діана дивиться на неї тим самим спантеличеним поглядом, який допіру вона помітила в очах Прісцилли. Це було вже занадто.

– Ох, Діано, не дивися так на мене! – простогнала вона. – Ти ж повинна знати, що й найохайніша людина у світі не може змінити напірник на перині й лишитися чистою!

– Це… це… це не пух, – завагалася Діана. – Це… у тебе ніс, Енн…

– Ніс? Ох, Діано, що ж могло з ним статися?

Енн кинулася до маленького люстерка над мийницею. Один-єдиний погляд відкрив гірку правду. Ніс у неї яскрів і сліпив багрянцем! Енн упала на диван. Упевненість у собі остаточно її покинула.

– Що це таке? – запитала Діана, у якої цікавість зрештою взяла гору над чуйністю.

– Я думала, що протерла його рідиною від ластовиння, а то була червона фарба, якою Марілла позначає кухонні рушники, – пролунала згорьована відповідь. – Що мені робити?

– Змий її, – порадила практична Діана.

– А якщо не змиється? Колись я пофарбувала собі коси, тепер ніс. Коси мені Марілла тоді постригла, але для носа, боюся, це не годиться. Ох, знову я покарана за марнославство… і я це заслужила, хоч і не тішить мене така думка. Скоро я почну вірити в нещасливу свою зорю, хоч пані Лінд каже, що це дурниці, бо міру лиха кожному визначено наперед.

На щастя, фарбу вдалося легко змити й Енн, трохи заспокоєна, рушила до себе, у кімнату на східнім піддашші, а Діана побігла додому. Невдовзі, перевдягнувшись та оговтавшись, Енн вийшла у вітальню. Біла муслінова сукня, яку вона так сподівалася вбрати до зустрічі з пані Морган, весело тріпотіла, сохнучи на мотузці, отож довелося приймати гостей у чорній батистовій. Вона розпалила в печі, і вже настоювався чай, коли прийшла Діана з накритим полумиском у руках. Принаймні вона таки вбрала білу муслінову сукню.

– Це тобі від моєї мами, – сказала Діана, піднімаючи кришку і являючи вдячним очам Енн порізану й гарно викладену курку.

Окрім курки, до столу Енн подала свіжоспечений хліб, чудове масло й сир, Маріллин фруктовий пиріг та її ж варення з мірабелі, що плавали в золотавому сиропі, мов у загуслому сонячному сяєві. Стояла там і ваза з великим букетом біло-рожевих айстр, та втім, гостина була доволі скромною, якщо порівняти її з вишуканим бенкетом, який іще зовсім недавно Енн готувала для пані Морган.

Проте голодні гості, здавалося, не вважали, що на столі чогось бракує, і прості невибагливі страви їли з неприхованим задоволенням. А через кілька хвилин і сама Енн уже не думала, що є й чого немає в неї на столі. Хоч зовнішність пані Морган і розчарувала її відданих читачок, це їм таки довелося визнати, проте сама письменниця виявилася чудовою співрозмовницею. Вона багато мандрувала й уміла захопливо розповідати. У житті їй довелося стрічати багатьох людей, а про свій досвід вона розповідала весело й дотепно, мовби переказуючи мудру й цікаву книжку. Та за цими жартами й іронією безпомильно вчувалася ніжність і добросердність, що змушували до неї прихилятися, так само, як жвавий розум змушував нею захоплюватися. Крім того, вона не мала бажання залишатися в центрі уваги й уміла не лише говорити, а й слухати, тож у її товаристві Енн і Діана почувалися цілком невимушено. Вродлива пані Пендекстер говорила мало, хіба постійно всміхалася, а курку, фруктовий пиріг та варення їла так елегантно й вишукано, мовби споживала нектар і амброзію. А проте, як завважила потім Енн Діані, така божественна красуня, як вона, не конче мусить говорити – їй достатньо лиш тішити око.

А після обіду всі пішли гуляти Стежиною Закоханих, Долиною Фіалок та Березовим Шляхом, через Ліс Привидів аж до Джерела Дріад, де, зручно посідавши, провели ще півгодини в розмові. Пані Морган поцікавилася, хто дав таку назву Лісові Привидів, і сміялася до сліз, слухаючи драматичну історію Енн про незабутню мандрівку хащами в чаклунську присмеркову годину.

– Це була насолода для розуму й серця, правда ж? – запитала Енн, коли гості поїхали, а вони з Діаною лишилися самі. – Навіть не знаю, чим я тішилася більше: оповідками пані Морган чи блискучою вродою пані Пендекстер. І ми значно краще провели час, ніж якби мусили заздалегідь готуватися до їхнього приїзду й оздоблювати стіл. Лишайся, Діано, поговоримо про все за чаєм.

– Прісцилла каже, що зовиця пані Пендекстер заміжня за англійським графом, і все одно вона попросила ще сливового варення, – сказала Діана так, наче то були два незіставні факти.

– Смію припустити, що навіть сам англійський граф не відвернув би свого аристократичного носа від сливового варення Марілли, – гордо заявила Енн.

Увечері, розказуючи про події того дня Маріллі, Енн не згадала прикрості, що спіткала її ніс, однак рідину від ластовиння вилила за вікно.

– Більше ніколи не робитиму таких речей, – мовила дівчина з похмурою рішучістю. – Вони корисні для обачних, поміркованих людей. Але тому, хто, як я, приречений на повсякчасні помилки, це означає випробовувати долю.

Розділ 21
МИЛА ПАННА ЛАВАНДА

Розпочався новий навчальний рік, і Енн повернулася до роботи – з меншою кількістю теорій і помітно більшим досвідом. У школі з’явилося кілька нових учнів – круглооких шести– й семиліток, які щойно вирушали в мандрівку до світу чудес. Були серед них і Деві з Дорою. Деві сидів за партою з Мілті Болтером, який ходив до школи вже торік і новачком у цьому світі не був. Дора ще в недільній школі уклала угоду про союз із Лілі Слоун, проте першого дня Лілі до школи не прийшла – отож Дора була тимчасово приписана до Мірабел Коттон, що мала вже десять років і видавалася їй однією зі «старших дівчат».

– Мені подобається школа, – казав Деві надвечір Маріллі. – Ви говорили, що тяжко мені буде сидіти чемно, і воно й справді так було… я бачу, ви часто кажете таке слушне. Але я міг метляти ногами під партою, і це дуже помагало. Як добре, коли є стільки хлопців і можна бавитися. Я сиджу з Мілті Болтером, він хороший. Мілті вищий за мене, але я ширший. Добре сидіти на задній лаві, але там усе одно не вийде сидіти, поки ноги не діставатимуть до землі. А ще Мілті намалював на своїй дошці Енн, і вона вийшла страшно жахлива, і я сказав, що коли він так малюватиме Енн, то я його на перерві віддухопелю. Спершу я хотів сам його намалювати, з рогами й хвостом, але подумав, що це скривдить його почуття, а Енн каже, що чужих почуттів кривдити не можна. Це, мабуть, жахливо, коли тобі кривдять почуття. Тому, коли вже треба щось робити, краще когось відлупцювати, ніж кривдити почуття. І Мілті сказав, що він мене не боїться, але може поступитися й назвати малюнок інакше. Він стер ім’я Енн, а замість нього написав – «Барбара Шоу». Мілті її не любить, бо вона його кличе гарним хлопченятком, а якось навіть погладила по голові.

Дора гордовито заявила, що школа їй сподобалася; проте сиділа вона ще тихіше, ніж зазвичай. Коли ж у сутінках Марілла звеліла їй іти спати, дівчинка рушила неохоче, а тоді зайшлася плачем.

– Я… я боюся, – схлипувала вона. – Я не хочу йти сама в потемках.

– Що це ти вигадуєш? – здивувалася Марілла. – Ти ж усеньке літо ходила спати сама й ніколи не боялася.

Проте Дорин плач не вщухав. Енн лагідно обійняла її й пошепки запитала:

– Розкажи мені, серденько, скажи Енн. Чого ти боїшся?

– Дя… дядька Мірабел Коттон, – плакала Дора. – Вона мені сьогодні в школі розповідала про свою сім’ю. У них майже всі родичі померли, усі дідусі й бабусі, і ще багато дядьків і тіток. Мірабел каже, що це такий звичай у них – помирати, і вона дуже пишається, що в неї стільки мертвих родичів, і розказала мені все: від чого вони померли, і що казали перед смертю, і які були в трунах. І вона каже, що один її дядько ходив довкола будинку вже тоді, як помер і його поховали, і це бачила її мама. Я не боюся всіх інших її родичів, але не можу забути про цього дядька.

Енн поклала Дору до ліжка й посиділа поруч, аж доки та заснула. Наступного дня вона залишила Мірабел Коттон у класі під час перерви й лагідно, але твердо дала їй зрозуміти, що коли вже трапилося їй нещастя мати дядька, який і по власнім похороні тиняється собі навколо будинків, то розповідати про такого ексцентричного пана своїй юній однокласниці – геть погано. Мірабел цей присуд видався надзвичайно жорстоким, бо ж Коттони й так мало чим могли похвалитися. Як же тепер вона підтримає свій шкільний престиж, коли заробляти капітал на сімейному привиді їй заборонено?

Вересень стиха перейшов у багряно-золотий благодатний жовтень. Якось надвечір у п’ятницю до Зелених Дахів зайшла Діана.

– Енн, я сьогодні одержала лист від Елли Кімбелл. Вона запрошує нас завтра на чаювання – познайомитися з ЇЇ кузиною, Ірен Трент, яка приїхала із Шарлоттауна. Але наші коні завтра зайняті, і ваш поні кульгає, тож… мабуть, нікуди ми й не поїдемо.

– То ходімо пішки, – запропонувала Енн. – Якщо йти через ліс – вийдемо на вест-графтонську дорогу якраз неподалік від ферми Кімбеллів. Це лише чотири милі, а додому пішки йти ми не будемо, бо нас напевне відвезе Олівер Кімбелл. Йому потрібен привід, щоб вислизнути в Ейвонлі до Керрі Слоун, а батько не хоче давати йому коня.

Отож дівчата постановили собі йти пішки й наступного дня вирушили Стежиною Закоханих повз дальні закутки ферми Катбертів. Там і розпочиналася дорога, що вела вглиб густого лісу, де росли вбрані у вогненно-золоті шати буки й клени, мерехтіло сонячне сяйво й усе тонуло в спокійному багряному безруху.

– Рік наче вкляк і молиться в порожньому соборі, налитому різноколірним світлом крізь вітражі, – мрійливо проказала Енн. – Негоже квапитися в такому лісі, правда ж? Так само, як бігати в церкві.

– Та все одно мусимо пришвидшити крок, – зауважила Діана, позирнувши на годинника. – Так чи сяк, а часу в нас небагато.

– Гаразд, я піду швидко, але не проси мене розмовляти, – відповіла Енн, прискорюючи крок. – Я хочу насолодитися красою цього дня. Це мов кубок неземного вина, що піднесли мені до губ – і з кожним кроком я роблю ковток.

Напевно, це «неземне вино» заполонило її так, що на роздоріжжі Енн повернула ліворуч. Їй слід було взяти праворуч, та згодом вона незмінно вважала цю помилку найщасливішою в житті. Дівчата вийшли на безлюдну, порослу травою дорогу, вздовж якої купчилися молоді ялинки.

– Де це ми? – спантеличено вигукнула Діана. – Це не вест-графтонська дорога.

– Ні, це головна дорога до Міддл-Графтона, – відказала присоромлена Енн. – Мабуть, я не туди повернула на роздоріжжі. Хтозна-де ми опинилися, але звідси до обійстя Кімбеллів, мабуть, іще милі зо три.

– Тоді ми будемо там чи не о п’ятій, бо зараз уже пів на п’яту, – розпачливо мовила Діана, вкотре позираючи на годинника. – Доки ми прийдемо, вони встигнуть випити чай і муситимуть знов накривати на стіл.

– Може, вертаймося додому? – зніяковіло запропонувала Енн. Проте Діана, поміркувавши, заперечила:

– Ні, коли вже зайшли так далеко – ходімо, проведемо в них вечір.

Та за кілька ярдів вони натрапили на нове роздоріжжя.

– Куди нам тепер? – засумнівалася Діана.

Енн похитала головою.

– Не знаю, але схибити ще раз ми не можемо. Ось хвіртка, а за нею стежка біжить прямісінько в ліс. Там десь має стояти будинок. Ходімо, спитаємо дорогу.

– Як тут романтично, – мовила Діана, петляючи стежкою поряд з Енн. Бігла та стежка між старезних ялиць, які, сплітаючись гілками, оповивали все попід собою незмінним мороком, де не могло рости ніщо, крім моху. Обабіч неї виднілася лиш бура лісова земля, що її подеколи навскіс торкалися сонячні промені. Усе тут було застигле, непорушне й мовби таке несказанно далеке від світу з усіма його турботами.

– У мене таке відчуття, що ми йдемо крізь зачаклований ліс, – прошепотіла Енн. – Як ти гадаєш, Діано, ми знайдемо потім шлях назад, у реальний світ? А тут повинен бути замок, у якому чарівним сном спить принцеса.

За наступним же поворотом вигулькнув перед ними, звісно, не замок, а будиночок, що здавався не меншою дивовижею в цій провінції, де охайні дерев’яні ферми були схожі одна на одну, мов дві краплі води. Уздрівши його, Енн заклякла, приголомшена, Діана ж вигукнула:

– О, я знаю, де ми! Це кам’яничка панни Лаванди Льюїс, вона буцімто кличе її Прихистком Луни. Я багато про неї чула, але досі жодного разу тут не була. Хіба не романтичне місце?

– Наймиліше, найпрекрасніше місце з усіх, що я бачила й навіть уявляла, – захоплено мовила Енн. – Мовби з казки чи з дивовижного сну.

Кам’яничка була низенька, побудована з нерівного морського пісковику, у її гостроверхому даху видніли два віконця з дерев’яними дашками та два великі комини. Стіни її всуціль заросли пишним, густим плющем, якому легко було звиватися по шорстких брилах. Осінні приморозки вже забарвили його в розкішні відтінки бронзи та червоного вина.

Перед будиночком простягнувся сад, до якого й вела стежина від хвіртки, де стояли дівчата. З одного боку він прилягав до будинку, із трьох інших був оточений старою кам’яною огорожею, зусібіч порослою травою, мохом і папороттю, аж нагадувала вона височенький зелений горбочок. Праворуч і ліворуч над нею ялиці розпросторювали гілки, мов долоні, унизу пролягав невеличкий свіжоскошений конюшиновий лужок, що тягнувся аж до блакитного вигину річки Графтон. Жодного дому чи розчищеної ділянки під ферму довкруж не було видно – лише долини й пагорби, засаджені молодими пухнастими сосонками.

– Хтозна-яка вона, та панна Лаванда, – боязко мовила Діана, відчиняючи хвіртку в сад. – Кажуть, що дуже химерна.

– Тоді з нею цікаво поспілкуватися, – рішуче відказала Енн. – Химерні люди завжди цікаві, які б не були. Хіба я не казала, що ми вийдемо до чарівного замку? Недарма ж цю стежину зачаклували ельфи.

– Хоч Лаванда Льюїс і не принцеса, – засміялася Діана. – Вона стара панна, їй сорок п’ять і коси в неї вже геть сиві, як я чула.

– То все через закляття, – упевнено проказала Енн. – Серцем вона й дотепер юна і прекрасна. Якби лиш ми знали, як її розчаклувати – панна Лаванда вийшла б нам назустріч така вродлива, осяйна… Та ми не відаємо. Це завжди знає тільки принц, а її принц іще не з’явився. Може, його спіткало фатальне лихо? Але так ніколи не буває в казках.

– Боюся, він уже з’являвся тут і пішов геть багато років тому, – відповіла Діана. – Вона, кажуть, була заручена зі Стівеном Ірвінгом, батьком Пола. Та вони посварилися й відтоді більше не зустрічались.

– Тихо, – застерегла її Енн. – Двері відчинені.

Дівчата спинилися на порозі під заростями в’юнкого плюща й постукали. Зсередини долинули чиїсь швидкі кроки – і перед ними постала чудернацька маленька особа років чотирнадцяти, кирпата, веснянкувата і з таким широким ротом, що він, здавалося, й справді простягався «від вуха до вуха». Дві її довжелезні русяві коси були перев’язані велетенськими синіми бантами.

– Чи вдома панна Льюїс? – запитала Діана.

– Так, мем. Проходьте, мем. Я повідомлю панну Лаванду, мем. Вона нагорі, мем.

Із цими словами маленька покоївка здиміла. Дівчата лишилися у вітальні самі й зацікавлено роззирнулися довкола. Ізсередини дивовижний будиночок приваблював не менше, ніж іззовні.

Стеля в кімнаті була низька, а на двох невеличких квадратних вікнах гойдалися муслінові фіранки. Старомодні, пречудово збережені й доглянуті меблі тішили око. Проте мусимо визнати щиро – найбільшою привабою в кімнаті для двох молодих дівчат, які щойно пройшли чотири милі на свіжому осінньому повітрі, був накритий до чаю стіл із ясно-блакитним порцеляновим сервізом, різноманітними ласощами, прикрашений папороттю, що надавала йому, як висловилася Енн, «святковості».

– Панна Лаванда, напевно, чекає гостей, – прошепотіла вона. – Стіл накритий на шістьох. А яка в неї кумедна покоївка – мов посланець зі світу ельфів. Вона могла би провести нас туди, та мені хочеться побачити панну Лаванду. Але тс-с-с, – ось і вона сама.

Наступної ж миті до них вийшла панна Лаванда Льюїс – і дівчата, забувши від подиву про добрі манери, зачудовано дивилася на неї. Вони гадали побачити звичайнісіньку стару діву – кощаву, із суворо закрученим попелясто-сивим волоссям і в окулярах. Проте жінка, яка постала перед ними, аж ніяк її не нагадувала.

Була вона невисока, з білосніжним густим кучерявим волоссям, ретельно вкладеним в охайні буклі. З-під тих буклів усміхалося їм юне, ще майже зовсім дівоче лице з гарно окресленими вустами, великими лагідними карими очима, рожевим рум’янцем і ямочками – справжніми ямочками на щоках. На панні Лаванді була елегантна сукня із кремового мусліну, уся гаптована блідо-рожевими трояндами – сукня, котра на більшості дам її віку здавалася б сміховинно дитячою, проте їй личила просто бездоганно.

– Шарлотта Четверта сказала, що ви до мене, – пролунав голос панни Лаванди, який так гармонійно доповнював її зовнішність.

– Ми хотіли спитати дорогу до Вест-Графтона, – пояснила Діана. – Маємо запрошення на чай до пана Кімбелла, та в лісі пішли не тією стежкою і вийшли на головну дорогу замість вест-графтонської. Від вашого обійстя нам слід іти ліворуч чи праворуч?

– Ліворуч, – відповіла панна Лаванда, невпевнено глипнувши на святково прибраний стіл. Тоді, мов натхненна раптовою поривчастою рішучістю, вигукнула: – Та, може, ви лишитеся на чай зі мною, тут? Будь ласка, лишайтеся. Доки ви прийдете, у пана Кімбелла вже й мине чаювання. А ми із Шарлоттою Четвертою ласкаво просимо вас.

Діана запитально глянула на Енн.

– Ми лишилися б залюбки, – відповіла та, не вагаючись, бо їй так кортіло щонайбільше дізнатися про цю дивовижну панну Лаванду, – якщо це не завдасть вам клопоту. Ви ж чекаєте інших гостей, правда?

Панна Лаванда знову глипнула на чайний стіл і зашарілася.

– Я знаю, вам це здасться дурницею, – мовила вона. – Бо це справдешня дурниця, і мені буває соромно… хіба тоді, як мене заскочать. Я не чекаю нікого – це лише гра. Бачте, мені було так самотньо. Але сюди майже ніхто не заходить, бо мій дім далеко від дороги. І Шарлотті Четвертій було самотньо. То я вдала, що чекаю гостей. Наготувала все… і стіл накрила… Поставила материн весільний сервіз і вбрала гарну сукню.

У Діани майнула думка, що панну Лаванду недарма кличуть химерною. Треба ж таке – сорокап’ятилітня жінка, мов дівчисько, бавиться в гості! Проте в Енн зблиснули очі й вона радісно вигукнула:

– О, ви теж любите все уявляти!

Почувши це «теж», панна Лаванда зрозуміла, що перед нею «рідна душа».

– Так, – рішуче зізналася вона. – Хоч це й дивно в мої літа. Але яка користь із буття незалежною старою панною, коли не можна втнути дурницю, якщо хочеться й нікого це не кривдить? Людина мусить чимось тішитися. Часом я думаю, що не змогла б жити без таких забав. Хоч рідко хто мене й заскочить із ними, а Шарлотта Четверта нікому не розповідає. Але сьогодні ви мене заскочили, – то я рада, бо маю справжнє товариство, і стіл до чаю накритий. Пройдіть, будь ласка, до кімнати для гостей і зніміть капелюхи. А я побіжу на кухню – гляну, чи Шарлотта Четверта зняла чайник з вогню. Вона хороша дівчинка, але чайника ніколи не знімає.

І сповнена гостинності панна Лаванда вибігла до кухні, а дівчата піднялися до гостьової кімнати, білосніжної, як і двері до неї, налитої світлом, що соталося крізь поросле плющем віконце, – кімнати, де мали б, як висловилася Енн, «розквітати щасливі сни».

– Дивовижна пригода, еге ж? – мовила Діана. – Яка вона чудова, ця панна Лаванда, хай навіть і трошечки дивна. Зовсім не схожа на стару панну.

– Вона – як музика в людській подобі, – відповіла Енн.

Дівчата спустилися вниз. Панна Лаванда несла до столу чайник, за нею дріботіла щаслива Шарлотта Четверта з тарелем свіженького печива в руках.

– А тепер скажіть мені, як вас звуть, – поцікавилася панна Лаванда. – Я дуже рада, що маю в гостях дівчат. Люблю молодь. З нею так легко уявляти, буцім я й сама ще зовсім юна. Так гірко, – ледь спохмурніла вона, – згадувати, що я вже стара. Отож, ви – просто для зручності – Діана Баррі? Та Енн Ширлі? Можна, я вдаватиму, що ми знайомі вже сотню років, і буду кликати вас Енн та Діаною?

– Звісно, так, – хором відказали дівчата.

– Тоді сідайте зручненько і їжте, – щиро запросила їх панна Лаванда. – Шарлотто, сядь скраєчку й розріж курку. Як добре, що я спекла бісквіт і пончики. Дурниця була, звісно, робити це для уявних гостей. Шарлотта Четверта собі так і подумала, правда, Шарлотто? Але бачиш, як добре все вийшло. Воно б не пропало, певна річ, бо ми з Шарлоттою Четвертою з’їли б усе за день чи два, але бісквіт – не з тих речей, які краще смакують із часом.

То був пам’ятний, веселий обід, а коли він закінчився, усі вийшли в сад, що тонув у розкішному призахідному сяєві.

– Як у вас тут гарно, – мовила Діана, захоплено роззираючись довкола.

– А чому ви кличете свій дім Прихистком Луни? – запитала Енн.

– Шарлотто, – звеліла панна Лаванда, – принеси-но сюди бляшаний ріжок, що висить над полицею з годинником.

Шарлотта Четверта вистрибом подалася геть і повернулася з ріжком.

– Дмухни, Шарлотто, – наказала панна Лаванда.

Шарлотта дмухнула, видобувши з ріжка гучний пронизливий звук. Якусь мить після того було тихо – а тоді ліс за річкою озвався розсипом чарівних відлунь – ніжних, летких, сріблистих – мовби всі ельфи сурмили у своїй країні на захід сонця. Енн і Діана захоплено скрикнули.

– А тепер смійся, Шарлотто, смійся гучно.

Шарлотта, яка б слухалася, вочевидь, і тоді, коли панна Лаванда звеліла їй постояти на голові, вистрибнула на кам’яну лаву й голосно, щиро засміялася. І знову багряний ліс та порослий соснами берег річки озвалися відлуннями, як ніби ціле юрмисько ельфів передражнювало її сміх.

– Усім подобається моя луна, – похвалилася панна Лаванда так, мовби луна була її особистою власністю. – Я й сама її люблю. З неї пречудове товариство – якщо тільки мати уяву. Ми часто сидимо тут тихими вечорами – я й Шарлотта Четверта – і бавимося з нею. Шарлотто, віднеси ріжок і повісь гарненько на місце.

– Чому ви кличете її Шарлоттою Четвертою? – спитала Діана, замалим не вмираючи від цікавості.

– Просто, щоб подумки не плутати з іншими Шарлоттами, – серйозно відповіла панна Лаванда. – Вони всі такі схожі, що я й відрізнити їх не годна. Її насправді звуть не Шарлоттою, а… не згадаю… як же? Здається, Леонорою. Так, Леонорою! Бачте, у чому річ: коли десять років тому померла моя мати, я не могла тут бути сама, і грошей не мала, щоб платити дорослій наймичці. Ото й узяла малу Шарлотту Бомен – вона тут поралася, а я годувала її й одягала. Її справді звали Шарлоттою – то була Шарлотта Перша. Їй тоді було тринадцять. А в шістнадцять вона поїхала до Бостона, щоб там влаштуватися краще. До мене перейшла її сестра, Джульетта, – мабуть, пані Бомен мала слабкість до пишних імен, – але вона страшенно нагадувала Шарлотту, то я її так і кликала. Вона не заперечувала, і я вже й не намагалася згадати її справжнє ім’я. То була Шарлотта Друга, а коли вона поїхала, прийшла Евеліна і стала Шарлоттою Третьою. Тепер маю Шарлотту Четверту, але й вона в шістнадцять років – а зараз їй чотирнадцять – поїде собі до Бостона. Хтозна, що я тоді робитиму. Шарлотта Четверта – найменша з Боменів. І найкраща. Всі інші Шарлотти постійно демонстрували, що вважають мої забави дурницями, а Шарлотта Четверта ніколи цього не робить, хай навіть і вважає так само. Але мені байдуже, що думають про мене люди, коли не дають цього знати.