355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Люси Монтгомери » Енн із Ейвонлі » Текст книги (страница 16)
Енн із Ейвонлі
  • Текст добавлен: 26 сентября 2016, 18:51

Текст книги "Енн із Ейвонлі"


Автор книги: Люси Монтгомери



сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 17 страниц)

Розділ 28
ПРИНЦ ВЕРТАЄТЬСЯ ДО ЗАЧАКЛОВАНОГО ЗАМКУ

Останній шкільний день почався й завершився. Учні Енн пречудово склали річні іспити. А їй на прощання вручили подячний адрес і невеличке бюрко в подарунок. Усі присутні дівчата й дами плакали, і навіть деяких хлопців підозрювали в тому, що вони не змогли втриматися від сліз, – хоч ті, звісно, усе обурено заперечували.

Невдовзі пані Ендрюс, пані Слоун та пані Белл, вертаючись разом додому, детально обговорили події того дня.

– Шкода, що Енн іде, коли діти так до неї звикли, – зітхнула пані Слоун, яка мала звичку зітхати завжди, навіть коли жартувала. – Хоча, – додала вона поспіхом, – ми знаємо, що й наступного року в нас буде чудова вчителька.

– Джейн сумлінно працюватиме, я впевнена, – холодно відказала пані Ендрюс, – замість розповідати дітям казки й тинятися з ними по лісі. Вона здобула схвальний відгук інспектора, і всі ньюбриджці в розпачі, що вона йде від них.

– Я рада, що Енн їде до коледжу, – мовила пані Белл. – Вона завжди цього хотіла, і для неї це просто чудово.

– Не знаю, не знаю, – пані Ендрюс, схоже, була рішуче налаштована ні з ким того дня не погоджуватися. – Не розумію, для чого їй іще якась освіта. Вона, певне, вийде за Гілберта Блайта, якщо він доти буде так само в неї закоханий, а тоді яка їй користь із латини й греки? Якби в коледжі вчили, як давати раду із чоловіком, хай би їхала.

Пані Ендрюс, як шепотілися між собою ейвонлійці, «давати раду» із чоловіком так ніколи й не навчилася, тож і дім їхній не був взірцем сімейного щастя.

– І пана Аллана вже викликали до Шарлоттауна, – мовила пані Белл. – Він теж нас невдовзі покине.

– До осені вони не поїдуть, – відказала пані Слоун. – Для громади це буде велика втрата, хоч я завжди вважала, що пані Аллан занадто модно вбирається, як на дружину пастора. Ну, та ніхто не бездоганний. А ви помітили, який охайний сьогодні пан Гаррісон? Він став геть іншою людиною. Щонеділі ходить до церкви й пожертвував грошей на платню для пастора.

– А як виріс Пол Ірвінг, – завважила пані Ендрюс. – Такий миршавий був, коли щойно приїхав сюди. А нині його не впізнати. Хлопчина стає схожий на батька.

– І такий розумний, – докинула пані Белл.

– Розумний, та… – пані Ендрюс понизила голос, – він такі чудернацькі речі каже. Минулого тижня Грейсі прийшла додому й узялася переповідати якісь його нісенітниці про людей, що живуть на узбережжі, історії, у яких і дещиці правди не було. Я звеліла Грейсі не вірити в ті вигадки, а вона сказала, що Пол, здається на таке й не сподівався. Нащо ж тоді розказував?

– Енн каже, що Пол – геній, – відповіла пані Слоун.

– Можливо. Хтозна, чого чекати від тих американців, – сказала пані Ендрюс, яка дула слово «геній» хіба тоді, коли його, за звичкою, іронічно вживали щодо химерних, незвичайних людей, і як Мері-Джо, вважала, що тому, кого так кличуть, просто «клепки бракує».

Тим часом у класі Енн сиділа сама при своїм столі, як сиділа й першого навчального дня два роки тому, зіпершись щокою на руку й тужливо споглядаючи з вікна Озеро Осяйних Вод. Серце їй від розлуки з учнями краялося так, що на певний час навіть Редмонд утратив у її очах усю колишню принадність. Вона досі відчувала обійми Анетти Белл і чула схлипування: «Я більше не любитиму іншої вчительки так, як вас, панно Ширлі – ніколи, ніколи».

Два роки вона працювала тут – сумлінно й віддано, – два роки робила помилки й сама ж на них училася. Багато чого змогла навчити своїх учнів, проте відчувала, що вони навчили її значно більшого – ніжності, самовладання й чистої, незатьмареної мудрості й розуміння дитячих сердець. Можливо, їй і не вдалося спонукати їх до честолюбних прагнень, проте вона змогла навчити – радше, на прикладі власної милої індивідуальності, ніж усіма ретельно дібраними настановами, – що життя можна й треба прожити в доброті й любові, дотримуючись правди, щирості та чесності й уникаючи всього, що відгонить брехнею, жадобою і вульгарністю. Вони, певно, ще й самі не почали усвідомлювати цих уроків, та згодом пам’ятали їх і втілювали в життя й багато років по тому, як забули назву столиці Афганістану чи дати початку й завершення війни Червоної та Білої Троянд.

– От і скінчився ще один розділ життя, – мовила Енн уголос, замикаючи шухляду. Їй було сумно; утім, романтична думка про «закінчений розділ» дещо втішила дівчину.

Перші два тижні канікул Енн провела в Прихистку Луни, і для тих, хто був до цього причетним, то була невимовна радість. Вона повезла панну Лаванду на закупи до міста й умовила купити нову тканину на сукню; невдовзі потому надійшла радість викроювання й шиття. Тим часом щаслива Шарлотта Четверта обметувала шви й збирала з підлоги клапті. І хоч панна Лаванда бідкалася, що її вже ніщо в житті не цікавить, очі їй засяяли, коли вона приміряла нову сукню.

– Я, певне, така дурна й легковажна, – зітхнула вона. – Соромно, що нова сукня – хай і з серпанку кольору незабудки – тішить мене більше за власне чисте сумління й пожертви на підтримку місіонерських служінь.

Коли добіг кінця перший тиждень гостини, Енн навідалася додому, у Зелені Дахи, – поцерувати панчохи двійнят і відповісти на всі запитання, які тим часом накопичилися в Деві. Надвечір вона вирушила на узбережжя – провідати Пола Ірвінга. Минаючи низьке квадратне вікно вітальні в будинку старої пані Ірвінг, Енн завважила чоловіка, у якого сидів на колінах Пол, та вже наступної миті хлопчик стрілою вилетів до неї.

– Панно Ширлі! – радісно закричав він. – Ви знаєте, що сталося? Таке чудове! Тато приїхав! Уявляєте? Тато приїхав! Ходімо зі мною. Тату, це моя дорога вчителька. Ви ж знаєте, тату.

Усміхнений Стівен Ірвінг підвівся назустріч Енн. Був то високий вродливий чоловік середніх літ із посрібленим сивиною волоссям, глибоко посадженими синіми очима й виразним сумним обличчям, на якому виділялися чітко окреслені підборіддя й чоло.

«Достоту романтичний герой», – подумала Енн із радісним трепетом у серці. Адже так сумно було б зустріти того, кого вона вважала б тим самим героєм, і виявити, що він лисий, опецькуватий чи має ще якийсь ґандж у чоловічій вроді. Для Енн було б жахливим потрясінням, якби об’єкт романтичного захоплення панни Лаванди виявився не таким гарним, як вона. – То ви і є «дорога вчителька» мого сина, про яку я стільки чув, – мовив він, щиро потискаючи руку Енн. – Пол так багато писав про вас, панно Ширлі, що мені видається, ніби ми з вами давно вже знайомі. Дякую вам за все те, що зробили для нього. Гадаю, саме ваш вплив і був йому потрібен. Моя мати – одна з найкращих і найдобріших жінок у світі, та з її міцним шотландським здоровим глуздом їй не завжди вдавалося збагнути характер мого хлопчика. Але ви дали йому те, чого вона не змогла. Ви з нею вдвох виховували Пола найкраще, як тільки можна виховати хлопця, що лишився без матері.

Всім подобається, коли їхні зусилля цінують. Від похвали пана Ірвінга обличчя Енн «зарум’яніло, мов троянди пелюстки», і втомлений, сумний чоловік, глянувши на неї, подумав, що ніколи ще не випадало йому бачити милішої, чарівнішої дівчини за цю руденьку сільську вчительку з дивовижними очима.

Блаженно щасливий Пол усівся поміж ними.

– Я не знав, що тато приїде, – сказав він сяючи. – Навіть бабуся не знала. Це була така несподіванка. Взагалі, – серйозно похитав головою Пол, – я несподіванок не люблю, бо тоді не можу насолодитися радістю очікування. Але це була чудова несподіванка. Тато приїхав учора вночі, коли я вже спав. І коли бабуся й Мері-Джо вже надивувалися, вони з бабусею пішли нагору подивитися на мене, а будити до ранку не хотіли. Та я сам прокинувся й побачив тата, і аж стрибнув на нього.

– З ведмежими обіймами, – усміхнувся пан Ірвінг, обіймаючи сина за плечі. – Я ледь упізнав мого хлопчика – він став такий великий, засмаглий і дужий.

– Навіть не знаю, хто більше зрадів, що тато приїхав – бабуся чи я, – вів далі Пол. – Бабуся ввесь день на кухні готує татові улюблені страви, і каже, що Мері-Джо цього не довірить. Це вона так радіє. А я більше люблю сидіти й розмовляти з татом. А зараз даруйте, але мушу покинути вас ненадовго – допомогти Мері-Джо пригнати корів із поля. Це один з моїх щоденних обов’язків.

І він побіг виконувати свій «щоденний обов’язок», а Енн з паном Ірвінгом продовжили розмову. Утім, Енн відчувала, що на думці в нього постійно було щось інше. Невдовзі пан Ірвінг сам заговорив про це:

– У своєму останньому листі Пол розповів, як ви з ним ходили до… моєї давньої приятельки. Панни Льюїс із кам’янички в Графтоні. Ви добре її знаєте?

– Так, вона моя близька подруга, – стримано відповіла Енн, нічим не виказавши трепету, що охопив її з ніг до голови від запитання пана Ірвінга. Вона інстинктивно відчула, що спостерігає за справжнім романтичним коханням.

Пан Ірвінг підійшов до вікна й задивився на золоте від сонячного сяйва море, на поверхні якого здіймав хвилі надсадний вітер. Кілька секунд у кімнаті з темними стінами панувала мовчанка. Потім пан Ірвінг повернувся й глянув у співчутливе лице Енн, усміхаючись здивовано й ніжно.

– Я думав про те, чи багато ви знаєте, – мовив він.

– Я знаю все, – миттю озвалася Енн. – Бачте, – квапливо пояснила вона, – ми з панною Лавандою дуже близькі подруги. Вона не розкаже таких особистих, священних речей будь-кому. Та ми з нею рідні душі.

– Так, напевне. Я попрошу вас про послугу. Мені дуже хотілося б навідати панну Лаванду, якщо вона дозволить. Ви могли б запитатися в неї?

Чи могла б вона?! Звісно, могла б! Так, це було кохання, справжнє кохання, з усією чарівливістю мрії, сюжету й рими. І хай ця історія була дещо запізніла, мов троянда, розквітла не в червні, а в жовтні, та все одно – це була троянда, що вся складалася з духмяного, золотого аромату – і золото мерехтіло в самім її серці. Ніколи ще не бігла Енн із таким приємним дорученням, як наступного ранку, кваплячись поміж буків до Графтона. Панна Лаванда була в саду. Від хвилювання руки Енн похололи, а голос тремтів.

– Панно Лавандо, я мушу дещо вам розповісти… дуже важливе. Знаєте, що?

Енн не сподівалася, що її подруга здогадається, та панна Лаванда раптом зблідла й промовила тихим, згаслим голосом, із якого зникла вся притаманна їй іскриста радість:

– Стівен Ірвінг повернувся?

– Як ви знаєте? Хто вам сказав? – вигукнула Енн, розчарована тим, що її велику таємницю розкрито.

– Ніхто. Я зрозуміла із твого виразу.

– Він хоче навідати вас, – сказала Енн. – Можна, я напишу йому, що ви згодні?

– Так, авжеж, – відказала схвильована панна Лаванда. – Чого б я мала йому відмовляти? Він же прийде лише як друг.

Утім, Енн мала щодо цього власну думку. Вона квапливо побігла в дім, щоб там, за столиком панни Лаванди написати записку панові Ірвінгу.

«Як це гарно – жити, наче в романі, – радісно думала вона. – Зрештою все буде добре… мусить бути добре. У Пола буде мама, яку він любитиме всім серцем, і всі будуть щасливі. Але пан Ірвінг забере панну Лаванду далеко звідси – і хтозна, що тоді буде з кам’яничкою. Отож, і тут є зворотний бік, як, здається, геть в усьому на світі».

Написавши свою важливу записку, Енн сама віднесла її на графтонську пошту, де, зустрівши листоношу, попросила доставити ЇЇ до Ейвонлі.

– Це дуже-дуже важливо, – наполягала Енн. Листоноша, старий буркотливий дідок, видався їй геть недоречною кандидатурою на роль посланця Купідона, та й не знала вона, чи безпечно покладатися на його пам’ять. Втім, він обіцяв не забути – і їй довелося задовольнитися цим.

Шарлотта Четверта відчувала, що того дня в Прихистку Луни оселилася таємниця… таємниця, яку не довірили їй. Панна Лаванда, витаючи думками деінде, блукала в саду, та й в Енн мовби вселився дух непосидючості, і весь час вона бігала туди й сюди, вгору і вниз між кімнатами. Шарлотта вичікувала, доки їй не забракне терпіння, аж ось рішучо стала перед Енн, коли ця замріяна юна особа втретє безцільно перетинала кухню.

– Прошу вас, панно Ширлі, мем, – мовила вона, труснувши синіми бантами, – так тяжко бачити, що у вас із панною Лавандою секрет, і даруйте, що я така допитлива, панно Ширлі, мем, але це страшенно недобре – не казати мені, коли ми всі були такими добрими друзями.

– Люба Шарлотто, я все розповіла б тобі, якби то була моя таємниця… та вона належить панні Лаванді. Але скажу тобі дещо – тільки, якщо нічого не вийде, ти ні словом не прохопишся жодній живій душі. Сьогодні тут буде прекрасний принц. Він уже колись приходив – багато років тому, – та в лиху годину поїхав далеко-далеко й забув про казкову стежину до зачаклованого замку, де виплакала за ним усі очі вірна принцеса. Але ось він усе згадав, а принцеса й досі чекає на нього, бо ніхто не міг розчаклувати її, окрім єдиного коханого принца.

– Ох, панно Ширлі, мем, а що це означає в прозі? – видихнула спантеличена Шарлотта.

Енн засміялася:

– У прозі це означає, що сьогодні панну Лаванду навідає давній друг.

– Тобто колишній жених? – запитала прозаїчна Шарлотта.

– Так, вочевидь – у прозі, – серйозно відказала Енн. – Він – батько Пола, Стівен Ірвінг. І хтозна, що із цього вийде, та сподіваймося на краще, Шарлотто.

– Надіюся, він одружиться з панною Лавандою, – недвозначно мовила Шарлотта. – Деяким жінкам судилося бути старими паннами і, боюся, я одна з них, панно Ширлі, мем, бо чоловіки мене завжди дратують. Але панна Лаванда інакша. І я завжди хвилювалася, як думала, що з нею буде, коли я виросту велика й муситиму їхати до Бостона. У мене більше немає сестер, і що, як їй доведеться взяти чужу покоївку, а вона сміятиметься з її забав, лишатиме речі не на своїх місцях і не захоче бути Шарлоттою П’ятою? Може, вона й не битиме посуд так часто, як я, але ніхто, ніхто більше так її не любитиме.

І вірна маленька покоївка із плачем кинулася геть.

Того дня в Прихистку Луни чаювання минало як завжди, хоча жодна із трьох його учасниць не могла проковтнути ані шматочка. Після чаю панна Лаванда пішла до себе й убралася в нову «незабудкову» сукню; Енн тим часом зачесала їй коси. Обидві вони страшенно хвилювалися, хоч панна Лаванда й намагалася виглядати холодною та незворушною.

– Завтра мушу поцерувати штору, – сказала вона так, ніби й не мала справи, важливішої за цю. – Вони виявилися геть нетривкі й погані, надто зважаючи на гроші, що я за них віддала. А Шарлотта знов забула витерти поруччя на сходах. Треба буде з нею поговорити.

Сидячи на ґанку, Енн побачила Стівена Ірвінга, котрий ішов до них стежиною через сад.

– Тут мовби взагалі немає часу, – усміхнено роззирнувся він довкола. – Ані в домі, ані в саду нічого не змінилося, відколи я був тут двадцять п’ять років тому. Від цього я знов почуваюся молодим.

– Ви знаєте – час зупиняється в зачаклованім замку, – серйозно відповіла Енн, – і знову рушає вперед тоді, коли приходить принц.

Пан Ірвінг ледь сумовито всміхнувся, дивлячись на її лице, осяяне юністю й надією.

– Іноді принц запізнюється, – пролунала його відповідь. Він не просив Енн перекласти його слова прозою. Як усі рідні душі, він «розумів».

– О ні – коли тільки істинний принц вертається до справжньої принцеси, – Енн рішучо труснула рудою голівкою й провела його до вітальні. Він зайшов усередину. Вона щільно причинила двері і, озирнувшись, зустрілася поглядами із Шарлоттою Четвертою, котра, «киваючи, у долоні плескала».[19]19
  Цитата з вірша Д. Мільтона «Алегро».


[Закрыть]

– Ох, панно Ширлі, мем, – зашепотіла вона, – я дивилася з кухонного вікна, і який же він гарний, панно Ширлі, мем! І якраз того віку, що потрібен панні Лаванді. Ох, панно Ширлі, мем, а як вам здається, то буде великий гріх – послухати під дверима?

– Величезний, Шарлотто, – твердо відказала Енн, – тож зараз ми з тобою підемо звідси геть, щоб уникнути спокуси.

– Але я не можу нічого робити, і це так тяжко – просто сидіти й чекати, – зітхнула Шарлотта. – Ох, панно Ширлі, мем, а якщо він не освідчиться? Хіба можна бути певною із чоловіками? Моя старша сестра, Шарлотта Перша, теж колись думала, що заручилася з одним. А він, виявляється, думав геть інакше, і вона сказала, що відтоді більше нікому з них не вірить. І ще я чула про таке жахіття, коли чоловік думав, що страшенно любить одну дівчину, а насправді весь цей час любив її сестру. Ох, панно Ширлі, мем, як може бідолашна жінка бути певною, коли сам чоловік не знає, що в нього на думці?

– Ми будемо на кухні чистити срібні ложки, – відповіла Енн. – На щастя, тоді можна буде не думати, бо я ні про що не здатна думати сьогодні. Так і час збіжить непомітно.

Минула година. Щойно Енн відклала останню начищену до сліпучого блиску ложку, як почула стукіт вхідних дверей. Вони із Шарлоттою обмінялися стривоженими поглядами.

– Ох, панно Ширлі, мем, – зітхнула Шарлотта, – якщо він іде так рано, то нічого в них не вийшло й більше ніколи не вийде.

Вони кинулися до вікна. Пан Ірвінг не збирався нікуди йти. Вони з панною Лавандою неспішно прямували стежиною до кам’яної лавки.

– Ох, панно Ширлі, мем, він обійняв її за талію, – радісно прошепотіла Шарлотта Четверта. – Напевно, він їй освідчився, інакше вона би в житті цього не дозволила.

Енн ухопила Шарлотту за її пухку талію й кружляла з нею по кухні, аж вони обидві засапалися.

– О, Шарлотто, – весело сказала вона, – я не віщунка й не донька віщунки, але хочу зробити пророцтво. Доки почервоніють клени, у цій кам’яничці станеться весілля. Перекласти тобі це прозою, Шарлотто?

– Ні, це я й сама розумію, – відказала Шарлотта. – Весілля – то не поезія. Але чому ви плачете, панно Ширлі, мем?!

– Бо це так прекрасно… як у романах… і трошки сумно, – мовила Енн, утираючи сльози. – Це все так гарно, але чомусь і печально також.

– Еге ж, за кого б не виходити – усе ризик, – підсумувала Шарлотта Четверта, – але я думаю, панно Ширлі, мем, чоловік – то ще геть не найстрашніше лихо.

Розділ 29
ПОЕЗІЯ І ПРОЗА

Наступний місяць Енн прожила у «вирі збудження», якщо характеризувати це за ейвонлійськими мірками. Підготовка до від’їзду до Редмонда її майже не хвилювала. Панна Лаванда виходила заміж, і у графтонській кам’яничці точилися нескінченні планування й обговорення, у яких незмінно була присутня й щаслива та зачудована Шарлотта Четверта. Потім прийшла кравчиня – і з собою принесла захват, нестерпні муки вибору й примірки. Майже весь свій вільний час Енн і Діана проводили в Прихистку Луни – а безсонними ночами Енн міркувала, чи слушно порадила панні Лаванді коричневу дорожню сукню замість темно-синьої й сріблясто-сіру шовкову сукню фасону «принцеса».

Усі так чи інакше пов’язані з історією панни Лаванди, були щасливі. Пол Ірвінг примчав до Зелених Дахів, щоб обговорити чудові новини з Енн одразу, як батько все йому розповів.

– Я знав, що тато гарно вибере мені другу маму, – гордо мовив він. – Це чудово – мати такого надійного батька, дорога вчителько. Я дуже люблю панну Лаванду. Бабуся теж рада. Вона каже – добре, що тато не одружується знов з американкою, бо хоч першого разу все було непогано, хтозна, чи так само йому пощастило би вдруге. І пані Лінд каже, що вона цю затію схвалює, бо коли панна Лаванда вийде заміж, вона напевне покине свої дивацтва і стане, як інші люди. Але сподіваюся, що ніяких дивацтв вона не покине, бо я їх теж дуже люблю. Я не хочу, щоб вона ставала, як інші люди. Тих інших людей і так забагато довкола. Ви ж розумієте, дорога вчителько.

Шарлотта Четверта теж сяяла від щастя:

– Ох, як гарно все вийшло, панно Ширлі, мем! Коли панна Лаванда й пан Ірвінг повернуться з весільної мандрівки, я поїду з ними до Бостона – а мені ж тільки п’ятнадцять років, панно Ширлі, мем! Усі мої сестри мусили чекати до шістнадцяти й аж тоді їхати. А правда, пан Ірвінг – чудовий? Він обожнює саму землю в неї під ногами, і так дивно буває часом дивитися на нього, коли він дивиться на неї. Мені слів бракує, щоб описати, панно Ширлі, мем. Я страшенно рада, що вони люблять одне одного. Коли так женяться – це найкраще, хоча деякі люди можуть женитися й без цього. У мене є тітка – вона аж тричі виходила заміж: спершу з любові, а потім іще двічі з розрахунку, і з усіма чоловіками була щаслива… хіба тільки не тоді, як мусила їх ховати. Але я вважаю, що вона дуже ризикувала, панно Ширлі, мем.

– О, це так романтично, – зітхала ввечері Енн у розмові з Маріллою. – Якби я не заблукала того дня, коли ми йшли до Кімбеллів, то не зустріла би панни Лаванди й не привела б до неї Пола… і він не написав би татові, що ходив до неї в гості, якраз тоді, коли пан Ірвінг збирався їхати до Сан-Франциско. Він каже, що коли одержав той лист, передумав і відправив до Сан-Франциско свого компаньйона, а сам приїхав сюди. П’ятнадцять років він нічогісінько не чув про панну Лаванду. Хтось йому сказав, що вона виходить заміж, – він думав, що так і сталося, і більше нікого про неї не розпитував. Але тепер усе вийшло правильно – і в цьому є й моя заслуга. Може, і правду сказала пані Лінд – що їм так судилося, і сталося б так у будь-якім разі. Та нехай – я все одно щаслива бути знаряддям у руках провидіння. Так, усе це справді надзвичайно романтично.

– Нічого романтичного я тут не бачу, – холодно відрубала Марілла, якій здавалося, що за чужими справами Енн геть забула про коледж, і дарма вона цілими днями «стовбичить» у Прихистку Луни, помагаючи панні Лаванді. – Спершу вони сваряться, як двоє дурнів, тоді Стівен Ірвінг їде до Штатів, там одружується й живе собі щасливо. Тоді жінка його вмирає, а він вирішує податися додому й думає: як там колишня наречена, чи не згодиться-таки вийти за нього? Вона тим часом живе самотою – і то, ймовірно, тому, що просто інший жених їй не трапився. Вони зустрічаються знову й вирішують побратися. І де в усьому цьому романтичність?

– Нема, звісно, коли розглядати це так, – відказала Енн ображено, мовби Марілла вихлюпнула на неї відро холодної води. – Таким воно здається тільки в прозі. Але в поезії все зовсім інакше, і я думаю, – боронилася розчервоніла Енн із завзятим блиском в очах, – що так дивитися значно приємніше.

Марілла глянула на її щасливе юне лице – і втрималася від подальших скептичних коментарів. Зненацька до неї прийшло розуміння, що краще, певно, мати дар «божественного погляду й чеснот»[20]20
  Цитата з поеми В. Водсворта «Прогулянка» (The Excursion).


[Закрыть]
і, як Енн, бачити події крізь чарівну призму видозміни чи то виявлення справжньої суті? – котра все омиває неземним, прекрасним сяйвом, невидимим для тих, хто бачить світ лише в прозі – як вона сама й Шарлотта Четверта.

– Коли буде весілля? – запитала вона, помовчавши.

– В останню серпневу середу. Їх обвінчають у саду під жимолостю – там, де пан Ірвінг освідчився їй двадцять п’ять років тому. Це так романтично, Марілло – навіть у дійсності. Не буде нікого, крім пані Ірвінг, Пола, Гілберта, нас із Діаною, та ще кузин панни Лаванди. А о шостій годині вони сядуть у поїзд і вирушать аж на тихоокеанське узбережжя. Восени вони повернуться й заберуть із собою до Бостона Пола й Шарлотту Четверту. А Прихисток Луни чекатиме тут їх усіх – вони, звісно, продадуть корову, курей і заб’ють вікна, але щороку приїздитимуть сюди на ціле літо. Я така рада. Дуже важко було б узимку в Редмонді думати, що люба кам’яничка стоїть замкнена, усіма покинута й порожня, чи що в ній живуть інші люди, – а це було б значно гірше. Але тепер вона лишиться в моїй пам’яті такою, як завжди, і я знатиму, що вона, щаслива, чекає літа, коли до неї знов повернеться життя й сміх.

Втім, не лише далеко не юні закохані були того року щасливі разом. Підтвердження тому прийшло до Енн якось надвечір, коли крізь ліс вона рушила до Садового Схилу й опинилася в саду Баррі. Попід великою вербою стояли вдвох Діана та Фред Райт. Діана притулилася до сірого стовбура, опустивши вії на зарум’янілі щоки, Фред тримав її за руку і щось казав – тихо, але дуже палко. У цю чарівну мить для них не існувало нікого в усьому світі. Ані вона, ані він не побачили Енн, котрій єдиного погляду вистачило, щоб усе зрозуміти й тихенько втекти назад у ліс. Вона бігла, не спиняючись, аж до самої своєї кімнатки на східнім піддашші, де мовчки сіла при відчиненім вікні, намагаючись дати лад розбурханим думкам.

«Діана і Фред закохані, – зітхнула вона. – Це здається таким… таким безнадійно дорослим».

Віднедавна Енн не полишали підозри, що Діана зраджує меланхолійний образ байронічного героя, що про нього мріяла колись. Але, як то кажуть, краще раз побачити, ніж десять разів почути, – переконавшись у своїх підозрах на власні очі, Енн була цілковито збентежена й здивована. Зненацька їй стало самотньо – так, ніби Діана переступила поріг нового незвіданого світу, лишивши позаду Енн, котрій ще не вільно було відчинити ці двері.

«Усе так швидко змінюється, і мене це трохи лякає, – сумовито подумала Енн. – Тепер, боюся, що ми з Діаною вже не будемо такі близькі. Я не зможу довірити їй усі свої таємниці – раптом вона перекаже їх Фреду. Але що вона знайшла в ньому? Він хороший і дуже веселий, але це ж лише Фред Райт».

Це питання дивує нас одвіку – що люди бачать у своїх обранцях? Проте як чудово, що всі ми бачимо різне, бо якби всі бачили одне й те саме, то, як казав один старий індіанець, «кожен хотів би взяти мою жінку». Авжеж, Діана бачила щось у Фреді – і те «щось» було недоступне очам Енн. Назавтра вона, замислена, сором’язлива юна панянка, прийшла до Зелених Дахів і розповіла все Енн під сутінковим склепінням кімнатки на східнім піддашші. Дівчата й плакали, і цілувались, і сміялись.

– Я щаслива, – сказала Діана. – Але трохи смішно думати, що тепер я заручена.

– А як воно – бути зарученою? – поцікавилася Енн.

– Залежить від того, з ким, – відповіла Діана зі зверхністю, притаманною всім зарученим у розмовах зі своїми не надто ще досвідченими подругами. – Із Фредом це так чудово, але думка про заручини з кимось іншим мене просто жахає.

– Невелика ж нам із того втіха, коли Фред на світі лише один, – засміялася Енн.

– Хіба ти не розумієш, Енн? – розсердилася Діана. – Я ж не про те кажу. Важко це пояснити. Але байдуже – ти збагнеш сама, коли настане твоя черга.

– Господь з тобою, найдорожча Діано, я все зрозуміла. Хіба не для того нам дається уява, щоб дивитися на життя очима інших?

– Ти мусиш бути дружкою на моєму весіллі, Енн. Пообіцяй мені приїхати – де б ти не була, коли я виходитиму заміж.

– Я приїду із краю землі, якщо доведеться, – урочисто пообіцяла Енн.

– Хоча це, звісно, буде нескоро, – зашарілася Діана. – Щонайменше за три роки, бо мені ще тільки вісімнадцять, а мама сказала, що жодній із своїх доньок не дозволить вийти заміж, доки їм не виповниться двадцять один. А Фредів батько хоче купити для нього ферму Авраама Флетчера й спершу виплатити дві третини її вартості, а тоді вже переписати на нього. Та однаково трьох років замало, щоб зібрати посаг на власне господарство – я ж іще геть нічого не вишила. Завтра й почну. У Майри Джилліс було до весілля тридцять сім вишитих серветок, і я хочу мати стільки ж.

– Так, не можна вести господарство, коли маєш усього тридцять шість серветок, – мовила Енн серйозно, проте в очах їй спалахнув пустотливий вогник.

Діана глянула на неї ображено.

– Не думала я, що ти насміхатимешся з мене, Енн, – дорікнула вона.

– Я не насміхалася, мила, – вибачливо проказала Енн. – Лише трошки вирішила тебе піддражнити. Я певна, що ти будеш найкращою у світі господинею. І як гарно, що ти вже зараз уявляєш собі дім своєї мрії.

Щойно проказавши ці слова, Енн захоплено почала зводити в уяві свій власний ідеальний дім. Господарював у ньому, звісно, її загадковий, гордий меланхолійний герой, та чомусь був там присутній і Гілберт Блайт, що помагав їй розвішувати картини, поратися в саду й робив усе те, що гордий меланхолійний герой, певне, вважав негідним своєї особи. І хай як намагалася Енн прогнати Гілберта з думок, він незбагненним чином опинявся там знову й знову, а що вона поспішала – то мусила облишити спроби й продовжити своє «будівництво». Це їй вдалося так успішно, що «дім її мрії» був зведений і оббитий перш, ніж Діана заговорила знову.

– Мабуть, Енн, тобі смішно, що я люблю Фреда, хоч він так відрізняється від того уявного, омріяного мого чоловіка – високого, стрункого? Але чомусь я не хочу, щоб Фред був високий і стрункий, бо тоді, розумієш, це був би вже не Фред. Звісно, – додала вона не без жалю, – ми будемо кумедною парою: обоє товстенькі й такі опецькуваті. Але краще так, ніж якби хтось із нас був низенький і товстий, а інший – стрункий та високий, як Морган Слоун зі своєю дружиною. Пані Лінд, коли бачить їх разом, завжди сміється й каже, що любові метром не зміряєш.

– Нехай, – сказала згодом Енн, розчісуючи коси перед дзеркалом у позолоченій рамці. – Я рада, що Діана щаслива й задоволена. Та коли настане моя черга, – якщо настане – сподіваюся, це буде цікавіше. Хоча й Діана колись так казала. Повторювала, що не вийде заміж у «звичайний» спосіб і що він мусить здійснити дивовижний подвиг, щоб завоювати її серце. Але вона змінилася. Може, і я змінюся – хоча ні, зараз я певна, що ні. Ох, заручини – це так складно, коли вони стаються з найкращими подругами.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю