Текст книги "Енн із Ейвонлі"

Автор книги: Люси Монтгомери

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 17 страниц)

Розділ 27
ВЕЧІР У ПАННИ ЛАВАНДИ

– Енн, а куди ти йдеш у цій гарній сукні? – запитав Деві. – Така ловка!

Енн спустилася до обіду в новій сукні з блідо-зеленого мусліну – кольору, якого вона не носила від дня смерті Метью. Сукня личила їй пречудово, підкреслюючи тонкі й ніжні, мов у квітки, барви лиця й сліпучо-яскравий колір волосся.

– Деві, скільки разів я казала тобі не вживати слова «ловкий», – дорікнула Енн. – Іду в Прихисток Луни.

– Візьми мене із собою, – благально простогнав Деві.

– Взяла б, якби їхала бричкою. Та я піду пішки, – це надто далеко для твоїх восьмирічних ноженят. Крім того, зі мною буде Пол, а його товариство тобі, здається, немиле.

– Тепер мені Пол уже більше подобається, – мовив Деві, люто накидаючись на свій пудинг. – Коли вже я сам став кращий, то мені не так шкода, що він кращіший за мене. Якщо так і далі піде, я скоро його дожену – і з ногами, і з кращістю. А ще Пол добрий до нас, менших хлопців – не дає старшим лупцювати нас і вчить бавитися в різні ігри.

– А як так вийшло, що Пол учора впав у струмок? – запитала Енн. – Я зустріла його на майданчику – він був увесь мокрий як хлющ. Я швидко відправила його додому, переодягтися в сухе, і навіть не з’ясувала, що сталося.

– Це було трошки випадково, – пояснив Деві. – Голову він навмисне запхав у струмок, а решта його впала таки випадково. Ми всі там гуляли біля струмка, а Пріллі Роджерсон за щось розсердилася на Пола – бо вона гарна, але дуже жадібна й зла, – і вона сказала, що йому бабуся вечорами крутить волосся на папілотки. А Пол, може б і не звернув на це уваги, тільки Грейсі Ендрюс засміялася, і він страшно почервонів, бо знаєш, Грейсі – вона його дівчина. Він за нею гине, квіти їй дарує і носить зі школи її книжки. І тоді він почервонів, як буряк, і сказав, що його бабуся нічого такого не робить, а волосся в нього саме собою кучеряве. І він ліг на березі й запхав голову в струмок, щоб їм усім показати…. не в той струмок, з якого ми беремо воду, – додав він, уздрівши нажаханий вираз Марілли, – а в той нижній. Але там дуже слизький берег, і Пол з нього впав. Такий ловкий хлюп у нього вийшов! Ох, Енн, я не хотів казати цього слова – воно само вискочило. Я хотів сказати – чудовий хлюп. І він був такий кумедний, коли звідти виліз, весь брудний і мокрий. Усі дівчата сміялися, крім Грейсі. Вона його жаліла. Грейсі хороша, та в неї ніс кирпатий. Коли я виросту, і в мене буде своя дівчина, то вона буде не кирпата. У неї ніс буде гарний, такий, як у тебе, Енн.

– На хлопця, котрий так вимазує все обличчя сиропом від пудингу, жодна дівчина не гляне, – суворо відказала Марілла.

– Я спершу вмиюся, а тоді вже піду залицятися, – заперечив Деві, намагаючись урятувати становище й витираючи сироп зі щік верхнім боком долоні. – І за вухами навіть не забуду помити. Сьогодні^я теж не забув, Марілло, і взагалі вже тепер частіше не забуваю. Хоча, – зітхнув Деві, – стільки закутків на людині, що про якийсь неодмінно забудеш. Ну, якщо до панни Лаванди мені не можна, то піду до пані Гаррісон. Пані Гаррісон – дуже страшно хороша жінка. У неї ціла коробка печива стоїть у коморі спеціально для малих хлопців, і ще вона завжди дає мені вичищати каструлю з-під тіста, коли робить сливовий пиріг, а там стільки слив на стінки налипає! Пан Гаррісон теж дуже хороший, а став іще вдвічі кращий, відколи знову зробився жонатий.

Мабуть, коли люди женяться, то всі стають кращі. А чому ви не женилися, Марілло? Скажіть, я хочу знати.

Марілла ніколи не переймалася своїм блаженним самотнім статусом, отож, перезирнувшись із Енн, вона люб’язно відповіла, що це сталося, вочевидь, тому, що ніхто їй не освідчився.

– Але ж ви могли самі освідчитись, – наполягав Деві.

– Ох, Деві, – серйозно озвалася Дора, так неприємно вражена, що аж дозволила собі заговорити першою, – це ж чоловік мусить освідчуватись.

– А чому завжди чоловік? – буркнув Деві. – І без того все на світі мусять робити чоловіки. Можна мені ще пудингу, Марілло?

– Ти вже достатньо з’їв, – сказала Марілла, та все ж відкраяла невеличкий шматок.

– От якби можна було завжди їсти тільки пудинг. Чому люди так не роблять, Марілло? Скажіть, я хочу знати.

– Бо їм би швидко це набридло.

– Я хотів би сам це перевірити, – скептично відказав Деві. – І все одно, краще мати пудинг лише в пісні дні й тоді, коли приходять гості, ніж не мати взагалі. У Мілті Болтера ніколи не буває пудингу. Мілті каже, що коли до них приходять гості, його мама всім дає сир і сама його ріже – кожному по шматочку, і ще один для пристойності.

– Якщо вже Мілті Болтер каже таке про свою матір, то хоч ти цього не повторюй, – суворо урвала його Марілла.

– Хай мені всячина! – Деві підхопив цей вислів у пана Гаррісона й собі вживав із превеликим задоволенням, – він це сказав як компелмент. Він дуже страшно пишається своєю мамою, бо люди кажуть, що в неї й гуска молоко даватиме.

– Я… здається, ті дурні кури залізли в мій барвінок, – мовила Марілла, квапливо підхоплюючись і тікаючи з-за столу.

Жодних курей у барвінку не було. Марілла навіть не глянула в бік клумби, а присівши на кришку льоху, сміялася, доки їй не стало за себе соромно.

Прийшовши по обіді до будиночка, Енн та Пол застали панну Лаванду й Шарлотту Четверту в саду – вони копали, сапали, скородили граблями й підстригали все, що тільки можна. Панна Лаванда, весела й мила в любих її серцю рюшах та мереживах, кинула садові ножиці й радісно вибігла назустріч гостям. Тим часом Шарлотта Четверта щасливо всміхалася.

– Вітаю тебе, Енн! Я знала, що ти прийдеш сьогодні. Тобі так пасує цей день – і він приніс тебе. Люди й речі, що пасують одні до одних, завжди приходять укупі. Якого клопоту ми б уникли, якби тільки всі знали це! Та вони не знають – і марнують свою дивовижну енергію, намагаючись поєднати непоєднуване. Як ти виріс, Пол! На півголови вищий, ніж тоді, коли приходив минулого разу!

– Так, пані Лінд каже, що я тепер як з води росту, – відповів безперечно втішений цим фактом Пол. – Бабуся сказала, що це нарешті каша подіяла. Може, і так, Бог його знає, – Пол глибоко зітхнув. – Бо я вже стільки з’їв тієї каші, що тут би хто завгодно виріс. Сподіваюся, коли я вже почав, то ростиму далі, і буду такий, як тато. У нього шість футів зросту, ви ж знаєте, панно Лавандо.

Так, панна Лаванда знала; її гарне личко ледь зашарілося. Вона взяла за руки Пола й Енн, і втрьох вони мовчки пішли в дім.

– Чи гарний сьогодні день для луни, панно Лавандо? – стривожено запитав Пол. День його перших відвідин був вітряний, і хлопчика це дуже розчарувало.

– Так, щонайкращий, – виринула із задуми панна Лаванда, – але спершу всі ми смачненько поїмо. Ви здалеку йшли, тож напевне зголодніли, а ми із Шарлоттою Четвертою можемо їсти будь-коли: такі вже слухняні в нас апетити. Тому – спустошмо комору. На щастя, там нині повно всього. Я відчувала, що сьогодні прийдуть гості, і ми із Шарлоттою Четвертою підготувалися як належить.

– Мені здається, ви з тих, у кого завжди повно всього у коморі, – відповів Пол. – Бабуся теж така. Але вона не дає мені їсти перед вечерею. Навіть не знаю, – замислився він, – чи варто мені їсти в гостях, коли вона цього не схвалює?

– Вона б не заперечувала, якби ти попоїв після довгої прогулянки – це ж інша річ, – мовила панна Лаванда, весело перезираючись із Енн понад кучерявою головою хлопчини. – Я теж вважаю, що їсти перед вечерею страшенно шкідливо. Саме тому в Прихистку Луни тільки так і їдять. Ми із Шарлоттою Четвертою не визнаємо загальноприйнятих правил харчування. Їмо жирну й важку їжу тоді, коли нам заманеться – вдень чи вночі – і квітнемо, як пишні троянди. Хоча, звісно, нам дуже кортить виправитися. Коли ми читаємо в газеті статтю, що застерігає нас не їсти котроїсь зі смачних улюблених страв, ми вирізаємо цього дописа, та й вішаємо на кухні, щоб не забути. Але чомусь ніколи не згадуємо про неї – ніколи, доки не з’їмо тієї самої страви. Та попри це, ми досі живі, хоча Шарлотту Четверту й мучили погані сни після того, як ми на ніч з’їли пончиків, м’ясного пирога й фруктового торта.

– Бабуся дає мені на ніч склянку молока й кусень хліба з маслом, а в неділю на хліб кладе ще трохи варення, – відказав на те Пол. – Тому я дуже люблю, коли настає вечір неділі, але не тільки тому. Неділя на узбережжі минає страшенно довго. Бабуся каже, що для неї вона пролітає, мов одна мить, і що тато в дитинстві теж не нудьгував по неділях. Може, воно й не було б так довго, якби я міг поговорити зі своїми скелястими людьми, але бабуся не дозволяє робити таке в неділю. Тому я просто багато думаю, хоч думки мої все одно занадто мирські. Бабуся каже, що в неділю треба мати лише релігійні думки. А панна Ширлі колись сказала, що будь-яка прекрасна думка може бути релігійною, і байдуже, про що вона чи в який день прийде. Але бабуся переконана, що справжні релігійні думки стосуються тільки проповідей та уроків у недільній школі. А коли вчителька й бабуся кажуть різне, я не знаю, що мені робити. Глибоко в серці, – Пол поклав руку на груди і звів серйозні блакитні очі вгору, назустріч співчутливому обличчю панни Лаванди, – я згоден з учителькою. Але ж, бачте, бабуся виховала тата по-своєму й досягла дивовижних успіхів, а панна Ширлі ще нікого не виховала. Хоч вона й допомагає виховувати Деві з Дорою, але хтозна ще, якими вони виростуть. І я думаю, що безпечніше триматися бабусиних порад.

– Я теж так гадаю, – урочисто підтвердила Енн. – І все ж, мені здається, якби ми із твоєю бабусею обмінялися думками із цього приводу, то з’ясували б, що обидві маємо на увазі те саме, тільки висловлюємо це по-різному. Але тобі, звісно, краще триматися бабусиних поглядів, оскільки вони вже зміцнені досвідом. А мені доведеться ще зачекати, доки виростуть двійнята, щоб мати певність і у своєму способі теж.

Після обіду вони повернулися в сад, де Пол, на свою превелику радість і зачудування, познайомився з луною. Тим часом Енн і панна Лаванда розмовляли, сидячи на кам’яній лавці під тополею.

– То ти поїдеш восени, – зажурено проказала панна Лаванда. – Я мала б радіти за тебе, Енн… а натомість страхітливо, егоїстично сумую. Мені так бракуватиме тебе. Часом я думаю, що друзів мати не варто. Усі вони йдуть із твого життя, лишаючи по собі тільки рану, що болить сильніше за порожнечу, котра була до їхньої появи.

– Ці слова могли б належати панні Елізі Ендрюс, але не панні Лаванді, – обурилася Енн. – Немає нічого гіршого за порожнечу… і я не йду з вашого життя. Адже в нас будуть листи й канікули. Люба, ви така бліда й утомлена.

– Ох-хо-хо-хо! – старанно гукав Пол, стоячи на кам’яній огорожі. Не всі крики його були мелодійні, та всі верталися до нього золотим і срібним передзвоном, на який перетворювали їх чарівні алхіміки з-поза річки.

Панна Лаванда нетерпляче махнула своїми гарними руками:

– Я втомилася від усього – навіть від луни. Нічого в моєму житті більше нема, крім неї… прекрасного, хоч і насмішкуватого відлуння втрачених надій, сподівань і радостей. Ох, Енн, жахливо, що я кажу такі речі своїм гостям. Я, мабуть, старію, і мені це шкодить. У шістдесят я буду страшенною буркотухою. Але, може, усе, що мені потрібно – це коробочка з пігулками від нудьги.

У цю мить повернулася Шарлотта Четверта, що зникла кудись після обіду, і повідомила, що пасовище Джона Кімбелла в північно-східному кутку стоїть червоне від ранніх суниць, отож – чи не хотіла би панна Ширлі піти з нею туди й зібрати трохи ягід?

– Суниці до чаю! – вигукнула панна Лаванда. – О, то не така я вже й стара, як думала… і не потрібні мені жодні пігулки! Біжіть, дівчата, а коли повернетеся, будемо пити з вами чай тут, під цією розкішною тополею. Я тим часом дістану вершки й усе приготую.

Енн і Шарлотта слухняно вирушили на пасовище Кімбелла – відлюдне й зелене, де повітря було м’яке, наче шовк, і духмяне, мовби тисячі фіалок ширили в ньому свій золотавий аромат.

– Як тут легко, свіжо дихається, – зітхнула на повні груди Енн. – Я почуваюся так, мовби п’ю сонячне сяйво.

– Так, мем, і я теж. Я точнісінько так почуваюся, мем, – згодилася Шарлотта Четверта, яка відповіла б так само, навіть якби Енн сказала, що почувається, мов пелікан на пустищі.

Щоразу, коли Енн їхала із Прихистку Луни, Шарлотта замикалася у своїй кімнатці понад кухнею, і перед дзеркалом училася говорити, ходити й усміхатися, як вона. Тішитися успіхам Шарлотті ще не доводилося, та «за раз не звалиш дерева враз», як учили її в школі, отож вона щиро сподівалася, що із плином часу опанує й цей витончений поворот голови, і швидкий вогник в очах, мовби там спалахували зірки, і ходу, що нагадувала тоненьку гінку стеблину попід вітром – усе те, що виходило в Енн так невимушено й просто. Шарлотта Четверта всім серцем обожнювала Енн, хоч і не тому, що вважала її незмірно вродливою. Краса рум’яних щік і темних кучерів Діани Баррі була значно більш до смаку Шарлотті, ніж місячносяйні чари сірих очей Енн і ніжно-блідий колір її щік, котрі повсякчас змінювали відтінок.

– Але я більше хочу стати такою, як ви, ніж бути гарною, – відверто зізналася вона Енн.

Енн, сміючись, випила мед із похвали й відкинула жало. Вона звикла зі змішаним почуттям сприймати компліменти на свою адресу. Людська думка щодо її зовнішності одностайною ніколи не була. Ті, хто чули, як її називають красунею, зустрівшись із нею, почасти бували розчаровані. Ті, хто позаочі знали її як «непоказну», дивувалися, чи не осліпли, бува, усі інші. Сама Енн вродливою себе не вважала. У дзеркалі вона бачила хіба бліденьке личко із сімома веснянками на носі, проте дзеркало не могло їй показати ні мінливої, невловної гри емоцій та виразів, що осявала її лице рожевим світлом, ні чарівної мрійливості та усмішки, які мерехтіли в її очах.

Не будучи вродливою в жодному із чітко визначених сенсів цього слова, Енн володіла, проте, чарівністю, яка впливала на всіх її знайомих. Її зовнішність будила думку про багатство натури Енн. Ті ж, хто знали її найкраще, хоча, можливо, й не замислювалися над цим, відчували, що найкраще в дівчині – величезні можливості, у яких криється могутня сила розвитку. Уже тепер її, здавалося, оточує велич прийдешніх подій.

Збираючи суниці, Шарлотта Четверта ділилася з Енн побоюваннями щодо панни Лаванди. Добра маленька служниця щиро переймалася станом своєї любої господині.

– Панні Лаванді дуже зле, панно Ширлі, мем. Дуже зле, хоч вона ніколи й не скаржиться. І це давно вже таке з нею, мем – іще відтоді, як ви приходили сюди з Полом того разу. Вона тоді напевне застудилася, мем. Коли ви поїхали, вона пішла в сад, і там гуляла до пізнього вечора в самій лише тоненькій шалі, мем. А тоді багато снігу випало й було дуже холодно, мем. І відтоді я помітила, що вона якась ніби смутна і втомлена. Її більше нічого не цікавить, мем. Вона покинула бавитися в гостей, не готує для них і столів не накриває – нічогісінько. Тільки як ви приходите, вона трошки звеселяється, панно Ширлі, мем. А найгірше, мем, – Шарлотта понизила голос, ніби мусила розповісти про найнеприємніший із симптомів страшної хвороби, – вона геть не свариться на мене, коли я щось розіб’ю. Правда, панно Ширлі, мем – учора я розбила жовто-зелену вазу, яку ще її бабуся привезла з Англії. Вона стояла на книжковій полиці, і панна Лаванда страх як її берегла. А я витирала з неї пилюку, і вже так обережно, панно Ширлі, мем – а вона все одно вискочила мені з рук – отак – ще раніш, як я встигла зловити, і розбилася на сорок мільйонів шматочків. Я дуже злякалася, що панна Лаванда буде страшно мене сварити, мем. І краще б вона сварила, а вона просто зайшла й подивилася, і сказала: «Не страшно, Шарлотто. Збери скалки й викинь». Точнісінько так, панно Ширлі, мем: «Збери скалки й викинь». Так, наче цю вазу й не її бабуся привезла з Англії. Ох, їй дуже зле, і мені через це прикро. І ніхто не подбає про неї – тільки я.

На очі Шарлотті набігли сльози. Енн співчутливо погладила її по смаглявій руці, що тримала надбиту рожеву чашку.

– Панні Лаванді потрібні зміни в житті, Шарлотто. Вона стільки часу проводить тут сама. Може, запропонуймо їй кудись поїхати?

Шарлотта похитала головою з непропорційно великим бантами:

– Не вийде в нас, панно Ширлі, мем. Панна Лаванда не любить їздити в гості. У неї є тільки троє родичів, і вона до них їздить, бо так велить сімейний обов’язок. А минулого разу вона повернулася від них додому й сказала, що ніякий обов’язок не примусить її більше туди поїхати. «Я повернулася додому залюблена у свою самотність, Шарлотто, – отак вона мені сказала, – і житиму довіку під своєю виноградною лозою і під смоковницею. Мої родичі хочуть зробити з мене стару бабу, а мені це шкодить». Точнісінько так, панно Ширлі, мем: «Мені це шкодить». Тож марно ми будемо вмовляти її поїхати в гості.

– Мусимо придумати щось для неї, – рішучо сказала Енн, вкидаючи останні ягоди у свою переповнену чашку. – Скоро в мене почнуться канікули – тоді я приїду й проведу тут цілий тиждень. Ми будемо щодня ходити на пікніки й уявляти різні дивовижні речі, може, і розважимо трошки панну Лаванду.

– Це буде те, що треба, панно Ширлі, мем, – захоплено вигукнула Шарлотта Четверта, тішачись не лише за панну Лаванду, а й за себе. Адже за цілий тиждень споглядання Енн вона напевне вивчить про неї багато нового й швидше стане такою, як вона.

Повернувшись у Прихисток Луни, дівчата застали панну Лаванду й Пола за накритим до чаю столиком, який вони винесли з кухні в сад. Суниці з вершками просто безмежного синього неба, на якім кучерявилися пухнасті білі хмарки, попід довгими тінями шурхітливих дерев, смакувала їм, як найвишуканіші ласощі. Опісля чаювання Енн допомагала Шарлотті мити посуд, а панна Лаванда сиділа на кам’яній лавці з Полом і слухала історії про його скелястих людей. Вона вміла уважно слухати, ця мила панна Лаванда – та зненацька Пол завважив, що вона втратила інтерес до Братів-Мореплавців.

– Чому ви так дивитесь на мене, панно Лавандо? – серйозно запитав він.

– Як дивлюся, Пол?

– Так, наче я вам когось нагадав, – відповів Пол. У нього траплялися часом такі спалахи дивовижної, аж моторошної проникливості, і мати при ньому таємниці ставало тоді небезпечно.

– Ти справді нагадав мені друга, який був у мене дуже давно, – замріяно проказала панна Лаванда.

– Коли ви були молодою?

– Так, Пол. А зараз – ти гадаєш, я вже стара?

– Знаєте, я й сам не розумію, – довірливо мовив Пол. – Ваші коси здаються старими – я ні в кого з молодих іще не бачив білих кіс. Та коли ви смієтеся, очі ваші молоді, як у моєї прекрасної вчительки. Я думаю, панно Лавандо, – обличчя й голос Пола були серйозні й урочисті, як у судді, – ви були б чудовою мамою. У вас такий погляд… такий, як був завжди в моєї мами. Шкода, що ви не маєте свого хлопчика.

– У мене є маленький хлопчик-мрія, Пол.

– Правда? А скільки йому років?

– Приблизно стільки ж, як тобі. Він зараз мав би вже бути старший, бо з’явився в мене задовго до твого народження. Але я не дозволю йому стати старшим за одинадцять чи дванадцять років, бо тоді він міг би зовсім вирости і я втратила б його.

– Я знаю, – кивнув Пол. – Тим-то й прекрасні вигадані люди, що завжди лишаються такими, як ми хочемо. З усіх, кого я знаю, тільки ви і моя прекрасна вчителька вмієте уявляти собі людей, і я також. Правда ж, як чудово, що всі ми тепер зустрілися? Але такі люди завжди знаходять одне одного. Бабуся зовсім нікого собі не уявляє, а Мері-Джо каже, що мені клепки бракує через мої фантазії. Але я все одно вважаю, що це дуже гарно – уявляти. Розкажіть мені про вашого хлопчика.

– У нього кучері й блакитні очі. Щоранку він приходить і будить мене поцілунком. А цілісінькі дні він бавиться тут, у саду, зі мною. Так, як оце ти. Ми бігаємо навзаводи й розмовляємо з луною, і я розповідаю йому казки. А коли сонце сідає…

– Я знаю, – радісно урвав її Пол, – він сідає коло вас, отак, бо у дванадцять років він уже завеликий, щоб вилазити вам на коліна, і кладе вам голову на плече – отак. А ви обіймаєте його міцно-міцно й притуляєтеся щокою йому до маківки – саме так. О, ви все знаєте, панно Лавандо.

Так їх і застала Енн, яка вийшла з будинку в сад, і щось в обличчі панни Лаванди змусило її пошкодувати, що настав час прощатися.

– Боюся, нам треба йти, Пол, якщо хочемо встигнути засвітла додому. Панно Лавандо, скоро я запрошу себе до Прихистку Луни на цілісінький тиждень.

– Якщо приїдеш на тиждень – я затримаю тебе на два, – пообіцяла панна Лаванда.