Текст книги "Енн із Ейвонлі"

Автор книги: Люси Монтгомери

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 17 страниц)

Розділ 13
ЗОЛОТИЙ ПІКНІК

На шляху до Садового Схилу, там, де вкрита мохом кладка з’єднувала береги струмка за Лісом Привидів, Енн зустрілася з Діаною, котра бігла до Зелених Дахів. Дівчата присіли побіля Джерела Дріад, де з-під землі пробивалися крихітні стебла папороті, мов кучеряві лісовички, що позіхали, відганяючи довгий сон.

– А я саме йшла просити тебе допомогти в суботу відсвяткувати мій день народження, – сказала Енн.

– День народження? Таж він у березні!

– Я в тім не винна, – засміялася Енн. – І все було б інакше, якби мої батьки порадилися зі мною. Бо я воліла б народитися теплої весни. Як то було б чудово – прийти у світ разом з фіалками й конваліями, відчувати, ніби я – їхня сестра. Та коли вже цього не сталося, можна бодай святкувати день народження в травні. А в суботу приїде Прісцилла, і Джейн буде вдома. Ми всі підемо до лісу й цілий день вітатимемо там весну. Зараз ми ще майже не знайомі з нею, та в лісі буде нагода пізнати її близько, як ніде. Я хочу обійти всі поля – отам, усі безлюдні, віддалені закутки. Скільки там місцин, яких люди ніколи не бачили, хай навіть і дивилися на них. Ми станемо друзями вітру, небу й сонцю, і принесемо додому весну в наших серцях.

– Звучить страшенно мило, – відповіла Діана, не ймучи остаточної віри чарам слів Енн. – Та чи не буде в тих місцях занадто вогко?

– А ми взуємо калоші, – практично-поступливо озвалася Енн. – Отож, приходь до мене в суботу зранку – допоможеш усе приготувати. Ми візьмемо із собою вишукані ласощі, що так личитимуть весні – тістечка із джемом, і маленьке пісочне печиво, і хрустке печиво з рожевою та жовтою глазур’ю, і бісквіт. І бутерброди, звісно, хоч це й зовсім не поетично.

Субота виявилася ідеальним днем для пікніка – свіжим, теплим, сонячним і блакитним, із легким грайливим вітерцем на луках і в садах. По залитих сонячним сяйвом зеленавих пагорбах і полях розсипалися ніжні зірочки квітів.

Пан Гаррісон орав поза фермою, відчуваючи магічний подих весни навіть у своїй повільній, млявій крові. Тим часом із узлісся, що межувало з полем, до нього долинув сміх і безтурботні голоси. Він підвів голову й побачив, як четверо дівчат із кошиками зникають між сосон та беріз.

– Легко бути щасливою в такий день як сьогодні, правда, дівчата? – мовила Енн із притаманною лише їй філософією. – Нехай це буде золотий день, що лишиться нам на радісну й теплу згадку. Ми шукатимемо красу й відмовимося бачити все інше. Щезни, смутку! Джейн, ти думаєш про вчорашні шкільні прикрощі.

– Звідки ти знаєш? – запитала вражена Джейн.

– Мені знаний цей вираз. Часто відчуваю його й на власному обличчі. Та не думай про це сьогодні – тут так гарно. Всі клопоти зачекають до понеділка… а якщо не зачекають, тим краще. Дивіться, дивіться, дівчата, які фіалки! Цю картину назавжди треба зберегти в галереї пам’яті. Коли мені буде вісімдесят років… якщо буде… я заплющу очі й побачу ці фіалки – достоту такі, як нині. Ось перший чудовий дарунок нам від цього дня.

– Якби можна було побачити цілунок, він був би схожий на фіалку, – додала Прісцилла.

Енн засяяла:

– Я така рада, Прісцилло, що ти це сказала, а не лише уявила подумки. Світ був би цікавіший – хоч він і так дуже-дуже цікавий, – якби всі люди казали, що думають насправді.

– Тоді багатьом з них довелося б тікати чимдуж, – заперечила мудра Джейн.

– Можливо. Але вони самі винні, що мають недобрі думки. Та сьогодні ми можемо казати все, бо думки в нас будуть лиш найпрекрасніші. Кожна скаже те, що спаде їй на гадку. Оце вийде справжня розмова. А цієї стежини я ніколи не бачила. Ходімо глянемо, що там.

Стежина була в’юнка й така вузенька, що дівчата мусили йти вервечкою, та все одно щік їм торкалися ялинові гілки. Попід деревами лежали оксамитові подушки моху, а далі, там, де ліс був рідший і нижчий, землю щедро всіяли дивовижні розсипи зелені.

– Які гарні «слонячі вуха», – вигукнула Діана. – І як багато – хочу нарвати букет.

– Як можна було дати таку жахливу назву цим прекрасним рослинам? – запитала Прісцилла.

– Мабуть, той, хто називав їх, зовсім не мав уяви – або ж мав її забагато, – відповіла Енн. – О, дівчата, гляньте на це!

«Це» виявилося невеличким лісовим ставком посеред сонячної галявинки там, де уривалася стежина. Влітку ставок висихав і заростав буйною соковитою папороттю, та зараз попід сонцем весело мерехтіла непорушна, ясна й рівна водна гладінь. Тендітні берізки зійшлися довкруж ставка, а дрібна папороть на березі слугувала йому за облямівку.

– Яка краса, – видихнула Джейн.

– Потанцюймо довкола, мов лісові німфи, – запропонувала Енн, ставлячи кошик на землю й простягаючи руки дівчатам.

Але танок не вдався, бо твань була грузька і Джейн загубила калоші.

– Не можна бути лісовою німфою в калошах, – підсумувала вона.

– Тоді мусимо бодай назвати це місце, перш ніж покинемо його, – мовила Енн, поступаючись невблаганній логіці фактів. – Нехай кожна запропонує ім’я, і кинемо жереб. Діано?

– Березовий Ставок, – миттю озвалася Діана.

– Кришталеве Озеро, – сказала Джейн.

Енн, стоячи позаду, очима благала Прісциллу про доречніше ім’я, і Прісцилла сягнула висот фантазії, мовивши «Мерехтлива Гладінь». Сама ж Енн зупинилася на «Свічаді Фей».

Усі пропоновані назви було записано на смужках березової кори олівцем, що знайшовся в кишені практичної панни Джейн, – і складено в капелюшок Енн. Прісцилла заплющила очі й витягла одну з них.

– Кришталеве Озеро, – урочисто мовила Джейн. Енн, коли й подумала, як підступно позбиткувалася з неї доля, усе ж ні словом про це не обмовилась.

Пройшовши дальнім підліском, дівчата опинилися на порослій молодою зеленню луці пана Сайласа Слоуна. За нею починалася нова стежина, що звертала в ліс – і, порадившись, вони вирішили оглянути її теж. Винагородою стала їм ціла низка дивовижних несподіванок. Спершу, минаючи луку, вони опинилися в шатрі з квітучих диких вишень, що поспліталися гілками. Дівчата скинули капелюшки й заквітчали коси м’яким ніжно-білим цвітом. Тоді стежина пірнула праворуч, у сосновий ліс – такий густий і темний, що блукали вони мовби в сутінках і не бачили над собою ані клаптика неба, ані сонячного промінчика.

– Тут живуть лихі лісові ельфи, – прошепотіла Енн. – Вони злі й підступні, але нам не зашкодять, бо навесні їм не дозволено кривдити інших. Онде з-за тієї старої сосни один із них зиркає на нас, а на оцім великім мухоморі їх щойно сидів цілий гурт, ви помітили? Добрі феї живуть завжди в сонячних місцинах.

– Я б хотіла, щоб феї існували насправді, – мовила Джейн, – і могли виконати три бажання… чи бодай одне, це було б так чудово. А що б ви попросили у феї, дівчата? Я так хотіла би стати заможною, вродливою й розумною.

– А я – високою і стрункою, – озвалася Діана.

– А я хочу бути знаменитою, – відповіла Прісцилла.

Енн подумала про свої коси, та відкинула це бажання як негідне.

– Я хочу, щоб була весна – постійно, в усіх серцях і в нашому житті.

– Це, – відказала Прісцилла, – однаково, що бажати світові стати раєм.

– Частиною раю. В інших його частинах будуть літо й осінь – і трошки зими, авжеж. Бо навіть на небесах мені часом хотілося б сліпучих засніжених полів і веселих візерунків з інею. А тобі, Джейн, хіба ні?

– Я… я не знаю, – розгубилася Джейн. Вона була хорошою дівчиною, ревною християнкою, що сумлінно й ретельно виконувала свій обов’язок і вірила всьому, чого її вчили. Та про небеса вона ніколи не думала більше, ніж від неї вимагали.

– Мінні-Мей питала мене, чи будемо ми на небесах щодня вдягати святкові сукні, – засміялася Діана.

– Ти сказала їй, що будемо? – поцікавилася Енн.

– Господи, звісно, ні. Я сказала, що там ми взагалі не будемо думати про сукні.

– А я думаю, будемо… трошечки, – серйозно відповіла Енн. – Адже попереду буде ціла вічність, і важливішим справам це не зашкодить. Там ми носитимемо гарні сукні… чи ліпше буде сказати «убрання». Перші кілька століть я проведу в рожевому – бо навряд він швидко мені набридне. Я ж так люблю рожевий – а в цьому світі носити його не можу.

За лісом стежина пірнала вниз і вела до сонячної галявини, яку розтинав струмок із кладкою, а тоді – до пишного, налитого сяйвом букового гаю, де повітря бриніло, п’янке, мов ясне золоте вино, на деревах тріпотіло свіже зелене листя, а земля мінилася мозаїкою сонячних відблисків. Тут теж росли дикі вишні й молоді гнучкі сосни, і височів пагорб – такий стрімкий, аж дівчата задихалися, поки видерлись нагору, але там, на верхівці, чекала на них найприємніша несподіванка того дня.

Позаду них простягалися дальні поля ферм, що стояли вздовж верхньої дороги до Кармоді. Попереду, оточений буками і ялинами, відкритий з південного боку, лежав маленький клаптик землі, а на ньому сад – чи то радше колишній сад. Довкруж нього стояла напівзруйнована кам’яна стіна, поросла мохом і травою. Уздовж східного боку рядком росли білі, схожі на кучугури, садові вишні. Тут іще було знати сліди колишніх стежок і трояндових заростей посередині, та решту простору вкрили, ніби килимом, нарциси, жовті й білі, що в неземному щедрому своєму цвітінні ледь гойдалися на вітерці понад соковитим зеленим різнотрав’ям.

– Ох, яка краса! – вигукнули троє дівчат. Енн милувалася мовчки.

– Але звідки тут узявся цей сад? – вражено запитала Прісцилла.

– Це, мабуть, сад Естер Грей, – відповіла Діана. – Мама розповідала нам про нього, але я його ніколи не бачила, та й гадки не мала, що він досі є. Ти ж знаєш цю історію, Енн?

– Ні, хоч ім’я це, здається, десь чула.

– Мабуть, на цвинтарі бачила. Її поховали під тополями – знаєш, отой невеличкий сірий камінь, а на ньому вибиті ворота й напис – «Світлій пам’яті Естер Грей, що спочила двадцятидвохлітньою». Джордан Грей лежить поряд з нею, та в нього могила без надгробка. Дивно, що Марілла тобі не розповіла. Хоча то було тридцять років тому – цю історію вже забули.

– Ну, коли є історія – мусимо її почути, – сказала Енн. – Сядьмо тут, між нарцисів, і хай Діана все розповість. О, дівчата, їх тут сотні, сад укритий ними, ніби килимом з місячного й сонячного сяйва. Лиш задля цього відкриття варто було прийти сюди. Подумати тільки – я шість років прожила за якусь милю звідси, а жодного разу його не бачила. Розказуй, Діано.

– Колись давно, – почала Діана, – ця ферма належала старому панові Девіду Грею. Але він тут не жив – його дім був на місці теперішньої ферми Сайласа Слоуна. Він мав єдиного сина, Джордана, і якось той поїхав на заробітки до Бостона й там закохався в дівчину, Естер Мюррей. Естер працювала у великій крамниці, і їй це геть не подобалося. Вона виросла в селі й дуже хотіла знову колись там жити. А тоді Джордан попросив її руки, і вона сказала, що вийде за нього, коли тільки він забере її в тихе місце, де не буде нікого, крім полів і дерев. І він привіз її до Ейвонлі. Пані Лінд тоді ще заявила, що це страшенний ризик – брати кволу янкі, ще й до хатньої роботи невдатну, але мама каже, що вона була така красуня, і Джордан обожнював саму землю, по якій вона ступала. Отож, пан Грей переписав Джорданові цю ферму, поставив невеличкий будиночок – і там вони з Естер прожили чотири роки. Вона ніколи ніде не бувала, і до неї навряд чи хто й заходив, окрім мами та пані Лінд. Джордан насадив для неї цей сад, і вона його до нестями любила, майже весь час тут проводила. Господиня з неї таки була плохенька, зате із квітами вона давала раду. А тоді захворіла. Мама каже, що в неї, напевно, були сухоти ще задовго до приїзду сюди. У ліжку вона не лежала, та щодня дедалі слабшала. Джордан нікому не дозволив її доглядати. Усе робив сам, і мама каже, що був такий дбайливий і лагідний, як жінка. Щодня він кутав її в шаль і виносив до саду. Там вона й лежала на лавці, така щаслива. Кажуть, Естер просила Джордана щовечора молитися за неї, щоб смерть її застала в цьому ж саду. І Господь почув її молитву. Якось Джордан виніс її в сад, зірвав там усі троянди і вкрив дружину, – а вона всміхнулася йому… заплющила очі… і все, – тихо закінчила Діана, – отакий кінець.

– Яка прекрасна історія, – зітхнула Енн, витираючи сльози.

– А що було із Джорданом? – запитала Прісцилла.

– По смерті Естер він продав ферму й повернувся в Бостон. А тут оселився пан Джейбз Слоун і переніс будинок ближче до дороги. Сам Джордан помер за десять років, і його привезли сюди й поховали поруч із Естер.

– Не розумію, як вона могла хотіти жити тут, далеко від усіх, – замислилася Джейн.

– О, це я чудово розумію, – замріяно відповіла Енн. – Сама б я не хотіла так жити ввесь час, бо хоч люблю дерева й поля, та все ж і людей люблю. Але я розумію Естер. Вона так утомилася від галасливого заюрмленого міста, де всі кудись поспішають і всім до вас байдуже. Хотіла втекти кудись, де спокійно, зелено, де вона могла б відпочити. І бажання її здійснилося, а таке стається, я певна, з небагатьма. Вона мала чотири щасливих роки перед смертю – щасливих і прекрасних, тож, мабуть, варто їй радше позаздрити, аніж жаліти. Заплющити очі й заснути навіки поміж троянд, із усмішкою найдорожчого, коханого – я думаю, це дивовижно!

– Вона посадила ці вишні, – мовила Діана. – Сказала моїй мамі, що діждати плодів не сподівається, та щаслива знати, що вони житимуть і прикрашатимуть світ і після її смерті.

– Як добре, що ми пішли цією стежкою, – озвалася Енн; очі їй сяяли радістю. – Сьогодні ж мій названий день народження, а цей сад і його історія стали мені чудовим дарунком. Діано, а мама не казала тобі, якою була Естер Грей?

– Ні, казала тільки, що була гарною.

– І це теж добре, бо тепер я можу уявити її якою завгодно. А мені здається, вона була маленька й тендітна, з м’якими темними кучерями, великими лагідними карими очима й блідим та мрійливим лицем.

Дівчата полишали кошики в саду Естер і решту дня провели, блукаючи лісами й полями, відкриваючи нові стежини й численні тихі закутки. У найпрекраснішому з них вони, зголоднівши, пообідали – на стрімкім березі веселого струмка, де між високих шовкових трав росли білі берези. Коло них дівчата й сіли, віддавши належне ласощам, приготованим Енн, і навіть прозаїчні бутерброди виявилися не зайвими після довгої втомливої прогулянки, яка тільки сприяла пробудженню апетиту. Для подруг Енн узяла склянки й лимонад, собі ж зробила чашку з березової кори – і пила холодну воду зі струмка. Чашка протікала, вода, як завжди навесні, смакувала землею, та Енн уважала цей напій доречнішим для такого дня.

– Гляньте, дівчата, який вірш, – раптом озвалася вона.

– Де? – Джейн і Діана дивилися так, немов сподівалися відшукати стародавні руни між візерунків на березах.

– Отам, де струмок. Ця стара кладка, укрита мохом, по якій жебонить вода тоненькими цівочками, ніби дівочі пасма під гребенем, і сонячний промінь, що бавиться з нею, а тоді пірнає в глибінь. Це найпрекрасніший вірш, який я бачила.

– Я назвала б це картиною, – відповіла Джейн. – Вірш – то рими й рядки.

– О ні, звісно, ні, – Енн рішучо похитала головою в короні з ніжного вишневого цвіту. – Рими й рядки – то лиш видиме вбрання вірша. Це ще не він сам, як твої волани й мережива – це не ти, Джейн. А справжній вірш – то душа, вбрана в слова… і ця краса – ось і є душа ненаписаного вірша. Нечасто можна побачити душу – навіть душу вірша.

– Цікаво, яка вона, душа… душа людини? – замислилася Прісцилла.

– Мабуть, отака, – відповіла Енн, указуючи на розсип сонячного сяйва крізь віття беріз. – Тільки в неї напевне є ще й форма. Я люблю уявляти душі витканими зі світла. Одні переливаються тремтливими рожевими відблисками, інші – мерехтять, наче море під місячними променями. А ще деякі – бліді й прозорі, мов досвітній туман.

– Я десь читала, що душі схожі на квіти, – додала Прісцилла.

– Тоді твоя душа – це золотистий нарцис, – мовила Енн, – а в Діани – червона, червона троянда. А в Джейн – яблуневий цвіт, рожевий, міцний і ніжний.

– А твоя – біла фіалка з бузковими жилками на пелюстках, – підхопила Прісцилла.

Джейн прошепотіла Діані, мовляв, ніяк не збагне, про що вони говорять. А вона, Діана, розуміє?

Додому дівчата верталися в м’якому світлі золотого травневого вечора, з кошиками, повними квітучих нарцисів із саду Естер, на могилу котрої наступного дня Енн віднесла свій букет. Десь у сосновому вітті співали малинівки, у болотах кумкали жаби. Вода в маленьких озерцях між пагорбами мінилася, мов топази й смарагди.

– І все ж ми гарно провели час, – мовила Діана так, наче й сама не вірила в це, збираючись на пікнік.

– Це справді був золотий день, – відповіла Прісцилла.

– Я так страшенно люблю ліс, – озвалася Джейн.

Енн мовчала. Мрійливо вдивляючись у призахідне небо, вона думала про юну Естер Грей.

Розділ 14
ДАРЕМНІ ХВИЛЮВАННЯ

У п’ятницю ввечері, коли Енн йшла додому з пошти, до неї приєдналася пані Лінд. Ця добродійка звично потерпала від надміру церковних та громадських справ.

– Я була в Коттонів. Хотіла, щоб Еліс прийшла на кілька днів, допомогти мені в господарстві, – заявила Рейчел. – Минулого тижня вона вже була тут. Така млява й повільна, але все ж краще, ніж самій давати раду. А зараз вона хвора і прийти не може. І Тімоті сидів там з нею, кашляв і скиглив. Він уже десять років умирає, і вмиратиме ще стільки ж, будь певна. Навіть це зробити як слід не здатен. Нічого не вміє, навіть хворіти. Квола, безпорадна сім’я. Що з ними буде, я не знаю, хоч, може, Провидінню це відомо.

І пані Лінд зітхнула – так, мовби мала величезні сумніви в обізнаності Провидіння щодо цих питань.

– А Марілла у вівторок їздила до окуліста, еге ж? І що він каже? – запитала вона.

– О, він дуже втішений, – радісно відповіла Енн. – Каже, що бачить істотне поліпшення і певен, що сліпота їй уже не загрожує. Хоч і застерігає, що ні читати багато, ні шити вона більше не зможе. А як минає підготовка до благодійного ярмарку?

Спільнота милосердя саме збиралася провести ярмарок та вечерю, і пані Рейчел стояла на чолі приготувань.

– Добре, добре. А ти нагадала мені – пані Аллан пропонує одну з яток облаштувати в стилі старосвітської кухні й продавати там печену квасолю, пончики, пироги й таке інше. Тож зараз ми повсюди збираємо старі меблі й начиння. Пані Флетчер позичить нам вишивані скатертини своєї матері, пані Болтер – старі стільці, а тітка Мері Шоу – буфет із заскленими дверцятами. Може, і Марілла пожертвує свої мідні свічники? Ми ще збираємо старовинний посуд, усе, що можна знайти. Пані Аллан дуже хоче відшукати порцеляновий полумисок з китайським візерунком, але таких, здається, ні в кого нема. Ти, бува, не знаєш, де можна його дістати?

– У панни Джозефіни Баррі є такий полумисок. Я напишу їй – може, вона згодиться вам його позичити, – запропонувала Енн.

– Напиши, будь ласкава. Ярмарок через два тижні. Дядько Ейб Ендрюс пророкує нам дощ і грозу на той час, отож, день безперечно буде погожий.

Дядька Ейба Ендрюса з іншими пророками єднало бодай те, що на рідній землі він не мав великої пошани. Його численні прогнози погоди майже ніколи не справджувались і становили тему для постійних жартів. Пан Елайша Райт, якого всі вважали місцевим дотепником, стверджував, буцім ніхто в Ейвонлі й не думав читати прогноз погоди в шарлоттаунських газетах. Ні, всі просто питали дядька Ейба, на що сподіватися завтра – і чекали протилежного. Нітрохи цим не збентежений, дядько Ейб виголошував нові й нові пророцтва.

– Ми хочемо провести ярмарок до виборів, – продовжувала пані Лінд, – бо приїдуть кандидати й витратять тут силу грошей. Консерватори тільки й знають, що підкуповувати виборців, тож нехай матимуть змогу витратити гроші чесно.

Вірна пам’яті Метью, Енн палко підтримувала консерваторів. Утім, вона промовчала, добре знаючи, що не варто сперечатися на політичні теми з пані Лінд. З пошти дівчина несла листа для Марілли із містечка в Британській Колумбії.

– Це, мабуть, від дядька двійнят, – схвильовано припустила вона, діставшись додому. – О, Марілло, мені так цікаво, що він пише!

– Найкращий спосіб довідатися – це відкрити й прочитати, – різко відповіла Марілла. Пильний спостерігач міг би зауважити, що вона теж хвилюється, хоч сама радше вмерла б, ніж зізналася в цьому.

Енн розірвала конверт і швидко проглянула похапцем і неграмотно написаного листа.

– Цієї весни він дітей забрати не зможе. Пише, що ледь не всю зиму нездужав, і весілля мусив відкласти. Питає, чи згодні ми лишити їх у себе до осені – а тоді вже він спробує все влаштувати. Ми ж згодні, так, Марілло?

– Не бачу іншого виходу, – похмуро буркнула Марілла, хоч потай і відчула значне полегшення. – Та й нам тепер із ними клопіт невеликий… чи просто звикли ми до них. Деві став набагато слухняніший.

– Його манери вже кращі, – стримано мовила Енн, так, начеб не була готова те саме сказати про моральні риси хлопчика.

Напередодні ввечері, повернувшись зі школи, Енн виявила, що Марілла пішла на збори Спільноти милосердя, Дора спить на кухонній канапі, Деві ж у вітальні в буфеті блаженно поглинає з банки славетне Маріллине варення із жовтих слив, – «варення для гостей», як він сам називав його – котре було суворо заборонено чіпати. Вигляд у хлопця був страшенно провинний, коли Енн зненацька наскочила на нього й витягла з буфета.

– Деві Кіт, ти хіба не знаєш, що варення їсти не можна? Тобі ж заборонено відчиняти цей буфет.

– Так, я знав, – винувато мовив Деві, – але, Енн, сливове варення просто страшно смачнюче. Я тільки трошки глянув, а воно таке смачне на вигляд, і я подумав, що тільки скуштую. І я сунув палець… – Енн застогнала… – і облизав його, а воно виявилося ще смачнючіше, ніж я думав, і я взяв ложку і вже почав їсти і їсти.

Енн так вичитала йому через оте варення, що вражений докорами сумління Деві кинувся її цілувати, зі щирим каяттям обіцяючи, що більше так не буде.

– Але зате в раю буде багато варення, це добре, – вдоволено мовив він.

Енн сховала усмішку.

– Може, і буде… якщо захотіти, – відповіла вона. – Але чому ти так думаєш?

– Це написано в катехізисі, – повідомив Деві.

– Деві, у катехізисі такого немає!

– А я тобі кажу, що є, – наполягав Деві. – Це в тому питанні, що Марілла дала вчити минулої неділі. «За що ми повинні любити Господа? – За те, що Він творить варення і спасає нас».[9]9
  Цитата з катехізису в оригіналі дослівно звучить так: «За те, що Він творить, береже та спасає нас». Деві, не помітивши коми у реченні, прочитав слово preserves («береже») як іменник, тобто «варення».


[Закрыть] Творить – це те саме, що робить, тільки по-святому.

– Я хочу пити, – квапливо мовила Енн, вибігаючи з кімнати. Коли ж повернулась, немало часу й зусиль знадобилося їй, щоб пояснити Деві, яке велике значення має кома у відповіді на запитання.

– Я так і знав, що це неправда, бо занадто добре, – урешті гірко зітхнув він. – Все одно я не розумію, коли б Він робив те варення, якщо в раю усе – один нескінченний день суботній, як написано у псалмі. Мабуть, я не хочу в такий рай. А якісь інші дні там будуть?

– Будуть і ці, й інші прекрасні дні. І кожен новий день буде прекрасніший за попередній, – запевнила Енн, рада, що Марілла цього не чує, бо її б вочевидь жахнули такі слова.

Марілла, зайве й казати, виховувала двійнят у дусі старої доброї теології й не заохочувала ні фантазій, ні свавільних розумувань. Щонеділі Деві та Дора мусили вивчити псалом, одне питання з катехізису та два біблійні вірші. Дора сумлінно вчила усе, що загадували, і відповідала, як механічна лялька – вочевидь, із таким самим розумінням та зацікавленістю, як ніби нею й була. Деві ж, навпаки, прагнув знати все і ставив безліч запитань, від яких Марілла тремтіла на думку про його подальшу долю.

– Честер Слоун каже, що в раю ми будемо нічого не робити, лише ходити в білих сукнях і грати на арфах, і ще він каже, що не хоче туди потрапити, доки не постаріє, бо коли ти старий, то таке робити, напевно, цікавіше. Він каже, що це страшно жахливо – ходити в сукнях, і я теж так думаю. Енн, а чому янголи-чоловіки не можуть носити штани? Честер Слоун дуже хоче знати всі такі речі, бо він буде священиком. Він мусить бути священиком, його бабуся лишила йому гроші на коледж, але він їх не дістане, якщо не піде вчитися на священика. Вона вважала, що бути священиком – це дуже спектабельно, і Честер каже, що він не проти, хоча більше хотів би бути ковалем. Але перш ніж стати священиком, він як слід повеселиться, бо тоді вже йому буде зовсім, зовсім не весело. А я священиком не буду. Я хочу мати крамницю, як пан Блер, і щоб там у мене були купи цукерок та бананів. Але в рай я теж хочу, якщо там можна буде грати не на арфі, а на губній гармоніці. Енн, як ти думаєш, там це буде можна?

– Думаю, так – якщо захочеш, – тільки й спромоглася відповісти Енн.

Того ж вечора в домі пана Гармона Ендрюса відбувалися збори Спілки вдосконалення Ейвонлі, на які було винесено обговорення важливих питань, отож зійтися «вдосконалювачі» мусили в повному складі. Їхнє товариство процвітало й творило дива. Навесні пан Мейджер Спенсер дотримав слова й розчистив, виорав та засіяв травою свою ділянку вздовж дороги. Навздогін йому з десяток господарів, одні рішуче настроєні не дати Спенсеру обійти їх, інші – за наполегливого сприяння власних дітей, котрі належали до спілки, зробили те саме. Отож тепер побіля їхніх ферм, колись зусібіч оброслих бур’яном чи недоладними кривими кущами, простягалися довгі смуги рівненького оксамитового дерну. Ферми сусідів, котрі не піддалися на вмовляння, мали в порівнянні з ними вигляд такий занедбаний, аж їхні власники, потай соромлячись, присягалися неодмінно вжити всіх потрібних заходів наступної весни. Славетну ділянку поміж трьома дорогами також було розчищено й засіяно, а посередині Енн облаштувала клумбу з гераней, що до неї й близько не підходила жодна збитошна корова.

Загалом «удосконалювачам» здавалося, що справи їхні складаються пречудово, навіть попри те, що пан Леві Болтер, до якого ретельно відібраний комітет звернувся з питанням щодо старої халупи на його верхній фермі, грубо відповів, що «забороняє всіляким пхати до нього носа». На цих же надзвичайних зборах було вирішено скласти листа до опікунської ради школи із проханням поставити довкола шкільного подвір’я паркан, а також обговорити питання висадження кількох декоративних дерев біля церкви – якщо, звісно, на те дозволять фонди спілки… бо ж Енн наполягала, що не варто збирати гроші на нову затію, доки клуб стоїть, пофарбований у синій колір. Отож, усі члени товариства зібралися у вітальні пана Ендрюса, і Джейн уже підвелася, щоб винести на розгляд питання про обрання комітету, що мав з’ясувати й доповісти, скільки коштуватиме висадження тих самих декоративних дерев, коли до кімнати ввійшла вичепурена Герті Пай із зачіскою в стилі «помпадур». Герті мала звичку запізнюватися – «щоб усіх своєю появою вразити», як пліткували про неї в селищі. Цього разу вона з’явилася неймовірно ефектно – театрально спинившись посеред кімнати, звела руки догори, закотила очі й вигукнула:

– Я зараз почула таке жахіття! Знаєте, що? Джадсон Паркер дозволить орендувати весь свій паркан уздовж дороги аптекарській компанії для реклами!

Уперше в житті Герті Пай справила таку довгождану сенсацію. Більшого вона б не домоглася, навіть кинувши бомбу між своїх самовдоволених друзів.

– Не може бути, – рішуче відказала Енн.

– Я так само відповіла, коли вперше про це почула, еге ж, – мовила Герті, насолоджуючись кожнісіньким своїм словом. – Сказала, що цього не може бути – щоб Джадсон Паркер зважився на таке. Але тато бачив його нині й запитав, чи це правда, і він відповів, що так! Уявляєте? Його ферма стоїть понад ньюбридзькою дорогою, і яке це буде жахіття, еге ж? – реклама пігулок та пластирів уздовж її, ледь не всієї! Уявляєте?

Вони уявляли – уявляли аж надто добре. Навіть ті, хто не міг похвалитися видатною фантазією, розуміли, яке то буде потворне видовище – кількасотметровий паркан, завішаний такою рекламою. Усі думки про церковне подвір’я та шкільний паркан мовби здиміли перед лицем нової небезпеки. Парламентські правила ведення зборів були забуті, Енн у відчаї облишила спроби запротоколювати бодай щось. Усі говорили одночасно й галас у кімнаті стояв невимовний.

– О, будь ласка, заспокоймося, – благала Енн, сама хвилюючись найбільше. – Мусимо придумати, як відрадити його.

– Не знаю, чи вдасться його відрадити, – гірко проказала Джейн. – Усі ж знають, що то за один, цей Джадсон Паркер. Він за гроші батька рідного продасть. У ньому немає навіть іскри громадського духу, та й відчуття прекрасного теж – ні на макове зерня.

Перспектива здавалася невеселою. Джадсон Паркер та його сестра були єдиними Паркерами в Ейвонлі, тож на важіль родинних зв’язків натиснути не випадало. Марта Паркер була жінкою добряче підтоптаною, зневажала всю молодь загалом і членів спілки зокрема. Джадсон же був чоловіком веселим та велемовним, приязним і добродушним завжди й настільки, що лишалося хіба дивуватися, як мало було в нього друзів. Причина полягала, найімовірніше, у тім, скільки успішних оборудок вдавалося йому провести – а це, як відомо, не сприяє доброму ставленню. Він мав репутацію «пронози» і всі вважали, що принципи його «небагато варті».

– Джадсон Паркер своєї нагоди «заробити чесний пенні», як він сам каже, не змарнує, – упевнено мовив Фред Райт.

– Невже ж ніхто не має на нього впливу? – скрушно запитала Енн.

– Він часто їздить у Вайт Сендз до Луїзи Спенсер, – припустив Чарлі Слоун. – Хтозна, чи відрадить вона його.

– Тільки не вона, – заперечив Гілберт. – Я добре знаю Луїзу Спенсер. Вона не вірить у жодні спілки вдосконалення, зате вірить у долари й центи. Пані Спенсер заохочуватиме Паркера, а не відраджуватиме.

– Тоді лишається обрати комітет, що звернеться до нього із протестом, – мовила Джулія Белл, – і це повинні бути дівчата, бо хлопців він і слухати не стане. Але я не піду, моєї кандидатури не висувайте.

– Хай іде Енн, сама, – запропонував Олівер Слоун. – Якщо хтось і здатен умовити Паркера, то це вона.

Енн запротестувала. Вона, звісно, піде й поговорить із Джадсоном, але хтось конче мусить бути з нею для «моральної підтримки». Відтак підтримку доручили Джейн та Діані, а «вдосконалювачі» розійшлися по домівках, обурено гудучи, мов розлючені бджоли. Від хвилювання Енн не спала до самого ранку, а коли все ж задрімала, у неспокійному сні їй ввижалося, як опікунська рада зводить на шкільнім подвір’ї паркан з велетенським написом «Нова магнезія!»

Наступного ж дня комітет рушив з візитом до Джадсона Паркера. Енн красномовно обурювалася його негідним рішенням, Джейн та Діана відважно надавали їй моральну підтримку. Джадсон розмовляв з ними чемно, єлейно і вкрадливо, зробив кілька компліментів про витончені весняні квіти, пошкодував, що мусить відмовляти таким чарівним панянкам, та все ж… бізнес є бізнес, і в ці тяжкі часи керуватися сентиментами не можна.