Текст книги "Енн із Ейвонлі"

Автор книги: Люси Монтгомери

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 17 страниц)

– Панно Копп, – серйозно мовила вона, – я запевняю, що дивилася у вікно комори, лише щоб дізнатися, чи є у вас таріль з китайським візерунком. Нічого іншого я не бачила – та й не дивилася на інше.

– Усе гаразд, – усміхнулася панна Копп. – Не хвилюйтеся, нічого страшного не сталося. На щастя, у нас, Коппів, у коморах завжди лад, тож хай собі дивиться, хто забажає. А щодо цього старого сараю – то я рада, що в нього дах провалився. Може, тепер Марта погодиться знести його. Досі була, мов затята – казала, що колись він іще стане в пригоді, а я мусила його щовесни фарбувати. Та з Мартою сперечатися – однаково, що з колодою. Сьогодні вона поїхала до міста: я саме відвезла її на станцію. То ви хочете купити мій полумисок. І скільки ж дасте?

– Двадцять доларів, – сказала Енн, котра не могла зрівнятися з Коппами щодо ділової спритності, інакше не запропонувала б своєї ціни одразу.

– Мушу подумати, – обачно відповіла панна Сара. – На щастя, цей таріль мій, інакше без Марти я нізащо його не продала б. Та все одно вона здійме галас. Тут порядкує Марта, і, мушу зізнатися, я так страшенно втомлююся жити під закаблуком іншої жінки. Та ви заходьте, заходьте. Втомилися, мабуть, і їсти хочете. До чаю подам вам усе, що зможу, але більшого, ніж хліб, масло й огірки, не чекайте. Марта, їдучи, замкнула варення, сир і пироги. Вона завжди так робить – каже, що я аж надто щедро приймаю гостей.

Проте дівчата вже достатньо зголодніли, щоб віддати належне будь-якому частунку, тож залюбки їли чудові хліб, масло й огірки панни Сари. Після чаювання господиня сказала:

– Не знаю, чи продавати цей таріль. Я хотіла б за нього двадцять п’ять доларів. Він дуже старий.

Діана легенько штовхнула Енн ногою попід столом, що означало: «Не погоджуйся – віддасть і за двадцять». Та Енн воліла не ризикувати дорогоцінним тарелем, отож негайно пристала на двадцять п’ять доларів, і у виразі обличчя панни Сари майнув жаль, що вона не попросила тридцять.

– Ну, то забирайте. Мені зараз дуже потрібні гроші, бо… – панна Сара значущо скинула підборіддя, її запалі щоки порожевіли від гордості, – я виходжу заміж, за Лютера Воллеса. Він просив моєї руки ще двадцять років тому. І мені він подобався, але був бідний – і батько йому відмовив. Дарма я, напевне, так легко поступилася, але рішуча тоді не була, та й батькові перечити було страшно. Крім того, я ж не знала тоді, що женихи не так часто трапляються.

Дівчата рушили додому, і коли врешті-решт опинилися на безпечній віддалі – Діана з віжками в руках, а Енн – тримаючи жаданий таріль на колінах – безлюдна зелена, відсвіжена грозою дорога Торі задзвеніла їхнім сріблистим сміхом.

– Завтра в Шарлоттауні розважу твою тітоньку Джозефіну «химерною цією п’єсою».[14]14
  Натяк на п’єсу В. Шекспіра «Як вам це сподобається».


[Закрыть] Нелегко нам довелося, та все вже позаду. Я маю таріль, а пилюку на дорозі так гарно прибило дощем. Отож, кінець діло хвалить.[15]15
  Натяк на однойменну п’єсу В. Шекспіра.


[Закрыть]

– Ми ще не вдома, – похмуро мовила Діана, – а доти хтозна, що може статися. Тобі щастить на пригоди, Енн.

– Декому це вдається заввиграшки, – безтурботно відказала Енн. – Цей дар або є в людини, або його нема.

Розділ 19
ПРОСТО ЩАСЛИВИЙ ДЕНЬ

– І все ж, – сказала якось Енн Маріллі, – мабуть, найприємніші, наймиліші дні – не ті, коли стається щось цікаве, дивовижне й чудове, а ті, що приносять звичні маленькі радості, котрі слідують одна за одною, мов перлини, що зісковзують із низки.

Життя в Зелених Дахах було щедре саме на такі дні, бо ж пригоди й негаразди не ставалися в Енн одночасно, власне як у всіх, а виникали час від часу, між довгих вервечок щасливих спокійних днів, повних роботи, мрій, уроків та сміху. Такий день настав якось наприкінці серпня. Зранку Енн та Діана повезли веселих двійнят у човні на протилежний берег ставка – збирати духмяні квіти, блукати понад водою і слухати, як вітер грає на арфі стародавні пісні, вивчені ще тоді, коли світ був молодий.

По обіді Енн пішки вирушила до старого дому Ірвінгів – провідати Пола. Хлопець лежав на зеленому пагорбі за густим сосновим лісом, що підступав до будинку з півночі, лежав, поринувши в книжку з казками. Уздрівши вчительку, Пол підхопився.

– Як добре, що ви прийшли, – радісно мовив він. – Бабуся поїхала, а ви ж лишитеся на чай зі мною, правда? Бо самому так сумно чаювати. Ви ж знаєте. Я серйозно міркував, чи не запросити Мері-Джо пообідати зі мною, але бабуся цього не схвалить. Вона каже, що французи мусять знати своє місце. А ще так важко розмовляти з Мері-Джо. Вона лише сміється й каже: «Дивний ти якийсь, не то, шо інші діти». Ну як із нею можна розмовляти.

– Авжеж, я залишуся на чай, – усміхнулася Енн. – Мені й самій хотілося дістати запрошення. Відколи я востаннє тут чаювала, у мене слинка тече на саму згадку про смачнющі коржики твоєї бабусі.

Пол серйозно дивився на неї.

– Якби це залежало від мене, – сказав він, заклавши руки в кишені; а на його вродливе лице тінню лягла стурбованість, – я негайно почастував би вас коржиками. Але це залежить від Мері-Джо. Я чув, як бабуся заборонила їй перед від’їздом давати мені коржики, бо вони заважкі для дитячого шлунка. Та може, Мері-Джо витягне коржики для вас, якщо я пообіцяю їх не чіпати. Треба сподіватися на краще.

– Звісно, треба, – кивнула Енн, яка із цією життєрадісною філософією була цілком згодна. – Та навіть коли Мері-Джо не зглянеться і я залишуся без коржиків – це байдуже. Тож не хвилюйся.

– Ви впевнені, що не будете цим перейматися? – стривожено запитав Пол.

– Абсолютно впевнена, серденько.

– Тоді нехай, – глибоко й з полегкістю зітхнув він. – Тим паче, мені здається, Мері-Джо вчинить розважливо. Вона не жаднюга, просто знає з досвіду, що бабусині накази слід виконувати. Бабуся – чудова жінка, але вважає, що всі мають робити так, як вона скаже. Сьогодні вона була дуже мною задоволена, бо вранці мені нарешті вдалося з’їсти цілу тарілку каші. Я мусив добряче постаратися, але таки здолав її, і бабуся сказала, що з мене, певно, ще будуть люди. А чи можна вас запитати? Це дуже важливо для мене, тому скажіть, будь ласка, чесно-чесно, добре?

– Я спробую, – пообіцяла Енн.

– Як ви гадаєте, мені бракує клепки? – запитав Пол, так, мовби все його життя залежало від її слів.

– Милий Боже, звісно, ні! – ледь не скрикнула вражена Енн. – Ні, Пол… але хто тобі це сказав?

– Мері-Джо… Тільки вона не знала, що я чую. Учора ввечері до неї зайшла Вероніка, служниця пані Слоун, а я вийшов у передпокій і почув, як вони розмовляють на кухні. І Мері-Джо сказала: «Той Пол, він такий чудний. Так дивно балакає. Клепки йому бракує, чи шо». І я не спав цілу ніч – усе думав, чи правду сказала Мері-Джо. У бабусі питати не наважився, а вирішив запитати вас. Так добре, що ви не згодні з нею.

– Авжеж не згодна. Мері-Джо – невігласка, не слухай її дурниць, – обурено відказала Енн, постановивши собі неодмінно натякнути пані Ірвінг на потребу припнути язик Мері-Джо.

– Мені мов гора із пліч упала, – зізнався Пол. – Тепер завдяки вам, дорога вчителько, я знову щасливий. Усе-таки це не дуже приємно, коли тобі клепки бракує, ви згодні? Мері-Джо, напевне, тому так вважає, що я з нею часом ділюся своїми думками.

– Так, це не завжди безпечно, – погодилася Енн, яка мала власний невеселий досвід.

– Я розкажу вам про ці думки, і ви самі скажете, чи є в них щось чудне, – відповів Пол. – Тільки зачекаю до вечора. У сутінках мені завжди так хочеться поговорити з кимось, а якщо нікого нема, то мушу все розповідати Мері-Джо. Але тепер не буду, коли вона каже, що мені клепки бракує. Краще вже потерпіти, навіть якщо дуже сильно захочеться їй розповісти.

– Якщо схочеш – приходь у Зелені Дахи, розказуй мені, про що думаєш, – запропонувала Енн з усією серйозністю, яку так люблять діти, котрі прагнуть поваги до себе.

– Я прийду. Але, сподіваюся, Деві тоді вдома не буде, бо він мене передражнює. Я й не звертаю на те уваги, бо він ще малий, а я вже дорослий, та все одно неприємно, коли тебе піддражнюють. А ще Деві корчить такі гримаси, аж я іноді боюся, що в нього лице вже ніколи не стане таке, як було. Він і в церкві так робить, коли я мушу думати про священні, божественні речі. А Дора мене любить, і я її теж, хоча вже не так сильно, потому, як вона сказала Мінні-Мей Баррі, що вийде за мене заміж, коли я виросту. Я, може, й одружуся колись, але зараз іще рано про це думати, як ви гадаєте?

– Так, мабуть, іще рано, – погодилася Енн.

– Є ще одне, воно мене дуже хвилює. Я пригадав, коли ми з вами заговорили про одруження, – вів далі Пол. – Якось минулого тижня до бабусі приходила пані Лінд. Вони пили чай, і бабуся змусила показати гості мамин портрет – отой невеличкий, що тато прислав мені до дня народження. Але я не хотів його показувати пані Лінд. Вона хороша й добра жінка, та не з тих, кому неодмінно хочеш показати мамин портрет. Ви ж розумієте мене. Але, звісно, я послухався бабусю. І пані Лінд сказала, що мама дуже гарна, але схожа на актрису, і напевне, була значно молодша за тата. А потім іще сказала: «Колись твій батько, мабуть, знову одружиться. Ти ж любитимеш свою нову маму, га, Пол?» І знаєте, мені аж подих перехопило від самої цієї думки, та я не хотів, щоб пані Лінд це помітила. Я подивився їй просто у вічі – отак – і сказав: «Пані Лінд, тато так гарно обрав мені першу маму, що я можу довірити йому обрати ще раз». Адже я справді йому довіряю. І все-таки надіюся, що коли він обере мені нову маму, то спитає моєї думки, поки ще буде не пізно. Але онде Мері-Джо, йде кликати нас до столу. Зараз я пораджуся з нею щодо коржиків.

Результатом «наради» стало те, що Мері-Джо не лише витягла з буфета коржики, а й додала до частунку баночку варення. Енн налила чай, і вони з Полом весело збавили час у старій напівтемній їдальні, вікна в якій були розчахнуті назустріч вітрам із затоки, наговоривши при цьому стільки «дурниць», що роздратована Мері-Джо наступного ж вечора повідомила Вероніці, мовляв, «ця мадмазель» і сама геть така чудна, як Пол. Опісля чаю Пол запросив Енн до своєї кімнати – показати їй материн портрет, той самий таємничий дарунок, що його пані Ірвінг тримала під замком у книжковій шафі. Кімнатка його була невеличка, із низькою стелею. Червонясте призахідне світло, яке линуло з моря, кружляло по ній, витанцьовуючи між тінями сосон, що росли під великим квадратним вікном. Над ліжком між багряних відблисків виднів портрет молодої вродливої жінки з ніжним материнським поглядом.

– Ось моя мама, – любовно, з гордістю мовив Пол. – Я попросив бабусю повісити портрет так, щоб зранку, прокинувшись, найперше його бачити. І тепер мені зовсім однаково, чи є в кімнаті лампа, коли я лягаю спати, бо тепер здається, що мама тут, зі мною. Тато знав, чого мені хотілося б до дня народження, хоч ніколи про це й не питав. Правда, це чудово – скільки всього знають батьки?

– У тебе дуже гарна мама, Пол, і ти на неї схожий. Тільки очі й волосся в неї темніші, ніж твої.

– Очі в мене такі ж, як у тата, – відповів Пол, збираючи по кімнаті подушки й укладаючи їх на кріслі біля вікна, – але в нього волосся сиве. Густе, але зовсім сиве. Бачте, татові вже скоро п’ятдесят. Це дуже зрілий вік, правда? Але то тільки зовні так. Усередині він зовсім молодий. Ось, дорога вчителько, ви сідайте, а я вмощуся біля ваших ніг. А можна покласти вам голову на коліна? Ми часто так сиділи з мамою. Ох, як це чудово.

– Розкажи мені, які то думки Мері-Джо вважає «чудними»? – запитала Енн, гладячи кучеряву голову хлопчика. Двічі вмовляти Пола звірити свої думки не доводилося, бо ж вони були рідні душі.

– Ці думки прийшли до мене якось надвечір, у сосновому лісі, – мрійливо почав він. – Звісно, я в це не вірю, а тільки так думаю. Ви ж розумієте. І я дуже хотів комусь про них розказати, а була тільки Мері-Джо. Вона місила в коморі тісто на хліб, я сів біля неї й запитав: «Мері-Джо, знаєте, що я думаю? Я думаю, що вечірня зоря – це маяк на землі, де живуть феї». А Мері-Джо відповіла: «Ото ти чудний такий. Ніяких фей не буває». Я так розсердився. Бо я й сам це знаю, але хто ж завадить мені думати, що вони таки є?

Ви ж розумієте. Але я був терплячий. Сказав їй: «Мері-Джо, а знаєте, що ще я думаю? Я думаю, що як сяде сонце, на землю сходить ангел, прекрасний, високий білий ангел зі срібними крилами, і співає колискову птахам і квітам. Діти можуть почути його, коли знають, як слухати». А Мері-Джо підняла руки, всі в борошні, і сказала: «Але який ти чудний, лякаєш мене!» І справді, у неї був наляканий вигляд. Тоді я пішов і всі свої думки прошепотів деревам у саду. Там є ще маленька всохла берізка. Бабуся каже, що її згубили солоні бризки з моря, а я думаю, то дурна дріада, яка жила в ній, пішла у світи й заблукала. А берізка померла, бо їй від самотності розбилося серце.

– Тепер нерозумній маленькій дріаді теж розіб’ється серце, коли вона повернеться до своєї берізки, – мовила Енн.

– Так, але й нерозумні дріади мусять відповідати за наслідки своїх учинків – так само, як люди, – серйозно відказав Пол. – А знаєте, що я думаю про місяць, дорога вчителько? Що це – маленький золотий човник, повний снів.

– А коли він зачепиться об хмару, сни випадають із нього й потрапляють до нас.

– Саме так. Ви все знаєте, дорога вчителько. Я ще думаю, що фіалки – це маленькі клаптики неба, які впали, коли янголи вирізали дірочки, щоб крізь них мерехтіли зорі. А жовтці виткані зі старих сонячних променів. А духмяний горошок перетвориться на безліч метеликів, коли потрапить у рай. Ви вважаєте ці думски чудними, дорога вчителько?

– Ні, серденько, зовсім вони не чудні. Це прекрасні думки, дивовижні для маленького хлопчика, а ті, кому їх мати не судилося, хоч би як вони намагалися, вважають їх чудними. Але не зрікайся своїх думок, Пол. Я вірю, що колись ти станеш поетом.

Вдома на Енн чекав геть інакший хлопчик, якого треба було вкласти спати. Набурмосений Деві пірнув у ліжко й сховав обличчя в подушках, щойно вона перевдягла його в нічну сорочку.

– Деві, ти забув проказати молитву, – докірливо нагадала Енн.

– Ні, не забув, – зухвало відказав Деві, – просто більше я не молитимусь. Не хочу більше бути хорошим, бо я й стараюся, але який би не був хороший, ти все одно любиш Пола Ірвінга більше. Тому я буду поганий, буду хоч розважатися.

– Я не люблю Пола Ірвінга більше, – серйозно мовила Енн. – Я люблю тебе так само сильно, як його, тільки по-іншому.

– А я хочу, щоб ти любила й мене, як його, – закопилив губу Деві.

– Не можна любити різних людей однаково. Ти ж не любиш Дору так само, як мене?

Деві сів у ліжку й замислився.

– Ні-і-і, – погодився він. – Я люблю Дору, бо вона моя сестра. А тебе люблю, бо це ти.

– А я люблю Пола, бо він Пол, а Деві – бо він Деві, – весело мовила Енн.

– Ну добре, тоді я прокажу молитву, – поступився Деві перед невблаганною логікою. – Але так не хочеться з ліжка вилазити. Я ліпше вранці скажу одразу дві, га, Енн? Можна так?

Ні, Енн була переконана, що так не можна. Деві виповз із ліжка й укляк біля її колін. Скінчивши молитву, він відхилився назад, зіпершись на босі темні п’яти й поглянув на неї.

– Енн, а я вже більше хороший, ніж був.

– Так, Деві, це правда, – кивнула Енн, що завжди й без вагань усім віддавала належне.

– Я знаю, що більше, – довірливо мовив Деві, – і скажу тобі, як я дізнався. Сьогодні Марілла дала мені два шматки хліба з варенням – мені й Дорі. І один був більший за другий, а Марілла не сказала, який з них мені. Але я більший шматок віддав Дорі. Добре я зробив, еге ж?

– Так, Деві, ти вчинив як справжній чоловік.

– Звісно, – визнав Деві. – Хоча Дора не була голодна, то з’їла трошечки від свого шматка, а решту віддала мені. Але ж я не знав, що вона так зробить, коли давав їй більший шматок, тож бачиш, Енн – я таки був хороший.

У сутінках Енн вийшла до Джерела Дріад і побачила Гілберта Блайта, що з’явився із похмурого Лісу Привидів. Раптом вона усвідомила, що Гілберт уже не школяр. Високий, змужнілий широкоплечий хлопець зі щирим лицем і ясним прямим поглядом здався Енн таким вродливим, хоч і не нагадував чоловіка її мрії. Колись вони з Діаною вже говорили про те, якого чоловіка могли би вподобати, і виявили достеменну схожість у смаках. Мав він бути високий, з витонченим прекрасним лицем, меланхолійним таємничим поглядом та оксамитовим лагідним голосом. Обличчя в Гілберта не було ні меланхолійне, ні витончене, та хіба це мало значення для дружби?

Гілберт ліг, випроставшись, на мох побіля джерела і з приємністю глянув на Енн. Якби його попросили описати ідеальну, на його думку, красуню, то він змалював би Енн, в усіх найменших деталях, навіть із сімома впертими веснянками на носі, що й понині ятрили їй душу. У Гілберті ще так багато було від хлопчика, проте й хлопчикам дано мати мрії, і у мріях поряд із ним завжди була дівчина з великими ясними сірими очима й лицем ніжним і прекрасним, мов квітка. Він уже знав, що його майбутнє повинно бути гідним його богині. Навіть у тихому Ейвонлі траплялося безліч спокус, і вайтсендзька молодь була доволі «легковажна», а Гілберт мав успіх повсюди, де з’являвся. Та він твердо намірявся бути гідним дружби Енн, а колись, у далекому майбутньому – імовірно, і кохання, тож свої думки, слова й учинки він пильнував так, якби судити їх належало правдивим її очам. Вона мала на нього той несвідомий вплив, який кожна дівчина із чистими й високими ідеалами має на своїх друзів – вплив, який триває, доки вона береже вірність цим ідеалам, і що неминуче втратиться, коли сама вона зрадить їх. В очах Гілберта найбільшою привабою Енн було те, що вона ніколи не принижувалася до дрібних заздрощів, чвар, обманів і хитростей, властивих багатьом ейвонлійським дівчатам. Енн трималася осторонь від цього – не усвідомлено й без жодної мети, лише тому, що цього не приймала її відкрита, палка душа, кришталево чиста у своїх бажаннях і прагненнях.

Проте Гілберт не висловлював цих думок уголос, бо добре знав, як безжально й холодно Енн придушить усі його спроби заговорити про почуття, а це буде в тисячу разів гірше.

– Ти під цією берізкою – мов справжня дріада, – піддражнив він її.

– Люблю берези, – відповіла Енн, притуляючись щокою до кремово-ніжного тонкого стовбура одним зі своїх чарівних пестливих жестів.

– Тоді ти втішишся, коли почуєш, що пан Мейджер Спенсер обіцяв висадити вздовж дороги на своїй фермі ряд беріз на підтримку нашої Спілки, – відповів Гілберт. – Сьогодні він сказав мені про це. Мейджер Спенсер – один із найпрогресивніших ейвонлійців, і громадський дух у нього міцний. А пан Вільям Белл хоче влаштувати живу загороду з ялиць уздовж дороги й стежини до свого обійстя. Наша спілка робить дивовижні успіхи, Енн, усі невдачі позаду, нарешті маємо визнання. Нами вже зацікавилося старше покоління, а мешканці Вайт Сендз і собі хочуть узяти з нас приклад. Навіть Елайша Райт змінив свою думку, відколи американці з готелю приїздили сюди на пікнік біля моря. Вони так хвалили узбіччя наших доріг – сказали, що вони гарніші й охайніші, ніж будь-де на всьому острові. А коли всі інші фермери зроблять, як пан Спенсер, і висадять декоративні дерева в себе, Ейвонлі стане найкрасивішим селищем у нашій провінції.

– Спільнота милосердя хоче впорядкувати цвинтар, – відповіла Енн. – Сподіваюся, їм удасться, бо на це доведеться збирати гроші, а нам після історії з клубом і потикатися марно. Та й вони не взялися б до справи, якби в нашій спілці не було про це розмов. Дерева, що ми висадили побіля церкви, квітнуть, а опікунська рада обіцяла вже наступного року звести на шкільному дворі паркан. І тоді я влаштую День деревонасадження: кожен учень посадить дерево. Отак біля дороги виросте цілий сад.

– Майже всі наші плани втілилися в життя, окрім намагань знести старий дім Болтера, – вів далі Гілберт, – та на це я вже надій не плекаю. Леві не дасть його знести, тільки щоб нас подратувати. В усіх Болтерів такий сильний дух протиріччя, а надто в ньому.

– Джулія Белл хоче відправити до нього новий комітет, але краще буде, напевне, дати йому вже спокій, – глибокодумно завважила Енн.

– І сподіватися на ласку Божу, як каже пані Лінд, – усміхнувся Гілберт. – Отже, більше жодних комітетів. Вони його тільки дратують. Дарма Джулія каже, що все можна зробити, варто лише обрати комітет. Наступної весни, Енн, мусимо розпочати кампанію з упорядкування лук і галявин. А доти посіємо добре зерня в душі односельців. У мене є про це чудова стаття, і я підготую за нею доповідь. Ех, от і канікули майже збігли. Новий навчальний рік почнеться в понеділок. А в Кармоді тепер учителюватиме Рубі Джилліс?

– Так, Прісцилла написала, що вертається в рідне село, отож місце в Кармоді віддали Рубі. Шкода, звісно, що Прісцилла більше не повернеться, та якщо вже так, я тішуся, що Рубі буде замість неї. Вона приїздитиме додому по суботах, і ми будемо разом, як колись – вона, Джейн, Діана і я.

Вдома Енн застала на кухоннім ґанку Маріллу, яка щойно повернулася від пані Лінд.

– Завтра ми з Рейчел їдемо до міста, – повідомила вона. – Цього тижня панові Лінду вже краще, Рейчел хоче встигнути, доки в нього не почалося загострення.

– А я хочу завтра встати рано, бо стільки всього мушу зробити, – відгукнулася Енн. – Найперше – змінити чохол на перині й туди пересипати все пір’я. Я так довго зволікала, хоч і не варто було – та це така бридка справа. Хоч лишати неприємне на потім – негарна звичка, і більше я так не робитиму, бо інакше не матиму права із чистим сумлінням розповідати своїм учням, що так не можна. Це буде непослідовно. А ще я спечу торт для пана Гаррісона, підготую доповідь про сади до наступних зборів Спілки, напишу Стеллі, виперу й накрохмалю свою муслінову сукню й пошию новий фартушок для Дори.

– Ти й половини не встигнеш, – буркнула Марілла з песимізмом. – Коли стільки собі загадаєш, неодмінно щось та й завадить.