Текст книги "Енн із Ейвонлі"

Автор книги: Люси Монтгомери

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 17 страниц)

Розділ 11
ФАКТИ І ФАНТАЗІЇ

«Учителювання – то дивовижно цікава робота, – писала Енн подрузі з Королівської семінарії. – На думку Джейн, одноманітна, та я з нею не згодна. Щось кумедне стається майже щодня, і дітлахи раз-по-раз кажуть такі потішні речі. Джейн карає своїх учнів за витівки, тим-то, мабуть, їй робота й видається одноманітною. Сьогодні малий Джиммі Ендрюс не зміг правильно написати слово „ластовиння“ і врешті сказав:

– Я хоч і не вмію його написати, зате я знаю, що воно таке.

– І що ж? – запитала я.

– Те, що на лиці в Сен-Клера Доннелла.

Сен-Клер і справді веснянкуватий, хоч я стараюся не дозволяти дітям про це висловлюватись, бо й сама пам’ятаю, як колись ходила вся поцяткована. Та хлопцеві, здається, байдуже, і відлупцював він Джиммі дорогою зі школи за те, що той його назвав Сен-Клером. Я чула про бійку, але це трапилося поза школою, отож і зважати на це мені, мабуть, не слід.

Учора я вчила Лотті Райт додавання. Запитала її: „Коли в одній руці ти матимеш три цукерки, а в іншій – дві, то скільки їх буде в тебе разом?“ Лотті сказала: „Повен рот“. А на уроці природознавства, коли я попросила відповісти, чому не слід убивати жаб, Бенджі Слоун серйозно повідомив: „Бо через це назавтра дощитиме“.

Так важко не сміятися з ними, Стелло. Мушу тамувати веселощі, доки не прийду додому. Маріллу непокоять раптові вибухи реготу, що долинають із мого піддашшя без явної на те причини. Вона каже, що якось у Графтоні збожеволів один чоловік – і саме так у нього все й почалося.

Чи знала ти, що Святий Томас Бекет[6]6
  Томас Бекет (прибл. 1118-29-1170) – архієпископ Кентерберійський, канонізований у 1173 р. Вшановується англіканською та римо-католицькою церквами як святий і мученик. Саме до його гробниці здійснювали паломництво герої «Кентерберійських оповідок» Дж. Чосера.


[Закрыть] був Кентерберійським архіписком? Так запевняє Роза Белл. Ще вона каже, буцім Вільям Тиндейл[7]7
  Вільям Тиндейл (1494–1536) – англійський учений, знаний протестантський реформатор, автор перекладу Біблії англійською мовою.


[Закрыть] написав Новий Завіт. А Клод Вайт упевнений, що льодовик – це така цукерка!

Я думаю, найскладніше, а проте й найкраще в роботі вчителя – досягти того, щоб діти поділилися з тобою справжніми своїми думками. Минулого тижня дощило, тож якось на обідній перерві я зібрала їх усіх і говорила з ними – так, ніби й сама була однією з них. Попрохала розповісти мені, чого їм найбільше хочеться. Одні відповіді були такі звичні, сподівані – поні, ляльок, ковзанів, – та інші вразили оригінальністю. Естер Болтер, виявляється, хоче „щодня носити гарні плаття й обідати у вітальні“. Анна Белл мріє „бути хорошою, але щоб нічого не доводилося робити“. А Марджорі Вайт – їй десять років – хоче бути вдовою. Я поцікавилася, чому, і вона серйозно пояснила, що коли не вийдеш заміж, тебе всі називатимуть старою панною, а коли вийдеш, доведеться слухатися чоловіка, та якщо бути вдовою, – ні те, ні інше тобі не загрожує. Та найчудніше бажання виявилося в Саллі Белл. Вона сказала, що хоче „в медовий місяць“. Я спитала, чи знає вона, що це таке, а вона відповіла, що то, мабуть, якесь дуже гарне місто, бо нещодавно її кузен з Монреаля одружився й кудись поїхав, а всім сказав, що їде в медовий місяць!

А іншим разом я попросила розказати про найгірший їхній учинок. Старші ділитися не схотіли, а третьокласники відповіли доволі щиро. Еліза Белл „спалила тітчині папільйотки“. Я спитала, чи навмисне, і вона відповіла: „Не зовсім“. Підпалила скраєчку, щоб подивитися, чи добре горітиме, а їй раптово зайнялася ціла пачка. Емерсон Джилліс купив цукерок на ті десять центів, що їх мав дати на церковну пожертву. Анетта Белл зізналася, що „куштувала чорниці, які росли на цвинтарі“. Віллі Вайт розповів, що „з’їзджав з даху у святкових штанях“, але його за це покарали – „змусили все літо тягати штани з латками; а коли вже тебе покарали, то й каятися в цьому не варто“. Отак вважає Віллі.

Я хочу, щоб ти почитала їхні твори – так хочу, що деякі з них перепишу тобі зараз. Минулого тижня я загадала четвертокласникам написати мені листи – про місця, де вони бували, людей, яких бачили, чи й узагалі про щось цікаве, – на спеціальному папері, а тоді вкласти листи в конверти й адресувати мені, і зробити це самостійно. У п’ятницю на столі в мене лежала купка тих листів, і ввечері я знов усвідомила, що є в роботі вчителя і радість, і смуток. Ці твори примирили мене з багатьма прикрощами.

Ось що пише Нед Клей – я відтворюю граматику і стиль оригіналу:

„Панні вчительці ШиРлі

Зилені дахи

острів принца едварда канада

птахи

Дорога вчителька я напишу вам листа про птахів, птахи дужекорисні. мій кіт ловить птахів його звуть Вільям але тато каже на нього том. у нього смужки і взимку одне вухо відмезло а так він дуже гарний кіт. Мій дядько взяв теж собі кота, він пришов якось до нього в дім і більше непішов і дядько каже що він забув більше ніж багато людей знало в житі, він дозволяє йому спати накріслі а тітка сказала що він більше любит кота ніж своїх дітей, але це неправельно бо треба любити котів і давати їм молоко але неможна їх любити більше ніж дітей, це все боя більше нічого непридумаю.

едвард блейк КлеЙ“

Твір Сен-Клера Доннелла короткий і сухий, як завжди. Сен-Клер не любить марнувати слів. Не думаю, що самого листа чи постскриптум він писав мені на зло – просто хлопчині бракує тактовності й уяви:

„Дорога панно Ширлі!

Ви загадали нам описати якесь місце. Я опишу ейвонлійський клуб. Він має зовнішні і внутрішні двері. Він має комин і шість вікон. Він має чотири стіни. Він пофарбований у синій колір. Тому він дуже дивний. Він стоїть на нижній дорозі до Кармоді. Це головна будівля в Ейвонлі після церкви й ковальні. Збори дискусійного клубу проводяться в ньому і лекції і концерти.

Щиро ваш,

Джейкоб Доннелл

P. S.: Клуб дуже яскраво-синій“

Анетта Белл написала довгого листа, і я здивувалася, бо твори її зазвичай поганенькі й короткі, як у Сен-Клера. Анетта – маленьке чарівне кошенятко, і вихована бездоганно, але й тіні оригінальності в ній нема. Ось що вона пише:

„Найдорожча моя вчителько!

Я пишу Вам, щоб розповісти, як безмежно я Вас люблю. Люблю всім серцем і душею, усім, що здатне в мені любити, – і прагну довіку служити Вам. Це стало б мені найвищим благом і винагородою. І ось тому я так хочу добре поводитися в школі і завжди вчити всі уроки.

Яка ж Ви прекрасна, моя вчителько! Ваш голос – ніби музика, а очі – мов росянисті фіалки. Ви шляхетна, як королева, а кучері Ваші – то золотаві хвилі, хоч Ентоні Пай і каже що вони руді але не зважайте на того Ентоні.

Ми знайомі лиш кілька місяців, та мені вже не віриться, що колись я не знала Вас, що були дні, коли Ви ще не освятили, не благословили собою мого життя. Цей рік я згадуватиму як найщасливіший у житті, бо він привів мене до Вас. І ще ми цього року переїхали з Ньюбриджа до Ейвонлі. Моя любов до Вас наповнює моє життя, береже мене від усілякого лиха й нещастя. Цим я завдячую Вам, дорога моя вчителько!

Ніколи не забуду Вас, невимовно вродливої, під час останньої нашої зустрічі – у тій чорній сукні і з квітами у косах. Такою Ви лишитеся для мене завжди, навіть у старості, коли ми обидві посивіємо. Мила вчителько, я до кінця своїх днів бачитиму Вас юною і прекрасною. Я думаю про Вас постійно – зранку, опівдні й надвечір. Люблю Вас усміхненою і сумною, люблю навіть тоді, коли Ви дивитеся так неприступно. Я ніколи не бачила Вас сердитою хоч Ентоні Пай каже що Ви завжди така але на нього можна сердитися бо він сам заслужив. Я люблю Вас у будь-якій сукні, і в кожній новій сукні Ви для мене ще вродливіша!

Добраніч, моя вчителько! Сонце сіло, по небі розсипалися зорі – ясні й пречудово гарні, як Ваші очі. Цілую Ваші руки й личко, моя мила. Нехай Господь витає над Вами й береже Вас від лиха й біди.

Ваша віддана учиниця,

Анетта Белл“

Цей чудернацький твір мене спантеличив, бо ж Анетта радше навчилася б літати, ніж написала таке. Наступного дня під час перерви я повела її до струмка і там попросила розказати мені правду. Анетта заплакала, а тоді щиро все розповіла. Зізналася, що й гадки не мала, як треба писати лист, бо ніколи цього не робила, а в материній шухляді знайшла цілу купу листів від її давнього „жениха“.

– То був не тато, – схлипувала Анетта, – то був інший, він учився бути пастором і тому вмів писати гарні листи, але мама все одно за нього не вийшла, бо майже ніколи не розуміла, що він хотів їй сказати. А мені здалося, що листи все одно дуже гарні, і я вирішила списати дещо звідти, тільки замість „кохана“ писати „вчителька“. А там, де я змогла придумати, я написала сама, і ще трохи поміняла слова. Я писала „сукня“ замість „гумор“, бо не знаю, що таке гумор, але це, здається, теж якийсь одяг. Я не думала, що ви помітите. Не знаю, як ви здогадалися, що там не все моє. Ви страшенно, дуже розумна.

Я сказала, що негарно списувати чужі листи й видавати за свої. Та боюся, Анетту збентежило тільки те, що я її викрила.

– Але я теж люблю вас, – хлипала вона, – і там усе була правда, тільки пастор перший про це написав. Я люблю вас усім серцем.

Дуже тяжко за таких обставин висварити учня як годиться.

А ось лист Барбари Шоу. Чорнильних плям оригіналу я не відтворю:

„Дорога вчителько!

Ви сказали, що можна писати, як ми були в гостях. Я була в гостях тільки раз. То було взимку у моєї тітки Мері. Моя тітка Мері дуже сувора жінка і вправна господиня. Першого вечора ми пили чай. Я перекинула глечик і він розбився. Тітка Мері сказала, що той глечик їй подарували на весілля, і досі його ніхто ще не розбивав. Потім ми піднімалися сходами. Я наступила їй на спідницю й відірвала всі мережива. Наступного ранку я вмивалася і впустила кухоль у миску, і розбила одне й друге, і ще за сніданком перекинула чашку на скатертину. Потім я допомагала тітці Мері накривати на стіл до обіду і впустила порцелянову тацю, і вона теж розбилася. Увечері я впала зі сходів і вивихнула гомілку. Довелося цілий тиждень лежати в ліжку. Я чула, як тітка Мері сказала дядькові Джозефу, що це велике щастя, бо я б усе в домі перебила. Потім я одужала і вже мусила вертатися додому. Я зовсім не люблю їздити в гості. Більше я люблю ходити до школи, особливо після того, як переїхала в Ейвонлі.

З повагою,

Барбара Шоу“

А Віллі Вайт свого листа почав так:

„Вельмишановна учителько!

Я розкажу вам про свою Дуже Хоробру Тітку. Вона живе в Онтаріо і якось пішла до клуні а надворі побачила пса. Там йому було зовсім не місце і вона взяла палицю і вдарила по ньому, і потім загнала в клуню і там замкнула. А тоді прийшов чоловік, він сказав, що шукає лева бо з цирку втік прибурханий лев (цікаво, чи мав на увазі Віллі приборканого лева?). І той пес виявилося, що й був левом а моя Дуже Хоробра Тітка замкнула його палицею в клуні. Диво що він її не зїв але ж вона дуже хоробра. Емерсон Джилліс каже, що вона думала що то пес, а тому зовсім вона не хоробра і все це так якби то насправді був пес. Але Емерсон заздрить бо в нього немає Хороброї Тітки а є тільки різні дядьки“.

І наостанок покажу тобі найкращий твір. Ти смієшся, коли я кажу, що Пол Ірвінг – геній, та цей лист запевнить тебе: він надзвичайне й дивовижне дитя. Пол живе з бабусею, ген біля узбережжя, і друзів там у нього немає… тобто справжніх друзів. Пам’ятаєш, нам у семінарії казали, що не слід мати „улюбленців“ у класі? Та все ж я не можу не любити Пола Ірвінга більше за інших. Навряд чи комусь це шкодить, бо люблять його всі, навіть пані Лінд, котра й сама дивується, що так прихилилася до „того янкі“. І з хлопцями в школі він добре ладнає. Він мрійливий і любить фантазувати, але немає в ньому, попри це, манірності чи слабкості. Він мужній і в іграх нікому не поступається. Нещодавно він побився із Сен-Клером Доннеллом, бо той сказав, буцім британський прапор стоїть вище за американський. Та після рівносильної битви було укладено мирну угоду з обіцянкою надалі шанувати патріотичні почуття один одного. Сен-Клер каже, що він б’є сильніше, зате Пол – частіше. Отож, його лист:

„Дорога моя вчителько!

Ви сказали, що можна писати вам про цікавих людей. Найцікавіші для мене – то мої скелясті люди, і я розкажу вам про них. Я ще нікому про них не казав, крім бабусі й тата, але вам хочу розповісти, бо знаю, що ви зрозумієте. А багатьом людям такого казати не варто, бо вони все одно не зрозуміють.

Мої скелясті люди живуть на узбережжі. Я ходив до них щовечора, а потім настала зима. Тепер до весни я їх не побачу; але навесні вони знов чекатимуть, такі ж, як і були, бо вони завжди незмінні – і це найпрекрасніше в них. Нора була перша, з ким я познайомився, і я люблю її теж найбільше. Вона живе в Затоці Ендрюса, має чорні очі й коси і знає все про русалок та водяників. Колись і ви почуєте її дивовижні історії. Ще там є Брати-Мореплавці. Вони ніде не живуть, бо завжди плавають морем, але часто сходять на берег і говорять зі мною. Це двоє веселих морських вовків, і вони бачили все, що є на світі – і навіть більше, ніж є на світі. Ви знаєте, що сталося якось із Меншим Братом? Він плив у вітрильнику й заплив на місячну доріжку. Це такий слід від повного місяця, що здіймається із води – ви ж знаєте, дорога вчителько. І ось Менший Брат плив і плив, а тоді підплив аж до Місяця. А там були маленькі золоті дверцята, – він відімкнув їх і вплив просто в Місяць. Там він пережив дивовижні пригоди, та якщо взятися про них розповідати, лист вийде занадто довгий.

А ще там є Золота Дама, котра живе в печері. Якось я знайшов на узбережжі велику печеру; забрів усередину; і там була Золота Дама. У неї довгі золоті коси – аж до стіп, і сукня її мерехтить, наче щире золото. Увесь день вона грає на золотій арфі – ту музику чути й на березі, якщо слухати уважно, хоча більшість людей каже, що цe вітер гуде поміж скель. Я ніколи не розказував Норі про Золоту Даму – боявся, що цe скривдить її почуття. Вона ображається навіть тоді, коли я довго розмовляю з Братами-Мореплавцями.

Брати-Мореплавці сходять на берег біля Смугастих Скель. Менший Брат завжди привітний, а Старший часом робиться дуже лютий. Я думаю, що він міг би бути піратом, якби захотів. У нього є якась справжня таємниця. Одного разу він лаявся, і я сказав, що коли він так зробить іще раз, то може більше не сходити на берег до мене, бо я обіцяв бабусі не дружити з тими, хто лається. І знаєте, що? Він добряче налякався й сказав, що коли я пробачу йому, він повезе мене до Заходу Сонця. А назавтра я сидів біля Смугастих Скель, і приплив Старший Брат на чарівному вітрильнику, і посадив мене в нього. Був той вітрильник увесь, мов перли й веселка, наче мушля зсередини, а саме вітрило зіткане з місячного сяйва. І ми попливли до Заходу Сонця. Подумайте лиш – я був на самому Заході! А як ви гадаєте, що це таке? Це земля, де повсюди ростуть квіти. Там є великий сад, де хмари – це квіткові клумби, а ще затока, вся золота. Я вийшов із вітрильника просто на луку, де росли жовтці – кожен завбільшки з троянду. Там я пробув довго-довго, майже рік – хоча Старший Брат каже, що минуло всього кілька хвилин. На Заході Сонця час минає набагато довше, ніж тут.

З любов'ю,

ваш учень Пол Ірвінг.

P. S.: Звісно, у цьому листі – несправжня правда. П. І.“»

Розділ 12
ДЕНЬ ГНІВУ

Усе почалося напередодні. Цілу ніч Енн мучив дошкульний зубний біль, отож похмурого морозного зимового ранку, підвівшись із ліжка, виснажена, вона відчула, що життя марудне, тоскне й позбавлене будь-якого сенсу.

До школи вона пішла сердита й роздратована. Щока їй розпухла, обличчя пашіло. У класі було холодно й димно: вогонь у грубці не хотів горіти, тремтливими зграйками там і тут купчилися учні. Різкіше, ніж досі, Енн звеліла їм сідати. Нахабний і самовпевнений, як завжди, рушив до свого місця Ентоні Пай, неприязно зиркнув на неї і щось прошепотів сусідові.

Ніколи ще, на думку Енн, у класі не було стількох рипучих олівців, як того ранку. А потім Барбара Шоу, котра йшла до вчительського столу із розв’язком задачі, спричинила катастрофу, перечепившись через відро з вугіллям. Воно розсипалося по класу, її грифельна дошка тріснула, а хлопці вибухнули від реготу, щойно Барбара підвелася, укрита вугільним пилом.

Енн, котра саме перевіряла читання в другокласників, озирнулася.

– Вочевидь, Барбаро, – мовила вона крижаним тоном, – ти й кроку не можеш ступити, щоб чогось не перекинути, тож ліпше сиди на місці. Сором для дівчинки твого віку бути такою незграбою.

Сердешна Барбара пошкандибала назад, а сльози впереміш із вугільним пилом на обличчі лише примусили дітей ще дужче сміятися. Ніколи ще не говорила так із нею люба вчителька, яка завжди й усе розуміла. Образа пекла Барбарі нестерпним болем. Енн і саму гризло сумління, та це лише роздратувало її сильніше. Надовго запам’ятали другокласники цей урок читання, як і численні арифметичні задачі, що прослідували за ним нещадною карою. Саме в мить такого покарання до класу вбіг задиханий Сен-Клер Доннелл.

– Сен-Клер, ти спізнився на півгодини, – холодно завважила Енн. – Чому?

– Даруйте, панно Ширлі, мусив помогти мамі готувати пудинг, бо до обіду ми чекаємо гостей, а Клариса-Ельміра захворіла, – відповів Сен-Клер шанобливо, та все ж його слова викликали загальні веселощі.

– Сядь на місце й розв’яжи за це шість задач із вісімдесят четвертої сторінки підручника, – веліла Енн. Сен-Клер глянув на неї, вражений цим новим тоном, та все ж слухняно пройшов до своєї парти й витяг грифельну дошку. Тоді крадькома передав Джо Слоуну пакунок через прохід. Це помітила Енн і зробила щодо вмісту пакунка поспішний, фатальний висновок.

Віднедавна стара пані Слоун, бажаючи збільшити свої скромні доходи, почала пекти й продавати горіхові тістечка, що от уже кілька тижнів невтомно спокушали всіх ейвонлійських хлопчаків і завдавали Енн величенького клопоту. Ледь не всі кишенькові гроші лишали учні в пані Слоун дорогою до школи, приносили тістечка із собою, їли самі й пригощали інших. Якось Енн застерегла, що всі тістечка, які вони принесуть до класу, будуть конфісковані – і ось Сен-Клер передає сусідові пакунок у біло-блакитному смугастому папері, в який загортає свої ласощі пані Слоун, просто в неї на очах!

– Джозефе, – упівголоса мовила Енн, – іди-но сюди й принеси пакунок.

Наляканий і збентежений Джо слухняно поплентався до неї. Цей малий гладунець завжди шарівся й затинався зі страху. Тієї ж миті обличчя його аж паленіло провиною.

– Кинь у грубу, – звеліла Енн.

Джо страшенно розгубився.

– Д-д-даруйте, па… па… панно… – почав він.

– Джозефе, роби, що я кажу й не переч.

– Але, па… па… панно Ширлі, ц-ц-це… – розпачливо зашепотів Джо.

– Джозефе, ти будеш слухатися чи ні? – сердито запитала Енн.

Навіть зухваліший і сміливіший хлопчисько, аніж Джо Слоун, був би настрашений її лютим голосом і загрозливим блиском очей. То була геть інша Енн, якої ще не бачив ніхто з її учнів. Джо, страдницьки зиркнувши на Сен-Клера, підійшов до грубки, відчинив великі квадратні дверцята й укинув біло-блакитний пакунок усередину, перш ніж Сен-Клер, зірвавшись на рівні ноги, встиг промовити бодай слово. Тоді відскочив назад – і саме вчасно.

Кілька секунд нажахані школярі та їхня вчителька не могли зрозуміти, що відбувається – землетрус чи виверження вулкану. Безневинний пакунок, який необачна Енн прийняла за тістечка пані Слоун, виявився в’язанкою феєрверків, котру Воррен Слоун купив у місті на прохання Сен-Клерового батька, що збирався того дня святкувати свій день народження. Тепер же ті феєрверки вибухали з оглушливим шумом, вистрибували із дверцят грубки, шалено розлітаючись класом, тріскочучи й розсипаючи іскри. Енн, пополотніла від жаху, впала на стілець, дівчата із криками поховалися під парти. Переляканий Джо Слоун не міг навіть ворухнутися, Сен-Клер гойдався вперед і назад у проході, не в змозі стримати регіт. Пріллі Роджерсон зомліла, а Анетта Белл істерично розридалася.

Здавалося, доки згас останній феєрверк, минула ціла вічність, хоч насправді – лише кілька хвилин. Врешті-решт Енн, оговтавшись, розчахнула вікна й двері, щоб випустити ядучий дим, що заповнив усю кімнату. Потім допомогла дівчатам винести непритомну Пріллі на ґанок, де Барбара Шоу у відчайдушному прагненні бути корисною вилила їй на лице та плечі майже піввідра холодної води, перш ніж хтось устиг її зупинити.

За хвилину в класі запанувала тиша – але то була тиша важка й гнітюча. Усі бачили, що навіть вибух не розігнав свинцевих хмар на душі вчительки. Ніхто, окрім Ентоні Пая, не зважувався муркнути бодай слово. Нед Клей, що зненацька рипнув олівцем, розв’язуючи задачу, впіймав на собі погляд Енн і запрагнув негайно провалитися під землю. На уроці географії учням паморочилося від швидкості, з якою вона ганяла їх континентами. Граматичний розбір речень на уроці мови здійснювався не на життя, а на смерть, а Честер Слоун, котрий написав слово «віддалений» із двома «н», відчував, що ніколи не спокутує цієї ганьби – ані в цьому світі, ані в прийдешньому.

Енн розуміла, що виставила себе на посміховисько, і що надвечір з неї реготатимуть ледь не в усіх ейвонлійських родинах, та це лише розбурхало її лють. Якби ж то настрій у неї був спокійніший – тоді б вона щиро посміялася із себе, проте зараз це видавалося неможливим, отож Енн із крижаною зневагою відганяла такі думки.

Після обідньої перерви, коли вона повернулася до школи, усі діти звично сиділи на своїх місцях, посхилявши голови над книжками – усі, окрім Ентоні Пая. Чорними очима, у яких проблискували цікавість і глузування, він зиркав з-над підручника на Енн. Вона ж висунула шухлядку, щоб сягнути по крейду, аж раптом з-під самої руки їй вискочила прудка мишка, жваво пробігла по столі й зістрибнула на підлогу.

Енн зойкнула й відсахнулася, наче то була змія. Ентоні Пай голосно загиготів.

Запала тиша – моторошна й холодна. Анетта Белл ніяк не могла вирішити, розридатися їй знову чи не варто, надто, що вона не знала достеменно, куди побігла мишка, – та все ж вирішила цього не робити. Бо хіба ж сльози втішать, коли перед класом стоїть, геть пополотніла, вчителька, і її очі вергають блискавиці?

– Хто підклав мені в стіл мишу? – запитала Енн. Голос її звучав тихо, хоч від нього мурашки побігли по спині в Пола Ірвінга. Джо Слоун, упіймавши погляд учительки, відчув себе винним від маківки до стіп, та зміг лише безтямно промимрити:

– Н-н-н-ні… па-па-панно Ширлі… н-н-не я…

Енн не звернула уваги на горопашного Джозефа. Вона втупилася в Ентоні Пая – він дивився на неї без тіні сорому чи зніяковіння.

– Ентоні, це ти зробив?

– Так, я, – зухвало відповів. Ентоні.

Енн узяла зі столу довгу важку дерев’яну указку.

– Підійди сюди, Ентоні.

Це було геть не найсуворіше покарання, що доводилося зносити Ентоні. Енн – навіть та розлючена Енн, якою вона була в ту мить, – не могла карати дитину жорстоко. Втім, указка шмагала боляче, і зрештою, вся вдавана хоробрість Ентоні здиміла: він скривився і сльози підступили йому до очей.

Енн, змучена докорами сумління, кинула указку й звеліла Ентоні вертатися на місце. Сама ж опустилася на свій стілець осоромлена, принижена, розтерзана гірким каяттям. Гнів її минув, і тепер вона багато віддала б за змогу відшукати розраду в сльозах. Оцим і закінчилися всі її нахваляння – вона щойно відшмагала учня. Як зловтішатиметься Джейн! Як насміхатиметься пан Гаррісон! Та найдужче пекла болісна думка про те, що нагоду заслужити прихильність Ентоні Пая вона втратила назавжди. Ніколи, ніколи вже він її не полюбить!

Стримати сльози аж до вечора, коли Енн дісталася додому, їй допомогло хіба те, що свого часу хтось назвав «титанічними зусиллями». А замкнувшись у себе в кімнаті, вона вилила в подушку весь свій сором, жаль і розчарування – і плакала так довго, що Марілла, занепокоєна, піднялася до неї й зажадала пояснень.

– Мене так страшенно мучить совість, – ридала Енн. – О, Марілло, це був мій день гніву! Мені так соромно. Я розсердилась і відшмагала Ентоні Пая.

– Рада це чути, – незворушно відповіла Марілла. – Давно вже слід було це зробити.

– О ні, ні, Марілло! Я більше не зможу глянути в очі дітям. Я почуваюся брудною, приниженою. Ви не знаєте, яка я була нині люта, сердита й нестерпна. Не можу забути виразу Пола Ірвінга – він був такий розчарований, так прикро вражений. О, Марілло, я ж намагалася бути терплячою, так хотіла, щоб Ентоні все ж полюбив мене… і дарма.

Шкарубкою від невтомної праці долонею Марілла провела по лискучих розкуйовджених косах Енн із дивовижною ніжністю. Коли ж плач її стишився, мовила незвично лагідно:

– Ти занадто переймаєшся, Енн. Усі ми помиляємось – та це забувається згодом. І день гніву стається в кожного. А щодо Ентоні Пая – то чи не байдуже, що він тебе не любить? Адже він єдиний такий.

– Мені так гірко… Я хочу, щоб усі мене любили, і так мучуся, коли хтось не любить. А Ентоні вже ніколи не полюбить мене. О, Марілло, сьогодні я повелася, як справжня дурепа. Зараз усе вам розповім.

Марілла слухала і, коли час від часу й усміхалася словам Енн, сама дівчина ніколи про це не довідалася. Коли оповідь добігла кінця, Марілла жваво підсумувала:

– Нехай і так. Та нині день минув, а завтра буде інший, без помилок і тривог, як ти сама казала раніше. Ходімо вниз, повечеряєш. Чашка доброго чаю та пиріжки зі сливами мають тебе розрадити.

– Пиріжки зі сливами не здатні з мозку стерти тривожні письмена,[8]8
  Натяк на п’єсу В. Шекспіра «Макбет», дія 5, сцена 3, цит. за пер. Бориса Тена.


[Закрыть] – понуро відказала Енн, та попри це, Марілла тішилася, вбачаючи у звертанні до Шекспіра ознаку спокою в серці своєї вихованки.

Смачна вечеря, усміхнені личка двійнят і незрівнянні Маріллині пиріжки, що їх Деві з’їв аж чотири, зрештою цілком розрадили Енн. До ранку вона міцно спала, а прокинувшись, виявила, що і світ, і вона сама безперечно змінилися на краще. Вночі на землю тихо й густо випав сніг, убравши її в розкішні білі шати, які виблискували під зимовим сонцем, милосердно вкриваючи собою всі колишні приниження й помилки.

– Прокидається новий день, нова радість у світ іде, – співала Енн, одягаючись.

Сніг змусив її йти до школи битим шляхом і, за іронією долі, щойно вона звернула на вулицю зі стежини, котра вела до Зелених Дахів, на дорозі до неї приєднався Ентоні Пай. Енн відчула перед ним провину – так, мовби вони помінялися ролями, – втім, на превеликий її подив, Ентоні не лише чемно підняв шапку, чого ніколи досі не робив, а й привітно звернувся до неї:

– Нікудишня дорога, еге ж? Дозвольте піднести ваші книжки.

Вона дозволила, зачудовано міркуючи, що все це їй, напевне, сниться. До самої школи Ентоні не промовив ні слова, та коли на порозі класу Енн забрала в нього свою ношу й усміхнулася – не тією заяложеною «ласкавою» усмішкою, до якої так часто вдавалася, бажаючи здобути його приязнь, а раптовим спалахом дружньої щирості, – він теж усміхнувся… чи то пак вишкірився до неї. І хоч зазвичай вишкіряння не належить до ознак шанобливого ставлення, Енн відчула, що, хай і не сподобилася приязні Ентоні, проте все ж здобула сяку-таку повагу.

Це підтвердила й пані Рейчел Лінд, наступної ж суботи завітавши до Зелених Дахів:

– А того Ентоні Пая ти приструнчила-таки, будь певна, Енн. Він каже, що ти «хоч і дівчисько, а все ж із мухою в носі». І відшмагала ти його добряче, «як справдешній учитель».

– Ніколи не сподівалася, що здобуду його прихильність шмаганням, – зажурилася Енн, відчуваючи, що її розумування дещо погрішили проти дійсності. – Це ж неправильно. Я певна, що мій метод лагідного виховання – найнадійніший.

– Еге ж, але Паї – то виняток із кожнісінького відомого правила, будьте певні, – переконано заявила пані Рейчел.

– Я так і знав, що до цього дійде, – сказав пан Гаррісон, почувши про історію зі шмаганням. І все-таки нещадні кпини Джейн ятрили Енн душу.