Текст книги "Енн із Ейвонлі"

Автор книги: Люси Монтгомери

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 17 страниц)

Розділ 3
ПАН ГАРРІСОН УДОМА

Будинок пана Гаррісона – старий, чисто побілений і з низько навислим над землею дахом – стояв на узліссі густого смерекового лісу. Сам господар сидів у сорочці на ґанку попід заростями плюща, тішачись вечірній люльці. Аж тут він побачив, хто наближається до нього стежкою, квапливо підхопився й прожогом кинувся в дім, грюкнувши за собою дверима. Йому було добряче соромно, дивно й ніяково за власну вчорашню нестриманість, проте Енн, уздрівши таке, геть підупала на відвазі.

«Якщо він так сердиться вже тепер, то що ж буде, коли я розкажу, як перед ним завинила?» – думала бідолашна дівчина, стукаючи у двері.

Утім, пан Гаррісон відчинив і з розгубленою усмішкою на вустах запросив її увійти. Говорив спокійно та приязно, хоч у голосі було чути й нервозність. Він уже встиг надіти куртку, а люльку загасити, і от тепер чемно посунув Енн страшенно запилюженого стільця. Та й загалом усе було собі гладенько, доки базіка Джинджер, котрий зі своєї клітки блимав лютими жовтими очиськами, вереснув, щойно Енн устигла присісти:

– Хай мені всячина! Нащо прийшла ця руда вертихвістка?

Важко було б сказати, хто в цю мить спалахнув сильніше – пан Гаррісон чи Енн.

– Не зважай на папугу, – мовив пан Гаррісон, гнівно зиркаючи на Джинджера. – Він… постійно верзе отакі дурниці. Я дістав його від брата-мореплавця. Вони там, на кораблях, слів не добирають, а папуги лиш повторюють те, що чути довкола.

– Я знаю, – відповіла сердешна Енн, пам’ятаючи про мету свого візиту й намагаючись таким чином притлумити образу. Хіба ж могла вона за тих обставин дорікати панові Гаррісону? Певно, що продавши чужу корову зопалу, та ще й без відома й дозволу власника, ображатися через папугу, який повторює грубощі на вашу адресу, не доводиться. Втім, «руда вертихвістка» була після цього вже не така смиренна.

– Пане Гаррісон, я прийшла зізнатися, – рішучо мовила вона. – Це… це щодо джерсійської телиці.

– Хай мені всячина! – знервовано вигукнув пан Гаррісон. – Знову вона толочила мій овес? Ну, та байдуже… байдуже, хай і так. Це не має значення, правда… надто сильно я вчора гнівався… і даремно. Байдуже, хай і так.

– Якби ж то, – зітхнула Енн, – але все гірше, далеко гірше.

– Хай мені всячина! Вона товклася у моїй пшениці?

– Ні… Ні, у пшеницю вона не заходила, та…

– Невже в капусті? У капусті, що росла в мене до виставки, га?

– Ні, не в капусті, пане Гаррісон. Я все вам розповім… я для цього й прийшла… та прошу вас, дайте мені сказати. Бо я так страшенно хвилююся. Дозвольте мені розповісти, і нічого не кажіть, аж доки я закінчу.

«А потім ви багато що скажете, не сумніваюся», – подумки додала Енн.

– Більше ні слова, – пообіцяв пан Гаррісон і обіцянки дотримав. Утім, жодними обіцянками не був пов’язаний Джинджер, що й далі вигукував «Руда вертихвістка!», аж доки Енн остаточно знавісніла.

– Вчора я замкнула свою телицю в нашій оборі. А сьогодні вранці їздила в Кармоді і, вертаючись, побачила телицю на вашому полі. Ми з Діаною вигнали її звідти і – ох, уявити складно, як тяжко це було. Я вся змокла, втомилася й так розсердилась… а тут над’їхав пан Ширер і захотів її купити. І я продала – одразу, за двадцять доларів. Дарма я це зробила, звісно. Краще почекала б і порадилася з Маріллою. Але така моя жахлива схильність – чинити нерозважливо. Вам це підтвердить кожен, хто мене знає. Пан Ширер одразу ж її й забрав, щоб вечірнім поїздом відвезти до Шарлоттауна.

– Руда вертихвістка, – прорік Джинджер тоном найглибшої зневаги.

Тут пан Гаррісон підвівся і з виразом, що настрашив би всіляку птаху – окрім папуги, звісно – виніс клітку із Джинджером до сусідньої кімнати й щільно причинив двері. Папуга верещав, лаявся, та й загалом уся поведінка відповідала його сумнівній репутації, проте залишившись на самоті, ображено й пригнічено замовк.

– Вибач. Продовжуй, – сказав пан Гаррісон, знову вмощуючись на стільці. – Мій брат-мореплавець не навчив свого птаха вишуканих манер.

– Я приїхала додому, а після чаю пішла до обори. Пане Гаррісон, – Енн, за дитячою звичкою молитовно склавши руки, нахилилася вперед, величезними сірими очима благально втупившись у знічене лице сусіда, – моя телиця так і стояла там, замкнена. А панові Ширеру я продала вашу власну.

– Хай мені всячина! – вигукнув пан Гаррісон, вражений такою несподіванкою. – Оце щира дивина!

– Анітрохи, коли знати, що я в халепи вічно втягую і себе, і всіх довкола, – сумовито відказала Енн. – Це моя славетна риса. Вам може здатися, що так не повинно бути в моєму віці… мені в березні виповниться сімнадцять. Та я, бачте, досі від цього не відучилася. Пане Гаррісон, чи не зухвалістю буде надіятися, що ви мені пробачите? Боюся, корову повернути вже не вийде, але ось гроші, що мені дали за неї… чи, коли хочете, можете натомість узяти мою Доллі. Вона добра корівка. Не знаю, як і сказати, наскільки мені прикро, що все так сталося.

– Ну годі вже, – швидко мовив пан Гаррісон. – Не будемо більше про це, люба. Це все байдуже… зовсім байдуже. Всяке може статися. Я й сам, бува, чиню нерозважливо й поспішно… часом аж занадто. Проте не можу щиро не казати, що думаю, і хай отакого мене люди й приймають. Якби та корова столочила мені капусту… але вона не столочила, тож усе добре – і край. Думаю, коли ти вже вирішила здихатися своєї телиці, я таки в тебе її заберу.

– О, пане Гаррісон, дякую вам! Як добре, що ви не сердитеся. Я так цього боялася.

– Певно, що боялася страшенно, коли я вчора таку бучу тобі здійняв, еге ж? Та не зважай, я прямолінійний старигань, ото й усе… нестерпну звичку маю завжди казати правду, хай яка гірка вона буде.

– Геть як пані Лінд, – не стрималася Енн.

– Хто? Пані Лінд? Тільки не кажи, що я схожий на ту стару пліткарку, – обурився пан Гаррісон. – Бо ні… нітрохи я не схожий. А що то у тебе в коробці?

– Торт, – лукаво мовила Енн. Їй так полегшало від несподіваної приязні пана Гаррісона, що настрій миттю злетів угору, мов пір’їнка. – Це я вам принесла. Мабуть, у вас нечасто буває торт.

– Нечасто, еге ж. А я так люблю торти. Я твій боржник, люба. Який він гарний. Сподіваюся, ще й смачний.

– Будьте певні, – відповіла задоволена собою Енн. – Колись я пекла геть неїстівні пироги, що могла б вам підтвердити пані Аллан, та цей торт – надзвичайно добрий. Я спекла його для Спілки вдосконалення Ейвонлі, але нехай – зроблю їм інший.

– Я от що скажу, люба – мусиш помогти мені його з’їсти. Я поставлю чайник і вип’ємо чаю. Згодна?

– Ви дозволите мені заварити чай? – невпевнено мовила Енн.

Пан Гаррісон реготнув.

– Бачу, ти сумніваєшся, чи зможу я сам це зробити. Дарма. Я такого чайку заварив би, що ти в житті не пила. Утім, коли хочеш, то ласкаво прошу. На щастя, у неділю йшов дощ, тож і чистого посуду в мене достатньо.

Енн підхопилася й узялася до роботи. Спершу кілька разів обмила чайник, розпалила вогонь у печі й заварила чай. Тоді принесла чашки з буфета, стан якого жахнув її; утім, дівчина мудро втрималася від зауважень. Пан Гаррісон пояснив, де взяти хліб, масло й банку з персиковим варенням. Енн прикрасила стіл свіжим букетом із садових квітів, удаючи, буцім не бачить плям на скатертині. Невдовзі й чай був готовий; Енн сіла за стіл навпроти пана Гаррісона й налила йому чашку, жваво розповідаючи про свою школу, друзів та майбутні плани. Сама вона не йняла віри, що все це відбувається насправді.

Пан Гаррісон приніс назад клітку із Джинджером, щоб горопашній пташині, мовляв, не було так самотньо. Енн, відчуваючи, що тепер може пробачити будь-кому і будь-що, запропонувала йому волоський горіх, але тяжко скривджений папуга презирливо ігнорував усі її приязні жести. Він сидів на жердині набурмосений і куйовдив собі пір’я, аж доки став достеменно схожий на зелено-золотаву кульку.

– Чому ви звете його Джинджером? – запитала Енн, бо ж любила доречні імена, а прізвисько Джинджер, на її думку, геть не пасувало до цього пістрявого оперення.[3]3
  Джинджер (Ginger) англійською означає «імбир» – непоказний сіро-коричневий корінець із пекучим смаком.


[Закрыть]

– Так його назвав мій брат-мореплавець. Мабуть, за ядучий норов. Хоча люблю я цього птаха… ти, певно, здивувалася б, наскільки люблю. У нього, звісно, є вади. У певному розумінні він дорого мені обійшовся. Люди нарікають, що він лається, та цьому вже не зарадиш. Я намагався його відучити… інші теж намагалися. А є й такі, що до папуг упереджені. Дурні вони, правда? Папуги чудові, я вважаю. І з Джинджера мені добре товариство. Ніщо не змусить мене зректися цього птаха… ніщо на світі. Отак, люба.

Останні слова пан Гаррісон вимовив із притиском, ніби підозрював Енн у прихованих намірах переконати його зректися Джинджера. Втім, самій Енн починав подобатися цей дивний, метушливий, запальний і неспокійний чоловічок, отож коли чаювання добігло кінця, вони були вже добрими друзями. Пан Гаррісон дізнався про намір Енн заснувати Спілку вдосконалення Ейвонлі й був схильний цю ідею підтримати.

– Еге ж, то буде незле. Тут, у селищі, багато що можна вдосконалити. І в людях теж.

– О ні, – спалахнула Енн. Звісно, собі чи найближчим друзям вона могла зізнатися, що існують в Ейвонлі та її жителях дрібні вади, які, втім, легко-можна усунути. Та почути це з вуст сторонньої людини, такої як пан Гаррісон, – то було зовсім інше. – Ейвонлі – таке чудове місце, і люди тут добрі.

– А серце в тебе з перцем, – прокоментував пан Гаррісон, позираючи на розпашілі щоки й ловлячи гнівний погляд співбесідниці. – Хоч до твоїх рудих кіс воно й пасує. Ейвонлі – цілком годяще місце. Інакше я б тут не оселився. Та сподіваюся, навіть ти визнаєш, що певні вади в нього є.

– За це я люблю його ще більше, – мовила віддана Енн. – Ідеальні місця чи люди без вад мені здаються такими нецікавими. От пані Вайт каже, що ніколи в житті не бачила ідеальної людини, зате багато чула про одну – першу дружину свого чоловіка, пана Мільтона. Як ви гадаєте, це ж, мабуть, страшенно незручно – мати чоловіка, у якого перша дружина була суціль бездоганною?

– А ще більш незручно – бути чоловіком такої бездоганної жінки, – несподівано й незбагненно палко проголосив пан Гаррісон.

Після чаювання Енн наполягла, що мусить вимити посуд, хоч пан Гаррісон і запевняв її, буцім чистих тарілок у домі ще на кілька тижнів стане. Їй би хотілося й підлогу підмести, та віника не побачила, а питати не наважилася з остраху, що його не виявиться взагалі.

– Забігай до мене часом на балачку, – запропонував пан Гаррісон, коли вона ладналася йти. – Тут недалеко, тож мусимо жити, як добрі сусіди. Цікавить мене та ваша спілка. Має бути добряча розвага. За кого ви візьметесь насамперед?

– Ми будемо змінювати не людей, а саме Ейвонлі, – з гідністю відказала Енн, бо ж мала підозру, що пан Гаррісон і далі кпив з її проекту.

Пан Гаррісон дивився у вікно, як вона бігла додому – струнка фігурка, що безтурботно мчала крізь поле у відблисках призахідного сонця.

– Я старий, самотній і в’їдливий буркотун, – мовив він уголос, – проте із цією дівчинкою знов почуваюся молодим… таке приємне відчуття, і я хотів би, щоб воно часом поверталося.

– Руда вертихвістка, – глузливо прорік Джинджер. Пан Гаррісон погрозив йому кулаком.

– Мерзенне пташисько, – буркнув він, – і чого я не скрутив тобі в’язів, коли брат мені тебе віддав? Чи ти довіку будеш капостити?

Енн прибігла додому щаслива й усі пригоди переповіла Маріллі, котра, неабияк стривожившись її довгою відсутністю, саме думала вже йти шукати свою вихованку.

– О, Марілло, правда ж, який чудовий світ! – радісно підсумувала Енн. – Пані Лінд була нарікала, що він уже сходить на пси. Казала, що як чекаєш приємного, то неодмінно так чи інак розчаруєшся. Може це й правда, та й у цьому є щось хороше. Прикрощі теж не завжди виправдовують очікування, і майже щоразу все виявляється значно краще, ніж можна було сподіватися. Я чекала страхітливо неприязної зустрічі, коли йшла до пана Гаррісона – а він виявився такий люб’язний, що час проминув майже приємно, і все вийшло якнайкраще. Гадаю, коли ми зможемо бути одне до одного поблажливі, то станемо добрими друзями. І все ж, Марілло, більше я не продам жодної корови, не з’ясувавши достеменно, чия вона. А папуг таки не люблю!

Розділ 4
ТАКІ РІЗНІ ДУМКИ

Якось надвечір, у тіні ялиць, що тихенько колихалися під лагідним вітерцем, там, де просіка, знана як Березовий Шлях, зливалася з гостинцем, стояли собі коло огорожі Джейн Ендрюс, Гілберт Блайт та Енн Ширлі. Джейн провела день у гостях в Енн, котра тепер проводжала її додому, а Гілберта вони зустріли дорогою, і ось утрьох обговорювали доленосний завтрашній день – перше вересня, коли в школах розпочинався навчальний рік. Джейн мала їхати до Ньюбриджа, а Гілберт – до Вайт Сендз.

– Вам обом пощастило більше, ніж мені, – зітхнула Енн. – Ваші учні вас не знатимуть, а я мушу навчати тих, з ким іще недавно сама ходила до школи. Пані Лінд боїться, що вони не поважатимуть мене так, як поважали б чужу вчительку, коли тільки я не буду з ними сувора від самісінького початку. Але я не думаю, що вчитель неодмінно повинен бути суворий. Ох, це така страшенна відповідальність!

– Я певна, що все у нас вийде, – втішливо мовила Джейн, котру не турбували жодні прагнення благодатного впливу на дітлахів. Їй хотілося лиш чесно відробляти свою платню, здобути довіру опікунської ради і схвальний відгук шкільного інспектора, ото й усе. – Головне – підтримувати дисципліну в класі, а для цього вчитель таки мусить бути суворий. Якщо мої учні мене не слухатимуть, я їх каратиму.

– Як?

– Шмагатиму, звісно, і добряче.

– О ні, Джейн! – вигукнула нажахана Енн. – Джейн, ти не зможеш!

– Авжеж зможу, і шмагатиму, якщо вони на це заслужать, – рішучо відказала Джейн.

– Я ніколи не вдарю дитини, – так само рішучо заперечила Енн. – Я взагалі проти тілесних покарань. Панна Стейсі жодного разу нікого з нас не вдарила, і дисципліна в класі була зразкова; а пан Філіпс постійно всіх шмагав, та однаково мав страшенний безлад. Ні, коли цього не можна уникнути, краще зовсім покинути вчителювання. Я спробую здобути любов своїх учнів, і тоді вони охоче мене слухатимуть.

– А якщо ні? – запитала практична Джейн.

– Все одно я їх не шмагатиму, бо певна, що користі з того не буде. О, люба Джейн, не бий своїх учнів, хай що б вони втнули!

– А ти що скажеш, Гілберте? – запитала Джейн. – Хіба ти не згоден, що є діти, здатні слухатися тільки різки?

– Хіба ти не згоден, що це жорстоке варварство – бити дитину… будь-яку дитину? – вигукнула Енн, що їй лице аж пашіло від затятості.

– Ну, – поволі проказав Гілберт, розриваючись між справжніми своїми переконаннями та бажанням бути гідним ідеальних уявлень Енн, – тут можна підтримати кожну зі сторін. Я певен, що дітей не слід шмагати часто. Ти слушно кажеш, Енн – є інші способи давати раду із класом, і тілесні покарання мають бути останнім заходом. Та з іншого боку, і Джейн слушно каже – є діти, котрих інакше не виховаєш, і для яких різка справді може бути цілюща. Отже, тілесні покарання як останній захід – таке буде моє правило.

Гілберт, намагаючись догодити обом сторонам, не спромігся, як то завжди й цілком справедливо буває, вдовольнити жодну. Джейн похитала головою:

– Я шмагатиму своїх учнів, коли вони будуть неслухняні. Це найпростіший і найдоступніший спосіб виховання.

Енн кинула осудливий погляд на Гілберта.

– Я ніколи не вдарю дитини, – незламно повторила вона. – Я переконана, що це неправильно, і потреби в цьому теж нема.

– А якщо котрийсь хлопчисько нагрубіянить тобі у відповідь на зауваження? – спитала Джейн.

– Я залишу його після уроків і поговорю – лагідно, але твердо, – відповіла Енн. – У кожній людині є добре начало, треба лиш уміти відшукати його. І ось обов’язок учителя – знайти те начало й розвинути. Пригадай, саме це казав нам у семінарії професор на лекціях з методики навчання. Невже ти думаєш, що різка здатна буде в цьому допомогти? «Добрий вплив на душу учня важливіший за читання, письмо й лічбу», – так стверджував професор Ренні.

– Та не забудь: інспектор перевірятиме ніщо інше, як їхні знання, і не дасть тобі схвального відгуку, якщо вони виявляться недостатніми, – заперечила Джейн.

– Я волію мати добре ставлення учнів та їхні теплі згадки про мою допомогу за багато років, аніж схвальний відгук шкільного інспектора, – упевнено мовила Енн.

– Невже ти зовсім не каратимеш збитошників? – запитав Гілберт.

– Каратиму, звісно, якщо доведеться, хоч мені й самій це буде тяжко. Та їх можна буде лишати в класі під час перерви, ставити в куток чи змушувати переписувати тексти.

– Надіюся, дівчат поряд із хлопцями ти не садовитимеш, – лукаво всміхнулася Джейн.

Гілберт та Енн перезирнулися, і собі тамуючи усмішки. Якось саму Енн учитель покарав, змусивши сісти поряд з Гілбертом – і гіркі були наслідки того покарання.

– Я думаю, час покаже, хто був правий, – філософськи завважила на прощання Джейн.

Енн верталася до Зелених Дахів – Березовим Шляхом, тінистим, шепітливим і напоєним ароматом папороті, повз Долину Фіалок та Купіль Верболозу, де попід ялицями грайливо мінилися світло й темрява, і далі – Стежиною Закоханих, усіма тими місцинками, котрим вони з Діаною так давно вигадали ймення. Ішла вона поволі, тішачись красою лісів, полів та зоряних літніх сутінків, і серйозно міркуючи про нові обов’язки, що до них їй завтра належало взятися.

А вже на подвір’ї Зелених Дахів із відчиненого кухонного вікна долинув до неї рішучий голос пані Лінд.

«Вона прийшла, щоб дати мені добру пораду на завтра, – скривившись, подумала Енн, – та я, мабуть, не піду ще додому. У пані Лінд поради – мов перець: у малих кількостях добрі, а в тих, що вона видає – геть нестерпні. Забіжу-но я краще до пана Гаррісона».

Після незабутньої пригоди із джерсійською телицею Енн уже не вперше зазирала до нього. Вони з паном Гаррісоном провели кілька вечорів за балачками й устигли добряче потоваришувати, хоч деколи Енн і набридала відвертість, якою так пишався їхній сусід. Джинджер і далі підозріливо настовбурчувався на її появу, не оминаючи жодної нагоди привітати гостю саркастичним криком: «Руда вертихвістка!» Дарма намагався пан Гаррісон відучити його від цієї звички, щоразу підхоплюючись, завваживши на стежці Енн, і вигукуючи: «Хай мені всячина! Онде знову наша мила дівчинка», чи інші так само приємні слова. Джинджер бачив усі його хитрощі наскрізь і презирливо ігнорував, тож Енн ніколи не дізналася, скільки компліментів відміряв їй пан Гаррісон позаочі – у вічі, певна річ, не сказавши жодного.

– Ти, певне, щойно з лісу? Маєш уже достатньо різок на завтра? – поцікавився він, щойно Енн вибігла сходами на ґанок.

– Авжеж ні, – поважно відказала дівчина. Позаяк вона усе сприймала надто серйозно, то була пречудовою мішенню для дотепів. – Пане Гаррісон, у моїй школі жодної різки не буде. Звісно, указку я матиму, та нею користуватимусь лише за прямим призначенням.

– То ти лупцюватимеш їх паском? Хтозна, може, це буде й правильно. Різка б’є сильніше, та слід від паска болить довше, не сперечатимуся.

– Нічим я їх не лупцюватиму! Я взагалі не битиму своїх учнів.

– Хай мені всячина! – вигукнув щиро здивований сусід. – Як же тоді ти будеш підтримувати лад?

– Любов’ю, пане Гаррісон.

– Нічого не вийде, – відповів той, – от побачиш, Енн. Як то кажуть, шкодуєш різки – псуєш дитину. Коли я ходив до школи, учитель шмагав мене регулярно щодня – уважаючи, що якщо я й не втнув якоїсь пинхви, то це лише тому, що не встиг придумати яку.

– Пане Гаррісон, але ж відтоді методи виховання змінилися.

– А людська вдача – нітрохи. Ти ще згадаєш моє слово, Енн – з тією дітлашнею ради не даси інакше, як добрячим прочуханом. Це неможливо.

– І все ж я спершу випробую власний метод, – відповіла Енн, що мала сильну волю й здатність непохитно триматися своїх поглядів.

– А ти таки вперта, бачу, – мовив на те пан Гаррісон. – Ну, хай собі, хай, ми ще подивимося. Колись ти на них розлютишся… а люди з таким волоссям, як у тебе, дуже легко впадають у шал, – і тоді забудеш усі свої шляхетні теорії, та й даси їм доброго прочухана. Замолода ти ще для вчителювання… замолода, і така ж дитинна.

Отак і вийшло, що того вечора Енн пішла спати похмура й невдоволена. Спала вона погано, а вранці за сніданком була така бліда й виснажена, що стривожена Марілла змусила її випити чашку цілющого імбирного чаю. Енн слухняно скорилася, хоч і гадки не мала, чим міг би їй зарадити імбирний чай. Якби ж то був чарівний напій, що додав би їй літ і досвіду – тоді вона без вагань вихилила б цілу кварту!

– Марілло, а що, коли я таки не впораюся?

– Першого ж дня ніхто не знатиме достеменно, впоралася ти чи ні, а днів попереду ще багато, – відказала Марілла. – Енн, твоя біда в тім, що ти сподіваєшся навчити своїх дітлахів усього й одразу – як і здолати водночас їхні вади, – а якщо не зможеш цього досягти, картатимеш себе, що не впоралася.