Текст книги "Енн із Ейвонлі"

Автор книги: Люси Монтгомери

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 17 страниц)

Ну, тут я й знавіснів, Енн, і сказав, що коли так, то хай чекає до Судного дня. Склав усі її речі й відправив до неї. Ох, і пліток було через це все – тут Скоттсфорд нічим не кращий за Ейвонлі – і всі співчували моїй жінці. Я лютував і думав, що треба мені їхати геть, бо не матиму тут ані миті спокою. То й вирішив податися сюди. Тут я був іще хлопчаком, і острів мені сподобався, хоч Емілі казала, мовляв, не буде жити там, де надвечір страшно з хати податися, щоб не впасти в море. От я сюди й переїхав – з упертості. Тепер ти все знаєш. Про Емілі я нічогісінько не чув аж до суботи, коли прийшов з поля й застав її тут – вона мила підлогу, а на столі чекав перший справжній обід, відколи вона пішла од мене. Звеліла мені спершу поїсти, а тоді вже ми поговоримо, із чого я виснував, що вона таки збагнула, як треба поводитися із чоловіком. Тепер вона вже звідси не поїде, надто що Джинджер загинув, а острів виявився дещо більший, ніж їй уявлялося. А онде й вони з пані Лінд. Ні-ні, Енн, не йди. Познайомся з Емілі. Вона звернула на тебе увагу ще в суботу – питала мене, хто та вродлива руденька дівчина із сусідньої ферми.

Пані Гаррісон тепло привітала Енн і запросила на чай.

– Джеймс розповів мені, як добре ви до нього ставилися, навіть пироги пекли, – мовила вона. – Хочу якнайшвидше познайомитися з усіма новими сусідами. Пані Лінд чудова жінка, правда? Така приязна.

Енн верталася додому в духмяних червневих сутінках. Пані Гаррісон проводжала її крізь поле, над яким, мов зорі, мерехтіли світляки.

– Напевне, – довірливо мовила пані Гаррісон, – Джеймс розповів вам нашу історію?

– Так.

– То я не переповідатиму, бо Джеймс чесний і правдивий чоловік. Та й не він єдиний винен у наших сварках. Тепер я розумію… Ще й години не минуло, як я пішла від нього, а вже пошкодувала, та не хотіла поступатися. Тепер бачу, що забагато сподівалася від чоловіка. А зважати на граматичні помилки – то й геть була дурниця з мого боку. Хіба так це важливо, коли він – вправний господар і не пхає носа в комору, щоб дізнатися, скільки цукру жінка витратила за тиждень? Я відчуваю, що тепер ми із Джеймсом будемо дуже щасливі. Хотіла б я знати, хто цей «Оглядач» – мушу йому подякувати. Я в боргу перед ним.

Енн, збентежена несподіваними наслідками своїх жартівливих «дописів», мовчала, тож пані Гаррісон так і не довідалася, що її подяка знайшла свого адресата. Дописи ці примирили чоловіка із дружиною, та ще одному ейвонлійцеві створили репутацію пророка.

На кухні в Зелених Дахах пані Лінд переказувала Маріллі історію останніх днів.

– Чи сподобалася тобі пані Гаррісон? – запитала вона в Енн.

– Так. Вона дуже мила жінка.

– Еге ж, – переконано мовила пані Лінд. – Я саме казала Маріллі, що задля неї ми всі повинні примиритися з дивацтвами пана Гаррісона й зробити все, щоб вона тут почувалася як удома, от що. Ох, мушу вертатися. Томасові без мене сумно. Відколи Еліза тут, мені трошечки легше, та й він, здається, одужує помалу. Та все ж я волію надовго його самого не лишати. А Гілберт Блайт звільнився з вайтсендзької школи. Мабуть, восени поїде до коледжу.

Пані Рейчел кинула промовистий погляд на Енн, та дівчина схилилася над сонним Деві, що куняв на дивані, і нічого неможливо було прочитати на її обличчі. Вона понесла хлопчика нагору, притулившись ніжною щокою до білявих кучерів на його маківці. Уже на сходах Деві втомленою рукою обхопив Енн за шию і, пригорнувшись до неї, міцно поцілував.

– Енн, ти дуже-дуже хороша. Сьогодні Мілті Болтер написав вірша на своїй грифельній дошці й показав Дженні Слоун:

 
«Троянда мусить червоним,
А фіалка блакитним цвісти.
Цукерки дуже солодкі
І страшенно прекрасні, як ти»
 

– і це те почуття, яке я відчуваю до тебе, Енн.

Розділ 26
ЗА ПОВОРОТОМ ДОРОГИ

Томас Лінд згасав спокійно й непомітно, як і жив. Дружина доглядала його ніжно, дбайливо й терпляче. Часом, коли він був здоровий, його повільність і м’якосердість дратували пані Рейчел, і була вона сувора зі своїм Томасом. Та в чоловіковій хворобі її слова були найлагіднішими, руки – найніжнішими й найвправнішими, а нічні чергування – найсмиреннішими.

– Ти була мені доброю жінкою, Рейчел, – мовив він якось просто, коли вона сиділа при ньому в сутінках, тримаючи його бліду схудлу руку у своїй натрудженій долоні. – Доброю жінкою. Шкода, що я не зміг тобі лишити більшого статку – але діти подбають про тебе. Вони розумні, тямущі, як їхня мати… Хороша мати… добра жінка.

Потім він заснув, а наступного ранку, щойно перші сонячні промені торкнулися верхівок сосон у долині, Марілла навшпиньках зайшла до кімнатки на східнім піддашші й розбудила Енн:

– Помер Томас Лінд… щойно приходив їхній наймит. Я негайно йду до Рейчел.

Наступного дня після похорону Томаса Лінда з лиця Марілли не сходив дивний стурбований вираз. Часом вона поглядала на Енн, мовби хотіла щось їй сказати – але хитала головою і міцно стуляла вуста. Після чаю вона пішла до пані Рейчел, а надвечір у Зелених Дахах піднялася нагору, до кімнати, де Енн саме перевіряла учнівські зошити.

– Як пані Лінд сьогодні? – запитала Енн.

– Спокійніша й стримана, – відповіла Марілла, сідаючи на ліжко Енн, що свідчило про надзвичайний душевний стан, бо ж сидіти на застеленому ліжку, згідно з її власним хатнім кодексом, було непростимим гріхом. – Але їй самотньо. Еліза мусила нині повернутись додому – у неї там хворий син.

– Закінчу перевіряти й піду поговорю з пані Лінд, – мовила Енн. – Хоч я думала сьогодні написати ще твір з латини, але це зачекає.

– Гілберт Блайт їде восени до коледжу, – зненацька проказала Марілла. – А ти, Енн, хотіла би поїхати?

Енн підвела на неї здивований погляд.

– Звісно, хотіла б, Марілло. Та це неможливо.

– Думаю, це можна влаштувати. Я завжди вважала, що ти мусиш їхати. Мені важко було думати, що ти відмовилася від навчання через мене.

– Але я жодної хвилини не шкодувала, що лишилася вдома, Марілло. Тут я така щаслива… І ці два роки були казкові.

– Так, я знаю, що ти була задоволена. Проте річ не в тім. Ти мусиш навчатися далі. Грошей на перший рік у Редмонді ти відклала достатньо, а на другий вистачить того, що ми одержали за худобу… та ще ж є стипендії і нагороди, що їх ти можеш здобути.

– Так, але я не поїду, Марілло. Ваш зір поліпшився, звісно, та я не покину вас самої із двійнятами. З ними стільки клопоту.

– Я буду не сама. Це я й хочу обговорити з тобою. Сьогодні ми довго розмовляли з Рейчел. Стільки всього гнітить її, Енн. Грошей у неї мало. Вісім років тому вони заставили ферму, щоб допомогти молодшому синові, коли той поїхав на захід, і досі сплачували тільки відсотки. Та й Томасова хвороба дорого їй коштувала. Отож, ферму доведеться продати, і Рейчел боїться, що в неї геть нічого не лишиться, коли вона поверне всі борги. Вона каже, що мусить хіба переїхати до Елізи, і серце в неї болить від самої думки, що доведеться покинути Ейвонлі. У її віці не так просто знайти нових друзів і новий сенс у житті. Я слухала й думала, що, може, годилося б запросити її переїхати сюди, та вирішила найперше спитати твоєї поради. Якщо Рейчел житиме зі мною, ти зможеш поїхати до коледжу. Що ти про це думаєш?

– Мені… мовби… хтось простягнув місяць із неба…, а я не знаю… що робити з ним, – відказала приголомшена Енн. – Та я не можу радити вам, чи запрошувати пані Рейчел, Марілло. Гадаєте… ви певні… що хочете цього? Пані Лінд – добра жінка й чудова сусідка, проте…

– Проте й вона має свої вади – це ти хочеш сказати? Звісно, має, та мені здається, що легше буде примиритися з ними, ніж бачити, як Рейчел їде з Ейвонлі. Мені її бракуватиме. Вона єдина моя близька подруга, і мені буде важко без неї. Сорок п’ять років ми були сусідками, і жодного разу не посварилися, хоч до цього замалим не дійшло того дня, коли ти кричала на неї за те, що назвала тебе рудою й бридкою. Пам’ятаєш, Енн?

– Так, – присоромлено мовила Енн. – Хіба таке можна забути? Як я тоді ненавиділа сердешну пані Рейчел!

– А потім ще це твоє «вибачення». Лихо було мені з тобою, Енн. Я геть не могла втямити, як бути. Метью розумів тебе краще.

– Метью розумів усе, – відповіла Енн тихенько й лагідно, як завжди говорила про нього.

– Отож, я думаю, можна так усе влаштувати, що ми з Рейчел не будемо заважати одна одній. Я завжди вважала, що єдина причина, з якої дві жінки не можуть дійти згоди в однім домі – це спільна кухня, де кожна хоче порядкувати по-своєму. Тому, якщо Рейчел переїде до мене, я віддам їй спальню на північнім піддашші й гостьову кімнату – ми ж нею так чи так не користуємося. Там вона облаштує собі кухню, поставить плиту й власні меблі, буде їй зручно й від мене вона не залежатиме. На прожиття їй, звісно, вистачить – діти про це подбають. Усе, що я дам їй – це дім. Так, Енн, можу сказати: мені ця думка що далі, то більше подобається.

– То запросіть її, – зраділа Енн. – Мені теж буде сумно тут без пані Рейчел.

– А тоді, – продовжувала Марілла, – ти зможеш поїхати до коледжу. Я буду не самотня, та й Рейчел зробить для двійнят те, чого я не можу. Не бачу причин тобі відмовлятися від навчання.

Того вечора Енн довго міркувала, сидячи при вікні у своїй кімнаті. Радість і сум боролися в її серці. Так несподівано, так раптово підійшла вона до повороту на шляху, а за ним чекав її коледж і сотні райдужних надій та марень… хоч ясно розуміла вона й те, що доведеться лишити позаду стільки приємних і милих серцю речей: усі прості щоденні обов’язки й зацікавлення, що полюбилися їй упродовж останніх двох років, які вона так натхненно оточувала ореолом краси і щастя. Їй доведеться піти зі школи, а вона ж любила всіх своїх учнів, навіть ледачих і нетямущих. Сама лише думка про Пола Ірвінга змушувала її сумніватися – чи так уже був їй потрібен той Редмонд.

– За ці два роки я пустила тут багато корінців, – мовила Енн, звертаючись до місяця, – і звісно, відриватися від них буде боляче. Але, напевно, краще мені все ж поїхати, та й Марілла каже, що не бачить причин відмовлятися. Мушу дістати з комірчини свої честолюбні наміри й здмухнути з них пилюку.

Наступного ж дня Енн подала заяву про звільнення зі школи, а пані Рейчел, після відвертої розмови з Маріллою, прийняла запрошення оселитися в Зелених Дахах. Втім, вона заявила про бажання на літо лишитися у власному домі, позаяк ферму належало продати аж восени, а доти все узгодити й завершити безліч приготувань.

– Ніколи не думала, що житиму так далеко від дороги, – зітхнула пані Рейчел сама до себе, – та зрештою, Зелені Дахи вже не такі відлюдні, як колись. Енн має стільки друзів, і двійнята приносять туди життя. Та хай там що – я радше житиму на дні колодязя, ніж поїду геть з Ейвонлі.

Новини ці враз поширилися по всьому селі, і навіть приїзд пані Гаррісон мусив поступитися їм першістю з-між найбільш обговорюваних ейвонлійських чуток. Люди розсудливо хитали головами, вважаючи недалекоглядністю бажання Марілли поселити в себе пані Рейчел. Усім здавалося, що вони не зживуться під одним дахом – кожна зі своїми звичками, яких не хотіла зрікатися, тож звідусіль лунали безрадісні, песимістичні прогнози. Проте ні Марілли, ні пані Лінд вони не турбували. Обидві вони чітко усвідомлювали нові взаємні права й обов’язки, і мали намір несхитно триматися свого рішення.

– Я не втручатимуся у твої справи, а ти в мої, – рішучо заявила пані Лінд. – Щодо двійнят – радо зроблю для них усе, що зможу, тільки на запитання Деві не відповідатиму, будьте певні. Я не енциклопедія й не адвокат з Філадельфії. Тут нам бракуватиме Енн.

– Її відповіді часом були не менш дивні, аніж запитання Деві, – сухо відказала Марілла. – Двійнята сумуватимуть без неї, певна річ, та не можна жертвувати її майбутнім задля цікавості хлопчика. Коли він про щось запитує, а я не знаю відповіді, то кажу, що дітей має бути видно, але не чути. Так виховували мене саму, і мені цей метод видається незгіршим за всі новомодні теорії щодо виховання.

– Та все ж і Енн своїми методами досягла успіху з Деві, – всміхнулася пані Лінд. – Він геть змінився, будьте певні.

– Він гарний хлопчина, – погодилася Марілла. – Я й не думала, що так полюблю цих дітей. Деві таке серденько… та й Дора мила дівчинка, хоча й дещо… дещо…

– Безбарвна? Так, – кивнула пані Рейчел. – Вона мов книжка, де всі сторінки однакові. З неї буде надійна, розумна жінка – та вона не з тих, хто перевертає світ. З такими людьми зручно мати справу, хоч і не так цікаво, як з рештою.

Гілберт Блайт був єдиним з ейвонлійців, кого щиро втішила новина про звільнення Енн зі школи. Для всіх її учнів то було справдешнє лихо. Анетта Белл, вертаючись додому, всю дорогу ридала. Ентоні Пай рішучо й безпричинно відлупцював двох інших хлопців, щоб дати вихід своїм почуттям. Барбара Шоу проплакала цілу ніч. Пол Ірвінг категорично заявив бабусі, що впродовж цілого тижня не з’їсть жодної ложки каші.

– Я не можу, бабусю, – сказав він. – І не знаю, чи здужаю їсти бодай щось. У мене в горлі мовби величезний клубок застряг. Я плакав би дорогою зі школи, якби Джейк Доннелл не дивився на мене. Поплачу в ліжку – адже завтра ніхто не помітить цього в моїх очах? Це буде таке полегшення. Та все одно я не зможу їсти кашу. Всіх своїх сил я докладатиму, щоб утішитися в нещасті, тож на кашу вже нічого не лишиться. Ох, бабусю, що ж мені робити, коли дорога моя вчителька піде від нас? Мілті Болтер хоче битися об заклад, що новою вчителькою буде Джейн Ендрюс. Панна Ендрюс, може, теж хороша. Але вона не розумітиме всього так, як панна Ширлі.

Діана теж дивилася в майбутнє з песимізмом.

– Тут буде так самотньо взимку, – зітхнула вона якось надвечір, коли невагоме, сріблисте місячне сяйво линуло крізь вишневі гілки в кімнатку на східнім піддашші, де розмовляли дівчата: Енн – сидячи в кріслі-гойдалці біля вікна, Діана – примостившись на ліжку по-турецькому. – Ви з Гілбертом поїдете… і Аллани теж. Пана Аллана кличуть до Шарлоттауна, і звісно ж, він погодиться. Так гірко. Цілу зиму в нас не буде свого пастора, і доведеться слухати випробувальні проповіді – одну за іншою, а з них половина буде нуднючих.

– Сподіваюся, пана Бакстера з Іст-Графтона до нас не виберуть, – рішучо відказала Енн. – Він хоче на це місце, та проповіді в нього такі гнітючі. Пан Белл каже, що він священик старої школи, а пані Лінд переконана, що то все від поганого травлення. Здається, його дружина не вміє смачно готувати, і пані Лінд каже, що коли йому два тижні із трьох доводиться їсти недопечений хліб, то й не дивно, що теологія в нього химерна. Пані Аллан страшенно побивається через від’їзд. Тут усі були такі добрі до неї від найпершого дня, і тепер їй тяжко, мовби вона розлучається із друзями, яких знала все життя. Та ще тут могилка їхньої дитини… Їй, мабуть, нестерпно буде її покинути. Це ж було зовсім крихітне, тримісячне немовлятко, і вона боїться, що йому буде сумно без мами, хоч панові Аллану цього й не каже. Вона ледь не щовечора потай ходить березовим гаєм на цвинтар і співає йому колискову. Вчора ми зустрілися з нею – я клала троянди на могилу Метью – і пані Аллан мені про все розповіла. Я пообіцяла, що доки житиму в Ейвонлі, кластиму квіти на могилку її дитини, а коли поїду, то…

– Це робитиму я, – тепло закінчила Діана. – Неодмінно. І на могилу Метью теж, замість тебе, Енн.

– Дякую. Я сама хотіла тебе про це попрохати. І на могилу Естер Грей, не забувай про неї, будь ласка. Знаєш, я стільки думала про неї, що вона стала для мене дивовижно реальною. Я думаю про неї там, у її саду, у прохолодному, зеленому й тихому його куточку; і мрію, що колись прийду туди весняного надвечір’я, у ту казкову пору – між світлом і темрявою, – навшпиньках тихо піднімусь на березовий пагорб, і побачу сад таким, який він був колись, із нарцисами й трояндами. І будиночок їхній стояв би весь укритий плющем, і Естер Грей була б там – із ніжними, лагідними очима й темним волоссям, яке гладив би вітерець. Вона гуляла б садом, піднімала б за підборіддячка нарциси й шепотілася із трояндами, а я підійшла б до неї – ледь чутно, простягнула б до неї руки й сказала: «Дозволь мені бути твоєю подругою, Естер Грей, бо я теж люблю троянди». Ми б сіли на стару лавку, поговорили би й помріяли – чи помовчали б удвох. А потім зійшов би місяць, я б озирнулася – і не побачила ні Естер Грей, ні будиночка, ні троянд… лише старий, усіма покинутий сад, де лілеї визирають із трави, мов зірки, а вітер так тужливо зітхає, гойдаючи вишневе гілля. І я не знала би, чи сталося це все насправді, а чи був то лише витвір моєї уяви…

Діана випросталася й зіперлася на узголів’я ліжка. Коли в сутінках ваша подруга каже такі моторошні речі, краще безсумнівно знати, що у вас за спиною.

– Боюся, спілка теж занепаде, коли ви з Гілбертом поїдете, – сумовито завважила вона.

– Нізащо, – енергійно відказала Енн, із країни мрій вертаючись до практичних щоденних справ. – Вона вже так міцно стоїть на ногах, і старше покоління нас цілковито підтримує. Глянь, як вони взялися цього літа розчищати газони й стежки. А я в Редмонді теж вигадуватиму для нас нові завдання – напишу доповідь і пришлю її вам узимку. Не дивися так похмуро на речі, Діано. І не заздри моїй недовгій миті щастя й тріумфу. Вже згодом, коли мені доведеться їхати, я відчуватиму що завгодно – тільки не щастя.

– Ти й маєш бути щаслива – поїдеш до коледжу, будеш там веселитися й заводити купу нових друзів.

– Сподіваюся, я знайду нових друзів, – відповіла замислена Енн. – Нові знайомства так прикрашають життя. Та байдуже, скільки їх у мене з’явиться: вони не будуть такі дорогі мені, як давні друзі – надто одна чорноока дівчина з ямочками на щоках. Знаєш, хто вона, Діано?

– Але там, у Редмонді, буде стільки розумних дівчат, – зітхнула Діана. – А я лише дурненька провінційна дівчина, що часом каже «я вибачаюся». Але не хочу про це думати. Звісно, ці два останніх роки були надто прекрасні, щоб тривати довго. А хтось таки радіє, що ти поїдеш звідси. Енн, я хочу тебе запитати… серйозно запитати, і скажи мені, будь ласка, теж серйозно, не сердься. Тобі подобається Гілберт?

– Так, як друг, але зовсім не в тому значенні, про яке ти думаєш, – твердо відповіла Енн. Їй здавалося, що вона каже щиро.

Діана зітхнула. Чомусь вона сподівалася іншої відповіді.

– Ти зовсім не збираєшся виходити заміж, Енн?

– Колись, може, і вийду – коли зустріну того єдиного, – відповіла Енн, замріяно всміхаючись назустріч місяцю.

– А як ти знатимеш, що зустріла саме його? – не вгавала Діана.

– О, я знатиму… щось мені підкаже. Ти ж знаєш, який він – мій ідеал.

– Часом ідеали змінюються.

– Мій не зміниться. І я не зможу покохати чоловіка, що йому не відповідатиме.

– А якщо так ніколи й не зустрінеш його?

– Тоді помру старою панною, – пролунала життєрадісна відповідь. – Мені здається, це не найтяжча смерть.

– Вмерти старою панною, може, й легко, а от жити так я б не хотіла, – сказала Діана без жодного наміру пожартувати. – Хоч я була би згодна стати такою, як панна Лаванда. Але це неможливо. У сорок п’ять я буду страшенно гладка. Худенька стара панна ще може бути романтична, а гладка – ніколи. Ти знаєш, до речі, що три тижні тому Нельсон Аткінс освідчився Рубі Джилліс? Мені сама Рубі сказала. Вона спершу зовсім не хотіла за нього виходити, бо знала, що тоді доведеться жити з його батьками, але він освідчився так гарно й романтично, що в неї просто серце розтануло. Та вона не хотіла приймати рішення поспіхом, і сказала, що мусить тиждень подумати. А через два дні його мати проводила збори кравецького клубу, і там на столі у вітальні Рубі знайшла книжку – «Повний курс етикету». Вона каже, що просто не в змозі описати, що відчула, коли в розділі «Кавалерам та майбутнім женихам» виявила те саме Нельсонове освідчення, слово в слово. Вона пішла додому й написала йому нищівну відмову, і відтоді батьки не зводять з нього очей, щоб він, бува, не втопився в річці, – але Рубі каже, що дарма вони бояться, бо в тому розділі для кавалерів і майбутніх женихів є поради тим, кому відмовляють дівчата, і там нічого не сказано про те, щоб топитися. А ще вона каже, що Вілбер Блер за нею гине – але тут вона нічого вдіяти не може.

Енн нетерпляче махнула рукою.

– Не хочу цього казати – мені це видається зрадою, та я більше не люблю Рубі Джилліс. Ми були добрими подругами в школі й у семінарії… хоч і не такими добрими, звісно, як із тобою чи Джейн. Але за цей останній рік у Кармоді вона дуже змінилася – стала така… така…

– Я знаю, – кивнула Діана. – Такі вже вони – усі Джилліси, і Рубі теж. Пані Лінд каже, що коли хтось із їхніх дівчат і думає про щось, крім женихів, то нічим цього не виказує – ні словами, ні поведінкою. Рубі говорить лише про хлопців – які компліменти вони їй роблять, і як гинуть за нею в Кармоді… Дивно, але вони, здається, таки справді гинуть, – визнала Діана із прикрістю. – Вчора я бачила її в крамниці пана Блера: вона мені шепнула, що «підкорила» ще одного. Я не стала запитувати, хто він, бо видно було, що вона тільки цього й чекає. Ну, та Рубі все життя цього хотіла. Згадай – навіть у дитинстві вона мріяла крутити всім голови й добряче повеселитися, перш ніж вийде заміж. Джейн зовсім інакша, правда? Розумна, чемна й хороша.

– Джейн – чудова дівчина, – згодилася Енн, – проте, – додала вона, нахиляючись уперед і ніжно гладячи пухкеньку з ямочками руку, що лежала на її подушці, – в усьому світі немає рівних моїй Діані. Пам’ятаєш той вечір, коли ми щойно зустрілися й «присягнули» на вічну дружбу у твоєму саду? Ми дотримали тієї «клятви». Жодного разу не було між нами ні сварок, ні навіть охолодження. Ніколи не забуду, який трепет охопив мене тоді, коли ти сказала, що любиш мене. Моє дитяче серденько так прагнуло дружби – лише тепер я починаю розуміти, яка самотня була тоді. Ніхто не любив мене і не хотів про мене дбати. Я була б геть нещаслива, якби не той химерний уявний світ, що я собі вимріяла – де була із дорогими серцю друзями. А потім я приїхала сюди, і все змінилося. Тут я зустріла тебе. Ти не знаєш, Діано, що означала для мене твоя дружба. І зараз я хочу тобі подякувати, мила, за теплу щиру любов, яку ти завжди дарувала мені.

– І я завжди, завжди тебе любитиму, – схлипнула Діана. – Ніколи, ніякої дівчини я не полюблю так сильно, як тебе. А якщо вийду заміж, і в мене буде своя дівчинка, назву її Енн.