Текст книги "Енн із Ейвонлі"

Автор книги: Люси Монтгомери

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 17 страниц)

– Ох, – зітхнула Діана, із жалем споглядаючи призахідне сонце. – Мусимо йти, бо смеркне, доки ми дістанемось до Кімбеллів. Ми так гарно провели час, панно Льюїс.

– Ви прийдете до мене знову? – прохально запитала панна Лаванда.

Висока Енн обійняла маленьку господиню Прихистку Луни.

– Неодмінно прийдемо, – пообіцяла вона. – Нарешті ми знайшли вас і будемо зловживати вашою гостинністю. А зараз нам час іти – мусимо «відірватися одне від одного», як каже Пол Ірвінг щоразу, коли приходить до Зелених Дахів.

– Пол Ірвінг? – ледь затремтів голос панни Лаванди. – Хто це? Я не знала, що в Ейвонлі живе хтось із таким прізвищем.

Подумки Енн дорікнула собі за необачність. Вона й не згадала про колишні заручини панни Лаванди, коли в розмові вихопилося ім’я Пола.

– Це мій учень, – обережно пояснила дівчина. – Торік він приїхав з Бостона, а живе у бабусі – пані Ірвінг з-над узбережжя.

– Син Стівена Ірвінга? – запитала панна Лаванда, схиляючись і ховаючи лице над клумбою із квітами, що на їхню честь була названа.

– Так.

– Я подарую вам по букету лаванди, дівчата, – весело мовила панна Лаванда, начеб і не розчувши відповіді на своє запитання. – Яка це гарна й духмяна квітка, правда? Моя мама завжди любила ці квіти. Це вона їх тут висадила, колись давно. І тато теж любив, тому й назвав мене Лавандою. Він знався з її братом і приїхав якось в Іст-Графтон, до його батьків. Там побачив його сестру й закохався з першого погляду. Йому відвели кімнату для гостей, де простирадла пахли лавандою, він лежав усю ніч без сну й думав про своє кохання. Він полюбив тоді аромат лаванди, і тому дав мені таке ім’я. Приходьте до мене ще, не забувайте. Ми чекатимемо – Шарлотта Четверта і я.

Вона відчинила їм хвіртку під ялинами, ураз мовби змарнівши й постарівши. Її лице вже не світилося щастям, і хоч прощальна усмішка чарувала незмінною юністю, та озирнувшись від першого ж повороту на стежині, дівчата побачили її на старій кам’яній лаві в саду під осокором. Панна Лаванда сиділа, втомлено схиливши голову на руку.

– Вона дуже самотня, – тихенько проказала Діана. – Треба частіше до неї приходити.

– Я думаю, батьки дали їй саме те єдине ім’я, що так бездоганно їй пасує, – відповіла Енн. – Якби вони були настільки сліпі, що назвали б її Елізабет, Неллі чи Мюрієль, її однаково всі кликали б Лавандою. Це чудове ім’я, що нагадує старомодні витончені компліменти та «єдвабні шати».[16]16
  Натяк на однойменний роман шотландського письменника Вільяма Блека (1841–1898).


[Закрыть] А моє пахне лише хлібом з маслом, шиттям та хатньою працею.

– О ні, – заперечила Діана. – Мені твоє ім’я видається статечним і гідним справжньої королеви. Та навіть якби тебе звали Керенгаппух – я любила б і це ім’я. Бо лиш ми самі робимо власні імена розкішними чи потворними. Колись я любила ім’я Герті, і Джозі теж, та відколи знаю Герті й Джозі Пай, вони для мене стали нестерпно бридкі.

– Яка прекрасна думка, Діано, – захоплено мовила Енн, – жити, щоб прикрашати власне ім’я, навіть коли саме воно й негарне. Щоб для людей воно означало щось приємне й чудове, і вони вже ніколи не думали про саме це ім’я. Дякую тобі, Діано.

Розділ 22
ТАКЕ-СЯКЕ

– То ви пили чай у Лаванди Льюїс? – поцікавилася Марілла наступного дня за сніданком. – Яка вона тепер? Я вже п’ятнадцять років її не бачила. Востаннє то було в графтонській церкві. Мабуть, вона сильно змінилася. Деві Кіт, коли хочеш узяти щось, а дотягтися не можеш – попроси, хай тобі подадуть, не лягай на стіл. Чи колись ти бачив, щоб Пол Ірвінг так поводився в нас у гостях?

– Але в нього руки довші за мої, – буркнув Деві. – Бо вони в нього росли аж одинадцять років, а в мене тільки сім. І ще я попросив, чесно-чесно, але ви розмовляли собі з Енн і не чули, що я кажу. А ще Пол завжди приходить сюди тільки на чай, а тоді легко бути чемним, бо він і вполовину не такий голодний, як за сніданком. Так страшно багато часу минає від вечері до сніданку. До того ж, Енн, оця ложка зовсім не більша, ніж торік, а я сам – оно який більший.

– Я, певна річ, не знаю, яка була тоді панна Лаванда, та навряд чи вона дуже змінилася, – відповіла Енн, давши Деві дві ложки кленового сиропу, щоб заспокоїти його. – Коси в неї сніжно-білі, та лице свіже, як у дівчини, і такі милі карі очі – на колір, мов дерева в лісі з іскорками сонячних променів. А голос її нагадує білий атлас, і сміхотливий струмок, і чарівні дзвіночки – усе разом.

– Замолоду її вважали красунею, – мовила Марілла. – Ми не були з нею добре знайомі, але мені вона подобалася… хоч і тоді вже дехто казав, що вона дивакувата. Деві, коли ще раз таке побачу, їстимеш сам, після всіх, як француз.

Майже всі розмови між Енн і Маріллою, що відбувалися в присутності двійнят, були пересипані подібними зауваженнями й докорами, зверненими до Деві. Цього разу, хай як прикро зізнаватися в такому, неспроможний зібрати останні краплі сиропу ложкою, хлопчик спростив собі завдання, вхопивши тарілку обома руками й заходившись вилизувати її рожевим язичком. Енн глянула на нього так перелякано, що маленький грішник, почервонівши, напівприсоромлено, напівзухвало заявив:

– Бо так нічого не пропадає.

– Тих, хто несхожий на інших, завжди вважають диваками, – відповіла Енн. – А панна Лаванда таки ні на кого не схожа, хоч і важко сказати, чим саме. Може, тим, що вона – з тих людей, які ніколи не старіють?

– Кожна людина мусить старіти з його власним поколінням, – заперечила Марілла, доволі недбало вживаючи займенники. – А коли ні – то усім буде зле. Я думаю, Лаванда Льюїс геть віддалилася від життя. Вона жила там самотою, доки всі про неї забули. Та її кам’яничка – один з найстаріших будинків на острові. Її ще вісімдесят років тому звів старий пан Льюїс, коли приїхав з Англії. Деві, не штовхай Дору попід лікоть! Я все бачила. І не вдавай, наче ти не винен. Що це коїться з тобою нині?

– Може, я з лівої ноги встав, – припустив Деві. – Мілті Болтер каже, що тоді ввесь день у тебе все летітиме шкереберть. Йому так бабуся сказала. Але чому з лівої ноги? І що робити, коли ліжко стоїть правим боком до стіни? Скажіть, я хочу знати.

– Мені завжди було цікаво, що сталося між Стівеном Ірвінгом та Лавандою Льюїс, – вела далі Марілла, не звертаючи уваги на Деві. – Адже вони були заручені двадцять п’ять років тому, а потім розірвали стосунки. І хтозна, у чім там річ, але щось відбулося, напевно, жахливе, бо він поїхав до Штатів і відтоді більше не приїздив додому.

– А може, нічого жахливого й не сталося. Дрібниці часто завдають нам більшого клопоту, ніж серйозні й важливі речі, – відповіла Енн із раптовою проникливістю, якої не замінить жоден життєвий досвід. – Марілло, не кажіть, будь ласка, пані Лінд, що я ходила до панни Лаванди. Вона почне розпитувати, а я не хочу відповідати… і певна, що й панна Лаванда теж не хотіла б цього.

– О, Рейчел неодмінно зацікавилася б, – кивнула Марілла, – хоч зараз їй і нема коли втручатися в чужі справи. Томас хворіє, і вона майже не виходить, та й важко їй, бо, здається, вона й не вірить уже, що він одужає. Якщо із ним щось станеться, Рейчел буде геть самотня, бо всі діти виїхали на захід, окрім Елізи, чоловіка якої вона недолюблює.

– Рейчел каже: якби Томас виявив силу волі, то враз одужав би. Але яка в тім користь? Горбатого могила виправить, – продовжувала Марілла. – Томас Лінд зроду-віку не мав сили волі. Замолоду слухався матері, після одруження – Рейчел. Дивно, як він наважився захворіти без її дозволу. Проте не можна так казати. Рейчел була йому доброю жінкою. Без неї він напевне нічого б у житті не досяг. Коли вже й судилося бути підкаблучником, то добре, що йому дісталася така тямуща й розумна дружина, як вона. Проте Томас і не опирався, принаймні так йому не доводилося приймати жодних важливих рішень. Деві, не крутися як в’юн.

– Але мені нема чого робити, – запхинькав Деві. – Їсти більше не можу, а дивитися, як ви з Енн їсте – дуже страшно нудно.

– Ну то йдіть із Дорою надвір і погодуйте курей, – відказала Марілла. – Тільки дивись мені – не скуби білого когута за хвіст.

– Але мені потрібне пір’я, коли ми бавимося в індіанців, – посмутнів Деві. – Мілті Болтер так приндиться, бо йому пір’я мати віддала, коли зарізала їхнього старого білого індика. Ви теж могли б мені дати хоч трошечки. У того білого когута пір’я оно як багато.

– Візьми на горищі старий віничок для пороху, – сказала Енн, – а я тобі його пофарбую червоним, жовтим і зеленим.

– Зіпсуєш хлопця, – буркнула Марілла, коли Деві, сяючи від щастя, вибіг слідом за своєю статечною сестрою надвір. Марілла багато чого засвоїла впродовж останніх шести років, та все ж не могла позбутися думки, що дитячим бажанням потурати безперечно шкідливо.

– Усі його однокласники мають пера для гри в індіанців, то Деві й собі хоче, – відповіла Енн. – Я добре знаю, як воно. Ніколи не забуду, як мені хотілося пишних рукавів, коли в інших дівчат вони були. А Деві я не боюся зіпсувати, навпаки – його поведінка стає щодень ліпша. Згадайте, який він був, коли приїхав сюди рік тому.

– Еге ж, тепер, як пішов до школи, він уже не такий шибеник, – визнала Марілла. – Певно, бешкетує там з іншими хлопцями. Але дивно, чому не пише Річард Кіт. Останній лист від нього був у травні.

– Я вже боюся того листа, – зітхнула Енн. – Коли він прийде, я не наважуся його розгорнути й прочитати, що двійнят час відправити до дядька.

Лист прийшов через місяць, але не від Річарда Кіта. Один з його друзів писав, що Річард Кіт помер від сухот два тижні тому. Автор листа був іще й виконавцем останньої волі померлого, згідно з якою статок у розмірі двох тисяч доларів передавався панні Маріллі Катберт із правом опікунства над Девідом та Дорою Кіт до їхнього повноліття чи шлюбу. Доти відсотки з наданої суми належало витрачати на потреби дітей.

– Звісно, радіти будь-чому, пов’язаному зі смертю, не можна, – серйозно мовила Енн. – Шкода бідолашного пана Кіта… але я таки рада, що Деві з Дорою залишаться в нас.

– А я рада, що будуть гроші, – відповіла практична Марілла. – Я й хотіла залишити дітей – та не знала, чи прогодую, надто тоді, як вони підростуть. Грошей за оренду ферми ледь вистачає на господарство, а я присяглася, що ні цента із твоєї платні на двійнят не піде. Ти й без того робиш для них забагато. Дорі той новий капелюх, що ти купила, був потрібен не більше, ніж коту другий хвіст. Але тепер вони забезпечені, мені на душі спокійніше.

Деві й Дора втішилися, почувши, що лишаються в Зелених Дахах «назавжди». Смерть дядька, що його вони ніколи й не бачили, не могла похитнути їхньої радості. Проте Дора все ж мала деякі сумніви.

– Дядька Річарда поховали? – тихенько запитала вона в Енн.

– Так, мила, звісно.

– А він… він не такий, як дядько Мірабел Коттон? – пролунав іще більш схвильований шепіт. – Він же не ходитиме навколо будинку, правда, Енн?

Розділ 23
ІСТОРІЯ ПАННИ ЛАВАНДИ

– Я піду сьогодні в Прихисток Луни, – сказала Енн надвечір однієї із грудневих п’ятниць.

– Здається, сніжитиме, – застерегла її Марілла.

– Я встигну туди раніше й залишуся там на ніч. Діана зі мною не піде – у неї гості, а панна Лаванда напевне сьогодні мене чекатиме. Я вже два тижні в неї не була.

Після найпершого жовтневого візиту Енн часто заходила в Прихисток Луни. Деколи вони з Діаною приїздили бричкою, деколи йшли пішки навпростець через ліс. Часом, коли Діана не могла скласти їй компанію, Енн ходила сама. Поміж нею й панною Лавандою розквітла та міцна й благодатна дружба, яка буває лише між дорослою жінкою, що зберегла в серці свіжість юності, та дівчиною, чия уява й інтуїція здатні замінити життєвий досвід. Енн урешті-решт відшукала справжнісіньку рідну душу, а в самотнє, сповнене лише мріями життя панни Лаванди, «що світ покинула – що й світ її покинув»,[17]17
  Цитата з вірша англійського поета Александра Поупа «Елоїза пише Абелярові» (Heloise to Abelard).


[Закрыть] вони з Діаною принесли веселий, радісний дух молодості й реальності, сповнивши відлюдницьку оселю щасливим відчуттям зовнішнього світу. Шарлотта Четверта незмінно вітала їх найширшою зі своїх усмішок – а усмішки в Шарлотти були дивовижно широкі, – бо дівчат уподобала її люба господиня, та й сама вона щиро до них прихилилася. Ніколи ще не панувала в старому будиночку така «завзятуща радість», як тієї прекрасної довгої осені, коли був листопад, як другий жовтень, і навіть у грудні, мов улітку, мерехтіли тумани й сяяло сонце.

Але того дня грудень, начеб згадавши, що надворі зима, раптом посмутнішав і набурмосився, усім безвітряним своїм заціпенінням пророкуючи снігопад. І все ж, прямуючи між сірих буків, Енн тішилася прогулянці, і їй не було самотньо. В уяві дівчина прикликала собі веселе товариство, з яким подумки вела жваву бесіду, цікавішу й дотепнішу, ніж зазвичай бувають вони в справжньому житті, де часом люди не виправдовують сподівань, покладених на розмову з ними. В уявнім же колі рідних душ усі говорять саме те, що прагнеш від них почути, тож і казати саме те, що хочеться висловити, з ними напрочуд легко. Отак зі своїми невидимими супутниками Енн вийшла з лісу на стежину, що вела до Прихистку Луни саме в ту мить, коли на землю тихо злетіли перші пухнасті сніжинки.

За першим поворотом, під високою лапатою ялиною дівчина зустріла панну Лаванду. Вона була в теплій густо-червоній сукні, голову й плечі її вкривала сріблясто-сіра шовкова хустка.

– Ви наче фея цього лісу, – весело гукнула її Енн.

– Я знала, що ти прийдеш сьогодні, Енн, – відповіла панна Лаванда, радісно поспішаючи їй назустріч. – А нині це подвійна втіха, бо Шарлотти Четвертої немає. У неї захворіла мати й вона поїхала додому. Якби ти не прийшла, мені було б так самотньо, навіть мрії й луна не розрадили б. Ох, Енн, яка ж ти вродлива, – додала вона раптом, поглядаючи вгору на високу струнку дівчину з ніжним рум’янцем на посвіжілих від довгої прогулянки щоках. – Вродлива і юна. Щастя бути сімнадцятилітньою, правда? Я тобі заздрю, – щиро мовила вона.

– Але ж і вам у серці сімнадцять, – усміхнулася Енн.

– Ні, я стара… чи радше середнього віку, а це ще гірше, – зітхнула панна Лаванда. – Часом я можу уявити, що це не так, але здебільшого – ні. І усвідомлюю сумну істину, і не можу з нею примиритися, як більшість жінок. Та й не хочу миритися – ще відколи помітила першу свою сивину. Не вдавай, що розумієш мене, Енн, бо цього не збагнути сімнадцятилітній. Але зараз я сама уявлю, що мені теж сімнадцять. Тепер, коли ти тут, це буде легко. Ти завжди приносиш сюди юність – найцінніший дарунок для мене. Який веселий буде в нас вечір! Але спершу чай. Що ти хочеш до чаю? Буде все, чого душа запрагне.

Того вечора будиночок сповнював щасливий гомін. Там готували різноманітні ласощі, бенкетували, сміялися й фантазували – панна Лаванда й Енн поводилися геть не так, як то личило гідній сорокап’ятилітній дамі та поважній, статечній шкільній учительці. Потім, утомлені, вони посідали на килим перед каміном у вітальні, котру тьмяно освітлювали хіба відблиски полум’я; де розливався аромат трояндових пелюсток, що лежали у відімкненій скринці на полиці. Надворі здійнявся вітер, стогнучи й зітхаючи, він бився у стіни будинку, і тихо стукав у вікна сніг, мовби сотні духів негоди просили дозволу увійти в дім.

– Добре, що ти зі мною, Енн, – мовила панна Лаванда, надкусуючи цукерку. – Якби не ти, мені було б сумно, дуже сумно… то був би нестерпний, чорний сум. Мрії та уява рятують хіба сонячного погожого дня, а коли темно та падає сніг, вони вже не тішать. Тоді хочеться справжнього життя. Але ти не розумієш – цього не збагнути сімнадцятилітній. У сімнадцять ти тішишся мріям, бо віриш, що колись вони здійсняться. Коли мені було сімнадцять, Енн, я й не думала, що в сорок п’ять буду сивою старою панною, котра має в житті лише фантазії.

– Хіба ж ви стара панна? – усміхнулася Енн сумним карим очам панни Лаванди. – Адже ними народжуються, а не стають.

– Одні народжуються, інші домагаються цього статусу, а ще дехто до нього змушений, – і собі всміхнулася панна Лаванда.

– Тоді ви, мабуть, його домоглися, – засміялася Енн, – і зробили це так елегантно, що якби всі старі панни були такі, як ви – скоро б вони увійшли в моду.

– Я завжди все роблю якнайкраще, – задумливо відказала панна Лаванда, – тож коли вже судилося мені вік дівувати, я вирішила бути дуже милою старою панною. Мене вважають дивачкою, та це лише тому, що я чиню на свій розсуд і поводжуся не так, як того вимагає, на чиюсь думку, мій статус. Енн, тобі хто-небудь розповідав про мене й Стівена Ірвінга?

– Так, – відверто мовила Енн. – Я чула, що колись ви були заручені.

– Так, були… двадцять п’ять років тому. Майже ціле життя. Навесні ми мали побратися. Я вже пошила весільну сукню, хоч про це й не знав ніхто, крім моєї матері й Стівена. Можна сказати, що ми з ним ледь не все життя були заручені. Стівен у дитинстві часто гостював у нас разом з мамою, і коли вони прийшли щойно вдруге – йому було дев’ять, а мені шість – він відразу сказав, гуляючи зі мною в саду, буцім одружиться зі мною, коли виросте. Пригадую, я тоді відповіла: «Спасибі», а коли він пішов, урочисто заявила мамі, що мені тепер наче гора з пліч упала, бо вже можна не боятися, що я лишуся старою панною. Бідолашна мама, як вона сміялася!

– Що ж тоді сталося? – спитала Енн, затамувавши подих.

– Звичайнісінька дурна й банальна сварка. Така банальна, що, уяви собі, я навіть не згадаю, із чого все почалося і хто винен більше. Почав її Стівен, та мабуть, я підбурила його – бездумно, зопалу. Адже в нього були суперники. Я була марнославна кокетка, то й вирішила трохи його піддражнити. А він бо так легко ображався. Ми розійшлися в гніві, та я думала, що все налагодиться. І так би й сталося, якби він не повернувся надто рано. Як не соромно це визнавати, люба Енн, – стишила голос панна Лаванда, мовби наважуючись зізнатися в схильності вбивати людей, – та я страшенно вередлива. І не всміхайся так, бо це правда. І тоді я образилася, а Стівен повернувся, коли мені ще не попустило. Я не слухала його й не приймала вибачень – і він пішов назавжди. Надто гордий був, щоб вертатися вдруге. І я образилася вже за те, що він не приходив. Могла б його покликати, та не наважилась. Я була горда – так само, як він; а гордість укупі з вередливістю – то погане поєднання, Енн. І все ж більше я не могла нікого покохати – та й не хотіла. Я радше тисячу років прожила б самотою, ніж вийшла за когось, окрім Стівена Ірвінга. Зараз це все видається сном. Як співчутливо ти дивишся на мене, Енн – так дивляться лише в сімнадцять. Але все не так погано, як здається. Я щаслива і вдоволена собою людина – попри розбите серце… так, воно розбилося, коли я втратила надію, що Стівен повернеться. Та насправді, Енн, розбите серце – то геть не так жахливо, як може здатися із книжок. Воно схоже на хворий зуб, хоча це й неромантичне порівняння. Часом він болить нестерпно, і вночі не можеш заснути… а поміж тим можна тішитися життям, мріями, відлуннями й цукерками – так, мовби нічого й не було. Але ти розчарована. Я вже не така цікава, як була ще кілька хвилин тому, коли ти бачила в мені лиш одвічну жертву гірких спогадів, що мужньо ховає їх під маскою веселощів. Проте найгірше – чи то найкраще в житті, Енн, – це те, що воно не дасть тобі повсякчас журитися, а щораз нестиме тобі мир і щастя, навіть коли сама ти й вирішиш до кінця своїх днів упиватися романтичним стражданням. Які смачні цукерки, правда? Я вже забагато з’їла, боюся, чи мені це не зашкодить, але я б їх їла без кінця.

Помовчавши трохи, панна Лаванда раптом сказала:

– Коли вперше ти прийшла сюди, Енн, і згадала Стівенового сина – для мене то було потрясінням. Досі я не могла говорити з тобою про це, але мені хочеться про нього знати все-все. Який він?

– Це найкраща, наймиліша дитина, що я знаю, панно Лавандо – і він теж любить фантазувати, геть як ми з вами.

– Я хочу познайомитися з ним, – тихенько, мов сама до себе, проказала панна Лаванда. – Цікаво, чи схожий він на того хлопчика, що живе тут зі мною? На мого омріяного, уявного хлопчика…

– Якщо ви хочете, я можу привести Пола сюди, – запропонувала Енн.

– Так, авжеж – але трохи згодом. Мушу звикнути до цієї думки. Якщо він буде надто схожий на Стівена, чи недостатньо схожий, я можу відчути радше біль, ніж утіху. Приведи його через місяць.

Отак і вийшло, що через місяць Енн і Пол удвох чимчикували лісом до будиночка, біля якого на стежині й зустріли панну Лаванду, котра від несподіванки пополотніла.

– То це і є Стівенів син, – тихо мовила вона, беручи Пола за руку й вдивляючись у веселе вродливе лице хлопчика в елегантному кожушку та хутряній шапці. – Такий… такий схожий на батька.

– Еге ж, усі кажуть: яке дерево – такий клин, – невимушено відказав Пол.

Енн, що споглядала цю сцену, зітхнула з полегшенням. Адже Пол і панна Лаванда «прийняли» одне одного, і жодної незграбної скутості не передчувалося в подальших їхніх взаєминах. Панна Лаванда, попри всю мрійливість, була дуже мудрою жінкою, тож після першої миті збентеження опанувала свої почуття й розмовляла з Полом природно й весело, як з усяким іншим хлопчиком, який прийшов би до неї в гості. Вони весело й цікаво провели день, а вечеря була такою щедрою, що стара пані Ірвінг розпачливо здійняла б руки від думки про непоправну шкоду, якої зазнав шлунок її онука.

– Приходь іще до мене, маленький, – мовила панна Лаванда, тиснучи руку йому на прощання.

– Можете поцілувати мене, якщо хочете, – серйозно відказав Пол.

Панна Лаванда схилилася й поцілувала його.

– Як ти дізнався, що мені цього хочеться? – пошепки запитала вона.

– Бо ви глянули на мене так, як дивилася мама, коли хотіла поцілувати мене. Я взагалі не люблю, коли мене цілують. Хлопці не люблять такого, ви ж знаєте, панно Льюїс. Але мені було приємно, що ви мене поцілували. Я неодмінно ще прийду до вас у гості, і хотів би стати вашим другом, якщо ви не заперечуєте.

– Я… ні, я буду тільки рада, – відповіла панна Лаванда. Вона відвернулася й швидко зайшла в дім, та вже за мить, усміхаючись помахала їм із вікна.

– Мені сподобалася панна Лаванда, – мовив Пол, вертаючись разом із Енн через буковий ліс. – Вона так гарно дивилася на мене, і будинок у неї гарний, і Шарлотта Четверта теж. От якби в бабусі замість Мері-Джо жила Шарлотта Четверта, вона не сказала би, що мені клепки бракує, якби я розповів їй, про що думаю. А як ми смачно почаювали, правда? Бабуся каже, що дітлахи повинні їсти все, що дають, і не міркувати, яке воно смачне чи несмачне, та інколи важко втриматися, щоб не похвалити. Ви ж розумієте… А панна Лаванда, мабуть, не змушувала б хлопця їсти кашу на сніданок, якби йому не хотілося, а дала б того, що він любить. Авжеж, – додав незмінно справедливий Пол, – йому це може не бути корисно, але ж часом можна, для різноманітності. Ви ж розумієте, дорога вчителько.