Текст книги "Енн із Ейвонлі"

Автор книги: Люси Монтгомери

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 17 страниц)

Розділ 9
ПИТАННЯ КОЛЬОРУ

– Сьогодні знову приходила та стара маруда, Рейчел Лінд, – усі вуха протуркала, щоб я дав грошей на новий килим для ризниці, – сердито мовив пан Гаррісон. – Гидка бабела, гірша за всіх, кого я знаю. Вона може вкласти цілу проповідь, текст, коментарі й приклади, у шість слів, і жбурнути ними в тебе, мов цеглиною.

Енн сиділа на ґанку, мліючи під лагідним чарівливим західним вітерцем, що віяв у сірих листопадових сутінках над свіжозораними полями й висвистував тихеньку дивовижну мелодію між розгойданих у танку ялиць поза садом. На слова пана Гаррісона вона звернула до нього мрійливе лице.

– Уся біда в тім, що ви з пані Лінд не розумієте одне одного, – пояснила дівчина. – А через це завжди й виникає неприязнь. Я теж спершу не любила пані Лінд, але потім навчилася, коли нарешті її зрозуміла.

– Певне, комусь і пані Лінд виявиться до смаку, та я не їстиму бананів лише тому, що хтось скаже, буцім вони можуть мені сподобатися, – буркнув пан Гаррісон. – А щодо розуміння, то я тямлю, що вона – невиправна пліткарка, і так ото їй і сказав.

– О, ви, мабуть, так скривдили її почуття, – докірливо мовила Енн. – Як ви могли таке сказати? Я теж колись наговорила пані Лінд усіляких жахливих речей, але я тоді знавісніла. Обдумано я ніколи б на таке не зважилася.

– То була правда, і я волію всім казати правду.

– Таж ви кажете не всю правду, – заперечила Енн, – а тільки неприємну її частину. От мені ви вже з десяток разів сказали, що в мене руді коси, і жоднісінького разу – що я маю ще й гарний ніс.

– Ти, напевне, і без того це знаєш, – пирхнув пан Гаррісон.

– Я й про свої руді коси знаю – хоч зараз вони багато темніші, ніж колись – тож нема потреби мені про них нагадувати.

– Гаразд, гаразд – намагатимуся більше їх не зачіпати, коли ти така вразлива. Вибач, Енн. Таку вже я маю звичку – усе казати відверто, і люди не повинні на це ображатися.

– Вони не можуть не ображатися. І те, що це ваша звичка, вас не виправдовує. Уявіть собі чоловіка, що всіх штрикає голками й шпильками, і каже: «Даруйте, вам не слід ображатися, таку вже я маю звичку». Ви б, напевно, подумали, що він здурів, чи не так? А пані Лінд, можливо, і пліткарка, нехай. Та чи казали ви їй, що вона має ще й добре серце й завжди помагає бідним? А коли Тімоті Коттон поцупив у неї глечик масла, а жінці сказав, що купив, вона йому ні словом не дорікнула. Пані Коттон перестріла її невдовзі й поскаржилася, що масло тхнуло ріпою, а пані Лінд лиш перепросила, що воно їй так погано вдалося.

– Може, і вона має добрі риси, – знехотя визнав пан Гаррісон. – Як більшість людей. Навіть у мене вони є, хоч ти про них, мабуть, і не здогадуєшся. Та на цей їхній килим я однаково ні цента не дам. Тут начеб усі заповзялися просити в мене грошей. А як просувається те ваше пофарбування клубу?

– Пречудово. Останньої п’ятниці на зборах спілки ми з’ясували, що грошей нам вистачить і на пофарбування стін, і на ремонт даху. І, пане Гаррісон, більшість людей охоче давали гроші.

За потреби щира й добросерда Енн уміла заховати жало іронії за найневиннішими словами.

– І в який колір ви їх пофарбуєте?

– Ми домовилися, що це буде гарна зелена фарба. А дах, звісно, темно-червоний. Сьогодні пан Роджер Пай купить усе в місті.

– А хто фарбуватиме?

– Джошуа Пай із Кармоді. Він уже закінчує крити дах. Мусили найняти його, бо всі Паї – а їх у нас чотири сім’ї – запевнили, що не дадуть ні цента, коли працюватиме хтось інший. Вони підписалися на велику суму – аж дванадцять доларів, – не хотілося їх втрачати, хоч люди й казали, що даремно ми надумали мати справу з Паями. Пані Лінд переконана, що вони всюди мусять упхатися перші.

– Хай би той Джошуа ще зробив усе як слід. Якщо зробить – мені однаково, хто він буде, Пай чи Бугай.

– Кажуть, робітник він добрий, хоч сам і дивак – зрідка слово почуєш від нього.

– Таки дивак, – сухо мовив пан Гаррісон, – принаймні тут ним буде безперечно. Я й сам не був балакучий, доки сюди переїхав, а тоді для самозахисту довелося говорити з усіма, інакше би пані Лінд оголосила, що я німий і почала збирати гроші на те, щоб навчити мене спілкуватися жестами. Енн, хіба ти вже йдеш?

– Так. Мушу сьогодні дещо пошити для Дори. Та й Деві, напевно, уже допік Маріллі новими витівками. Найперше, що він сказав мені сьогодні – «Енн, я хочу знати, куди дівається темрява. Розкажи!» Я розповіла, що вона тікає на інший бік світу, а після сніданку він заявив, що це неправда, бо темрява ховається на дні колодязя. Марілла вже вчетверте за день упіймала його на цямрині – він звішувався й зазирав углибину.

– Цей халамидник, – мовив пан Гаррісон, – учора прибігав сюди й висмикнув шість пір’їн Джинджерові із хвоста, доки я встиг примчати із клуні. Сердешний птах, і досі сидить набурмосений. Клопоту вам, певне, з тими дітлахами достобіса.

– Усе, що варто мати, вимагає клопоту, – відказала Енн, потай обіцяючи собі пробачити наступну витівку Деві, хай якою вона буде – коли вже малий збитошник помстився Джинджерові за її кривду.

Увечері пан Роджер Пай привіз додому фарбу для клубу, і вже наступного дня Джошуа Пай, похмурий, мовчазний чоловік, став до роботи. Ніхто його не турбував. Клуб розташувався на так званій «долішній дорозі». Пізньої осені там завжди було вогко й брудно, тому ейвонлійці їздили до Кармоді довшою «горішньою». Крім того, клуб так щільно оточували ялини, що й видно його було тільки зблизька. Отож Джошуа Пай працював собі на самоті, і це звеселяло його відлюдькувату душу.

У п’ятницю по обіді він закінчив роботу й поїхав додому до Кармоді. Невдовзі по його від’їзді пані Лінд наважилася кинути виклик брудній нижній дорозі й задовольнити свою цікавість – надто вже їй кортіло уздріти свіжопофарбований клуб. І, оминувши гай, вона його побачила.

Видовище це вразило сердешну пані Лінд. Вона випустила віжки, здійняла руки до неба й вигукнула: «Боже милий!» Здавалося, наче Рейчел не йме віри власним очам. Тоді майже істерично розреготалася:

– Це, мабуть, помилка якась… напевне ж, ці Паї все, як завжди, переплутали.

Дорогою додому пані Лінд зустріла ще кількох односельців, і всім розповіла, що сталося із клубом. Звістка розійшлася по селі блискавично. Гілберт Блайт, котрий сидів удома над підручником, почув її від батькового наймита й прожогом кинувся в Зелені Дахи. Туди вже мчав і Фред Райт – хлопці зустрілися дорогою. Біля хвіртки, попід старими безлистими вербами, на них чекав суцільний розпач в особі Діани Баррі, Джейн Ендрюс та Енн Ширлі.

– Невже це правда, Енн? – вигукнув Гілберт.

– Так, – відповіла Енн, мов щира муза трагедії. – Пані Лінд верталася з Кармоді, заїхала до нас і розказала мені. О, це жахливо, невимовно жахливо! Хіба варто щось тут удосконалювати?

– Що жахливо? – запитав Олівер Слоун, який саме тієї миті нагодився, тримаючи в руках картонку з покупкою для Марілли.

– А ти не чув? – розпачливо мовила Енн. – Ну то слухай. Джошуа Пай пофарбував клуб не в зелений, а в синій колір – ядучо-синій, що в нього фарбують тачки й візки! Пані Лінд каже, що бридкішого в житті своєму не бачила, навіть уявити не могла – сині стіни під червоним дахом. Мені аж мову відібрало від її слів. Таке жахіття – і після всіх наших зусиль!

– Але як могла статися така помилка? – простогнала Діана.

Винуватити в невблаганній катастрофі слід було, вочевидь, когось із Паїв. «Вдосконалювачі» постановили купити фарби «Мортон-Гарріс», банки з якими нумерувалися відповідно до карток зі зразками кольорів. Покупець переглядав картотеку й замовляв собі потрібний номер фарби. Бажаний відтінок зеленого мав у тій картотеці номер 147, і коли пан Роджер Пай переказав зі своїм сином Джоном-Ендрю, що збирається до міста й може купити фарбу, його попросили замовити сто сорок сьомий номер. Джон-Ендрю присягався, що достеменно так і сказав батькові, хоч пан Роджер затято переконував, що син назвав йому номер 157 – і досі цієї суперечки так і не було розв’язано.

Того дня понурий відчай оселився в кожному домі, де жив хтось із членів спілки. У Зелених Дахах принишклий і сумний був навіть Деві. Енн невтішно ридала.

– Марілло, я плачу, хоч мені вже скоро сімнадцять років, – хлипала вона. – Мені так соромно. Це ніби вирок усій нашій спілці. З нас усі глузуватимуть, усі, аж до смерті.

Проте в житті, як у снах, часто трапляються несподіванки. Ейвонлійці були надто люті, щоб кепкувати. Зрештою, це їхні гроші витрачено на ремонт клубу, отож вони вважали себе потерпілими. Громадський осуд спрямувався на Паїв:

Джона-Ендрю та пана Роджера винуватили в плутанині, а Джошуа – у тім, що відкривши банки й побачивши колір фарби, він не запідозрив помилки. На думку ейвонлійців, так міг повестися лише несосвітенний дурень. Джошуа, своєю чергою, відказав, що на колір і смак – товариш не всяк, а його власна думка нікого не обходить, позаяк найняли його фарбувати стіни, а не базікати про них, отож він і просить виплатити йому зароблені гроші.

З тяжким серцем «удосконалювачі» пристали на його вимогу, спитавши поради в третейського судді, пана Пітера Слоуна.

– Мусите заплатити, – підтвердив пан Слоун. – Не можна винуватити його в помилці, коли він запевняє, що про колір фарби ніхто йому й слова не сказав. Він отримав банки й наказ ставати до роботи… хоча це, звісно, така ганьба, а на клуб і дивитися гидко.

Сердешні «вдосконалювачі» боялися, що відтепер уся громада поставиться до них іще більш упереджено, ніж досі. Та натомість ця халепа їм посприяла. Ейвонлійці обурювалися геть неприйнятним, на їхню думку, ставленням до завзятого товариства, що так наполегливо йшло до своєї мети. Пані Лінд закликала їх не спинятися й показати нарешті Паям, що є на світі люди, котрі вміють робити свою справу бездоганно. Пан Мейджер Спенсер заявив, що власним коштом викорчує пеньки обабіч дороги коло своєї ферми й посіє там траву. А якось на шкільний ґанок Енн зі страшенно таємничим виразом покликала стара пані Слоун і повідомила, що коли навесні молодь захоче облаштувати на перехресті «клумби з гераней», то її корови може не лякатися, бо ж вона сама припильнує, щоб та збитошна тварина паслася на безпечній віддалі. Навіть пан Гаррісон підсміхався сам до себе – коли можна це так назвати – хоч зовні й утілював щире співчуття.

– Не журися, Енн. Більшість фарб, коли блякнуть із часом, стають потворніші, а ця така гидка, що хай як поблякне – будівлю це тільки прикрасить. Тим паче дах покладений як слід і пофарбований добряче. Тепер можна сидіти в клубі й не боятися, що зі стелі крапатиме. Ви молодці – так багато зробили.

– Але про синій ейвонлійський клуб відтепер по всіх околицях пліткуватимуть, – згорьовано мовила Енн.

І, мусимо визнати, невдовзі так і сталося.

Розділ 10
ДЕВІ В ПОШУКАХ СЕНСАЦІЇ

Одного листопадового пообіддя, бредучи від школи додому Березовим Шляхом, Енн укотре збагнула, що життя дивовижно прекрасне. День був чудовий, і в її маленькому королівстві панував лад. Сен-Клер Доннелл жодному із хлопців не дав лупки за своє ім’я, у Пріллі Роджерсон болів зуб і спухла щока не дозволяла всміхатися хлопцям у класі, з Барбарою Шоу сталася єдина причина – вона розлила на підлогу ківш води, – а Ентоні Пай узагалі в школі не з’являвся.

– Який гарний видався листопад, – мовила Енн, що так і не позбулася дитячої звички розмовляти сама із собою. – Зазвичай цей місяць неприємний – мовби рік раптом збагнув, що він уже старигань, а вдіяти нічого не може, хіба плакати й буркотіти через це. А цей рік старіє так шляхетно – мов гідна пані, яка знає, що навіть сива й зморшкувата, вона однаково чарівна. Дні були прегарні, а сутінки – чудові. Останні два тижні проминули напрочуд спокійно – навіть Деві був майже чемний. Він швидко виправляється. А який сьогодні тихий ліс – жодного звуку, тільки вітер шелестить у кронах дерев, ніби приплив на далекім узбережжі. Рідний мій ліс, які гарні дерева в тобі ростуть! Люблю кожне з вас, мов доброго друга.

Енн зупинилася, обійняла струнку молоду берізку й поцілувала її ніжно-білий стовбур. Тут стежиною з-за повороту надійшла Діана, яку розвеселило таке видовище.

– Енн, ти ж лише вдаєш, ніби виросла. Коли ти сама – певне, знову стаєш тією маленькою дівчинкою, що нею була завжди.

– Мабуть, це неможливо – ураз вирости й забути дитинство, – безтурботно відповіла Енн. – Я ж цілих чотирнадцять років була дитиною, і щойно три, як почала дорослішати. Та в лісі я щоразу знов повертаюся у своє далеке минуле. Тільки й лишається мені часу помріяти, що ці прогулянки після школи… та ще хіба зо півгодини перед сном. Стільки справ щодня – і школа, і навчання, і двійнята вдома, – жодної хвильки немає, аби щось собі уявити. Якби ти знала, які дивовижні пригоди стаються зі мною щовечора, коли я вкладаюся спати на своєму піддашші. Я завжди уявляю себе відомою, славетною й знаменитою особою – величною примадонною, медсестрою Червоного Хреста чи королевою. Учора я була королевою. Це так пречудово – уявляти себе королевою. Можна радіти справжньому королівському життю, не відчуваючи його незручностей. І можна перестати бути королевою, щойно захочеш, хоча насправді це неможливо. Але тут, у лісі, я уявляю зовсім інше – що я дріада й живу в старій сосні, чи маленький бурий ельф-лісовичок із парасолькою з пошерхлого листка. Берізка, яку я поцілувала – це моя сестра. І хоч вона – рослина, а я – дівчина, то невелика різниця. А ти куди прямуєш, Діано?

– До Діксонів. Я обіцяла допомогти Альберті викроїти нову сукню. Можеш зайти до них увечері, Енн, – і прогуляємося додому разом.

– Так і зроблю… адже Фред Райт поїхав до міста, – сказала Енн удавано-невинно.

Діана зашарілася, труснула головою й пішла собі. Втім, назвати її ображеною було не можна.

Та попри те, що Енн мала непохитний намір зайти ввечері до Діксонів, їй це не вдалося. Стан справ у Зелених Дахах змусив її забути про все; у голові лишилася одна-єдина думка. На подвір’я вибігла Марілла, безтямно озираючись довкола.

– Енн, Дора зникла!

– Дора! Зникла! – Енн завважила хитрий вогник в очах Деві, що гойдався тим часом на хвіртці. – Деві, ти знаєш, де вона?

– Ні, не знаю, – упевнено відповів Деві. – Я не бачив її з обіду, клянуся вам чесно-чесно.

– Мене від першої години вдома не було, – пояснила Марілла. – Зненацька захворів Томас Лінд, і Рейчел послала по мене. Дора тоді бавилася лялькою на кухні, а Деві за клунею ліпив свої пасочки з болота. А півгодини тому я прийшла – і ніде її немає! І Деві присягається, що відтоді її не бачив.

– Не бачив, – урочисто запевнив Деві.

– Мабуть, вона десь тут, недалеко, – мовила Енн. – Сама нікуди заблукати не могла – ви ж знаєте, яка вона полохлива. А раптом Дора заснула в котрійсь із кімнат?

Марілла похитала головою.

– Я ввесь будинок оглянула. Та може, вона десь у клуні чи в оборі?

Почалися ретельні пошуки. Стривожені Енн і Марілла обнишпорили всю ферму, кожен куток у будинку й на подвір’ї. Енн бігала садами й Лісом Привидів, гукаючи Дору. Марілла спустилася до льоху зі свічкою. Деві гасав за кожною з них по черзі, невтомно висловлюючи припущення, де слід шукати сестру. Невдовзі усі вони знов зустрілися на подвір’ї.

– Казна-що, – простогнала Марілла.

– Де ж вона може бути? – у відчаї запитала Енн.

– А може, у колодязь упала? – жваво припустив Деві.

Енн і Марілла обмінялися переляканими поглядами.

Упродовж усіх пошуків їх обох непокоїла ця думка, та жодна не наважувалася висловити її вголос.

– Мо… можливо, – прошепотіла Марілла.

Уся тремтячи, Енн підійшла до цямрини й схилилася вниз. На поличці усередині стояло відро. Далеко внизу тьмяно відблискувала непорушна вода. Колодязь Катбертів був найглибший в усьому Ейвонлі. Якщо Дора… та Енн не могла про це думати. Вона здригнулася й відсахнулася вбік.

– Біжи до пана Гаррісона, – ламаючи руки, сказала Марілла.

– Пан Гаррісон та Джон-Генрі поїхали… поїхали до міста. Я покличу пана Баррі.

Пан Баррі приніс мотузку із прив’язаним до неї пристроєм, схожим на граблі. Доки він промацував дно колодязя, Енн і Марілла стояли поряд, ціпеніючи й трусячись від жаху; тим часом Деві, осідлавши хвіртку, споглядав їх із виразом невимовної втіхи.

Нарешті, зітхаючи з полегшенням, пан Баррі похитав головою.

– Там її нема, проте цікаво, куди ж усе-таки вона могла зникнути. Слухай-но, юначе, тобі справді невідомо, де твоя сестра?

– Я сказав уже сто разів, що не знаю, – ображено відповів Деві. – Може, прийшов якийсь волоцюга і вкрав її.

– Дурниця, – різко заперечила Марілла, позбувшись страху перед колодязем. – Енн, а може, вона заблукала до пана Гаррісона, як ти думаєш? Вона постійно торочила про його папугу, ще відколи ти брала її туди з собою.

– Навряд чи Дора могла зважитися сама піти так далеко, але я подивлюся, звісно, – мовила Енн.

Якби в ту мить хтось глянув на Деві, то напевне завважив би разючу зміну на його виду. Тихенько злізши із хвіртки, він помчав до стайні, так швидко, як лиш могли нести його міцні ноженята.

Енн квапливо, хоч і без надії, бігла через поле до ферми пана Гаррісона. Двері в будинку були замкнені, віконниці зачинені, і ніщо не вказувало на присутність людей поблизу. Енн спинилася на ґанку, гукаючи Дору на повен голос.

У кухні, поза її спиною, почав верещати і з раптовою надсадою лаятися Джинджер, та попри його крики, Енн розчула тоненький жалісливий плач із комори на подвір’ї, де пан Гаррісон тримав інструменти. Вона підскочила, відімкнула двері й ухопила в обійми заплакану маленьку істоту, що зіщулилася на перекинутій бочці зі цвяхами.

– Ох, Доро, Доро, ти нас так налякала! Як ти тут опинилася?

– Мене Деві привів подивитися Джинджера, – схлипнула Дора, – але ми його не побачили, тільки Деві стукав у двері, щоб він почав лаятися, а тоді Деві завів мене сюди, і замкнув двері, і втік, а я не могла вийти. І я плакала й плакала, і так злякалася, і змерзла, і хотіла їсти, і думала, що ти вже зовсім ніколи не прийдеш, Енн.

– Деві?

Більше Енн не могла промовити ні слова. З тяжким серцем повела вона Дору додому. Радісне усвідомлення, що дівчинка знайшлася, жива й здорова, затьмарювали пекучі, болісні думки про поведінку Деві. Якби ж він просто замкнув сестру в коморі – цю витівку легко було б йому пробачити. Та хлопчик її обманював – нахабно й відверто. Закрити очі на такий ганебний учинок Енн не могла. Від раптового пронизливого розчарування їй хотілося сісти й заплакати. Вона так сильно полюбила Деві – аж до цієї миті сама не розуміючи, наскільки сильно, – отож нестерпно мучилася тим, що й він міг навмисне збрехати.

Марілла вислухала розповідь Енн мовчки, і це халамидникові Деві не віщувало нічого доброго; пан Баррі, сміючись, порадив дати йому доброї прочуханки. Коли він пішов, Енн утішила й обігріла заплакану Дору, поставила перед нею вечерю, а тоді вклала малу спати. Потому спустилася вниз, на кухню, куди тієї ж таки миті сердита Марілла привела, чи то пак, утягла насупленого обвішаного павутинням Деві, якого допіру відшукала в найтемнішому закутку стайні.

Різко відштовхнувши його від себе на килимок посеред кухні, вона відійшла й сіла при східнім вікні. Навпроти неї сиділа тужливо принишкла Енн. Поміж них і став малий винуватець. Марілла, дивлячись на спину хлопчика, бачила покірну, перелякану дитину. Проте обличчя Деві, звернене до Енн, мало геть інший вираз. Попри сором, у його очах спалахував змовницький лукавий вогник, мовби Деві, знаючи, що буде покараний за негідний учинок, усе ж надіявся згодом посміятися з того із нею вдвох.

Та сірі очі Енн не відгукнулись і тінню усмішки, як то напевне сталося б, якби йшлося про звичні пустощі. Це було щось геть інше – бридке й відразливе.

– Як ти міг таке зробити, Деві? – скрушно запитала вона.

Деві боязко зіщулився.

– Я хотів розважитися, а тут стільки днів було так страшно тихо, що я надумав вас налякати. Тоді було б весело. І я справді так сміявся.

Страх і зерня каяття в душі не завадили Деві знову всміхнутися до своїх спогадів.

– Але ж ти обманув нас, Деві, – ще сумніше відказала Енн.

Лице хлопчикові затьмарив подив.

– Обманув? Тобто брехні вам наплів?

– Ти сказав неправду.

– Звісно, – щиро відповів Деві, – бо якби не сказав, то ви б так не налякалися, і тому я повинен був її сказати.

Настрашена й виснажена Енн не знесла безжурних слів Деві – в очах їй забриніли сльози.

– О, Деві, як ти міг? – затремтів її голос. – Хіба ти не знав, що це дуже погано?

Деві був приголомшений. Енн плаче… Енн через нього плаче! Хвиля справжнього, щемкого каяття затопила його палке серденько. Він кинувся на коліна до Енн, обхопив її рученятами за шию й гірко розплакався.

– Я не знав, що брехати погано, – хлипав він. – І я зовсім не міг цього знати, бо в Спроттів усі діти щодня, постійно плели якісь брехні й чесно-чесно присягалися, що кажуть правду. А Пол Ірвінг, мабуть, ніколи не бреше, а я так хотів бути в усьому таким чемним, як він, а тепер боюся, що ти мене розлюбиш назавжди. Але ти повинна була мені сказати, що брехати погано, і мені дуже страшно шкода, що ти плачеш, Енн, і ще я більше ніколи не скажу ніякої брехні.

Деві сховав личко на плечі в Енн і нестримно, розпачливо заридав. Енн миттю зрозуміла його стан і, міцно обійнявши хлопчика, глянула з-над його золотавих кучерів на Маріллу.

– Марілло, він не знав, що обманювати недобре. Думаю, нам слід йому пробачити, якщо він пообіцяє віднині казати лише правду.

– Я тепер знаю, що це погано, і більше ніколи не брехатиму, – урочисто запевнив Деві поміж схлипами. – А якщо колись я тобі набрешу… – Хлопчик замислився, вигадуючи собі належної кари, – можеш злупити всю шкуру з мене!

– Деві, кажи не «брехати», а «обманювати», – утрутилася Енн.

– Чому? – запитав Деві, м’яко сповзаючи вниз і підводячи на неї заплакане обличчя з виразом щирої цікавості. – Чому так не можна казати? Поясни. Це ж лише слово таке.

– Це негарне слово, а маленькі хлопчики не повинні казати негарних слів.

– Так страшно багато речей, яких не можна робити, – зітхнув Деві. – Я ніколи не знав, що їх аж стільки. Шкода, що не можна бре… тобто обманювати, бо це страшно цікаво буває часом, але якщо це погано, то я більше так не буду. А що ви зробите мені за те, що я цього разу обманув? Скажіть, я хочу знати.

Енн благально глянула на Маріллу.

– Не хочу бути з ним надто суворою, – відповіла Марілла. – Його ніхто, мабуть, не навчив, що обманювати зле, а ці діти Спроттів доброго прикладу не подавали. Бідолашна Мері так нездужала й не могла його виховати, як слід і, гадаю, інстинктивно таких речей шестилітнє дитя теж не знатиме. Мусимо змиритися, що він нічогісінько не знає, і почати все із самого початку. Та нині його доведеться покарати за те, що замкнув Дору, а нічого іншого, крім як відправити спати без вечері, я не вигадаю. Що ти запропонуєш, Енн? Тобі неважко буде, із твоєю розвиненою уявою.

– Таж покарання – це жахливо, а я люблю уявляти гарне й миле серцю, – мовила Енн, пригортаючи Деві. – Бо неприємного у світі й так багато, нащо ж вигадувати зайве?

Отож Деві знову відправили в ліжко аж до наступного полудня. Там, вочевидь, він про щось пильно міркував, бо невдовзі Енн, піднімаючись до себе в кімнату, почула, як він тихенько її гукає. Вона увійшла до нього – хлопчик сидів, поклавши лікті на коліна й зіпершись підборіддям на долоні.

– Енн, – серйозно запитав він, – а це для всіх погано – бре… тобто обманювати? Скажи, я хочу знати.

– Так, авжеж.

– І для дорослих так само?

– Так.

– Тоді, – рішучо заявив Деві, – Марілла теж погана, бо вона сама обманює. І вона ще гірша за мене, бо я не знав, що так не можна робити, а вона знала.

– Деві Кіт, Марілла ніколи нікого не обманювала, – розгнівано заперечила Енн.

– Обманювала. Вона мені ще минулого вівторка сказала, що коли я не буду молитися ввечері, то зі мною станеться жахливе. І я не молився, цілий тиждень – хотів подивитися, що станеться, а нічого не сталося, – розчаровано закінчив Деві.

Енн придушила спокусливе бажання розсміятися, знаючи, що наслідки будуть фатальні, і негайно заходилася рятувати Маріллину репутацію.

– Деві Кіт, – поважно мовила вона, – але ж саме сьогодні з тобою сталося дещо жахливе.

Деві звів на неї недовірливий погляд.

– Ти кажеш, що мене відправили спати без вечері, – відказав він зневажливо, – але це не жахливо. Хоча й не дуже подобається, але тут мене так часто женуть у ліжко, що я вже звик. А з того, що я не вечеряю, користі вам теж нема, бо я все одно вранці їм удвічі більше.

– Я кажу не про те, що тебе відправили в ліжко, а про те, що сьогодні ти обманув нас. А це, – Енн схилилася над ліжком, спрямувавши на малого винуватця суворий вказівний палець, – Деві, це чи не найгірше, що може статися із хлопчиком – коли він обманює інших. Отож бачиш – Марілла сказала тобі правду.

– Але я думав, що це жахливе буде цікавим, – насуплено боронився Деві.

– Марілла не винна, що ти так думав. Та й не завжди погане буває цікавим. Зазвичай воно просто дурне й огидне.

– Але так було смішно дивитися, як ви з Маріллою заглядали в колодязь, – сказав Деві, обхопивши коліна руками.

Енн зберігала серйозний вираз, доки спустилася в їдальню. Там, примостившись у кріслі, вона не витримала й розсміялася, аж у боці закололо.

– Розкажи й мені, чого смієшся, – ледь похмуро буркнула Марілла. – Із чого взагалі можна нині сміятися?

– Ви теж посмієтеся, як почуєте, – запевнила Енн.

Марілла й справді посміялася, що красномовно засвідчило, як помітно вона змінилася, відколи Енн з’явилася в Зелених Дахах. Утім, невдовзі вона тяжко зітхнула.

– Не варто було йому, напевно, це казати, хоч я колись і чула сама, як пастор цим погрожував дитині. Але він так мене розлютив. Ти тоді поїхала на концерт до Кармоді, а я вкладала його спати. І цей хлопчисько заявив, що не бачить сенсу молитися, доки він ще малий, бо Господь однаково на дітей не звертає уваги. Енн, я не знаю, що й робити з ним. Це ж нечувано. Я геть знесиліла.

– О, не кажіть так, Марілло. Згадайте, яка я була, коли приїхала сюди.

– Енн, ти ніколи не була зіпсована… ніколи. Тепер я розумію, коли бачу, що таке справжня зіпсованість. Хоч ти, звісно, у халепи втрапляла часто – це я визнаю – та наміри завжди мала добрі. А Деві своїми капостями просто насолоджується.

– О ні, я не вважаю його зіпсованим, – благально мовила Енн. – Він просто шибеник. А тут для нього надто спокійно. Йому немає з ким бавитися, немає чим зайняти розум. Дора така чепурунка, їй із хлопцем бавитись не годиться. Марілло, я думаю, слід їх віддати до школи.

– Ні, – відрубала Марілла. – Мій батько твердив, що дітей гріх замикати в чотирьох стінах школи, доки їм немає семи років, та й пан Аллан каже те саме. Нехай собі вчаться вдома, та до школи ще рік їм зась.

– Тоді мусимо перевиховати Деві тут, – жваво підсумувала Енн. – А він, попри всі свої вади, таки милий хлопчик. Я не можу його не любити. Марілло, хай і недобре так казати, але його я люблю більше, ніж Дору, хоч вона й така чемна.

– Правду кажучи, я теж, – зізналася Марілла, – а це несправедливо, бо з Дорою в нас немає жодного клопоту. Така то вже чемна дитина, що й не знати часом, вдома вона чи ні.

– Дора аж надто чемна, – згодилася Енн. – І була б така, навіть якби ніхто її зроду не виховував. Вона така народилася, ми їй не потрібні. А я думаю, – підвела підсумки Енн, – що ми завжди більше любимо тих, кому потрібні. А Деві ми дуже потрібні.

– Еге ж, – кивнула Марілла. – Рейчел би сказала, що йому потрібна добра лозина.