Текст книги "Зло"
Автор книги: Людмила Баграт
сообщить о нарушении
Текущая страница: 9 (всего у книги 18 страниц)
– Дякую за надзвичайний вечір, Костянтине, і ще раз – велике спасибі за допомогу.
Він загасив пальцями ароматичну свічечку:
– Ви поспішаєте?
– Відверто кажучи, я дуже стомилася.
– Дякую за відвертість.
– Ну не ображайтеся, будь ласка! Я не хочу здатися вам невдячною, неввічливою, але день був божевільним. Я досі не отямилася від несподіваного успіху. Це так дивно – б'єшся, б'єшся, як риба об лід, а потім – на тобі! – все влаштовується саме собою.
Костянтин так дивно на мене дивився. Занадто серйозно чи що? Зненацька потемнілими очима.
Я хотіла сказати йому щось приємне, щось, що поверне колір його очам.
– Знаєте, досі не збагну, чому ви вирішили мені допомогти. Як узагалі не забули про моє існування?
Він усміхнувся:
– Як я міг? Ви незабутні, Марго.
Ні, він не хоче відкривати карти. Азартний гравець. Усе життя – одне велике казино, так, Костянтине? Ну що ж, грати так грати.
– Тоді і в мене є щось спільне з вашими компліментами, Костянтине.
– Що саме?
– Вони теж незабутні.
Він засміявся і накрив мою руку своєю. Я хотіла звільнитися, проте він ще міцніше стиснув її, повернув долонею догори і поцілував зап'ясток. У цьому поцілунку було все – його рот, язик, зуби. Я закусила губу і висмикнула руку. Костянтин поцокав язиком:
– Ми народилися без захисної оболонки? Така чуттєвість…
Тільки не червоніти, Марго!
– Вибачте, мені час…
– Гаразд, гаразд! Заспокойтеся, Марго! Я розрахуюся і відвезу вас додому.
Той самий гостинний хазяїн закладу – куценький, тендітний в'єтнамець Лан. Весь час нашого перебування в ресторані він не зводив з мене очей, напружено про щось розмірковуючи. Акуратно розкладаючи отримані гроші на невеличкій таці, він ще раз уважно глянув на мене і не втримався:
– У мене дуже чіпка пам'ять на обличчя. Ви не вперше в нашому закладі чи, може, ми зустрічалися в іншому місті? Я впевнений, що вже бачив вас. Але де?
У моєму сні, дорогенький. Де ж іще? Ти бачив мене у моєму сні, потрапив до нього, як муха в павутиння. А пам'ять в тебе справді – перший клас. Я всміхнулася:
– Я тут не вперше. У вас надзвичайний заклад.
Він уклонився мені:
– Красно дякую.
Костянтин сів у машину, зачинив дверцята, повернувся до мене:
– Ну то що, додому?
– Так, якщо ваша ласка.
– Додому до мене чи до вас?
Я повернулася і уважно подивилася йому в очі. Марго, треба неодмінно поставити усі крапки над «і». Доки машина не рушила і він не повіз тебе, куди йому заманеться, вважаючи, що ти «не проти».
– Костянтине, може, ви хибно зрозуміли мою згоду повечеряти з вами? Невже я щось не так сказала, двозначно натякнула? Якщо так, то я краще піду пішки. Щоб не створювати зайвих проблем ні вам, ні собі.
– Ого-го! – Він розсміявся. – Оце так темперамент! Заспокойтеся, я не хотів вас образити. Чоловічі жарти іноді бувають такими грубими…
Машина рушила з місця. Як він швидко їздить! Я теж полюбляю швидкість.
Ми їхали мовчки. Костянтин час від часу кидав на мене зацікавлений погляд, потім увімкнув музику. Щось класичне. Здається, Бах.
– Що вас поєднує з моїм сином, Марго?
Я напружилася:
– Ми друзі.
Він іронічно скривився:
– У вас ніколи не буде друзів-чоловіків, Марго. Ніколи, повірте мені.
– Якщо Сергій теж так вважає, то ми не будемо більше бачитися.
– Навіть так?
– Тільки так. Навіщо дурити хлопця? Він такий… милий. Добрий.
– Невже? Не знав його таким. А вам, очевидно, подобаються злі?
Ну, це вже занадто! В мені поволі закипала лють.
– Знаєте, Костянтине, зло – зовсім не те, що я шукаю в чоловіках.
Різкий поворот. Машину м'яко штовхнуло.
– А що ви шукаєте в чоловіках?
Я спробувала знайти його очі. Марно. До біса все! Обридло гратися!
– Кохання.
– Що?
– Ви чули. Я шукаю кохання. Справжнього кохання.
Він розсміявся. Гірко, але ж і не байдуже.
– Кохання… Мушу розчарувати вас, дівчинко, світ уже давно вилікувався від цієї хвороби. Вакцину знайдено, щеплення робляться іще в дитинстві. Нема його – кохання. Принаймні Тут. Сорок вісім років живу, а не зустрічав.
Може, Тут і немає. Проте Там воно є. Там, де Ян.
– А кого ви зустрічали? Задумливий погляд:
– Переважно – швидкоплинні захоплення. А одного разу навіть справжню пристрасть.
– Ого! Це вже щось! І як вона виглядає?
Машина зупинилася. Мій гуртожиток. Раптом Костянтин повернувся до мене, нахилився і, пронизуючи поглядом мої зіниці, рвучко відповів:
– Прекрасна, чуттєва, ніжна, вогненна і… юна. Дуже, дуже юна. Я підвозив її додому. Одного разу.
Моє серце зупинилося. Воно відмовилося зі мною розмовляти. Відвернулося від мене і сховалося глибоко-глибоко. Проте моє тіло співало. Співало для Костянтина.
– Костянтине, я піду.
– Ні.
– Що?
– Я сказав, ні. Ти залишишся. – Він притягнув мене до себе.
Я хотіла пручатися. Чесне слово, хотіла. Я вже підняла руку і раптом…
…погладила його обличчя, короткий чуб, потилицю, обняла за шию, нахилилася і поцілувала. Не він, а я, я поцілувала першою.
Костянтин накинувся на мене і притиснув до сидіння. Він цілував мене так, наче хотів розірвати мій рот, кусав губи і язик. Я відповідала зубами і нігтями. Не знаю, скільки б це іще тривало, та я нарешті вирвалася з його обіймів, перелякана, що ми просто вб'ємо один одного. На його щоці червоніла подряпина. Я витерла кров пальцем. Вона виступила знов. Я злизала її язиком. Кажуть, що слина лікує. Надто кошача.
Костянтин притиснув мене до себе, гладив усе тіло так, мов для нього не існувало заборонених зон, вдихав його запах. Раптом якось по-звірячому чи то загарчав, чи то застогнав і пробурмотів:
– Не можна. Ти ж іще зовсім дитина. Двадцять? Двадцять один? Я вдвічі старший. Не для мене ти. Чому, чому ти не для мене?
Я не розуміла, що робила, що мною рухало, чим я керувалася. Тільки відчувала, що то було щось глибинне, майже первісне. Він відштовхнув мене від себе:
– Іди. Іди від мене, доки відпускаю.
Я пестила його волосся, залізла пальцями під сорочку, гладила шкіру. Сонячний, який він сонячний!
– Так… Я йду. – Пауза. – Ще один поцілунок і – зникаю. Будь ласка, один-єдиний поцілунок.
На якусь мить він завагався, а потім відкинув мою голову назад і торкнувся губами шиї. Ніжно, так ніжно, що спочатку я не повірила власним відчуттям. Його губи були м'яким і теплим вітром, язик куштував мою шкіру, як вишукану страву. Тепер стогнала я. Божевільне бажання його рота. Чому він так довго мандрує моїми плечами? Я намагалася знайти його ротом, проте Костянтин не дозволяв: він цілував, а не я. Залишалося чекати. І я чекала.
Нарешті. Скільки ніжности. Скільки гіркої ніжности. Якби не вона, я більше ніколи не зустрічалася з Костянтином. Якби я не попрохала цього другого поцілунку, багато б чого не сталося. Якби він не був таким ніжним… Якби, якби, якби.
Наші губи поволі прощалися. Він прошепотів:
– Моя дівчинко, моя ніжна дів… – Я вирвалася з його обіймів, відчинила дверцята, вийшла з машини. Костянтин сидів і мовчки спостерігав за мною. Я також мовчки зачинила дверцята, повернулася і неквапливо пішла додому, смакуючи гіркоту його губів.
Вночі я спала. Просто спала. Спала і Тут, і Там. Я відпочивала від думок, які останнім часом не давали мені спокою ні вдень, ні вночі. Розум вимикав думку за думкою, наче світло в порожніх кімнатах, а серце далі жило почуттями. Я сумувала за Яном і чекала.
Наступний ранок почався з пошуків квартири. Це було нескладно, бо я добре знала, що шукала. Обкладена харківськими газетами з ринку нерухомости, я планомірно переглядала шпальти під назвою «Здаю в оренду». Все було дуже просто: я знала адресу, за якою я жила Там, залишилося тільки знайти її Тут. Вулиця Данилевського, будинок номер чотири. Серед усіх оголошень на вулиці Данилевського пропонували орендувати лише дві двокімнатні квартири. Зателефонувала за першим номером – ніхто не відповідав. Невдача. Що ж, спробуємо другий варіант.
Слухавку зняли з третього гудка, і я одразу впізнала голос моєї хазяйки. Знайшла! Неймовірно! Мені вдалося, вдалося, вдалося!!!
– Алло?
– Здрастуйте, я телефоную за оголошенням. Ви здаєте квартиру?
– Так.
– Можна дізнатися про умови оренди?
– Ви самі чи з родиною?
– Сама.
Жінка втомлено зітхнула:
– Сто п'ятдесят гривень на місяць. Беру дешево, бо квартира на п'ятому поверсі, а ліфт не працює. Гарячої води нема, холодильника теж, проте є меблі і телефон.
– Я можу оглянути квартиру?
– Так, звичайно!
– А якщо я під'їду ну, скажімо, за півгодини?
– Гаразд.
– До зустрічі. – Я вже збиралася покласти слухавку, коли почула її здивований голос:
– Стривайте, стривайте! Куди ж ви під'їдете, якщо не знаєте адреси?
– О, вибачте! Справді, як би я вас знайшла? Просто вилетіло з голови!
Ненормальна! Ну як би ти їй пояснила, що знаєш адресу? Знов би лагідно всміхнулася і сказала: «Просто вгадала». І номер будинку, і номер квартири?
Вищий клас! «Екстрасенс Марго. Передбачаю долю, знімаю наговір, позбавляю від наркотичної залежності і головне: безпомилково вгадую адреси! З першого разу!» Та-а-ак… Марго, люба, ну ти хоч трохи контролюй свою поведінку, га? Те, що нормально для тебе, усім довкола може здатися щонайменше дивним. А в цьому світі для диваків існують спеціальні заклади. Санаторії з білими кімнатами і ґратами на вікнах. Не забувай про це!
– Алло, ви ще тут?
– Так. Я ще Тут.
– Записуйте адресу. Данилевського чотири, квартира п'ятдесят п'ять. За півгодини?
– Так. До зустрічі.
Хазяйка зустрічала мене перед будинком. Боялася, що заблукаю. Даремно. Я знала тут кожен куточок.
– Здрастуйте! Я, мабуть, до вас. З приводу квартири, ви – хазяйка?
– Так. Звати мене Марія Дмитрівна.
– Дуже приємно. Марго.
– Ходімо! – Хазяйка повела мене до під'їзду. А вона ще нівроку! Нічогенька така собі жіночка. Схожа на донську козачку: коса товщиною з руку, очі виблискують, груди… Груди, ну, просто два таких великих «ого-го!»
П'ятий поверх. Моя квартира. Моя – Там. Тут ще не моя. Проте незабаром буде. Марія Дмитрівна відчинила двері, завагалася, подивилася на мене:
– Ви не лякайтеся – там усі стіни розмальовані. Таке лихо на мою сиву голову, таке лихо! (До речі, жодної сивої волосинки. Одразу помітно, що регулярно фарбується). Впустила на вигляд цілком нормального хлопця, а він виявився якимось збоченцем.
Я сплеснула руками, удаючи здивування:
– Збоченцем? Що ж він наробив?
– Уявіть собі, якийсь схиблений художник, трясця його матері! Пробачте!
– Та нічого, нічого.
– Розмалював усі стіни вугіллям. Жодного куточка не забув! Все загидив, усе! У спальні навіть стелю.
Ми зайшли у квартиру. Моя затишна фортеця – улюблені картини, знайомі обличчя на стінах. Не тямлячи себе з радості, я ходила з кімнати у кімнату, впізнавала кожну дрібницю: старе крісло у вітальні, велике щербате дзеркало у спальні, чорно-білий знак злиття Янь і Інь, який займав у ванній майже всю стіну.
Марія Дмитрівна хвостиком бігала за мною, тужливо зойкаючи час від часу:
– Таке лихо, таке лихо!
Я мовчала.
– Таке паскудство на стінах… Я забілювала, а воно знов проступає. От бісів маляр! Догодив, по саме нікуди!
Я повернулася до неї:
– І, мабуть, безслідно зник. Не попередивши і не заплативши.
Хазяйка остовпіла. Марго, ну хто тебе за язик тягне? Подобається лякати людей? Ой, дивись, дограєшся!
– Звідки ви знаєте? Що, сусідки на дворі кістки перемивали?
– Та ні. Просто здогадалася. – Марія Дмитрівна недовірливо глянула на мене. Ну, молодець! Заварила кашу! Давай, рятуй ситуацію! Я похитала головою, і, вдаючи співчуття, запитала:
– Ви хоч до міліції зверталися? Ну, щоб зцапали негідника і примусили повернути борг. Гроші на дорозі ж не валяються.
Жінка на очах розцвіла від сторонньої зацікавленосте її прикрощами. Старий, як світ прийом – трохи уваги, і люди стають глиною в твоїх руках.
– Аякже! Щодня нагадую Пилипчуку (це наш дільничний): «Знайшов, Петре? Знайшов мого бандита?» А він мені: «Шукаємо!» І оце вже десь з півроку шукають. Кицю моя, а, може, сто двадцять за місяць? Допоможи мені, я не забуду!
– Маріє Дмитрівно, буду відвертою. Квартиру я найму. Платитиму щомісяця без затримок. Людина я спокійна, професія в мене серйозна. Не бешкетуватиму і не малюватиму на стінах.
Вона гірко всміхнулася:
– Та вже ніде малювати. Живого місця не залишив, гаспид!
– Тим паче, Маріє Дмитрівно. Найму надовго. На рік або й довше. Вам це вигідно. Все ж таки стабільність. Платитиму сто тридцять гривень.
Вона здивовано зиркнула на мене. Я заспокійливо всміхнулася:
– Поясню. Ви згодилися – сто двадцять, проте десятку додаватиму за ще одного мешканця. В мене є кіт.
Хазяйка якось по-дитячому перепитала:
– Кіт?
– Так, кіт. Така свійська тварина. Маленька, пухнаста, з хвостом і чотирма лапками.
Вона замахала руками:
– Та знаю я, знаю. Але ж він подряпає мої меблі…
– Не подряпає, бо нічим. Я подбала.
Марія Дмитрівна відсахнулася від мене, наче я сказала, що відтяла котові лапки.
– Як це подбала? Як це нічим?
– Та заспокойтеся, я пилкою. Це абсолютно безболісно. – Ха-ха-ха! Ніби Алі мені дозволив! Ще чого! Таке порушення котячих прав та свобод! Меблі він і так не чіпає. Він – інтелігентний кіт, а не якийсь там дикун. Проте треба ж якось заспокоїти людину.
Вона морщила лоба, ніби вагалася, та я знала, що все вже вирішено.
– Гаразд. Я згодна. Вже раз обпеклася, проте вам я чомусь вірю. Не знаю, таке дивне відчуття, ніби ми знайомі. Чи, може, десь бачила вас?
Так! Ще одна! В неї таке дивне відчуття… Знали б ви правду, тітуню!
– Все може бути. Світ такий затісний… Коли можу в'їхати?
– Та хоч зараз!
– Ловлю вас на слові.
Переїзд зайняв увесь день. Пізно ввечері, майже непритомна від постійної біганини, я прийшла в гуртожиток по останню порцію свого манаття. Взагалі не порцію, і не манаття. Я повернулася по Алі.
Був початок на одинадцяту. В будинку панувала тиша, але це не означало, що гуртожиток засинав. Ні, він тільки-но почав прокидатися.
Темні сходи. Це все через забиті дошками вікна. Мій поверх. Великий чорний силует. Чоловік. Я зупинилася. На останній сходинці вгорі, притулившись до стіни і витягнувши ноги так, що вони загородили прохід, сидів Костянтин. Сидів, курив, чекав. Помітивши мене, підвівся, кинув цигарку на підлогу, розтер підошвою і всміхнувся:
– Привіт, дівчинко! Як справи?
Моя втома одразу перейшла в роздратування:
– Костянтине, що ти тут робиш? Я тебе не запрошувала.
– Я, здається, щось запитав. Відповідати грубощами – не по-жіночому. Це може ускладнити наші подальші стосунки.
– Які ще «подальші стосунки»? Про що ти?
Він почав заводитися:
– Все ще про те саме! Як справи, Марго?
Я підкреслено ввічливо відповіла:
– Дякую. Добре.
– Авжеж! Я б сказав, краще за всіх. Синочок весь день чекає коло телефону, батько окупує гуртожиток, а наша маленька дівчинка насолоджується роллю пупа землі, так?
– Боже мій, як мені вас усіх жаль!
Костянтин стиснув зуби. Здалося, я почула їхній скрегіт:
– Не треба бути зі мною брутальною, дівчинко. Це небезпечно. Не забувай, хто я.
– А хто ти? Якщо маєш на увазі свою допомогу, то я вже начебто подякувала!
Він засміявся:
– Отой поцілунок був подякою?
Я не втрималася:
– Який поцілунок? Перший чи другий?
– Звичайно ж, перший. Бо другий був не твоїм, якщо я правильно пам'ятаю. Ти просто попрохала мене про нього, так? Чи, може, скажеш, що ні?
– Припини, Костянтине, я не хочу про це розмовляти. – Я хотіла пройти до своєї кімнати, проте він стояв на дорозі. – Пропусти мене!
– А ти попроси! – Він ухопив мене за руку і спробував притягнути до себе. Я вирвалася і підбігла до дверей.
– Не торкайся мене, чуєш? І не підходь до мене! Я… я… я кричатиму!
– Боже мій, яка трагедія! А, може, стогнатимеш, як тоді, в машині? Біжи, Марго, біжи! Все життя не побігаєш! Я знаю – ти переїжджаєш. Я тебе знайду, дівчинко, обіцяю.
Я залетіла до кімнати, швидко замкнулася і притиснулася до дверей спиною. Алі шугнув під ноги, переляканий моєю раптовою появою. Я взяла його на руки і почала заспокоювати, прислухаючись, як завмирають, віддаляючись, кроки Костянтина.
Тієї ночі я не спала: до самого ранку пересувала меблі, витирала пил, мила, шкрябала, вичищала. Повісила гардини, поставила квіти на підвіконня, книжки на полиці, поклала одяг у шафу. Об одинадцятій ранку квартиру було не впізнати. Решту дня я витратила на дрібні зміни в інтер'єрі і прання білизни. Останньою жертвою гігієни став Алі. Я викупала його новим шампунем, на що він дуже образився і втік від мене на найвищу шафу, де й вилизував сліди моєї діяльності зі свого хутра з мордочкою а ля «життя репнуло та ще й на мене гепнуло».
Як домовлялися, о шостій я прийшла по браслет. На жаль, старого майстра не було. Його заступник, невиразноликий і нудьгуватий юнак передав мені коштовність. Вона була бездоганною. Саме те, про що я мріяла. Я хотіла сказати про це старому, подякувати ще раз за його роботу:
– Як мені побачити майстра, який виконував моє замовлення?
Хлопець похитав головою:
– Ніяк не можна. Він захворів.
– Тяжко?
– Так, мікроінсульт.
– Шкода. Він так мені допоміг. Був таким добрим…
– І талановитим, – тихо додав хлопець.
Засмучена, я залишила майстерню.
Сьома година. Я лежала в ліжку і дивилася на стелю. Завеликий браслет, виблискуючи, бовтався на моєму зап'ястку. Здається, все перевірено. Я тремтіла від хвилювання. Господи, допоможи мені! Доле, мій янголе-охоронцю, хоч хтось! Хтось, хто мене зараз чує. Допоможіть мені здійснити замислене. Якщо я прокинуся наступного ранку з браслетом на руці, – я божевільна, хвора, недоумкувата. Я не хочу божеволіти, не хочу, не хочу!!!
Серце калатало, наче скажене. Від хвилювання мені ніяк не вдавалося заснути. Я підвелася, відчинила шафу, знайшла димедрол. Ковтнула одну таблетку. Брешу. Три. Знов лягла. Алі скочив на ліжко, пухнастий, як хмарка, вмостився поруч і замуркотів. Уже пробачив мені вранішню ванну. Я почала гладити його між вушок. Легкі рухи рукою. Туди-сюди, туди-сю…
Я стояла перед дверима Яна і прислухалася. Тихо. Так. Він дуже тихий. Проте він там, у квартирі, я це відчувала. Ненавиджу дзвонити. Простий натиск кнопки, а за дверима зчиняється такий галас, наче спрацювала сигналізація. Я постукала. Тричі. З досить довгими паузами. Легкі кроки. Двері відчинилися – на порозі стояв Ян. Такий незвичний– потерті джинси, рукава незрозумілого кольору сорочки високо закосані, руки– в білій глині, на обличчі– піт.
Я підійшла до нього, пальцем провела доріжку по спітнілій щоці і прошепотіла:
– Здрастуй, Яне! Я повернулася. – Він мовчки пропустив мене в квартиру.
Боже мій, на що перетворилася вітальня! Килим відсунутий, підлога вкрита газетами, скрізь біла глина, а посеред цього хаосу– майже закінчена скульптура. Дівчина сидить на скелі, замріяно дивиться кудись у далечінь, вітер відкидає назад її довгі кучеряві коси, грається спідницею. Морські хвилі щосили вдаряються об скелю, немов намагаються її зруйнувати, проте марно. Я обійшла скульптуру, придивилася. Ян мовчки спостерігав за мною, спершись на підвіконня. Не помітити, що я схожа на дівчину, було складно. Отож це я. Тільки я не просто сиджу на скелі. Я до неї прикута. Великими, тяжкими кайданами, які міцно охоплюють майстерно виліплені зап'ястки. Я прикута і я всміхаюся. Здається, мені це подобається.
Я подивилася на Яна:
– Не знала, що ти вмієш таке ліпити. Вона гарна.
– Вона гидка, смішна, вульгарна! Нічого спільного з оригіналом! Зовсім нічого, хоч як я намагався!– Він підійшов до скульптури і накрив її тканиною.– Жалюгідна копія, проте це все, що в мене є.
Я підійшла до нього:
– Ні, Яне! В тебе є я.
Він ухопив мене за плечі:
– Ти? У мене є ти? Ти приходиш і йдеш, коли тобі заманеться. Що я для тебе? Чергова примха?
– Не кажи так, Яне! Це неправда. І ти це знаєш. Ти мені потрібний. Треба було… мені… Я… Я мусила зникнути на кілька днів. Це було важливо. Ти… ти сам знаєш, що таке термінове відрядження!
– Так, я знаю. А чи знаєш ти, як це, прокидатися у порожньому ліжку, тримаючи в обіймах не її, а спогад про її тіло, запах її шкіри? Троянда на подушці– який красивий жест! Холодна естетика, що завдає болю. Бути з жінкою – це не просто приємний необтяжливий секс, поцілунок у щічку – і розбіглися. Як ти не розумієш? Бути з жінкою – це спати з нею, засинати і прокидатися– чуєш? – прокидатися разом з нею, коло неї, на ній, під нею, в ній, чорт забирай!
Я оторопіла. На очах з'явилися сльози.
– Не кричи на мене, Яне. Не смій на мене кричати. Ніколи. – Він мовчав. – Ти розповів мені, що це таке бути з жінкою. Дякую. Тепер я розповім тобі, що це таке, бути з чоловіком. Слухай!
Живе собі дівчинка, живе і поволі перетворюється на жінку. Вона подовгу роздивляється своє тіло у дзеркалі, захоплюється своєю вродою, яка належить їй. Тільки їй одній. Проте по-справжньому жінкою вона стає лише тоді, коли захоче, всіма силами своєї душі, а не тільки тіла, забажає поділитися своєю вродою з чоловіком. Не переспати, не порозважатися, не продати, а подарувати, саме подарувати. Всю себе. До останнього. Дефлорація не робить дівчину жінкою, хоч би що казали знавці цієї справи. Жінкою стають день у день, поволі, починаючи з дитинства. Зрозумій же мене! Принаймні хоч спробуй зрозуміти! Не бути з чоловіком, щоб стати жінкою, а стати жінкою, щоб бути з чоловіком. Для жінки все завжди набагато складніше. І от ми підійшли до головного. Бути з чоловіком – це не просто шукати задоволення, розчепірюючи ноги перед першим ліпшим. Дивись на мене! Я хочу бачити себе в твоїх зіницях! Бути з чоловіком – це впустити його у свій світ, своє тіло, свій розум, у свою кров. Впустити туди, де, крім нього, чоловіка, може бути лише твій з ним спільний витвір – дитина. Бути з чоловіком – це завжди віддавати і віддаватися, бачити щастя в тому, що він бере тебе, що ви єднаєтеся, а потім кричати від болю, коли він залишає тебе, бо це втрата, це… це… це, як викидень!– Ян не зводив з мене очей. – Ти чуєш мене? Ти чуєш чи тобі наплювати на всі ці «жіночі примхи», на сльози, нюні та інші, мовляв, дрібниці? Так? Кажи мені, так? – Ян обійняв мене, проте я пручалася в його руках сполоханим птахом. Я гамселила його в груди, обличчя, плечі і спину, але він просто замкнув навколо мене залізне кільце своїх рук і спокійно зносив кожен удар.– Я мусила деякий час побути на самоті! Розумієш, му-си-ла! Ти не знаєш, що це таке– дарувати себе, ти не знаєш, як це – коли тебе відкривають світові, коли ти стаєш іще вразливішою і беззахиснішою, аніж була, якщо це взагалі можливо! Ти закритий, все своє життя зачинений, тобі не збагнути, як це! Ти– наче ті скелі, які нічого не відчувають! Я тебе ненавиджу! Ненавиджу!
– Я кохаю тебе.
Далі, знесилена, я не могла пручатися.
– Відпусти мене, Яне.
– Ні. Я не можу. Ти впадеш. Ти слабенька. Я хочу допомогти тобі.
– Падати інколи корисно. Відчуваєш землю.
– Я ніколи не дам тобі впасти.– Він підхопив мене на руки і поніс у ліжко. – Я ніколи тебе не зрозумію. Ніколи. Чоловік не може зрозуміти жінку. Він може казати, що розуміє, проте це – брехня. Чоловік може лише кохати і захищати. Це – все, що йому даровано Богом. А ще, дуже рідко, вінможе відчувати жінку, яку кохає. По-справжньому кохає. Я не розумію тебе, Марго, але я відчуваю, що помилився, дорікаючи тобі. Тобі був потрібен час. Мені – ти. Пробач, зіронько. Я вже ніколи не кричатиму на тебе. Я був розлюченим, бо чоловіків завжди охоплює лють, коли вони перелякані. Лють– чоловіча відповідь на страх. Я боявся тебе втратити, дівчинко. До смерти боявся.
Його ніжність… Ніжність, якій не можна опиратися. Ніжність, яку не можна не бажати. Біла глина на моєму обличчі, шиї, грудях, животі. Ян ліпить мене. Ян створює новий шедевр.
Ми гуляли парком. Я збирала квіти, Ян пояснював мені, що вони розповідають нам своєю мовою. Я простягнула йому кульбабку.
– Якщо жовта кульбаба символізує пихатість, біла – самий пух, легковажність.
Ромашка.
– Ромашка – це допитливість і зацікавленість. Даруючи ромашки, ніби говориш: «Я хочу пізнати тебе краще».
Я полоскотала його підборіддя волошкою.
– Припини, Марго! Будеш чіплятися, все закінчиться он у тих темних кущах. Бачиш? Он там, коло сосон. – Він пальцем показав де. – А волошка дуже доречно. Вона – символ необачности, точнісінько, як ти.
Вдалині щось червоніло. Я побігла туди і повернулася з квіткою маку в руках.
– Яне, дивись, що я знайшла! Мак! Такий гарний!
– Це твоя квітка, Марго. Мак означає пристрасть, спокусу, солодку отруту, оману. Він узяв квітку з моїх рук, обірвав зайве листя, зробив стеблину коротшою і обережно встромив їївмоїкоси. – Даруючи мак, людина висловлює одне-єдине бажання. – Він погладив мене по щоці.
– Яке?
– «Я тебе хочу». – Пауза. Ян торкнувся моїх губів. – Я хочу тебе, дівчинко.– Він озирнувся. – Та-а-ак… До машини далеченько. Слухай, а ті кущі і справді нічого собі. Ходімо! – Він ухопив мене за руку.
– Ні, Яне! Не піду! Я не хочу там, облиш!
Він засміявся:
– Я жартую. Ходімо розважатися.
– Куди, в кущі?
– Ні, кицю. Я хочу гойдатися! Хто сказав, що гойдалки тільки для дітей? Ми теж можемо! Дивись! Он та велика з червоними сидіннями мені подобається. – Ян потягнув мене до гойдалки.
О, ні! Він таки хотів гойдатися. Ні, ні, не можна. Старий дитячий страх виринув на поверхню – ледь чутно, підступно. Лише вигляд гойдалки примусив мене здригнутися. Погане місце, погане! Небезпечна іграшка! Атракціон Чорного Незнайомця. Я похолола, почала тремтіти і пручатися. Ян зупинився:
– Ну чого ти, Марго? Це зовсім не соромно. На них можна…– Його обличчя виказувало стурбованість.– Зіронько, що з тобою? Що сталося? Ти так зблідла. Тобі недобре? – Я знесилено сіла просто на траву. Ян сів поруч, взяв мої руки у свої, почав зігрівати своїм диханням.
– Яне, я… я не можу. Просто не можу гойдатися. Ненавиджу гойдалки з дитинства. Розумієш, цей стогін, я маю на увазі, цей скрип. А ще сонячне світло. І її ноги ритмічно вдаряються об сидіння. Навіщо він примусив її так гойдатися? Навіщо?
Я розповіла йому все. Випадок з мого дитинства, який міг би бути жахливою казкою, якби не був реальністю. Ян уважно слухав. Я збивалася, плутала факти з почуттями, спотикалася майже на кожному слові. Ян не втручався. Він дав мені змогу висловити свій страх, перетворити жахливі спогади, що, наче крижинки застрягли глибоко в серці, на літери, літери скласти в слова, а слова виплюнути, як зайву слину. Я закінчила розповідати, та ми ще довго сиділи і мовчали. Ян був серйозним і сумним. Я першою порушила тишу:
– Вибач, Яне. Я не хотіла зіпсувати такий гарний день.
– Це не ти його зіпсувала. Його зіпсував той покидьок, що вбив дівчину. Гадаю, що він украв у тебе ще не один такий чудовий день.
– Та нічого. Це в минулому.
Ян нахилився до мене. Наші погляди зустрілися.
– Ні, не думаю, що в минулому. Коли ти востаннє гойдалася, Марго? Десять років тому, дванадцять?
– Не знаю. Не пам'ятаю. Та й не хочу я гойдатися! Облиш, Яне! Мені й так добре.
– Ні. Тобі погано. Тобі дуже погано, просто ти ховаєшся за байдужістю. Вдаєш, що все забула, проте це не так. Ти відтоді ніколи не торкалася гойдалки, так? З того самого дня? Навіть і близько не підходила, так? Дивись мені в очі, Марго! Я хочу знати правду!
– Так, Яне, так. Відпусти, мені боляче.
Я намагалася сховати від нього свої очі, та він все одно знаходив їх.
– Я роблю тобі боляче, Марго? Тобі боляче через мої обійми?
Я розлютилася, а ще я була перелякана, а ще мені було соромно, а ще… багато інших «а ще». Я майже кричала.
– Ні! Річ не в тобі! Це він, він робить мені боляче! Його постать на кожному дитячому майданчику, в кожному темному кутку. Ця його безокість, ця яскрава чорнота кольору сонячного ядра… Я більше не могла гратися. Я мала була дорослішати. Така юна і така стара. Стара, як гріх. Стільки років! Чому він явився саме мені? Чому він зробив це зі мною? Чому це мало статися саме… саме ЗІ МНОЮ!!!
Раптом Ян підхопив мене наруки. Я не встигла отямитися, як стояла на гойдалці. Мене трясло, дихання було важким, у відчаї я стиснула голову руками, закриваючи вуха, щоб не почути, Господи, тільки б не почути цього…
– Марго!– Ян обережно опустив мої руки і обійняв мене. – Марго, вона не скрипить.
Тільки тепер я помітила, що ми вже гойдалися. Ні, ми літали. Разом з небом і хмарами, землею і деревами. Гойдалка не стогнала, вона лише час від часу тихенько дзвеніла, немов співала з радости. Я так боялася впасти, проте Ян мене тримав. Залізо його рук – ніжніше за оксамит. Падіння вниз, блискавичний зліт, знов падіння…
У мене наморочилося в голові, дихання перехопило. Ян відчув, що зі мною коїлося. І ось– його губи на моїх губах. Він дихав за нас двох, даруючи мені свою силу.
Мій будинок. Машина зупинилася. Цілу дорогу додому, виснажені тяжким випробуванням, ми не сказали один одному жодного слова. Тепер Ян повернувся до мене:
– Ти впевнена, що хочеш залишитися сама? Зараз?
Ні, Яне. Я не хочу. Проте час прокидатися, я відчуваю це.
– Треба, Яне. Мені треба йти. Я мушу. Вір мені. Почекай трохи. Це довго не триватиме. Я владнаю свої справи, і ми завжди будемо поруч.
Він гірко всміхнувся:
– Завжди?
– Вічність, Яне. – Я присунулася до нього ближче і вийняла браслет з кишені. – Я хочу тобі щось подарувати.– Серце закалатало. Хай мені допоможе… хай хоч хто-небудь мені допоможе! – Ось, Яне! Дивись, яка краса! Дай сюди руку, ліву. – Ян простягнув руку, і я надягнула на неї браслет. Він уважно роздивився прикрасу, потім підвів очі і кинув швидкий погляд намою шию. Невже здогадався? Він хотів щось сказати, проте я швидко нахилилася і поцілувала його.
– Все, Яне! Мені треба йти. Нічого не кажи, все потім. Я тобі зателефоную. Головне,– пообіцяй мені ніколи не знімати цей браслет. Хай там що! Це дуже важливо. Пообіцяй!
Ян мовчки кивнув. Я востаннє глянула на нього і вийшла з машини.
Мій під'їзд, сходи, проте дійти до квартири я не встигла– підлога затремтіла і почала розчинятися. Початок падіння. Прощавай, світе, я йду до іншого.
Я лежала у темряві і рахувала до десяти. Один, два, три, чотири, п'ять, шість – підняла ліву руку. Сім, вісім – піднесла її до обличчя. Дев'ять, десять – розплющила очі. Браслета не було. Я подивилася на другу руку – немає. Ретельно обшукала ліжко, оглянула підлогу – браслет зник. Я сіла в крісло і долонями затулила рота, наче боялася висловити думку, що пульсувала у такт з моїм серцем: «Вічність обертається навколо нас, Яне».
Як швидко речі набувають і втрачають для нас своє значення! Фінансова скрута, майбутня робота, дилема родини Яновських, інші проблеми, на які я, зазвичай, витрачала силу-силенну часу і нервів, тепер здавалися смішними і дріб'язковими. Я жила в очікуванні ночі, я кликала сон. Через постійне нервове напруження біологічний годинник мого організму частенько функціонував з перебоями. Я ковтала снодійне і перестала звертати увагу навіть на такі речі, як його кількість. Дві таблетки, чотири, шість… Багато, але ж це – ціна зустрічі з Яном.
