Текст книги "Зло"
Автор книги: Людмила Баграт
сообщить о нарушении
Текущая страница: 7 (всего у книги 18 страниц)
Я хотіла цього чоловіка. Відвертість моїх думок здивувала мене не менше, аніж реакція мого тіла. Червоніти далі було нікуди, а відвернутися і піти геть я… я просто не могла! Я не могла навіть відвести погляду від яскравого видовища, створеного сонцем, спекою і світлом. Він був бажанням і знав це.
О, повірте мені, цей чоловік розумів мову тіла набагато краще за звичайні слова! Не зводячи з мене очей, він взяв пляшку з мінеральною водою, тричі жадібно ковтнув, а залишком облив себе: голову, спину, груди. В мене пересохло у роті, шкіра палала, кожна клітина благала: «Пити! Пити!» Я уявила, як приємно було б притиснутися до його вологого тіла, зануритися в мокре волосся, пити просто з його шкіри, краплину за краплиною, збирати їх, немов коштовні діаманти.
Цей чоловік помітив мою спрагу. Він простягнув руку і поманив мене. Простий жест – рука піднімається, повертається долонею догори, великий палець відпочиває, чотири інших граційно загинаються, запрошуючи до себе: «Іди ж бо! Не бійся, люба! З нами весело. З нами приємно. І та-а-ак солодко… Не опирайся, не треба!» Немов у гіпнозі, я потягнулася вперед, щоб ступити йому назустріч, щоб припинити ці тортури спокусою, насолодою, бажанням.
Цієї миті він усміхнувся, розуміючи необмеженість своєї влади, і несподівано залишками води із пляшки бризнув у мій бік. І влучив би, та відстань була завеликою. Я машинально відсахнулася. Він засміявся. Голосно, у захваті від свого жарту.
Біжи, Марго! Вдалішого моменту не буде! Швидше біжи, доки він знов не прикував тебе своїм поглядом! Якнайдальше від нього, доки сама, добровільно, не пішла у полон його рук!
Ну що казати? Я побігла.
Вдома я швидко заспокоїлася. Дивно, але, зникнувши з очей, сонячна примара вже не хвилювала мого тіла. Геть з очей, із серця геть! Хоч не думаю, що його сяйво торкнулося мого серця. З сонцем завжди так: зовні обпалює, а розтопити кригу в самісінькій глибині не може. А мені й не треба було. Лід у моєму серці вже розтав. Завдяки іншому промінню. Місячному.
Я сиділа в кімнаті і уважно роздивлялася книжку. В серці м'яко ворушилася слабка надія, а що, як Ян – справжній? Що, як його світ справді існує, а мої сни – шлях до нього? Що, як це – правда, і моє кохання живе? Лише думка про це наповнювала мене божевільню радістю. Я з'ясую. Я дізнаюся. Я про все довідаюся.
Увечері я вибігла до крамниці по хліб. Проходячи повз дошку оголошень, замріяно ковзнула поглядом по афішах. Давненько вже не була на людях… що у нас тут? «Руки вгору», «Ногу звело», ну просто якийсь анатомічний музей! А щось серйозніше? «Шевченківська пісня», виступ бандуристок, співає Левицький, грає Поташко, якийсь Дроба, Яремчик, Яновський… Нічого цікаво… Що??? Яновський? Я підійшла до афіші. Третє липня, п'ятниця, о четвертій. Сьогодні. Я глянула на годинник – восьма. Виступ вже закінчився. Я почала розглядати яскраву афішу: Сергій Яновський, перша скрипка України, грандіозне шоу відомого скрипаля, лавреата престижних конкурсів… Так… «Межа тисячоліть». Квитки у касах… ого-го! Нічого собі! Від дев'яноста гривень. Дорога розвага! Так от ти який, Сергію! Талановитий і скромний. «Шукаю роботу, рядовий скрипаль…» Цікаво, що ти розкажеш мені завтра.
Ненавиджу, коли чоловіки запізнюються. Мабуть, це – суто жіноча риса чи привілей.
Сергій прийшов рівно о десятій, як і домовлялись. Привітний, уважний, з букетом білих лілій. Таким маленьким, кругленьким, прикрашеним барвистими стрічечками, й пучечками фіалок. Милий хлопець, милий букетик.
Ми поснідали разом. Я – каву, він – чай. І знов так затишно, так спокійно. Обережніше, Марго, це може перетворитися на звичку. Контролюй свої емоції і не розслабляйся. НЕ буде в тебе друзів серед чоловіків, не буде!
Сергій підвів очі:
– Ви так близько і так далеко, Марго.
– Так, далеченько.
– Можна дізнатися, де саме?
Я всміхнулася:
– У Шотландії, обожнюю цю країну. Загадкова, сутінкова, дивна.
– Як ви, Марго.
– Гарний комплімент, Сергію, а ви казали, що не вмієте їх говорити.
Він зосереджено обмірковував щось:
– А як щодо Вікторіанської Англії?
– Звучить непогано.
– Тоді – домовилися. Я викликаю машину. – Він витягнув з кишені мобільний телефон і вийшов у коридор.
Забезпечений хлопчик. Проте, здається, гроші і слава ще не встигли його зіпсувати. – Не встигли?? Що ти про нього знаєш, Марго? Ні, ви тільки подивіться, які ми швидкі на висновки! Ну просто психолог-початківець! Кандидат у знавці людських душ!
Я поправила зачіску і ретельно обдивилася свій рожевий сарафан. А чи не занадто він легковажний? Якби ж знати, куди ми їдемо!
Сергій повернувся, манірно вклонився і голосом англійського дворецького промовив:
– Міледі, карета чекає!
Я присіла в не менш манірному реверансі, і ми водночас розсміялися.
На вулиці на нас і справді чекала карета. Ще й яка! Темно-червоний ніссан. Водій, міцно збудований чоловік років тридцяти, стояв поруч. Він відчинив дверцята і, професійно всміхнувшись, привітався:
– Здрастуйте, Сергію! – І для мене:
– Добрий день!
Я завагалася:
– Сергію, я думала, ми поїдемо таксі.
– Ні, ні, ні! Тільки не лякайтеся, Марго! Запевняю вас, для цього немає жодної підстави. Це – Ігор. Він уже десять років працює на мою родину.
Ігор кивнув і обережно уточнив:
– Дев'ять років і сім місяців.
– От бачите, – незрозуміло з чим погодився Сергій. – Я просто подумав, що так буде зручніше. Ігор чудово знає місцевість і прекрасний водій.
Сергій взяв мою руку і зазирнув у вічі:
– Марго, хіба я схожий на погану людину?
Я зітхнула:
– Ні, проте я, мабуть, схожа на хвору з параноїдальним синдромом у прогресуючій стадії.
– Ну що ви, Марго! Я розумію Вашу обережність.
З думкою: «Хай живе пригода!» я рішуче сіла у машину.
Ми вже довгенько їхали околицями Харкова. Час іти у розвідку.
– Сергію, ви така забезпечена людина. Хто ваші батьки? Його погляд посуворішав, і я відчула, як хлопець замикається:
– Потім, Марго! Офіційна частина пізніше.
Як інтригуюче! Я промовчала. Сергій взяв ініціативу в свої руки:
– Ми майже приїхали. Ця місцевість колись називалася Тиха Земля, проте ми з друзями охрестили її Англією Вікторіанських часів. Рельєф, краєвиди, сама атмосфера нагадують старовинну Англію.
Машина зупинилася. Ми вийшли. Ландшафт справді казковий. Природа часів творення світу. Сергій мовчки спостерігав за моєю реакцією. Я була у захваті і не приховувала його:
– Сергію, ми можемо тут погуляти? Ви покажете мені все, правда? Кожен куточок? Тут є квіти? А річка чи ставок? Я хочу у той ліс, бачите, там, на обрії? Ми підемо туди?
Сергій мовчки кивав, засунувши руки у кишені завеликих для нього штанів, і вряди-годи кидав погляд на водія, наче хотів сказати: «Ви тільки подивіться, яка вона в мене. Не втримаєш, не вдержиш».
– Тут є все, Марго. І ліс, і річка, і ставок, і квіти. Все, що забажаєте.
Я роздивлялася величезний мурашник в траві. Добра земля, чиста, якщо мурахи обрали її своєю домівкою. Сидячи навпочіпки, я глянула вгору на Сергія, який стояв поруч. Знизу він здавався високим, як вежа.
– Так, Сергію. Здається, тут є все, крім людей. Де вони?
– Це закрита зона, Марго. Людей сюди просто не пускають. Інакше б ця земля не була такою гарною, чи не так?
Я згодилася.
Ми довго гуляли лісом. Я назвала його Букінгемським. Купалися в річці, лежали під сонцем. Я назбирала квітів і сплела з них вінок, у якому, за словами Сергія, була схожа на лісову мавку.
Коли ми повернулися до машини, Ігор вже розпалив багаття і смажив шашлики. На невеличкій галяві – біла скатертина, заставлена різноманітною їжею. Оце так сервіс!
– Сергію, а ви вмієте відпочивати!
– Так. Це в нас родинне.
Сутеніло. Я необережно здригнулася, і Сергій одразу вкутав мене піджаком. Боже мій, здається, я йому таки подобаюсь. Треба припинити це. І нащо я згодилася на побачення у цьому раю? Кожна разом проведена хвилина лише ускладнює ситуацію. Що тепер робити? Як відмовитися від подальших зустрічей? Сергій вдавав, що підкладає дрова у багаття, а сам потайки спостерігав за мною. Я зустрілася з ним поглядом і подумала, що зараз, коли в його очах грають відблиски полум'я, є в ньому щось схоже… Але на кого?
– Мені добре з вами, Марго. З тобою. Надзвичайно добре.
Ну от, дурепо, ти сама заварила цю кашу. Краще помовч. Що я й зробила.
– Мені вже давно ні з ким не було так затишно.
– А як же Ваші друзі?
– У мене їх небагато. І не хочу тебе лякати, але ти мені не друг.
– Тоді облишмо цю тему. Друзів, значить, у тебе небагато. В принципі, їх завжди бракує. А батько, мати, сестри, брати?
– Я єдина дитина в родині. Батько завжди заклопотаний справами. Мама померла, коли… Одне слово, давно.
– Вибач.
– За що? – Він знизав плечима. – Ти нічого не зробила.
– Інколи людям треба вибачати саме те, що вони нічого не зробили.
– Дивна ти дівчина, Марго. Ти ж знаєш, хто я такий. По очах бачу, що знаєш. Ну, там «перша скрипка» і все таке…
– Тебе це обтяжує?
– Ні. Мене це лякає. Я боюся слави. З нею я самітній. З друзями теж. З батьком так само. З тобою – ні.
– Але ж ти любиш свою професію, так? Чи досягнув би такого, не будучи в неї закоханий?
– Я кохаю не свою професію, а свою скрипку. Однак крім неї існують інші речі. Прекрасні. Наприклад, ти.
Я зацьковано озирнулася. Ну от! Я ж тебе попереджувала!
– Сергію, вже пізно, відвези мене додому.
– Розумію, Марго. І не хочу на тебе тиснути. На тебе не можна тиснути. Ти… інша. Але, благаю, дай собі час. Не поспішай з рішеннями. Не опирайся течії. Дозволь їй нести тебе, може, місце, куди вона тебе принесе, не таке вже й погане?
Яка виразна метафора! А він казав, що мова – не його стихія. Може, героїня якогось класичного твору і не вагалася б з відповіддю. Вигадала б щось на зразок: «Сергію, пробач, але я вже знайшла свій острів». Проте життя інколи складніше за класичні твори.
– Я подумаю, Сергію.
– Дякую.
– Ні. Це я тобі дякую. День був… – Я завагалася на хвилинку. – «Полотно, зіткане із мрій».
– Шекспір?
Я не змогла не усміхнутися:
– Ні. Я. А ти вмієш говорити компліменти, Сергію, вмієш.
Ми повернулися до міста о восьмій. Сергій запропонував заїхати до нього на чашечку кави. Я знала, що ця банальна фраза не приховувала нічого, окрім звичайної гостинности. Весь день мене атакували безпідставні підозри, може, настав час елементарної довіри. Сергій вже збирався щось сказати, з блиску його очей я зрозуміла, що саме, і випередила його:
– Так, так. ви мали рацію. Важко вірити людям. Дуже важко. А кави я хочу. Мені щось зимно.
Він вийшов з машини і подав мені руку:
– Тоді – ласкаво запрошуємо!
Розкішна квартира і, хоч як дивно, зі смаком. Зазвичай, гроші вбивають в людях добрий смак. Проте це був не той випадок.
Каву пили у вітальні. Сергій розповідав про своє навчання в музичній школі, про свої гастролі і концерти. Я зачаровано слухала і думала, які ми все-таки різні.
Раптом у двері подзвонили. Сергій здивовано звів брови, вибачився і пішов відчиняти. Я почула хрипкий чоловічий баритон:
– Привіт.
– Привіт.
– Чого дзвониш?
– Уяви собі, забув ключі. Добре, що ти повернувся раніше. Як провів день? Сподіваюся, не сам?
– Ш-ш-ш. В мене гості.
Двері відчинилися, і до вітальні зайшов високий чоловік в діловому костюмі, на ходу послабляючи вузол краватки. Він побачив мене, завмер, здивовано присвиснув, і, повернувшись до Сергія, сказав:
– Оце так несподіванка!
Мені перехопило подих. Тільки не червоніти, тільки не червоніти! Так от, кого ти нагадав тоді, коло вогнища, Сергію! На мить, на якийсь відсоток миті ти був такий схожий на нього.
Сергій зніяковів:
– Ви що, знайомі?
Час втрутитися.
– Ні. Вчора ми випадково зустрілися на книжковому ярмарку. От і все.
Його зелені очі дивилися на мене, лукаво посміхаючись: «Все? Невже? Багато ж ти забула! Дівоча пам'ять, так?»
Він поплескав Сергія по плечу:
– Браво! Знімаю капелюха. Вперше ти мене здивував! Вона – бездоганна. Справжній витвір. Ну ж бо, познайом нас скоріше!
Сергій поволі відходив від несподіванки. Він хитнув головою, ніби відганяв обридливу муху, і звернувся до мене:
– Марго, дозволь тебе познайомити з моїм батьком, Костянтином Володимировичем Яновським. – Він криво всміхнувся і додав:
– Одним з найвідоміших юристів нашої країни. Сказати б, перша скрипка.
Найвідоміший юрист похитав головою:
– Не слухайте його, Марго. Він перебільшує важливість моєї персони, щоб таким чином применшити її. Старий, як світ, прийом. Це все юнацький нігілізм, криза віку і…
– I проблема батьків і дітей, – підхопила я.
Так, він справді адвокат. Фахівець з промов.
Тим часом Сергій далі механічно говорив, немов гучномовець на вокзалі:
– Тату, це Марго. Перекладач за фахом. Професійно володіє п'ятьма мовами. І взагалі, надзвичайно обдарована людина.
Яновський старший безсоромно зміряв мене поглядом:
– Я помітив.
Він подав мені руку. Я відповіла на привітання з одною лише думкою: «Тільки б не цілував, тільки б не цілував!» Дякувати Богові, він обмежився потиском, але потім не відпустив руку, а тримав у своїй, допитливо зазираючи мені в очі:
– Ви давно знайомі з моїм сином? – Великий палець його руки плавно ковзнув по моєму зап'ястку, зробив м'яке коло, нігтем провів стежинку по долоні… Я висмикнула руку. Вийшло не дуже ввічливо, проте не тільки я тут грала не за правилами.
– Не дуже. – Рішуче підвівшись, я звернулася до Сергія:
– Дякую за каву. Дуже смачно. Вже пізно, ти не проведеш мене додому?
Сергій стурбовано глянув на мене:
– Я скажу Ігорю, щоб вивів машину.
Його батько підняв руку заперечним жестом:
– Не треба, синку. Я сам відвезу Марго.
О, ні, ні, ні! В жодному разі! Не можна! Не припустимо!
Я подивилася на Сергія у пошуках підтримки, але він залишив це питання на мій розсуд. Остання відчайдушна спроба:
– Не треба, Костянтине Володимировичу! Я залюбки пройдуся пішки. Тут не далеко. Я не люблю машин. Мені… мені в них погано. Морська хвороба.
Усмішка в погляді. Старий Лис! Все він розуміє! Читає людей, немов книжки. Раптом він підійшов до мене і обійняв за плечі. Його запах, його тіло. Так близько, так небезпечно близько! Господи, тільки б не знепритомніти!
– Я все розумію. У молодих свої таємниці. Мені було дуже приємно з вами познайомитися, Марго. Я пишаюся Сергієм. На нього звернула увагу дивовижна дівчина.
Я вивільнилася з його обіймів. Яке полегшення і… розчарування? Ностальгія за втраченим? Не знаю.
– Мені теж дуже приємно. До зустрічі, Костянтине Володим…
– Для вас просто Костянтин. Домовилися?
– Гаразд.
Я вже виходила з кімнати, як він мене гукнув:
– Марго!
Не обертайся! Вдай, що не почула! Не дивись на нього!
Повільний поворот голови. Він сидів у кріслі, де ще хвилину до цього сиділа я. Лікті на колінах, одна рука охопила іншу, стиснуту в кулак, підборіддя відпочивало на цьому вузлі міцно сплетених пальців, нижньої частини обличчя майже не видно, самі лише очі. Задумливий погляд, наче його власник щось прораховує.
– Відвідуючи сина, не забувай про батька, дівчинко!
Нічні вулиці. Темні прямокутники будинків з жовтими вогниками вікон. Раніше світло вікон вночі завжди наводило на мене смуток: там на когось чекають, вікно ж моєї кімнати – мертве око. Ніхто не чекає на мене біля лампи, ніхто не скаже: «Здрастуй!», коли я прийду. Так було раніше. Тиждень тому. Але не тепер. Тепер у мене є Ян.
Сергій щохвилини поправляв на мені свій піджак, вкутав щільніше, то піднімав, то опускав комір. Я відчувала, що йому кортить щось сказати, проте він вагався. Допомогти хлопцеві?
– Твій батько – дуже цікава людина, Сергію. – Він гірко всміхнувся:
– Та невже? Не знав його з цього боку. Для мене він… складний.
– Був би простим, не був би цікавим.
– Так. Мабуть, ти маєш рацію. Але сьогодні він був якимось… дивним.
– Може, втомився? – Стара зручна брехня.
– Може.
Мій гуртожиток. Я повернулася до Сергія:
– Спасибі тобі, Сергію. Спасибі за чудовий день. Давно так не відпочивала.
Він узяв мою руку, погладив, потерся об неї щокою. Дитина, яка він ще дитина… Зупини це, Марго! Зупини, доки не пізно!
– Сергію, мені треба йти.
– Коли я тебе знов побачу?
– Я зателефоную. Неодмінно. Розумієш, я не знаю, коли звільнюся. Це залежить від того, яких успіхів я досягну в пошуках роботи і взагалі…
– «І взагалі, Сергію, я більше не хочу з тобою зустрічатися». Так?
– Ну, якщо ти хочеш це почути…
Він вхопив мої руки, стиснув:
– Ні. Не хочу. Я… боюся це почути.
Я зітхнула:
– Тоді облишмо це. Я повертаю тобі твій піджак. Ось! Дякую. Ти повертаєш мені мої руки. Залюбки подарувала б, проте вони мені ще знадобляться. На добраніч!
– Марго! Можна тебе поцілувати?
Пауза. Я зустрілася з ним поглядом. Дивовижні очі – лагідні, глибокі, ніжні. Кинути б до цієї зеленої прірви 20 років цинізму, жорстокости, зневажливої байдужости завзятого гравця до всіх і всього, і заграло б у них яскраве полум'я небезпеки, на яке без зайвих роздумів летять такі відчайдушні і необачні метелики, як я.
– На добраніч, Сергію! – Я відвернулася від нього і пішла до гуртожитку.
Поцілунок Яна– розжарене залізо, що примушує кипіти мою кров. Його губи – це мої губи, його рот– мій рот. Світ почав повільно обертатися навколо мене. Швидше, ще швидше, доки довколишні предмети не перетворилися на єдиний барвистий вихор. Нарешті Ян відпустив мене, але я втратила рівновагу і почала падати. Така слабкість у ногах, в голові поморочиться. Ян підхопив мене, притулив до себе і знову почав шукати мої губи, цілуючи плечі, шию, щоки. Люди вже розійшлися, потяг рушив на запасну колію, а ми все ніяк не могли відірватися один від одного.
Ввічливе покашлювання. Я затарабанила Яна по спині, щоб хоч якось привернути його увагу до літнього чоловіка, який очікувально завмер на відстані трьох кроків від нас. Він помітив, що моє калатання не давало жодного результату, і вирішив спробувати сам.
– Гм… Яне Володимировичу! Яне Володимировичу! Я пригнав машину, як ви просили. Вибачте, що відволікаю вас від… гм… справ, але я поспішаю. Ось ключі. Ваша красуня на стоянці перед вокзалом. Другий ряд. Четверте місце.
Нарешті Ян помітив незнайомця:
– Здоров, Миколаїч! Як життя? Той зміряв мене поглядом:
– Гірше, ніж у вас, Яне Володимировичу!
Ян від душі розсміявся.
– Дякую тобі.
– Завжди радий, Яне Володимировичу! Ну, я піду. Такому гріх заважати. – Миколаїч кивнув нам і швидко пішов. Ян повернувся до мене, обережно провів пальцем по губах, торкнувся підборіддя, нахилився так близько до мого обличчя, що тепло його чорних віч рум'янцем запалало на моїх щоках, і нарешті промовив:
– Здрастуй, зіронько, я повернувся.
Я сховала обличчя на його грудях, з насолодою вдихаючи запах Яна – терпкий парфум, гіркий тютюн, солоний піт, солодкий подих– і прошепотіла:
– Я скучила.
Ян занурився в моє волосся, почав пестити вухо, спустився до шиї…
– Ні, Яне! Облиш! Годі! Ми вже з годину тут стоїмо! Дивись, як усі на нас витріщилися. Мабуть, б'ються об заклад, скільки ми ще протримаємося.
– Ну той що? Хай заздрять!
– Яне!
– Гаразд, гаразд. – Проте він все-таки поцілував мене. В кінчик носа.
Нарешті ми попрощалися з вокзалом. Спочатку все планувалося так: заїжджаємо до Яна, він переодягається, і десь о шостій ми вже сидимо у в'єтнамському ресторанчику, святкуючи зустріч. На словах все було геніально просто, проте насправді…
На платформі ми простояли з годину– це вже не за планом. До Янового будинку доїхали за п'ять хвилин – це o' key, проте півгодини цілувалися у машині – знов не за планом. Потім ми цілувалися ще десять хвилин у під'їзді, після цього цілувалися у ліфті, через що разів двадцять піднімалися і опускалися, але залишити кабінку не могли – ще півгодини. Розуміючи всю серйозність ситуації, Ян запропонував іти сходами. Я згодилася і потрапила у підступну пастку: на кожній площадці Ян зупинявся «перепочити», і ми цілувалися хвилин по п'ятнадцять. Квартира Яна знаходиться на п'ятому поверсі. Не треба бути надто обдарованим математиком, щоб підрахувати, що перед його дверима ми стояли о ni в на восьму.
І тут я почала пручатися. Не граючись у «не хочу», а по-справжньому. Ян це одразу збагнув, бо між тим «ні», коли тіло жінки каже «так», і тим «ні», коли воно наче перетворюється на закам'янілий знак протесту, чимало відмінного.
– Що сталося, Марго? Щось негаразд?
– Яне, я більше не можу! Я думала… чи я сподівалася… точніше, я мала слабку надію… ні, скоріше, я просто вірила, що от я… якби, нібито… ну, начебто, ну, знаєш? – Ян заперечливо похитав головою. – Ну-у, ніби керую своїми емоціями. Як кажуть, доволі сильна, щоб тримати себе у руках, але… – Я знервовано розсміялася.– Я… я… я слабка! Я не можу зайти до твоєї квартири, Яне! Я чекатиму на тебе тут. Це моє остаточне рішення, і обговоренню не підлягає. Все!
Я стояла, міцно притиснута до дверей його квартири, а Ян скелею нависав наді мною. Я подивилася ліворуч – його рука на чорній шкіряній оббивці дверей, праворуч – те ж саме. Не втечеш. Від кого? Ян знову вгадав мої думки:
– Кого ти боїшся, Марго? Мене чи себе?
Я опустила очі:
– Себе. Тебе. Нас обох.
Його пальці пестили мої коси. Він заспокоював мене, наче сполохану нічною примарою дитину.
– Не треба, крихітко, не треба боятися. Я ніколи не заподію тобі зла. Я кохаю тебе. Дужче за все на світі. Ти чуєш? Я не силуватиму тебе. Ніколи. Я хочу, щоб ти сама до мене прийшла. У тебе є час. У нас є прірва часу. Я чекатиму. Я дуже терплячий. Чекатиму хоч вічність і кохатиму, кохатиму, кохатиму. До нестями.
Я мовчки кивнула. Він хотів поцілувати мене, але я затулила його губи долонею. Ян усміхнувся, відчинив двері і пропустив мене вперед, у квартиру, дивнішу за яку я ще ніколи не бачила.
П'ять кімнат (Ян жив у старовинному будинку щедрого планування), проте внутрішня архітектура настільки особлива, що, здавалося, в квартирі діяли закони іншого виміру. Стіни з товстого різнокольорового скла, стіни – статуї, стіни – картини, стіни – шафи, стіни – вікна, стіни – дзеркала. Світильники у вигляді дерев з квітами-вогниками. У вітальні – величезний камін у вигляді печери, і все заставлено книжками, сотнями, тисячами книжок. Я почала їх жадібно роздивлятися. Ян кашлянув за моєю спиною. Так! Треба бути з ним суворішою, бо це ніколи не закінчиться!
– Яне, ти ще тут? Іди, перевдягайся, я знайду, чим зайнятися. – І, не втримавшись, додала:
– В тебе чудова квартира.
Він усміхнувся. Я сказала б, небезпечно.
– Ти ще не бачила спальні. Казка! Ходімо, я тобі покажу!
– Ні, Яне, іншим разом. Не зараз. – Я ковтнула слину. Ян розвів руками:
– Ну, як хочеш. Моя справа – запропонувати. А я б і не чіплявся… Чесне слово! Хіба що ти не змогла б контролювати своїруки…
– Яне! – В моєму голосі з'явився метал.
– Все, гаразд! Залишаю тебе з книжками. Якщо обриднуть, за пальмою коло акваріума – відеомагнітофон. Касети на полиці в стіні, позаду індійських слоників.
Я підійшла до полиці з касетами:
– Та-а-ак… Мультики є?
– Хто?
– Не хто, а що. Мультиплікаційні фільми. Анімація – це такий вид мистецтва. Мальовані чи лялькові персонажі…
– Знаю, знаю. Тобі що, подобаються мультики?
– Так. А що тут такого? Вони розважають і відволікають від проблем. А ще вони – смішні і добрі. Яне, ну чого ти смієшся? Я цілком серйозно.
Ян закусив губу:
– Я не сміюся, кице. Я куплю тобі мультики. Завтра ж піду в крамницю і куплю. Які тобі подобаються?
– Тутешні. «Жив-був пес», «Пригоди солдата». І американські теж. «Чіп іДейл», наприклад. Це про двох бурундучків, а ще б такий смішний кролик… Яне!!! – В мій голос увійшов метал. Я намагалася бути щирою, а він… Це нестерпно! Ви тільки подивіться – на очах сльози, зуби зціпив, а плечі аж тіпає від сміху.
– Яне, я ображуся!
– Все, зіронько, все! Зникаю! Будуть тобі мультики! І про кролика і про двох бу… буру… буруну… Ха-ха-ха! – Він зайшовся сміхом.
У розпачі я швиргонула в нього подушкою з дивана, але він ухилився і зачинив за собою двері.
Хвилин з десять я роздивлялася вітальню. Рідкісні книги. Багато з його фаху, проте є Тургенев і Достоєвський, Ніцше і Фрейд, Міллер і Фолкнер, Віан і Берроуз. На полицях – дивовижні вази, таємничі статуетки, незрозумілі талісмани. І кожна річ, мабуть, окрема історія. Я всі їх почую, всі! Неодмінно.
З ванної кімнати до мене долетів плескіт води. Не ходи туди, Марго! Не треба. Не випробовуй Янового терпіння. Він вже й так себе стримує з останніх сил. Проте я не могла опиратися спокусі. Так просто: відчинити двері, вийти у коридор. Темно, але мене вів звук. Поворот, кілька кроків, ще один поворот і…
Стіни ванної були з якогось дивного напівпрозорого скла. Ефект такий, наче дивишся на людину крізь стіну водоспаду. Я бачила, що у цьому кубі молочного світла щось рухалось, проте цього було замало. Я підійшла до дверей. Вони були причинені, але не зачинені. Я б не відчиняла їх, присягаюся! Ніколи! Проте… Там була щілина. Завширшки з мою долоню. Я підійшла і зазирнула крізь неї…
Ян стояв під душем, спиною до мене. Голе тіло, таке беззахисне і сильне водночас, таке гармонійне. Він розтирав себе рушником, помітно поспішаючи. Пов'язавши рушник навколо стегон, Ян потягнувся по одеколон і… завмер. Наші очі зустрілися у дзеркалі стіни. Стіни зі скла. Не треба було читати Набокова на уроках фізики, дівчинко! Тоді такі оптичні фокуси не були б для тебе несподіванкою.
Ян повільно обернувся. Здивований погляд. Я зніяковіла (який сором! Боже мій, який сором!), миттю вилетіла у коридор, відчинила вхідні двері і стрілою долетіла до ліфта. Натискаючи на кнопку, почула Янів голос:
– Марго! Марго! Куди ти? Що ти робиш?
Я озирнулася. Справді, що я роблю? Ян стояв у дверях, в якихось двох метрах від мене. Мокре тіло, білий рушник, скуйовджене волосся, босоніж. Ліфт приїхав. Я відвела погляд, відкашлялася:
– Яне, я почекаю надворі, коло машини. Поквапся, будь ласка.
Він хотів щось сказати, проте я була вже в кабіні. Двері повільно зачинилися. Надворі я сіла на лавку і спробувала зосередитися. Що я наробила! Що тепер буде! Що скаже Ян? Відповідь на останнє запитання прийшла блискавично, я б сказала, прилетіла, у вигляді збентеженого Яна. Він був у костюмі, проте краватка не зав'язана і волосся ще мокре. В руках – моя сумочка.
– Ти забула її на дивані.
Я мовчки кивнула і взяла сумочку з його рук. Ян присів і знизу дивився мені в обличчя:
– Марго…
– Так. – Я роздивлялася пожовкле листя коло моїх ніг.
– Подивись на мене, будь ласка.
– Я не можу.
– Чому?
– Мені соромно.
Кілька хвилин ми мовчали.
– Навіщо ти це зробила? – Ян взяв мої руки у свої і почав гладити їх. Ніжно, заспокоюючи.
– Я… Яне, вибач, я не хотіла! Я просто нічого не могла з собою вдіяти. Я не хотіла підглядати, але там була ця шпарина, і, і, і я зазирнула, а потім, потім просто не могла зупинитися. І дивилася, дивилася… Яне, пробач, мені так соромно! Ти дуже сердишся, так?
– Та я гніваюся, а гніваний – я страшний!
Я уважно придивилася до нього. Жартує? Спробуй вгадай, що в цих чоловіків на мислі! Ян нахилився і прошепотів мені в самісіньке вухо:
– Мушу зізнатися, що моя цнота дещо вражена, проте це не головне. Переживу. – Він помовчав. – Сказати правду, я добряче роздратований.
– Чому? Через те, що я підглядала?
В його очах заграли бісики. Голос став хрипким, застережливим.
– Ні. Це мені навіть сподобалося.
– Через що ж тоді?
– Через те, що тобі вдалося втекти!
Я засміялася і зарилася обличчям в його мокре волосся.
– Яне?
– Гм?
– Хочеш, я зав'яжу тобі краватку?
Ми сиділи за маленьким столиком, вкритим темно-червоною скатертиною з золотими драконами по краю. Крісла теж були золотими. Над нами висів світильник у вигляді блідого місячного кола. їжа була холодною і гарячою водночас, ніжною і гострою, м'якою і хрусткою. Дивною, але напрочуд смачною. Ян розповідав мені про В'єтнам.
– Розумієш, стільки років кривавої, спустошливої війни, а ці люди все одно не втратили внутрішньої рівноваги. Доля прибиває їх до землі, а вони підводяться і спокійно йдуть далі, несучи у серцях вічність. Я багато подорожував, і, відверто кажучи, буддійські країни вразили мене найдужче. Кожна яскрава річ, яку ти бачиш у цьому приміщенні, зіронько, не має нічого спільного зі справжнім В'єтнамом. Все це– лише наші уявлення про ту країну. В'єтнамці показують нам те, що ми хочемо і можемо побачити. Цей народ не торгує своєю культурою. Він ховає її за вдаваною простотою, яскравою облудою і гучними вивісками: «Червоний дракон», «Чорний дракон», «Золотий дракон». І це не скнарість, це просто гідність. Гідність та розуміння того, що все прекрасне треба захищати. Як, наприклад, тебе, кошеня.
– Мене? Навіщо мене захищати? Від кого?
Ян дістав цигарку, закурив. Глибоко затягнувся, повільно випустив дим. Як гарно він курить і як… багато. Він подивився на мене поверх своєї руки. Чорні очі м'яко виблискували крізь тютюновий туман. Зачарував, приворожив, заплутав у тенетах своєї ніжности. Що ти зробив зі мною, Яне? Це запитання я, мабуть, промовила вголос, бо Ян на нього відповів. Чи знов наш телепатичний контакт?
– Я кохаю тебе, крихітко, кохаю і захищаю. Від світу, від себе, від тебе самої.
– Хіба світ – злий?
– Дитяче запитання. Справжнє, як і всі запитання дитини. На них не існує відповідей, бо справжнє запитання потребує справжніх відповідей, а справжніх відповідей не буває. З віком діти втрачають здатність по-справжньому запитувати і дорослими запитують лише тоді, коли знають відповідь заздалегідь. Сумно.
Я мовчки кивнула.
– Проте, як на мене, то світ – не злий і не добрий. Він просто небездоганний. Мабуть, забагато часу спілкувався з людьми і заразився нашими хворобами. Інколи вінруйнує красу. Чи то через необачність, чи…
– Через заздрість?
– Так, зіронько, вгадала. Через заздрість. Найдавніше з усіх почуттів.
– Знаєш, Яне, в тобі є щось азійське. Принаймні, мені так здається. Твій спокій, твоя розсудливість, зовнішня непохитність…
Він засміявся:
– Це надбане, зіронькою. Надбане роками спробі помилок. А за національністю я – мадяр. Ти боїшся циганів?
– Ні.
– Ну й правильної Чого нас боятися?
– Ти – циган?
– Мої батьки. Але факти – річ уперта. З генетикою не повоюєш. – Він примружив очі і зміряв мене палким поглядом. – Тому… стережись, красуне! Ой, вкраду я тебе, підхоплю на руки, притисну до серця, скочу на коня – і в ніч, стрілою, так, щоб вітер у вухах співав!
Моя черга сміятися. Я відкинулася у кріслі, непомітно зняла черевика, знайшла під столом ногу Яна і почала ніжно гладити. Ян застиг. Я кинула на нього погляд з-під лоба і повільно облизала губи:
– Ти кого лякаєш, ромале? В моїй родині теж є циганська кров. – Мої пальці уже під тканиною його брюк пестили шкіру і, певне, добряче дражнили. – Ну що, позмагаємося в чарах?
