Текст книги "Зло"
Автор книги: Людмила Баграт
сообщить о нарушении
Текущая страница: 6 (всего у книги 18 страниц)
– Ви мене пам'ятаєте?
– Аякже! Сергій Яновський. Ви допомогли мені вчора на базарі.
– Еге ж, тільки спершу мало не вбив. Мабуть, добряче вас налякав, бо ви так раптово від мене побігли, що залишили вашу сумочку. Як необачно! – Він простягнув мені пропажу.
Яке полегшення! Світ знову набув кольору, форми, чітких обрисів. Знову стеля – вгорі, підлога – внизу, стіни – пообіч. Я мало не застрибала на радощах:
– Дякую, дякую, дякую вам, Сергію!!! Ви й не уявляєте, що для мене зробили. Що ж ви стоїте на порозі! Проходьте, будь ласка, вибачте за розгардіяш, такі ранні гості. Вчора я була у відчаї. Я й не сподівалася, що сумочку повернуть. А там же – гроші і досить цінні речі.
Сергій якийсь час совався, вмощуючись зручніше. Моє улюблене крісло. У цього хлопця є відчуття комфорту. – Ви так погано про мене думали?
– Чого ж про вас? Аби я знала, що сумочку знайдете саме ви? На таку удачу я й не розраховувала! Просто неймовірно. Ще кілька таких вчинків з Вашого боку – і я повірю в любов до ближнього.
Він якось сумно глянув на мене:
– А ви втратили цю віру? Коли?
Я зніяковіла.
– Облишмо! Це занадто серйозне запитання для восьмої ранку. Ви п'єте каву?
– Краще чай.
– Зараз приготую. Індійський влаштує?
– Цілком. Вибачте, що затримую… – Який він милий!
– Ну що ви, Сергію, це – найменше, що я можу зробити для вас, щоб хоч якось віддячити.
Я підвелася. Треба швидше вжити якихось заходів з приводу мого зовнішнього вигляду. Де ж той бісів халат? Я відчинила шафу. Так, моя піжама. Чорна, шовкова. Я подивилася на свою сорочку. Синя, шовкова. Чи врятує ситуацію такий обмін? Мабуть, так, бо в піжамі все-таки більше тканини. Переодягнуся у ванній. Я взяла піжаму, чайник і повернулася до Сергія.
– Я миттю.
Він гукнув мене коло дверей:
– Марго, ви плакали?
Я застигла:
– Чому ви так вирішили?
– На ваших щоках – доріжки сліз.
Ну просто-таки дитяча безпосередність!
– Так, я плакала уві сні. Часом буває…
– Це через сумочку чи…? – Він знов подивився на мої зап'ястки.
Хороший хлопець, але цього разу не вгадав. Ні вголос, ні подумки. Неправильні припущення. Та й навіщо йому правда?
– Так, Сергію, через сумочку. Ви взагалі не звертайте уваги на мій зовнішній вигляд. Я – не з ранішніх пташок.
Виходячи, почула закінчення фрази:
– Якби ж я міг.
Може, здалося?
Ми снідали. Сергій сьорбав чай, я – каву.
А з ним затишно. Дивно, але він нагадує Дмитра. Хоч, на перший погляд, вони зовсім різні. Дмитро – смаглявий, кароокий, середній на зріст, полюбляє шокувати обивателів ультрамодними зачісками, сережкою у вусі, шкіряним одягом, що облягає тіло. Мріє написати Диявола шматком вугілля з пекла. А що ви хочете? Богема… Сергій – світлий, високий, худорлявий. Такий ввічливий, такий щирий, чому ж вони схожі? Може, через те, що Сергій намагається піклуватися про мене, як рідний брат. Цікаво, чи він справді почувається моїм братом? Сподіваюся, що так, бо якщо розраховує на щось більше, то… Шкода хлопця. Жодного шансу.
– Дурне запитання, я знаю, і все ж таки, про що ви думаєте, Марго?
Спробувати бути з ним щирою, як він зі мною?
– Я думаю про вас, Сергію. Про те, як добре ви до мене ставитеся, і про те, що, хоч це огидно, але Ваша доброзичливість будила в мені лише підозри. Мабуть, я захворіла на паранойю великих міст. Спостерігаючи за вами, я думала, як все-таки важко вірити у винятки. У мене ніколи не було друзів серед чоловіків. Знаєте, я думала, що це неможливо.
– Хто знає? Може, ви маєте рацію.
О, ні! Тільки цього бракувало. Треба змінювати тему.
– Чим ви займаєтеся, Сергію?
– Я – скрипаль. Закінчив у цьому році академію. Тепер шукаю роботу.
– О, тоді ви – мій колега.
Він подивився здивовано.
– Ви теж займаєтеся музикою?
Я розсміялася:
– Ні. Я мала на увазі – пошуки роботи.
– А, ось ви про що… А хто ви за фахом?
– Перекладач.
Він пожвавішав:
– Які мови?
Приємно бачити, що людей цікавить твоя професія.
– Німецька, англійська, іспанська.
Він присвиснув:
– То я розмовляю з такою розумною жінкою…
– А ви це тільки зараз помітили?
– Ідіот! Так мені й треба! вибачте, я не вмію говорити компліментів.
– Ну що ви, Сергію! Я пожартувала. Все гаразд.
Раптом він заметушився:
– Дякую за сніданок. Залюбки залишився б ще ненадовго, але мушу йти. Марго, я не вмію розводити антимонії. Мова – не моя парафія. Я хочу з вами ще зустрітися. Це вас ні до чого не зобов'язує. Проста зустріч. Можна посидіти у кафе, сходити в театр. Що вам зручніше…
Чому я йому не відмовила? Ну чому? Якби ж знаття…
Може, тому, що він допоміг мені? Допоміг кілька разів. І щиро хотів допомогти ще. Такі люди зустрічаються не щодня. Я завжди була кішкою-одиначкою. Дружелюбність – моє дошкульне місце. Як образити людину, яка відверто бажає тобі добра? Я не хотіла його засмучувати.
Ще одна грандіозна за своїми наслідками помилка. Купа цеглин з моїх благих намірів. Я брала їх і вимощувала ними свій шлях. Ви знаєте, куди.
– Весь тиждень я зайнята. Може, в суботу?
– Як вам зручніше. О котрій годині?
– Та хоч з самого ранку.
– Тоді о десятій.
– Гаразд.
Він підвівся і вхопив зі столу ще одне печиво – на дорогу. Я подумки розсміялася. Марго, він же зовсім дитина! Незважаючи на твій вік, ти вдвічі старша за нього. Нема й не було в тебе досвіду спілкування з хлопцями-однолітками. Може, не треба й починати? Тебе завжди вабили чоловіки, а не діти. Знаєш, як це називається? Розбещення неповнолітніх. – Замовкни, занудо!
Сергій зупинився перед порогом:
– Ну що ж, до суботи. До речі, вам подобаються несподіванки?
– Тільки приємні.
– Тоді готуйтеся. До зустрічі!
Я зачинила двері.
Дивна метушня почалася в моєму житті… Мама завжди казала: «Чоловіки приходять зграями. Живеш, живеш і жодного поруч. Потім з'являється один, починає залицятися, за ним ще один, а далі події розгортаються за принципом снігової лавини. Тільки й встигай обирати».
Проте я вже обрала. Яне, невже ти – лише мій сон? Навіть якщо це й так, я від тебе ніколи не відмовлюсь. Я зачарована тобою. Я й не намагаюся цьому опиратися. Я просто чекаю ночі.
Тієї ночі Ян не прийшов. Весь день небо поливало місто дощем, примхливо пересувало хмари, роздратовано кидалося блискавками. Загорнута у теплу ковдру, я сиділа і дивилася, як плакало віконне скло. Алі перелякано притискався до мене під час кожного гуркоту грому. Я теж боюся грози, однак того вечора куди було негоді тягатися з моїм сумом.
Чому він не прийшов? Що сталося? Я нічого не розуміла. Я хотіла, щоб Ян був поруч, щоб він пригорнув мене до себе і захистив від блискавок та грому. Серце краяли туга та біль. Запитання роями розлючених бджіл гостро жалили розум.
Настала ніч. Навіщо мені ніч, коли він не прийшов? Я не хочу спати! Я нічого не хочу, мені потрібен Ян! Яхочу до Яна!!! Ну от, маленька розбещена дитина. Давай, почни рюмсати, калатати п'ятами по підлозі, кидатися іграшками. Хіба не соромно, Марго!
Задзвонив телефон. Я дивилася на нього доти, доки домене дійшло, що це за річ і навіщо вона. З'єднує людей. Долаючи великі відстані, їхні голоси. Я вистрибнула з ліжка, перекинула Алі, заплуталася у ковдрі, вдарилася об край столу, проте нарешті все ж таки встигла вхопити слухавку.
– Алло!
– Здрастуй. – Його голос м'яким поцілунком торкнувся мого вуха.
– Яне?
– Так.
– Що сталося? Куди ти щез?
– Мене терміново викликали до Москви. У справах. Виїхав вчора ввечері.
Збентеження, образа, знервованість, гнів – і мені забракло сил приховувати свої почуття:
– Авжеж! Великі чоловіки вирішують невідкладні чоловічі проблеми і щодня рятують світ, а маленькі жінки сидять вдома і нетерпляче очікують на них, розтираючи сльози на обличчі та не встигаючи міняти носовички. Не можна було попередити про відрядження заздалегідь? Чи це– занадто складна для тебе процедура?
– Стоп, стоп, стоп!!! Який вогонь! Моя маленька зірочка палає! Я телефонував тобі вчора, щодесять хвилин упродовж п 'яти годин. Правда, Марго. І сьогодні зранку теж. Ніхто не відповідав. Де ти була? Я вже непокоюся, щось сталося? Ти…– Його голос став сумним і тихим.– Ти більше не хочеш мене бачити?
Мені перехопило подих:
– Ні, Яне, що ти кажеш! Пробач, що накричала. Просто я така засмучена, що ти не поруч. Стосовно твоїх дзвінків… мабуть, я… спала.
Чи не спала. Ця думка пронизала мене електричним струмом. Ти не спала! Тебе тут не було, дурепо! Ти була у реальному світі. Розмовляла з Сергієм, переймалася своїми справами. Ян телефонні дроти обривав, а ти спокійнісінько жила своїм життям. Там. У дійсності. Мільярди світів від нього, якщо він взагалі існує, твій загадковий Ян. – Не треба. Ну будь ласочка, не треба! Потім, усе потім. Я з усім розберуся. Тільки не зараз. Я ж чую його голос. Чую його ніжність. Він живий. Живий, бодай тому, що я вірю в нього, всім серцем вірю. – Розуму вірять, а не серцю. Серцем керують почуття, воно не може бути об'єктивним. Прокинься, ідіотко! Це сон, твій Ян – привид. Його нема, не було й не буде! – Заткнися! Геть з моїх думок! Геть звідси! Негайно!!!
– … мало не збожеволів, хвилюючись. Ні, ти щось приховуєш, Марго. Як можна спати так довго? Ти все одно почула б телефон. В тебе щось сталося? Щось негаразд, так?
– Який ти милий, Яне! Я так скучила за тобою. Алі теж. Він зараз у мене на колінах, малий зрадник. Розкажи хоч, що ти забув у тій Москві?
– От так ти й забиваєш людям баки. Ніжно і впевнено. Гаразд, вважай, що я не помітив зміни теми. Що я роблю в Москві? Ну, в нас тут невеличкий такий собі конгрес.
– У кого це «в нас»?
– У нас, в архітекторів. Ти зустрічаєшся з архітектором, дівчинко. Забула?
– Дякую, що нагадав.
– Нема за що. Я у складі української групи. Тут і виставки, і лекції, і укладення контрактів…
– Знаю, знаю. А ще бенкети, прийоми, гарненькі дівчатка. Ти вже багатьох піймав на гачок?
– Піймав на що?
– Ну, «закадрив, зажарив, зачепив, зняв»? В значенні: «зачарував, полонив, захопив, підкорив»?
– Боже мій, де ти цього нахапалася?
– Чого?
– Ну там «жарити, кадрити»…
– Ти зустрічаєшся з перекладачем, хлопчику, забув?
Ян розсміявся. Гарно він сміється. Щиро, від душі, насолоджуючись жартом.
– Я захоплений тобою, Марго, навіть твоїми шпичками.
– Не годуй мене компліментами, Яне. Повертаємося до дівчаток. Мене просто цікавить твоє приватне життя.
Він зітхнув:
– І далися тобі дівчатка! Та нема їх тут. Переважно чоловіки. Якщо і є кілька жінок, то яке це має значення? Я не бачу їх. Просто не помічаю. Ти – моє приватне життя. Тільки ти одна. І знаєш, що? Без тебе вся Москва здається мені одним великим чоловічим монастирем. Алло, ти слухаєш?
– Дуже уважно. Говори.
– Ти повернула мені натхнення, дівчинко. Я розробив кілька дуже цікавих проектів з дизайну приміщень. Всі у захваті. Вгадай, як я їх назвав?
– Кого?
– Серію ескізів, звичайно.
– Жодної ідеї.
– Я назвав її Марго.
– А про дизайн чого йдеться?
– Внутрішня архітектура спальних кімнат.
– От з чим я в тебе асоціююсь? В принципі, могло б бути й гірше. Є ще, наприклад, сантехніка.
– Марго, облиш свої жарти! Ну чого ти сьогодні така розлючена? Я тебе образив?
– Я не розлючена, я налякана. Чекаю на тебе, а ти зник. Потім дізнаюся, що ти за сотні кілометрів від мене. В Харкові – гроза. Гримить так, що аж стеля здригається. Всі ці блискавки, холод, непроглядна темрява за вікном… А я сама… сам… Яне, коли ти повернешся?
– Скоро, рідна моя. Дуже скоро. Ти зараз у ліжку?
– Так.
– Вікна зачинені?
– Так.
– Вимкни світло. Час лягати спати.
– Не можу, Яне! Буде ж зовсім темно! Я не вимикатиму світло! Я… я… я і спати не хочу!
– Треба, крихітко, треба. Початок першої. Завтра в тебе важкий день. Не бійся темряви, я ж з тобою. Натисни на вимикач – і стрілою назад у ліжко. Тільки не клади слухавки. Зробила?
– З– з-зробила.
– Тепер вмостися зручніше, а я тебе колисатиму.
– Яне, ти з глузду з'їхав! Це коштуватиме тобі купу грошей. Ми вже й так довго розмовляємо.
– Не потерпай, зіронько, я забезпечений чоловік. Можу собі дозволити. Не думай про гроші. Я буду з тобою, доки ти не заснеш. Я так шкодую, що залишив тебе у Харкові. Марго, доле моя, це більше ніколи не повториться. Ти мені віриш?
Тиша і лише його дихання. Таке близьке, що, здавалося, я відчуваю його запах.
– Я бачу себе в твоїх очах, Яне.– Мовчанка. – А як ти мене колисатимеш?
– Казкою. Як усіх дітей, слухай!
«В одному темному-темному лісі жив собі старий вовк. Не злий, в принципі, звір. Корів із сільської череди не чіпав. Годувався переважно зайцями. Проте люди все одно його люто ненавиділи. Боялися, бо на вигляд він був справжньою потворою: великі гострі зуби, червоні очі, дірка замість носа. Огидна морда!
Одного разу селяни зібралися і вирішили вбити вовка, потвору, саме існування якої в їхньому лісі було образою краси і величности цього світу. Вони взяли міцні палиці, ножі, вила, ліхтарі, розійшлися в лісі довгим ланцюгом і почали заганяти здобич.
Наш вовк рятувався, як міг. Йому вдалося розірвати ланцюг переслідувачів, проте людей було забагато, а він вже був немолодим звіром. Поранений і втомлений, він вибіг до лісового озера, яке оточували високі неприступні скелі, кинувся на гостре каміння і почав дертися вгору, ризикуючи розбитися на смерть. Селяни припинили переслідування: потвора була приреченою, навіщо ж спокушувувати долю, видираючись на небезпечні скелі? Але вовкулаці якимось дивом вдалося дістатися до верхівки найвищої скелі, де він і впав знесилений, сходячи кров'ю і потом.
Ніхто не знав, що на тій високій скелі жила прекрасна зірка. Вона огорнула напівмертвого звіра своїм цілющим сяйвом, загоїла його рани і своїм теплом повернула життя у замучене тіло. Зірка навіть показала йому безпечний шлях додому, проте вовкулака залишився. Він не міг повернутися, бо закохався».
– Яне!
– Ш-ш-ш… Не перебивай!
«Він закохався у зірку до нестями, став слухняним і ніжним, як звичайний собака. Він не знав, навіщо зірка зцілила його, може, жаліючи, амо'через те, що вона була дивовижною і не могла не дарувати життя. Та його й не цікавили причини. Він просто кохав її, бо не кохати її було не можна, і радів, що вона не відштовхує його любові. Він залишився на скелі, щоб розповідати зірці казки, оберігати її, коли вона спить, і милуватися нею, милуватися, доки бачать його очі, доки б'ється його серце».
Я лежала, міцно притиснувши слухавку до вуха, і боялася пропустити бодай слово. Ян знав, що я не сплю, тому й далі говорив, а я слухала. Він називав мене найніжнішими, найпрекраснішими словами. А таких слів знав багато, і кожне з них нагадувало мені, скільки доброти і світла залишилося ще на цій землі. Його голос умиротворював, гладив, м'яко штовхав мене в обійми сну. Таким був Ян.
Ви подумаєте, що це божевілля. Проте це не так. Я все розуміла і, повірте, не хворіла. Чи можна вважати хворою людину, яка любить свою хворобу, жити без неї не може, мріє, щоб та охопилаїї повністю і більше ніколи не відпускала ? Коли Ян був поруч, я знала, що це сон. Коли Яна не було – реальність. Принаймні, спочатку все виглядало саме так. Мене не дивувало, що сни були такими реальними, що в них я пам'ятала кожну деталь мого справжнього існування, що я взагалі пам'ятала, що це сон. Такі незвичайні речі мене зовсім не турбували. Не забувайте, щойя була непростою.
Тиждень без Яна був одним з найдовших в моєму житті. Щодня я займалася своїми справами, розв'язувала свої проблеми чи принаймні намагалася їх розв'язати і думала про Яна. Щоночі божевільна метушня тривала: я бігала у пошуках роботи, телефонувала в кадрові центри, продивлялася об'яви у газетах і знов-таки думала про Яна.
Ви спитаєте: як я могла шукати щось чи телефонувати кудись уночі? Все дуже просто: я жила далі в своїх снах, точніше, в тому світі, куди вони мене переносили. У світі, який відрізнявся від нашого одною-єдиною людиною – архітектором Яном Володимировичем Соколи.
Насправді існувало все, що я бачила у снах: кафе і ресторани, навчальні заклади і підприємства, вулиці і магазини. Збігалося все – літера до літери, колір до кольору. Існували люди, з якими я зустрічалася і розмовляла, такі самі, як у моїх снах: обличчя до обличчя, прізвище до прізвища, ім'я до ім'я. Ці світи були б братами-близнюками, якби не Ян. Ви розумієте? Його не було на цій землі, як я про себе називала нашу реальність. Я могла приходити до нього лише вночі, через браму снів. В нашому світі його не існувало.
Я перевіряла. Енциклопедії і довідники: архітектор Соколи Я.В. науці невідомий, телефонні й адресні книги: такий у нас не мешкає, метричні архіви: такий у нас не народжувався, такий в нас не вмирав. Не мешкає, не народжувався, не вмирав, не існує. Чотири гострих цвяхи у віко моєї труни.
Людина або є, або її немає. Середнього не дано. Можна спробувати обдурити саму себе, а можна дійти одного-єдиного висновку…
Я майже змирилася з думкою, що Ян – витвір моєї уяви, та й це нічого не змінювало, бо, хоч як крути, а він залишався моїм витвором, і відмовлятися від нього я не збиралася. Та згодом почало коїтися щось таке, що я… Гаразд, усе по порядку.
Весь тиждень я чекала на Яна. Він телефонував щодня, вибачте, щоночі (чи кожного сну?), але його голос тільки роздмухував вогнище мого суму за ним, за його присутністю. Я намагалася тримати себе в руках, але результати пошуків Яна в нашому світі приголомшили мене і повільно штовхали в обійми депресії.
Четверговим вечором я поверталася до гуртожитку після чергового і вже останнього відвідування Центрального архіву, службовець якого, доведений до розпачу моїми розпитуваннями, несамовито проревів мені в самісіньке обличчя, розмахуючи копією довідки з бази даних:
– Нема, нема в Харкові ніякого Соколи Я.В.!!! Й не було! Ви чуєте! Є десятки інших Соколи, але архітектора Яна Володимировича не існує і не існувало!!! Я перевірив все, що можна було. Аж до революції. Чи, може, ви мені запропонуєте пошукати серед даних перепису населення дореволюційного Харкова??! Божевільна! Геть звідси, і щоб я тебе тут більше ніколи не бачив!
Я сумно блукала безлюдними вулицями. Сутеніло. Є десятки інших? Навіщо мені інші? Мені потрібен Ян. Один на два світи.
Краєм ока помітила якийсь рух біля стіни одного з будинків. Не зовсім впевнено наблизилася до темного предмета (жужмо чорної тканини? грудка землі? клубок вовни?), який знов поворухнувся, цього разу помітніше, і швидко покотився до моїх ніг. Від несподіванки я зойкнула, відскочила, і тої ж миті збагнула, що своїм останній припущенням майже влучила в ціль. Уважніше придивившись до істоти, яка самовіддано терлася пухнастим боком об мої черевики, я відчула слабкий поштовх у грудях.
Дежа вю? Недуга смутку. Чомусь воно нагадує мені повернення на батьківщину після багаторічної відсутности: все чуже, все змінилося, погляду ніде відпочити, ніде зупинитися, але раптом серед лісу незнайомих будівель випливає старенька, вірна серцю альтанка.
Присівши навпочіпки, я простягнула руку і прошепотіла:
– Алі? Алі, друже, це ти? Невже ти?
Кошеня, а цією загадковою істотою виявилося саме кошеня, привітно мурчало і терлося лобом об мою руку. Я притулила його до себе, підвелася і підійшла до найближчого ліхтаря.
Є люди, для яких всі коти – однакові. Я не з таких. Кожне з цих маленьких і хитрих створінь має свої індивідуальні риси, треба тільки вміти знаходити їх, читати і, звичайно, розуміти. Обличчя теж мають свою мову, повірте мені.
У мене на руках сидів Алі. Сумнівів бути не могло. Двох цілковито однакових котів не буває, втім, як і людей. Його лукава мордочка: блакитно-сірі очі, правильний трикутник чорного носа, чорні вуха, праве верхнє ікло зламане – завелика кісточка на третьому місяці його молодого життя. Його бездоганно чорне хутро, чорні подушечки на всіх лапках, крім передньої, – вона рожева, як шкіра немовляти. Це був Алі. Розумієте, мій Алі.
Крім розміру, дотику, запаху, кольору, існує ще й внутрішній образ, той, що складається з виразу очей, манери триматися, повертати чи нахиляти голову, вигинати спину, потягуватися, чхати і ще з безлічі інших дрібниць, саме через які скопіювати когось іншого – неможливо. Щось завжди викаже фальшивку.
Алі з моїх снів. Розумний чорний кіт, про якого я вже давно мріяла. Не тямлячи себе від щастя, я пестила його м'яку шубку, тулила до грудей, знов підносила до очей, роздивлялася і ніяк не могла повірити, що таке взагалі можливо.
Як ти знайшов мене, Алі? І де ти був досі? Чистенький і ситий. Одразу помітно, що жив непогано. Хто був твоїм хазяїном? Чому ти від нього втік? Я розумію, що весь цей час тобі снилося те саме, що й мені, бо тільки так ти міг потрапити до моїх снів. Тільки так можна пояснити те, що ти мене не боїшся, відгукуєшся на своє ім'я, знаєш мій запах, що ти взагалі мене знайшов.
Малий бешкетнику! Як ти не побоявся шукати мене темними вулицями! З тобою могло казна-що скоїтися! Але я тобі вдячна за таку хоробрість. Розумієш, я вже почала вірити, що й тебе в цьому світі не існує. Як Яна. Як мого Яна. Уявляєш, його тут немає. Він – не такий, як ми. Він живе тільки Там. Потойбіч моїх снів. А в цьому світі ми з тобою самі-самісінькі.
Розмовляючи так з Алі, я дісталася гуртожитку і решту вечора спостерігала за тим, як мій пухнастий товариш знайомиться з новим оточенням.
Вночі я була у великій книгарні. Ходила поміж шафами з книжками, роздивлялася обкладинки, гортала сторінки. Потім я побачила її – книжку, яку вже давно хотіла прочитати. Вишукана річ – Умберто Еко «Ім'я Рози». Оформлення– гідне її слави. Жоден з моїх друзів не наважувався переказати мені зміст цього роману. На всі прохання вони в один голос казали: «Ні, це треба читати. Він – Майстер». Я подивилася на ціну. Тридцятка. Ну це вже занадто! Вульгарно, як і всі перебільшення. Двадцять гривень – вишукана ціна для такої вишуканої речі.
Проте за книжки не торгуються. їх не купують, їх обирають. Тому давай, що просять. Кожна спроба обговорити вартість книги – виклик без цінности її змісту, варварське порушення магічного ритуалу.
Я обрала її. Взяла у руки, погладила сторінки, довго роздивлялася таємничий візерунок літер. Залишила гроші і вийшла з крамниці. Гроші– це вдячність, а не розрахунок.
Весь день читала. Читала і не могла зупинитися. Я забула про все на світі. Забула про своє власне існування.
Забула про книжку. Був лише світ, який я повертала до життя, гортаючи сторінки роману. Казковий світ, створений моєю вірою в історію, яку розповідав автор книги. Сім годин життя. Сімсот сторінок. Закрила книгу, серце зупинилося, пульс зник, дихання нема. Чому не існує нескінченних історій?
Дванадцята година. Дзвінок телефону. Я вхопила слухавку.
– Ян?
Сердитий жіночий голос:
– Це 27-14-52?
– Так.
– Вам термінова телеграма з Москви, готові прийняти?
– Так.
– Приїжджаю суботу. Шоста вечора. Поїзд 201. Вагон 4.
Встигли записати?
– Так, дякую. Це все?
– Н-н-ні. – Голос телефоністки раптом пом'якшав, вона завагалася, мов збентежена наступним реченням, потім, намагаючись повернути голосу офіційність, почала читати швидко, проте спотикалась на кожному слові. Дивно, але зробила повідомлення теплішим і щирішим.
– Мрію про зустріч. Г-м. Втратив… тебе…розум. Здатен… бігти… поруч з потягом. Не бійся… темряви… тебе охороняю. Моя… зіронько. Бережу… слова… для побачення. Кохаю. Кохаю. Кохаю. Ян.
Я теж зніяковіла і пробурмотіла щось незрозуміле, сподіваючись, що це сприйметься за «дякую, все зрозуміло». Телеграфістка якось дивно мовчала. Я вже збиралася покласти слухавку, коли почула її тужливий, такий несподівано м'який і відвертий жіночий голос:
– І пощастило ж тобі, дівчинко, – тієї ж миті короткі гудки.
Так. Мені пощастило. Надзвичайно пощастило. На кожне «кохаю» Яна я могла б відповісти «Щаслива, щаслива, щаслива». І наплювати мені, що це просто сон. Вже заради таких снів варто жити. Про них варто мріяти. Я не боюся збожеволіти. Я не божевільна. Божевільний той світ, у якому людина щасливіша уві сні, аніж у житті.
Я прокинулася, щасливо усміхаючися. П'ятниця. Так. Ян завтра приїде. Ян. Ян приїде завтра. Приїде завтра Ян. Наспівуючи це речення, як новий шлягер, я почала чепуритися і одягатися. Алі повністю освоївся у незнайомому оточенні і спав на подушці. Коли я виходила з кімнати, він ліниво кліпнув повіками.
– Ш-ш-ш, Алі. Спи! Залишайся Там. Там краще. Більше місця все ж таки дві кімнати і взагалі… – я замислилася на хвильку – і взагалі.
Мені треба було дещо перевірити. Я їхала до книгарні. Мені потрібна була книжка. Вишукана книжка. Ви здогадуєтесь, яка. Я знала, де була уві сні. Головна вулиця. Третій будинок. Книгарня «Світ преси». Але на мене чигала несподіванка: крамниця закрита, на дверях оголошення: «У зв'язку з Міжнародним днем книги наші товари ви можете придбати на книжковому ярмарку за адресою…» Ну що ж, ярмарок то й ярмарок!
День був нестерпний: сонце, повний штиль, спека тридцять п'ять градусів у затінку. Проте в мене була мета, і зупинятися я не збиралася. Ярмарок розгорнув свої намети на центральній площі міста. Зачаровано роздивляючись яскраві обгортки, я мандрувала рядами, погляд зауважував назви і прізвища письменників, руки автоматично тягнулися до тяжких фоліантів «Це хочу! І це! І ось це!» Але я опиралася спокусі. Всього не купиш. Треба вибирати. А я добре знала, що шукала.
Третій ряд, темно-синій намет, білий напис «Світ преси». Торгує худорлява дівчина-продавець.
– Здрастуйте, у вас є Умберто Еко «Ім'я Рози»?
– Так. Рідкісна книжка. Тільки вчора підвезли. У вас добрий смак.
– Дякую, – я простягнула гроші.
Вона здивовано підвела очі.
– Звідки ви знаєте, скільки вона коштує? Я не встигла розклеїти цінники.
Я всміхнулася:
– Вгадала.
Я нетерпляче чекала, доки вона шукала фірмовий пакет, щоб укласти в нього книгу, і розхвалювала гладенький фінський папір. Дивно. Мені завжди здавалося, що в книжках людей цікавить не папір, а те, що на ньому написано. Такі дрібниці, скажете ви.
Нарешті книжка в моїх руках. Я відійшла до порожніх прилавків, сперлася об дерев'яний (добре, що не залізний – спека он яка!) стіл і почала гортати сторінки. Двісті двадцять п'ята, триста сімдесят шоста, чотириста п'ятдесят дев'ята, шістсот сімдесят восьма… Недобрі передчуття перейшли у підозри, підозри у подив, подив у відчай. Та що ж це таке! Я знаю, знаю, я все це знаю!!! Невже кілька годин тому я справді прочитала цю книжку? Але ж… Неможливо! Я легенько розтирала собі скроні. Може, хтось мені розповів? – Виключено. Я пам'ятала б. Якщо я так добре знаю зміст, як я могла забути оповідача? Ні, я ніколи не тримала цієї книги в руках. Залишається одне. Я її справді прочитала. Там, у своїх снах. – Облиш, Марго! Давай подивимося правді у вічі. Це не просто сни. Те місце, куди ти потрапляєш вночі, – щось набагато важливіше, складніше і серйозніше, ніж звичайне нічне видіння. І небезпечніше, Марго! Небезпечніше!!!
Ти шукала, чекала і сподівалась. Ти вірила і благала. Ти калатала в зачинені двері, билася об них усім тілом, у відчаї трясла залізні засуви, і тобі відчинили. Справжнє прохання ніколи не залишається без відповіді. Інша річ, що двері, у які ти стукаєш, ховають за собою досить несподівані відповіді. Саме в цьому і полягає небезпека щирих прохань. Прохань, підтриманих усіма силами твоєї душі і серця. Я сказала б, магічними силами.
Розумієте, у вас і в того, хто (чи що?) відповість на ваші молитви, погляди на важливі речі і весь світ взагалі можуть істотно відрізнятися. Тому бажання – досить ризикована річ. Ніколи не знаєш, що отримаєш.
Мені було дароване моє кохання. Справжнє і незвичайне. Щоправда спосіб, у який воно мене знайшло, здавався мені дивним. Та що там приховувати! Я була повністю спантеличена, розгублена і нічого не розуміла. Всі мої міркування закінчувалися однією-єдиною думкою: «Ти просила любові? Ти її отримала. Бажання здійснилося».
– Але як здійснилося? – А це вже друге запитання, Марго. Ти прагнула кінцевого результату? Так? Тебе ж не цікавило, у який спосіб, якими силами, завдяки чому і в якій формі ти його матимеш? Так? Ми взяли це на свій розсуд. Що до самого бажання, то воно здійснено. Як і всі бажання – п'ятдесят на п'ятдесят. Перша половина – примхи замовника, друга – виконавця. А як інакше? Інакше не можна. Угода є угода.
До біса все це! Головне, – у мене є Ян, завтра я його побачу. Що ще має значення?
Я закрила книжку і обдивилася. Навіть повітря плавилося від спеки. Відвідувачі ярмарку повільно швендяли від одного намету до іншого, мляві, як сонні мухи. Моє тіло виблискувало від поту. Одежі – мінімум, проте навіть цього забагато. Важке, товсте хутро. Мабуть, так почуваються кішки у спеку.
Я підняла руки вгору і з насолодою потягнулася. Граційно і не поспішаючи, як навчав мене у дитинстві Ричард. Відкинула голову назад, розкуйовдила волосся, напружилася, мов міцно напнута струна, завмерла, затамувала подих – хвилина повної тиші і відчуття, що твої ноги відриваються від землі, вже не торкаються твердого грунту, і ти злітаєш, летиш все вище і вище… Вдих. Повернення. Гірке розчарування. А що робити? Людина мусить дихати. Я обтрусилася, поправила одяг, взяла книгу, сумочку і вже збиралася йти, коли мій погляд піймав… Ні. Я обіцяла вам відвертість. Мій погляд піймали, полонили, закували у міцні кайдани двох очей і, за всіма ознаками, відпускати не збиралися. Навпроти мене, на одному з порожніх прилавків сидів чоловік. Поруч з ним стояли, як я зрозуміла, його знайомі і щось жваво обговорювали, проте він не брав участи в дискусії. Він дивився на мене. Поглядом власника, захопленого щойно придбаною річчю. Будь-якого іншого разу це мене обурило б, відштовхнуло, але це не було будь-яким разом, і цей чоловік теж. Його очам не можна було опиратися, бо в них світилося саме… захоплення. Ви розумієте? Як пручатися погляду, який каже тобі: «Ти – прекрасна. Чарівна. Надзвичайна. Бездоганна. Казка. Диво. Мрія»?
Я боялася поворухнутися, щоб не порушити зв'язок, який встановили наші очі. Я почервоніла, в мені все палало, проте я невідривно роздивлялася.
За сорок. Міцна статура, високий. Дуже широкі плечі. Сильні м'язи, і все це – не штучне, не придбане у тренувальній залі. Його сила була справжньою, природною, результатом довгих років тяжкої фізичної праці. Тіло великого, небезпечного звіра, хижака, який проклав свій шлях у житті пазурами та іклами, з розумом і хитрістю. Його зелені, ледь примружені очі вигравали усіма відтінками – від блідого пожухлого листя до яскравих смарагдів. Короткий чуб виблискував сріблом сивини, упереміш з природнім чорним кольором.
На ньому були тільки штани і майка, майже вся просочена потом. Мій погляд зачаровано блукав його темно-коричневим від засмаги тілом, доки знов не поринув у зелені хвилі його очей. Він був першим шедевром золотої зірки, витвором сонця, красу якого я зрозуміла. Сонячне світло виблискувало на краплинах поту, сяяло в його очах, золотило срібло його волосся. І мені це подобалося! Вперше у житті мене вабило золоте сяйво. Вперше. Я не могла нічого вдіяти, бо він… він… він був бажаним! Бажаним до нестями.
