355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Людмила Баграт » Зло » Текст книги (страница 13)
Зло
  • Текст добавлен: 22 сентября 2016, 11:05

Текст книги "Зло"


Автор книги: Людмила Баграт



сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 18 страниц)

Перед очима пропливали десятки облич, руку безперервно то потискали, то цілували. Дякувати Богові, що руку, а не коліно. Я всміхалася, кивала головою, вдавала, що уважно слухаю компліменти, проте подумки під усіма можливими кутами роздивлялася слово «кетара». Яка прекрасна мова! Я досі тремтіла від захоплення. Дуже незвична. Дивного чорного кольору. Кольору абсолютної темряви, а на поверхні блищить, як нафта. На дотик така… Така… Я подивилася на невеличку канапку у своїй руці. Точно! На дотик вона подібна до зернятка червоного кав'яру – здається, ти міцно тримаєш її між пальців, а спробуй натиснути – і вже вислизнула з твоєї руки. Вона смакувала старовинним червоним вином, а пахла ладаном, пергаментом, воском і… Яном. Так, ця мова пахла Яном. Чи, може, Ян пахнув цією мовою. Кетара, кетара, ке-та-ра…

Господи, Марго, про що ти думаєш? У тебе є старий огидний циган, який забагато знає, Ян, який розмовляє якоюсь тарабарщиною і відгукується на ім'я «Ктарх», а ти витрачаєш час на безглузді міркування лінгвістичного характеру! Може, напишеш десятитомну теоретичну працю та назвеш її, ну, наприклад, «Смак мови»? Яка дивовижна гра слів! Яка витончена поезія!

– … Я сказав би, у внутрішній будові чинні не Декортові закони, а радше Ейнштайн. А ти як думаєш, Марго? Марго! Марго-о-о-о?

Я потерла скроні кінчиками пальців, відганяючи прискіпливі думки і повернулася до Яна:

–  Г-м… Так.

Ян здивовано звів брови:

–  Що «Так»?

–  Ну-у-у… – Я відкашлялася. – Яз тобою згодна!

–  В чому? Марго, ти мене зовсім не слухаєш.

Я почервоніла:

–  Вибач, Яне, я замислилася. Ти вже владнав свої справи?

–  Так, зіронько, тепер можна розважатися і бешкетувати до схочу. Ще шампанського?

Я кивнула. Ян подав мені келих.

–  Вип'ємо за сенсацію! Ми створили її сьогодні.

–  Ми???

Ян всміхнувся:

–  Так. Подивися на всіх оцих – стан глибокого шоку. Красуня і страховисько. Класичний сюжет.

–  Яне, припини! Ти ж знаєш, на мене це не справляє жодного враження!

–  Гаразд-гаразд, проте це правда. Впевнений, вони досі не можуть повірити у почуте – потвора-архітектор і його прекрасна наречена.

–  Наречена??! – Від здивування я навіть рот забула закрити. Ян взяв мене за підборіддя і м'яко повернув нижню щелепу на її звичайне місце.

–  Не забувай про етикет, кохана! До речі, я не розумію твого здивування. На початку вечора я попрохав дозволу представляти тебе як мою наречену. Ти сказала: «Так, так, Яне!»

Мені знов довелося змагатися з нижньою щелепою.

–  А-а-а-а… Справді…

Я уважно придивилася до виразу його обличчя. Жартує? Проте Ян був цілком серйозним.

–  Крихітко, не руйнуй мою мрію. Хай це буде дивовижним сном літньої ночі. Будь ласка!

Я сумно всміхнулася. Так воно й є, Яне! Дивовижний сон. Проте це був мій сон. Моя ніч. І мій Ян. Я підняла келих і промовила так голосно, щоб почули всі, хто прислухався, – мені нічого було соромитися:

– Яне хочу пити за всіх. Не хочу пити за сенсацію. Я п'ю за тебе, Яне! Я пишаюся тобою. Я від тебе у захваті.

–  Я кохаю тебе.

Ми випили, і я з насолодою розбила келих вщент. Хай цей тост буде для нього останнім! Красива смерть.

Потім ми танцювали. Ян виймав з моєї зачіски шпильку за шпилькою, доки волосся розсипалося і вкрило плечі.

–  Яне, що ти робиш?

–  Готую тебе.

–  До чого?

– До ще одного сюрпризу. Останнього і найкращого. Ходімо!

Він потягнув мене до виходу. Ми зійшли на третій поверх, а звідти старими залізними сходами майже на самий верх будинку. На маленькій кам'яній площадці було надзвичайно тихо – жодної душі. Ян витяг з кишені ключі, одімкнув якісь двері і заштовхнув мене у кімнату. Я озирнулася. Невеличке порожнє приміщення. Чотири стіни, стеля, підлога і високе дивної форми вікно. Схоже на квітку. Ян відчинив його, визирнув на вулицю, уважно подивився на небо, а потім повернувся до мене:

–  Роздягайся.

–  Що??? – Здивована, я відступила назад. – Яне, ти що, збожеволів? Я не можу тут! Я… яне буду! Я йду!!!

Я рішуче підійшла до дверей і вже взялася за ручку, коли він мене гукнув:

–  Зіронько! Ключі в мене. – Для доказу він покрутив в'язку на пальці, ключі дзенькнули. – Гарна сукня, проте ніяк не збагну, як її розстібати. Краще – ти сама. Буде шкода, якщо я порву.

Я нерішуче переступила з ноги на ногу:

–  Яне! Ну будь ласочка! – Він повільно похитав головою. – Яне, а що… що, як хтось зайде?

У відповідь він ще раз виразно подзвонив ключами. Так, справді, хто ж зайде? Двері зачинені. Ян сперся на підвіконня.

–  Роздягайся, зіронько! Тобі сподобається, я гарантую.

Г-м… Непогано сказано. Мені вже подобалося. І ще як!

– Яне, скажи мені щось тією мовою. – Його чорні очі заблищали. Як нафта… – Не треба нічого пояснювати. Я нічого від тебе не вимагатиму. Я просту хочу ще раз почути цю мову. Вона бездоганна.

Ян простягнув до мене руки:

–  Нгайяна.

–  «Зіронька», подумки переклала я. Його руки. Найзвабливіше з усіх запрошень.

–  Меа бету. – «Йди до мене».

Сукня впала на підлогу. Я заплющила очі і підступила ближче.

–  Меа бету, нгайяна. Є туа лелійя. – «Йди до мене, зіронько. Я кохаю тебе».

Магічна мова. їй неможна було опиратися. Вона полонила мене. її запах, смак, звук, дотик… Ян посадив мене на підвіконня.

–  А ксантору віє.–  «Не дивися вниз».

–  Ксантару біназ. – «Дивись на Венеру».

Спираючись лише на його руки, я відхилилася назад, закинула голову і знайшла очима велику яскраву зірку. Венера. О цій порі року? Диво та й годі!

Слова лилися водоспадом, а я танула, танула і дивилася, як на нічному небі танцювала Венера. Богиня кохання танцювала для мене.

Я прихилилася гарячим лобом до віконної рами.

–  Яне, як ти думаєш, мене не почули?

Він всміхнувся і витер піт з мого лоба:

–  Впевнений, що ні. Не забувай, там грає оркестр. Поганенький, як на мій смак, проте голосний. А це саме те, що нам потрібно, правда?–  Я сховала обличчя на його грудях.

Ніч обійняла стару фортецю. Ян допоміг мені одягнутися. Я стерла сліди помади з його обличчя, він зробив те ж саме з моїм. Я ніяк не могла заспокоїтися. Рухи були повільними, як у воді, в тілі панувала солодка втома. Притиснувшись до Яна, я прошепотіла:

–  Яне, відвези мене додому. На сьогодні з мене досить сюрпризів.

–  Гаразд. – Він відчинив двері, я ще раз поправила сукню, зачіску, зустрілася з його захопленим поглядом і не втрималася:

–  Що то було, Яне?

– Що?

–  Ти знаєш, про що я. Це ж було не просто так?

–  Ні. Це ніколи не буває просто так. Не в нас. Не з тобою.

–  Так дивно. Схоже на якийсь ритуал.

–  Вгадала.

–  Справді? – Я вийшла на площадку. Ян возився з ключами.

–  Так. Старовинний ритуал вінчання.

Мене мала б здивувати така відповідь. Проте тієї миті я просто не зрозуміла, що почула. Я розуміла тільки те, що бачила. На площадці, біля протилежної стіни, стояв Костянтин. Яновський-старший власною персоною. І не просто стояв, а саме цілував розкішну пишногруду блондинку. Як він там це називав? «Поцілунок янгола»?

Наступної миті Ян грюкнув дверима, Костянтин повернувся і помітив мене. Ми мовчки дивилися один на одного. «Найкращий сюрприз завжди останній». Я рвучко відвернулася і побігла сходами.

Пів на десяту! Який жах!!! Спізнюватися на роботу вже на другий день – таке могла вигадати тільки ти, Марго! Гарне враження складається у керівництва, нічого не скажеш! Боже ж мій!!! Я підвелася, сіла на ліжку, перелякано вдивляючись в циферблат годинника. Так, у мене є тридцять хвилин!

Я стрімголов вискочила з ліжка і одразу наступила Алі на хвіст. Той форкнув і цапнув мене за ногу. М-да, день почався непогано… Дострибавши на одній нозі до ванної, я швиденько обробила подряпину, почистила зуби, учвал побігла до вітальні, вхопила телефон, повернулася у спальню, однією рукою набрала номер радіо-таксі, іншою почала натягати на себе спідницю.

– Радіо-таксі 058 слухає.

– Здрастуйте! – заплутавшись у бретельках ліфчика, я голосно чортибатькнулась.

– Що-о-о??! – образився оператор.

– Вибачте, це я не вам. Мені треба таксі. Якнайшвидше. Вулиця Данилевського, 2. Це дуже, дуже терміново! Будь ласка, пришліть, що у вас є. Я згодна навіть на «Запорожець», тільки швидше.

– П'ять хвилин вас влаштує?

– Краще три!

Оператор засміявся:

– А вам часом не пожежну треба? Я можу викликати!

– Та хоч невідкладну допомогу! Тільки швидше! – Я кинула слухавку. Теж мені, дотепник. У людини, може, життя дає тріщину, а він жартує!

Я пірнула у блузку. Алі лежав на дивані і демонстративно не дивився в мій бік. Ну от, образився! Я згребла косметику зі столу у сумочку, підбігла до нього і поцілувала у ніс.

– Не хнюпся, малий! Банка шпротів за мною.

У двері постукали. Я глянула на годинник. Так швидко? А звідки вони знають номер моєї квартири? Я визирнула з вікна – таксі не було. Алі здивовано глянув на мене, я відповіла йому не менш здивованим поглядом і побігла відчиняти.

На порозі стояв хлопець років двадцяти у яскраво-жовтому однострої. В руках – величезний букет яскраво-червоних троянд, на обличчі – фірмова усмішка від вуха до вуха, яка чомусь нагадала мені рекламу зубних протезів. Він урочисто почав:

– Здрастуйте! Мені доручено переда…

– Давайте сюди! – Я майже видерла в нього букет. – Де розписуватися?

Він зовсім розгубився від такого прийому і незграбно простягнув мені блокнот.

– Ось тут.

Я розписалася.

– А ще тут, тут і тут.

Я поставила ще три підписи.

– Все?

Хлопець зніяковіло всміхнувся:

– Ні.

– Що??!

– Ну-у-у, насправді в мене є ще… для вас… у машині… – Він відкашлявся, спробував ще раз перейти на офіційний тон. – Мені доручено…

Я знов його перервала:

– Мені ніколи! Скільки ще?

Раптом він почав заїкатися:

– Чо-чо-чо-чотири…

Ну от, довела хлопця до нервового зриву.

– Ну несіть уже! Тільки скоріше!

– Що, всі разом?

Я не витримала:

– А що, поодинці??! Послухайте, друже, в мене сьогодні не ранок, а катастрофа. Я спізнююся і просто не маю часу на реверанси. Або ви несете їх сюди, або залиште собі. Мені байдуже!

Він аж почервонів від обурення:

– Ні, так не можна! Наша фірма…

– Швидше!

Він побіг сходами вниз і за хвилину повернувся з чотирма букетами троянд, тримаючи їх, як оберемки хмизу.

– Куди? – Дякувати Богові, він став лаконічним.

– Як на мене, то хоч на підлогу!

Він кинув на мене докірливий погляд:

– Чим же квіти винні?

Моя черга червоніти.

– Так. Ви маєте рацію. Покладіть у ванну, будь ласка, там вода.

Хлопець побіг до ванної і по дорозі наступив Алі на хвіст. Той лише знесилено пискнув. Вибач, малий, сьогодні не твій день. На вулиці загула машина. Моє таксі! Я майже виштовхала посильного з квартири. Сходами ми спускалися разом. Він ледве встигав за мною.

– Послухайте! Те, від кого ці квіти, аж ніяк не впливає на їхню красу. Вони ж не знають, що за людина їх купила. Вони навіть не знають, що їх взагалі купили! Вони наче заручники у нашому світі. Все, що вони можуть, – це цвісти.

Так. І повільно вмирати. Ми вийшли надвір. Я повернулася до хлопця:

– Ви казали правду. Квіти – це прекрасно. Дякую вам. Вибачте мою неввічливість. – Я швидко потиснула йому руку і побігла до таксі.

Накладати макіяж в авто – делікатна справа. Та ще коли це авто рухається зі швидкістю п'ятдесят кілометрів на годину і майже щохвилини різко повертає або гальмує.

Так, очі майже готові. Я стерла пальцем надлишок тіней і перейшла до губів.

Квіти – заручники в нашому світі… А хлопець – романтик! І чому вони – заручники? Через красу і беззахисність? А як тоді з вродливою і беззахисною жінкою? – Облиш, Марго! Беззахисність, безпомічність і слабкість – приємні речі, яких ти просто не можеш собі дозволити. Принаймні якщо не хочеш, щоб тебе зрізали і залишили повільно вмирати у кришталевій вазі на столі. Я здригнулася.

Авто зупинилося. Я швиденько розрахувалася з водієм і побігла в офіс. Дякувати Богові, мого спізнення на три хвилини ніхто не помітив. Я зайшла у кабінет, ввімкнула комп'ютер і почала працювати. До обіду мені вдалося перекласти сім листів. Непогано, враховуючи те, як мені важко було зосередитися на роботі і не думати про події минулої ночі.

Під час обідньої перерви, прислухаючись до монотонного гулу принтера, я саме намагалася вирішити одвічну проблему: «їсти чи не їсти?», коли задзвонив телефон. Я зняла слухавку:

– Фірма «Континент». Міжнародний відділ.

– Здрастуйте! Я можу поговорити з Марго? – Чоловічий голос. Здається, молодий.

– Я вас слухаю.

– Марго, це ти? Пробач, не впізнав твій голос по телефону. Це Сергій. Ти мене ще пам'ятаєш? Сергій Яновський.

– Звичайно ж, Сергію. В мене добра пам'ять. Професійна. Соромно визнавати, але я злякалася. Неприємний

емоційний коктейль: страх, провина, збентеження, жаль, роздратування.

– Марго, нам треба поговорити. Це дуже важливо.

Давай, Марго! Як гіркі ліки – одним ковтком.

– Авжеж, Сергію! Ти можеш просто зараз? В мене якраз обідня перерва.

– Зможу. Я чекаю на тебе у кав'ярні на першому поверсі. Через п'ять хвилин. Гаразд?

– Так. – Я поклала слухавку, вимкнула комп'ютер і залишила кабінет.

День буде важким.

Чашка кави приємно зігрівала руки. Єдиний приємний момент у цій ситуації. Сергій курив, нервово струшуючи попіл на скатертину. Я обережно підсунула попільничку ближче до нього, проте він не помітив.

– Сергію, вибач, що я не зателефонувала, як обіцяла. Просто ти поїхав на гастролі, і я не знала, коли ти…

Він різким рухом повернувся до мене:

– Облиш, Марго! Не в цьому річ! Нам треба поговорити про тебе.

– Про мене?

– Так, Марго. Я… я знаю, що в тебе з моїм батьком.

Я не втрималася від зневажливої посмішки:

– Та ви подивіться на цього розумника! Я не знаю, що в мене з його батьком, а він знає! То, може, сам мені й поясниш?

Він нахилився до мене, взяв мої долоні у свої, міцно стиснув:

– Не треба, Марго. Я ж тобі не ворог. Менш за все хочу з тобою сваритися. Ти просто заплуталася. Ти сама не розумієш, що блукаєш у темряві за два кроки від провалля. Мій батько не дав тобі жодного шансу. Як на мене, то він ще й на додаток зав'язав тобі очі.

– Про що ти, Сергію… – Я спробувала відсунутися від нього, проте він ще міцніше стиснув мої руки:

– Ні! Послухай! Послухай мене, будь ласка! Ти не знаєш його так, як я. Ніхто не знає його так добре, як я. – Він нахилився до мого обличчя і почав гарячково шепотіти. – Мій батько – страшна людина, Марго. Він вбиває людей. Не власними руками, та що з того? Він віддає накази, він грається людськими життями. Все своє дитинство я спостерігав, як він викладає свій шлях чужими долями. І кров'ю. Він брудний, Марго! Інша людина вже давно втопилася б у такій багнюці, проте не мій батько. Він наче народжений з неї. І головне – йому це подобається, Марго! Чуєш? Він просто насолоджується всім цим жахом. – Сергій говорив швидко. Часто зупиняючись, проте без довгих пауз, наче побоювався, що я його зупиню. Дарма. Я закам'яніла. Жах, який я бачила в очах Сергія, до вінця наповнив моє серце, і я раптом відчула, яке ж воно в мене велике. Величезне. Справжня безодня. Я ніколи не вважала Костянтина янголом, проте те, що цієї миті казав мені його власний син, здавалося неймовірним, неможливим, а ще… це було як вирок, вирок мені за мій злочин. Нібито: «Ось, подивись! Це все, на що ти заслуговуєш. Ще одна барвиста примара».

Я дивилася на Сергія і водночас крізь нього. Він поторгав мене за плечі:

– Та прокинься ж! Зрозумій, це – не моя вигадка і не страшний сон! Мій батько існує і він хоче тебе! А він завжди домагається того, що хоче. Бо він – страховисько. Сильне і некероване.

Я щосили відштовхнула Сергія від себе і відсунулася на самий край столу, якнайдалі.

– Як можна… Боже мій, Сергію, як можна говорити таке про свого батька!

Він гірко всміхнувся:

– Мені можна. Я це заробив. Божевільні дев'ятнадцять років я заробляв це право – говорити про нього так, як він на це заслуговує. Моє щастя, що мені вдалося від нього втекти. Моїй матері пощастило менше. Ні, скоріше, не мені вдалося втекти, а він сам мене відпустив. Таке гірке розчарування! Син не пішов у батька. Не залізо, не людина-скеля, а якийсь худорлявий недоробок, слабак, скигля зі смичком.

Кожне його слово вибухало в моїй голові яскраво-червоним полум'ям. І сяяло, сяяло, сяяло. Таким нестерпним болем. А, може, це був його біль?

Я торкнулася його руки:

– Сергію…

– Зажди, Марго! Йдеться не про мене – про тебе. Ти не для нього, чуєш? Не для нього. Він тебе скалічить. Він із тих, хто калічить красу. Він небезпечний. Залиш його, Марго! Будь ласка, я дуже тебе прошу. Заради самої себе.

Моя черга всміхатися:

– Гадаєш, я не намагалася? Сергію, після того, що ти мені розповів, ти все ще віриш, що він так просто відпускає?

Він знов ухопив мої руки:

– Про це я й хотів поговорити. Я допоможу тобі. Я все владнаю. Я захищатиму тебе!

Я розсміялася. Голосно, на все кафе. Дехто з відвідувачів повернувся в наш бік.

– Як, Сергію? Кулаками? Чи, може, звернемося в міліцію? Ні, мабуть, кожен мент – друг твого батька. Треба брати вище – Організація захисту прав людини, Женевський суд, напишемо президенту!

Сергій відкинувся на спинку стільця:

– Не смішно, Марго! З таким не жартують. – Він запалив ще одну цигарку. Руки помітно тремтіли. – Розумієш, Марго, з деякими людьми треба розмовляти лише за допомогою кулаків. Іншої мови вони не розуміють.

Сумна в нас виходить мелодрама. До смішного сумна.

– Яка ж ти ще дитина, Сергію! Ти що, справді збираєшся битися за мене зі своїм рідним батьком? Пробач, але це безглуздо. І, до речі, відверто кажучи, я на тебе в такій бійці не поставила б. Навіть враховуючи вік твого батька.

Сергій сумно й серйозно подивився на мене:

– Я знаю, що він сильніший. Проте в мене є друзі. Багато друзів. Окрема квартира. Переїжджай до мене, Марго! Я охоронятиму тебе вдень і вночі. Я не чіпатиму тебе. Я просто хочу допомогти. Будь ласка.

А він все-таки перейняв дещо від свого батька. Божевільну ніжність без кінця і краю. Я могла б узяти ЇЇ. Дозволити цим чуттєвим рукам створити навколо мене загорожу, впустити в себе повний теплоти і щирости погляд, пити, пити прямо з його губів м'яке світло, випити цю дитину до самого дна і… стати такою, як Костянтин. Зруйнувати красу. – Пожалій його, Марго. Це твоя доля. Він тут ні до чого. Заради нього самого жени його геть. Йому тут не місце.

– Ні, Сергію. Я доросла жінка і сама розв'язуватиму свої особисті проблеми. Не буде ніяких бійок і рицарських турнірів. Ми не в середньовіччі. Дякую тобі за спробу допомогти. Мені приємно… Але мені не потрібна допомога. Все, що мені треба, – це час. Час, щоб розібратися в самій собі і збагнути, чого я прагну і що для мене краще. Це моя справа. Моя… і твого батька.

Він скинувся, немов од ляпаса, і подивився поглядом такого глибокого нерозуміння і болю, що мені стало лячно. Тої ж миті я вже щиро пошкодувала про свою відвертість, вже була готова розповісти Сергієві все, звичним жестом перетворити свої проблеми на його, та Сергій уже сміявся. Реготав до сліз.

– Йолоп! Який же я йолоп! Прийшов рятувати «дівчинку»! Від чого? Від кого? В них, виявляється, «все добре»! Вони, як кажуть, «знайшли один одного»! – Він витер очі рукою і спробував заспокоїтися. Витягнув ще одну цигарку, запалив, глибоко затягнувся і задумливо подивився на мене:

– Ну то що, дівчинко? Тобі потрібні його гроші, так? Вирішила трішечки підробити? Моє співчуття – з усіх можливих шляхів ти обрала найнебезпечніший. О, мій батько, звичайно, дасть тобі грошей! Він просто закидає тебе грішми. Купатимешся. Дивись тільки, не втопись.

Я мовчала. Сергій у розпачі кинув цигарку на стіл і різко підвівся. Він уже хотів іти, але раптом нахилився до мене через стіл і тихо проказав:

– Бруд до бруду. Запам'ятай це, Марго! В цьому світі не буває випадковостей. Ви створені один для одного. Ти – така сама, як він. – І вийшов.

Я підняла його недопалок, затягнулася і деякий час просто сиділа без жодної думки в голові. Я розглядала скатертину. Вона була брудною.

Той день я працювала механічно. Склала звіт, розібрала папери, залагодила кілька дрібних справ. Увечері, коли всі розійшлися, я залишилася в темному кабінеті і якийсь час мандрувала інтернетом.

Зпівгодини я стояла «у черзі» до каталогу Центрального міського книгосховища і вже почала втрачати надію, що з цього щось вийде, коли раптом мене все таки впустили. Додайте до цього ще годину безрезультатних пошуків – сервер вантажився довго і зі скрипом, бо ввечері між сьомою і десятою завжди час пік, – і ви зможете уявити собі мій тріумф, коли я все-таки знайшла її.

– «Яремчук Яніслав, «Мадярські міти та легенди», 4-томна праця українською мовою. Інститут культурології та народознавства», – вголос прочитав Костянтин за моєю спиною. – І це через цю маячню ти змушуєш мене так довго чекати? Дві години, Марго! Я мало не помер від нудьги в машині!

Я записала дані про книжку до свого блокнота і вимкнула комп'ютер:

– Ну то й їхав би собі! – Я почала підводитися, але Костянтин поклав руки на мої плечі і різким рухом примусив мене знов сісти в крісло.

– Костянтине!

– Ш-ш-ш-ш-ш-ш… Розслабся! – Його пальці гладили мою потилицю, масажували плечі. Професійно масажували. Хвиля збудження побігла спиною, залоскотала стегна. Моє роздратування додавало їй гостроти. Костянтин нахилився і прошепотів мені у самісіньке вухо:

– Знаєш, дівчинко, вчора уночі я бачив дивний сон. Взагалі-то сни не мають для мене жодного значення, проте цей був таким реальним… Я бачив тебе.

Я закам'яніла. Не може бути! Костянтин поторгав мене за плечі:

– Гей! Чого так напружилася? Ти що, злякалася? Я ще не сказав нічого страшного. – Масаж тривав. – Так от. Сниться мені, наче я на якомусь бенкеті в «Elite». Знаєш, шинок-фортеця в приміському районі?

Я кивнула.

– Гаразд. Стою я там з однією… гм… знайомою і раптом бачу тебе. І так цікаво, уві сні я тебе начебто не знаю. Я відкриваю тебе знов, захоплююсь тобою, ніби вперше, і хочу тебе. До нестями хочу твоєї краси, недоторканности, ягіночности. Але дивна річ – ти там не сама. Ти… з іншим чоловіком! – Його руки завмерли на моїй шиї. Пальці оповили її не міцним, проте все таки кільцем. – І в тебе був такий вираз обличчя… – Кільце стиснулося на сантиметр. – Я б сказав, закоханий.

Я відштовхнула його руки і підвелася:

– Годі, Костянтине! Мене не цікавлять твої безглузді сни! Він притиснув мене до столу:

– Не такі вже вони й безглузді. Проте мене цікавить інше. Ти з кимось зустрічаєшся, Марго? Маю на увазі, крім мене?

Я спробувала звільнитися, проте марно:

– Облиш, Костянтине! Я ні з ким не зустрічаюся і насамперед не зустрічаюся з тобою!

Він ще міцніше притиснувся до мене, так, що я майже лягла на стіл:

– Яка відважна спроба! І яка відчайдушна! Ти – смілива дівчинка, Марго. Я тобою пишаюся. І хоч що кажи, я зустрічаюся з тобою. Це головне. І це по-справжньому. І це надовго.

Він зарився обличчям у моє волосся, почав пестити шию, дійшов до вуха:

– Яка ж ти відьма, Марго! Ну чому, чому ти опираєшся? – Він застогнав, вдихаючи мій запах. – Я ж відчуваю вогонь, що палає у твоєму серці. Я бачу це полум'я у твоїх очах. Ти не мені опираєшся, ти собі опираєшся. Даремно. Горіти тобі на цьому вогнищі до кінця життя. Така твоя доля. Не відштовхуй мене! Я хочу зійти з тобою разом на це багаття, я не залишу тебе саму. Якщо вже й розвіятися попелом, то разом з тобою, чуєш? Тільки разом.

Я не витримала і погладила його стегна:

– Пусти мене, Костянтине! Я втомилася.

Він сумно подивився на мене:

– Ні, ти злякалася. Але це нічого. Ти звикнеш. Я допоможу тобі. – Він погладив моє волосся. – Я буду ніжним, обіцяю. Поїхали додому!

Ми спускалися сходами. З вікон віяло нічною прохолодою, я здригнулася, і наступної миті Костянтин уже вкутав мене своїм піджаком. Знайомий жест.

– Костю, сьогодні я розмовляла з Сергієм, – ми вийшли надвір.

– І що?

– І ми посварилися. – Він відчинив переді мною дверцята машини.

– Це добре.

– Для кого? – Я сіла. Він обійшов машину, сів за кермо, завів мотор.

– Для тебе і для нього. Може, нарешті, зрозуміє, що ти не на його зуби.

Я не витримала. Лють, що повільно жевріла в мені ще від розмови з Сергієм, вирвалася на волю:

– Боже мій, яка самовпевненість! В тебе криза віку, ти знаєш? Бачив би свій вираз обличчя, коли це говорив! «Ти не на його зуби». Ну справжній Дон Жуан. Аякже! Двадцяти-однорічний синок пролетів, а я – сорок сім років, голова сива, вдвічі старший за неї, – скрутив, завалив дівчинку! Та ще й перший! Ого-го! – Машину помітно трусонуло. – Костю! Костянтине, не їдь так швидко! – Різкий поворот, він процідив крізь зуби:

– Не вказуй мені, як їхати. Не забувай, хто за кермом. – Я глянула на спідометр. За сто. Нічні вулиці чорним мереживом пролітали повз вікна.

– Костю, ми в місті, а не на аеродромі! – Я вчепилася йому в плече, але він скинув мою руку. – Тут є люди, ти не можеш… – ще один різкий поворот – і раптом сильний поштовх. Чийсь тонкий, високий крик, машина здригнулася двічі.

Ми щось переїхали. Не щось, а когось, Марго. Істотна різниця. Крик не вщухав. Довгий, болісний плач. Костянтин насипав чортів і натиснув на гальма. Машина зупинилася. Я обернулася. Позаду, майже на межі між світлом фар та нічною темрявою лежав пес. Великий, здається, гончак. Він намагався встати, але не міг. Все ясно, хребет зламаний.

Давай називати речі своїми іменами, Марго! Ми зламали йому хребет. Його жалібний крик був схожий на людський. Він проникав у самісіньке серце, а звідти відлунював на всі тили. Я зустрілася з його поглядом – ні страху, ні звинувачення, ні ненависти, лише безмежний біль і нерозуміння. А й справді, за що? Від суперечок сильних завжди страждають слабкі. Я повернулася до Костянтина.

– Боже, Костю, що ж ми наробили? Ми ж його вбили!

– Ще ні. Що, не чуєш, як скиглить? – Він увімкнув магнітолу на повну міць, щоб музикою заглушити виття пса. Салон машини вибухнув звуком.

Я роззирнулася: ні душі. Тільки ми і пес. В колі світла, оточені темрявою. Як на сцені. Одна відмінність – ми не грали.

– Костю, що ж тепер робити? – Він докурив цигарку, викинув її у вікно і поставив ногу на газ:

– Що, що? Здавати назад.

Це вже було занадто. Я вчепилася в кермо і почала його викручувати на себе.

– Ні, Костю! Не треба! Будь ласка! Він ще живий. Ми ще можемо його врятувати. Ми відвеземо його у лікарню. Йому допоможуть.

Костянтин відштовхнув мене.

– Ти що, збожеволіла? Ми розтрощили йому хребет і задні лапи. Хто рятуватиме якогось собаку? Та й нащо? Навіщо жити калікою? Ти це пропонуєш? Це здається тобі не таким жорстоким? Спустись на землю, янголе. Ти чуєш, як він скиглить, чуєш? – Він вимкнув звук, і мої вуха знов пронизав болісний крик. Я затулила їх руками.

– Не треба, Костю! Не треба! – Музика повернулася. Здається, Queen. «Хто хоче жити вічно». Недоречно. Сюди б Реквієм. Костянтин почав трусити мене за плечі.

– Здається, тобі потрібен невеличкий урок. За собою треба прибирати, дівчинко. Ми тут трішечки насмітили, час навести чистоту.

Я відбивалася від його рук.

– Ти не розумієш, ти зовсім нічого не розумієш! Це не сміття, це жива істота! Не нам вирішувати його долю.

– Ми вже її вирішили, Марго. В твоєму удаваному милосерді – найвища жорстокість. Ти тільки уяви собі, як йому боляче. Кожна хвилина нашої глибоко філософської розмови здається йому годиною, бо він агонує. Хіба ти не хочеш це припинити? Може, навпаки, ти хочеш, щоб йому боліло якнайдовше? Розтягнути цей біль на транспортування До лікарні, пошуки лікаря, нікому не потрібну операцію і кілька жалюгідних років скаліченого життя? Ти цього хочеш? Яке ж пекло ти готуєш йому своїм співчуттям!

– Ні, я хочу йому допомогти!

– Ах, допомогти! Тоді сиди й не заважай! – Він натиснув на педаль газу і здав назад. Поштовх. Біль, скільки болю у одному короткому крикові. Такі звуки не зникають безслідно. Вони блукають темними коридорами твоєї пам'яти. Як безпритульна луна. Я затулила вуха долонями і міцно заплющила очі.

– Марго!

Підібгавши ноги, я ще дужче стиснула скроні, у відчаї замотала головою.

– Марго! Ну будь ласка, дівчинко! Не лякай мене! – Костянтин спробував розв'язати міцний вузол, на який перетворилося моє тіло. Я пручалася з останніх сил. Я не можу. Не можу більше! Я не хочу чути цього крику. Не слухатиму його! Не слухатиму! Не слу… Не… му!!!

– Все, все! Подивись на мене, будь ласка. Все закінчилося. Нічого й не було. Це я, старий дурень, все вигадав. Пробач мені. Я не хотів тебе налякати. Ну, Марго, розплющ очі! Не бійся, сонечко!

Я дозволила йому опустити мої руки і повільно розкле-пила повіки. А й справді, машина стояла коло мого будинку. Крім Костянтинового голосу було чути тільки тиху музику магнітоли. Костянтин відчинив дверцята з мого боку і тепер сидів переді мною навпочіпки, зосереджено заглядаючи в моє обличчя.

– Тобі краще, крихітко?

Мабуть, так божеволіють. Я заплющила очі і знов почула той крик, той зойк, той писк…

– Так. Мені краще. Мені просто чудово. Я завжди чудово почуваюся після того, як розчавлю на дорозі безпритульного пса.

Він спробував пригорнути мене до себе:

– Ну, годі, Марго! Не край себе. Ти нічим не завинила. Це я все… Ти тут ні до чого. Забудь. Нічого не було.

Я відштовхнула його і вийшла з авто:

– Єдиний, кого я мрію забути, Костянтине, це – ти. Забути про тебе, наче тебе й не було – який недосяжний рай! – Я розсміялася.

Костянтин торкнувся моєї щоки:

– Ну що ти таке кажеш, дівчинко!

Мені стало ще смішніше:

– Так! А знаєш, чому я не можу про тебе забути? Знаєш, чому, Костянтине? – Він стурбовано подивися на мене і хотів щось сказати, проте я йому не дала. – Ні! Стривай! Тобі це сподобається. Це дуже цікаво! Я вперше у житті намагаюся бути щирою. Є одна людина, яка мені дуже-дуже тебе нагадує. І я так часто спілкуюся з цією людиною, що просто не в змозі забути тебе. Ви такі схожі!! – Я майже зайшлася реготом. – Знаєш, хто ця людина, Костянтине? Це – я! Я!!! Ми з тобою, як дві краплі води. Чи багнюки. І мені сподобалося вбивати собак уночі і слухати, як вони вищать! Єдине, про що шкодую, – треба було все-таки зупинитися і подивитися, як він вмиратиме. Мабуть, цікаве видовище! – Мій голос майже зірвався. – Я впевнена, що мене це завело б. І тоді ми кохалися б з тобою просто посеред дороги у першій ліпшій калюжі. Бо… Бо ми бридкі й брудні. І такі схожі! Господи, такі схожі!! – Я обхопила голову руками і сіла на капот машини.

– Йди-но сюди. – Костянтин обережно притулив мене до себе. – Ти втомилася. Ти знесилена. Ти слабка. Проте хоч що кажи про себе, я завжди, чуєш, завжди буду поруч з тобою. – Він узяв мене на руки і поніс додому.

«Він завжди буде поруч зі мною». Так. Здається, це – єдине, у чому я могла бути впевненою.

Наступного ранку я розплющила очі рівно о п'ятій. Костянтин міцно спав. Мені б такі нерви! І таке сумління… Однак щойно я спробувала звільнитися з його обіймів, як він прокинувся і швидко спитав:


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю