Текст книги "Зло"
Автор книги: Людмила Баграт
сообщить о нарушении
Текущая страница: 3 (всего у книги 18 страниц)
– За королеву!
І знов мої помилки йшли хороводом: залишилася у незнайомій компанії, погодилась випити вина. Дурненька дівчина! Тоді я ще не знала, що, змішуючи алкогольні напої, можна досягти цікавих результатів.
Євген наполягав, щоб я пила до дна, проте мене вистачило лише на три ковточки.
– Що це за вино? Воно таке міцне!
Він усміхнувся і взяв келих з моїх рук. На експертизу б той келих!
– Червоне солодке. Іспанське. Це Ваше вино, Марго. Впевнений, воно таке ж солодке, як Ваші губи.
– Так. І таке ж солодке, як Ваші компліменти.
Ситуація почала непокоїти мене по-справжньому. Я раз по раз запитувала себе, що я тут роблю, навіщо розмовляю з цим чоловіком, проте відповісти так і не змогла. Думати заважали його очі.
Вони пестили кожен сантиметр мого тіла. Я відчувала це. Погляд здавався дотиком. Мій літній сарафан раптом став вузьким і тиснув у грудях, в голові паморочилося. Я не могла не дивитися на його оголену шию, плечі, живіт. Мене охопило божевільне бажання доторкнутися до його тіла, просто перевірити, чи насправді шкіра така гладенька, як здається. Нахилившись до столу, я судомливо вхопила гроно винограду з тарілки, щоб хоч чимось зайняти свої неслухняні руки. Цієї миті Євген перехопив їх, від його дотику в мені запалав вогонь. Я знала, що він бачив іскри цього полум'я в моїх очах, проте мені було байдуже.
– Дозвольте допомогти вам. Виноград треба їсти просто з грона, тримаючи його ось так. – Він підніс кетяг до моїх губів. Я слухняно відкусила одну ягоду, яка одразу стала мені упоперек горла. Євген запобігливо запропонував ще вина. І знаєте що? Я випила. Мій внутрішній голос майже заходився в істериці, але я його ігнорувала.
– Жінка не повинна бути такою гарною. Це неправильно.
– Чому?
– Ви прекрасні, Марго. Хіба ви цього не знаєте? Ви зводите з розуму. Мені дуже складно себе контролювати.
Я всміхнулася:
– Це добре.
– Що добре?
– Що вам складно. Мені не подобається, коли чоловікам просто.
– А ви – незвичайна дівчина. Цікаво, скільки чоловіків уже заплуталося у ваших косах?
Я знизала плечима:
– Не знаю, ніколи не рахувала. Я просто вичісую їх кожен вечір. Гребінцем.
– Як жорстоко! І все ж таки, скільки?
Ну, давай, Марго, скажи йому правду, скажи, що він – перший.
– А ви як думаєте?
– Думаю, дуже багато.
– Чоловіків, як грошей, ніколи не буває дуже багато, Євгене.
Він засміявся:
– Ваші компліменти теж можуть бути солодкими, Марго. З гірким присмаком. Гірко-солодка жінка. Оце я називаю внутрішнім стилем. Вшануймо королеву! – Він узяв мої руки, підніс до губів і почав цілувати.
На наших руках – все наше тіло. Вмілий поцілунок руки, і жінка втрачає розум від пристрасти. На превеликий жаль, сьогодні це мистецтво занепадає. Чоловіки і не здогадуються, яку перевагу втрачають разом з ним.
Я танула. Його губи на моєму зап'ястку, язик провів вологу стежинку до центру долоні, знайшов мої пальці. Його рот дражнився, то цілуючи, то покусуючи чуттєві кінчики пальців, Євген то пестив, то злегка дряпав мої долоні. Мої руки жили своїм життям. Двоє білих метеликів у залізній кліті його пальців. Я відкинула голову, насолоджуючись незнайомим відчуттям вогню і холоду, влади і покори.
Мені було добре, проте… Щось було не так. Коли Євген спробував притягнути мене до себе, це відчуття стало ще сильнішим. Щось було неправильним, чогось бракувало. Він почав цілувати мою шию, але я пручалася, відштовхувала його руки, намагаючись вирватися з обіймів. Я хотіла сказати Євгенові, щоб він мене негайно відпустив, однак цієї ж миті він закрив мені рота поцілунком.
І все. Все. Це був кінець. Бажання зникло, залишився лише опір і панівна думка: «Геть! Геть звідси! Куди завгодно, аби подалі від нього». Ніжний дотик перейшов ту межу, за якою був приємним, став обтяжливим, болісним, насильним. Я прокинулася. Внутрішній вогонь перетворився на попіл, паніка – на байдужість і огиду. Раптом я наче відокремилася від свого тіла, з яким цей чоловік робив щось незрозуміле, щось, що мені зовсім не подобалося. Фізичний контакт не мав жодного емоційного забарвлення. Я відчувала його як низку наукових понять: вага, тиск, тертя.
Його руки пірнули під мій сарафан. Я дуже добре пам'ятаю ту ситуацію: жодної пристрасти, жодного хвилювання, жодного збудження. З почуттів – біль. Я знов дозволяю робити з собою те, що мені зовсім не подобається. Гнів. На моє відверте небажання не звертають уваги. Огида. Марго, припини це! Зроби щось, будь ласка! Доки ще не пізно!
Я холоднокровно розмірковувала:
«Є тіло, яке належить мені.
Є чоловік, який хоче це тіло.
Я хочу тіла цього чоловіка? – Ні.
До побачення, Євгене».
І – я вкусила його за язик. Той уже вважав себе повноправним володарем у моєму роті і був непоганою мішенню. Думаю, йому було боляче. Євген здивовано скрикнув від несподіваного болю і випустив мене. Я скористалася щасливою нагодою, підхопилася з місця і, розштовхуючи пари, які танцювали, побігла в коридор. «Побігла» – не зовсім влучне слово. Скоріше, пошвендяла, тому що мене хитало з боку в бік, ноги не слухалися, в голові паморочилося. Подумки дякуючи Богові за те, що я все ж таки йду, а не повзу, дісталася ванної кімнати. Євген намагався мене зупинити, щось говорив, проте я нічого не чула. Вирвавшись з його обіймів, я заповзла до ванни і швидко замкнула двері.
В голові пульсувала холодна лють, думки гули, як дроти високої напруги. Що я наробила? Напилася серед якоїсь потолочі, дозволила казна-кому себе торкатись (і ще й як торкатись!), повністю втратила контроль над ситуацією! Отаких дуреп, як я, найчастіше ґвалтують на п'яних вечірках. Я здригнулася. Що ж, мені ще поталанило, могло б бути й гірше. Проте я розуміла, що це ще не кінець. Доки я в чужій квартирі, доки я ледве керувала своїм тілом через те чортове вино, існувала можливість, що поцілунками не обмежиться. Залишивши самозвинувачення на потім, я всю свою увагу звернула на проблему номер один: мені конче треба було протверезіти.
Євген калатав у двері, і я розуміла, що довго вони не витримають.
Мене трясло, зуби цокотіли, перед очима танцювали жовті зірочки, але я знала: якщо я знепритомнію, про мене подбає Великий сірий вовк, справжній шанувальник жінок. Я відкрутила обидва крани. Нічого. Води не було. Ані холодної, ані гарячої. Я завмерла. Ідіотко, як ти могла про це забути? Розумієте, в нашому місті воду подають за графіком: з сьомої по дев'яту ранку, з шостої по восьму вечора. Було занадто пізно. Відчуваючи повну безпорадність, я повернулася до ванної і побачила відповідь на свої молитви. Мене охопила хвиля невимовного полегшення і тріумфу. Всі почуття загострилися, тіло дзвеніло, я відчувала збудження, якого не досягти жодними пестощами.
Переді мною була звичайна стара вищерблена ванна жовтуватого кольору, по вінця наповнена водою. Запас на час перерви у водопостачанні. В нашому місті всі так робили. Не вагаючись, я підійшла до ванни, ухопилася обома руками за стійку для рушників, у голові встигла промайнути божевільна думка: «Вшануймо королеву!», і наступної миті я занурила голову у воду.
Того дня я мало не втопилася. Вода була крижаною. Від несподіванки руки зісковзнули зі стійки, і кілька жахливих хвилин я відчайдушно борсалася у воді. Який жалюгідний кінець! П'яною втопитися у ванні. Але мені вдалося вибратися. Я кашляла і випльовувала воду.
Двері здригалися від поштовхів, чулися голоси Тамари та Євгена. Вибачте, друзі, я ще не готова з вами зустрітися. Відкинувши на спину мокре волосся, я просто у сарафані лягла у ванну.
Додому я прийшла об одинадцятій годині. Мама з Дмитром знервовано курили на кухні. Вони засипали мене запитаннями, але, роздивившись мій одяг, замовкли. Якомога спокійніше я пояснила, що дорогою від Тамари потрапила під дощ, а парасольку забула вдома. Дмитро не витримав і ніби між іншим зауважив, що в Україні нині – засуха, а мій, сказати б, персональний дощ був, мабуть, на замовлення лікеро-горілчаного заводу і, судячи з запаху, міцністю градусів сорок. Я безпорадно дивилася на нього і не знала, що відповісти. Мама швидко оцінила ситуацію. Вона виштовхала Дмитра в його кімнату, а мені мовчки принесла рушник і сухий одяг. Уже й не пам'ятаю, як дісталася ліжка. Наступного ранку я прокинулася хворою.
Дні минали. Я розмірковувала, навчалася, грала у красиві, але порожні ігри з чоловіками: погляди, компліменти, натяки, обережні пестощі… Проте ніколи не дозволяла їм переходити межу, за якою починався біль.
У шістнадцять років я закінчила школу з золотою медаллю і одержала гучний титул «найкращої учениці міста», який не мав для мене жодного значення.
Того ж року я залишила наше маленьке місто і вступила до Харківського національного університету, де вивчала іноземні мови. П'ять років напівголодного існування, наполегливої праці, безсонних ночей над підручниками, тимчасових підробітків за жалюгідну платню, злетів і падінь – і я закінчила свою Alma mater з червоним дипломом, в якому стояло дивне слово «перекладач».
Така в мене професія, і я її люблю. Люблю по-справжньому, бо інакше не можу. Вона – супутниця всього мого життя. Якби я обрала її не з любові, то довго б не витримала.
Мій фах, як усі інші, має свої недоліки. Деякі труднощі я створюю собі сама, порушуючи правила, інші знаходять мене. Працюю переважно з чоловіками. Делегації, окремі представники, бізнесмени, професори, фахівці з різних напрямків – це на дев'яносто відсотків чоловіки. Я перекладаю впродовж дня, а ввечері починаються урочисті прийоми, бенкети, фуршети, відвідування театрів, концертних залів, казино – і всюди потрібен перекладач. А якщо він, перекладач, це насправді вона, яскрава та приваблива молода дівчина, то дехто після другого келиха може трішечки скоротити дистанцію. Добре, якщо трішки, – ми всі розуміємо жарти, у чоловічій компанії таке розуміння просто необхідне, а якщо ні? Тоді опиняєшся в ситуації, в якій не до жартів. Ви здогадуєтеся, про що я?
Так от, я відмовляла. Завжди відмовляла. За це мене називали старомодною, божевільною, середньовічною, дурною, пихатою, фригідною і просто дивною. Я згоджувалася з кожним припущенням. Головне, щоб мене не примушували робити те, чого не могла зробити. Називайте це, як завгодно: секс за гроші, елітна проституція, заробітки тілом – мені байдуже. Для мене все це має одне, єдине значення – насильство.
Тому я завжди говорила «ні». Я перетворилася на ходячий лінгвістичний посібник, бо знала всі форми заперечення, всі засоби його вираження, всі модальні відтінки. Я навчилася відмовляти усмішкою, компліментами та лестощами. Часом це допомагало, часом ні, і тоді я втрачала роботу. Поразка, проте, не кінець світу.
Я пам'ятаю мою телефонну розмову з Дмитром після однієї з таких невдач. Я була у розпачі: грошей нема, за гуртожиток платити нічим, з їжі – пісна перлова каша. Голодна і агресивна, я накинулася на Дмитра, бо він був представником чоловічої половини людства, яку я того дня люто ненавиділа.
– Дмитре, чому ви такі? Невже так складно хоч інколи сприймати жінку як колегу по роботі, а не по ліжку? Що вас змінює: гроші, влада? А, може, ви просто такі: прикидаєтеся уважними, чулими, а насправді вам на нас наплювати?
– І тобі доброго ранку, сестричко. Або в тебе неприємності на роботі, або я не твій брат.
– Нема в мене неприємностей, бо й роботи немає! – Роздратовано пирхнула я у слухавку.
– Заспокойся, Марго, будь ласка. В мене вже слухавка плавиться. Дихай повільно, порахуй до десяти, а потім починай розповідати, але дотримуючись конкретних подій, не так голосно і не так швидко, без нецензурної лексики і філософських міркувань. Що сталося?
Я спробувала скористатися його порадою:
– Гаразд. Десять. Директору одного підприємства був потрібен перекладач німецької мови. – Пауза. – Строком на п'ять днів. – Пауза. – Для роботи з групою німців. Фахівців з машинобудування. – Пауза. – Гонорар непоганий. Я пройшла співбесіду. – Пауза. Спокійніше, Марго, спокійніше! – Все було бездоганно. Всі були задоволені. А от під час останнього обговорення в кабінеті директора все пішло шкереберть! – Мене знов понесло на хвилях обурення. – Виявилося… шановний пан мав на увазі, що контракт має на увазі, що я повинна мати на увазі…
– Марго-о-о-о! – Дмитро був сама стриманість. Теж мені, скеля! – Дихаємо повільно, разом зі мною: раз, два, три, раз, два, три. Що він тобі сказав?
Я почала знервовано колупати нігтем крейду на стіні:
– Що контракт передбачає відвідування сауни і весь спектр нічних розваг. Я намагалася розмовляти з ним як з розумною, інтелігентною людиною, намагалася пояснити, проте цей старий, товстий, огидний, лисий слимак, ця карикатура на чоловіка, це опудало з товстим гаманцем… Він назвав мене ідіоткою! Розумієш, я майже тримала цей контракт у руках, а тепер, тепер…
– Марго, крихітко, навіщо так нервуватися? Це ж трапляється з тобою вже не вперше.
– Для мене щоразу, як уперше. Нічого не можу з собою вдіяти. Мені так була потрібна ця робота. Я ж фахівець, Дмитре. Я вмію працювати. Чому я маю заробляти своїм тілом, якщо в мене є розум? Щось зламалося в цьому світі… Чому чоловіки дозволяють собі такі речі? Яке вони мають право?
Дмитро голосно зітхнув.
– По-перше, принцесо, не роби з цього трагедії у стилі «пробзділось щось у Датському князівстві» [ Лесь Подерв'янський, «Гамлєт».]. Цей, як ти сама його назвала, слимак, того не вартий. Наплюй і розітри своєю гарненькою ніжкою. А по-друге, не хочу тебе розчаровувати, проте мушу нагадати, що ми живемо в добу патріархату. Влада, сила, гроші – на боці чоловіків.
– А що на моєму боці?
– Краса, розум, ніжність.
– М-да… Небагато.
– Ну, це ще як подивитися. А по-третє, моя маленька дівчинко, чоловіки бувають різними. Не треба узагальнювати. Серед них зустрічаються доволі симпатичні типи. Візьмімо, наприклад, твого братика. Він учора закінчив одну халтуру і сьогодні ж перекаже своїй голодній сестричці тридцятку. Це небагато, я знаю, проте у мене певні проблеми з валютним рахунком. Купиш собі ковбаси. Ти коли її востаннє бачила?
– Бачу щодня, а от їла вже давненько.
– От і домовилися. Завтра одержиш гроші, влаштуєш собі маленьке свято. Чи я не чудовий?
– Чудовий.
– Бачиш, а я ж чоловік.
– Ти мій брат.
– Проте існують схожі на мене і ще кращі, якщо це взагалі можливо.
– Ти впевнений?
– На всі сто.
– І я зустріну хоч одного такого?
– Неодмінно.
– І це буде любов?
– Марго, ти знов за своє? Досі шукаєш? – Мені здалося, чи я справді почула в його голосі роздратування?
– Шукаю…
– От уперте дівча! Дозволь мені відкрити тобі одну таємницю: ця земля – не дуже приємне місце, але іншого в нас нема й не буде. Всі жінки, які тут живуть, хочуть кохати, а чоловіки хочуть кохатись чи просто хочуть. Ти відчуваєш відмінність?
Треба було змовчати, проте я не змогла:
– Так, і дуже велику.
Раптом слухавка майже вибухнула люттю:
– А от і не треба її відчувати! Чуєш, Марго, не треба!!! Заради твоєї ж вигоди! Всі заплющили очі – і ти заплющ. Всі замкнули серця на замок – і ти так само. Ми всі помремо якогось дня, то щодня ж вмирай, не катуй себе, не витрачай час на пошуки примари!
– А якщо це не примара?
– Моя чернице! Створила собі бога, назвала його коханням, добровільно замкнулася в монастирі і молишся йому, чекаючи благодаті?
Я остовпіла. Його слова влучили мені у самісіньке серце. Ніхто не знав, що я вже третій рік ходила до церкви і ставила свічки: одну за здравіє рідних, другу – за мою любов. Я молилися, я сподівалася, я вірила.
– Твого бога не існує!!! – Дмитро майже кричав. – Про нього забули, його храми зруйнували, він нікому не потрібен, ніхто не пам'ятає його лику! Ти чуєш? Ніхто в цілому світі!!!
– …
– Марго! Алло! Алло! Марго, ти мене чуєш?
Раптом телефон здався живою істотою. В кабінці замало місця. Я замкнула себе в тісній клітці з хижаком, який атакує, намагаючись завдати болю. Мені було важко дихати, я хотіла вийти.
– Так, дуже уважно слухаю. Ти… гарно говориш.
– Пробач мені, крихітко. Я… я не знаю, що на мене найшло. Я не хотів тебе ображати. Чесно-пречесно.
Я повільно виштовхувала з себе слова:
– Я знаю. Я тебе люблю. Чесно-пречесно. Треба закінчувати розмову. Вона й так коштуватиме тобі купу грошей. Телефонуватимеш додому, перекажи, що в мене все дуже добре.
– Гаразд. – Його голос тремтів. Це злякало дужче, ніж його несподіваний гнів. Мене охопило нестерпне бажання викинути слухавку з кабіни, якнайдальше від себе. Підступна гадюко, з мене досить твоєї отрути. Проте я опанувала себе і ще дужче притиснула її до вуха.
– Марго, ти ще тут?
– Так, Дмитре.
– Марго, знай, все, що я наговорив тобі про кохання – неправда.
Боже, ну чому мені має бути так боляче!
– Ні, чому ж… Гадаю, ти мав рацію.
– В жодному разі! Послухай мене, Марго. – Він заговорив швидко, гарячково, немов боявся, що хтось його зупинить. – Мені дуже важко це говорити, але я мушу. Я був розлючений на тебе не через те, що ти казала дурниці, а через заздрість. Так. Я заздрю тобі до нестями. Заздрю твоїй вірі і, хоч як це банально, твоїй надії і любові. Заздрю, бо сам на таке не здатний, бо поруч з тобою відчуваю себе калікою. Заздрю, бо впевнений, що ти знайдеш те, що шукаєш. А ще… Я боюся за тебе, сестричко. Наляканий до смерти. Я не знаю, що таке справжнє кохання, проте шосте відчуття підказує мені, що Це дуже небезпечна річ. Бережи себе!… – Він кинув слухавку.
Здавалося, його страх перекинувся й на мене, бо я тремтіла, наче в лихоманці. Проте за хвилину він зник, і залишилися божевільна втома і сум. А ще божевільна ніжність до Дмитра і безмежна вдячність за те, що він мене любить, що він у мене є. Мій блазень, мій кат, моя фортеця.
Дні минали, як завжди. Я шукала постійну роботу, а в нашій країні знайти її, не маючи зв'язків, майже неможливо. Кому треба безпородне кошеня? Я жила на мізерну підтримку батьків, які віддавали мені останнє. На хліб вистачало, більшого я й не вимагала. Якось зводила кінці з кінцями, звичайно, допомагали тимчасові підробітки: кілька сторінок письмового перекладу там, кілька днів усного тут. Хоч, мушу зізнатися, усним перекладом заробляєш набагато більше, та й специфіка зовсім інша. Саме з нього все й почалося.
Я саме виходила з кімнати, коли побачила, що до мене гості: коридором ішов мій колишній одногрупник з незнайомим мені чоловіком. Довелося повертатися. Погана прикмета.
– Здрастуй, Марго. Давно не бачились. Мабуть, з півроку. А ти стала ще красивішою, не думав, що таке можливо.
– Здрастуй, Вікторе, рада знову бачити тебе.
До Віктора я ставилася непогано. Він мені часто допомагав, рекомендував знайомим як професійного перекладача, знаходив учнів для репетиторства. Гадаю, й він щось із цього мав. Такі, як Віктор, нічого не роблять просто так.
Вони пройшли до кімнати. Двоє шикарно одягнутих чоловіків розглядали жалюгідне помешкання якщо й не гидливо, то іронічно. Я запропонувала каву. Грошей, які я тоді заробляла, вистачало лише на те, щоб пристойно одягатися, гарно виглядати і пригощати гостей доброю кавою. Крім цього старовинного напою в моїй шафі нудьгувала лише скибка чорного хліба. У кожного – свої пріоритети. Розмова була стрімкою, бо гості поспішали.
Вітя дозволив собі стислий вступ.
– Марго, це мій друг Андрій.
– Дуже приємно. – Я подала руку. Андрій потиснув її швидко, міцно, з повагою.
– Навзаєм.
– Йому потрібен перекладач з німецької мови. Я запропонував твою кандидатуру, бо ти – найкраща.
– Дякую.
На роботі ніколи не треба опиратися перебільшенням. Вони – своєрідна компенсація за те, що більшість часу ти змушена вислуховувати претензії та зауваження.
Далі говорив Андрій. Йому було не більше тридцяти. Зовні – спокійний, повільний, стриманий. Внутрішньо – сама велика несподіванка.
– Я ексклюзивний представник великої німецької компанії «Nodd» в Україні. В Будинку науки і техніки завтра розпочнеться третя міжнародна наукова виставка. Триватиме чотири дні. Зі мною працює фахівець з Німеччини. З ним ви познайомитеся завтра. Вимоги до вас: синхронний переклад, швидкість, гарна вимова і, звичайно, чарівна усмішка. – Він розвів руками. – Рекламний бізнес. На презентаціях завжди так. Думаю, ви розумієте.
– Безумовно. Переклад технічний?
– Так. Термінологія досить складна, але незрозумілі моменти я поясню.
– Впевнена, їх буде небагато.
Він глянув здивовано:
– А у вас є стиль, Марго. Зі свого боку впевнений, що ми складемо гарну команду.
– Я теж.
Ми швидко обговорили деталі, умови розрахунку, тривалість робочого дня. Настав час найделікатнішого запитання:
– Ваш графік передбачає бенкети, прийоми?
– А як же без них!
– Моя участь необхідна?
– А як же без вас!
– Гаразд. Чи обмежується моя діяльність перекладацькою сферою? Розумієте, ми дорослі люди, і я вважаю, що краще одразу поставити всі крапки над «і». Таким чином ми уникнемо непорозумінь.
Андрій примружив очі і задумливо всміхнувся:
– А, ось ви про що, Марго! Запевняю, нам потрібен тільки перекладач. Стовідсоткова гарантія.
Я підвелася:
– Тоді – до зустрічі.
Ми потиснули одне одному руки, і я відчула, що він мені не подобається.
Перший день минув з перемінним успіхом. Робота була важкою не так через переклад, як через те, що презентації йшли одна за одною, привертали увагу десятків людей, і постійна циркуляція такої великої кількости незнайомих облич збивала з робочого ритму, бентежила і дратувала.
Мій клієнт був не з тих, за ким сумують. Вельмишановний фахівець з Німеччини виявився товстим велетнем років шістдесяти, який полюбляв роздавати накази, говорити двозначні компліменти і розповідати непристойні жарти. Короткі перерви він використовував для історій зі свого життя, загальний зміст яких зводився до одного: в ліжку він – Казанова.
… Того дня він стояв у першому ряді відвідувачів і впродовж чотирьох презентацій не зводив з мене очей. Німець почав жартувати, бо було очевидно, що цей чоловік вже вчетверте слухає одну і ту саму півгодинну лекцію не через палку любов до комп'ютерів. Я знервовано усміхалася. На п'ятому колі незнайомець зійшов з дистанції і щось довго обговорював з Андрієм. Потім вони удвох підійшли до нас, і цей чоловік кілька разів запитав німця про щось професійне. Як виявилося під час розмови, його звали Станіславом Олександровичем, і керував він не чим-небудь, а досить великою фірмою з програмного забезпечення.
Того вечора Андрій мало не танцював від щастя: Станіслав Олександрович підписав два контракти і обіцяв привести зацікавлених знайомих, що відкривало можливості ще більшого прибутку. Німець теж радів: день удався. А я згадувала очі цього чоловіка, лукаву посмішку, неофіційний за своєю тривалістю поцілунок руки на прощання і раділа, що цей вдалий день уже закінчився.
Наступного ранку Станіслав Олександрович з'явився один, презентацій не слухав, одразу пройшов до Андрія і щось довго з ним обговорював. Вони стояли осторонь, проте краєм ока я бачила, що дивляться вони на мене, і не могла позбутися неприємного відчуття, що й розмовляють вони про мене. Я очікувала великих проблем, однак Станіслав Олександрович був на диво обережним і обмежився лише вишуканими компліментами та своїм неофіційним поцілунком. Андрій також не мав до мене жодних претензій, розмовляв привітно і знову ж таки, дуже обережно. Я здавалася собі коштовною вазою з китайської порцеляни.
Останній день завжди найважчий. Ділова активність сягає апогею, почуття зашкалюють, істерика одного перетворюється на загальну, і цим шаленим балом керує прощання. Прощаються всі: учасники виставки з відвідувачами, керівники з підлеглими, колеги з колегами, знайомі зі знайомими. Ярмарок закривається, іграшки зникають у пакунках, можна витерти усмішку з обличчя і знесилено впасти у найближче крісло. В такий день працюєш на аварійному живленні.
Традиційний конверт уже відпочивав у моїй сумочці. Я теж мріяла про відпочинок. Але контракт був чинним до дванадцятої години, і на мене чекав пишний прощальний бенкет, головною стравою якого, як завжди, були лестощі, приправлені тостами на брудершафт, міцними потисками рук, п'яними обіймами, поцілунками і промовами на тему, «які ж ми всі хороші».
Того вечора Андрій замовив окремий кабінет у найпрес-тижнішому ресторані міста. Про цей заклад розповідали казки. Сама лише назва «Куточок богів» давала зрозуміти, що він для обраних, про що не менш красномовно свідчили ціни…
Я перекладала на автопілоті, байдужа до розкоші довкола, бо тоді найпрекраснішою річчю в світі було моє ліжко. Таке затишне, таке недосяжне… Тим часом німець з Андрієм так захопилися дегустацією міцних напоїв, що перекладати було майже нічого. Вино досить дивно на них подіяло, бо за півгодини їм раптово і дуже терміново було треба… ну просто було треба. Вони вибачились і зникли.
Я заплющила очі, відкинулася на спинку крісла, насолоджуючись хвилинною перервою. До дванадцятої залишалося рівно три години, якихось нещасних сто вісімдесят хвилин. Вони швидко пролетять, заспокоювала я себе, а тоді, опівночі, настане мій час, і я вільна, як птах, теж полечу додому, скину Ці незручні черевики на високих підборах, розпущу волосся і знов стану Попелюшкою. А все інше хай котиться під три чорти, хай цей божественний куточок стає гарбузом, відвідувачі – насінням, яке розпирає його боки, мій шеф заразом з клієнтом – двома пацюками. І хай вони далі виконують свої ролі в цій божевільній казочці. Мені байдуже, байдуже, байдуже! Все одно я знаю, що принца тут немає.
До реальности мене повернуло відчуття, що за мною хтось стежить. Я озирнулася. Поруч у кріслі сидів Станіслав Олександрович.
Добрячий переляк потребує багато енергії. В мене її не було.
– Нудьгуєте?
– Я на роботі.
– Вже ні.
– Ще так.
Він хмикнув:
– Ваших колег немає. Яка робота?
Я знизала плечима, вдаючи байдужість:
– Вони скоро повернуться.
– Мені б вашу впевненість…
Усміхаючись, він нахилився і зазирнув мені в очі. Шукав там страх, обурення, протест, насолоджувався ситуацією, грав. Ну, що ж, треба принаймні дізнатися назву гри та правила. Я спробувала:
– Вибачте, що не привіталася, Станіславе Олександровичу, але Ваша поява була такою несподіваною, що я розгубилася.
Він придивився до виразу мого обличчя і розчаровано протягнув:
– Дивлячись на вас, цього не скажеш.
Я спробувала всміхнутися. Давай, Марго, пограйся з ним у круту! Він тобі швиденько роги пообламує! – Фі, як брутально! Ні, в таких ситуаціях, як ця, треба бути ввічливою. Я спробувала розрядити обстановку:
– Який дивний збіг, що ми зустрілися з вами в цьому ресторані! Ви тут просто відпочиваєте чи у вас свято? І як ви дізналися, що я саме в цьому кабінеті?
Станіслав Олександрович, уважно вдивляючись в моє обличчя, нахилився і повільно вимовив:
– Я тут теж, сказати б, на роботі. Це мій ресторан, Марго. – І не даючи мені отямитися, почав відкривати карту за картою:
– Ваші друзі вже на шляху до аеропорту, проте це ще не означає, що термін вашого контракту закінчився. Ми ж – ділові люди. Я купив у Андрія три години вашого робочого часу. Останні і найдорожчі. Ви взагалі дуже дорога дівчина, Марго. Обійшлися мені в чотири угоди, які я майже подарував вашому шефові. До речі, гарний хлопець, все розуміє, завжди готовий допомогти. Тепер я – ваш шеф, ваш клієнт і ваша робота. Що скажете?
Пауза. Досить довга. Я дивлюсь на підлогу і повільно рахую квадратики паркету, щоб заспокоїти сполохане серце.
– Марго-о-о-о, – тихо покликав Станіслав Олександрович. – Не спіть, повертайтеся до мене. Я спитав, що ви думаєте про те, як ваші друзі вчинили з вами?
Я відкашлялася.
– Вони мені не друзі.
Він відкинувся на спинку крісла.
– І це все? Марго, вас продали, наче партію комп'ютерів, передали з рук у руки, підставили! Хіба це не збудило у вас справжнього вихору емоцій! Ну ж бо, не мовчіть, розкажіть, що ви відчуваєте!
Я ненавиджу тебе. Ненавиджу і зневажаю. От і все, що я зараз відчуваю. Я подивилася йому прямо в обличчя.
– Вам подобається досліджувати поведінку людей у їхній скруті? Це така розвага? Насолоджуєтеся владою, прикриваючи власну неміч?
Раптом він нахилився і вхопив мою руку. Блискавичні рухи, бездоганна координація. Його пальці стиснули мій зап'ясток так сильно, наче хотіли його розчавити. Завтра неодмінно будуть синці. Доведеться носити блузку з довгими рукавами. Чи, може, браслет прикриє? Навряд…
Наші погляди зустрілися. Він по-справжньому розлютився. Мабуть, не треба було цього казати.
– Не треба було цього казати, Марго. Відповідати запитанням на запитання – привілей, якого ви собі не можете Дозволити. Не тут, не зараз.
Зненацька він почав сміятися, голосно, нестримно. Цікава людина. Все в нього по-справжньому: і сміх, і лють. Одне за одним і так швидко.
Яка бурхлива життєва енергія!
Станіслав Олександрович закашлявся.
– Прекрасна жінка, професійний перекладач, талановита актриса, цікаво, що ще? Ви добре граєте, Марго. Чесно, зовні нічого не помітно, проте з вашим пульсом вам не впоратися. Обережніше, а то й до двохсот підскочить! Мені тут не треба нещасних випадків.
– Тоді не лякайте мене.
– Не можу, Марго. Нічого не можу з собою вдіяти, це так приємно. – Він знов засміявся.
Через його сміх я не почула, як у двері постукали. Ввійшов офіціант, прибрав зі столу і знов накрив, але тепер уже на двох. Поставив свічки і зник. Я провела його тягучим поглядом.
– Не треба, дитинко, вас іще не ґвалтують.
Все він помічає, лукавий диявол! Я спробувала пом'якшити ситуацію:
– Цього я не боюся, ви не схожі на чоловіка, який ґвалтує жінок. Таке в мене враження. До речі, я ж зовсім нічого про вас не знаю. Розкажіть мені щось цікаве, я впевнена, ви гарний співрозмовник.
– Браво, браво! – Він почав плескати в долоні, наче в театрі. – «Нагадай агресору про те, що ти – жива людина. Говори з ним, намагайся зробити все, щоб він тебе почув і почав відповідати». Правило номер один. Марго, ви часом не працювали у підрозділі швидкого реагування, га? Ну, там, чорні берети, морська піхота? Скажімо, після дитячого садка – перед школою? Така витримка… Ні? Що ж, вип'ємо за… комунікацію!
Він налив собі коньяку, мені, на моє прохання, шампанське. Я суто символічно надпила. Він – до дна. Налив ще, випив. Цікаво, на що він перетвориться, коли сп'яніє? Важко уявити щось емоційніше. Він і так – сама велика крайність. Дякувати Богові, про мій келих він забув. Можливо, це мені допоможе. Можливо…
– Розслабтеся, Марго, ви не на прийомі у Папи Римського. Розпустіть Ваше чарівне волосся, розстебніть жакет, зніміть черевики. Давайте, я вам допоможу!
Він швидко підвівся, підійшов до мого крісла, впевненими рухами почав виймати шпильки з моєї зачіски. Це настільки збило мене з пантелику, що я майже не пручалася. Станіслав Олександрович звільняв мої довгі кучері обережно і лагідно. Так робила мама у дитинстві. От тільки мама не пестила його так жадібно, не цілувала і не занурювала в нього обличчя.
